Організаційна система в інноваційному підприємстві

Таким чином, як загальна умова доцільності вичленовування є більше висока прогнозована ефективність функціонування підрозділу поза великим підприємством, чим у його складі. Ухвалення рішення про те, які підрозділи доцільно вичленовувати зі структури великого підприємства, повинне ґрунтуватися на аналізі, по-перше, попиту на продукцію підрозділу поза підприємством, по-друге, ступеня гнучкості виробничого процесу кожного підрозділу, тобто без істотних змін технології перейти до випуску іншого виду продукції й, по-третє, ступеня взаємної виробничо-технологічної залежності підрозділів.

Збитковість основного виробництва по організаційно-економічним (не пов'язаним з інвестиціями й структурними змінами) причинам свідчить про можливості вичленовування, якщо тиск збиткових допоміжних і непрофільних виробництв на витрати основного виробництва відчутноі й допоміжні виробництва мають більше ефективні канали реалізації своєї продукції (послуг) і відповідно можуть бути прибутковими.

В окремих випадках збереження допоміжних (непрофільних) виробництв у структурі великого підприємства більш доцільно, ніж їхнє вичленовування. Більшою мірою сказане стосується допоміжних підрозділів, особливо якщо прийнятних альтернатив їхньої продукції (послугам) у великого підприємства немає. У меншому ступені це ставиться до непрофільних виробництв, якщо вони не використають умови й непрямі результати діяльності великого підприємства (наприклад, виробничу інфраструктуру й відходи).

Таким чином, загальною умовою вичленовування допоміжних (непрофільних) підрозділів є наявність попиту на їхню продукцію (послуги), достатнього для того, щоб компенсувати скорочення завантаження потужностей у результаті закриття основного виробництва[5].

Результатом вичленовування може бути утворення нового підприємства будь-якого розміру. Створення великого підприємства можливо у випадку вичленовування якого-небудь переділу основного виробництва. Економічною передумовою утворення саме такої виробничої структури вважається значний масштаб виробництва. Це припускає, що є масовий ринок продукції знову утвореного підприємства (наприклад, напівфабрикатів, що комплектують вироби); зберігається потокове предметно-спеціалізовне виробництво; джерелом доходу є низька ціна й висока швидкість обігу.

В інших випадках мова може йти про утворення малих підприємств, тому що зміна спеціалізації основного виробництва із предметної на технологічну загрожує неминучою втратою економії на масштабах виробництва; допоміжне (непрофільне) виробництво як підрозділ виробничої (соціальної) інфраструктури обслуговує локальні потреби й не розраховано на масовий випуск;

Таким чином, як передумова утворення малих підприємств на базі реструктурируемых великих виступає наявність не лише попиту, а саме низькоеластичного за ціною попиту на продукцію (послуги).

3.2 Дрібнення великих підприємств на ряд дрібних

У деяких випадках використається ще один варіант реструктуризації, при якому велике підприємство за власною ініціативою розділяється на більше дрібні. При цьому керівництво, як правило, додає максимум зусиль до того, щоб основна сума збитків і заборгованості по всіх статтях була "звалена" тільки на одну з нових структур, а розділові баланси всіх інших залишалися б "чистими".

При такому підході перша структура згодом припиняє існування й своє майно покриває заборгованість усього великого підприємства. Все-таки інші структури виявляються вільними від боргів свого попередника й при одночасній зміні організаційної структури, підходу до маркетингу й фінансової політики можуть почати рентабельне виробництво.

Вибір варіанта реструктуризації залежить від стану конкретного підприємства в момент ухвалення рішення із цього приводу, а також цілей і завдань підприємства. Неодмінно повинні враховуватися інтереси працівників підприємства, бюджету, кредиторів й економіки в цілому.

Необхідно розуміти, що реструктуризація не є панацеєю. Це тільки одна з мір, однак вона здатна полегшити для багатьох великих структур хворобливий перехід до нових економічних відносин.

Реструктуризація повинна проводитися в інтересах малих підприємств. Це особливо актуально для депресивних регіонів, де практично всі існуючі виробничі структури мають подібні проблеми й не можуть надати необхідну допомогу один одному.

