Розвиток української культури та мистецтва на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Українська культурологічна думка ХХ ст.

2. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні

3. Культура України в 30 - 40-х роках ХХ ст.

Література

1 Українська культурологічна думка ХХ ст.

Новий етап у розвитку української культури розпочався наприкінці XIX - початку XX ст. Незважаючи на "пропащий час", яким для українства, за визначенням М. Драгоманова, формується феномен національної свідомості, стає виразнішою національна ідея, що поєднує навколо себе субкультури різних соціальних верств та прошарків у єдиний загальнонаціональний культурний потік. Цементуючою постаттю епохи, що минала, був Т. Шевченко, який прозорливістю свого творчого генія не лише об'єднав західно- і східноукраїнські землі, а й закликав до національного прориву з безнадії та відчаю до свободи національного духу та життя. Націй основі українська культура набувала загальнонаціональних рис, ставала розвиненішою її структура, оформлювався її професійний рівень.

Слово, а не зброя ставало символом цієї суперечливої доби, підготовлюючи грунт для майбутніх визвольних змагань за державу. Змінена національна ментальність намагалася переглянути усталені стереотипи історичної долі насамперед через переосмислення минулого, яке притягувало своєю щирістю та відкритістю, суперечливістю та трагічністю, величчю поставлених завдань та нескореністю національного духу.

Широкий спектр поглядів на розвиток культури взагалі та української зокрема висунули видатні представники української культури: діячі "Руської трійці", "Кирило-Мифодіївського братства", Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших. Суттєвими надбаннями української культурницької думки цього періоду вважаємо такі: 1) стверджуючись в умовах жорстких антинаціональних утисків, вона мала демократичну, глибоко гуманістичну спрямованість, віру в історичне майбутнє українського народу; 2) було сформульовано основні засади народознавства як науки про історію української культури; 3) українські вчені гостро критикували як елітарні концепції культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя та аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури, яка пізніше знайшла найповніше втілення в ідеології пролеткульту й сталінізму, коли абсолютизувалася роль народних мас у культурі.

Українські вчені та діячі культури у своїх творах показували як безперспективність ізолювання культури від простого люду, так і сліпе ідолопоклонство перед жаданнями та прагненнями темної маси. Так, І. Франко, Л. Українка, П. Грабовський та інші письменники підкреслювали необхідність поєднання культури з життям і вимогами всього українського народу, її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям - демократії і соціальному прогресу. У змісті культури вони захищали пріоритет науки над різними ідеологічними цінностями. Вважаючи культуру важливим фактором боротьби народу за соціальне та національне визволення, вони активно відстоювали розвиток демократичного змісту національної української культури на противагу занепадницьким течіям, утверджували ідеї її зв'язку з культурами різних народів.

Різні галузі національно-культурної сфери засвідчували рухливість та динаміку розвитку наукового гуманітарного знання. Значним досягненням XIX - початку XX ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивались українське джерелознавство (В. Антонович), українське краєзнавство: загальна історія Слободянщини (Д. Багалій) та історія її міст (М. Петров), історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкевич) та фольклористики (М. Драгоманов, І. Франко) тощо. Прискорилось формування історичних наукових шкіл. Але, як не парадоксально, спеціального комплексного дослідження, присвяченого українській культурі, не було.

Незважаючи на відчутні зрушення в науково-гуманітарному просторі, великий пласт українського культурно-історичного матеріалу ще залишався незайманим. На той час європейська культурологія вже виділилася в окремий самостійний напрям дослідження, а російська культурологічна думка була представлена теорією М. Данилевського про культурно-історичні типи, яка пояснювала місце та особливу роль російської культури в європейському просторі. В українському інтелектуальному просторі лише І. Франко обстоюючи право української культури на самостійне життя розвинув тезу про плюралізм національних культур, які народжувалися внаслідок різних "життєвих обставин людського роду".

Загалом українська культурологічна наука ще тільки зароджувалась як історія культури. Тут далися взнаки несприятливі суспільно-політичні умови, в яких опинилась Україна в XX ст., коли головним пріоритетом національно життя ставала боротьба за виживання та збереження головних, визначальних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, географії, етнографії, шкільництва, видавничої справи. Українська культурологія поки що стояла на порозі виявлення, системного дослідження та теоретичного узагальнення українського культурного надбання. Дійсність була такою, що вітчизняна культурологія могла розвиватися лише в межах культурно-історичної школи.

