Відносини власності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

У економічно слаборозвинутих країнах існує традиційна економічна система. Цей тип економічної системи базується на відсталій технології, широкому поширенні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються в ряді країн натурально-громадські форми, засновані на громадському господарюванні і натуральних формах розподілу створеного продукту. Величезне значення має дрібне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничих ресурсах і особистій праці їх власника. У країнах з традиційною системою дрібне виробництво представлене численними селянськими і ремісничими господарствами, які домінують в економіці.

Рішення ключових економічних задач має специфічні особливості в рамках різних укладів. Для традиційної системи характерна така особливість - активна роль держави. Перерозподіляючи через бюджет значну частину національного прибутку, держава направляє засоби на розвиток інфраструктури і надання соціальної підтримки найбіднішим верствам населення.

Постановка проблеми роздержавлення в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями викликана тим, що ринкова система висуває до економічної діяльності держави доволі жорсткі вимоги. Практично в жодній країні поки що їх не вдалось реалізувати. В багатьох країнах роль держави надмірно велика, а стимулюючий потенціал ринку затребуваний не повністю. Держава не зуміла утриматись у межах, відведених їй ринком, що стало причиною виникнення багатьох проблем, вирішення яких вимагало значної перебудови господарського механізму впродовж 80--90-х pp. XX століття. Отже, проблема роздержавлення є надзвичайно важливою і актуальною на сучасному етапі розвитку суспільства.

Невирішеними раніше частинами загальної проблеми роздержавлення, що постали нині перед дослідниками цієї проблеми, є чітке визначення критеріїв, способів, умов, принципів і основних напрямків підвищення його соціально-економічної ефективності, а також обґрунтування доцільності джерел фінансування здійснюваних заходів.



1. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

1.1 Власність і типи власності

Економісти розрізняють тип власності і форму господарювання як метод її реалізації, або просто форму власності. Тип власності характеризує найбільш узагальнені принципи її функціонування. Виділяють два головні типи власності: приватну і державну. Один і той самий тип власності можна реалізувати через різні форми господарювання.

Приватна власність функціонує і реалізує себе через такі організаційні форми, якодноосібне володіння, партнерство, колективну, акціонерну (корпоративну), а державна -- через загальнодержавну та комунальну форми.

Закони України "Про власність", "Про форми власності на землю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм власності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства - це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить майно, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водночас господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських організацій - будови, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Серед різних форм власності особлива роль належить корпоративній формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних підприємств, як залізниці, канали, морські порти, гігантські заводи, електростанції тощо.

Акціонерне товариство - це одна з організаційних форм підприємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залучення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення певного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що виплачується за акцію, називається дивідендом, а ціна, за якою акція продається, - курсом акцій.

Різниця між нормою дивіденду і нормою позичкового відсотка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення так званого. засновницького прибутку.

Існують два способи отримання засновницького прибутку.

Цей спосіб отримання засновницького прибутку більш поширений, ніж перший. Акціонерні підприємства - форма власності, яка передбачає демократизацію капіталу. Проте влада фінансового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою "системи участі" (через володіння контрольним пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержують можливість контролювати діяльність багатьох фірм і компаній.

Об'єктивною необхідністю суспільного розвитку є існування різноманітних форм привласнення. До основних причини цього явища можна віднести:

- різний рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності;

- розвиток під впливом НТП взаємозв'язаних процесів - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, з усуспільненням привласнення. При цьому упускається досить важливий момент, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Досвід розвинутих капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Таким чином, особливістю формування корпоративної власності в Україні слід вважати наявність її передумов у попередній планово-регламентованій економіці у вигляді державно монополізованих структур, які не механічно, а органічно вписалися у ринкове середовище. Вадами можна вважати тут лише те, що деякий час ці корпорації перебудовувалися за умови відриву від єдиного народногосподарського комплексу і переорієнтовуватися на ринкові принципи господарювання. Одночасно зауважимо, що для створення нових і кількісних об'єктів дрібної чи середньої приватної власності сприятливих умов не існувало (якщо не враховувати кримінальний характер первісного нагромадження капіталу окремими суб'єктами): відсутність у більшості населення первісного капіталу, надзвичайно високий процент по кредитах комерційних банків, відсутність чинного законодавства тощо.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність - це майно органів влади й управління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в) власність державних підприємств - це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Вони виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Власність не існує без виробництва, як і виробництво неможливе без власності і тут відбувається проникнення одного в інше.

