Екологія в житті людини
Негативні наслідки інтенсифікації та глобалізації впливу людини на природне середовище. Сучасна екологічна ситуація. Екологічна проблема в сучасній енергетиці. Проблема екології, як негативна соціальна реальність. Екологічна свідомість й екологічна етика.
| Рубрика | Экология и охрана природы |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 19.07.2010 |
| Размер файла | 81,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Проте при цьому виникає щонайменше дві групи питань.
Перша група охоплює питання ціннісно-світоглядового характеру. Саме вони визначають, наскільки в наш час реальним є виникнення нового напрямку в етиці й чи не буде це відчуженим від конкретних завдань доби.
Друга група питань пов'язана з концептуальними засадами екологічної етики, її принципами. Традиційна етика відображає моральні явища та процеси в системах "людина - людина", "людина - суспільство". Екологічна етика покликана відповісти на питання: в якій формі мають відбиватися моральні відносини в системах "людина - природа" та "суспільство - природа"?
Підґрунтям екологічної етики є загальнолюдські цінності, в тому числі піклування про природні умови існування майбутніх генерацій. Розв'язання проблем взаємодії людини та природи бачиться тут у взаємно скоординованому розвитку, тобто їх коеволюції.
Охоплення екологічною етикою простору та структурних рівнів природи пов'язане також з часовим розширенням етичних відносин. Тому однією з найхарактерніших її рис є не обмежені в просторі та часі екологічні цінності, в тому числі й піклування про природні умови існування прийдешніх генерацій. Така зверненість у майбутнє кардинально відрізняє екологічну етику від традиційної. Йдеться, зокрема, про уникнення завдавання шкоди природі, прийняття екологічно грамотних рішень, недопустимість небезпечних природоперетворювальних дій, які ставлять під загрозу можливість існування майбутніх генерацій.
У центрі уваги екологічної етики мають бути ці та інші екологічні імперативи, які сприяють коеволюції людини та природи. Необхідно ставити питання про ефективність цього нетрадиційного напрямку етики екологічного виховання та освіти, про діяльність різних альтернативних та екологічних рухів, організацій тощо. Екологічна етика є своєрідною мірою сутності людини й, наголошуючи увагу на біосферних проблемах, моральних аспектах переходу на шлях коеволюції людини та біосфери, в кінцевому підсумку формує відповідні передумови дій, зорієнтованих на збереження людства загалом.
Слід також враховувати, що екологічний підхід до етики нерідко ґрунтується на поділі і протиставленні людини та природи. Примусити сучасну людину чинити морально щодо природного середовища - пафос екологічної етики - є проблематичним, якщо вона (людина) не дотримуватиметься внутрішньосоціальних моральних принципів.
На конференції, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, було відзначено, що сучасна економіка базується насамперед на такому етичному принципі, як моральна відповідальність людини за збереження природи. Людство не повинно "керувати" природою, воно має навчитися кооперуватися з її силами з метою гармонійного співіснування всього живого. Можливо, найскладнішим і є випрацювання уваги до зовнішнього світу, в тому розумінні, що він існує на тих самих правах що і "Я", і може вижити лише без насильства над ним. І найважливіше, мабуть, не лише в тому, щоб вижити, а й у тому, щоб глибоко усвідомити, для чого жити.
Отже, головна проблема полягає не в тому, чи перетворювати природне середовище, чи ні, оскільки людина робить це фактом свого існування, і навіть не в тому, чи перетворювати його в процесі виробництва, оскільки виробництво так само невід'ємно притаманне людині, як і саме життя її, а в тому, в ім'я чого та як саме перетворювати, виходячи з яких передумов, в який спосіб, в якому напрямку.
Саме тому сенс нової екологічної етики полягає в тому, щоб поставити над цінністю природоперетворювальної діяльності як такої, не заперечуючи її значення, найвищі моральні цінності людини. Екологічна точка зору є, таким чином противагою вузькоутилітарному розумінню науково-технічної революції, що, хоч як це парадоксально, не приносить безпосередньої користі. Навпаки, прагнення до суто матеріальної вигоди, як свідчить сучасна екологічна ситуація, тягне за собою шкоду і людині, і природі. Слід визнати, що і розмови про екологічну етику стимулюються насамперед екологічно негативною практикою сучасної людини. Сам екологічний підхід до етики у більш широкому розумінні ґрунтується часто на поділі та протиставленні людини та природи.
Екологічна етика потребує передусім зміни не уявлення про природу, а ставлення до неї. Засадовим стосовно неї є новий ціннісний підхід не лише до природи як такої, а до природи як сфери людської активності. А це означає і новий ціннісний підхід до людини, нове уявлення про цінності людини, а також про цінності природи для людини. Слід не обожнювати природу, а екологічно зважено ставитися до неї.
Моральним є таке ставлення до природи, яке визначене розумними потребами цілісної особистості, а не прагненням і узяти у неї (природи) все, що можна. Відповідно до екологічної етики людина повинна поводити себе не як істота, яка має виключно матеріальні потреби, а як цілісна особистість. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має замінитися ставленням, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований момент. Як слушно зауважив М.М. Кисельов, "ставлення людини до свого природного довкілля так само свідчить про рівень її моральності, як і ставлення людини до людини".
Одним з найважливіших завдань, що стоять перед етикою сторіччя охорони навколишнього середовища, є відмова від найновішого інфінітизму й повернення до певної поміркованості, причому не тільки стосовно демографічного розвитку. Людина повинна зректися багатьох своїх потреб, засвоєних упродовж останніх десятиріч, адже вони нерідко завдають серйозної шкоди навколишньому середовищу, а якщо вони стануть загальними, то Земля неодмінно загине. Тим народам, які ще не засвоїли таких потреб, краще завчасно відмовитися від їх засвоєння. Адже слушно кажуть: краще відмовитися від нових пороків, ніж позбавлятися вже існуючих. Багатьом зробити це буде непросто, й не тільки через інертність або лінощі, а й через соціальну структуру деяких суспільств, що пов'язують соціальний престиж із задоволенням нерозумних потреб.
