Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВ - 2013

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

САМОСТІЙНА РОБОТА

із дисципліни "Державне регулювання економіки"

на тему: "Державне регулювання промислової політики України"

Виконав:

Студент IV курсу, другої групи

Спеціальності "Економічна теорія"

Трофимчук Олег Анатолійович

Перевірив:

к.е.н., доцент

Сизоненко Віктор Онисимович



Зміст

конкурентоспроможний промисловий попит експортний

• Вступ
• 1. Перехід на ринкові засади функціонування
• 2. Розвиток промисловості на сучасному етапі
• 3. Модернізація - шлях формування ефективної економіки
• Висновки
• Список використаних джерел

• Вступ
• Володіючи потужним інтелектуальним і технологічним потенціалом у промисловості, Україна має перспективи створення конкурентоспроможного промислового комплексу, здатного утвердити її як високотехнологічну державу. В цьому контексті, важливим фактором виступає промислова політика держави. Саме держава має найбільший рушійний потенціал стимулювання модернізаційного розвитку. Цим визначається актуальність дослідження та розробки державного регулювання промислової політики України.
• Промислова політика -- це діяльність держави в межах її економічної політики, спрямована на зростання виробництва, розробку та впровадження науково-технічних досягнень, удосконалення структури виробництва, розвиток експорту готової продукції, ефективне розв'язання соціальних проблем. Об'єктом промислової політики виступає весь промисловий комплекс країни як єдиний організм.
• У вітчизняній науковій літературі із малою періодичністю розкриваються проблеми промислової політики України. Зокрема варто відмітити таких вчених, як В. Бодров, О. Вільчинський, А. Гальчинський, В. Геєць, В. Горбатенко, П. Єщенко, Я. Жаліло, О. Кірдіна, В. Мандибура, В. Семиноженко, В. Сизоненко, Л. Федулова, М. Шарко та ін.
• В Україні склалась модель експортно-орієнтованого адаптивного розвитку промисловості. Вона характеризується переважанням слабко-диверсифікованого низько-технологічного виробництва та спонукає країну пристосовуватись до потреб світового ринку в межах наявних внутрішніх можливостей та конкурентних переваг. Ефективність такої моделі ставиться під сумнів надмірною прив'язкою до світової кон'юнктури та відсутністю механізмів протистояння негативним зовнішнім впливам, що здатні порушити стійкість післякризового відновлення. Сучасні тенденції щодо розгортання фінансово-боргової кризи у країнах Європи вже негативно позначились на кон'юнктурі світового ринку і можуть призвести до скорочення попиту на основну експортну продукцію України [16, с. 3].
• На етапі активізації економічних реформ з метою прискорення післякризового відновлення промисловості та створення передумов для забезпечення довгострокового економічного зростання постає завдання формування сучасних механізмів промислової політики, які дозволять модернізувати структуру промисловості на засадах підвищення частки виробництва товарів із високою доданою вартістю, насамперед, високотехнологічних, нарощування їх експорту, розвитку внутрішнього ринку збуту, забезпечення припливу інвестицій у виробничий сектор економіки, налагодження виробництва продукції, здатної ефективно конкурувати з продукцією іноземного виробництва, підвищення енергоресурсної ефективності виробництв, утворення замкнених циклів виробництва [12].
• Завдання промислової політики в Україні має полягати у структурно-технологічній модернізації промислового комплексу та переході до вищих технологічних укладів. Промислова політика має стати дієвим інструментом економічних реформ та механізмом, що забезпечить післякризове відновлення на якісній основі, нарощування потенціалу промислового виробництва як основи економічного зростання у довгостроковому періоді.

• 1. Перехід на ринкові засади функціонування
• Вичерпність екстенсивних факторів зростання, неефективність та низька адаптивність командно-адміністративної системи до НТП та постіндустріальних тенденцій зумовила об'єктивну необхідність ринкової трансформації економік країн СРСР. Про це свідчать негативні риси економіки України кінця 80-х років XX ст. [4, с. 530-531]:
• ? тотальне директивне планування, участь та контроль в усіх сферах суспільного-економічного життя;
• ? орієнтація на всесоюзну кооперацію (Україна виробляла лише 20% кінцевого продукту, а інша частина створювалася в коопераційних зв'язках із підприємствами держав-союзниць) [6, с. 66];
• ? переобтяженість енерго-, матеріало- та ресурсномісткими, а також екологічно небезпечними виробництвами;
• ? технологічна відсталість, відсутність ряду важливих напрямків НТП (відтворення основних фондів задовольнялося лише на 50%) [9, с. 457];
• ? гіпертрофований розвиток ВПК, куди спрямовувалися значні ресурси держави;
• ? значна частка проміжного виробництва: основу складали галузі групи А (добувна, обробна, воєнна промисловість, виробництво засобів виробництва) - 72% [9, с. 457];
• ? прихована інфляція, що виражалася в дефіциті товарів та послуг;
• ? низький рівень продуктивності праці та її мотивації, зрівнялівка тощо.
• Поряд з цим, професор В.О. Мандибура вважає, що Україні при розвалі СРСР, оскільки ми отримали економічний потенціал в сфері матеріального виробництва, що не поступався потенціалу Франції. По виробництву окремих видів промислової продукції, зокрема машинобудування Україна була абсолютним світовим монополістом, тобто входила до трійки світових лідерів [11].
• Шлях на який стала Україна на початку 90-х років вимагав подолання державного монополізму. Це, відповідно, передбачало перетворення у відносинах власності та формування підприємницьких структур.
• Причини приватизації державної власності є зумовленими необхідністю [3, с. 191]:

