Історія економічних вчень

У цей період можна виділити кілька напрямків у російській економічній думці. Кріпаки, що захищали кріпацтво, виступили проти обмеження дворянських прав. Кріпакам протистояли дворянські ліберали, які критикували кріпацтво, виступали за пріоритет вільнонайманої праці в порівнянні із примусово-кріпацькою. До них примикали буржуазні ліберали, які визнавали необхідність заміни феодальних економічних відносин буржуазними. Справжня антикріпосницька програма була у революційних демократів, що виступали з позиції селянства. їхня теорія ліквідації кріпацтва не обмежувалася скасуванням особистої залежності селян, вона вимагала ліквідації поміщицького землекористування.

Проти кріпацтва виступали дворянські ліберали. Дворяни-ліберали критикували кріпацтво як систему, вимагали скасування особистої кріпосної залежності селян.

В.Н. Каразін (1773-1842) є представником ліберального дворянства в Україні. У питанні ставлення до кріпацтва займав позицію дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків. Прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння, а поміщицьку землю розглядав як капітал, що має забезпечувати певний зиск її власникові.

Тихін Степанов (1795-1847), професор Харківського університету, один з популяризаторів і фундаторів класичної економічної теорії в Україні та в Росії. Основна праця -- "Записки про політичну економію" (1844).

Дворянські ліберали в 30-рр. розмежувалися на західників і слов'янофілів, хоча й ті та інші вважали неможливим збереження кріпацького права в Росії, вважали більш продуктивною, вільнонайману працю. Докорінна відмінність між ними полягала у відношенні до західноєвропейського досвіду економічного розвитку.

Слов'янофіли страшилися гострих форм класової боротьби, якими супроводжувався на Заході розвиток капіталістичних відносин.

Вони бажали, щоб прямування Роси по капіталістичному шляху проходило без класових протиріч. Відмовляючись від західного зразка розвитку капіталізму, слов'янофіли вважали, що в Росії свій особливий історичний шлях. Вони шукали таку специфічну форму економічних відносин, яка б не тільки принесла поміщикам всі переваги західного економічного ладу, але й виключила ті соціальні конфлікти, якими супроводжувалося розвиток капіталізму на Заході. Вчення слов'янофілів про самобутні шляхи розвитку Росії вважається центральним у системі їхніх поглядів.

Західники ж позитивно ставилися до економічного й, особливо, до політичного досвіду Заходу й думали, що Росія може використати цей досвід. У той же час вони вважали, що особливості Росії, у тому числі Л неосяжні її простори, будуть перешкоджати серйозним соціальним протиріччям.

До дворянських лібералів примикали буржуазні ліберали, що захищали буржуазний шлях розвитку Росії. Найбільш відомими представниками цього напрямку економічної думки Росії та України були Д.М. Струков, Д.П. Журавський (1810-1856), І.В. Вернадський (1821-1884).

19. Американський інституціоналізм

Як ми вже знаємо, наприкінці XIX - початку XX ст. капіталізм вільної (досконалої) конкуренції переріс у монополістичну стадію. Посилилася концентрація виробництва й капіталу, відбулася обвальна централізація банківського капіталу. В результаті американська капіталістична система породила гострі соціальні протиріччя. Інтересам "середнього класу" був нанесений значний збиток.

Ці обставини привели до появи в економічній теорії зовсім нового напрямку - інституціоналізму. Він ставив завдання, по-перше, виступити опонентом монополістичному капіталу й, по-друге, розробити концепцію захисту "середнього класу" за допомогою реформування в першу чергу економіки.

Сам термін "інституціоналізм" у перекладі з латинської означає звичай, наставляння, вказівку. Широке поширення інституціоналізм одержав у США 20-30-х роках в XX ст. Представники інституціоналізму вважають рушійною силою суспільного розвитку інститути. Під ними розуміються:

суспільні інститути, тобто родина, держава, монополії, профспілки, конкуренція, юридично-правові норми й ін.;

суспільна психологія, тобто мотиви поводження, способи мислення, звичаї, традиції, звички. Формою прояву суспільної психології є й економічні категорії: приватна власність, податки, кредит, прибуток, торгівля й ін.

