Управління основними чинниками, що впливають на інноваційну діяльність

Рис.2.1. Схема циклічного процесу зниження рівня інноваційної активноті у Вінницькій області.

Лінійний підхід до низького рівня привабливості інноваційної діяльності в Україні та Вінницькій області не дає змоги правильно оцінити ситуацію. Необхідний всебічний, кількарівневий, комплексний підхід до сутності тенденцій зниження активності і результативності інноваційної діяльності. Потребує відповіді питання - чому механізми управління, характерні для вільної ринкової економіки, досить часто впливають на процес організації інноваційної діяльності. Причина полягає в унікальних характеристиках, притаманних саме інноваційним процесам. Спрямуванню на інноваційний розвиток підприємства перешкоджає низка факторів, серед яких можна умовно виокремити групи чинників макроекономічного та мікроекономічного рівнів [29, с. 106].

Необхідно визначити наступні фактори гальмування процесу інноваційного моделі розвитку бізнесу в Україні макроекономічного рівня: розрив економічних, політичних та соціальних зв'язків налагодження у період існування Радянського Союзу; втрата ринків збуту готової продукції; втрата можливості диверсифікації постачальників; занепад економіки країни, у тому числі і зв'язку із циклічним характером розвитку світової економіки; стрімке збільшення питомої ваги витрат на електроносії; відсутність досвіду управління в умовах ринкової економіки; знецінення основних засобів внаслідок гіперінфляції; відсутність на підприємствах чітко налагодженої системи управління ризиками; спрямованість підприємства на еволюційний, а не на інноваційний тип розвитку; рівень науково-технічного прогресу [29, с. 106].

При цьому основними факторами мікроекономічного рівня, за якими для конкретних господарських суб'єктів знижується рівень привабливості інноваційної діяльності, є: нестача власних коштів; відсутність інвестицій; відсутність підтримки з боку держави; відсутність підтримки на регіональному рівні; відсутність кваліфікованого наукового персоналу; упереджене відношення місцевої влади; незацікавленість у здійсненні інноваційної діяльності керівництва організації; вкрай високий рівень інноваційно-інсестиційного ризику; відсутність або застарілість технологічної бази; вузька ніша ринків збуту; відсутність чітко визначеного алгоритму побудови ефективної інноваційної діяльності; необхідність одночасного врахування всіх факторів та їх взаємодії [29, с 107].

Тенденція зменшення рівня засвоєння одного з основних напрямків інноваційної діяльності підприємств України та Вінницької області, яке полягає у придбанні машин, обладнання та програмного забезпечення для виробництва нових або значно поліпшених продуктів і послуг викликає занепокоєння в світлі формування необхідного підгрунтя для подальшого розвитку інноваційної діяльності підприємств. Серед причин подібних негативних тенденцій є високий рівень інноваційно-інвестиційного ризику [29, с. 107].

Ще одним із факторів, що впливають на розвиток інноваційної діяльності є кількість підприємств, що впроваджували інновації наведено в таблиці 2.8 [34, с. 101].

Таблиця 2.8

Кількість підприємств, що впроваджували інновації Вінницької області за 2011 -2013 роки

Показники	Роки	Відхилення
	2011	2012	2013	(+/-)	%
Усього	34	38	43	9	26
впроваджували нові технологічні процеси	15	18	19	4	27
у тому числі маловідходніресурсозберігаючі та безвідходні	2	1	1	-1	-50
освоювали виробництво інноваційної продукції	26	22	25	-1	-4
з них нові види техніки	4	4	6	2	50
Реалізовували інноваційну продукцію	32	30	36	4	13

З даних наведених в таблиці можна зробити висновок, найбільша кількість підприємств що впроваджували інновацію є підприємства які реалізовували інноваційну продукцію. А найменша кількість підприємств припадає на підприємства маловідходні ресурсозберігаючі та безвідходні. На другому місці знаходяться підприємства, що освоювали виробництво інноваційної продукції. Кількість підприємств, що здійснювали інноваційну діяльність і тих, що впроваджували інновації, за цей період збільшилася на 27 %.

При здійсненні інноваційно-інвестиційної діяльності суб'єкти господарювання керуються власними інтересами, але вони не в змозі контролювати і управляти комплексом факторів, які впливають на ці інтереси.

У такому стані виходом із ситуації є масштабне і активне прискорення інноваційних процесів на рівні країни при умові виконання принципу «максимальний рівень задоволення потреб споживачів при оптимальному рівні витрат». Така постановка проблеми висвітлює той факт, що для інноваційного підприємства важливо не тільки знайти джерела інвестицій, а й в подальшому якомога раціональніше побудувати структуру витрат на здійснення інноваційної діяльності. При цьому інвестиції набувають статусу вже не підґрунтя, а стимулу, рушійної сили для реалізації інноваційних ідей [29, с 107].

Отже, безліч факторів впливає на розвиток інноваційної діяльності, і кожен з них має свою величину впливу, одні є зовсім незначними, а зміна інших факторів може кардинально вплинути на подальший розвиток діяльності.

