23

Міністерство освіти і науки України

Гуманітарний університет

Запорізький інститут державного та муніципального управління

Контрольна робота з Економічної теорії

Запоріжжя 2005

Зміст

• Вступ 3
• 1 Поняття національної економіки 4
• 2 Сутність національного відтворення 10
• 3 Результати національного відтворення та показники, за допомогою яких вони виміряються 14
• Загальні висновки 21
• Використана література 22

Вступ

Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю й, отже, місцем у світовий економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть наймень розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку -- своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (хай і незначним у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції. Економічні ресурси використовують у рамках національної економіки. Основне її завдання -- виробництво і розподіл споживчих і капітальних благ, потрібних для підтримання життєдіяльності суспільства.

Людство упродовж своєї історії використовує різні системи господарювання. Деякі з них передбачають використання грошей, а в інших гроші не потрібні. Одні системи господарювання забезпечують добробут людей, а в інших більшість населення перебуває на межі фізіологічного виживання. У цій темі з'ясуємо суть економічної системи та її основні компоненти, а також ознаки товарного господарства. Це допоможе нам зрозуміти, чому на рубежі тисячоліть значна кількість країн вибрала шлях до ринкової економіки.

Розглянемо в цій роботі більш детально поняття і основні риси національної економіки, поняття та сутність національного відтворення та показники, за допомогою яких вони виміряються.

1 Поняття національної економіки

Національна економіка, або господарство країни -- це сукупність підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної держави. Вона характеризується певною галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію чи здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське господарство, будівельний комплекс, транспорт, зв'язок, банківська система, охорона здоров'я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу поділяється на обробну й видобувну; обробна -- на важку й легку і т.д. Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.

Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох видів -- усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Великий поділ праці відбувся між племенами ще в умовах давнього суспільства. Одні племена спеціалізувалися на скотарстві, інші -- на землеробстві. Спеціалізація обов'язково передбачає обмін продуктами праці. Спочатку обмін здійснювався у формі бартеру, або прямого продуктообміну. З поглибленням поділу праці виникають гроші, і обмін відбувається у вигляді торгівлі товарами і послугами.

Людство не випадково поглиблює поділ праці та розвиває спеціалізацію. Воно давно усвідомило, що ці процеси забезпечують неабияку вигоду -- підвищують продуктивність праці.

Класичний приклад впливу поділу праці на зростання її продуктивності знаходимо в Адама Сміта, який аналізував виробництво голок. Один робітник упродовж дня міг виготовити кілька дюжин недосконалих голок, зазначив учений. Невелика ж група робітників, у якій кожен завдяки поділу виробничих функцій виконував прості повторювані операції, виготовляла тисячі голок за день.

Спеціалізація робітників на виконанні окремої операції підвищує продуктивність праці, бо дає змогу повніше використати здібності й майстерність людей. Крім того, спеціалізація сприяє навчанню у процесі праці. Навіть за однакових природних здібностей спеціалізація людей на різних видах занять підвищуватиме продуктивність їхньої праці.

Поділ праці відбувається не лише між окремими працівниками чи підприємствами, а також між регіонами країни та між країнами. Регіони країни спеціалізуються на виробництві різних видів господарської продукції чи виготовленні різних промислових виробів. Географічна спеціалізація виробництва дає змогу кожному регіону в межах країни чи різним країнам виробляти ті продукти, які за наявних ресурсів можна виготовляти найефективніше. Розвиток спеціалізації посилює взаємозалежність економічних одиниць і зближує народи.

Виготовлення будь-якого товару масового виробництва залежить, як правило, від добре налагодженої взаємодії багатьох спеціалізованих підприємств.

Наприклад, припинення з певних причин роботи на підприємстві, яке виготовляє двигуни для легкових автомобілів, тимчасово може зменшити не лише обсяг виробництва останніх, а й споживання бензину. Це у свою чергу може призвести до скорочення видобутку нафти у нафтовидобувних країнах.