Основними функціями відносин власності є визначення цільової спрямованості виробництва;характеру розподілу обміну і споживання його результатів і доходів;формування суспільної форми праці;реалізації і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів; визначення всього суспільного устрою виробництва соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Для того, щоб продовжити вивчення проблеми власності, треба, насамперед дати відповіді на питання про те, а чому саме власності приділяється така велика увага, чому вона вважається економічною основою процесів, що відбуваються в сфері матеріального життя суспільства. Кожна людина, кожний учасник виробництва керується в своїй діяльності власними уявленнями про те, що йому треба робити, своїми інтересами, потребами.

Останні являють собою основу рушійних сил матеріального виробництва. Саме завдяки цим силам економіка або розвивається, рухається в напрямку до більших обсягів виробництва, вищої якості, або перебуває в стані стагнації. І саме відносини власності врешті-решт визначають рівень зацікавленості суб'єктів економічного життя.

Ось як характеризує відносини власності економічна енциклопедія. "Власність - акт історично змінних об'єктивних відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання, що характеризують привласнення засобів виробництва та предметів споживання. У будь-якому суспільстві відносинам власності на засоби виробництва належить провідна роль, зумовлена тим, що основу економічного життя суспільства утворює процес виробництва, який відбувається у визначеній історичній формі, неможливий без відповідних матеріальних факторів."

Відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані. Принципово нових рис вони набувають у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва.

Економічна наука виходить з того, що основою відносин власності є власність на засоби виробництва. Власність же на засоби виробництва показує, який в суспільстві соціально-економічний спосіб. За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються зміни у відносинах власності.

Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) ", "Про приватизаційні папери". Ці закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва, а також на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств.

1.2 Підприємства колективної власності в Україні

Однією з організаційних форм господарської діяльності є підприємства, види яких визначені в законі залежно від форм власності -- приватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з іноземними інвестиціями.

Відтак слід, мабуть, зазначити, що законодавство дозволяє і заохочує приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуальну, сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це означає, що приватні підприємства є рівноправними суб'єктами виробничої, комерційної та іншої діяльності.

Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності, як колективна, воно вирізняє окремий вид підприємств -- колективні. Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Майно колективного підприємства і становить колективну, власність цього підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.

Різновидом колективних підприємств є виробничі кооперативи -- добровільні об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГК України). Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного вступу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філіали та представництва.

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. їх кількість не може бути меншою ніж три особи. Кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесень його членів, виробленої ним продукції, доходів від реалізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, х паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу.

Виробничий кооператив, згідно зі ст. 108 ГКУ, відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном. Його члени несуть за усіма зобов'язаннями субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їхнього пайового внеску.

Одним із видів підприємств колективної власності є підприємства споживчої кооперації. Споживча кооперація -- це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій. Первинною ланкою цієї системи є споживче товариство -- організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою організованого колективного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживчі товариства наділяються правами юридичної особи і можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднань, передбачені законодавством, єдину спілку споживчих товариств України. Ще одним різновидом підприємств колективної власності є підприємства об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій), релігійних організацій. Вони засновуються на власності цих організацій для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Засновниками підприємств об'єднань громадян можуть бути об'єднання, наділені статусом юридичної особи. Політичні партії можуть засновувати лише підприємства засобів масової інформації, підприємства, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.



1.3 Розвиток відносин власності в Україні

За командно-адміністративної системи в Україні було ліквідовано приватну власність у промисловості, торгівлі та інших секторах економіки. У сільському господарстві колективізація замінила індивідуальну приватну власність на колгоспно-кооперативну (фактично державну). Тому впродовж усього радянського періоду в Україні панувала державна власність. На початку 1990-х років частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної -- 11% (разом з житловими кооперативами) і власність громадян -- близько 1%.

Одержавлення власності призвело до наростання негативних тенденцій у розвитку національної економіки. Державні підприємства не були зацікавлені у використанні нових досягнень науки і техніки, бо підприємства, які випускали традиційну продукцію за усталеною технологією, перебували у ліпшому фінансовому становищі. Відсутність конкуренції усунула стимули до підвищення якості продукції й зниження витрат виробництва. Державні органи безроздільно командували колгоспами, визначали структуру виробництва й напрями використання виробленої продукції, основна частина якої надходила державі за визначеними цінами. Тому ефективність командної економіки знижувалася -- уповільнювалися темпи зростання продуктивності праці, з року в рік знижувалася фондовіддача, зростали енерго- і матеріаломісткість, усе це поставило на порядок денний питання про реформування відносин власності в Україні.