Успішна діяльність підприємств в умовах ринку набагато залежить від їх здатності до пристосування зміни факторів інноваційного розвитку. Формування і вибір стратегічних напрямків інноваційної діяльності базується на результатах всебічної оцінки як середовища, в якому працює підприємство, так і визначенні внутрішніх інноваційних можливостей підприємства, які характеризуються станом і рівнем використання інноваційного потенціалу.

Інноваційна активність є цілеспрямованою діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності щодо конструювання, створення, освоєння й виробництва якісно нових видів техніки, предметів праці, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.), технологій, а також впровадження досконаліших форм організації праці й управління виробництвом. Основними чинниками інноваційної активності на макрорівні є темпи зростання державних витрат на розвиток науки та освіти, раціональна інноваційна політика держави, стимулююча податкова, кредитна, амортизаційна політика тощо. На мікрорівні: нестача власних коштів; відсутність інвестицій; відсутність підтримки з боку держави; відсутність кваліфікованого наукового персоналу; упереджене відношення місцевої влади; відсутність або застарілість технологічної бази; вузька ніша ринків збуту; необхідність одночасного врахування всіх факторів та їх взаємодії

РОЗДІЛ 3. ПОБУДОВА РЕЗУЛЬТАТИВНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

3.1 Прогнозування зміни результативності інноваційної діяльності підприємств Вінницької області

Прогнозування є необхідною умовою оптимального функціонування як окремої організації, так і видів її діяльності. Саме воно дозволяє організації не тільки побачити своє майбутнє і намітити мету, але й розробити програму дій з її досягнення [4, с. 213].

Прогнозування є важливою сполучною ланкою між теорією і практикою в житті кожної організації. Воно має дві різні площини конкретизації: власне передбачувану (дескриптивну, описову) й іншу, поєднану з нею, що відноситься до категорії управління, - передбачувану (прескриптивну, розпоряджувальну) [4, с. 214].

Під прогнозом варто розуміти сукупність прийомів і способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, екстра генних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) зв'язків об'єкта прогнозування, а також їхніх вимірів у рамках розглянутого явища чи процесу, вивести судження визначеної вірогідності майбутнього розвитку розглянутого об'єкта [4, с. 217].

Для прогнозування інноваційної діяльності організації використовуються різні типи прогнозів. Кожен тип прогнозу має свої відмінні ознаки. До найбільш важливих ознак відносяться: час попередження чи часовий обрій (прогноз), масштаб прогнозування, характер об'єкта, функції прогнозу, можливість впливу організації на своє майбутнє і т.д. [4, с. 216].

У сучасних умовах для успішного вирішення економічних, соціальних і науково-технічних проблем все більшого значення для організацій набуває система взаємозалежних прогнозів. Система прогнозів поєднує в один цілий перспективний розвиток усі сторони діяльності організації (економіки, виробництва, продукції, технології, соціальної сфери і т. д) і її зовнішнього середовища.

Здійснимо прогнозування змін результативності інноваційної діяльності підприємств Вінницької області на основі аналізу реалізованої інноваційної продукції за 200 -2013 роки (таблиця 3.1) [34, с. 111].

Таблиця 3.1

Обсяг реалізованої інноваційної продукції підприємств Вінницької області за 2000 - 2013 рр.

Показники	Роки	Відхилення (+/-)
	2000	2005	2009	2010	2011	2012	2013
Усього	58	54	87,4	309,2	389	304,6	498,5	440,5
у тому числі принципово нової, млн. грн.	47,9	23,4	17,7	184,2	160,9	37,2	48,3	0,4
Із загального обсягу поставлено на експорт, млн. грн.	23,8	12,7	52,5	49,1	39,6	6,7	4,1	-19,7

Дані наведені в таблиці загалом показують тенденцію до збільшення обсягів реалізованої інноваційної продукції, але в 2005 та 2012 рр. спостерігається спад, проте у 2013 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції знову збільшується. З 2009 - 2010 рр. спостерігається наявне стрімке підвищення в принципово новій продукції і зниження загального обсягу поставленої на експорт продукції.

Розроблені й пов'язані між собою окремі прогнози розвитку організації і зовнішнього середовища складають систему прогнозів організації.

При розробці прогнозів можна виділити наступні основні етапи:

- перед прогнозна орієнтація (визначення мети, завдання, структури й організації дослідження, часу попередження, робочих гіпотез, методів,);

- прогностичний фонд (збір готових даних за суміжними непрофільними галузями прогнозування);

- створення вихідної чи базової моделі, тобто системи показників, параметрів, що відображають характер і структуру об'єкта;

- пошукова модель (проекція в майбутнє системи показників вихідної моделі на дату попередження за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням факторів прогностичного фонду);

- оцінка ступеня вірогідності (верифікація) й уточнення попередніх моделей за допомогою рівнобіжних контрольних методів, звичайно опитувань експертів;

- вироблення рекомендацій для оптимізації прийняття, рішень у плануванні, управлінні і т. д. на основі зіставлення прогностичних моделей. Варіанти розробки прогнозів можуть мати кілька рівнів прогнозних показників, зокрема верхній і нижній, що дозволяє врахувати ряд факторів, що виникають згодом [4, с. 216].