Потрібно було не просто наповнити науковий вакуум фактами та джерельним матеріалом, а зрозуміти закономірності розвитку української ментальності, що знаходила вияв у різноманітних творах мистецтва, злеті історичної, літературної, релігійно-філософської думки, естетичних смаках та науково-культурних досягненнях. Цей напрям і став визначальним на ранньому етапі вивчення української культури.

Становлення української культурологічної школи пов'язане насамперед з Володимиром Перетцем. Саме він згуртував навколо себе та виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадні принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, в 1906 р. був ініціатором проекту реформування вищої освіти, запропонував відкрити в Київському університеті св. Володимира кафедри української мови, літератури, історії, етнографії, звичаєвого права тощо.

Складність формування національної культурологічної школи полягала у відсутності єдиної національної держави, яка так і не змогла утвердитись в Україні в ході визвольних змагань українського народу (1917-1920). Тому підходи до визначення української культури, її особливостей та закономірностей у радянській та українській емігрантській науковій думці відрізнялися методологічними підходами, принципами та методами дослідження. Ультрарадикальна культурологічна схема радянського ґатунку 30-х років, яка не набула офіційної чинності, представлена працею А. Козаченка "Українська культура: минуле і сучасність" (1931). У ній шлях української культури відтворений у контексті знищення національних особливостей. Наступне синтезоване дослідження української культури побачило світ у 1961 р. При всій її сміливості стати на захист національної культури вона несла на собі, та й не могла не нести, ідеологічне тавро радянської доби.

Одним з варіантів інтерпретації розвитку української культури в еміграції стала "Історія української культури", видана у Львові за редакцією І. Крип'якевича (1937). Структурно праця поділялася на п'ять розділів, побудованих за проблемно-хронологічним принципом: побут (І.Крип'якевич), письменство (В. Радзикевич), мистецтво (М. Голубець), театр (С. Чарнецький), музика (В.Барвінський). "Історія української культури" мала в тогочасній літературі досить стриману оцінку. Проте не можна не помітити, що при всій популярній спрямованості книжки І. Крип'яквич намагався вийти за межі суто гуманітарних надбань нації, відтворюючи розвиток знарядь праці, техніки і загалом матеріальної культури народу. Хоч сучасного дослідника і не може задовольнити позитивістсько-статистичний характер висвітлення культурних явищ, книжка за ред. І. Крип'якевича віддзеркалювала такий стан розвитку української культурології, коли вона ще розвивалась у рамках позитивізму і не виходила за межі історичного культурознавства.

Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів став позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури. Важливою віхою на шляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці "Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича". Книжка повніше, ніж попередня праця, відображала різні форми функціонування національної культури: наукове українознавство (Д. Дорошенко), школа та освіта (В. Біднов, С. Сірополко), книжкова справа (Д. Антонович, О. Лотоцький), преса (С. Наріжний), філософська думка (Д. Чижевський), дохристиянська культура українського народу (Д. Антонович), українська церква (Д. Антонович, В. Біднов), правова культура (А. Яковлів), архітектура (В. Січинський), мистецтво, скульптура, малярство, гравюра, орнамент, музика, театр (Д. Антонович).

Ще одну спробу системного висвітлення історичного шляху української культури здійснив Мирослав Семчишин. Його працю "Тисяча років української культури: історичний огляд української культури" видано за кордоном у 1985 р. При всіх її перевагах відобразити українську культуру як суцільне явище вона швидше слугувала за навчальну літературу, ніж за наукове дослідження. Фейерверк подій, прізвищ, фактів, наведених у праці М. Семчишина, залишав українську культурологію у лоні позитивізму.

Особливе місце в історії української культурології займає концепція Івана Огієнка (1882-1972). Візитною карткою культурологічних поглядів ученого була "Українська культура" (1918). Нею він фактично підготував грунт для подальших культурологічних досліджень вітчизняних вчених. Якщо Д. Антонович в "Українській культурі", за висловом І. Дзюби, "не має потреби займатися спеціальним руйнуванням схеми "двоєдності" української і російської культур, входячи в полеміку з нею, як це мусив робити І.Огієнко"1, то саме тому, що цю "чорнову роботу" вже фактично було зроблено. І. Огієнко прийнявши на себе перший удар наукової критики, в гострій полеміці зумів перевести ідею впливу української культури на російську з політичної площини в суто наукову.