Об'єктом аналізу інституціоналістів є еволюція суспільної психології. В основу аналізу покладений описовий метод.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов три етапи:

Перший етап - 20-30-і роки XX ст. Його родоначальниками були Торстейн Веблен (1857-1929), Джон Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948).

Другий етап - післявоєнний період до середини 60-70-х років XX ст. Головним представником цього періоду є Джон Моріс Кларк (1884-1963), син Джона Бейтса Кларка. Він випустив книгу "Економічні інститути й добробут людей". Другим представником є А. Берлі, що опублікував роботи "Влада без власності" і "Капіталістична революція XX сторіччя". Третім представником є Г* Мінз. Він написав серію статей, у яких показав ріст числа акціонерів і процес відділення капітал у - власності від капіталу-функції.

Представники цього етапу, вивчаючи демографічні проблеми, розробляючи теорію профспілкового робочого руху та ін., зосередили свою увагу, по-перше, на констатації соціально-економічних протиріч капіталізму й, по-друге, на формулюванні й висуванні пропозицій по здійсненню реформ рузвельтовського "нового курсу".

Третій етап розвитку інституціоналізму - з 60-70-х років. Він увійшов в історію економічної думки як неоінституціоналізм. Його представниками є американські економісти А. Ноув, Дж. Гелбрейт, Р. Ханлбронер, Р. Коуз (род. в 1910 р.), лауреат Нобелівської премії по економіці в 1991 р. за "Дослідження по проблемам трансакційних витрат і прав власності", Дж. Бьюкенен (род. в 1919 р.), лауреат Нобелівської премії по економіці в 1986 р. за "аналіз фінансової політики", а також шведський економіст Г. Мюрдаль (1898-1987) , лауреат Нобелівської премії по економіці в 1974 р. за "дослідження з теорії грошей, кон'юнктурних коливань, взаємовпливу економічних, соціальних і структурних процесів". Окремі ідеї інституціоналізму зустрічаються в У. Ростоу, Дж. Робі неон та ін.

20. Американський інституціоналізм початку XX ст. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена

Веблен Торстейн Бунде (1857-1929) є основоположником інституціоналізму. Вс основу свого аналізу він поклав психологічне трактування економічних процесів австрійській школі, що розглядала психологію індивіда, Веблен протиставив психологію колективу. Саме вона, за Вебленом, є основою розвитку суспільства. Він сконструював психологічну теорію економічного розвитку. Інакше кажучи, методологічною основою досліджень Веблена є неекономічне трактування економічних явищ. Він аналізував їх з історичних і соціологічних позицій. На перший план висунув соціологічні питання.

Т. Веблен прославився на весь світ своєю книгою "Теорія бездіяльного(праздного) класу" (1889 р.). У ній він уїдливо відкинув спроби економістів спростити дійсність і звести поводження людини до системи рівнянь. Веблен відкинув уявлення про "економічну людину", тобто про людину, що виступає як суб'єкт максимізаціі" корисності. Ось його слова: "Людину не можна представити як миттєвого обчислювача задоволень і неприємностей, або маленької кульки, що котиться під дією стимулів, які шпурляють його туди-сюди, але в той же час він залишається незворушним".

Т. Веблен представляв економічні явища як сталі традиції. До них він відносив батьківське почуття, допитливість, прагнення до знання. Він пояснював поведінку людей підсвідомими мотивами, інстинктами, мораллю, звичаями.

Він ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними закономірностями й стояв на позиціях еволюційного розвитку суспільства.

Багато уваги у своїх роботах Веблен приділяв критиці монополій.

Соціально-правовий інституціоналізм Док. Коммонса

Коммонс Джон Роджер (1862-1945) був одним з трьох засновників інституціоналізму. Він був найвидатнішим істориком трудових відносин в Америці. З іншого боку він був активним політиком, що допоміг розробити цілу низку законів для штату Вісконсін, про. правове становище профспілок, страхування від безробіття компенсації від несчасних випадків на виробництві. Системі економічних поглядів Джона Коммонса властиві дві особливості:

він вважав основою економічного розвитку суспільства юридичні відносини, правові норми. Отже, економічні інститути (за Коммонсом) - це категорії юридичного порядку;

виражав інтереси робочої аристократії, тобто тільки чабтини "середнього класу". Він був одним з головних ідеологів Американської федерації праці.