Поглиблення поділу праці є важливою умовою нагромадження національного багатства споживчих і капітальних благ, інтелектуальної власності й професійної майстерності працівників. Водночас у господарське життя залучається дедалі більший обсяг ресурсів: корисних копалин, сільськогосподарських угідь, лісів, водоймищ, які є важливою складовою національного багатства. З розвитком економіки вони, на жаль, вичерпуються, а стан довкілля погіршується. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці XX ст.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни в значної мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва -- ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

— праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів та послуг);

— технологія -- наукові методи організації виробництва із застосуванням нотних процесів виробництва;

— природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності;

— капітал -- накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарних формах.

Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн. В першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія Економіка зарубіжних країн / за ред. Ю.Г. Козака. К., ЦУЛ, 2003. С. 10..

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Відповідно до переважання кожного секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. У сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини ХІХ століття; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції органічної хімії. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після другої світової війни. Супроводжувався початком їхньої індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

Згадаємо, що й соціалістичне будівництво здійснювалося під домінуючим гаслом індустріалізації. У Радянському Союзі нагальною метою ставилося наздогнати США за виробництвом сталі, електроенергії, верстатів, видобутків вугілля, нафти, газу тощо. Аналогічні цілі ставив уряд Китаю в 60-х роках відносно Великої Британії. Багато в чому я мета була досягнута; СРСР перегнав США по виробництву сталі й видобутку палива, Китай перевищив усі показники промисловості Великої Британії. Проте цього виявилося недостатньо, щоб зрівнятися з розвинутими країнами по якісних показниках.

У 70-80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворилися на „нові індустріальні країни” із розвиненою структурою промисловості. До цієї групи належать. Зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур. Таїланд, Філіппіни та деякі інші.

Здавалося б, що у світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвиненіші країни наприкінці ХХ століття перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних парків, не кількістю виплавленої сталі, а обсягом і ефективністю надання послуг, в першу чергу, інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті (ВВП) цих країн. В європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщується із розвинутих країн в країни, що розвиваються.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: до індустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб населення (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн приходилося на продукцію інформаційних галузей -- телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. В економіці США ѕ доданої вартості, створеної у промисловості, складав інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики Цвылев Р. Метаморфозы индустриальной экономики: проблема экономических измерений // Мировая экономика и международные отношения, № 2, 2001. С. 11..

2 Сутність національного відтворення

Національне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об'єднання тощо) е виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії національного виробництва, по-перше, взаємопов'язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругообігу. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватись через свої чотири стадії, адже без особистого споживання неможливе існування людей. Для цього потрібні постійне виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особистого, так і виробничого призначення. Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. При цьому відновлення останнього -- нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Обов'язковою складовою процесу національного відтворення є його натурально-речова частина у вигляді відновлення продуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває проблема пропорційності -- певних кількісних співвідношень між складовими суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропорційності неминуче призводить до зниження ефективності суспільного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства суспільства та добробут його членів.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробництва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов'язковою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як форма існування продуктивних сил.

За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціально-економічні відносини виробництва, що відповідають цій економічній системі.

Вихідний пункт руху суспільного продукту -- виробництво, кінцевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв'язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробництва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому продукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до зрівнялівки неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.

Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов'язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здійснюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробництву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.

Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживання, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується використанням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення продукту: машин, будівель, хліба, м'яса, молока тощо.

Особисте споживання -- це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Особисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов'язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу відтворення.

Відомо два види відтворення: просте і розширене. Просте відтворення -- це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси -- уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення -- це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання. Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

3 Результати національного відтворення та показники, за допомогою яких вони виміряються

Ступінь розвитку національної економіки та національного відтворення вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші.

Валовий внутрішній продукт -- це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року. Валовий національний продукт включає як суму доданої вартості, що створена в країні і складає ВВП, так і кошти, зароблені за кордоном. Показники ВВП і ВНП, звичайно, не збігаються. Розвинуті країни, що одержують значне позитивне сальдо від капіталу, вкладеного за кордоном, мають показники ВНП вищі, ніж ВВП. Проте іноді високорозвинута країна має протилежну ситуацію. Наприклад, США в 1999 р. мали показник ВНП в 8351 млрд дол., а ВВП -- в 8709 млрд дол. Економіка зарубіжних країн: Підручник. К.. Либідь, 2000. С.16.. Пояснюється це тим, що США мають величезний внутрішній ринок, який поглинає переважну кількість товарів та послуг, вироблених в країні; високий рівень життя американців стимулює імпорт, і зовнішньоторговельне сальдо США негативне; обсяг іноземних інвестицій в країну дуже великий, і, відповідно, суттєву величину ставить відплив дивідендів.

Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Для цього використовується показник ВВП на душу населення.

Тільки абсолютний або тільки душовий показник ВВП повної уваги про економічний розвиток країни не дає; необхідно сполучати обидва ці показники, аналізуючи рівень розвитку. Якщо абсолютна величина ВВП характеризує, перш за все, обсяг виробленої продукції та послуг, то його відносний показник визначає рівень продуктивності праці, організацію і культуру виробництва.

Найрозвинутіші країни мають високі значення о обох показниках, як і найменш розвинуті мають обидва низьких показника. Але є специфічна група, яку складають нафтодобувні країни Перської затоки, що мають ве-ликі надходження від експорту нафти. Оскільки щільність населення тут невелика, душові показники ВВП цих країн дуже високі. Проте, на відміну від розвинутих і нових індустріальних країн, вони характеризуються незбалансованою структурою національної економіки.

Узагальнюючим показником рівня розвитку національної економіки на глобальному рівні є валовий світовий продукт (ВСП). Він виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу.

Аналізуючи економіку країни, важливо знати ступінь її зовнішньоекономічної активності. Його визначають такі показники: експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, відкритість економіки щодо світового ринку, частка іноземного капіталу в економіці країни, величина активів резидентів за кордоном та інші.

Експортом називається вивезення товарів та послуг за межі країни. Імпорт -- довіз товарів та послуг до країни з-за кордону. Різниці між експортом та імпортом складає сальдо зовнішньоторгівельного балансу країни. Воно може бути позитивним (активним) або від'ємним (пасивним). Звичайно, уряд країни прагне до позитивного сальдо, бо це означає приплив валюти до країни. Найсприятливіші умови для цього є у розвинутих країн, чиї товари мають високу конкурентоспроможність.

Із зовнішньою торгівлею пов'язано поняття відкритості національної економіки країни, тобто ступеня її участі в міжнародному поділу праці. Вона розраховується як співвідношення між експортом країни та її ВВП. Теоретично, чим більший показник відкритості, тим глибше участь країни в міжнародних економічних зв'язках. Але досить великий цей показник мають деякі країни, що розвиваються, наприклад Арабські Емірати, Гайана та ін. Це від того, що їхні національні економіки майже цілком залежать від експорту сировини. З іншого боку, найпотужніші держави, такі як США, Японія, Франція, мають невисокі показники відкритості. Але це свідчить не про низьку “зануреність” країн у світову економіку, а про великі обсяги ВВП і наявність широкого внутрішнього ринку, що поглинає домашнє виробництво.

Показник відкритості України -- 27 %, що взагалі характеризує достатню відкритість нашої країни на зовнішні ринки; проте вона формується в основному за рахунок експорту продукції недостатнього ступеня обробки (руди, чорні метали) Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посібник. - К,, Знання-Прес, 2002. С. 211.

.

Є також показник, що характеризує імпортозалежність крани (співвідношення між імпортом країни та її ВВП). Цей показник звичайно високий в країнах, що розвиваються, і помірний або низький -- в розвинутих.

Інтенсивність зовнішньоекономічних зв'язків країни характеризується не тільки обсягами товарообігу, але й міжнародним рухом факторів виробництва, до яких належать робоча сила, капітал і технології.

Задача 1

Заплановані такі місячні показники ринкового попиту та пропозиції на товар А

Ціна, грн/шт	12,0	11,0	10,5	9,5	9,0	8,5	8,0	7,0
Пропозиція, тис.грн	10,0	9,0	8,0	6,5	6,0	5,5	5,0	4,0
Попит, тис.грн	3,0	4,0	4,5	5,0	6,0	7,3	8,8	10,2

1. Зобразіть на одному графіку криві попиту та пропозиції і покажіть на осях координат величини очікуваної ціни та обсягу продаж.