Таким чином, у результаті проведення реструктуризації великих підприємств можливе досягнення відразу двох цілей - розвитку малого виробництва й виходу із кризи великих виробників.

І, мабуть, саме головне. Реструктуризація великих підприємств створить, можна сподіватися, необхідні передумови для припливу й підвищення ефективності капіталовкладень, що винятково важливо при обмеженості джерел й обсягів інвестування.

Висновок до цього підрозділу можна зробити наступний.

Кожна організація являє собою досить складну техніко-економічну й соціальну систему, що відображає її індивідуальність і специфіку. Описати цю систему можливо, якщо визначити характер взаємодії підрозділів.

Способи взаємодії сторін характеризують розглянуту систему певним чином і дозволяють судити, наскільки ефективно вона справляється зі своїм головним завданням - організацією гармонійної взаємодії між індивідом і зовнішнім середовищем. Немаловажне місце в цьому займає структура організації, за допомогою якої або через яку ця взаємодія здійснюється.

Величезна роль організаційної структури в житті будь-якого підприємства дозволяє розглядати реструктуризацію, як один з найбільш ефективних методів виходу із кризи, а так само пристосування до нових ринкових умов. Адже це так необхідно зараз українським підприємствам особливо великим.

4. ІННОВАЦІЙНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ Й РІШЕННЯ

4.1 Стан інноваційної діяльності в промисловості України

Інноваційна діяльність в Україні знаходиться в стані хронічної кризи: спостерігається зниження інноваційної активності підприємств, рівня комерціалізації розробок, традиційно превалюють дрібні вдосконалення, майже відсутні процеси тиражування нововведень.

Згідно з офіційною статистикою в 2003 році в Україні питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, становила 15,1%, у той час як у США, Японії, Німеччині та Франції частка інноваційних підприємств становить 70-80% від їх загальної кількості[1].

За роки незалежності в Україні кількість нових зразків вітчизняної техніки скоротилась порівняно з 1990 роком приблизно на 50%. Серед цих зразків лише 2% відповідають кращим світовим аналогам. Крім того, в Україні спостерігається постійна тенденція до скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів: у 2003 році цей показник був у 4,5 раза меншим, ніж у 1990 році.

Якщо оцінити, наскільки інтенсивно здійснювалась інноваційна діяльність у різних галузях промисловості в останні роки, то продукція українських підприємств оновлюється в середньому за п'ять років. На жаль, інновація зводиться найчастіше до вдосконалювання прототипу справді нова продукція становить лише близько 4,1% усіх інновацій.

Різко скоротилася кількість підприємств, які освоювали виробництво нових видів продукції. Так, у 2003 році порівняно з 1995 питома вага таких підприємств знизилася більш ніж у 2 рази, а порівняно з 2002 роком -- в 1,4 раза. В 1,7 раза скоротилася у 2003 році порівняно з 1995 питома вага підприємств, що впроваджували нові технології. У 2003 році впроваджувалося вдвічі менше прогресивних технологічних процесів, ніж у 1995 році, в тому числі маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних -- в 1,7 раза.

Протягом цього ж періоду в 1,4 раза скоротилося освоєння нових видів техніки.

Однією з причин негативної динаміки виробничого освоєння нововведень можна назвати зниження результативності діяльності організацій, які здійснюють наукові та науково-технічні розробки. Кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій скоротилася з 1995 по 2003 рік у 2,4 раза.

Внаслідок зниження інноваційної активності за останні роки в 1,7 раза скоротилася частка інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції: з 9,4% у 2000 році до 5,6% у 2003.

Разом з тим, не можна не відзначити позитивні тенденції, що намітилися в інноваційному розвитку України. Так, обсяг інноваційної продукції, яка відвантажувалася за межі України, в 2003 році порівняно з 2000 виріс у 1,5 раза -- з 24,9% у 2000 році до 37,1% у 2003, що свідчить про зацікавленість у ній закордонних ринків. Причому зростання цього показника відбулося за рахунок таких областей, як Донецька, Кіровоградська, Львівська, Полтавська та Тернопільська.