? підвищення рентабельності підприємств державного сектору;

? скорочення урядових витрат та фінансування державних установ і організацій;

? збільшення доходів бюджету, ліквідації або зменшення заборгованості за рахунок доходів від приватизації державного майна;

? скорочення державного монополізму в сфері виробництва товарів і послуг, розвитку конкурентних засад організації економіки;

? розширення інвестиційного попиту та активності населення, створення широкої соціальної бази підтримки ринкових реформ тощо.

Поряд з цим варто відмітити необхідність функціонування державного сектору економіки, адже держава має бути не тільки регулятором ринкових господарських відносин, а й безпосереднім їх учасником [3, с. 162]:

? у межах приватного сектору не можна досягти макроекономічного оптимуму (передусім у випадках природних монополій), а також утримувати низькорентабельні або капіталомісткі виробництва, куди приватний бізнес йти не хоче, але вони потрібні суспільству (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);

? необхідність контролю важливими для економіки або оборони країни галузями, особливо при загрозі переходу фірм під контроль ТНК;

? держава потребує розпорядження інструментами регулювання господарської (зокрема інвестиційної) діяльності або модернізації економіки через НДДКР;

? слід забезпечувати міжгалузевий перерозподіл ресурсів, якщо приватні господарюючі суб'єкти часто неспроможні це зробити;

? необхідне проведення цілеспрямованої регіональної політики, пов'язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів.

Для здійснення перетворень прийнято використовувати світовий досвід, хоча відправною точкою для реалізації планів мають бути ресурси. Однак приватизація державних підприємств на Заході мала інші риси:

? відбувалась в умовах розвинутої ринкової економіки і не в період її кризи, коли регулюючі функції держави зростають;

? співвідношення державного і недержавного секторів було стабільним протягом багатьох років.;

? темпи приватизації навіть зразкової програми Великобританії за десятиріччя склали трохи більше 10%. В Україні перед початком реформ у власності держави знаходилось 85,4% підприємств [7, с. 34].

Необхідність розробки унікальної моделі приватизації вимагали також і інші фактори. По-перше державні органи в СРСР здійснювали безпосереднє управління всіма стадіями виробничого процесу, розподілу і перерозподілу його результатів, що в значній мірі визначало роботу недержавного сектора. По-друге, мала місце жорстка вертикальна ієрархія державного управління яка здійснювала примусову кооперація і спеціалізація виробництва та перерозподіл його результатів. Це призводило до взаємозалежних нерівноправних відносин між учасниками виробничого процесу. По-третє, глибина економічної кризи визначає комплексність заходів на її подолання та потребує коштів і уваги. По-четверте, можливі темпи роздержавлення власності знаходилися у значній залежності від мілітаризованої структури економіки [7, с. 35].

Шоковий варіант концепції переходу до ринкової економіки не відповідав реаліям, що склалися в СРСР (зокрема в Україні) напередодні та після його розпаду. Досвід показав, що неможливо одночасно створити всеосяжний капіталістичний ринок, злагоджене і спрямоване на постіндустріальний розвиток та становлення громадянського суспільства господарство, за відсутності належного інституціонального забезпечення, розвинутої ринкової інфраструктури, відповідних кадрів та інформаційних систем тощо.

Зокрема, Дж. Стігліц говорив, що "прискорена приватизація спирається на ідею Коуза про те, що не має значення, ким були початкові власники, оскільки ринок швидко перерозподіляє власність на користь ефективного". "На базі цієї ідеї, - доводить Дж. Стігліц, - була розроблена формула Вашингтонського консенсусу - комплекс ліберальних ринкових рекомендацій, вироблених на початку 80-х років МВФ, Всесвітнім банком і Міністерством фінансів, який призвів до негативного результату. Причини треба шукати в нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки і процесу інституціональних реформ" [18, с. 23].

Нехтуючи необхідністю розбудови інституціональної інфраструктури, адекватної потребам перехідного стану економіки, було вибрано найбільш руйнівний шлях приватизації - безкоштовний. Він по своїй суті не міг забезпечити державу, яка в трансформаційний період визначає розвиток економіки, коштами для інвестування, фінансової стабілізації та розв'язання соціальних проблем. Водночас з державної власності було вилучено низку національно-важливих, прибуткових та соціально значущих об'єктів.

Державна програма приватизації майна державних підприємств передбачала досягнення таких головних цілей:

? зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання;

? створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки;

? структурну перебудову економіки;

? стабілізацію економічного становища;

? розвиток конкуренції та обмеження монополізму.