Проаналізувавши дані таблиці 3.1 можна зробити за допомогою середньопрогресивного методу прогноз обсягу реалізованої інноваційної продукції на наступних 5 років.

Таблиця 3.2

Прогноз обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області на 2015 -2019 рр.

Показники	Роки	Відхилення (+/-)
	2015	2016	2017	2018	2019
Усього	370,7	375,1	378,9	380,5	371,8	1,1
Принципово нова, млн. грн.	129,2	129,7	131,4	133,1	115,4	-13,8
Із загального обсягу поставлено на експорт млн. грн.	39,7	39,0	39,1	35,4	29,1	-10,6

За результатами прогнозу можна спостерігати, що відбувається зменшення обсягу реалізованої інноваційної продукції у Вінницькій області, розпочинаючи з 2015 року обсягу реалізованої інноваційної продукції буде збільшуватися до 2018 року - 380,5 млн. грн., а в 2019 році цей показник зменшиться на 8,7 млн. грн., на це все можуть впливати такі фактори, як: час появи нового винаходу і термін його технічної реалізації; динаміка попиту в часі; період появи на ринку конкуруючої продукції; динаміка цін і витрат; зміна наукових кадрів; джерела фінансування.

Для наочності зміну обсягу реалізованої інноваційної продукції та вплив факторів зображено на рис. 3.2.

Рис. 3.1. Динаміка прогнозу обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області на 2015 -2019 рр. з врахуванням факторів, що впливають на розвиток інноваційної продукції.

Основна мета прогнозування полягає в пошуку найбільш ефективних шляхів розвитку досліджуваних об'єктів на основі ретроспективного аналізу і вивчення тенденцій їхньої зміни [4, с. 213].

Отже, прогнозування зміни обсягу реалізованої інноваційної продукції Вінницької області є необхідною умовою оптимального функціонування як окремої організації, так і видів її діяльності. Саме воно дозволяє організації не тільки побачити своє майбутнє і визначити мету, але й розробити програму дій з її досягнення.

3.2 Удосконалення нормативного регулювання інноваційної діяльності підприємств

У сучасному світі інноваційний шлях розвитку - чи не єдиний спосіб для більшості країн світу поліпшити стан своєї економіки, забезпечити посилення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та посісти поважне місце на транснаціональних ринках. Такий шлях розвитку є пріоритетним і для нашої країни, про що свідчать положення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про інноваційну діяльність» [11] (далі - Закон ПІД), відповідно до якої одним із основних принципів державної інноваційної політики є орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України, що має бути забезпечено комплексом заходів, включно із правовим забезпеченням.

Метою схваленої на початку року Стратегії сталого розвитку «Україна -2020» є впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід України на провідні позиції у світі. В результаті забезпечення такого (сталого) розвитку держави, проведення структурних реформ та, як наслідок, підвищення стандартів життя Україна має стати державою з сильною економікою та передовими інноваціями. Однією з першочергових (передбачених зазначеною Стратегією) є програма енергонезалежності, основне завдання якої - забезпечення енергетичної безпеки та перехід до енергоефективного й енергоощадного використання і споживання енергоресурсів із впровадженням інноваційних технологій.

Правове регулювання інноваційних відносин (відносин, що складаються у процесі організації, безпосереднього здійснення та припинення інноваційної діяльності) відіграє важливу роль, встановлюючи такі правила в цій сфері, які б, з одного боку, стимулювали створення та запровадження корисних для суспільства інновацій, здійснення інноваційної діяльності. (далі - ІД) за пріоритетними напрямами, а з іншого - встановлювали бар'єри для шкідливих інновацій/технологій та інших зловживань, пов'язаних із створенням і використанням інновацій [5, с. 36].

Попри численні дослідження господарсько-правових аспектів інноваційних відносин, частина їх результатів є спірними, а значна кількість пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання - не реалізованими. Крім того, інноваційні відносини змінюються, приймаються нові акти законодавства, з'являються нові форми взаємодії учасників цих відносин, коригуються пріоритети в розвитку інноваційної сфери з урахуванням подій останнього року (зокрема, щодо виробництва продукції, що мас забезпечити обороноспроможність країни, її енергонезалежність, відновлення зруйнованих в зоні АТО об'єктів з використанням новітніх технік і технологій на більш високому технологічному рівні). Все це зумовлює необхідність подальших досліджень сучасного стану інноваційних правовідносин і виявлення проблем правового регулювання з метою напрацювання рекомендацій щодо його вдосконалення.