У бажанні мати дедалі більше людям знову потрібно навчитися бачити не перевагу, а, за прикладом стародавніх, ту рису характеру, яка непереборно викриває людські ницість та вульгарність. Людям потрібні розумні аскетичні ідеали. Звичайно, наївно вважати, нібито ранні культури завжди та скрізь практикували аскетичні ідеали: більшість людей тоді з необхідності відмовлялася від задоволення тих чи тих потреб, оскільки екологічна ситуація не залишала іншого вибору. У будь-якому разі, ці ідеали існували тоді саме як ідеали, і люди, які обирали для себе
6. Екологізм як світоглядна надбудова над екологією
Екологізм можна визначити як світоглядну та ідеологічну надбудову над екологією. Проте він не підміняє екологію, яка й надалі зберігає свій статус комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико-фундаментальні та практично-прикладні напрямки досліджень, і не ототожнюється з нею. Відмінність екологізму від екології полягає в тому, що він не лише прагне пояснити явища та процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а й шукає відповіді на гострі проблеми, що постають перед людиною та суспільством через глобальну екологічну кризу, спричинену деградацією водних і земельних ресурсів, втратою біорозмаїття, скороченням площ, вкритих лісами, накопиченням шкідливих відходів, глобальними змінами клімату, стоншенням озонового шару тощо, а також через кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує. Слід, також зауважити, що в своїх намаганнях проаналізувати проблеми сучасності екологізм спирається не лише на наукові знання, а й на позанауковий досвід (буденне знання, вірування, традиції, міфи тощо). Екологізм пронизує всі сфери сучасної суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.
Сучасний екологізм не є однорідним феноменом, він вирізняється значним розмаїттям вчень, концепцій і рухів, об'єднаних під загальною "парасолькою" ідейних засад і світоглядних настанов щодо тлумачення відношень "людина - природа" та "суспільство - довкілля". Детальніша ідентифікація ідейних підвалин тієї чи тієї течії екологізму є досить складним завданням, оскільки кожна з них, як правило, спирається на еклектичну суміш різноманітних ідей та вчень, об'єднаних під загальним поняттям екофілософії. Проте ці екофілософські ідеї та форми їх практичної реалізації не повинні залишатися поза дослідницькою увагою, оскільки вони можуть нести в собі певний евристичний потенціал для переосмислення світоглядних орієнтирів, поведінки, політичних засад і конкретних програм дій у сучасному суспільстві.
Передусім у сучасному екологізмі можна виокремити дві провідні тенденції, які визначають як поміркований (реформістський) екологізм та радикальний екологізм.
Реформістський екологізм, практичним утіленням якого є реформістський екологічний рух, активно формувався у Західній Європі, США, Канаді та в інших країнах світу у 1970-х роках. Його кваліфікують як сучасну трансформацію концептуальних засад першої хвилі екологічної мобілізації, що відбулася завдяки значному розширенню проблемного спектра, залученню значної кількості зацікавлених груп та урізноманітненню засобів суспільного впливу. Становлення екологізму та екологічного руху зумовлене не лише зміцненням та трансформацією традиційних природоохоронних товариств чи інституціалізацією організації нового типу, діяльність яких спрямована на охорону довкіллі, а й переорієнтацією на проблеми збереження довкілля як невід'ємної складової загальнодемократичних перетворень інших груп громадянського суспільства.
За світоглядними засадами в реформістському екологізмі вирізняють структурних реформістів та реформістів-екологів.
До структурних реформістів умовно належить група політологів та активістів поміркованого екологічного руху, які переконані в тому, що для розв'язання проблем збереження довкілля та поліпшення якості життя людини потрібно насамперед постійно впливати на процес прийняття рішень у сфері екологічної політики. Як правило, сутність такого впливу зводять до обґрунтування необхідності збільшення кількості законів, що контролюють рівні забруднення, перегляду економічних критеріїв, норм і стандартів, примноження кількості й розширення діяльності екологічних фондів щодо охорони природи та поліпшення якості довкілля. Структурні реформісти також пропонують вносити зміни в законодавство та функціонування практично всіх суспільних інституцій задля інкорпорації екологічної тематики в загальнополітичну культуру суспільства. Критерієм їхнього світогляду і, відповідно, практичної діяльності є відповідальність і реалізм.
До реформістів-екологів належать переважно представники природничих наук, які вбачають свою місію у популяризації наукових екологічних знань, намагаючись у такий спосіб піднести екологічні цінності до вищих щаблів чинної політичної системи, аби змусити її зважати на ці цінності у процесі прийняття та впровадження рішень. В їхньому підході поєднані прагнення забезпечити сприятливі умови життя людей та біоцентричні погляди щодо цілісності та стійкості природи. Як правило, реформісти-екологи постають у ролі речників екологічно зорієнтованої соціальної політики, залишаючи поза увагою глибокий аналіз політичних і економічних засад суспільства. До найвідоміших представників цього напрямку екологізму належать зокрема Юджин Одум, Баррі Комонер, Пол Ерліх, Лестер Браун та інші.
В країнах Західної Європи та США формування реформістського руху здійснювалося шляхом професіоналізації традиційних природоохоронних організацій та рухів, їх переорієнтації із суто просвітницької та природоохоронної діяльності на політичну і законодавчу, а також завдяки створенню нових організацій професіоналів, здатних активно впливати на процес прийняття рішень у царині охорони довкілля, залучаючи додатково до своїх лав експертів-правників та вдаючись до складних механізмів лобіювання.
Поміркований екологізм став потужним чинником формування екологічної політики та впливу на законодавчу та адміністративну систему починаючи з 1970-х років у США, Канаді країнах Західної Європи. У Нідерландах, наприклад, екологічні організації набули прав та можливостей активно впливати на прийняття та впровадження рішень у сфері екологічної політики, спираючись при цьому на систему національного законодавства. Зрештою, вагомим підсумком майже тридцятирічної діяльності екологістів-реформістів на європейському континенті, наслідком їхнього тиску на владні структури та діалогу і політичними інституціями можна вважати прийняття 1998 року на Четвертій Конференції міністрів "Довкілля для Європи" в датському місті Орхусі Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 1998).
