Особливості іноземного інвестування в Україні визначено Законом України від 19.03.2006 р. «Про режим іноземного інвестування». Інвестиції можуть залучатись в економіку України у вигляді: іноземної конвертованої валюти; валюти України при реінвестиції; будь-якого рухомого та нерухомого майна і пов'язаних з ним прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, корпоративних прав, що виражені в конвертованій валюті; грошових вимог та прав на виконання договірних зобов'язань; прав на інтелектуальну власність; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами, природними ресурсами, вартість яких виражена у конвертованій валюті і підтверджена згідно із законодавством країни інвестора або міжнародними торговельними правилами; інших цінностей відповідно до законодавства України.

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» віднесені спільні підприємства, створювані за участю фізичних і юридичних осіб України та іноземних фірм, компаній, інших зарубіжних суб'єктів господарської діяльності.

Здійснення спільної підприємницької та інноваційної діяльності відбувається створенням юридичної особи (підприємства з іноземними інвестиціями) та без створення юридичної особи, на основі інвестиційних (інноваційних) договорів.

Інвестиційний договір - це угода двох або більше учасників діяльності, змістом якої є взаємні права та обов'язки, спрямовані на реалізацію іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Відносини конкретних осіб щодо здійснення іноземних інвестицій регулюються договорами (контрактами). Зобов'язання сторін, які уклали інвестиційні (інноваційні) контракти, мають не суперечити положенням національного законодавства країни, що приймає інвестиції. За допомогою договорів сторони конкретизують положення інвестиційного законодавства.

Інвестиційні договори (контракти) мають певні особливості. Це стосується передусім суб'єктного складу договору. Однією із сторін в інвестиційному договорі завжди є іноземний інвестор. Предметом такого договору є іноземна інвестиція в будь-якому передбаченому законодавством України вигляді.

Інвестиційний договір (контракт) є знаряддям здійснення іноземних інвестицій. Застосування цієї правової форми сприяє прискоренню економічного розвитку на основі використання ринкових законів. Кожна сторона інвестиційного договору (контракту) є неодмінною умовою розвитку продуктивних сил.

Згідно з цивільним законодавством договір вважається укладеним, якщо між сторонами у належній формі досягнута згода щодо всіх істотних умов. Істотними вважаються ті умови договору, які визначаються чинним законодавством або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, стосовно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Істотною умовою інвестиційного договору (контракту) є його предмет. Це іноземна інвестиція, здійснена в будь-якій не забороненій законами України формі.

Наступною істотною умовою є строк. Він може бути визначений як період або момент часу, з настанням або закінченням якого пов'язані певні події або дії (бездіяльність), що має юридичне значення. В інвестиційному договорі (контракті) загальний строк здійснення іноземних інвестицій може поділятися на окремі. Загальний строк збігається із загальним строком дії інвестиційного договору (контракту). Умови про конкретні строки виконання належать до істотних, складаючих зміст інвестиційного договору (контракту), їх погодження (зокрема, при внесенні часток до статутного фонду спільного підприємства, здійсненні виробничої кооперації) забезпечує чіткість і визначеність майбутніх взаємовідносин сторін у ході виконання інвестиційного договору (контракту).

Спеціальною умовою, яка властива лише інвестиційним договорам (контрактам), є форма здійснення та об'єкт інвестиційної діяльності: форми здійснення іноземних інвестицій передбачаються чинним законодавством; стосовно об'єкта інвестиційної діяльності слід ураховувати, що законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог національної безпеки.

Важливими складовими умов договору про створення спільного підприємства з іноземною інвестицією є: дата, місце укладання, назва договору та найменування сторін, їхній юридичний статус і адреса, державна належність; назва спільного підприємства; предмет діяльності підприємства, статутний фонд і порядок його створення; права щодо управління підприємством і контролю за його діяльністю; обов'язки його засновників; строк дії договору; порядок та підстави його дострокового припинення; інші умови, які засновники вважають необхідними. [4]

Перелічені умови інвестиційних договорів (контрактів) є істотними. Це означає, що за відсутності однієї з цих умов інвестиційний договір (контракт) не вважається укладеним.