В окремих регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю за період з 1999 по 2003 рік, спостерігалося у Вінницькій області -- в 1,6 раза, Кіровоградській -- в 2,2, в Автономній республіці Крим -- у 2,7, в Одеській області -- в 4,2 раза. Найвища питома вага інноваційне активних підприємств та підприємств, що впроваджували інновації, спостерігалася у 2003 році у Вінницькій області (відповідно 30,4 і 28,35%) та в Києві (33,0 і 30,4%). Такий високий показник (порівняно із середнім по Україні) у Вінницькій області можна пояснити високим рівнем іноземного капіталу в 1999-2002 роках, який використовувався в основному для придбання нових технологій підприємствами харчової промисловості, а в Києві -- за рахунок концентрації капіталу на інноваційні цілі.

Відбулися позитивні зрушення і за показником «впровадження нових технологій». У цілому по Україні впровадження нових техпроцесів у 2003 році порівняно з 1999 роком збільшилося на 12,3%. Постійне зростання відбувалося в Харківській, Одеській областях і в Києві. Кількість освоєних нових видів продукції, зокрема машин, устаткування, апаратів, приладів в цілому по Україні зросло в 2003 році порівняно з 1999 роком на 51 % за рахунок значного збільшення цього показника в 2003 році у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Сумській, Запорізькій областях і Києві.

4.2 Рейтинги регіонів щодо стану інноваційної діяльності

Для досягнення рівня соціально-економічного розвитку країн ЄС Україна повинна в першу чергу значно активізувати інноваційну діяльність, оскільки саме така діяльність спрямована на подолання технічного відставання, переорієнтацію виробничого потенціалу на створення конкурентоспроможних промислових виробництв.

Одним із найбільш важливих кінцевих показників інноваційної діяльності є обсяг відвантаженої інноваційної продукції. За даними статистичної звітності за 2000-2003 роки, визначено рейтинг регіонів за часткою відвантаженої інноваційної продукції в промисловості України. Для цього порівнювались частки регіонів за роками та частки регіонів у середньому за чотири роки. В результаті всі регіони були згруповані за рангами: високий, вище середнього, середній, нижче середнього, низький. Високий ранг отримали такі регіони: Донецька область (в середньому за чотири роки її частка в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції сягнула 33,1 %), Дніпропетровська (10,9%) та Харківська (9,2%). Ранг вище середнього отримали Сумська (5,2%) та Запорізька (5,1%) області, середній -- Київ (4,6%) і Полтавська область (3,3%). 14 регіонів, частка відвантаженої інноваційної продукції яких становила від 2,7 до 1,0%. отримали рані нижче середнього, 6 регіонів мають низький ранг (частка менше 1.0%). Необхідно відзначити, що всі регіони, які отримали високий, вище середнього та середній ранги, характеризуються з року в рік стабільно високою питомою вагою відвантаженої інноваційної продукції.

Аналіз частки інноваційної продукції в обсязі відвантаженої продукції в кожному регіоні виявив дещо іншу картину. Високий ранг отримали Сумська (15,6%). Херсонська (14,4%) та Волинська (14.0%) області. Слід зазначити, що в попередньому рейтингу Сумська область теж займала достатньо високе 4-е місце. Херсонська була на 16 місці, а Волинська на 15-му. Ранг вище середнього дістався Закарпатській (12,3%). Донецькій (12,2%), Харківській (11.8%) областям. Автономній Республіці Крим (11,5%) та Чернігівській області (10,5%). Середній ранг мають 2 регіони; нижче середнього -- 14 регіонів, серед яких і один із лідерів попереднього рейтингу -- Дніпропетровська область (19-20 місце замість 2-го); низький ранг -- 3 регіони.

Зміна лідерів у цьому рейтингу зумовлена розподілом регіонів на старопромислові та ново промислові, різною часткою промисловості у конкретному регіоні та структурою самої промисловості.

Рейтинг регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції дуже показовий, оскільки означає визнання науково-технічного рівня цієї продукції за кордоном. За цим показником безсумнівним лідером є Донецька область, їй одній належить високий ранг (частка 53,7%), ранг вище середнього мають Дніпропетровська, Сумська, Харківська та Запорізька області; середній ранг -- 12 областей; нижче середнього -- 6 областей; низький -- 4 області. У цьому рейтингу лідери ті ж самі, що і в першому, особливість тільки в дуже великому розриві між показниками лідера -- Донецької області -- та всіх інших.