З часу своєї інституціалізації та професіоналізації поміркований екологізм, головною метою якого є вплив на національну екологічну політику в тій чи тій країні, у своїй діяльності неодмінно спирається на мережу місцевих груп та об'єднань активістів, зорієнтованих не так на політику, як на розв'язання локальних проблем, перебираючи на себе функції, які не в змозі виконати окремі громадяни. Разом з тим, починаючи з 1980-х років, виразною стає тенденція переймання проблемами глобального і міжнародного рівнів з одночасним послабленим зв'язків з місцевими організаціями та притлумленням уваги до локальних проблем. Саме ця обставина зумовлює критику поміркованого, реформістського екологічного руху як з боку суспільства, так і всередині табору екологістів. Критики та опоненти поміркованого (реформістського) екологізму умовно формують альтернативне, або радикальне, крило екологізму.
На підміну від реформістського, радикальний екологізм наполягає на глибоких і системних змінах у філософії та практиці взаємодії людини з природою, на кардинальних змінах у суспільних і політичних відносинах, необхідних для розв'язання екологічних проблем, не задовольняючись поступовими демократичними змінами, довготривалими реформами та компромісами. З погляду радикального екологізму, реформізм у межах традиційних політичних параметрів не здатний призвести до таких соціальних змін, які могли б докорінно змінити ставлення людини до природи та стереотипів споживання й тим самим відвернути екологічну катастрофу, або еко-апокаліпсис. Натомість представники радикального екологізму вдаються до осмислення позицій сучасних політичних і суспільних інституцій з огляду на їхню роль у використанні природи та природних ресурсів, пропонують моделі нового політичного та економічного устрою, за яких задоволення базових потреб людей не супроводжувалося б катастрофічною руйнацією природи. Вони прагнуть виробити шляхи досягнення гармонії між людським життям та природою незалежно від класової, расової приналежності людей чи статі, вірячи, що саме на них покладена відповідальна місія запобігти проникненню техноманії в усі куточки природи - від "найглибшого моря до найвищої гори, де можна було б знайти бодай фунт срібла чи золота". Саме тому деякі автори характеризують радикальний екологічний рух як альтернативний, або радикальний, маючи на меті наголосити його відмінність від поміркованого (реформістського) екологізму.
7. Екологічна безпека
У Хартії європейської безпеки (Стамбул, 1999) деградація навколишнього середовища визначена як новий загальний виклик і віднесена до серйозних факторів, що впливають на європейську безпеку. Від того, якою буде відповідь цивілізованого людства на цей виклик, залежить безпека XXІ століття і імовірність виживання самого людського роду.
Вчені вважають, що необхідність рішення глобальних екологічних проблем припускає істотну переорієнтацію економічних, політичних, соціальних, науково-технічних парадигм, зорієнтованих на цінності екологічної безпеки, як духовні і соціокультурні регулятори соціуму.
"По наших прогнозах, до 2020-2050 років може початися стрімке руйнування цивілізації, або її болісне відродження шляхом переходу на нові пріоритети і принципи організації своєї життєдіяльності на основі реальної, а не декларативної гармонії усередині соціумів, між ними і Природою. Пошук і реалізація дійсного механізму цієї гармонізації, впровадження відповідних норм життєдіяльності в суспільну свідомість і підсвідомість Людства є надією на рятування від погрози глобальної катастрофи в XXІ столітті", робить висновок група російських вчених на основі комплексних досліджень гомеостатичної моделі взаємодії "Людина - Природа".
Актуальність дослідження ціннісних основ екологічної безпеки обумовлюється як необхідністю практичного рішення поставленої проблеми, так і соціальною потребою в дослідженні духовних основ і соціальних регуляторів доктрини екологічної безпеки України, необхідність розробки якої давно вже назріла.
Фактором, який актуалізує проблему, виступає також соціальна і духовна потреба у формуванні ціннісних основ екологічної свідомості як форми суспільної свідомості, виховання екологічного світогляду як духовна основа екологічно безпечного соціуму.
Аналіз теоретичних джерел дозволяє говорити про серйозний прорив у самій постановці проблеми екологічної безпеки і теоретичному обґрунтуванні можливих шляхів її рішення. Фундаментально обґрунтована, на сьогоднішній день, необхідність формування екологічної свідомості як найважливішого, духовного фактора рішення екологічних проблем, розглядаються аспекти трансформації екологічного світогляду в умовах глобалізації, визначаються ціннісні імперативи екологічної форми суспільної свідомості. Разом з тим, ще недостатньо розробленою є проблема методологічних основ аналізу екологічної безпеки, її ціннісного змісту. Не розкритий ціннісний механізм самоорганізації екологічної безпеки.
Як свідчать дані наукових досліджень, наша планета задовго до появи людства піддавалася глобальним екологічним катастрофам, що стирали з Землі багато видів флори і фауни. Перша фундаментальна екологічна криза, за твердженням вчених, була 2 - 1,7 млрд. років тому в середньому протерозої і зветься передрифейскою екологічною кризою.
Сучасна екологічна криза, що виникла в другій половині XX ст., осмислюється науковим світом як загроза руйнування природних систем життєзабезпечення і саморегуляції біопроцесів Планети. Її відмінною рисою є антропогенний характер походження. Порушення процесів самоорганізації і самовідновлення біосфери, руйнування озонового шару і критичне забруднення середовища, катастрофічне виснаження природних ресурсів, теплова криза Планети, розширення епідемічних захворювань і погроза руйнування генома людини ставлять людство на грань виживання.
Глобалізація екологічної кризи залишає людству обмежений тимчасовий інтервал на рішення проблеми свого виживання. Ключем до рішення якої може бути нова парадигма соціального розвитку, заснована на пріоритетах і цінностях екологічної безпеки на особистісному, національному, регіональному і глобальному рівнях.
Якщо систематизувати основні філософські ідеї в руслі забезпечення екологічної безпеки, то можна виділити такі основні течії як натуралізм, що опирається на пріоритет природи як основи гармонії світу; раціоналізм і технократизм, що покладаються на авторитет розуму в рішенні екологічних проблем і збереженні екологічної безпеки; антропоцентризм, заснований на пріоритеті інтересів людини, що відбиває єдність природних і духовних основ світобудови. У відносинах між собою ці течії співвідносяться як теза (вважання), антитеза (заперечення) і синтез. Саме в руслі антропоцентричного підходу формуються ідеї "екоантропоцентризму" і "стійкого розвитку", що припускають комплексний аналіз всіх процесів у системі Природа-людина-суспільство в контексті безпеки.
