Розвиток культури в період незалежності в різних сферах

Бібліотеки з давніх давен були і залишаються найціннішим скарбницями знань, ознакою цивілізованості суспільства та його розуміння культури як найвищого багатства нації. Інтелект нації є фундаментальною складовою могутності кожної держави. Її важність зростає у добу інформаційно - комунікаційної, що вирішальною мірою уможливила прискорення глобаліозаційних процесів і дала змогу говорити про створення інформаційного суспільства у різних країнах світу.

Бібліотеки належать до інформаційно- комунікаційної інфраструктури фундаменту відкритого для всіх інформаційного суспільства. Його неодмінним елементом є забезпечення кожному можливості мати доступ до інформації, ідей і знань. Найважливішою складовою інформаційного суспільства є наявність великого публічного надбання. Бібліотеки у переліку публічних установ займають перше місце. За своїм впливом на розвиток суспільства, його культури та науки вони дійсно можуть слугувати одним з індексів цивілізованості нації.

У плані дій конкретно окресленно завдання, цілі та контрольні показники. Зокрема відзначаються, що вони можуть бути глобальними цільовими показниками зростання ріня підєднання до доступу у разі застосування інформаційно комунікативних технологій( ІКТ), які мають бути виконаними до 2015 р. Серед завдань особливу увагу привертають дв пункти, які безпосередньо стосуються бібліотек. Це пункт 6 d) « забезпечити підключенням на базі ІТК публічні бібліотеки, культурні центри, музеї, поштові відділення та архіви» та пункт 6 і) «сприяти розвиткові контенту і створити технічні умови, які сприяли б наданню та використанню в Інтернет всіх мов світу». В останньому пункті йдеться про «контент» - поняття запозичене з англійської мови, яке означає зміст у найширшому розумінні: тобто смислове наповнення різноманітних видів текстів, відео та аудіо на всіх нині відомих існуючих носіях. Контент обіймає й усі форми зберігання інформації , які мають бібліотеки початку ХХІ ст..: від прадавніх рукописів , першодруків книг та інших друкованих видань до сучасних технологій, включаючи новітні мультімедіа особливий наголос робиться на використанні в Інтернеті всіх мов світу.

Серед напрямів дій які окреслені у Плані дій кореспондують із невідємними функціями бібліотек як публічних культурних закладів, принципово значущим є доступ до інформації та знань. У документі відводиться чільне місце бібліотекам, які називаються першим серед багато цільових публічних пунктів колективного доступу, які стабільно функціонують та надають громадянам за прийнятними цінами або, безкоштовно до різних ресурсів комунікації , насамперед до Інтернету. Не менш важливою є роль бібліотек у нарощувані потенціалу і підвищені грамотності у сфері ІТК. Перед кожним суспільством стоїть завдання оволодіти навичками електронної грамотності .

Обслуговування зараз зосереджується на виявленні у максимальному повному задоволенню інформаційних запитів користувачів, що спонукає до наполегливого пошуку і упровадження нових форм бібліотечного - інформаційного обслуговування, зокрема закриттю наявних документ них скарбів для широкого через інтернет.

Переведення документів Бібліотеки на паперових носіях у цифрову форму - тільки значна частина роботи з побудови справжньої національної електронної бібліотеки. Робота зі створення і збереження цифрових колекцій велика і її треба виконувати спільно з іншим соціальними інститутами - музеями, архівами, бібліотеками. І безумовно, це процес стабільно та у достатньому обсязі повинен фінансуватися державою.

Національна парламентська бібліотека України протягом багатьох років визнаним центром національної бібліографії , з якою нерозривно пов'язано проблема національної культури , збереження духовних цінностей яка є засобом обліку досягнень нації, втілених у друкованому слові.Саме тому одне із перших завдань НПБ України вважає створення ретроспективної національної бібліографії, передусім фундаментальної п'ятитомної праці « Друкований каталог україномовної книги».

Востаннє десятиріччя в Україні спостерігається розквіт персональної бібліографії багатовікової історії України через розкриття бібліографій визначних діячів української землі - від давнини до участі.Бібліотека постійно працює в цьому напрямі. Разом із посібниками, присвяченими класикам Григорію Сковороди і Тарасу Шевченко, побачили світ бібліотечні покажчики, що розвивають творчість наших сучасників Ліни Костенко й Ірини Жиленко та іншими.[6]

Особливу увагу хотіла б приділити сільським бібліотекам. Бібліотека у селі прийнято називати інформаційним, культурним центром освітнім центром. Для більшості сільських жителів - це поки що мрія. Сьогоднішне соціальне - культурне середовища села майже ніяк не відповідає потребам цікаво, з користю та приємністю проводити вільний час, особливо це стосується підлітків та молоді. Є клуб і бібліотека, або щось одне. Часто холодні непривабливі, та ще й закриті, якщо бібліотекар працює на повний день. На фоні руйнацій культурної інфраструктури явно процвітають сумнівні досягнення « нецивілізованої» ринкової економіки: кафе, бари, «ганделики». Так вони думають матеріальний прибуток, а ще багатьом родинам - горе. Бібліотека на селі фактично перестала існувати.