У рейтингу регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції промисловості високий ранг одержали дві області: Донецька (55,6% інноваційної продукції, вивантажено за межі України) та Сумська (43,0%). Ранг вище середнього мають Запорізька. Хмельницька, Івано-Франківська та Полтавська області; середній -- 11 регіонів, нижче середнього -- 8 регіонів, низький -- 2 регіони. Треба відзначити, що в цьому рейтингу два перших лідери (Донецька, Сумська області) були серед лідерів у всіх рейтингах[6].

4.3 Організаційно-економічні механізми вдосконалення інноваційної діяльності

Відповідно до міжнародного рейтингу конкурентоспроможності, опублікованому Всесвітнім економічним форумом 15.10.2004, Україна знаходиться на 86-му місці за індексом конкурентоспроможності для зростання і на 65-му місці за індексом конкурентоспроможності для бізнесу. До слабких сторін української економіки, що обумовили такий низький рейтинг країни, можна віднести низький рівень використання сучасних виробничих технологій, недостатню інтеграцій: національних компаній у глобальні ланцюжки постачань, відносно низький рівень конкурентоспроможності виробників, високий рівень адміністративних бар'єрів і корупції, а також недостатню розвиненість фінансового сектору і проблеми з доступом до венчурного капіталу[6].

Як показує світовий досвід, найдинамічнішого розвитку набули ті регіони, де сформувалися подібні технопаркам промислові або інноваційні кластери. Вони є об'єднаннями взаємопов'язаних різних організацій (промислових компаній, дослідних центрів, наукових установ, органів державного управління та ін.) на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, пов'язаних між собою технологічним ланцюжком. Кластери спрямовують свою діяльність на виробництво інноваційної продукції світового рівня, їх створення є особливо ефективним при реалізації програм економічного розвитку окремих регіонів, а іноді -- навіть цілих країн.

Формування промислових кластерів у провідних промислово розвинених країнах, наприклад в Німеччині (хімія, машинобудування) та Франції (виробництво продуктів харчування, косметики), призвело до того, що цілі групи галузей стали взаємодіяти всередині кластерів, сприяючи мультиплікативному ефекту стосовно зайнятості та трансфертів технологій.

Прикладом діючого інноваційного кластеру вугільного машинобудування є технопарк «Вуглемаш». На основі Українського науково-дослідного, проектно-конструкторського і технологічного інституту вибухозахищеного та рудничного електроустаткування, який працює з багатьма галузями промисловості, планується створення інноваційного кластеру з виробництва вибухозахищеного електроустаткування та інших.

Інноваційна інфраструктура забезпечує інноваційну сферу всіма видами послуг, а також взаємодію елементів інноваційного процесу, сприяє дифузії інновацій у всі сфери економіки.

В Україні нині елементи інноваційної інфраструктури розвинені неоднаково. Практично відсутні такі елементи, як біржі (ярмарки) науково-технічних розробок, інноваційних проектів і науково-технічних інновацій, венчурний капітал, страхування інноваційних ризиків.

Відповідно до потреб ефективного функціонування інноваційної інфраструктури пропонується довести чисельність інноваційних інфраструктурних підприємств за видами економічної діяльності до визнаних за кордоном пропорцій. У світі діє більше 3000 технопарків, у Європі -- близько 300 і ще 1500 інноваційних центрів. У Росії-- 60 технопарків, це в декілька разів більше, ніж в Україні, враховуючи питому вагу промисловості. Українські технопарки пускають корені та розширюють свій вплив на економіку. Якщо сьогодні зруйнувати діючу технопаркову модель інноваційної політики, на створення нової піде не менше 5-10 років.

Інновації як ризикована діяльність потребують передусім стабільного та передбачуваного податкового середовища В умовах, коли податкові «правила гри» не є прогнозованими, розраховувати на реалізацію інноваційного шляху розвитку економіки неможливо, адже у зв'язку з цим сукупні ризики інноваційного бізнесу перевищують критичні значення.