Рис. 1

Очікувана цина то обсяг продажу знаходиться як місце перетину кривих попиту та пропозиції. Згідно з умовами нашого завдання очікувана ціна продажу буде 9 грн/шт.; очікуваний обсяг продажу -- 6 одиниць товару.

2. Податок на додану вартість зростає. Покажіть за допомогою пунктирної лінії на графіку, побудованому відповідно до вказівок у завданні 1, можливі наслідки для попиту.

Ріст податку на додану вартість змінє тільки криву пропозиції. Вона має буде рухати вправо, як це показано на рис. 2

Рис. 2

Нова рівноважна ціна Р₂ зросте порівнянню зі старою Р₁ (9 грн./шт.), а попит -- відповідно впаде і стане менше, ніж 6 одиниць товару.

Задача 2

Авіакомпанія розглядає можливість організувати додаткові щоденні рейси з міста А в місто В. Вона має оцінити кількість пасажирів, які будуть користуватися цим рейсом. Які витрати слід, а які не треба враховувати, щоб вирішити, чи буде очікувана виручка достатньою, щоб цей рейс приносив прибуток?

Витрати виробництва -- це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Витрати виробництва благ -- це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Економічні витрати включають явні й неявні витрати. Явні витрати називають ще розрахунковими витратами. Це -- платежі за залучені вхідні фактори, здійснені прямими грошовими внесками на ринку факторів, бо сам виробник не володіє цими ресурсами. Такі платежі за ресурси включають витрати на електрику, паливо, сировину, працю тощо.

Деякі ресурси, що використовуються у виробничому процесі, перебувають у безпосередньому володінні самої фірми. Наприклад, фізичний обсяг капітальних благ, власником яких є виробник. Виробник володіє також управлінськими навиками й фінансовими ресурсами. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то йому потрібний певний неявний фактор витрат за використання цих ресурсів. Прикладом неявних витрат є використання власником некупованих ресурсів (земля, капітал) у своїй діяльності.

Загальні витрати в короткостроковому періоді часу дорівнюють сумі постійних і змінних витрат. Змінні витрати змінюються залежно від величини обсягу виробництва продукції (послуг). Постійні витрати не залежать від кількості виробленої продукції (наданих послуг).

Тому в нашому разі треба враховувати ті витрати, що ще водночас явними та змінними. Це -- витрати на придбання нових або на амортизацію старих літаків, на додаткове технічне обслуговування парку машин, на додаткову зарплатню персоналу, який буде працювати в нових рейсах, закупівлю пального та інших матеріалів, на рекламу нових рейсів тощо. В перелік тих витрат, що не треба враховувати в даному разі є капітальні витрати на утримування капітальними спорудами, витрати на зарплатню основної частини персоналу, на обслуговування раніш отриманих банківських кредитів тощо.

Загальні висновки

Національна економіка - це економічно й організаційно єдина система взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:

-- національний суверенітет;

-- ресурсо-виробничі;

-- господарсько-організаційні;

-- товарообмінні.

В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.

Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розв'язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпортоорієнтації економіки.

В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективності виробництва.

Використана література

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. -- К., Вища шк., 1995.

Економіка зарубіжних країн / За ред. Ю.Г. Козака. -- К., ЦУЛ, 2003.

Мировая экономика: введение во внешнеэкономическую деятельность: Учебное пособие для ВУЗов М.В. Елова, Е.К. Муравьев, С.М.Панферова и др., Под. ред. А.К. Шуркалина, Н.С. Цыниной. - М. Логос, 2000.

Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посібник. - К,, Знання-Прес, 2002.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект // К., 2000.

Цвылев Р. Метаморфозы индустриальной экономики: проблема экономических измерений // Мировая экономика и международные отношения, № 2, 2001.

Экономическая теория (политэкономия): Учебник. -- М., Инфра-М., 1997.

Экономическая теория: Учебник для ВУЗов / Под ред. В.Д. Камаева. -- М., Владос, 1999.