В умовах відсутності механізму індексації вартості основного капіталу, розкручування супер гіперінфляційної спіралі масштабно спотворило реальну ціну приватизованих об'єктів державної власності. Саме внаслідок цього та вкрай нееквівалентних оборудок на новоствореному валютному ринку, вартість основного капіталу (або основних виробничих засобів) що перебували у власності української держави, яка в 1991 році оцінювались у 570 - 800 млрд. дол. США, у 1993 році впала до мізерного " еквівалента " -- 9, 4 млрд. дол. США. Тобто фактично за 10 млрд. дол. було можливо було скупити весь основний капітал України. Хоча за оцінками Німецьких фахівців лише за ціною металобрухт вітчизняної газотранспортної системи (оцінений по цінах на металобрухт Лондонської біржі металів) перевищував 15 млрд. дол. Вигодами такої ситуації скористалися переважно ті, хто зумів привласнити колосальні обсяги державного капіталу, що сьогодні носити горде звання "олігарха" [7].

Взагалі способи приватизації в Україні постійно змінювалися. З 1992 по 1994 р. приватизація здійснювалася шляхом відкриття приватизаційних рахунків в Ощадному банку. Вони були іменними та існували у вигляді депозитних рахунків, а отже, не мали вільного обігу, що гальмувало процес приватизації. Пізніше в 1994 р. було випущено засіб платежу за приватизаційні об'єкти - компенсаційний сертифікат. Це було здійснено з метою компенсації втрат населення від знецінення грошей та прискорення приватизації. Однак результат залишав бажати кращого [15, с. 92].

У 1995 р. було випущено українські ваучери (приватизаційні майнові сертифікати) у паперовій формі. У 1998 р. ПМС отримали 87,98% українських громадян (45,7 млн.). Строк їх чинності неодноразово подовжувався, щоб усі громадяни скористалися правом на свій пай у державній власності. Проте, зробити це було непросто, що стало причиною появи нелегальної форми обігу ПМС і формування "тіньової" економіки. Приватизація здійснювалася в умовах глибокої трансформаційної кризи української економіки, розбалансування грошової системи, несформованості ринкового світогляду та ринкової культури громадян [2, с. 125-126].

Нажаль, приватизація за майнові сертифікати не утворила "середнього класу", який, на думку ідеологів, обов'язково повинен був виникнути. Більшість акцій підприємств, які населення отримало від реалізації особистих ПМС, або взагалі не приносять дивідендів, або ж їх розмір незначний, що відсторонює від реальної можливості впливати на діяльність власних підприємств [29, с. 92-93].

Наявність великої кількості ПМС в руках окремих осіб, які масово їх скуповували за готівку, посприяло акумуляції величезних обсягів капіталу у "тіньовиків". Останні тримали ціни ПМС на монопольно низькому рівні, змушуючи бідні верстви реалізувати їх за "демпінговими" цінами, та одержали за безцінь контрольні пакети акцій найбільш привабливих і перспективних підприємств [15, с. 93].

У 1998 р. розпочалася грошова приватизація, яка згідно з прийнятим Законом України "Про державну програму приватизації на 1998 рік", в значній мірі, враховувала вищезазначені суперечності. Бралося за мету стимулювати формування реального власника, утворення вторинного ринку акцій, створення сприятливих умови для залучення як вітчизняних та іноземних інвестицій та поповнення бюджету країни [2, с. 126].

Залежно від форм і методів приватизації умовно виокремлюють чотири основні етапи приватизації в Україні. Перший (1988-1991 рр.) припав завершальний етап існування СРСР коли було дозволено приватне підприємництво у формі кооперативів [2, с. 126-127].

В 1991 році, за рахунок прийняття деяких законів, було створено правове поле для приватного підприємництва. Кожен його суб'єкт прагнув освоїти нерозвинений ринок споживчих товарів і послуг. Вони одночасно розвивали легальну і тіньову частину свого бізнесу, приватний капітал почав активно зростати, що спричинене слабкістю державного контролю. Це стало чинником первісного нагромадження великого приватного капіталу.

Протягом другого етапу (1992-- 1994 рр.) було приватизовано 11 тис. об'єктів, однак темпи передбачені програмою приватизації не були реалізовані. Виявилася деформованою структура приватизаційного процесу, адже понад половину підприємств, що перейшли у недержавний сектор, становили середні та великі. На відміну від інших країн, в Україні торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації. Її об'єктами були промислові гіганти та монополісти, які належали до галузей, приватизація яких планувалася вже після формування ринкової інфраструктури.

Третій етап (1995-1998 рр.) характеризувався масовою приватизацією. Її середньорічні темпи зросли більше ніж у 2,5 рази. За цей період було приватизовано майже 50 тис. об'єктів. Понад 90% підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними [2, с. 127].

Четвертий етап розпочався у 1999 р. та визначався індивідуальним характером приватизації. До переліку об'єктів, що підлягали приватизації, ввійшли підприємства машинобудування, транспорту, зв'язку, нафто- і газопереробної промисловості.