Відновлення інституту приватної власності у вітчизняній економіці започатковано ухваленням Закону України "Про власність" у лютому 1991 р. Цей закон допускав існування поряд із державною власністю на матеріальні ресурси також приватну власність. Конституцією України визначено приватну державну та комунальну форми власності. У статті 41 Конституції України записано: "Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним". Конституція України закріпила державний захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання. Згідно з Конституцією України, всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Закон окремо виділив право інтелектуальної власності, що має важливе значення для стимулювання науково-технічного прогресу в Україні. Адже в більшості країн інтелектуальна власність, головним об'єктом якої є інформація, -- це одна з головних форм національного багатства. Суб'єктами права інтелектуальної власності в Україні можуть бути визнані громадяни, юридичні особи, до об'єктів цієї форми власності належать відкриття, ходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт тощо.

Під час роздержавлення і приватизації в Україні розвитку набула корпоративна форма власності. 



2. ФОРМУВАННЯ БАГАТОУКЛАДНОСТІ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

2.1 Аналіз структури відносин власності в України

Для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання вкрай гостро постає питання підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичною економічною теорією держава -- неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки. Завдяки формуванню конкурентного середовища приватизація дає змогу створити умови для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного підприємництва, є запорукою комплексних структурних зрушень в економіці держави, впливає на наповнення державного бюджету, на розвиток ринкової інфраструктури, визначає державну інвестиційну політику.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний процес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина - людина".

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз їхньої структури.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типами, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визначальними.

Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

Отже, процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Переважання тих чи інших методів визначає політику "пряника" чи "батога" з боку власника до невласника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність. З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Серед них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний банк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання - один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

Приватна власність повинна мати в основному трудовий характер. З цього приводу у Законі України "Про власність" зазначається, що власність громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, придбання майна законними шляхами.

2.2 Формування багатоукладної економіки в Україні

Усе різноманіття форм господарювання в реальній господарській практиці практично може бути зведене до трьох секторів багатоукладної економіки: державної, колективної й індивідуальної.

Важливу роль у формуванні багатоукладної економіки мають відіграти державні підприємства. На базі державної власності на землю і майно, відповідно до Господарського Кодексу України, може бути створене унітарне підприємство. Унітарним підприємством визнається комерційна організація, не наділена правом власності на закріплене за нею власником майно.

Майно унітарного підприємства є неподільним і не може бути розподілене за внесками (частками, паями), у тому числі між працівниками підприємства.

В умовах формування ринкових відносин державний сектор країни має широко використовуватися для проведення необхідної структурної перебудови, забезпечення керованості галузі через систему життєво важливих підприємств, підвищення ефективності роботи всієї економіки в цілому.

Колективний сектор економіки варто розглядати як колективний спосіб використання приватної власності. Він містить у собі форми господарювання, які засновані на спільному використанні власності їх членів - товариства, акціонерні товариства, виробничі кооперативи.

Більшість підприємств перереєстровано в акціонерні товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю. В акціонерних формах господарювання передбачена виплата дивідендів на вкладений капітал і працю.

В акціонерному товаристві на основі добровільної угоди громадян відбувається об'єднання майна, землі, коштів у статутний капітал, на суму вартості якого здійснюється випуск акцій - цінних паперів, що засвідчують право власності на частку в статутному капіталі.

Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості внесків його учасників, однак законом передбачений мінімальний розмір статутного капіталу. У випадку його зменшення нижче визначеної законом межі, товариство підлягає ліквідації.

Господарським Кодексом передбачена така форма товариства як товариство з додатковою відповідальністю, учасники якого несуть відповідальність по зобов'язаннях товариства при недостатності його майна в розмірі, що є кратним вартості їх внесків у статутний капітал.

2.3 Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

Приватизація не є притаманна тільки країнам з перехідною економікою. Тенденція до приватизації державних підприємств набула чималого поширення у більшій частині світу, в тому числі й в Україні. Це пов'язано з низкою чинників, серед яких можна виділити: Незадовільні результати господарювання держави; збільшення вимог до гнучкості та ефективності у зв'язку з глобалізацією та інформатизацією; поява нових технологічних можливостей, що уможливлюють демонополізацію природних монополій, та інші.