Можна виділити кілька ключових блоків проблем правового регулювання інноваційних відносин, що потребують вирішення. Це стосується, насамперед, множинності нормативно-правових актів, що регулюють такі відносини (далі - інноваційне законодавство), і відсутність кодифікаційного акта з питань ІД, попри наявність у Господарському кодексі (далі - ГК) України окремої глави 34 « Інноваційна діяльність» (яка регулює некомерційний вид такої діяльності, не приділяючи уваги її суб'єктам, уповноваженим органам, об'єктам ІД, у тому числі технологіям, тощо) та Закону України «Про інноваційну діяльність», присвяченого лише комерційному її виду; Такий стан речей породив ідею кодифікації в цій сфері, яка була втілена харківськими науковцями шляхом розроблення проекту Інноваційного кодексу України. Звісно, його прийняття дозволило уникнути більшості неузгодженостей і прогалин у правовому регулюванні інноваційних відносин, проте збільшило б кількість кодексів і породило проблему співвідношення. з одного боку, кодексів різних рівнів, (Господарського, Цивільного, Інноваційного), а з іншого - згаданих кодексів і спеціальних законів (про трансфер технологій, технопарки, наукові парки тощо). Тому доцільно вдосконалити наявну систему інноваційного законодавства і, насамперед, главу 34 ГК України і Закон «Про інноваційну діяльність», консолідувавши в ньому положення інших законів, що регулюють відносини в інноваційній сфері. Відповідно, відпаде потреба в низці законів (насамперед у Законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 08.09.2011 р. [12], який закріплює визначення понять, пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, їх видів (стратегічні та середньострокові), основних засад їх формування, механізму їх реалізації та моніторингу).

Необхідність оптимізації інноваційного законодавства, що складається не лише з глави 31 ГК і низки законів, а й із значної кількості підзаконних нормативно-правових актів, - лише одна з проблем, що потребує найскорішого вирішення. Можна визначити ще кілька напрямів удосконалення інноваційного законодавства: щодо понятійного апарату, суб'єктного складу, об'єктів, засобів регулювання (державного та саморегулювання), договорів інноваційного характеру, а в цілому - інноваційних систем різних рівнів (національної, галузевих, територіальних).

Визначення суб'єктного складу інноваційних відносин - досить непроста проблема, оскільки законодавець оперує різними поняттями (інноваційна структура типу А і типу Б, інноваційне підприємство, інноваційна інфраструктура. При цьому поняття інноваційного підприємства в Законі ПІД в основному збігається із змістом поняття інноваційної структури типу А (юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства) в акті Уряду, такий оперує й поняттям договірної інноваційної структури - тип Б (група юридичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів її учасників. Крім того» згадані акти інноваційного законодавства замовчують можливість функціонування суб'єкта інноваційної діяльності в статусі індивідуального підприємця, хоча наукові працівники (як суб'єкти науково-технічної діяльності, в результаті якої і створюються інновації) мають право здійснювати підприємницьку діяльність (статті 1. 4. 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13. 12. 1991 р. [13]). Натомість у Модельному законі СНЛ «Про інноваційну діяльність суб'єктами ІД визнаються не лише юридичні, а й фізичні особи, що створюють і реалізують інновації. До речі, правовому статуту суб'єктів наукової та науково-технічної діяльності, в тому числі вчених, наукових працівників науково-педагогічних працівників як учасників інноваційних відносин, присвячена глава 4.2 проекту Інноваційного кодексу України [5, с. 37].

Отже до першої категорії суб'єктів інноваційних правовідносин слід винести: осіб (індивідуальних підприємців, інноваційні підприємства організації й їх групи), що створюють та реалізують інновації. При цьому групи інноваційних організацій можуть мати статус юридичної особи (інноваційні об'єднання) та/або діяти на договірних засадах (наукові та технологічні парки) або бути поєднаними фінансовою участю різного ступеня - від холдингів до груп із значною участю (понад 10 %), чи діяти в межах певної території із спеціальним правовим режимом (технополіси. кластери тощо).

Проблема суб'єктивного складу не обмежується суб'єктами ІД, оскільки в становленні та функціонуванні інноваційних систем (національної, галузевих і територіальних) виключно важливу роль відіграють організаційні аспекти (і відповідно - суб'єкти організаційно-господарських повноважень: органи, наділені відповідною компетенцією у сфері ІД, керуючі компанії - в групі суб'єктів інноваційної діяльності, саморегульовані організації (далі - СРО), що діють у цій сфері). Разом із тим у Законі про ІД увага приділяється лише органам влади й управління (України, АРК, місцевого самоврядування), решта - залишена без відповідної уваги.

Третя категорія учасників інноваційних правовідносин - представники інноваційної інфраструктури, що забезпечує успішне функціонування суб'єктів ІД, надаючи їм відповідні послуги (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо). Натомість законодавець присвячує окремі статті лише державній і комунальним фінансово-кредитним інноваційним установам, хоча заслуговують на увагу законодавця й інші форми підтримки та обслуговування ІД (бізнес-інкубатори, венчурні фонди, інжинірингові центри тощо).

Всі згадані категорії суб'єктів формують кістяк інноваційної системи країни. На жаль, ні ГК України, ні Закон ПІД не оперують цим поняттям. Тому доводиться звертатися до інших джерел. Попри різні визначення цього поняття (в ст. 1 проекту Інноваційного кодексу України, ст. 2 Модельного закону СНД «Про інноваційну діяльність», теоретичних працях та енциклопедіях, можна виділити характерні ознаки явища, що розглядається, та запропонувати таке визначення: Національна інноваційна система - це комплекс взаємодіючих суб'єктів державного, комунального та приватного секторів економіки, діяльність яких спрямована на організацію, координацію, підтримку та безпосереднє здійснення ІД (комерційної та некомерційної) з метою практичного застосування її результатів.