Як ми вже відзначали, основною метою суспільства стійкого розвитку є досягнення екологічної безпеки. У системі цінностей такого суспільства екологічна безпека виступає як пріоритетна цінність вищого порядку. Варто розрізняти цінності екологізму і цінності екологічної безпеки. Якщо цінності екологізму акцентують увагу на пріоритеті природних основ існування суспільства, то цінності екологічної безпеки як би адаптують соціальні і природні основи буття людства з метою забезпечення виживання людства в умовах глобальної екологічної кризи. Тим часом, нормативно-ціннісну основу екологічної безпеки, за нашим переконанням, становлять саме екологічні цінності і норми.
Констатація глобальної екологічної кризи і усвідомлення суспільством необхідності адекватних заходів, спрямованих на запобігання екологічної катастрофи, виявились провідними факторами осмислення феномена екологічної безпеки як однієї із пріоритетних цінностей глобалізованого суспільства. Підставою для осмислення безпеки як ціннісного феномену служить її оцінний зміст. Він виражає результати акту оцінювання різних сторін процесу взаємини природи і суспільства, що характеризується відсутністю або максимальним зниженням екологічних загроз і ризиків.
Аналіз екологічної безпеки як ціннісного феномена припускає виявлення двох сторін - об'єктної (самого явища екологічної безпеки як об'єкта ціннісного відношення) і суб'єктної (результатів і способів її ціннісної рефлексії).
Об'єктна сторона екологічної безпеки виражає сутнісну і змістовну грані феномена. По сформованій у вітчизняній аксіології традиції, об'єктна сторона ставиться до класу предметних цінностей. Вона розкривається через змісти, що характеризують дане поняття. Відомі різні підходи до визначення поняття екологічної безпеки. Вона розглядається: як ступінь адекватності екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку, гармонізації інтересів природи і суспільства; як стан системи "природа-техніка-людина", що забезпечує збалансовану взаємодію природи, технічних і соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним і матеріальним потребам жителів регіонів Землі при збереженні природно-ресурсного і екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання, захищеність особистості, суспільства і держави від погроз, які створюються стихійними лихами і техногенними катастрофами; як стан життєдіяльності суспільства, при якому чітко визначені границі екологічного імперативу; як стан правових норм і відповідних інститутів безпеки, які гарантують захист середовища проживання людини, групи і суспільства; як керування екологічними ризиками.
Аналіз і узагальнення вищенаведених і інших підходів до екологічної безпеки дозволяє виділити такі основні її змісти. Екологічна безпека - це стан системи "природа-суспільство", що характеризується, по-перше, стійкістю і гармонійністю; по-друге, захищеністю природного середовища від руйнуючого антропогенного впливу і збереженням здатності до самовідновлення екосистем; по-третє, захищеністю суспільства від екологічних загроз і стихійних лих і забезпечення "здорових природних умов життєдіяльності суспільства".
Суб'єктна сторона екологічної безпеки репрезентується як суб'єктивне вираження її значимості для людини, родини, соціальної спільності і розкривається через відношення до неї суб'єкта. Тому емоційно-чуттєва складова розглядається в якості одного із критеріїв ціннісного відношення. Емоції, підкреслював М. Шеллер, є необхідними для виникнення ціннісної ситуації. На психологічному рівні феномен екологічної безпеки відбивається емоціями, почуттями, відносинами до екологічних проблем і фіксується в установках екологічно безпечного поводження, патернах, схильностях і інтересах стосовно екологічної безпеки.
Інтерес, бажання і прагнення людини до безпечного існування в умовах наростаючої екологічної кризи дозволяє визначити стан екологічної безпеки як явище, що має соціальну значимість - загальнолюдську цінність. "Фактично громадяни розглядають безпеку як суб'єктивну цінність, що відповідає по суб'єктивних поняттях (зразкам) цінності, яка базується в більшості на суб'єктивній вигоді, відзначає В. Гейзен. У дійсності, ризик є нормальною ситуацією і зменшення ризику до прийнятного рівня повинне розглядатися як "благо", за яке суспільство повинне платити".
У наш час екологічна безпека з'являється як фундаментальна потреба людства, умова його виживання і цивілізованого розвитку, значимість якого усе більше зростає. Про це свідчить висновок учених про вступ цивілізації в епоху екологічних війн. На 7-й сесії Комісії ООН по стійкому розвитку в доповіді В. Данилова-Данильяна був зроблений висновок про те, що в Югославії вперше в історії Цивілізації проводилася спланована масштабна екологічна війна з використанням екологічних видів зброї, що впливають на радикальну трансформацію навколишнього середовища.
Фактором підвищення значимості екологічної безпеки є біологічний тероризм, який не визнає національних границь і використовує для терактів біотехнології. Проблемам біологічного тероризму останнім часом були присвячені ряд міжнародних конференцій і наукових статей. Свідченням серйозної стурбованості суспільства і урядів про збереження генома людини є факт створення Міжвідомчої комісії з питань біологічної і генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України і розробки проекту відповідної державної програми. Все це дозволяє зробити висновок про статусну зміну ціннісного характеру екологічної безпеки. Виступаючи найважливішим фактором "збереження самоорганізаційної здатності планетарної цивілізації", екологічна безпека придбала статус цінності загальноцивілізаційного, глобального рівня.
Відмінною рисою екологічної безпеки у відмінності від інших видів безпеки є усвідомлення не тільки ціннісного характеру безпеки існування самого суспільства, але й осмислення виняткової значимості для людства самої Природи як умови і передумови соціального буття. Тобто, Природа як би "наділяється статусом суб'єкта" екологічної безпеки як самоорганізуєма система, яка має "свої інтереси" і "потребуюча" етичного до себе відношення. Саме така оцінка і дозволяє розглядати екологічні кризи як "включення запобіжних систем" Природи у відповідь на антропогенний і техногенний вплив.
Іншою важливою характеристикою ціннісного феномена є його універсальний характер. Значимість екологічної безпеки для кожної людини, кожної без винятку соціальної або етнічної спільності в будь-якому регіоні світу або відрізку соціального часу, наявність екологічної складової у всіх сферах життя суспільства, дозволяє зробити висновок про універсальний характер ціннісного феномена екологічної безпеки. Разом з тим, варто враховувати, що якщо екологічні загрози і виклики супроводжували людство з періоду його виникнення, то усвідомлення значимості екологічної безпеки, потреби в ній відбулося набагато пізніше. Значною віхою, що ознаменувала осмислення екологічної безпеки як глобального сутнісного фактора людського буття, можна вважати публікацію доповіді Римського клубу "Межі росту" (1972 р).