Але у країнах з розвинутими ринковими інституціями приватизація здебільшого проводиться шляхом продажу акцій попередньо підготовлених підприємств на фондових біржах та триває зазвичай досить довго. Вважається, що передумовами для успішної приватизації є вільні (або, принаймні, наближені до ринкових) ціни на продукцію та фактори виробництва, а також відносно стабільне макроекономічне середовище. Це зменшує ризик для потенційних інвесторів і у такий спосіб допомагає залучити якомога більше покупців. За таких обставин є шанс не тільки отримати чималі додаткові бюджетні надходження за рахунок продажу акцій, але й сподіватися на те, що приватизоване підприємство швидко потрапить до дійсно ефективних власників - стратегічних інвесторів, які за інших умов довше вагалися б з придбанням акцій, сподіваючись перекласти надмірний ризик на фінансових спекулянтів. Наслідками приватизації зазвичай є швидке та стійке покращення показників роботи підприємств.

Усі вищезгадані фактори безумовно діють також і в перехідних економіках. Почасти саме тому славно- (чи сумно-) звістна трійка “лібералізація - стабілізація - приватизація” була побудована саме в такій послідовності. Інша причина полягає в обмеженнях, що їх накладають технологічні (здебільшого управлінські) та економічні ресурси. Лібералізувати ціни можливо миттю, стабілізувати їх можливо за кілька місяців, у межах одного-двох років за наявності політичної волі можливо зменшити фіскальний дефіцит до прийнятних розмірів. Але більш-менш масштабна приватизація, якщо проводити її за традиційною схемою, розтягується на довгі роки.

Передприватизаційна підготовка потребує багато часу та часто-густо і грошей, причому чим більша кількість підприємств що приватизуються, тим довший цей період та дорожче робота, адже швидкість її лімітується фіксованою кількістю кваліфікованих аудиторів та спеціалістів з реструктуризації. Після цього акції мають продаватися на ринку, де поспішати не варто, якщо мається на меті одержати повну ціну. І нарешті, загальний обсяг пропозиції не має бути надмірним, зважаючи на небажання інвесторів “складати яйця до одного кошика”, тобто, в даному разі, одночасно вкладати забагато грошей в тій самій країні. Звичайно, цей оптимальний обсяг сильною мірою залежить від політичної стабільності.

Однак для пострадянських економік навіть ці чинники не були головними. Суто біржовий механізм продажу акцій вимагає, принаймні, наявності фондової біржі як такої та пов'язаних з нею інституцій - а вони не створюються в один день. Покупці (як іноземні, так і вітчизняні) матимуть зважати на надвисокий політичний ризик у країні, де при владі стоять лідери, що ще вчора були ортодоксальними комуністами (і ще не встигли довести на практиці зворотнього), а опозицію їм становлять ті, хто залишився ними й сьогодні, адже ставлення комуністів до приватної власності добре відомо. Навряд чи за таких умов продаж буде успішним. Нарешті, лібералізація та стабілізація як такі передбачають певну ринкову поведінку суб'єктів економіки. Більш того, без певної “критичної маси” ринкових інституцій втілити ці передумови дуже важко, якщо взагалі можливо. В той же час, ще з часів Адама Сміта відомо, що саме приватна власність становить підґрунтя ринкової економіки, а за радянських часів була винищена не тільки сама приватна власність на капітал як інституція, але й навіть згадка про неї: на схід від кордону 1939 року майже не залишилося людей, які б пам'ятали про що саме йдеться.

Отже, задля того, щоб розірвати це замкнене коло, було запропоновано провести швидкісну масову приватизацію через розподіл власності проміж громадянами шляхом емісії приватизаційних майнових сертифікатів (ваучерів). На думку експертів, згідно з так званою теоремою Коуза, незважаючи на неефективний початковий розподіл вторинний ринок мав кінець кінцем призвести до концентрації управління у ефективних власників. Так само, через досягнення економічно ефективних домовленостей про розділ прибутку, мала вирішитися і проблема деструктивного втручання держави у ринок. За “оптимістичним” сценарієм, завдяки цим чинникам приватизації мало б наслідувати економічне зростання на здоровому ринковому підґрунті.

Майже усі європейські країни колишнього радянського блоку більшою чи меншою мірою скористалися з цієї поради. До цього рішення підштовхувало також прагнення номенклатури якнайскоріше трансформувати свою політичну владу у майнові права, а також, з другого боку, швидкий занепад державного сектору через недбале керівництво та розкрадання активів. Також брався до уваги суто популістський аспект: “загальнонародна” власність мала бути передана “народові” як винагорода, в інакшому разі суспільне збурення від зневаженого почуття “соціальної справедливості” створило б надто несприятливий політичний клімат для реформаторів. Співставляючи результати економічних реформ у різних країнах важко дійти певного висновку, чи дійсно вони залежали від приватизації, і якщо так, то яким саме чином.