Наступний етап у розвитку української культурології пов'язаний з відродженням України як самостійної та незалежної держави (1991). У нових умовах потрібно було подолати жанровість у висвітленні національної культури, переглянути її періодизацію та співвідношення з європейською і світовою культурами, зламати усталені методологічні підходи до інтерпретації культурних явищ. У нових умовах з'явилось чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.

Нині українська культурологія вийшла з наукової кризи та депресії. Свідченням тому є академічне, фундаментальне видання "Історії української культури" у 5-ти томах. Уже побачило світ три томи. Авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уникнув захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірної теоретичності. Культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх "предметних" та внутрішніх "суб'єктивних" цінностей. Теоретична і джерельна база "Історії української культури" є тим поштовхом, який спричинить сплеск культурологічних досліджень та появу новаторських ідей.

2 Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Українське бароко або Козацьке бароко -- назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII--XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Період другої половини 17 -- 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори -- все це не порожні слова. За ними -- величезний духовний досвід 17 -- 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651--1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев'яні храми -- типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу -- другої половини XVII -- XVIII століть -- часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва -- архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу -- неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

Пам'ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття -- граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів -- І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву. Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв'язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.

Прикрасою деяких барокових костьолів України були барокові надгробки.Тема нечаста в обговореннях про твори мистецтва, а дарма.

Меморіальна пластика одна з характерних рис доби бароко і класицизму. Надгробок Олександра Ванка Лагодовського 16 століття розмістили у Львівській галереї мистецтв за його значущі мистецькі якості.

Про врятований Возницьким Борисом Григоровичем надгробок дітей родини Понінських скульптора Канови тепер відомо й широкому загалу.

Але є твори, що випали з поля зору дослідників. Серед них є значущі. Так, в місті Жовква зберіглися два надгробки роботи Андреаса Шлютера, знакової постаті в мистецтві бароко. Зберегти, вивчити і зробити копії тих надгробків - завдання невідкладне.

Пізнє бароко поступово губило свої найкращі риси:монументальність, творче використання ордеру, різноманітність планів споруд.В будівництво прийшли митці, важко залежні від замовників, бо головними меценатами та користувачами бароко стають королівські родини, магнати-тирани, могутня та реакційна церква.

Замовник свого палацу в Празі Альбрехт Вальдштейн у 1624-1630 роках майже не втручався в будівництво.Тому італійські архітектори Дж.Пьєроні та А.Спецца творили у відносній творчій свободі.А палац Вальдштейна став неперевершеним зразком бароко в Празі 17ст. Архітектор Б. Растреллі (1700-1771) зазнавав таких утисків від імператриць, що по декілька разів переробляв проекти Зимового палацу або дзвінниці Смольного монастиря.Дзвінницю йому так і не довелося побудувати, а Зимовий палац вибудували лише зовні.

Накопичилася втома від постіних пошуків нових оздоб, засобів здивувати ( Відьма (Роза) , бородата матір - Хосе де Рібера тощо).Орнаменти та прикраси в творчості вийшли на перші місця.Особливо це позначилося у Франції, де позиції бароко завжди були слабкі. А Франція з кіця 17 ст. стає законодавцем мод. Бароко поступово перероджується у рококо-хвилясті лінії, мушлі, кола та овали і перенасиченість оздоб. В інтерьєрі рококо майже неможливо знайти пряму лінію. Бароко захворіло на рококо перед своєю смертю.

Важливими зразками рококо в архітектурі Україні стали споруди Бернарда Меритина.Його костел місіонерів в Годовиці ще має всі ознаки пізнього бароко.А план та зовнішні оздоби собору Св Юра у Львові майже цілком належать рококо.Проміжну позицію займала ратуша в Бучачі.Адже її тимпан наче охоплений полум'ям ліпнини, характерним виплеском стилю рококо.Тимпанів подібного роду неможливо зустріти а ні до рококо, а ні після.Хвилясту, нервову тему рококо підтримували й неспокійні скульптури Йоанна Пінзеля, наче хворі на судоми.Дивують і кам'яні ліхтарі на парапетах костелів у Наварії та Годовиці.Подібним ліхтарям місце лише в приватному садку чи на сходинках рококового ж паркового павільйону.