Взагалі з 1992 до 2009 р. в Україні було роздержавлені більше 123 тис. об'єктів: приватизовано 28 401 об'єкт державної форми власності та 94 625 об'єктів комунальної власності. Від приватизації державного майна надійшло більше 42 млрд. грн., 3 млрд. грн. плати за оренду державного майна та 4,26 млрд. грн. дивідендів, нарахованих на державні акції (паї). Сьогодні в Україні сформовано приватний сектор економіки, частка якого коливається від 71,0% (електроенергетика) до 91,6% (легка промисловість) [3, с. 192-194].

Рис. 1. Структура валової доданої вартості за видами економічної діяльності, % [14]



Державна програма приватизації майна державних підприємств передбачала, як одну із цілей, структурну перебудову. Основні напрями державного структурного регулювання передбачають [17]: обґрунтування основної секторальної структури економіки; запровадження стратегії економічного зростання; інвестування в масштабах всієї економіки найбільш вагомих проектів; підтримку інноваційної діяльності.

Динаміка структури валової доданої вартості (рис. 1) показала наступні тенденції в періоді з 1990 по 2010 рр.: зменшення частки валової доданої вартості у мисливстві, лісовому та сільському господарстві (з 25% до 8%), в переробній промисловості (з 31% до 17%), в будівництві (з 8% до 3%) та зростання питомої ваги даного показника щодо фінансової діяльності (з 1% до 7%), торгівлі та невиробничого ремонту (з 5% до 16%), добувної промисловості (з 4% до 7%), транспорту та зв'язку, державного управління, освіти, та охорони здоров'я. Також в даному періоді спостерігається зростання частки сфери послуг в загальному обсязі виробництва з 23% до більше ніж 40%. Дана динаміка збігається із практикою провідних економік, однак значно відстає їхнього рівня, що в окремих випадках сягає більше 70%.

Таким чином, нехтування загальносвітовими тенденціями, поверхневий підхід до формування нових ринкових інститутів, руйнівна модель роздержавлення, лобіювання особистих інтересів владних посадовців, не виважена політика антикризового регулювання та багато іншого не дозволили Україні швидко наблизитись до рівня розвитку провідних країн. Проблем за роки реформ лише поглибились.

2. Розвиток промисловості на сучасному етапі

Проблема структури економіки за роки реформ не була вирішена. Більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали й енергетичні ресурси. У вітчизняній економіці домінують енергоємні і матеріаломісткі виробництва, які є залежними від імпорту ресурсів. Частка продукції соціальної орієнтації становить 1/5 загального обсягу промислового виробництва [13]. Внаслідок недостатнього інвестування в засоби виробництва, спрацювання основних фондів складає близько 60% [5].

Прикро, але доводиться констатувати те, що в Україні за останні 20 років зрушення в інноваційній сфері відбуваються дуже повільно. Ще наприкінці 80-х років ХХ ст. Україна входила в елітну групу країн з найвищим рівнем наукоємності економіки, зокрема наукового потенціалу. Витрати на науку досягали 3% ВВП та дорівнювали рівню у розвинених країн.

Проте низький рівень інноваційної політики впродовж 20 років призвів до постійного зниження кількості підприємств, що займаються інноваційною діяльністю - 13% загальної кількості підприємств. При цьому в розвинених країнах світу цей показник значно вищий: Нідерланди - 62% загальної кількості підприємств, Австрія - 67%, Німеччина - 69%, Данія - 71% та Ірландія - 74%. Як наслідок частка інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої становить лише 6,7% (Євросоюз - 60%, Південна Корея - 65%, Японія - 67%, США - 78%) [8].

В Україні відсутня ефективна політики стимулювання інновацій на промислових підприємствах, що пригнічує інноваційний розвиток промисловості. Загальносвітова практика свідчить, що для активізації інноваційної діяльності необхідною є ефективна державна політика стимулювання цих процесів на підприємствах, у т. ч. шляхом застосування податкових та митних механізмів.

В Україні енергомісткість ВВП є в 2,5 рази вищою від середньої енергомісткості ВВП у розвинутих країнах, що унеможливлює конкурентну боротьбу вітчизняних виробників, робить ціну високою, стримує оновлення капіталу, інновації тощо [5]. Саме в цьому потрібно шукати наріжний камінь української економіки.

Сьогодні в Україні домінує третій технологічний уклад (характерний для періоду 1880-1930 рр., коли відбувався розвиток електроенергетики, машинобудування, електротехнічної промисловості, розвивалося автомобілебудування, закладалися основи концентрації банківського і фінансового капіталу). Технологічна складність економіки України характеризується наступними показниками [8]:

? за випуском продукції: третій технологічний уклад займає 58%, четвертий - 38%, п'ятий - 4%. В економіці України розвиток отримують технології, які закладені в третьому технологічному укладі, а саме: чорна металургія, металообробка, легка, деревообробна промисловість;

? за фінансуванням науково-технічних розробок: 70% становить четвертий технологічний уклад і 23% - п'ятий;

? за інноваційними витратами: 30% становить третій технологічний уклад, 60% - четвертий, 8,6% - п'ятий;

? у технологічній частині капітальних вкладень: 83% займає третій уклад, 10% - четвертий і 7% - п'ятий.