6. Вплив ЗМІ та їх проблематика в галузі культури України

З утворенням у 1989 р. Товариства української мови та проведенням установчого з'їзду Народного руху України пов'язаний вихід перших неформальних газет. Одними з таких перших видань стають львівські газети Товариства Лева "Поступ" та крайової організації Руху "Віче", друкований орган Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а за ними -- газета "Просвіта" Львівської обласної ради ТУМ. У 1990 р. почала виходити газета Руху "Народна газета", часопис "За вільну Україну" Львівської обласної ради. Більш помірковані позиції в цей час займали "Літературна Україна" та львівська "Ленінська молодь" (з 1990р. -- "Молода Галичина"). Неформальна преса відіграла суттєву роль у піднесенні національної самосвідомості населення, помітно вплинула на результати виборів народних депутатів України в 1990 р.

Почали виходити періодичні видання в містах, де раніше про це не могло бути й мови. Це журнали "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську, "Тернопіль" у Тернополі та ін. Як великий видавничий і культурний центр заявив про себе Харків, в якому відкрито низку видавництв. Відновлено видання "Збірник Харківського історико-філологічного товариства" та журналу "Чумацький шлях". Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, тут відновлено "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей науки.[9]

Почала виходити періодика різних товариств, громадських об'єднань і партій, зокрема "Золоті ворота" Товариства "Україна", "Державність" Української республіканської партії, "Демократ" Демократичної партії України, "Час" Народного руху України. Майже в кожному обласному центрі держави створено нові видавництва різних форм власності. Періодичні видання почали виходити майже в усіх академічних інститутах. У 1992 р. зароджується і широко розвивається в Україні військова періодична преса -- "Народна армія" Міністерства оборони, "Армія України" Прикарпатського військового округу, "Слава і честь" Одеського військового округу, "Флот України" Військово-Морського флоту. В 1995 р. почав виходити журнал Міністерства оборони "Військо України". Національна гвардія України видає часопис "Сурма".

Багато проблем постало перед українським телебаченням. Як відомо, воно дістало у спадщину від СРСР відсталі технічні засоби й апаратуру, недобудований і необладнаний новий телецентр у Києві. Україна не мала власних кореспондентів за кордоном, доступу до сучасних засобів інформації та інших каналів зв'язку. Крім того, українське телебачення не охоплювало деяких районів півдня і сходу республіки, де телепростором володіло телебачення Росії. І лише після реорганізації структури телерадіокомпанії, створення незалежної телерадіокомпанії "Нова мова", утворення Держтелерадіокомітету стали відчутні певні позитивні зміни в системі державного телебачення України.

Важливим кроком до утвердження національного телебачення України стала перекомунікація з 1995 р. українського телебачення на канал, що раніше належав телекомпанії "Останкіно" (Громадське російське телебачення). Почали працювати комерційні телестудії в містах Харкові, Одесі, Києві, Донецьку, Автономній Республіці Крим.

Найшвидше і найрадикальніше змінило своє обличчя у 1991-- 1993 pp. українське радіо, програми якого відзначаються професійністю і національним спрямуванням.

В умовах переходу до ринку розвиток культури наштовхувався на багато складних проблем і труднощів. Йдуть у минуле одні явища і цінності, народжуються нові. Болісний процес переоцінки відбувається в умовах складної соціально-політичної кризи; освіта, наука, літературно-художня творчість, весь культурний процес України повільно адаптується до нових умов сьогодення.

Міністерство культури і мистецтв України, враховуючи потреби часу, розробило основні положення державної концепції культурної політики, яка має спиратися не лише на досвід розвинених країн, а й ураховувати сучасне політико-економічне становище в Україні. Визнаючи самоцін-ність культури, воно орієнтує на необхідність підтримки її державою. В концепції проголошується поступовий перехід від адміністрування у сфері культури до пошуків нових шляхів в умовах сьогодення.[9]

Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує волевиявлення свободи творчості, захист інтелектуальної власності. Розбудова держави потребує втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції, що відповідає вимогам світового рівня, розширення мережі мистецьких і культосвітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин України.