Об'єктом дослідження Коммонса .були інститути. До них він відносив родину, виробничі корпорації, торговельні об'єднання, тред-юніони (профспілки), державу. Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм У. Мітчелла Мітчел Уеслі Клер (1874-1948). Уеслі Клер Мітчелл очолював Національне бюро економічних досліджень. Він був учнем Т. Веблена й повністю розділяв погляди свого вчителя. Однак Мітчелл увійшов в історію економічної науки як фахівець із дослідження циклічних явищ в економіці. Він відкинув термін "криза", замінивши його терміном "діловий цикл".

21. Економічні погляди Дж. Гелбрейта

Після Другої світової війни вплив чистого інституціоналізму пішов на спад, але цей напрям у дещо іншій формі відродився у творах Джона Кеннета Гелбрейта (нар. у 1909 р.). Його основна праця "Нове індустріальне суспільство" (1961 р.) присвячена аналізу й ролі в економіці "техноструктури" -- суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, фахівців з технологій, управління, фінансів і взагалі всього, що потрібно для забезпечення (Нормальної діяльності великих корпорацій.

На думку Гелбрейта, поведінка сучасної ринкової економіки все більше визначається великими корпораціями (олігополіями), що виробляють складну техніку: автомобілі, літаки, системи зв'язку, комп'ютери і програмне забезпечення. Вони мають частковий контроль над ринковою ціною.

Формування нової моделі надто складних виробів вимагає наукових пошуків і конструкторських розробок, створення нових технологій і нових матеріалів, а це потребує значного часу. Тому необхідно не тільки ретельно вивчати ринок, а й прогнозувати попит, ціни на сировину тощо. "Не тільки ціни і витрати виробництва, а й споживчий попит стає об'єктом управління".

Необхідна для цього інформація може бути тільки результатом колективної діяльності кваліфікованих фахівців, які здатні достовірно визначити, що, як і в яких обсягах виробляти. Саме управління капіталом стає одним із різновидів складної професійної діяльності.

Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючій ролі держави. Категорично заперечуючи програми монетаристів і прихильників економічної пропозиції, він закликає "звільнитися від сліпого поклоніння перед грошово-кредитною політикою, від віри, що її магія може скеровувати і регулювати розвиток капіталізму". На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок.

22. Економічні погляди Р. Коуза

Рональд Коуз (нар. у 1910 р. в Англії) -- американський економіст, вважає, що, хоч економісти і вивчають ринок, але їх хвилює лише встановлення рівноважних цін,, а не інституціональна основа ринку. Тим самим ігнорується роль, яку відіграє право та інші соціальні інститути в поведінці фірм і функціонуванні ринків.

Ринок вимагає надмірно високих трансакційних витрат (витрат на укладення угод). Тією мірою, якою механізм прямого директивного управління дає можливість економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Разом із тим економіка не може функціонувати у вигляді однієї гігантської фірми, бо координація економічної діяльності за допомогою наказів з єдиного центру також пов'язана з витратами, які експоненційно зростають зі збільшенням розмірів організації.

Таким чином, виникає проблема оптимальних розмірів фірми. Оптимум визначається межею, де витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізованого контролю. До досягнення цієї межі вигідна централізація, після -- ринок. Оптимум залежить також від структури галузі, технологій, що застосовуються, і характеру конкуренції.

Коуз зробив значний внесок також у дослідження проблеми зовнішніх ефектів -- впливів результатів господарської діяльності на об'єкти, не пов'язані з цією діяльністю. Витрати і вигоди від певних видів економічної діяльності можуть поширюватися на людей, які не несуть речових або грошових витрат на її здійснення.