Рис. 2. Інвестиції в основний капітал у промисловості за рахунок Державного бюджету у 2006 - 2010 рр. [16, с. 11]

На жаль, держава після кризи не стала активним інвестором для забезпечення відтворювальних процесів у промисловості. Бюджетне фінансування ІОК у промисловість є обмеженим: у 2006-2010 рр. обсяги ІОК у промисловість за рахунок коштів Держбюджету скоротились майже вдвічі, їхня частка у загальному обсязі ІОК у промисловість зменшилась з 5,6 % у 2006 р. до 2,2 % у 2010 р (рис. 4). У січні-вересні 2011 р. за рахунок коштів Держбюджету профінансовано 1,3 % ІОК у промисловість [16, с. 11].

Істотними є регіональні диспропорції, що мають тенденцію до подальшого зростання. При середньому 60-процентному спрацюванні ОВФ по країні, зберігається значна асиметрія між інвестиціями в основний капітал по її регіонах. У 2010 р. із 95163 млн. грн. інвестицій в основний капітал у цілому по Україні 16432 млн. грн. (або 17,3%) було направлено у Київ, де ступінь спрацювання ОВФ досяг 53,4%. Інвестиції у Дніпропетровську область становили 8747 млн. грн. (або 9,2%), а у Закарпатську - 1301 млн. грн. (або 1,4%). При цьому за 2000-2010 рр. співвідношення між максимальним у 2000 р. у Києві (3809 млн. грн.) і мінімальним у Закарпатській області (332 млн. грн.) обсягами інвестицій в основний капітал становило 11,5 раза. Диференціація за цим показником між Дніпропетровською і Закарпатською областями (2252 млн. грн. і 332 млн. грн.) досягла 6,8 раза [5].

Відбувається подальше поглиблення розриву між обсягами ПІІ у регіони України. На 1 жовтня 2010 р. майже половина ПІІ (21163,4 млн. дол.) із загальну їх суми по країні (42511,9 млн. дол.) використовувались у Києві. На цю саму дату ПІІ у 9 областей - Вінницьку, Волинську, Житомирську, Закарпатську, Івано-Франківську. Кіровоградську, Тернопільську, Чернівецьку і Чернігівську -- становили 1967,9 млн. дол. (тобто 4,6% їх загальної кількості) [5]. У свою чергу, різний ступінь розвитку регіонів відтворює соціальну диференціацію між ними.

В Києві валовий регіональний продукт у розрахунку на одну людну є у 6,3 раза більшим, ніж у Черкаській, Тернопільській і Львівській областях в 5,1-5,8 раза більшим, ніж у Закарпатській, Вінницькій, Рівненській, Херсонській і Хмельницькій. За цим показником 3 рази і більше становить відрив столиці і в решти областей країни. Крім того, у Києві середньомісячна оплата праці у розрахунку на одного штатного працівника в 1,5 раза перевищує середньоукраїнський рівень, а витрати населення у розрахунку на одну людину -- в 1,4 раза [5].

У Києві (6,1% населення країни) жителі виробляють майже 18% її ВВП. І це - при тому, що у місті за роки незалежності практично знищено промислові підприємства, зате неймовірно виросли банки та інші інститути ринкової інфраструктури, через які здійснюються основні фінансові потоки країни [14].

Надмірне зростання Києва за масштабами, будівництвом житла і чисельністю приїжджих, маятникова міграція, зосередження молодих і кваліфікованих кадрів негативно позначаються на інших регіонах, і особливо - на депресивних, де за¬криваються підприємства, школи, дошкільні заклади, поліклініки, лікарні, науково-педагогічні та культурні установи. У свою чергу, це спричиняє загрозу подальшого поглиблення диференціації у міжрегіональному розвитку в Україні. Не розв'язуються також завдання модернізації національної економіки та її галузей Відповідно до вимог НТП.

Наведені факти свідчать про те, що можливості цілеспрямованих структурно-модернізаційних змін для побудови ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки, в Україні не були використані належним чином ні при трансформаційній кризі 1990-х рр., ні в умовах економічного зростання 2000 - 2008 рр., коли з'явилися фінансові можливості.

Світова криза дає ще один шанс для здійснення перетворень. Адже відбувається процес заміщення п'ятого технологічного укладу шостим, що створює для країн (в тому числі Україні), які розвиваються, передумови для технологічного прориву.

Однак, Україна серед європейських країн зазнала чи не найбільшого впливу від глобальної фінансово-економічної кризи. Сьогодні економіка нашої країни демонструє поступ, але відновлення відбувається недостатньо динамічно, і значною мірою за рахунок поліпшення кон'юнктури на традиційних експортних ринках України, структурні ж зрушення здійснюються надто повільно. Залишається невирішеним комплекс проблем. Серед найболючіших з них, пов'язаних із модернізацією та конкурентоспроможністю економіки України є:

? значна структурно-технологічна відсталість, висока зношеність виробничого капіталу та значний рівень енергомісткості ВВП;

? залежність від зовнішніх джерел ресурсів;

? незадовільний стан ринкової інфраструктури та інноваційної системи;

? низький рівень життя та купівельної спроможності населення, а також висока диференціація доходів населення;

? орієнтація на експорт ресурсів та нерозвиненість виробництва для споживчого ринку;

? організаційна недосконалість і низький рівень капіталізації виробництва;

? відкритий доступ іноземної високо конкурентної продукції тощо.