Екологічна безпека, як універсальна цінність вищого рівня, своїм аксіологічним змістом має дві групи онтологічних цінностей. По-перше, це цінності існування людського роду і соціального буття, всіх форм життєдіяльності суспільства, основною умовою яких є відсутність екологічних загроз, зниження екологічних ризиків і т.д. По-друге, це цінності екологічного характеру. До них ставляться жива і нежива природа, всі форми життя і біологічна розмаїтість, екологічне незабруднення, раціональне природокористування, обмеження споживання, безвідхідне виробництво, а також сама екологічна свідомість, в основі якого повинна перебувати "відповідальність за долю людства".
Універсальний характер екологічної безпеки припускає опору на такі "абсолютні виміри людського існування, які включають трансісторичний і попередній досвід і повинні відповідати певним кінцевим цілям", тобто цінностям екзистенціального плану.
Аналіз основних філолофсько-екологічних ідей дозволяє сформулювати основні принципи, які обумовлюють норми екологічних відносин у контексті забезпечення екологічної безпеки. Це підтримка балансу системи "суспільство - природа", що забезпечує збереження процесів самовідновлення природи; науково обґрунтоване визначення можливих границь вторгнення в природні системи; аналіз і попередження можливих екологічних наслідків техногенного впливу; відповідальність за наслідки своєї діяльності; відношення до природних об'єктів як до живих організмів, що становлять єдиний організм - екосистему; усвідомлення абсолютної цінності життя; співробітництво із природою і дотримання її законів, обмеження потреб і ін.
Таким чином, проведений аксіологічний аналіз екологічної безпеки дозволяє сформулювати висновок про те, що система ідеалів, цінностей і норм, яка характеризує відносини природи і суспільства в контексті екологічної безпеки, становить основу формування культури екологічної безпеки і виступає базисом механізму її самоорганізації.
8. Суспільство й природа
За В.І. Вернадським, наша планета і Космос представляються нині як єдина система, у якій життя, жива істота зв'язують у єдине ціле процеси, які протікають на Землі з процесами космічного характеру. Відповідно до його оцінок, протягом всієї історії Землі кількість живої речовини в біосфері була практично постійною. Грандіозна картина загальнопланетарного розвитку включала в себе і появу людини - носія Розуму, який прискорив всі процеси, що розвиваються на планеті. Він говорив, що вплив людини на природу росте настільки швидко, що він перетвориться в основну геологічну силу і повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Біосфера перейде у ноосферу - сферу Розуму.
З самого виникнення людське суспільство змінювало навколишню природу і саме змінювалося під її впливом. Вплив суспільства на природу обумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки і техніки, суспільних потреб. При цьому відбувається розширення рамок географічного середовища, нагромадження нових властивостей, усе більше віддаляючи її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище її властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати.
У свою чергу і географічне середовище впливає на розвиток суспільства. Зрівняємо розвиток народів півночі і півдня, тропіків. Географічне середовище впливає на господарську спеціалізацію країн і районів. Так, якщо в умовах тундри населення займається оленярством, то в субтропіках - розведенням цитрусових. Вплив географічного середовища на суспільство - явище історичне: чим глибше в глиб століть, чим слабкіші сили суспільства, тим більша його залежність від географічного середовища.
На думку французького дослідника Ф. Сен-Марка, історія відношення людини і природи ділиться на три епохи.
Епоха землеробства, що тривала до кінця XVІІІ століття, була відзначена підпорядкуванням економіки ритму природних законів і страхом, змішаним з захопленням фізичним світом, що ще ніс на собі печатка божественного творіння. Потім, до кінця першої половини XX століття, була "епоха промисловості", відзначена перевагою такої економічної діяльності, що не підкоряється ритму природних законів, - "епоха", ознаменована бажанням людини панувати над природою, відкривати закони, які нею керують. Протягом перших двох "епох" людина з побоюванням ставилася до світу природи, до його потужності, що б'є через край життя; в "епоху землеробства" людина підкорялася цьому світу, в "епоху промисловості" - намагалася панувати над ним.
На думку Ф. Сен-Марка, у другій половині минулого століття ми вступили в "епоху природи" - нову епоху, коли дефіцит і неміцність природного простору породжують саму драматичну проблему для майбутньої людини і його виживання. Відбувся історичний поворот у протиборстві між двома живими системами - світом людини і світом природи.
У наш час, відносно до природного середовища, яке оточує людину, та яке людина постійно змінює, перетворює і навіть, на жаль, руйнує, вираз "панування над природою" не може бути визнано адекватним необхідному відношенню людей до природи.
Щоб захистити природу і знизити негативні результати антропогенного впливу на неї, треба переглянути всю систему суспільного розвитку і її цілі. Такого фундаментального перегляду ще не було, і тому дії по захисту природи залишаються малоефективними. Вони й не дадуть ефекту поки ми не перетворимо економіку і політику настільки глибоко, "щоб дати місце новому суспільству". При цьому варто погодитися з тим, що фундаментальний вибір полягає не в тім, щоб "зруйнувати природу або зупинити економічний ріст", а в тім, щоб "зруйнувати природу або змінити суспільство".
Нові, в тому числі негативні, соціальні реалії - це результат не якихось містичних або фатальних сил, а соціальних дій самої людини.
Соціальна історія людства - це не безлика модель, а сукупність соціальних дій особистостей, вчинених по різноманітних мотивах, на різних етапах її розвитку. Соціальні дії особистостей вносять конкретні зміни залежно від їх таланта або займаного положення в систему суспільних відносин, у побудову різних державних структур, ідеологію і тим самим констатують соціальну реальність, що потім стає вирішальним фактором, який робить визначальний вплив на свідомість і соціальну поведінку людей і різних конкретних проявів цієї поведінки.
У даному контексті правомірним представляється питання не тільки про конкретизацію предмета соціальної екології як науки, "діяльності, що досліджує відношення людей до природного середовища їхнього перебування".