За сукупністю економічних ознак інвестиційні договори можна кваліфікувати так: про передавання майна у власність або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності; про передавання майна в користування з метою інвестиційної діяльності; про передавання майнових прав; про спільну підприємницьку діяльність; про виробничу кооперацію; спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передавання) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності; про придбання (передавання) цінних паперів та інших корпоративних прав; про придбання майна у користування з метою інвестиційної діяльності.

В інвестиційних договорах важливе значення має визначення мети угоди. Кінцева мета - здійснення інвестицій. Отже, інвестиційні договори є різновидом цивільних договорів та правовою формою здійснення іноземних інвестицій.

3. РОЗВИТОК ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ СПІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вважалося, що така форма господарської діяльності принесе до дефіцитної економіки Радянського Союзу капітали та технології, а також постане своєрідною відповіддю на виклики транс-націоналізації з участю корпорацій країн Заходу. Однак усі ці вихідні положення були помилковими. По-перше, СП ніде у світі не є дуже помітним каналом надходжень інвестицій -- можна сказати, що в них обмежені цілі господарювання, а відповідно -- й обсяги внесків. По-друге, логіка життя технологій та підприємницькі інтереси власників патентів, ноу-хау не припускає можливості передання саме каналами СП найбільш передових досягнень науки і техніки. Адже вони спочатку «працюють» на ринку країни метрополії, потім технологічно місткі товари потрапляють на ринки інших країн, і лише на пізніших стадіях життя технології вона передається до інших країн, причому і тут пріоритет надається не СП, а структурам власного володіння, передусім філіям. По-третє, геополітична функція СП як альтернативи ТНК була надуманою та нереалістичною, зокрема і через наведені вже аргументи.

СП є органічною частиною національного економічного комплексу країни місцезнаходження, і тому природним правилом є поширення на них юрисдикції такої країни. На території України це зумовлює підлеглість СП законам та регулятивним актам, які приймаються її компетентними нормотворчими органами. Такими актами є базові закони, що регулюють сферу трудового законодавства, підприємництва, а також спеціальні закони, які стосуються міжнародної економічної сфери України («Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та ін.). Час від часу приймаються документи тимчасової дії, які мають статус програм (Державна програма заохочення іноземних інвестицій в Україні від 2003 р. та ін.).

Законодавство та інші нормативні джерела України трактують СП як самостійну форму міжнародної економічної діяльності, а утворення СП -- як спосіб залучення іноземних інвестицій. Спільним може вважатися підприємство будь-якої правової форми, яке було створене відповідно до чинного законодавства країни.

Українська держава здійснює регулювання порядку створення, діяльності та ліквідації СП відповідно до численних законів, які стосуються проблематики інвестицій, передусім іноземних, взагалі зовнішньоекономічної діяльності, діяльності підприємств та господарських товариств. Особливістю вітчизняної нормативно-правової системи як у цьому аспекті, так і взагалі в господарському праві, є велике значення підзаконних, відомчих актів. Серед окремих важливих аспектів, які потребують чіткої регламентації, можна виділити такі: визначення самого поняття іноземного інвестора, який є учасником СП, створення переліку видів та форм здійснення інвестицій до СП, окреслення кола прав іноземців на власність, діючі об'єкти виробництва, визначення порядку трансферту, репатріації прибутків за кордон, визначення економічного режиму діяльності СП, його оподаткування, можливих пільг тощо, формулювання вимог щодо очікуваних результатів і наслідків діяльності СП, надання гарантій соціально-політичного, господарсько-правового характеру.

У регулюванні спільного підприємництва державами часто застосовуються пільги та преференції, які стимулюють його розвиток. Це -- звільнення від податків протягом перших років функціонування або отримання прибутку (можливий вибірковий підхід, наприклад, стосовно СП, що діють у сфері матеріального виробництва), використання занижених ставок оподаткування, звільнення від обкладення податками коштів, які спрямовуються на розвиток виробництва, сплату процентів за довгостроковими позиками, проведення НДДКР і природоохоронних заходів та ін.

Водночас є й інший підхід, який базується на принципі рівного ставлення до всіх суб'єктів господарської діяльності. Причому далеко не завжди діяльність СП сприяє оздоровленню конкурентного середовища в країні, реальному примноженню суспільного продукту. Крім того, СП, як показала практика України, інших пострадянських держав, мають відносно більшу потенційну криміногенність.