Зважаючи на те, що абсолютну більшість економіки України складають саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно чи опосередковано (через міждержавні угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними в масштабах економіки.

Більш того, сам процес приватизації має відмінний зміст залежно від інституційного середовища у якому він відбувається. За умов “економіки влади”, що була притаманна радянській системі (точніше, була успадкована нею від докапіталістичних часів), раціональна поведінка спрямована не стільки на матеріальне збагачення шляхом створення економічного прибутку, скільки на здобуття певної посади у неформальній ієрархії, що відіграє роль своєрідного “статусного капіталу”. Останній може приносити матеріальні прибутки через механізм адміністративної ренти, але здебільшого перевага надається отримання “прибутку” у вигляді натуральних послуг. Розвиток цієї системи в загальному контексті невідворотної та незупинної модернізації суспільства на тлі науково-технічного прогресу поступово призводить до збільшення ролі матеріальних стимулів, зокрема місце “послуг” поступово займають гроші. Це викликає попит на усталення нових “вічних” цінностей, серед котрих перше місце посідає власність. Функціонери адміністративно-командної системи виявляють бажання конвертувати свій “статусний капітал” - владу - у суто економічну форму звичайного матеріального капіталу.

Але такі “капіталісти” за своєю сутністю докорінно відрізняються від підприємців, що від початку заробляли свій капітал у бізнесі, і, відповідно, керовані ними підприємства мають поводитися дещо по-інакшому. Капітал дає можливість його власникові не тільки фізично інвестувати підприємства, але й перебирати над ними контроль, нав'язуючи свою корпоративну культуру менш успішним. Завдяки дії ринкових законів, відбувається відбір та розповсюдження корпоративної культури, найбільш адекватної існуючим (і швидкоплинним) умовам саме шляхом інвестування капіталів. Колишні функціонери (перш за все, “червоні директори”) у більшості не були і не могли бути підприємцями за своєю суттю та духом, тому не дивно, що первинний розподіл власності на користь таких хазяїв сам по собі здебільшого не мав досить суттєвих позитивних наслідків для економіки. Однак ті, на жаль нечисленні, керівники - підприємці, що завдяки цьому отримали підприємства у повноцінну власність, переконливо довели переваги приватної форми.

Між тим, переважна більшість інших, неспроможних дати раду отриманим у дарунок заводам, зблокувавшись з державною бюрократією, спромоглася, натомість, створити такий шалений тиск на молоді та неусталені ринкові та державні інституції, що економічна політика в Україні виявилася спрямованою радше на спотворення ринку аніж на його становлення. Це яскраво видно на прикладі так званої “промислової” або “структурної” політики. Якщо навіть припустити, що така політика дійсно може бути корисною, то вона мала б сприяти реалізації очевидних конкурентних переваг України у працемістьких галузях, про що неодноразово промовляли політичні лідери. Замість цього, значні пільги та загалом сприятливий режим мали і мають капітало - та матеріаломістькі “базові галузі”, у перспективі приречені на декапіталізацію або продаж постачальникам ресурсів. У цьому яскраво проявляється гальмування реформ через інтереси “проміжних переможців”, у повній відповідності до теорії Джоела Хеллмана.

Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Таким чином, можна стверджувати, що приватизація, навіть за умов переважаючого “пошуку ренти”, виявилася хоча й не виправдала всіх сподівань, що на неї покладалися, але певною мірою сприяла становленню більш адекватного менеджменту на підприємствах, що поволі створює передумови для початку стійкого економічного зростання. Вирішальною умовою цього є створення рівних правил гри для всіх підприємств та підсилення конкуренції.

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого - підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість - забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції.

3. РІЗНОВИД ФОРМ ВЛАСНОСТІ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

3.1 Перехідний період України до ринкових відносин

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. Чому? Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми. (див. рис.1)

Рис. 1 - Структура власності в Україні до 1991 р.

Така структура власності формувалась під впливом вимог концепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:

а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;

в) найбільш сприятливим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:

1. Досить високі темпи розвитку радянської економіки (вищі, ніж у країнах капіталістичного світу) впродовж всієї її мирної історії.

2. Плановість, яка базувалася на суспільній власності, забезпечила безкризовий характер розвитку економіки, а отже, неухильне зростання продуктивності праці.

3. Така економіка послужила одним з вирішальних факторів перемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.

4. За порівняно короткий строк здійснилась післявоєнна відбудова народного господарства.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності', що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.

У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм - це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

власність економіка приватизація роздержавлення

3.2 Необхідність різних форм власності в ринковій економіці

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.