Не менш важлива подальша розробка екоантропологічного напрямку саме в системі соціологічного знання, що допоможе усунути розрив між соціальними науками і випереджальним розвитком нових, особливо негативних, соціальних реалій, що проявляються в результаті деструктивної діяльності людини. Його основним завданням представляється дослідження негативних, загрозливих життю людей результатів їхнього свідомого впливу на природу, аналіз, діагностика і вимірювання соціальних наслідків, які цей вплив породжують, а також регулювання розвитку даного процесу в інтересах як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Журнал "Охорона природи" з 1931 року почав виходити під назвою "Природа та соціалістичне господарство". Його перше число розпочинала стаття В.М. Макарова, де, зокрема, зазначалося: "Вся робота у сфері охорони природи має бути пройнята витриманим класово-пролетарським змістом. Той нічого не навчився у Великій Жовтневій революції, хто ще вважає, що розгорнений соціалістичний наступ по всьому фронту, ліквідація куркульства як класу, могутнє зростання колективізації селянства не відбиваються класовою боротьбою і в сфері охорони природи". Тут же міркування про недопустимість вторгнення в заповідну природу кваліфікуються як "ворожі професорсько-буржуазні погляди".
Саме цим і був покладений початок теоретичного і практичного ставлення до природи на наших теренах. Природу слід поставити під тотальний контроль, "олюднити", тобто зробити її підпорядкованою й другорядною частиною "світу людини", пересічним ресурсом людської діяльності. Звідси, згідно з В.О. Лекторським, цілком логічно експлікують положення про те, що існує лише людська свідомість, а все інше є похідним від неї, що природне оточення можна контролювати за допомоги різного роду рефлективних процедур. Саме тут знаходяться витоки технократичних ілюзій про реальну можливість проектування та конструювання соціальних процесів і навіть самої людини.
Нещадна експлуатація природи (зовнішньої та своєї власної) призводить до того, що людина збіднює себе не тільки у фізіологічному відношенні, а й у духовному. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є безумовним проявом порушення зв'язку між природними та духовними компонентами людського буття, спричиняє сум'яття в людській душі. Нині ми вже з повним розумінням сприймаємо міркування А. Тойнбі про те, що людина досягла надзвичайних успіхів у сфері інтелекту та "ноу-хау", але виявила себе цілковитою невдахою у царині духу, і це найбільша трагедія життя на Землі - те, як разюче неадекватно виявляє людина свої здібності у матеріальній та духовній царинах, позаяк духовний аспект життя є значно важливішим для людського добробуту (врешті-решт навіть матеріального), ніж її контроль над неживою природою.
Серйозність екологічної ситуації, що склалася нині у світі, залишає тільки сподіватися на те, що "глибинне переживання" допоможе людству мужньо, дивлячись небезпеці в обличчя, реально осмислити стан справ і знайти шляхи виходу з цієї ситуації. Принципово важливу роль у цьому відіграватимуть і гуманістичні принципи. Гуманістичний зміст екології полягає саме в тому, що вона покликана формувати адекватне світосприйняття сучасної людини (глобалізацію та синтез уявлень про світ), сприяти продуктивному переосмисленню місця людини в природі, виховати почуття відповідальності за свої дії.
Радикальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, вимагають значного коригування традиційної системи цінностей. На перший план виходять цінності життя, пошук шляхів та засобів виживання людства за умов прогресуючого погіршення екологічної та соціальної ситуації. У зв'язку з цим активно здійснюють перегляд традиційного ставлення як до людини, так і до природи, пошук нових духовних засад подальшого цивілізаційного розвитку, формування нових ідеалів людської діяльності та нового розуміння перспектив людини.
Класична антропологічна свідомість до сьогодні пронизує всі сфери життєдіяльності людини. А оскільки позиція людини не може бути іншою, ніж антропоцентричною, то може йтися не про відхилення, а про формування нових, більш досконалих її модифікацій. Зокрема, якщо в класичних формах антропоцентризму природне довкілля тлумачили як певний безсистемний додаток до соціуму, тло, на якому відбувається його невпинний розвиток, то у річищі неоантропоцентризму кожний фрагмент природи постає як самоцінна, доцільна одиниця буття, що робить свій незамінний внесок до забезпечення гомеостазу біосферних процесів. Кожний фрагмент природного середовища, його нормальне функціювання у цілісному біосферному організмі є своєрідним гарантом подальшої долі людського роду. Інакше кажучи, формування нових модифікацій антропцентризму потребує якомога повнішого врахування здобутків екологічної науки.
Останнім часом думку про те, що людина є не лише сукупністю суспільних відносин, а й повноправним представником органічного світу, обстоюють не лишень екологи-натуралісти, а й представники соціогуманітарного знання. Як слушно зазначає Б.В. Попов, "технократизм вважає феномен життя природним ресурсом, що існує в необмеженій кількості і, підкреслимо це спеціально, перебуває фактично поза культурою і навіть поза соціумом"'. Зазначена тенденція видається продуктивною, оскільки свідчить про загальне усвідомлення необхідності орієнтації на повноту життєвого процесу (буття), врахування в науковому аналізі всіх можливих його проявів, їх детермінованості минулим і навіть майбутнім.
Екологічний контекст досить суттєво конкретизує й наповнює реальним змістом умоглядні конструкти традиційної науки. Зокрема, значно більше уваги стали приділяти ролі природних передумов, природних чинників у формуванні екосистем, а також у житті людини та суспільства. Свого часу Е. Геккель піддавав критиці Ч. Дарвіна за те, що той недостатньо уваги приділяв зовнішнім умовам існування органічного світу, які є не менш важливими, ніж, скажімо, природний відбір. І якщо це зауваження було слушним навіть стосовно фундатора еволюційної теорії, то тим актуальнішим воно виглядає щодо сучасного суспільствознавства. У зв'язку з цим видаються продуктивними спроби радикального коригування змісту понять "природа" та "людина" в контексті співвідношення. Такий підхід сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію своєрідним "полігоном", де здійснюється апробація новітніх методологічних підходів до сучасного наукового дослідження, галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових, цілісних світоглядних орієнтирів сучасної науки. Вже вступаючи в "сферу живого", дослідник стикається з обставиною, коли в біологічному пізнанні вже стають неможливими ті простота, чіткість та однозначність, що були притаманні "точним" природознавчим галузям.