Не дивно, що неадекватні підходи не мали вельми вагомих позитивних наслідків. Розвиток СП відбувався мляво, і про них частіше згадували як про політичне гасло, у зв'язку з яким не виправдалися сподівання, а також як про дестабілізуючий чинник та неефективний інструмент економічної політики. СП, які ще й користувалися пільгами, здійснювали масовий імпорт товарів некритичного значення, котрі, як правило, агресивно заміщували товари національного виробництва. Причому приблизно таку саму роль СП відігравали і протягом років незалежності України. Так, за даними Державної податкової служби, близько 90 % ввезення курячих ніжок сумнівної споживчої якості наприкінці 90-х років -- це справа СП, які взагалі руйнують вітчизняне виробництво. А в найгірших випадках про СП казали та кажуть як про інститут, пов'язаний з відмиванням нелегальних грошей та взагалі кримінальним бізнесом. Саме в цьому зв'язку значну частку пільг, які спочатку надали СП, було скасовано, що обґрунтовувалося, зокрема, Радою національної безпеки і оборони України. Так, згідно з оцінками фахівців Ради, щорічний обіг СП -- 1,6 млрд. дол. -- не є достатнім аргументом для проведення масованої підтримки СП, оскільки поки що ця форма господарювання в Україні характеризується мізерними інвестиціями та значними збитками для держави.

Після колапсу СРСР та сталих господарських зв'язків між підприємствами колишніх республік, а також перетворення міжреспубліканських контактів на міжнародні актуальним завданням

став розвиток кооперації виробництва на пострадянському просторі, зокрема у формі створення СП. Причому функціональні особливості СП ведуть до того, що саме у такий спосіб здійснюється основна частина взаємних прямих інвестицій. Щоправда, серйозною вадою такого співробітництва є концентрація значного його сектору у невиробничих секторах.

Найбільшу кількість СП було створено між Україною та Росією: станом на 2009 р. тільки на території нашої держави було зареєстровано 550 таких структур. Це становило 13 % від загальної кількості СП на території України. Причому саме у формі СП було опосередковано 72% загального обсягу прямих інвестицій до України з РФ.

Прикладом створення українсько-російських СП є взаємодія українських та російських суб'єктів комерційної діяльності в рамках транснаціональних утворень -- фінансово-промислових груп (ТФПГ) Росії. У таких проектах беруть участь такі вітчизняні підприємства, як Центральне конструкторське бюро «РИТМ» (ТФПГ «Точність»), Ніжинський науково-виробничий комплекс «Прогрес» (ТФПГ «Точність»), Корюківська фабрика технічного паперу (ТФПГ «Славянская бумага»), м'ясопереробне підприємство «Прикарпаття» (ТФПГ «Росагропром»), Чернігівський м'ясокомбінат (ТФПГ «Росагропром»).

Значно менше, ніж з РФ, було створено СП з Білоруссю. Прикладами таких українсько-білоруських СП є:

* СП «Атлант-Україна» з участю Мінського заводу холодильників з організації сервісного обслуговування холодильників «Атлант»;

* білорусько-українське підприємство «Євролуч» у м. Сімферополь з випуску наручних годинників із комплектуючих AT «Мінський годинниковий завод»;

* СП, що було утворено ВО «Гомсельмаш» та тернопільським комбайновим заводом із виробництва в Тернополі кормозбираль-них комбайнів «Полісся-250»;

* білорусько-українське СП «Вітязь» зі складання телевізорів у Києві з комплектуючих Вітебського телевізорного заводу.

Особливістю процесу створення українських СП є їх орієнтація на виробництво товарів, якими національний та світовий ринки є відносно насиченими (деякі підгалузі сфери послуг, виробництво комп'ютерної техніки). Можна відзначити й концентрацію левової частини СП у столиці держави -- місті Києві, а також у провідних промислових центрах країни.

Міжнародне співробітництво у формі СП з участю українських суб'єктів господарювання відбувається не тільки на території нашої держави, а й за її межами, щоправда, в значно менших обсягах. Наприклад, на території Білорусі в 2006 р. було зареєстровано 12 СП з участю вітчизняного капіталу. Найбільшим з них є білорусько-українське СП ЗАТ «Таврія-Мінськ» з виробництва легкових автомобілів «Таврія» для інвалідів.