23. Теорія регульованого капіталізму Дж.М. Кейнса

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946), виступив з теорією "регульованого капіталізму". Епосі "laissez faire" наступив кінець, кінець "невидимої руки ринку", кінець автоматичного настроювання ринкової економіки.

В 1936 р. вийшла у світ основна робота Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей". Він намагається вирішити два завдання: 1) дослідити причини криз і безробіття; 2) розробити конструктивну програму зцілення капіталізму від криз.

Виникнення криз і безробіття Кейнс пояснює недостатнім "сукупним попитом", шо є наслідком двох причин. Першою причиною цього "великого зла" є "основний психологічний закон" суспільства. Суть його полягає в тому, що "люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання з ростом доходу, але не в тій мері, у якій росте дохід". Інакше кажучи, ріст доходу громадян випереджає їхнє споживання, що й приводить до недостатнього сукупного попиту. У результаті виникають диспропорції в економіці, кризи, які у свою чергу послабляють стимули капіталістів до подальших інвестицій (капіталовкладень).

Другою причиною недостатнього "сукупного попиту" Кейнс вважає невисоку норму прибутку на капітал внаслідок високого рівня відсотка. Останній змушує капіталістів тримати свій капітал у грошовій формі (по термінології Кейнса - в "ліквідній формі"). Цим наноситься збиток росту інвестицій і ще більше урізується "сукупний попит". Недостатнє зростання інвестицій у свою чергу не дозволяє забезпечити зайнятість у суспільстві. У результаті й виникає безробіття. Якщо з кожних 1000 дол. 900 витрачено, а 100 зберігається, то суспільство програє в рості зайнятості рівно 10%.

Отже, Кейнс вибудовує наступний ланцюжок: недостатня витрата доходів, з одного боку, і "перевага ліквідності" - з іншої, веде до недоспоживання. Недоспоживання зменшує "сукупний попит". Наступає невідповідність між "сукупним попитом" і "сукупною пропозицією". У результаті накоплюються нереалізовані товари, що й приводить до криз і безробіття. Підсумком є порушення економічної рівноваги суспільства. У результаті Кейнс робить сенсаційний висновок: якщо ринкова економіка надана сама собі, то вона буде стагнувати (стагнація - застій).

Отже, по Кейнсу, депресія є результат недостатньо ефективного попиту, що складається із двох частин: 1) зі споживання й 2) інвестицій У свою чергу динаміка інвестицій залежить також від двох факторів: а) граничної (додаткової) ефективності капітальних вкладень, тобто граничної рентабельності останньої одиниці капіталу й б) норми позичкового відсотка. Інвестиційний процес буде йти до тієї межі, поки його вкладення будуть давати прибуток більший, ніж відсоток на вкладений у банк капітал.

Кейнс поставив перед собою завдання довести можливість досягнення стабільності розвитку економіки. Він розробляє макроекономічну модель. У ній встановлюється функціональна залежність між інвестиціями, зайнятістю, споживанням і доходом. Важлива роль у цій моделі приділяється державі.

Держава повинна робити все можливе, щоб підняти граничну ефективність капітальних вкладень за рахунок дотацій, держзакупівель та ін. У свою чергу Центральний банк повинен знижувати ставку позичкового відсотка й проводити помірну інфляцію. Остання повинна забезпечити систематичний помірний ріст цін, що буде стимулювати ріст капіталовкладень. У результаті будуть створені нові робочі місця. Це приведе до досягнення повної зайнятості.

24. Розвиток ідей Д.М. Кейнса: принцип акселерації

В 50-60 роках кейнсіанство широко поширилося в західних країнах. Основні положення Кейнса піддалися певній модифікації в роботах західних економістів. Послідовники Кейнса американські економісти Е. Хансен (1887-1975), Е. Домар (род. в 1914 р.), П. Самуельсон (род. в 1915 р., лауреат Нобелівської премії по економші в 1970 р. за "розробки й поглиблення наукового аналізу в економічних науках", а також англійські економісти Р. Харрод (1890-1978), Дж. Хікс (1904-1989), лауреат Нобелівської премії по економіці за "дослідження з теорії загальної економічної рівноваги й теорії добробуту" в 1972 р. й інші вказували, що в його (Кейнса) концепції не враховується зворотний вплив росту доходу на процес відтворення. Зазначені залежності пояснюються ними дією принципу акселерації.

