Економіка сільського господарства епохи Середньовіччя. Економічна політика Б. Хмельницького. Політична економія першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. ЕКОНОМІКА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

• 1.1 Загальна характеристика эпохи середньовіччя
• 1.2 Економіка сільського господарства
• 2. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
• 2.1 Економічна політика Б. Хмельницького: сутність та напрямки розвитку
• 3. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ
• 3.1 Еволюція класичної політичної економії в першій половині ХІХ століття. Завершення класичної традиції
• Висновок
• Список літератури

• Вступ
• Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на ґрунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.
• Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.
• Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.
• Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обґрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.
• Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що стала суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справедливості.

• 1. ЕКОНОМІКА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
• 1.1 Загальна характеристика епохи середньовіччя
• економіка середньовіччя політика хмельницький
• Історичні межі середніх віків у сучасній економічній науці прийнято обмежувати тисячоліттям між падінням Західної Римської імперії (кінець V ст. н. е.) та початком епохи Великих географічних відкриттів і так званого первісного нагромадження капіталу (друга половина XV ст.).
• Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду (порівняно з античністю) суспільних інститутів та систем. Особливо це стосується раннього середньовіччя -- так званих темних століть (VI--X ст.).
• Після соціально-політичної катастрофи VI ст., викликаної запеклими війнами, екстраординарними епідеміями (чума) і загальним погіршенням клімату (похолодання), господарські системи в Західній Європі занепадають.
• Погіршується структура харчування -- різко зростає частка їжі рослинного походження, а тваринного -- знижується. Скорочуються показники тривалості життя -- середній очікуваний рівень знижується до 29--32 років, зростає дитяча смертність, зменшується частка літніх людей (віком понад 50 років) у складі населення, різко погіршуються фізичні параметри дорослих.
• У часи раннього середньовіччя занепадають міста та ремесла, наука й культура. Господарство середньовічної Європи має яскраво виражений натуральний характер. І лише потреба в якісних товарах, насамперед у зброї та предметах розкоші, підтримує кволу торгівлю з економічно розвиненішим у цей період арабським світом. Ці самі причини (поряд із відносним перенаселенням) штовхають західних європейців на хрестові походи, невдалі з військово-політичного погляду, проте з дуже позитивними для Європи економічними наслідками.
• Спрощується також соціальна структура. Основну масу населення становлять селяни, що різною мірою залежні від власника й "охоронця" землі: колони, серви, літи, вілани. Рівень життя більшості селян надзвичайно низький. Вони самі забезпечують себе і свого пана всім необхідним. Разом з торгівцями і ремісниками селяни утворюють податковий стан -- вони сплачують основну масу податків.
• На іншому полюсі соціальної піраміди перебувають власники землі -- феодали: лицарі, абати, шерифи, барони, князі, єпископи, герцоги. Вони звільнені від сплати податків, але повинні нести військову службу. Вони ж займаються судочинством і підтриманням порядку. Рівень життя феодалів порівняно із селянами і підмайстрами відносно високий, однак його якість не йде ні в яке порівняння з якістю життя вільних як в епоху античності, так і в більш пізні часи.
• Основними розподільчими відносинами в середні віки є рента. Відомі три форми ренти: відробіткова (панщина) -- найбільш архаїчна і найменш ефективна форма, в основі якої -- перерозподіл живої праці, передбачає сильний ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова (оброк), заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова -- найбільш прогресивна форма, що допускає відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.
• У чистому вигляді ці форми траплялися вкрай рідко. Звичайно практикувалося поєднання всіх трьох форм із переважанням однієї з них.
• Організація ремесел у середньовіччі стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології. Суворі цехові статути визначають належну технологію й інструмент, час початку й закінчення робіт, число учнів і підмайстрів, якість сировини та готової продукції, рівень цін, кваліфікацію ремісників, період учнівства тощо. Рівень життя ремісників, особливо майстрів, істотно вищий, ніж селян. До того ж вони не перебувають в особистій залежності від феодалів.
• Суворо регламентується гільдіями також торгово-купецька діяльність. Представники інших соціальних прошарків: учені, ченці, слуги і солдати, служителі закону (легісти) й інші. Середньовічна станово-корпоративна система ведення господарства з опорою переважно на традиції та відтворення існуючого укладу (традиційний спосіб виробництва) в поєднанні з елементами командної (система влада -- власність) і ринкової систем з домінуючою роллю сільського господарства й центральними розподільчими відносинами у формі ренти дістала назву системи феодалізму.
• 1.2 Економіка сільського господарства
• Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V -- XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин.
• На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В документах VIII--IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.
• У період ґенези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки -- мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,
• У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.
• Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці -- полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V--Х ст. стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо -- найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.
• З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових -- боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомилися з рисом.
• Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству.
• У XI--XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI--XIII ст.
• Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість ґрунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала прожитковий мінімум.
• Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII -- першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі -- XII--XVII ст.
• Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше -- спеціальні підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо.
• Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора рази більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах -- підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. До примусів селян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.
• Поступово протягом IX--Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався ґрунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс -- на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3--4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь -- косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. -- верхньобійні, а з XIII ст. -- вітряки, запозичені зі Сходу.
• Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, -- в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування.
• Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.
• Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарство велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.
• Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після рільництва, а в XIV--XV ст. у районах з несприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційна робота.
• Серед промислів важливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.
• З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з виноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчарство. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощування маслин.
• У сільському виробництві в V--VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим виробником, оскільки ґрунтувалася на дрібному селянському господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV-- XV ст. зростало значення селянських господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю.
• У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI--XIII ст. більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В XIV--XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства.
• Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопедія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII -- на початку XIV ст. література пропагувала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.
• В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих -- раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.
• Господарство середньовічної Європи має яскраво виражений характер. Потреба в якісних товарах, насамперед у зброї та предметах розкоші, підтримує торгівлю з економічно розвиненішим у цей період арабським світом. Ці самі причини штовхають західних європейців на хрестові походи, невдалі з військово-політичного погляду, проте з дуже позитивними для Європи економічними наслідками.
• Спрощується також соціальна структура. Основну масу населення становлять селяни, що різною мірою залежні від власника й "охоронця" землі: колони, серви, літи, вілани. Рівень життя більшості селян надзвичайно низький. Вони самі забезпечують себе і свого пана всім необхідним.
• Що стосується сільського господарства, воно традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V -- XV ст.
• Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.
• Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії -- чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.
• З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва, виноградарства.
• Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.