Розвиток законодавчого регулювання діяльності іноземних інвесторів за період 2001-2008 р.р. виявив іншу, не менш важливу проблему,- проблему відсутності національної доктрини залучення зовнішнього капіталу та фінансово-правових механізмів її реалізації.

Однією з причин такого становища та незадовільних результатів в питанні залучення іноземного капіталу є відсутність законодавчо визначеного і економічно обґрунтованого поняття "іноземної інвестиції", яке б повністю відповідала потребам реформування національної економіки.

Як законодавець так і Уряд України у своїх рішеннях нормативного характеру по врегулюванню діяльності іноземних інвесторів оперують тільки кількісним показником, лишаючи поза увагою якісний предмет та об'єкт інвестування.

На мою думку перш за все потрібно законодавчо визначитись, які самі інвестиції і технології потрібні для національної економіки України: капітальна сфера, сучасні енергозберігаючі технології та обладнання чи офісне обладнання, автомобілі "second hand", які завозяться зараз в Україну як іноземні інвестиції.

Головною помилкою законодавця при такому підході було застосування інституту податкових пільг для іноземних інвесторів без урахування якісної сторони їх діяльності і обмеження характеристики діяльності останніх тільки кількісним критерієм - розміром кваліфікаційної інвестиції (п.3 ст.32 Закону Про іноземні інвестиції").

Виходячи з цього, держава надавала підтримку всім іноземцям, які підпадали під визначення іноземного інвестора без погляду на якісну сторону його діяльності та її суспільно-корисного значення для економіки України, її відповідності національним інтересам.

Таким чином еволюція законодавчого процесу регулювання діяльності іноземних інвесторів поставило питання відсутності теоретичної концепції поняття іноземної інвестиції, кола суб'єктів інвестиційної діяльності та організаційно-правових форм здійснення останньої в Україні як і адміністративно-правових та фіскальних важелів стимулювання залучення іноземного капіталу у приоритетні сфери національної економіки.

Неузгоджена нормативна база та “законотворча” діяльність міністерств і відомств, місцевих органів виконавчої влади створюють той “безмежних ланцюг штучних бар'єрів подолання яких потребує велетенських зусиль” (Виступ Президента України 23 березня 2007 р. перед парламентом) і створює сприятливий грунт для процвітання корумпованості держапарату.

Далеко не абсолютизуючи ролі та значення іноземних капіталовкладень в оздоровленні української економіки все ж можливо констатувати те, що ця проблема залишиться нагальною ще довгий час і буде складати одне з стратегічних завдань Уряду і Держави в цілому.

Оскільки провадження економічних реформ в Україні має за мету створення ринкової моделі економіки то одним із важливих завдань перехідного етапу є пошук та впровадження ефективних правових форм адміністративного регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності і зокрема іноземних. Стабільна по відношенню до господарюючих суб'єктів законодавча база, поміркована фіскально-податкова політика, однаковий з резидентами господарсько-правовий режим підприємницької діяльності є головними складовими частинами успішної інвестиційної політики за участю іноземного капіталу.

Без пошуку нових форм правового регулювання іноземного інвестування, які б в найбільш повній мірі відповідали існуючим економічним умовам та інтересам структурної перебудови економіки та державним інтересам будь-яка інвестиційна політика приречена на провал.

Першою "ластівкою" у справі створення місцевих пільг для іноземців в Україні була Постанова Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991р. "Про створення спеціальної економічної зони в м. Одесі". Власне, цією постановою було всього лише вирішено схвалити ініціативу виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів щодо створення в місті Одесі вільної економічної зони. Кабінету міністрів України було доручено разом з іншими органами прискорити розробку проекту Закону України про вільні (спеціальні) економічні зони.

Не дивно, що саме Одеса виступила ініціатором у цьому питанні, проте ідею одеського "Порто-франко" тоді так і не було реалізовано в повному обсязі. Водночас передбачений парламентською постановою закон досить швидко було розроблено і під назвою "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" затверджено 13 жовтня 2002 р. Законом чітко визначалось поняття вільної (спеціальної) економічної зони, що "...являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України".

Підкреслено, що ці зони мають створюватися з метою " ...залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України".

Для приваблення інвесторів у вільній зоні "...запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб".