Регіональні інноваційні системи складаються з субрегіональних інноваційних систем, що існують у межах таких адміністративно-територіальних одиниць, як райони, міста, райони в містах, селища та села.

Субрегіональні інноваційні системи об'єднують локальні інноваційні системи, що функціонують у межах окремих суб'єктів господарювання, у тому числі господарських об'єднань.

Оскільки інновації, як правило, створюються у науковій та освітніх сферах, а впроваджуються здебільшого у галузях національної економіки (транспорт, промисловість, паливно-енергетичний комплекс, капітальне будівництво), можна вважати, що інноваційні системи є комплексними. Така їх характеристика потребує подальшого більш детального дослідження [5, с. 38].

Проблема об'єктного складу інноваційних систем також залишається відкритою, оскільки в ст. 4 Закону ПІД наводяться не стільки об'єкти інноваційної діяльності, скільки сфери застосування інновацій, а технології взагалі не згадуються. Разом із тим, визначаючи поняття інновацій, цей Закон оперує категорію технологій. Згодом, врегулювавши відносини пов'язані з трансфером технологій, спеціальним Законом.

«Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14.09.2006 р., законодавець примножив і без того досить численне інноваційне законодавство та розділив правове регулювання щодо розроблення і застосування технологій, які відповідають критеріям інновацій, та їх передання трансферу. У той самий час, поняття високих технологій (розроблених на основі новітніх наукових знань, які за своїм технологічним рівнем перевищують кращі вітчизняні й іноземні аналоги та конкурентоспроможні па світовому ринку наукоємної продукції відповідає основним ознакам інновацій. Крім того, стратегічні пріоритетні напрями ІД на 2011 - 2021 р. у Законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» безпосередньо пов'язуються з розробкою високих технологій для використання в різних сферах суспільного життя, у тому числі з можливістю надання державної підтримки. Це свідчить па користь консолідації положень щодо інновацій і трансферу технологій в одному акті.

Проблема адекватного регулювання відносин щодо технологій тісно пов'язана з питаннями державного регулювання діяльності у цій сфері та встановленням вимог до змісту і порядку укладення договорів, що опосередковують трансфер технологій.

Не менш важливою є проблема систематизації форм державної підтримки ІД, у тому числі пов'язаної з трансфером технологій. У Законі ПІД йдеться про фінансову підтримку (ст. 17), а норми щодо пільг (податкових, амортизаційних, митних - статті 21 - 22) були вилучені Законом від 25. 03. 2007 р. Разом із тим в інших законах, що визначають правове становище технологічних і наукових парків, йдеться про інші, подібні до вилучених із Закону про ІД, форми сприяння. Так, Закон «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 16. 07. 1999 р. [22] передбачає: фінансову підтримку проектів технологічних парків (ст. 6); цільові субсидії (ст. 7) у вигляді сум ввізного мита, що нараховуються згідно з митним законодавством України, при ввезенні в Україну для реалізації проектів технологічних парків нового устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні (ці суми зараховуються на спеціальні рахунки учасників технологічних парків і спільних підприємств та використовуються за спеціальним призначенням, пов'язаним з реалізацією проектів технологічних парків (ст. 9).

Державна підтримка передбачена для наукових парків (статті 17 - 20 Закону «Про наукові парки» [18]), а також для реалізації середньострокових пріоритетних напрямів ІД (у вигляді: першочергового розгляду заявок на винаходи, що відповідають середньостроковим пріоритетним напрямам загальнодержавного рівня; прямого бюджетного фінансування та співфінансування; відшкодування відсоткових ставок за кредитами, отриманими суб'єктами господарювання у банках; часткової компенсації вартості виробництва продукції; кредитів за рахунок коштів державного бюджету, кредитів (позик) і грантів міжнародних фінансових організацій, залучених державою або під державні гарантії; субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам; податкових, митних і валютних преференцій (ч. З ст. 6 Закону «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»). Крім того, Закон «Про державну допомогу суб'єктам господарювання» від 01. 07. 2014 р. [17], який визнав допустимою допомогу держави на проведення наукових досліджень, технічний розвиток та інноваційну діяльність (п. 7 ч. 1 ст. 6), передбачає різноманітні форми такої допомоги: надання субсидій і грантів; надання дотацій; надання податкових пільг, відстрочення або розстрочення сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів; списання боргів, включно із заборгованістю за надані державні послуги, списання штрафних санкцій, компенсація збитків суб'єктам господарювання; надання гарантій, кредитів на пільгових умовах, обслуговування кредитів за пільговими тарифами: зменшення фінансових зобов'язань суб'єктів господарювання перед фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування; надання, прямо чи опосередковано, суб'єктам господарювання товарів чи послуг за цінами нижче ринкових або придбання товарів чи послуг суб'єктів господарювання за цінами, вище ринкових; продаж державного майна за цінами, нижче ринкових; збільшення державної частки в статутному капіталі суб'єктів господарювання або збільшення вартості державної частки на умовах, неприйнятних для приватних інвесторів (ст. 4) [5, с. 39].

