1.2 Суть інноваційних структур

Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності нині набуває провідного значення в реформуванні та трансформації економіки. Інновації є головною рушійною силою виробництва. Інноваційно-інвестиційна політика набуває рис цілісності. Будь - яка довгострокова діяльність є інноваційною.

Перехід до ринкових відносин супроводжується посиленням конкуренції та звуженням ролі держави в економіці. Водночас на основі лише ринкових принципів неможливо докорінно обновити матеріально-технічну бази суспільства.

Ряд функцій, насамперед розробка і здійснення інноваційно-інвестиційної політики, мають залишатися об'єктом державного регулювання.

Необхідність державного регулювання структурно-інвестиційних процесів, прийняття довгострокових програм давно усвідомлено в промислово розвинених країнах. У них створюється сприятливий інноваційний клімат у сфері науково - дослідної діяльності. Для цього використовується чимало побічних важелів. Серед них різноманітні пільги (і санкції), аж до безплатного передавання результатів фундаментальних досліджень фірмам.

Регулювання розвитку ситуації в інвестиційній сфері, насамперед на регіональному рівні, значною мірою визначатиметься розробкою і результативністю реалізації концепції державної інвестиційної політики, до основних напрямів якої можна віднести такі:

послідовну децентралізацію інвестиційного процесу на основі розвитку різноманітних форм власності;

державну підтримку підприємств за рахунок централізованих інвестицій при перенесенні центру ваги з безоплатного бюджетного фінансування інвестиційних проектів на фінансування виключно на конкурсній основі.

підвищення ролі внутрішніх (власних) джерел нагромадження підприємств для фінансування та інвестиційних проектів;

розширення практики спільного державно-комерційного фінансування із залученням капіталів інших країн;

посилення державного контролю за витратами коштів центрального бюджету, що спрямовуються на інвестиції у формі безоплатного бюджетного фінансування та у формі кредиту.

Назріла гостра потреба у виробленні дійової державної інноваційно-інвестиційної політики щодо трансформації економіки, спрямованої на диверсифікацію її структури, надання пріоритету розвитку наукомістких галузей, а також галузей, розвиток яких має сприяти орієнтації української економіки на значне збільшення в її структурі частки споживчого комплексу.

Формування і диверсифікація сфери реального застосування капіталу, створення об'єктивних умов для прискорення його оборотності сприятимуть зміцненню ринку цінних паперів і підвищенню ліквідності банків, залученню їх до реалізації інвестиційних проектів.

Капіталовкладення мають супроводжуватися інноваційними процесами. Потрібні нові підходи до інноваційно-інвестиційної політики та механізму її реалізації, форми впливу держави на процеси, що відбуваються в цій сфері. Паростки нових підходів починають виявлятися у низці виданих останніми роками нормативних актів з проблем інвестування.

Водночас необхідно створити і послідовно реалізувати, інноваційно-інвестиційний механізм, що відповідав би новим економічним і соціально-політичним реаліям, забезпечував значний за масштабом приплив капіталу для модернізації виробництва. Вихідний момент цього механізму - опрацювання селективності інноваційно-інвестиційної стратегії, яка знайде відображення в державних і регіональних інноваційних та інвестиційних програм, великих проектах, розрахованих на тривалий період.

Головна проблема полягає у виборі пріоритетів виробництва, де концентрація ресурсів зможе у порівняно короткий строк забезпечити успіх і ланцюгову реакцію переходу до більш високих сфер суспільного господарства ().

До пріоритетних сфер інноваційно-інвестиційної діяльності, що заслуговує на державну підтримку, належать:

Масове житлове будівництво:

Забезпечення виробництва економічно-чистої продовольчої продукції за рахунок підтримки мережі фермерських і особистих підсобних господарств провідна роль у реалізації цього пріоритету належить регіональним програмам;

Високі технології, що ґрунтуються на конверсії, організація яких має бути спрямована на виробництво високотехнічних, конкурентоспроможних на світових ринках та імпортно-замінних товарів;

Ресурсозберігаючі, екологічно чисті технології, які необхідні для більш повного вилучення мінеральних багатств із надр і глибокої комплексної переробки природної сировини;

Підтримка проектів щодо освоєння безвихідних технологій з видобутку, переробки та використання природної сировини допоможе зменшити ресурсовитратність і забезпечити додатковий дохід (від реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках продуктів глибокої переробки сировини);

Сучасні засоби комунікацій, виробництво засобів транспорту і зв'язку, створення і модернізація транспортних і інформаційних мереж

Перелічені пріоритети мають становити основу системи державних, регіональних і галузевих інноваційно-інвестиційних програм та отримати першочергову підтримку у вигляді прямих інвестицій, пільгових кредитів, податкових пільг тощо.