Щоправда, і з обґрунтування законопроекту, і з самого тексту прийнятого нормативного документа важко зрозуміти, чому для розвитку всієї держави слід виділити якісь окремі місцевості, на яких дозволяється те, що не дозволяється в інших. Можна погодитись, що створення особливо сприятливих умов на певній території може мати наслідком деякий розвиток саме цієї території, але за рахунок всієї держави. Для людей, знайомих з історією нашої країни, саме слово "зона" має підтекст позбавлення волі, а не її надання. На сьогодні "вільний режим" діє на 10 % території України -- іншими словами, 90 % країни ніби позбавлено волі. У виступах прогресивних політиків неодноразово звучали вимоги: не створювати "зон" всередині держави, а всю Україну зробити "вільною". Проте таке надто кардинальне рішення поки не знайшло підтримки ні в законодавчій владі, ні в громадській свідомості.

Власне, ідея диференціації законодавчого поля економічної діяльності по території країни не належить нашій державі. Історія "вільних зон" бере початок з 1510 р., коли іспанський конкістадор Васко Нуньеє де Бальбоа висадився на панамському узбережжі, і на перешийку, що розділяє два океани, заснував "комерційні порти". У всіх країнах нині є такі зони, від 800 до 1200, у них працюють близько 27 млн. осіб. 143 країни і території світу застосовують особливий режим щодо іноземних інвестицій, і багато з них підтримують такий режим вибірково, неоднаково по всій країні. Найбільш вагомим аргументом захисників вільних зон є досвід Китаю -- проте мало хто згадує, що там "зони" мають вигляд концтаборів -- вони в буквальному розумінні відгороджені колючим дротом від усієї держави.

Сучасна практика світового господарства налічує близько 30 різновидів спеціальних економічних зон. В Україні набули поширення такі поняття: "територія пріоритетного розвитку" (ТГІР), "спеціальна економічна зона" (СЕЗ), "спеціальний режим інвестиційної діяльності". Деякі спеціальні зони передбачаються як промислові СЕЗ -- "Донецьк" (Донецька обл.), "Славутич" (Київська обл.), "Яворів" (Львівська обл.), "Миколаїв" (Миколаївська обл.). Інші самим законодавством створені для здійснення суто зовнішньоторговельної діяльності -- "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт-Ковель", "Рені", "Порто-франко" Одеського морського торгового порту, порт "Крим". Дещо відмінно від усіх, за задумом, з 1996 р. функціонує Північно-кримська експериментальна економічна зона "Сиваш" як пілотний проект проведення локального економічного експерименту з відпрацьовування елементів СЕЗ.

Спеціальний режим інвестування введено на територіях пріоритетного розвитку в АР Крим ("Велика Ялта", "Алушта", "Судак", "Феодосія", "Сиваш", "Керч", "Східний Крим"), у Донецькій (22 міста і 5 районів). Волинській (м. Нововолинськ), Житомирській (3 міста і 9 районів), Закарпатській, Луганській (6 міст і 3 райони), Чернігівській (7 районів) областях, у містах Шостка і Харків.

Огляд кожного зокрема законодавче встановленого статусу показує, що ці назви досить умовні, -- в тому розумінні, що неможливо чітко розрізнити спільні риси і відмінності, які надали б можливість провести певну класифікацію і визначити, яка з форм вирізняється більшою ефективністю.

Набір пільг для інвесторів, умови надання та терміни їх дії неоднакові не лише в різних видах зон, а і в кожному окремому випадку. Так, у Донецькій області створено СЕЗ "Донецьк" і "Азов" на 60 років, а спеціальний режим інвестиційної діяльності на ряді територій пріоритетного розвитку введено на ЗО років. Термін дії СЕЗ "Порто-франко" (Одеса) передбачено на 25 років, а аналогічної зони на базі Ренійського морського торгового порту -- 33 роки. "Інтерпорт Ковель" розрахований на 20 років.