Викладене свідчить, що форми державної підтримки, яка надається суб'єктам ІД і суб'єктам, що реалізують пріоритетні інноваційні проекти, потребують систематизації в ключовому акті інноваційного законодавства. Це стосується і договірних зв'язків, оскільки договори інноваційного характеру відіграють роль основного засобу саморегулювання в інноваційній сфері, а положення про них розпорошені в різних актах законодавства (Цивільному кодексі - глава 62), ГК - ст. 331, низці законів, у тому числі щодо трансферу технологій - статті 19 - 21 Закону «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій [15]), проте в Законі ПІД таким договорам увага взагалі не приділяється.

Інноваційна сфера вітчизняної економіки - це її важлива підсистема, що складається із суб'єктів, об'єктів, засобів регулювання (державного, що включає: акти законодавства, уповноважені органи/організації, засоби впливу на суб'єктів ІД, обов'язки учасників інноваційних відносин, та саморегулювання, включно із договорами, установчими та внутрішніми документами учасників інноваційних відносин, їх правами та засобами захисту, рекомендаційними актами), інформаційної складової (правових механізмів, то забезпечують зазначених учасників необхідною інформацією, обмін нею). Щоб ця система успішно функціонувала, необхідно, насамперед, систематизувати правила, за якими мають діяти її учасники, та значною мірою розв'язати порушені тут проблеми. Це доцільно зробити шляхом консолідації положень законів, що регулюють інноваційні відносини, в одному - новій редакції Закону ПІД, відвівши йому роль кодифікаційного акта про таку діяльність (як комерційну, так і некомерційну) з визначенням не лише основних понять, а й засад державного регулювання та саморегулювання в цій сфері, суб'єктного складу (інноваційних підприємств, інноваційних структур, учасників інноваційної інфраструктури, суб'єктів організаційно-господарських повноважень), об'єктного складу з характеристикою основних їх видів (включаючи й технології), регулювання ІД (державного та саморегулювання. їх співвідношення); договорам інноваційного характеру як основному засобу саморегулювання з визначенням їх видів і вимог до них [5, с. 40].

Отже, основними проблемами правового регулювання інноваційних відносин є множинність актів, наявність у них суперечностей, прогалин, неналежний рівень регулювання деяких відносин, коли підзаконне регулювання «компенсує» відсутність у законах відповідних положень, що, зокрема, має місце при визначенні правового становища інноваційних структур договірного типу. Відповідно, виникає потреба в удосконаленні інноваційного законодавства з точки зору:

1) системи: з огляду на значну кількість актів, що породжує колізії, прогалини, інші вади і, відповідно, потребує консолідації кількох законів, які регулюють інноваційні відносини («Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про наукові парки»);

2) змісту: консолідація положень згаданих законів в одному - новій редакції Закону ПІД зумовлює наповнення його новим змістом, що має включати систематизовані положення 4-х інших (щодо пріоритетних напрямів ІД, технологічних і наукових парків, трансферу технологій), а також відповідного коригування положень глави 34 ГК з метою уникнення нових колізій у правовому регулюванні;

3) форми: визначення правового статусу інноваційних структур, їх видів, форм тощо, має відбуватися на рівні закону, а не акта Уряду [5, с. 40].

Нова редакція Закону «Про інноваційну діяльність» має встановлювати:

- основні принципи та напрями державної інноваційної політики;

- форми участі держави й органів місцевого самоврядування в організації відповідно національної, галузевих і територіальних інноваційних систем;

- види та форми підтримки ІД та забезпечення її відповідно до суспільних інтересів шляхом встановлення вимог до результатів ІД, засобів охорони інтелектуальної власності та захисту від недобросовісної конкуренції, не лише позитивного, а й негативного стимулювання інноваційної діяльності (у формі відповідальності за порушення встановлених вимог);

- поняття й основні засади функціонування національної інноваційної системи, регулювання інноваційних відносин, форми та співвідношення державного регулювання та саморегулювання;

- правове становище учасників інноваційної системи: суб'єктів ІД; суб'єктів організаційно-господарських повноважень державного, комунального та приватного секторів економіки; інноваційних фінансово-кредитних установ та інших учасників інноваційної інфраструктури;

- основні види інноваційної діяльності, форми її організації та кооперації, у тому числі умови створення спеціалізованих інноваційних організацій, об'єднань суб'єктів інноваційної діяльності, що діють на засадах саморегулювання (саморегульованих організацій), можливість надання їм державою окремих регульованих функцій у сфері інноваційної діяльності;

- правовий режим об'єктів і результатів ІД;

- вимоги до договірних зв'язків у сфері ІД, порядку укладення та виконання умов договорів інноваційного характеру;

- порядок реалізації права власності на результати ІД;

- механізми захисту прав суб'єктів ІД.

Глава 34 ГК також потребує коригування і зокрема визначення поняття Національної інноваційної системи, її складу, основ правового статуту п учасників, поняття та видів ІД (комерційна і некомерційна), категорії об'єктів і результатів ІД, основних засад державного регулювання та саморегулювання інноваційних відносин, основних форм підтримки ІД, поняття та видів договорів інноваційного характеру [5, с. 41].