На сьогодні це принципове положення постійно порушується, у тому числі в Законі України «Про Державний бюджет на 2005 рік». Так, у порушення вимог Закону України «Про систему оподаткування» щодо зміни податків, механізму їх сплати, податкових пільг такі зміни внесено менше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року. Більш того, фактично порушуються основні норми ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не можуть мати зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Тому для податкового забезпечення інноваційної діяльності необхідно передусім створити нове стабільне і сприятливе для інновацій інституційне податкове середовище.

Насамперед потрібне конституційне забезпечення стабільності та справедливості (неупередженості) податкової системи закріплення у Конституції України трьох ключових принципів оподаткування:

- недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

- ухвалення податкових рішень конституційною більшістю при дотриманні строго окреслених і розписаних у часі процедур;

- принцип консерватизму (тобто обережності, дотримання встановлених правил і обов'язковості виконання уже взятих державою зобов'язань).

По-друге, ключовий принцип оподаткування -- податкова нейтральність, на якому в останні часи робиться наголос, не є абсолютним чи універсальним. Він, безперечно, дуже важливий, але може застосовуватися без застережень тільки у тих сферах, де відсутні негативні або позитивні екстерналії (зовнішні ефекти) та інші ринкові провали. У зв'язку з цим важливо підкреслити, що інноваційна діяльність пов'язана саме з такими екстерналіями, і, виходячи з економічних особливостей життєвого циклу створення і впровадження науково-технічної продукції, інновації потребують спеціальної державної, у тому числі податкової, підтримки. Вона є об'єктивно необхідною в ринковій економіці. Всі розвинені держави та держави з транзитивним типом економіки (наприклад, Росія) тим чи іншим чином підтримують інноваційну діяльність.

Важливо тільки підкреслити, що в цьому випадку йдеться не про часткові (у тому числі галузеві) пільги, що надаються під тиском груп інтересів, а про пільги загальносистемні (тобто доступні для всіх), єдиною умовою надання яких є розробка і впровадження інновацій.

Найважливішою передумовою суттєвого прискорення інноваційних процесів є формування масштабного та динамічно зростаючого внутрішнього попиту на інновації з боку всіх видів споживачів та секторів економіки. На сьогодні його параметри є незадовільними, що зумовлюється переважно структурними особливостями національної економіки (макроекономічними. галузевими, технологічними тощо).

На внутрішньому ринку цей процес найвідчутніше стримується масованим імпортом виробничого обладнання та високотехнологічної продукції споживчого призначення. На зовнішньому ринку попит на вітчизняну високотехнологічну продукцію обмежується або внаслідок певної замкнутості таких ринків, або більш сприятливою кон'юнктурою сировинно-матеріальних ринків.

Організаційно-економічні механізми формування інноваційного попиту мають розбудовуватися з урахуванням специфіки промислових галузей (сфера споживання продукції, технологічна прогресивність, соціальні та екологічні характеристики тощо).

Інноваційний попит у галузях, які працюють переважно на кінцевого споживача (соціальне значущі галузі), необхідно стимулювати на основі:

- остаточного подолання кризових явищ, несумісних з реалізацією інвестиційних проектів;

- зростання платоспроможного попиту населення;

- зменшення тиску імпорту (якіснішого або дешевшого, досить часто через недобросовісну конкуренцію);

- реалізації масштабних державних програм і проектів соціального характеру (у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров'я);

- проведення системної і послідовної політики імпортозаміщення.

Зростання інноваційного попиту у галузях, які задіяні переважно у сфері проміжного (виробничого) споживання, зумовлюватиметься успіхами у вирішенні таких організаційно-економічних завдань:

- формування інтегрованих структур, які можуть протистояти іноземним ТНК на ринках високотехнологічної продукції на основі об'єднання науково-технічного, фінансового, виробничого та торговельно-збутового потенціалу зацікавлених виробників;

- мінімізація (ліквідація) можливостей отримання монопольних прибутків через недосконалість конкурентного середовища;

- послідовна і системна реалізація програм підтримки наукоємких галузей як таких, що створюють мультиплікативний інноваційний ефект в економіці;

- посилення фінансово-економічного тиску на виробників із ресурсоємними та екологічно шкідливими технологіями.