• 2. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
• Протягом XVI -- першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.
• Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648--1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
• 2.1 Економічна політика Б. Хмельницького: сутність та напрямки розвитку
• Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
• Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
• Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
• Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодали-католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.
• Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
• Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква -- 50 маєтками), ; а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного ; фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького -- складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
• Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 р. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 р. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
• Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 р. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648--1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654--1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 -- на угіддя, 8 -- на млини. У 1653 р. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.
• У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридично затверджено під час Переяславської ради 1654 p.: "Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которые земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольны были".
• Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридично вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними -- до 80 %) вважали себе козаками.
• В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького.
• Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648--1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).
• Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.
• Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя -- м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння -- Чигиринське староство.
• За Московсько-Переяславським договором 1654 р. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося і на неї.
• Взагалі в роки Хмельниччини (1648--1657 pp.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.
• Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p.. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадковими козаками.
• Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто пашеной крестьянин, тот будет должность былую его царскому величеству отдавать, как и прежде всего".
• Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом и в диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 р. четвертину лану.
• Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклоє послушенство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.
• Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.
• Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.
• Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах -- будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
• Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками.
• Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
• Богдан Хмельницький був першим і на жаль останнім в історії України ХІІІ - ХХ ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом'якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені умови для завершення в основних рисах процесу формування Української держави. Важко переоцінити роль гетьмана у становленні державного апарату та налагодженні його функціонування. Незважаючи на своє шляхетське походження, Богдан Хмельницький, дбаючи про інтереси козацтва пішов шляхом розвитку тих зародків національної державності, які почали формуватися на Запоріжжі та Півдні Київського воєводства з другої половини ХVI ст. Так на політичній карті Європи з'явилася Українська козацька держава з демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин.
• За гетьманування Богдана Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпосницькі відносини, що зумовило грандіозний соціально-економічний переворот.
• Переважна більшість селян отримала особливу волю, право спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Таким чином, було зроблено важливий крок на шляху до утвердження в Україні селянської власності на землю. Крім того, вважаємо, що тоді виникли сприятливі умови для еволюції козацького господарства в господарство фермерського типу. Не випадково в історичній пам'яті наступних поколінь українців Богдан Хмельницький постає, як визволитель не лише з "ляцької неволі", а й кріпацтва та панщини.


3. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Перша половина ХІХ ст. характеризувалася значними соціально-економічними змінами. У цей період в більшості країн Західної Європи завершився процес первинного нагромадження капіталу, відбулася промислова революція. В результаті бурхливого розвитку ринкових відносин, машинного виробництва, демографічних зрушень, посилення майнового розшарування суттєво змінилася економічна ситуація. Разом із швидким соціально-економічним розвитком почались і:

- ускладнення господарського механізму;

- загострення соціальних суперечностей;

- періодичні кризові потрясіння економік розвинених країн;

- міжнародні чвари з приводу зовнішніх джерел збуту товарів.