Отже, врегулювання відносин в сфері інноваційної діяльності потребує удосконалення нормативно-правової бази, що є одним із основоположних аспектів розвитку інноваційної діяльності, яке допоможе економіці України вийти на новий рівень розвитку, вступити в конкурентну боротьбу на ринку товарів та послуг із високотехнологічною, продуктивною технологією.

Висновки

У сучасному світі головним фактором виробництва та забезпечення конкурентоспроможності підприємства є впровадження інновацій.

Інновації забезпечать високий економічний розвиток економіки країни та покращить добробут населення. В результаті цього необхідно визначити яку роль в економіці відведено інноваціям.

В результаті написання даної курсової роботи були виконані наступні завдання:

1. Визначено сутність інновацій як об'єкту управління. Розуміння інновацій у кожному поколінні змінюється (технологія, процес, продукція управління), і змінюється розуміння, що потрібно ввести нового в організацію підприємства для того, щоб покращити його роботу. Практичне використання новації з моменту її виробництва та розповсюдження як нових продуктів або послуг є нововведенням (інновацією). Під новацією розуміють новий порядок, новий звичай, новий метод, винахід нове явище (відкриття).

2. Для того щоб підприємство інноваційно розвивалось, потрібно мати організаційно-економічний механізм розвитку інновацій для підприємства, який забезпечить стабільний розвиток підприємства. Формування інноваційного середовища є складним процесом для будь-якої галузі. Подолання технологічного відставання підприємств в короткострокові перспективі зумовлює необхідність формування цілісної системи складових, нових системних підходів щодо розвитку підприємництва в науково-технічній сфері, освоєння інновацій у виробництво, тобто організаційно-економічного механізму розвитку інноваційних процесів.

3. Проаналізувавши рентабельність підприємств Вінницької області можна сказати про те, що не кожне підприємство може дозволити собі впроваджувати інновації за такого низького одержання прибутку, адже, щоб впровадити будь-які інновації потрібні кошти, а при низькій рентабельності підприємств Вінницької області тільки одиниці можуть позволити собі таку розкіш, як впровадження інновацій.

4. Проведено аналіз інноваційної діяльності підприємств Вінницької області за 2011-2013 роки. Вінниччина має багатогалузевий промисловий комплекс, провідне місце, в якому займають харчова галузь, електроенергетика, і металообробка. Основний напрямок інноваційної діяльності - це розробка і впровадження у виробництво нових технологічних процесів та впровадження інноваційних видів продукції.

Протягом останніх трьох років (2011-2013) інноваційною діяльністю в промисловості займалось 72 підприємства, з яких майже 78 % яких придбали машини, обладнання та програмне забезпечення, 22,2 % підприємств займались навчанням та підготовкою персоналу, 16,7 % - здійснювали внутрішні НДР.

5. Визначено фактори та їх вплив, які впливають на розвиток інноваційної діяльності, серед них такі: зменшення обсягів випуску інновацій; скорочення робочих місць; відтік наукових кадрів; зниження рівня наукового потенціалу; погіршення якості інновацій; зменшення обсягів збуту; відсутність коштів для здійснення інновацій; зниження рівня інноваційно-інвестиційної діяльності

6. Досліджено вплив обсягу реалізованої інноваційної продукції на результативність інноваційної діяльності. Проведенні дослідження показують, що існує пряма залежність між кількістю науковців та обсягом реалізованої інноваційної продукції, так як саме науковці розробляють інноваційну продукцію. Також спостерігається пряма залежність між кількістю підприємств, що впроваджували інновації та обсягом реалізованої інноваційної продукції тому, що саме ці підприємства реалізовують інноваційну продукцію.

7. Проаналізовано нормативно-правове забезпечення інноваційної діяльності. Визначено шляхи покращення інноваційного законодавства для більш сприятливого розвитку інноваційного клімату в Україні та Вінницькій області. Правове регулювання інноваційних відносин відіграє важливу роль, у розвитку інновацій, тому його удосконалення покращить економічний розвиток у нашій країні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: навч. посіб. / Ю.М. Бажал. - К: Заповіт, 1996. - 238 с.

2. Баль-Прилипко, Л. Інноваційне сприяння розвитку підприємств // Л. Баль-Прилипко, Б.Леонова // Подовольча індукція АПК. - 2011. - №1. - С. 8 - 10.

3. Бережна І. Ю. Інвестиційно-інноваційний аспект розвитку національної економіки / І. Ю. Бережна // Інвестиції: практика та досвід. - 2010. - № 24. - C. 7 - 11.

4. Василенко В.О. Інноваційний менеджмент: навч. посіб. / В.О. Василенко, В. Г. Шматько. - 3-е вид., випр. та доп.. - Київ: ЦНЛ, 2005. - 440 c.

5. Вінник О. Інноваційні відносини: ключові проблеми вдосконалення правового регулювання / О. Вінник, І. Кравець // Підприємництво, господарство і право. - 2015. - № 2. - C. 36 - 41.

6. Гончарук Т. В. Механізм інноваційного забезпечення у формуванні ефективності виробничих систем: теоретичний аспект / Т. В. Гончарук // Економіка АПК. - 2013. - № 6. - C. 118 - 122.

7. Готра В. В. Сучасний стан та проблеми інноваційного розвитку аграрного сектору економіки / В. В. Готра // Актуальні проблеми економіки. - 2014. - № 6. - C. 79 - 84.