З одного боку, розв'язання глобальних проблем сучасності вимагає вдосконалення та безпрецедентної інтеграції практично всіх пізнавальних засобів наукового пізнання (причому це однаковою мірою стосується як природничонаукового, так і соціогуманітарного напрямку. Так, зокрема, на думку П. Козловські, екологічна проблема виходить з другого закону термодинаміки, яке ґрунтується на постулатах конечності енергій та нетривкості природних структур. Важко переоцінити роль, яку відіграє в трансформації методології сучасного наукового пізнання біологія. Ще Дж. Бернал наголошував, що біологія "надто близька нашим особистим та громадським інтересам, самій структурі та діяльності наших тіл, аби бути такою ж вільною від людських пристрастей та впливу суспільних форм, як фізика і хімія навіть у більш ранній час". Біологія є своєрідним містком між відокремленими один від одного до сьогодні головними структурними підрозділами науки: природознавством та суспільствознавством. Нині біологічний матеріал досить активно залучають соціогуманітарні науки, відбувається інверсія його на найвищі рівні загальнонаукової та філософської рефлексії. Здійснюють продуктивні спроби віднайдення аналогій між загальними закономірностями розвитку живого та законами життєдіяльності людського суспільства. Нині дослідників піддають критиці не за "біологізаторство" (аналогії між соціальним та біологічним), а радше за "біофобію" (невміння чи небажання, а то і втрату смаку до таких аналогій в процесі аналізу складних соціоприродних проблем. Надзвичайно складні, мінливі феномени органічної природи (невід'ємним фрагментом якої є людина) вимагають зовсім інших підходів, іншої методології, на відміну від тих, що сформувалися в класичному природознавстві.
З іншого боку, досить відчутно виявляє себе тенденція до включення таких невластивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Помітно підвищується "рейтинг" зазначених понять у сучасному науковому аналізі, їх семантику активно інтерпретують не лише в релігійному контексті, а і в епістемологічному - як специфічний прояв "позараціонального" знання, ефективного засобу зняття протиріч між матеріальним та духовним, штучним та природним, біологічним та соціальним. Прикметним щодо цього є й міркування про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (А.Н. Уайтхед, К. Лоренц та ін) з метою поновлення втрачених відчуттів єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (К.Г. Юнг) з природним оточенням.
Екологічна компетентність формує сприйняття всіх без винятку складових соціуму як не механічного, а органічного утворення. Політики, зокрема, майже не враховують тієї банальної обставини, що людська особистість має не лише соціальні, а й біологічні засади. Понад те, вона є не механічним конгломератом біологічних (вітальних) та соціальних параметрів, а цілісним утворенням. Сама ж природа - не просто наше оточення (арена соціуму), а й ми самі. Без усвідомлення цієї, на перший погляд очевидної істини неможливо подолати розходження буттєвих та соціально-раціоналістичних аспектів у світосприйманні людини доби "науково-технічного прогресу". Саме тому так багато уваги приділяють переорієнтації "світового порядку" із стратегії "меж зростання" на стратегію "органічного зростання". Причому розробники новітніх стратегій подальшого розвитку людської цивілізації безпосередньо чи Опосередковано спираються на метаекологічні узагальнення. Зокрема, згідно з Едуардом Пестелем, збалансоване суспільство має створюватися на базі принципів організації живої природи, де підсистеми розвиваються не статично, а динамічно, постійно оновлюються, жодна підсистема не розвивається на шкоду іншим, а "прогресивні зміни її в якійсь одній частині отримують реальний сенс лише тоді, коли їм відповідають прогресивні процеси в іншій".
Соціальна організація є утворенням, що має стосунок до життя, власне говорячи, є його модифікацією, результатом і продовженням його розвитку. Поки ж що звичнішим є сприймання всіх проявів соціуму як штучного авітального утворення. В дійсності так воно й буває. Наші державні інституції та відомства досить часто виглядають штучними й неприродними, тобто нефункціональними, неефективними й нежиттєздатними.
Екологія, таким чином, стає важливим епістемологічним чинником сучасного наукового знання. Передусім це стосується апробування новітніх методів інтеграції природничонаукоюго та соціогуманітарного знання. В сучасній філософії науки цю проблему кваліфікують як центральне питання наукового аналізу, її розв'язання тлумачиться С. Тулміним як необхідна передумова створення "інтелектуальної екології". На його думку, суттєві ускладнення, з якими зіткнулася сучасна методологія науки, полягають у розходженні двох стилів історичного підходу: інтерналізму, який концентрує увагу на динаміці змісту окремих наукових дисциплін, та екстерналізму, який простежує зв'язки цих дисциплін з широким соціальним контекстом. Крім того, потребує уточнення співвідношення "підвалин" та "причин" в історичному розвитку науки. Лише розв'язавши ці завдання, ми будемо в змозі виявити те, яким чином інтелектуальні вимоги проблемних ситуацій, що призводять до концептуальних змін, пов'язані з екологічними вимогами тих ніш, які є локусами адаптації в органічній сфері, і тим самим кинути світло на весь процес концептуального розпитку в "колективній раціональній ініціативі". Екологічна зорієнтованість зазначеної ініціативи нині є очевидною. На те, що екологічні дослідження від початку демонструють свою системність, а екологічні ідеї можна тлумачити як загальнонауковий методологічний підхід, звернув свого часу увагу відомий методолог науки Е.Г. Юдін. На його думку, звернення до матеріалу екології дозволило суттєво переосмислити й конкретизувати такі поняття, як "зв'язок", "організація", "цілісність", і, більше того, зробити їх придатними для аналізу суспільно-гуманітарних проблем.
Незважаючи на намагання деяких авторів утримати екологію в "прокрустовому ложі" класичної кваліфікаційної системи наукових дисциплін, вона постійно виходить за окреслені їй межі. Як цілком слушно зазначає Люсьєн Матьє, вона "з її широким діапазоном діяльності не є розділом біологічної науки, а репрезентує новий етап у розвитку всіх наук. Віднині прогрес у наукових дослідженнях може бути досягнутий лишень об'єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання; використовуючи та зіставляючи досягнення різних наук для розв'язання одного завдання, вони зуміють осягнути загальні закони світу.
Осягнення загальних законів світу під впливом екологічної парадигми робить недостатнім концентрацію дослідницьких наголосів лише на проблемі людини. Воно з необхідністю включає й знання про навколишній щодо тієї самої людини світ та багатоманітність умов існування. Слід наголосити, що такий підхід відповідає інтересам самої людини. Осягнення "світу людини" без всебічно врахованого екологічного контексту стає неможливим.