"Принцип акселерації" висунув французький економіст Альберт Афтальйон (1874-1956) в 1913 р. Згодом цей принцип більш детально був розроблений Р. Харродом, Дж. Хіксом і П. Самуельсоном і включений в неокейнсіанські моделі економічного росту.

Автори цієї теорії стверджують, що зміна в попиті на готову продукцію, у тому числі на споживчі товари, викликає більш різкі зміни у величині капіталу, необхідного для виробництва цієї продукції. Інакше кажучи, зростання попиту на споживчі товари викликає прискорюваний ріст капіталовкладень у виробництво засобів виробництва.

Причини явища "акселерації" автори теорії бачать у наступному: 1) у тривалості строку виготовлення устаткування, внаслідок чого в період часу між виникненням попиту на нього і його випуск незадоволений попит штовхає до надмірного виробництва устаткування; 2) у тривалості строку використання устаткування, внаслідок чого воно зношується поступово й відшкодовується вроздріб, а процентне відношення нових інвестицій до цих відновлюючих інвестицій виявляється більшим за відсоток приросту продукції, що визвав нової інвестиції. Якщо, наприклад, при основному капіталі в 500 млн. дол., що зношується й відшкодовується щорічно на 10% (50 млн. дол.), попит на готові вироби зростає щорічно на 10%, то до інвестицій на відшкодування в 50 млн. дол. додаються нові (чисті) інвестиції в 50 млн. дол., і, таким чином, збільшення попиту на продукцію на 10% викличе подвоєння виробництва устаткування.

Внаслідок цих причин навіть незначні коливання попиту на готову продукцію й насамперед на предмети споживання можуть (згідно "принципу акселерації") викликати різкі зміни в попиті на засоби виробництва. При цьому чим довше термін дії устаткування, тобто чим відносно менша щорічна величина його відшкодування, тим різкіше будуть коливання загальноготрозміру інвестицій.

Багато західних економістів надають "принципу акселерації" велике значення. Вони вважають, що він дає пояснення причин "кумулятивного процесу" - швидкого росту економіки на фазі підйому, а разом із цим і причині утворення диспропорцій, порушень і навіть "вибухів" на певній стадії цього "кумулятивного процесу".

Отже, акселератор-прискорювач - це коефіцієнт відношення приросту інвестицій до визвавшого його відносного приросту доходу, споживчого попиту або готової продукції.

25. Неокласичний синтез

Теорія неокласичного напряму пов'язана з іменами англійського економіста Дж. Хікса (1904--1989) і американського економіста П. Самуельсона (нар. 1915 р.).

Джон Хікса (1904--1989) - входить в число найбільш видатних теоретиків XX ст.: його ранні дослідження з теорії розподілу на основі граничної продуктивності, його пізні дослідження в економіці добробуту, створення моделі ІБ-ЬМ, що роз'яснює теорію Кейнса, його твір "Вартість і капітал", що навчив ціле покоління економістів застосовувати криві байдужості і теорію загальної рівноваги, і його синтетичні дослідження теорії росту стали стандартними інструментами в арсеналі сучасних економістів.

Книга Джона Хікса "Вартість і капітал", яка вийшла у 1939 р., вважається класикою XX століття. У центрі уваги дослідника -- вартість і ціна товарів. Хікс використовує як інструментарій аналізу криві байдужості. Відмовляючись від кількісного виміру корисності, Хікс вводить поняття "гранична норма заміщення". Гранична норма заміщення товару X товаром У виражає співвідношення товару У, яке компенсує споживачеві втрату граничної одиниці товару X. Норма заміщення виводиться з нахилу кривої байдужості. Оскільки самі криві байдужості, за Хіксом, будуються на підставі емпіричних спостережень, норми заміщення зовсім не потребують вимірювання абсолютного рівня корисності товарів X і У. Тезу про спадну граничну корисність, що приймалася раніше маржиналістами, Хікс замінює тезою про спадання граничної норми заміщення.