Головною умовою сталого зростання економіки є зміцнення інноваційної бази. Управлінські інновації, як і технічні нововведення, визначають сформування потенціалу, а також створення відповідних організаційно-економічних форм.

У теперішній час значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Зростання ролі регіонів у соціально - економічному розвитку держави актуалізує дослідження факторів регіонального розвитку. На сучасному етапі важливе місце займає становлення таких форм територіальної організації господарства, як спеціальні економічні зони (СЕЗ). [2. с. 245].

Згідно з Законом України " Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон ”,.. на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо.

Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон..".

З точки зору Д.М. Стеченко, вільна економічна зона - це частина території країни, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок застосування та дії законодавства. На такій території запроваджується особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян [3. с. 204], причому, наголос зроблено саме на територіальному принципі організації ВЕЗ без урахування обмеження дії спеціального режиму пріоритетними видами економічної діяльності. Серед основних типів вільних економічних зон виділяються зовнішньоторговельні, комплексно-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні, офшорні та зони прикордонної торгівлі. Окремо від ВЕЗ розглядаються регіональні науково-технологічні парки (РНТП) як важлива форма перенесення високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у сферу виробництва.

Українські науковці В.І. Пила та О.С. Чмир досліджують спеціальні (вільні) економічні зони, виділяючи і їх складі різні типи в залежності від обраних критеріїв, зокрема, за функціональним призначення розрізняють: 1) зовнішньо-торговельні; 2) торговельно-виробничі; 3) науково-технічні; 4) туристично-рекреаційні; 5) офшорні. При цьому спеціальну (вільну) економічну зону визначають як просторово обмежену частину території приймаючої держави, в межах якої встановлюється особливий режим економічної діяльності для забезпечення цілеспрямованого економічного розвитку території через за діяння зовнішніх інвестиційних ресурсів та активізацію зовнішньоекономічних зв'язків [3. с. 201].

Б.І. Суховірський зазначає, що сьогодні в Україні започатковано кілька напрямків формування територій з преференційним режимом:

1) ВЕЗ як точки економічного зростання регіонів;

2) територій пріоритетного розвитку для депресивних в соціально-економічному відношенні регіонів;

3) ВЕЗ на транспортних коридорах;

4) курортополіси й екополіси.

Нині, коли суттєва роль у розвитку економіки належить інноваційній складовій, важливим є виділення науково-технічних зон (НТЗ) як типу спеціальних економічних зон, у яких здійснюється розробка і впровадження нових технологій та видів продукції на відміну від торговельно-виробничих вільних економічних зон науково - технічного спрямування, де відбувається масове виробництво продукції. [6. с. 102]

Науково - технічні зони пропонується визначити к окремий тип СЕЗ, що за рахунок особливої територіально - господарської системної інтеграції науково - дослідницьких та техніко - впроваджу вальних робіт забезпечує розробку і впровадження сучасних технологій, нових наукомістких різновидів продукції у виробництво на грунті спеціальних стимулюючих фінансово - економічних умов та на основі синергетичного ефекту. В публікаціях Центру з ТНК ООН такий ефект називається основним чинники розташування бізнесменами своїх підприємств у НТЗ. У складі НТЗ пропонують виділяти три основні типи: інноваційні центри та інкубатори, науково - технологічні парки, технополіси. (рис. 1. 1.)