Важко віднайти приклад, коли б впровадження пільгового режиму сприяло розвиткові таких видів діяльності, які б в іншому разі не розвивалися. Так, по Донецькій області як наслідок встановлення спеціального режиму інвестування вказуються досягнення вугільної компанії "Красноармійська-Західна № І". Її чистий прибуток у 2009 р. збільшився в 325 разів -- із 0,195 млн. грн. до 64,985 млн. грн. Це -- найбільша в Україні вуглевидобувна шахта; вона введена в експлуатацію в 1990 р. і є постачальником унікальних сортів коксівного вугілля, що користується високим попитом у металургійній промисловості. За своїми техніко-економічними показниками у 1997--2000 рр. компанія ввійшла в трійку лідерів серед українських шахт. Феноменальний економічний результат, досягнутий менеджментом і колективом шахти у 2009 р., свідчить не стільки про ефективність запровадження пільгового фіскального режиму, скільки про те, що при вмілому керівництві й вугільне підприємство може успішно працювати без бюджетної підтримки. Але подібних вугільних підприємств в Україні лічені одиниці. Вельми сумнівною е раціональність надання пільг цілому регіону, щоб підтримати одне з небагатьох високорентабельних підприємств.

У Донецькій області в межах програм розвитку спеціальної зони реалізовано інвестиційні проекти концерном "АВК" в кондитерській галузі, компанією "Каргілл" у виробництві рослинної олії -- але ці галузі не менш успішно розвиваються і в інших регіонах, де не створено таких сприятливих умов. Інформаційне агентство УНІАН 24 січня 2009 р. цитувало вислів голови правління компанії "Каргілл" В. Стейлі після зустрічі з прем'єр-міністром України В. Ющенком:

"Україна -- одна з небагатьох країн, яка здатна радикальним чином збільшити виробництво сільськогосподарської продукції й годувати населення світу, яке дедалі збільшується".

Донбас -- це не лише багата на корисні копалини територія, а й родючі землі українського степу, які найкраще відповідають вимогам агротехніки вирощування соняшнику. Не менш ефективно, ніж у Донецьку, розвивається Дніпропетровський олійноекстракційний завод, контрольний пакет акцій якого теж належить іноземному інвестору -- групі компаній "Сегеоі" (Франція). Дніпропетровський завод, який є найбільшим підприємством цієї галузі в Україні, у 2010 р. за рахунок коштів французького інвестора викупив у власність 5,8 га землі ціною понад мільйон доларів США. Значними успіхами відзначаються олійні підприємства Кіровограда, Одеси, що також успішно розвиваються, але за кошти власних українських інвесторів.

Як правило, інвестиційні проекти, що реалізуються в спеціальних зонах, не відрізняються за рівнем загальнодержавної значимості від тих, що здійснюються в інших регіонах, яким не надано привілеїв. Для прикладу можна розглянути перелік інвестиційних пропозицій, рекомендованих до впровадження Радою зі спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності Донецької області в серпні 2009 р.

Схвалено запропонований ТОВ "Агрофірма "Агротіс" інвестиційний проект "Організація сільськогосподарського виробництва", що передбачає реконструкцію і будівництво господарських та адміністративних будинків і споруд, а також придбання сільгосптехніки. Основний інвестор -- ТОВ СП "Концерн "Кнерго". Вартість проекту -- 3,7 млн дол. США. Термін його окупності -- 5,1 року.

ТОВ "ПЕК Транс" запропонувало проект "Створення другої колони автопарку підприємства для виконання робіт і надання послуг у сфері вантажних автоперевезень". Інвестиції в розмірі 1,6 млн дол. США планується отримати від угорської компанії Уапітах і направити їх на придбання автотранспорту. Термін окупності проекту -- 48 місяців. Термін запровадження в експлуатацію -- перший квартал 2001 р.

Схвалено інвестиційний проект "Надання послуг з лікування захворювань ока на основі застосування сучасних технологій", внесений ТОВ "Лазер Плюс". Вартість проекту -- 1,2 млн дол. США. У ролі інвестора виступає американська фірма. Інвестиційні ресурси планується направити на придбання медичного устаткування. Термін окупності -- 17 місяців. Передбачається створити 20 робочих місць.

ТОВ "Ріко" запропонувало на розгляд інвестиційний проект "Створення виробництва зі складання автотранспортних акумуляторів". Вартість проекту -- 1 млн. дол. США. Інвестор -- фірма "Гюлер АКЮ" (Туреччина). Інвестиційні ресурси передбачається використовувати на закупівлю і монтаж виробничого устаткування, а також на навчання персоналу. Інвестиції надійдуть у формі кредиту (внесок у статутний фонд підприємства). Термін запровадження в експлуатацію схваленого Радою проекту -- третій квартал 2000 р., термін окупності -- 3,4 року.