Крім того, екологічне знання стимулює залучення в методологію сучасної науки таких елементів її трансформації: - здійснення переходу від декартівської "людини мислячої" до "людини існуючої". Врахування тієї обставини, що людина є не лише суб'єктом, що пізнає світ, а й суб'єктом, що живе в ньому розповсюдження моральних та ціннісних принципів не лише на людину, а й на природу; - для того, аби людина не стала істотою, яка знехтувала своєю природною сутністю, необхідно культивувати відчуття своєї єдності з життям, повагу до нього у всіх його проявах та прагнення більш повно зрозуміти природу. Остання мусить розглядатися як повноправний суб'єкт взаємовідносин з суспільством; - впровадження режиму легітимного співіснування альтернативних теорій та рівноправності різних форм розуміння, серед яких розум лише один з голосів поліфонії; - в сучасному науково-дослідницькому процесі стає необхідним повернення до метафізичних аспектів людського буття, звернення до уяви і творчості та ціннісних орієнтацій.
Руйнуючі усталені міфи, варто сказати, що природа образно кажучи, - зовсім не наша матір, і вона не стане плакати і побиватись на могилі людства, це й не ворог, якого потрібно перемогти або підкорити, щоб нейтралізувати його злі наміри. Природа - це незмінні правила гри, виграш у якій - людське життя (точніше, послідовність виграшних ходів) - є унікальним історичним фактом для людини, а не "природною необхідністю". Отже, проблема збереження довкілля - це проблема ілюзій, пов'язаних з розумінням людиною власної діяльності, передусім чинників, які зумовлюють можливість її регуляції та контролю над нею.
Перелік використаної літератури
1. Хілько М.І. Екологічна криза у філософсько-етичному вимірі // Філософська думка, 2000 № 3, с.24
2. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Теоретичні основи принципу регенерації та використання хвильової енергії при глісуванні системи профілів // Приладобудування 2003: стан і перспективи. Тези доповідей. - Київ, НТУУ “КПІ". - 2003. С.106-107
3. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Глісування системи незалежних пластин тандем із заданими навантаженнями та вільними кутами ходу // Наукові вісті НТУУ “КПІ. - 2005. - №5.
4. Ефимов К.М. Катастрофическое состояние окружающей среды как негативная социальная реалия XXI века // Вестник московского университета, 2005, № 3, с. 19 - 35
5. Кисельов М.М. Гуманістичні засади сучасної екології // Філософська думка, 2000, № 3, с.4
6. Кисельов М.М. Екологічна свідомість як феномен освітянського процесу // Філософська думка, 2005, № 2, с.130
7. Павленко А.Н. "Экологический кризис" как псевдопроблема // Вопросы философии, 2002, № 7, с.66
8. Гардашук Т.В. Феміністичний вектор екологізму // Філософська думка, 2005, № 5, с.91
9. Горлинский В.В. Ценностная рефлексия экологической безопасности // Практична філософія, 2004, № 4, с.33
10. Сергеева О.А., Платонов Г.В. Природный фактор в цивилизационной концепции // Вестник московского университета, 2001, № 6, с.53
11. Турлак В.А. Радиационное загрязнение окружающей среды как глобальная социально-экологическая проблема // Вестник московского университета, 2005, № 4, с.96
Подобные документы
Проблема взаємовідносин людини і природи, техногенний впливом на природу та "феномен страху" перед знищенням земного життя. Провідна роль у зміні світоглядної парадигми екологічно (інвайронментальної, природоохоронної) етики. Значення екологічних видань.
автореферат [51,4 K], добавлен 12.04.2009Екологічна психологія як наука та її прикладні аспекти, усвідомлення результатів впливу людини на довкілля, екологічні кризи. Екологічна свідомість, її формування і розвиток. Розвиток екологічної свідомості в процесі соціогенезу та екологія культури.
учебное пособие [6,2 M], добавлен 06.04.2010Громадська екологічна експертиза проводиться у будь-який час, коли виникає інтерес у громадськості для оцінювання впливу об’єкта на навколишнє природне середовище. Суб’єктами відповідальності за заподіяння шкоди екологічними порушеннями є всі громадяни.
реферат [16,2 K], добавлен 18.01.2009Роль і місце екології в сучасному суспільстві. Проблеми взаємодії людини з навколишнім природним середовищем, екологічної стійкості планети. Дослідження майбутнього, моделі світу. Екологія сільськогосподарських районів. Формування екологічної свідомості.
реферат [38,9 K], добавлен 20.06.2009Виникнення сучасної екологічної кризи пов’язане як з природними так і антропогенними чинниками. Розв’язання екологічних криз, а також турботливе ставлення людини до довкілля пов’язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій – проекологічних.
реферат [48,2 K], добавлен 26.12.2008Науково-технічний прогрес та проблеми екології. Джерела екологічної кризи та її вплив на біосферу. Техногенно-екологічна безпека України. Вплив промислового та сільськогосподарського виробництв на біосферу. Природні, техногенні небезпечні явища і процеси.
курсовая работа [237,2 K], добавлен 28.11.2010Екологічна безпека - стан навколишнього середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я. Екологічна безпека регулюється Законом "Про охорону навколишнього природного середовища".
реферат [12,9 K], добавлен 18.01.2009Характеристика природно-кліматичних, територіальних умов Чернігівської області. Екологічна ситуація та ресурсний потенціал. Структура та економіко-екологічний стан промислового і аграрного виробництв. Стан техногенного навантаження на довкілля області.
дипломная работа [1,3 M], добавлен 16.09.2010Поняття, основні компоненти екологічної кризи, пошук грамотних і дієвих науково-технічних рішень для виходу з неї. Причини забруднення довкілля. Найважливіші екологічні проблеми сучасності, їх тенденції. Причини деградації земель в різних регіонах світу.
реферат [32,2 K], добавлен 27.01.2009Екологічна безпека поняття. Екологічна безпека поняття. Першочерговими заходами в досягненні екологічної безпеки. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері. Міжнародна торгівля відходами. Cучасний екологічний стан України. Визначених пріоритетів.
контрольная работа [46,5 K], добавлен 30.03.2007