Вирішуючи ці завдання, можна створити необхідні і достатні соціально-економічні передумови для відчутних інноваційних зрушень. Важливим завданням стає використання процесів економічної глобалізації як чинника стимулювання попиту на промислові інновації. Входження України в орбіту глобалізаційних процесів потенційно має два вектори впливу на формування інноваційного попиту. Перший -- негативний -- можливий при збереженні за Україною сучасної сировинної ніші на світовому ринку. Другий -- позитивний -- має перспективи за умови підтримки вітчизняних виробників високотехнологічної продукції, які мають певний потенціал для конкурентної боротьби. Реалізація другого вектора можлива в разі виходу на ринок високотехнологічних товарів або з вузькоспеціалізованим продуктом (на нові ніші), або через участь у ТНК, які є присутніми на цих ринках. Обидва варіанти досить складні для виконання внаслідок різних причин, але лише паралельне просування цими напрямками забезпечить інноваційний прорив у національній промисловості.

Транзитивний період розвитку економіки має свою специфіку, вивчення і врахування якої передбачає спеціальні методології та підходи до дослідження проблеми його метрологічного забезпечення. Перехідні економічні системи відрізняються від аналогічних систем у розвинених країнах не лише специфікою формування, рівнем економічної ефективності та інноваційності, а й специфікою формування такого рівня. Тому основним завданням щодо вирішення зазначеної проблеми постає визначення особливостей формування економічної ефективності розвитку трансформаційних економічних систем з інноваційною складовою.

Вирішенню проблеми метрологічного забезпечення інноваційного розвитку економіки сприятиме і виконання ряду завдань:

- удосконалення методів оцінки економічної ефективності інновацій;

- аналіз та дослідження методів і об'єктивних оцінних вимірювачів інноваційного розвитку;

- аналіз та визначення факторів формування підсумкового параметра -- економічної ефективності у трансформаційній економіці;

- визначення факторів формування і забезпечення динаміки економічних доходів і витрат як основних складових ефективності; а визначення методів метрологічного відображення величини економічних доходів і витрат; - визначення критеріїв оцінки інноваційності розвитку;

- визначення ступеня розвитку з метою надання пропозицій щодо створення умов для більшої інноваційної спрямованості.

Доцільним постає здійснення аудиту ефективності та інноваційності економічного розвитку, який давно вже має місце у світовій практиці як одна із форм контролю. Інноваційний розвиток економіки потребує чимало фінансових ресурсів, які в Україні обмежені. Тому аудит ефективності як сукупність статистичних, ревізійних і аналітичних дій, спрямованих на визначення рівня ефективності інноваційного розвитку економіки і одночасно витрачання державних ресурсів, постає вкрай важливим. Це дозволить своєчасно виявляти фактори, які перешкоджають досягненню максимального ефекту при використанні визначеного обсягу трудових, матеріальних, фінансових ресурсів, обґрунтовувати пропозиції щодо підвищення ефективності використання державних коштів і раціоналізувати державну інноваційну політику.

Динаміка і масштаби інновацій у сучасних умовах істотно залежать від рівня інформатизації всіх сфер економіки. Вплив інформатизації на інноваційні процеси можна розглядати з декількох боків.

По-перше, сам процес інформатизації висуває нові вимоги як у галузі технічного забезпечення, так і технологічного (телекомунікаційного), організаційного.

По-друге, із впровадженням інформаційних систем практично в усі сфери діяльності людини з'являється необхідність і можливість удосконалення організації самого процесу її діяльності, зростає потреба в технічних і технологічних інноваціях виробництва.

По-третє, інформатизація наукової сфери, освіти, медицини, бібліотечного фонду тощо, словом, тієї сфери діяльності людини, що формує електронні інформаційні ресурси, дозволяє в кілька разів скоротити пошук того, що вже зроблено, винайдено, і тим самим сприяє скороченню термінів розробки і впровадження нового.

По-четверте, інформатизація сприяє просуванню товарів як на внутрішній ринок, так і на світовий і в той же час забезпечує швидке ознайомлення з аналогічним товаром конкурентів. Щоб товар був конкурентоспроможним, виробникам необхідно витримувати визначені вимоги покупців.