Рада СЕЗ також схвалила інвестиційний проект "Організація виробництва ПЕТпреформ" поданий на розгляд Ради ЗАТ "Золота криниця". Вартість проекту -- 1,1 млн. дол. США. Проектом передбачено придбання устаткування для випуску тари під мінеральну воду. Інвестором виступає ЗАТ "Золота криниця" -- один із найбільших виробників мінеральної води в Україні. Термін запровадження проекту в експлуатацію -- перший квартал 2001 р., термін окупності -- 27 місяців.

Як видно, за обсягами і спрямуванням схвалені пропозиції щодо капіталовкладень мають певне регіональне значення і, скоріш за все, дійсно сприятимуть вирішенню суто регіональних проблем. Справа в іншому -- чому держава в цілому має надавати такі пільги виключно підприємствам Донецького регіону, нібито лікування захворювань очей чи розширення виробництва м'ясопродуктів потрібні лише для Донеччини. Більше того, зовсім не виключено, що всі ці інвестиції здійснюються саме тому, що податкове навантаження в спеціальній зоні не таке велике, як в інших -- але це також не виправдовує тієї несправедливості, що тягар утримання держави перекладається на інші регіони. Тобто всі ці приклади мають служити підтвердженням не доцільності створення особливих зон для пожвавлення інвестиційної діяльності, а вимог до зменшення податкового навантаження та загального поліпшення умов для бізнесу на всій території України.

Ще 13 вересня 2000 р. Верховна Рада заслухала інформацію Кабінету Міністрів щодо діяльності спеціальних зон. За повідомленнями преси, уряд інформував законодавців, що в цих зонах та територіях станом на 1 січня 2001 р. місцевими властями було затверджено 369 інвестиційних проектів на 1,5 млрд. дол. США, у тому числі на ТПР -- 243 на 1,15 млрд. дол. США.

Протягом 2000 р. було затверджено 226 проектів на 733,9 млн. дол. США, у тому числі на ТПР -- 154 на 487,4 млн. дол. США. Фактично вкладено інвестицій загальним обсягом 429,5 млн. дол. США, у тому числі іноземних -- 211,9 млн. (у 2000 р. -- 244,2 млн. і 104,3 млн. дол. США). Створено 12,5 тис. робочих місць (протягом 2000 р. -- 9,2 тис.). У бюджети протягом 2000 р. за рахунок реалізації інвестиційних проектів надійшло 313,9 млн. грн., у тому числі від ПДВ -- 205,9 млн., податку з прибутку -- 27,5 млн. грн. Загальний обсяг наданих пільг на 2000 р. становив 266 млн. грн.

У серпні 2002 р. на засіданні Кабінету Міністрів було повідомлено, що за 2001 р. суб'єктами СЕЗ було використано пільг на 130 млн. грн. більше, ніж внесено ними ж до бюджету.

Разом з тим, як і у справі з загальнодержавними пільгами, прогресу "вільні зони" не додали. Інвестиції спрямовуються не просто туди, де надаються пільги, а туди, де можна отримувати прибуток, -- незалежно від того, пільговий він чи звичайний. Дійсно, в окремих регіонах відчувався приплив -- майже 95 % всіх інвестицій сконцентровані на ТПР у Донецькій і Закарпатській областях, у СЕЗ "Яворів" у Львівській області, Північній експериментальній економічній зоні "Сиваш" у Криму і на ТПР у Луганській області. Але, незважаючи на такі самі пільги, зовсім незначні кошти вдалося залучити в зони "Трускавець", "Славутич", "Закарпаття", "Донецьк" і на ТПР у Волинській, Житомирській і Чернігівській областях.

У той самий час до Києва, де нібито найближчі бюрократичні перепони, найсуворіше дотримуються законодавчих вимог, а пільг практично немає, надходить куди більше інвестицій, у тому числі іноземних, ніж у будь-який інший регіон. За повідомленням Київської міськдержадміністрації, у 2010 р. в столицю надійшли 163,008 млн. дол. США іноземних інвестицій, у 2009 р. -- 177,72 млн., 2008 р. -- 182,28 млн., 2007 р. -- 145,52 млн. дол. США. Київ є абсолютним лідером за загальними обсягами нагромаджених іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, на 1 квітня 2010 р. прямі іноземні інвестиції в Київ становили 1,326 млрд. дол. США. Іноземні інвестиції на одного киянина сягають понад 400 дол. США, тоді як по Україні в цілому -- трохи більше 80. Міська влада Києва має близько 400 різних проектів, у розвиток яких київські власті пропонують іноземним інвесторам вкласти кошти.