3. Модернізація - шлях формування ефективної економіки

Модернізація, як процес удосконалення існуючих систем, методів, процедур та технологій для підвищення їх ефективності та надійності, є одним із важливих напрямків підвищення техніко-економічних показників, посилення інтенсивного розвитку та зростання ефективності виробництва. Цим самим вона сприяє покращенню добробуту населення. В глобальному світі актуальність модернізації економіки додатково підкреслюється необхідністю конкурувати з міжнародними суб'єктами.

В сучасних умовах невід'ємним елементом модернізації економіки є інноваційний розвиток. Варто зазначити, що така важлива для суспільства складова функціонування національної економіки як інноваційно-інвестиційна активність повинна стимулюватися державою. Саме в останній закладений найбільший потенціал рушія прогресу людства.

Існують два напрями державного регулювання інвестиційних, модернізаційних та інноваційних процесів, яких повинні дотримуватися вітчизняні виконавчі структури:

? створення сприятливого середовища (через податкову, бюджетну, амортизаційну, грошово-кредитну політики, систему пільг, санкцій тощо) для їх пожвавлення в національній економіці з боку господарських суб'єктів;

? безпосереднє фінансування та реалізація інноваційних проектів державою (в тому числі створення державних інноваційних структур).

Держава в ролі регулятора економіки має розуміти куди вона прагне, тому вона має ставити перед собою цілі, орієнтири та пріоритети. В СРСР це проявлялося в директивних планах. В сучасних умовах це має відбуватися за допомогою реалізації комплексу стратегій, прогнозування та індикативного планування, розроблених науково-діловими колами. Це не перешкоджатиме самостійності та гнучкості, але водночас консолідує розвиток економіки в єдиний стратегічний напрямок.

Зараз відбувається процес заміщення п'ятого технологічного укладу шостим, що створює для країн, які розвиваються, передумови для технологічного прориву. Випереджаюче освоєння ключового фактора і формування ядра нового технологічного укладу надає нам можливість випередити розвинені країни в структурній перебудові та модернізації економіки, набути бажаної конкурентоспроможності, отримувати інтелектуальну ренту в глобальному масштабі та вивести державу в групу передових. Однак, для цього економіка України потребує проведення системних реформ, зорієнтованих "на випередження". Останнє є можливим лише за наявності розробленої чіткої стратегії розвитку країни, пріоритетом якої є інвестиції в інновації (інвестиції в людину, науку, техніку і технології).

Карл Маркс свого часу писав, що в майбутньому працівники мають оволодіти засобами виробництва. Від образу могутнього комуністичного суспільства лишилися руїни, однак на переломі тисячоліть капіталізм і справді віддав робочому класу найцінніший фактор виробництва - знання. Хоча вищесказаний факт не заважає власникам капіталу інтенсивно використовувати своїх працівників з метою збагачення, але очевидним залишається те, що зростання продуктивності у світі дедалі більше залежатиме від нагромадження людського капіталу та проявлятиметься у підвищенні вкладу економіки знань в економічне зростання. Саме в людині криються безмежні потенційні можливості суспільства і саме на її розвиток повинні спрямовуватися консолідовані зусилля держави та суспільства в цілому. Людина-творець - джерело інноваційного розвитку суспільства, яке для того, щоб воно не висохло, також потребує постійного інвестиційного вливання [1].

Підготовка кадрів вищої кваліфікації є невід'ємною складовою модернізації економіки та потребує зростання рівня фінансування науки (ВНЗ, школи, науково-дослідні інститути, лабораторії, технопарки тощо) та контролю за використанням коштів. Науково-технічні досягнення, інтелектуальна діяльність повинні пропагуватися, що має стимулювати інноваційну творчість.

Високий рівень "відпливу мізків" унеможливлює побудову високотехнологічної економіки, необхідністю постає створення альтернатив еміграції кваліфікованих фахівців з країни. Це можливо лише за формування належних умов в державі за рахунок створення та фінансування державних, а також всебічної підтримки державними органами приватних інноваційно-орієнтованих структур або їх потенційних утворювачів.

Повний спектр технологічних розробок, досліджень та їх реалізації не має жоден регіон, жодна країна світу. Закони вартості та конкуренції дають нам розуміння того, що Україні потрібно спиратися на міжнародну кооперацію та спеціалізацію, вибравши при цьому перспективні ніші та напрями виробництв, відповідно до її ресурсного потенціалу в широкому його розумінні. Важливо виділити пріоритетні напрями розвитку, які в комплексі можуть стати локомотивом для інших галузей, сфер та напрямів. Держава повинна сприяти співробітництву науково-дослідних установ, підприємств та організацій як на міжнародному рівні, так і в середині країни.