8. Друкер Питер Ф. задачи менеджера в ХХІ веке / Друкер Питер Ф. Энциклопедия менеджмента: пер. с англ. - М.: Издательский дом « Вильямс», 2004. - 432 с.

9. Жарінова А. Г. Механізм управління інтелектуальним капіталом в умовах інноваційного розвитку економіки України / А. Г. Жарінова // Формування ринкових відносин в Україні. - 2015. - №1. - С.44 - 46. Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій (2004р.)

10. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 11. червня 2014 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47. - Ст. 646.

11. Закон України “Про інноваційну діяльність” від 5 грудня 2012 // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 36. - Cт. 266.

12. Закон України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” №433-ІУ від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України, 2003, №13. - С. 354 - 358.

13. Закон України « Про науково і науко-технічну діяльність» від 01.квітня 2015 // Відомості Верховної Ради України . - 1992. - № 12. - ст.165

14. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. -1994. - № 13. - ст.64

15. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 45. - ст. 434

16. Закон України «Про державні цільові програми» від 02.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 25. - ст. 352

17. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 06.11.2014 // Відомості Верховної Ради України. -1991. - № 47. - ст. 646

18. Закон України «Про наукові парки» від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 2009. - № 51. - ст. 757

19. Закон України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 05.10.2006 // Відомості Верховної Ради України . - 2006. - № 49. - ст. 487

20. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - ст. 32

21. Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні » від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 19-20. - ст.166

22. Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 05.12.2012 // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 40. - ст. 363

23. Ігнатенко А. В. Інвестиційне регулювання інноваційної діяльності за умови забезпечення оптимального рівня економічної безпеки України / А. В. Ігнатенко, В. Г. Кабанов, О. І. Харченко // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 4. - C. 33 - 40.

24. Корінько М. Д. Інновації у діяльності суб'єктів господарювання / М.Д. Корінько // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 5. - C. 149 - 154.

25. Корсікова Н. С. Організаційно-економічний механізм управління інноваційним розвитком підприємства у сучасних умовах / Н. С. Корсікова // Формування ринкових відносин в Україні. - 2011. - №12. - С. 102 - 105

26. Лапко О. О. економіка інновацій: навч. посіб. / О.О. Лапко. - Івоно-Франківськ: ІФДТУНГ, 1999. - 136 с.

27. Мамчур В. А. Розвиток інститутів інфраструктури ринку інновацій в аграрній сфері / В. А. Мамчур // Економіка АПК. - 2011. - № 8. - C. 114 - 118.

28. Марченко О. В. Визначення необхідних і достатніх умов для інноваційного розвитку підприємства // Актуальні Проблеми Економіки. - 2008. - № 6. - С. 158 - 164.

29. Образцова, Н. О. Інвестиційна привабливість інноваційних підприємств як фактор забезпечення конкурентоспроможності національної економіки / Н. О. Образцова // Інвестиції: практика та досвід. - 2013. - № 2. - C. 105 - 107.

30. Постанова Верховної ради України Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України від 13. 07. 1999

31. Прокопенко Н.С. Аспекти управління інноваційною діяльність підприємства / Н. С. Прокопенко, О. І. Попрозман // Формування ринкових відносин в Україні. - 2011. - №12. - С. 98 - 101.

32. Савелко С. О. Інвестиційно-інноваційна діяльність як чинник ефективного розвитку підприємства / С. О. Савелко // Інвестиції: практика та досвід. - 2011. - № 22. - C. 17 - 20.

33. Санто Б. Инновация как средство экономического развития: учебник / Б. Санто. - Пер. с венгер. - М.: Прогресс, 2005. - 376 с.

34. Статистичний збірник: Наукова та інноваційна діяльність у Вінницької області за 2013 рік / [за ред. С. В. Рибалко]; Держ. служба статистики України, Гол. упр. статистики у Вінниц. обл.. - Вінниця, 2014. - 146 с.

35. Статистичний щорічник Вінниччини за 2013 рік / [за ред. С. Н. Ігнатова] ; Держ. служба статистики України, Гол. упр. статистики у Вінниц. обл.. - Вінниця, 2014. - 619 c.

36. Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями / Б. Твисс. - М.: Экономика, 1989. -272 с.

37. Тивончук С.О. Організаційно-економічний механізм активізації інноваційного розвитку агропродовольчого комплексу України в ринкових умовах (концептуальні та методичні положення) / С. О. Тивончук // Економіка АПК. - 2013. - № 7. - 98 - 105 с.

38. Фонд державного майна України. - Режим доступу: /_layouts/SPFUSiteDefinition/RegionalOfficesDetails.aspx?ID=4

39. Чумаченко М. Г. Економічний аналіз : навч. посіб. / за ред.; М-во освіти і науки, Київський нац. економ. ун-т. - 3-е вид. без змін. - Київ: КНЕУ, 2007. - 555 c.

40. Шумпетер Й. А. Теория экономического развития (Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры) / Й. Шумпетер: пер. с англ. / Й. Шумпетер. - М.: Прогресс, 1982. - 4566.

Размещено на Allbest.ru