Потік інвестиційних вкладень в українську столицю мало впливає на зростання продуктивного потенціалу всієї держави. Інвестиції йдуть переважно в галузі, що дають швидкий оборот і швидкий прибуток -- торгівлю, харчову промисловість, ігровий та готельний бізнес, громадське харчування.

ВИСНОВКИ

Під час проходження переддипломної практики ми розглянули специфіку створення, функціонування підприємств з іноземним капіталом та їх особливості функціонування в Україні.

Проблема залучення іноземних інвестицій через спільні підприємства є однією з актуальних для країн з перехідною економікою. Спільні підприємства спроможні позитивно впливати на масштаби і темпи трансформації національної економіки, підвищувати її міжнародну конкурентоспроможність.

Спільні підприємства як найбільш зріла форма міжнародного співробітництва можуть позитивно впливати на формування нової структури економіки України і процеси ринкової орієнтації та сприяти інтеграції у світову систему господарювання.

Особливе значення має діяльність спільних підприємств щодо запозичення передових технологій та досвіду управління, розвитку експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв, забезпечення виходу вітчизняної продукції на світовий ринок.

Участь у спільних підприємствах зарубіжного партнера, який, як правило, вже займає сталі позиції на світовому ринку, в ряді випадків дає українській стороні єдину можливість вийти на ринки інших країн та закріпитися там.

Спільні підприємства належать до найскладніших організаційних структур міжнародного співробітництва, які здійснюють свою виробничу діяльність через прямі інвестиції відповідних фірм і компаній.

Таке залучення іноземних коштів до цілеспрямованого розвитку виробництв має ряд істотних переваг над іншими формами участі зарубіжних країн в оновленні виробничих фондів, модернізації виробництва, зміцненні економіки України. Спільні підприємства можуть формуватись у сфері виробництва окремих видів продукції, її реалізації, здійснення науково- і техніко-економічних консультацій, сервісного обслуговування виробництва тощо.

Здебільшого спільні підприємства мають комплексний характер. У них поєднується кілька видів діяльності. Це забезпечує ефективне використання спільних інвестицій українських та іноземних підприємств і компаній.

Пряме інвестування коштів іноземними фірмами у виробничу діяльність спільних формувань сприяє швидкому входженню в ринкові відносини, позитивно позначається на розвитку підприємництва та демонополізації виробництва, посилює конкурентоспроможність продукції, що виробляється. Особливого значення тут набуває вкладання іноземного капіталу при одночасному застосуванні нових технологій виробництва продукції, що дає змогу значно підвищити продуктивність праці, збільшити дохідність галузей та прибуток трудових колективів.

Спільні підприємства стали результатом та головною рисою процесу інтернаціоналізації виробництва, а також конкретним господарським механізмом поєднання капіталів та економічних інтересів, що мають різні природу та походження.

Як правило, створення спільних підприємств у сфері матеріального виробництва приводить також до об'єднання дій партнерів і в інших сферах: науці, проектуванні, вивченні ринку збуту тощо, породжуючи спільну зацікавленість у результатах виробничої діяльності.

Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між підприємством з іноземними інвестиціями та іншими суб'єктами, є договір, який повинен, в необхідних випадках, відповідати Положенню про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 2007 р.

Спільне підприємство є однією з таких форм, особливість яких дає можливість реалізувати економічні інтереси учасників міжнародного співробітництва, що не можуть бути реалізовані за інших рівних умов через інші форми. Воно може бути результатом компромісу учасників міжнародного співробітництва. Отже, спільне підприємство є формою залучення іноземного капіталу, що створює певну зацікавленість для всіх учасників цього процесу, адже є засобом досягнення цілей, що виходять за межі можливостей кожного з учасників окремо. Порівняно з іншими формами, спільні підприємства забезпечують найбільшу соціальну ефективність співробітництва. Проте досвід свідчить, що можливі як позитивні, так і негативні моменти при виборі цієї форми інвестування.