Ще одним проявом державного втручання в інноваційні процеси є нормативно-правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності. Насамперед це стосується інтелектуальної та власності взагалі, належна охорона яких є важливим стимулом для інвестування у технологічні розробки. Країни з неадекватним рівнем захисту та охорони власності (перш за все інтелектуальної) не здатні залучити в свою економіку значні обсяги інвестицій і технологічних потоків. Тому постає необхідність специфікації прав власності, чіткості законодавства в даній сфері, спрощення бюрократичного механізму набуття та захисту прав власності, прозорості та простоти ліцензійної та патентної діяльностей тощо.

Поряд з цим постають проблеми удосконалення процедур державної експертизи науково-технічної та інноваційної діяльностей, атестації та реєстрації інноваційних продукції та проектів, розробки та нагляду за дотриманням стандартів, правил та норм, зниження патентного мита тощо.

Бюрократизація державного апарату, як зазначає Дж. Стігліц, є однією із обставин, що зумовлюють систематичні помилки урядового управління економікою [19, с. 33-34]. Тому для стимулювання підприємницької та інвестиційно-інноваційної діяльностей потрібно постійно шукати альтернативи та удосконалювати державну систему управління. Серед напрямів зменшення негативного впливу бюрократії на процес модернізації варто виділити необхідність спрощення умов реєстрації та створення нових підприємств і організацій та полегшення умов функціонування вже існуючих.

Необхідним є створення і розвиток ринкових механізмів, інституцій та інфраструктури, що захищають конкурентне середовище та роблять розвиток науки і впровадження її досягнень економічно вигідними, адже інноваційний розвиток не може бути сформованим та забезпечуватися лише централізованим рішенням. Розвиток біржової торгівлі, інвестиційних компаній, страхування, банківського сектору та інших елементів фінансового ринку є дуже вважливим завданням щодо забезпечення належного інвестування, а відповідно і технологічної модернізації економіки України.

На жаль підприємництво в Україні в більшості випадків набуває "ренто-збиральницького" характеру без інноваційної складової. Ця проблема, перш за все, стосується культури, ідеології та системи мислення представників вітчизняного бізнесу. Останніх в більшості цікавлять короткострокові прибутки, а ніж довгострокова оптимізація господарської діяльності. Підприємству, з низьким рівнем капіталізації прибутку в новітні технології, з часом стає все важче конкурувати і воно починає отримувати все менші і менші прибутки. В кінцевому результаті, якщо не буде здійснено жодних рятувальних дій, воно збанкрутує. На жаль, мірилом успіху вітчизняної бізнес-еліти дуже часто вважається особисте споживання, а не успішність справи. І тому, при наявності високої зношеності основних засобів, небезпечних умов праці, антисанітарії тощо, власники підприємства дозволяють собі купувати та утримувати дорогі автомобілі, колекції одягу, годинників, будувати "вілли" і т.п. Однак важко змінити спосіб мислення, тому держава необхідно створювати специфічні умови функціонування для спротиву негативним тенденціям.

Для створення сприятливих умов для інвестиційно-іноваційної активності господарських суб'єктів та здійснення державного стимулювання процесу модернізації вітчизняної економіки варто відзначити необхідність використання таких інструментів, як:

? пільгове кредитування;

? створення особливих податкових умов;

? дотації та субсидії;

? система державних закупівель;

? митні пільги та квотування;

? заборони та обмеження;

? амортизаційні норми тощо.

Нажаль, в силу різних причин реальність далека від ідеальної і тому потребує консолідації зусиль держави, бізнесу та населення з метою вирішення нагальних потреб економіки, одна із яких є необхідність модернізації та підвищення ефективності економіки. Виправлення ситуації можливе лише за виваженої та комплексної політики держави. Як вже зазначалося, жоден суб'єкт економіки не має того рушійного потенціалу, який зосереджує в собі цей інститут. Тому забезпечення стійкого зростання економіки та рівня життя населення України вимагає реалізації соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, системну модернізацію (технологічну, політичну тощо) економіки країни.



Висновки

В кінці 80-х років наша держава мала не погані шанси для виходу в лідери світових інноваційних процесів. Наші численні підприємства-гіганти цілком могли перетворитися у ТНК. Однак, в силу невиваженості політики реформ або її виваженості не на користь України, ми не просто не нагромадили, а й не зберегли те, що мали. Наша влада ще й досі не зробила нічого на користь майбутніх поколінь, а лише "проїдає" плоди праці минулих.

Як стало очевидно, погане проведення промислової політики призводить до втрати конкурентоспроможності та ефективності. З нашими технологіями та інвестиціями, що в основному зосереджуються в торгівлі, фінансовому секторі, посередництві тощо (галузі де не створюються реальні прогресивні виробничі та споживчі блага), ми навряд чи будемо конкурувати із Японією, США, Німеччиною, Англією, Корею і т.д.

Метою державної промислової політики стимулювання процесу модернізації є глибинна трансформація інвестиційно-інноваційних основ функціонування національної економіки. Це має набувати форми виконання наступних завдань:

? удосконалення інституційних умов здійснення господарської діяльності, розвиток фінансового ринку, обмеження монополізму;

? побудова дієвої системи інвестиційних стимулів, посилення інвестиційної та підприємницької активності господарських суб'єктів та населення;

? забезпечення припливу інвестицій у виробничий сектор економіки;

? підвищення частки виробництв із високою доданою вартістю (в першу чергу високотехнологічних);

? підвищення ефективності вітчизняних виробництв, розвиток альтеративної енергетики, зменшення залежності від монопольних джерел ресурсів, налагодження виробництва продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку;

? утворення замкнених циклів виробництва кінцевого продукту;

? раціоналізація розміщення виробництв та забезпечення збалансованого розвитку регіонів України;

? гуманізація, соціальна орієнтованість та екологізація економіки тощо.