Рис. 1.1 - Загальна класифікація науково-технічних зон

З точки зору забезпечення найбільш повного, пропорційного, економічного та екологічно виправданого комплексного розвитку усіх компонентів продуктивних сил регіонів згідно з їх соціально - економічними і природно - економічними передумовами, особливе місце належить технополісам. Вони є найбільш перспективною формою інтелектуалізації господарства у вигляді міста та території біля міста, де в органічній єдності розташовані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, наукові установи, бази, які готують для технополісів наукові та інженерні кадри, а також житлова зона з відповідною виробничою інфраструктурою.

Тобто технополіси складаються з трьох взаємопов'язаних складових - промислової, наукової і житлової. У технополісі відроджена містобудівна ідея організації давньогрецьких міст - держав (полісів). Комфортне середовище проживання в технополісі сприяє творчій науковій роботі та мисленню відкриває можливості для забезпечення умов прискореного й ефективного відтворення робочої сили людиною - споживачем суспільних благ [5. с. 201].

В ньому здійснюється сполучення науки і технології зі світовою і традиційною національною культурою [] створюється нова спільність творчих і всебічно розвинених людей, забезпечується безупинний відтворювальний інноваційно-виробничий цикл на базі наукових досліджень.

Перспективність створення в Україні інноваційних структур типу технополісів, технопарків, наукових інкубаторів дає державі реальні можливості цілеспрямовано впливати на розвиток базових галузей економіки країни, забезпечувати економне використання державних ресурсів, стимулювати ініціативу місцевих органів виконавчої влади з реалізації регіональних економічних програм. Інноваційна структура об'єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвиненої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції, відпрацювання найефективніших організаційних механізмів економічного розвитку.

Матеріальною базою інноваційної структури є територія з розвиненою господарською, виробничою і соціальною інфраструктурою, об'єкти якої орієнтовані на масове впровадження технологій, машин, матеріалів.

Організаційно-інноваційні структури можуть мати та складові:

науково-дослідні, проектно-конструкторські, дослідно-експериментальні організації, які працюють за профілем базової діяльності інноваційних структур;

виробничі підприємства, які реалізують результати науково-дослідних розробок і винаходів;

служби менеджменту, маркетингу, реклами;

інноваційні фонди, банки, страхові фірми, біржі науково - технічних розробок;

установи науково-технічної експертизи, юридичного захисту інтелектуальної власності;

заклади освіти і підготовки кадрів, які спеціалізуються на підготовці кадрів підвищенні кваліфікації спеціалістів з базових спеціальностей, інноваційних структур;

редакційно-видавничі організації;

інформаційно-комунікаційні підрозділи;

організації сервісного обслуговування, лізингові, транспортні фірми, митні підрозділи.

При класифікації інноваційних структур можна виділити такі їх види:

парки (технопарки, агротехнопарки, інноваційні, рекреаційні, наукові парки тощо);

інкубатори (інноваційні, технологічні, інкубатори інноваційного бізнесу тощо);

центри (технологічні, інноваційні, територіальні тощо);

поліси (технополіси, курортополіси, рекреаційні зони, адміністративні райони інтенсивного науково-технічного розвитку тощо);

фонди (державні, регіональні, місцеві, галузеві, приватні інноваційні фонди активізації нових ідей тощо).

Відмінність інноваційних структур від інших підприємств і організацій полягає у тому, що до складу органів державного управління і розвитку інноваційних структур входять базова організація і науково - технічна рада. Засновники першої в сукупності повинні мати відповідну компетенцію з питань базових технологій, організації виробництва, ринкової кон'юнктури кінцевої продукції. Базова організація побудована, як правило, у формі акціонерного товариства закритого типу.

До науково-технічної ради входять учені і спеціалісти базової організації та інших суб'єктів діяльності інноваційних структур. До її складу можуть входити і представники органів виконавчої влади, інших підприємств і наукових організацій. Рішення науково - технологічної стратегії розвитку інноваційних структур, включаючи використання технологій виробництва і переробки продукції, підготовку кадрів, розподіл засобів на забезпечення інноваційної діяльності, є обов'язковим для виконання всіма суб'єктами діяльності інноваційних структур.

Одним із резервів інноваційного зростання є більш широке використання технологічного потенціалу в пріоритетних сферах діяльності. [4. с. 215].

2. Аналіз обсягу реалізації нафтопродуктів на "ЛУКОЙЛ"

2.1 Загальна оцінка діяльності підприємства