Тому постійне відстеження і використання інновацій, що дозволяють поліпшити якість та інші характеристики товару, дозволяють підприємству бути конкурентоспроможним. Для зростання темпів впровадження інновацій необхідно виділити необхідні кошти і скоротити термін впровадження програми «Електронна Україна».

ВИСНОВКИ

Організаційна система в інноваційному підприємстві являє собою складну соціально-економічну й технічну систему, що визначає специфіку й індивідуальність кожного підприємства. Розглядаючи різні рівні цієї системи можна визначити наскільки ефективно функціонує організація.

Розрізняють кілька видів організаційних систем, кожна з яких робить свій вплив на структуру підприємства його функціонування.

Дивизіональну структуру використовують для збільшення гнучкості виробничої системи при інтенсивній інноваційній політиці на підприємстві. Програмно-цільові організаційні структури централізованого типу характеризуються повним підпорядкуванням всіх учасників програми єдиному органу лінійного керівництва. Індивідуалістичний характер інноваційної організації проявляється у вільному, відкритому й добровільному об'єднанні людей. Сама організація являє собою сукупність або співтовариство напівавтономних утворень. Едхократичні організації проектуються для виконання нестандартних і складних робіт. Влада в них заснована на знанні й компетентності, а не на позиції в ієрархії менеджменту. В партисипативній структурі організації кожна особа в організації, що має владу над іншими, підзвітна їхньому спільному контролю. Це запобігає сваволі стосовно будь-якого члена організації з боку будь-якої вищестоящої особи. Кожна організація проектується виходячи з вимог споживача. У результаті цього замість твердої ієрархії виникають досить автономні групи або цільові творчі колективи. Цим групам звичайно надається статус «центра прибутку».

З початком переходу до ринкових відносин великі підприемства виявилися на грані банкрутства, ставши заручниками ринкових перетворень. Одним з реальних шляхів виходу із кризи є реструктуризація, тобто зміна технологічної виробничої структури керування підприємством з метою збереження (розширення) ринків збуту, доходів і капіталу.

До видів реструктуризації можна віднести:

- передачу прав власності на не використовувані основні фонди;

- дрібнення великих підприємств на ряд дрібних.

Реструктуризація великих підприємств створить, можна сподіватися, необхідні передумови для припливу й підвищення ефективності капіталовкладень, що винятково важливо при обмеженості джерел й обсягів інвестування.

Наведені міркування говорять про те, що добре організовані організаційні системи служать важливою умовою раціонального менеджменту інноваціями як стосовно їхнім цілям, так і для створення сприятливого соціально-психологічного клімату.

При цьому варто підкреслити загальну потребу для інноваційних організацій при створенні комунікаційних мереж використання сучасних інформаційних технологій і професійних ЕОМ з єдиною базою даних, що дозволить підвищити вірогідність інформації, прискорити процеси її одержання, використання й відправлення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Фішечко О.М., Проблеми фінансового забезпечення інноваційних процесів//Наукові праці Донецького національного технічного університету

2. Трегуб, Організація інноваційного менеджменту на підприємстві. - Харків, 2001. - №6.

3. Загальні положення оцінки удосконалення організаційної структури управління підприємством//Наукові праці Донецького національного технічного університету.

4. Мясоєдова І. В. Аналіз організаційних структур маркетингу\\Економіка і маркетинг в ХХ сторіччі.

5. Бек В.О. Аналіз і моделювання організаційних структур управління проектами.

6. Амоки О., Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення//Економіст. - 2005. - №6.

7. Морозов Ю.П. «Інноваційний менеджмент»: Навчальний посібник для Вузов. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2000.

8. Савчук А.В. Организационно-экономический механизм инновационного развития крупной компании: Монография/НАН Украины. Ин-т промышленности. - Донецк, 2004.

9. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. Учебник, 4-е изд. - СПб.: Питер, 2004

10. Янковский К.П., Мухарь И.Ф., Организация инвестиционной и инновационной деятельности. - СПб.: Питер, 2001

11. Д.И.Кокурин, Инновационная деятельность - М.: Экзамен, 2001.