В України ще є шанси вилізти із ями, яка стає все глибшою і глибшою. Однак це потребує комплексної виваженої консолідованої промислової політики. На перший план виступає потреба у технологічній модернізації, яка повинна здійснюватися, по-перше, безпосереднім створенням та фінансуванням державою інноваційних проектів та структур. По-друге, повинні створюватися сприятливі умови для інноваційно-інвестиційної діяльності приватними суб'єктами.

Без системного та масового запровадження конкурентоспроможних технологій виробництва, вітчизняна економіка не зможе конкурувати в жорсткому глобальному світі. Нація, що розташується на дні НТП, не матиме майбутнього як в контексті економічного добробуту, так і в контексті політичного суверенітету.

Дивлячись на ситуацію, що має місце на політичній арені, в ділових колах та в побуті простих людей, мало віриться, що в України є світле майбутнє, де вона буде передовою державою світу.



Список використаних джерел

1. Вільчинський О.М. Проблеми активізації інноваційного розвитку економіки України [Електронний ресурс] / Вільчинський О.М. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/znpnudps/2011_2/pdf/11vomeou.pdf

2. Гальчинський А.С., Єщенко П.С. Економічна теорія [Текст]: [підручник] / Гальчинський А.С., Єщенко П.С. - К.: Вища шк., 2007. - 503 с.

3. Державне регулювання економіки та економічна політика [Текст]: навч. Посіб. / В.Г. Бодров, О.М. Сафронова, Н.І. Балдич. - К. : Академвидав. - 2010. - 520 с.

4. Економічна теорія: Політекономія [Текст]: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 6-те вид., перероб. І доп. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

5. Єщенко П. Відновлення соціально-економічного розвитку - пріоритет номер один у світі та в Україні [Текст] / П. Єщенко, А. Арсеєнко // Економіка України. - 2012. - № 1. - С. 36-50

6. Єщенко П.С. Економіка для всіх [Текст] /. Єщенко П.С. - К. : Вища школа, 2009. - 478 с.

7. Єщенко П.С. Нова модель держави [Текст] / П.С. Єщенко, Б.Є. Кваснюк, О.А. Бірюков. - Слов'янськ, 2002. - 144 с.

8. Кірдіна О.Г. Обмеження та орієнтири техніко-технологічного розвитку України в умовах глобалізації [Текст] / О. Кірдіна // Маркетинг і менеджмент інновацій. - 2011. - № 4, Т. 1. - С. 179-184.

9. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу [Текст]: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. - 7-ме вид., стер. - К.: Вікар, 2005. - 486 с. - (Вища освіта XXI ст.)

10. Мандибура В. О. Амортизаційна політика та її вплив на економічний розвиток України [Текст] / В.О. Мандибура // Теоретичні та прикладні питання економіки. Збірник наукових праць. Випуск 5. КНУ імені Тараса Шевченка, 2004. - 299 с. (С.19-26 )

11. Мандибура В.О. Специфіка та провідні тенденції первісного нагромадження капіталу в Україні [Текст] / В.О. Мандибура // Економіка. Суспільство. Влада. Актуальні проблеми державного управління в умовах економічних і суспільних трансформацій: матеріали методологічних семінарів, проведених у 2010 році / За заг. Ред.. В.Г. Бодрова. - К.: НАДУ, 2011. - 124 с. (с. 60-65)

12. Модернізація України - наш стратегічний вибір [Текст]: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. - К., 2011. - 416 с.

13. Наталія Яценко. Економіка України 1999 - 2008: втрачене десятиліття [Електронний ресурс] / Н. Яценко // Дзеркало тижня. - 2009. - №51. - Режим доступу: http://dt.ua/ECONOMICS/ekonomika_ukrayini_19992008_vtrachene_desyatilittya-58867.html

14. Офіційний сайт Державної служби статистики України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua

15. Перехідна економіка [Текст] : підручник / За ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа, 2003. - 591 с.

16. Промислова політика як чинник післякризового відновлення економіки України. - К.:НІСД, 2012. - 41 с.

17. Скірка Н.Я. Структурні трансформації в економіці України та оптимізація механізму державного регуляторного впливу [Електронний ресурс] / Н.Я. Скірка // Науковий вісник НЛТУ України. - 2008, вип. 18.4. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnltu/18_4/233_Skirka_18_4.pdf

18. Стиглиц Дж. Куда ведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) [Текст] / Дж. Стиглиц // Вопросы экономики, 1999, №7 - с. 23

19. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора [Текст] / Дж. Е. Стігліц ; пер. З англ. А. Олійник, Р. Скільський. - К. : Основи, 1998. - 854 с.

Размещено на Allbest.ru