Традиційна класична політична економія не завжди була здатна пояснити ці зміни і надати рекомендації для подолання проблем, які виникали у суспільстві. Нова соціальна-економічна ситуація вимагала трансформації класичної політичної економії, адаптації її теорій до нових реалій. Нове покоління вчених економістів - прихильників класичної політичної економії (Д. Рікардо, Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Міль, Г. Ч. Кері та інші) зробило багато для збереження класичної традиції. Було критично переглянуто теоретичні положення, які втратили актуальність, розроблено нові погляди, ідеї, які зберегли і збагатили класичну політичну економію.

3.1 Еволюція класичної політичної економії в першій половині ХІХ століття. Завершення класичної традиції

На межі XVIII--XIX ст., коли повністю сформувались капіталістичні відносини, у класичній політичній економії сталися помітні зміни. Ці зміни поки що не зачіпали засадничих принципів економічних досліджень, але все ж були досить суттєвими, причому настільки, що згодом стали відправними на шляху формування нових підходів до досліджень, передумовою виникнення маржиналізму, а потім і неокласики. Вони були спричинені тим, Що капіталізм почав виявляти ознаки, котрі разюче суперечили економічному оптимізму Сміта та Рікардо.

Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів -- вартостей є жива праця. Проте за сформованого капіталізму товари виробляють за допомогою машин, а використання живої праці дедалі обмежується. Механізація виробництва спричинила таке явище, як «надлишкове населення» (безробіття). Отже, цю тезу Сміта неодмінно треба було переглянути. Водночас стала сумнівною і теорія вимірювання вартості лише затратами живої праці. Крім того, об'єктом дослідження у Сміта є матеріальне виробництво, де, на його думку, створюються товари (матеріалізується жива праця) -- основа багатства суспільства. Економічний прогрес суспільства, за Смі-том, -- це виробництво якомога більшої кількості товарів. Тому він не приділяв особливої уваги іншим сферам, зокрема розподілу, обміну та споживанню.

Широке використання машин могло, й справді, забезпечувати безперебійне виробництво. Але вже перші кризи надвиробництва, коли населення не спроможне було купувати вироблені товари (через низькі доходи), показали, що розподіл має не менш важливе значення, і в будь-яких теоретичних міркуваннях необхідно враховувати не лише потреби виробництва, а й відповідні обсяги споживання. Негайного теоретичного розв'язання потребували проблеми доходів: прибутку, заробітної плати, ренти. Для цього необхідно було дослідити сферу обміну і споживання.

Широке використання машин могло, й справді, забезпечувати безперебійне виробництво. Але вже перші кризи надвиробництва, коли населення не спроможне було купувати вироблені товари (через низькі доходи), показали, що розподіл має не менш важливе значення, і в будь-яких теоретичних міркуваннях необхідно враховувати не лише потреби виробництва, а й відповідні обсяги споживання. Негайного теоретичного розв'язання потребували проблеми доходів: прибутку, заробітної плати, ренти. Для цього необхідно було дослідити сферу обміну і споживання.

У Сміта вартість -- основа економічного врівноваження та економічного розвитку: принцип конкурентності базується на конкуренції вартостей. На ринку виграє той виробник, чиї товари мають меншу вартість.

Проте, коли визнати, що процес обміну поширюється не лише на товари, а й на послуги, вартість яких неможливо визначити, але які мають ціну, то постає питання про те, що ж саме є пріоритетним в економічних дослідженнях: ціна чи вартість.

Слід, однак, мати на увазі, що тоді представники класичної школи ще не піддавали сумніву твердження Сміта щодо вартості як центральної категорії політичної економії: вони всіляко намагалися довести існування абсолютного зв'язку між ціною та вартістю.

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш ґрунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного виробництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорідною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.

Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей -- товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування «вартості» як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб'єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і,процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.

Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв'язується зі зростанням населення. Водночас досліджується нова суттєва проблема -- рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб'єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб'єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини «виробник-споживач» -- як суть, основу її самоврівноважування.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб'єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб'єктів ринку зобов'язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.

Висновок

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо -- це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об'єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі -- Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу економічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи системного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.

Список літератури

1. Історія економічних учень : Навчальний посібник / Юхименко П. І., Леоненко П.М. - К.: Знання-Прес, 2005.- 583 c.

2. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка)Навч. посіб./За ред. Мочерного С.В. - Львів: Новий світ - 2000, 2008. - 480 с.

3. Мазурюк П.П. Історія економічних вчень у запитаннях і відповідях. Навч. посіб. - К.: Знання, 2004. - 477 с.

4. http://polka-knig.com.ua/book.php?book=68

5. http://buklib.net/component/option,com_jbook/task,view/Itemid,36/catid,257/id,11263/

Размещено на Allbest.ru