В українському ЗМІ існує поняття «Телекритика» -- українське інтернет-видання телевізійної публіцистики засноване у вересні 2001 року. Висвітлює події медіапростору та медіаринку України, публікує результати моніторингу та аналіз інформаційного наповнення українського телебачення. «Телекритика» відіграла важливу роль у «журналістській революції», що передувала Помаранчевій революції 2004 року.[1][2]

Видання засноване заслуженою журналісткою України Наталією Лигачовою, колишньою співробітницею газети «День» (1996-2001), яка вела у ній постійну телепубліцистичну колонку.

Для підтримки сайту було засновано громадську організацію «Телекритика», яка працювала у партнерстві з МГО «Інтерньюз-Україна».

З 2004 року виходить однойменний щомісячний журнал «Телекритика» (головний редактор -- Євген Мінко). У 2004--2006 роках журнал готувався колективом ГО «Телектритика», однак з того часу пережив два ребрендинги і нині публікує унікальні матеріали, що не дублюють інтернет-видання.

У 2007 році для ефективнішого менеджменту проектом було створено ТОВ «Телекритика». Партнером засновників «Телекритики» став медіахолдинг «Главред-медіа» (власник -- Ігор Коломойський).

У 2008 році на базі «Телекритики» було започатковано популярний блог про зірок та медіа-плітки «Дуся» (головний редактор -- Олеся Савенко), відомий своїм «гострим» стилем публіцистики вигаданої авторки Дусі Катасонової.

У 2009 році «Телекритикою» було також запущено проект «Медіаблоги», що є мережею блогів медійної тематики.

культура мистецтво інформація незалежність

Висновок

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей -- за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12--14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х -- 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, якамериканізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваност

Проголошення незалежності України започаткувало нове відродження культури й стало важливою передумовою для розквіту вітчизняних культурних індустрій. Прикметою часу стало формування , поруч з державно комунальною мережею, значної кількості недержавних культурно мистецьких організацій - театрів - студій, музеїв, книговидавництв, аудіо видавничих фірм, продюсерських центрів, дистибуторських фірм, мистецьких галерей і так далі. Поступово вони склали помітний і важливий сегмент національнї культурної сфери.

Діяльність культурних індустрій регулювалася цілою низкою соціальних законів - « Про телебачення і радіомовлення» (1993), « Про авторське право і суміжні права» (1993, нова редакція - 2001); «Про рекламу» (1996); «Про видавничу справу» (1997); «Про кінематографію» (1998); (2003) «Про гастрольні заходи в Україні» та іншими.

Втім, незважаючи на незначний масив законодавчих документів у культурній сфері, їх дієвість є недостатньою. Причинами цього є низька поінформованість , передусім тих , від кого залежить виконання законів, а саме працівників культури, а також розуміння того, як втілювати в життя законодавчі ініціативи.

У українському суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура -- це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Отже майбутнє української культури залежить в першу чергу саме від культурної свідомості українців.

Список використаної літератури

1. Крип'якевич І. Історя України. -- Львів, 1992

2. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. -- К., 2010.

3. Культурологія Львів « новий світ - 2010» 2004 р.

4. Історія Української Культури В.М Шейко, В.Я Білоцерківський Київ «Знання» 2010

5. Не вмирає душа Наша видавництво Україна Київ 2002

6. Балетний театр України Ю. Станішевський Київ 2011

7. Український театр і переддень третього тисячоліття. Н. Корнієнк Київ. 2005

8. Журнал Науковий світ №11 11. 2012

9. Українська Культура 01.2009

10. Українське телебачення ,,вчора, сьогодні, завтра,, «дирекція ФВД» Київ 2006

11. Українське телебачення роки, події завершення «дирекція ФВД» Київ 2008

12. Бібліотека і книга у контексті часу Київ 2008 (збірка наукових статтей)

13. Бібліотека і книга у контексті часу Київ 2011

14. Культура і сучасність альманах № 2 Київ 2008

15. Укранська культура проблеми і перспективи Харків ХДНБ 2010

16. Ковба Ж. Проблеми випуску та поширення навчальної вишів-ської книги / Ж. Ковба // Бібліотекознавство, документознавс-тво, інформологія. -- 2010. -- № 2. -- С. 62--67.

17. Історія України. Нове бачення: В 2 т. -- К., 1996.

18. Оксюта Я. Міжнародні зв'язки СПУ в 1990 році // Всесвіт. -- 1991. -- №6

19. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. -- К., 1993.

20. Субтельний О. Україна. Історія. -- К., 2009.

21. Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів, 1991.

22. Іванченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин; історична ретроспектива і сучасний стан. - К., 2008.

23. Конституція України. - К., 2011.

Размещено на Allbest.ru