Важливішим зразком рококо в архітектурі стала й будівля єзуїтського колегіуму та костелу в Кременці Тернопільської об. (архітектор Павло Гижицький 1743р). Яскраві фарби фасадів, чотири башти, дивовижні сходинки з кам'яними ліхтарями роднять споруду з парковим павільйоном більше, ніж із зразками бароко в Олиці, Луцьку, Микулинцях, Старому Чарторийську. Декор і фарби колегіуму - від рококо, і лише величний размір костелу - від бароко.

Висновки. Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури -- архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку -- європейського бароко, з другого -- народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

3 Культура України в 30 - 40-х роках ХХ ст.

Період 30-х - час особливо жорстокого тоталітаризму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури розстріляно або ув'язнено до таборів. “Диктатура пролетаріату “вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій - рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський бюрократичний апарат з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Тих, хто не вірив більше гаслам, бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошували “ворогом народу”, такі люди нерідко закінчували життя самогубством (М.Хвильовий, М.Скрипник).

Примусова колективізація і пов`язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. - одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв`язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

У цей час тих митців, вчених, освітян, літераторів, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму, почали переслідувати, в Україні насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п`єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан, але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об`єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками об`єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження

В 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались в Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштовуватись до нових умов тоталітарного буття.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття.Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою готсротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності подій.Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П.Тичини. М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Яновського, О.Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г.Меліхова, О.Любимського, М.Каплана, Т.Яблонської П.Борисенко. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість,благородство душі, готовність до подвигу.

Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Україно моя”, написана А.Штогаренком на слова А.Малишка та М.Рильського, кантата “Клятва” на слова М.Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О.Шовкуненка, К.Трохименка, М.Дерегуса, М.Глущенка, В.Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О.Довженко, що в 1943 році створив документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережній Україні”.Післявоєнні п`ятнадцять років в історії української культури - період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тендеційна, ідеологічно заангажована - це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві.У другій половині 40-х років відбудовані й реконструйовані - Дніпрогес ім. В.Леніна, будинки Київського університету ім. Т.Шевченка (архітектор П.Альошин) та Верховна Рада України (архітектор С.Заболотній).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоравізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінського бароко.

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т.Хитрова “Силос іде”, Г.Томенко“Опівдні”, Т.Яблонська “Хліб” та інші.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви “українського буржуазного націоналізму” знаходять у О.Довженка, Ю.Яновського, М.Рильського. Нищівній критиці піддано В.Сосюру за поезію “Любіть Україну”, написану ще під час війни.Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями.Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з`являється роман О.Гончара “Людина і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В.Симоненка “Тиша і грім”, І.Драча “Соняшник”. М.Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська - не водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959), “Правда і кривда” (1961).У той період на хвилі “відлиги” робились також перші спроби включитися до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувались в Україні востаннє в 1930 р., Володимира Винниченка - в 1932р., Миколи Хвильового - в 1933р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена.Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підгрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримеренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

Література

український культура мистецтво

1. Рудницький О. П. Українське мистецтво у полі культурному просторі. -- К, 2000. -- С. 19

2. Історія України в особах: Козаччина / Горобець В., Гурій В. -- К.: Україна, 2000. -- С. 30

3. Макаров А. Світло українського бароко. -- К., 1994. -- С. 47

4. Макаров А. Світло українського бароко. -- К., 1994. -- С. 188

5. Жолтовський П. М. Український живопис XVII--XVIII ст. -- К., 1978. -- С. 295.

6. Микола Кияниця. Українське бароко як явище світової культури // Образотворче мистецтво. ?1990. -- № 4.

7. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. -- К.: Либідь, 1997.

8. Нариси історії архітектури Української РСР. К., 1957

9. Алпатов М. В. Всеобщая история искусства, т. 2. М.--Л., 1949

10. Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер. с нем. СПБ, 1913

11. . Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула, Київ: ЦНЛ, 2004. -- 368 с.

12. Культурологія. -- Курс лекцій. / Під ред. А. Г. Баканурського і ін. -- К.: ВД "Професіонал", 2004. -- 208 с.

13. Гончарук Г. В. Культурологія: Навч. посіб. -- Тернопіль: Карт-бланш, 2004. -- 213 с.

14. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. С. М. Клапчук і ін. -- 4-те вид., перероб. і доп. -- К.: Знання-прес, 2002. -- 351 с.

15. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович і ін. -- К.: Т-во "Знання" КОО, 2002. -- 557 с.

Размещено на Allbest.ru