Ціни в концепції Хікса залежать не тільки від попиту, а Й від витрат різноманітних чинників виробництва, що впливають на пропозицію.

Хікс розробляє теорію динамічної рівноваги. Він виділяє чотири групи взаємозалежних ринків: готових товарів, чинників виробництва, послуг і проміжних продуктів. Головним джерелом порушення рівноваги, на його думку, є вплив ефекту прибутку на ринок чинників виробництва. Хікс аналізує чинники, які стабілізують і дестабілізують економічні процеси. Так, він вважає стабілізатором високоеластичні очікування відсоткової ставки. Навпаки, висока еластичність цінових очікувань -- десгабілізатор:

Самуельсон Поль Ентоні (р. 1915)- американський економіст, один з перших лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р. за його підручник "Економікс". Його без перебільшення можна назвати економістом усіх часів і народів, оскільки серед його досягнень значну частину складають докази фундаментальних принципів і теорій практично із усіх розділів економічної науки: міжнародної торгівлі, теорії виробництва, теорії капіталу, аналізу фінансового стану, теорії економічного росту, макроекономіки та історії економічної думки.

Як і Дж. Хікс, Поль Самуельсон, стояв на позиціях ординалізму -- але він розвиває інший варіант теорії ціни. Замість кривих байдужості Самуельсон пропонує користуватися статистичними показниками, які виявляють переваги споживачів, і на їх підставі будувати функції попиту.

26. Теорії економічного зростання

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел -- теорії факторів виробництва, що бере початок від Ж.Б. Сея, У. Сеніора, Дж.С. Мілля, Дж.Б. Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів -- праці і капіталу.

У центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак, немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки це співвідношення визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Механізм чинників економічного зростання досліджується у моделях економічного зростання. До моделей зростання належать і виробничі функції, які відображають взаємозв'язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.

Зокрема, функціональна залежність обсягу ВВП (У) від капіталу (К), праці (Ь) і природних ресурсів (М) має такий вигляд: У-/(К, Ь, И).

У теорії виробничих функцій, як правило, припускається, що основними факторами економічного зростання є праця і капітал. При цьому ВВП/ВНП розглядається як спільна функція цих факторів. Обсяг капіталу обчислюється через вартість капітальних благ (основних виробничих фондів), а обсяг праці -- через суму загального фонду заробітної плати.

Серед багатьох виробничих функцій першою була виробнича функція Кобба--Дугласа (американських дослідників -- математика Ч. Кобба й економіста П. Дугласа), побудована у 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899--1922 рр.

Подальший розвиток теорії виробничих функцій відбувався шляхом виявлення нових факторів інтенсифікації виробництва. Характерною в цьому плані є виробнича функція Солоу (розроблена у 1956 р. Нобелівським лауреатом, сучасним американським дослідником Р. Солоу). Модель зростання Солоу є складною теоретичною конструкцією. У ній враховано вплив трьох чинників: запасу капіталу, кількості населення і технологічного прогресу.

Останнім часом широкої популярності набула модель економічного зростання Денісона (Е. Денісон -- сучасний американський дослідник), відображена у відповідній виробничій функції. Остання показує усі якісні зміни в економіці завдяки позаінвестищйним витратам -- на "людський капітал" (підвищення кваліфікації праці, рівня освіти тощо), а також на чинники, що не піддаються безпосередній кількісній оцінці: підприємництво, спеціалізацію праці структурні зміни в економіці. За розрахунками Е. Денісона, підприємництво, спеціалізація виробництва, наукова організація праці, структурна перебудова економіки забезпечують 12% приросту ВВП; інша частина загального приросту одержується за рахунок прогресу технології і знань з управління.

27. Неолібералізм: фрайбургзька шкала

Неолібиралізм як один з напрямків в економічній науці сформувався на стику 20-30-х років XX ст., у період кризи філософії вільного підприємництва. Цей напрямок отримав ряд різновидів: неолібиралізм (неомаржиналізм) в Австрії й Швейцарії, неоліберальний дирижизм у Франції, неолібиралізм (ордолібералізм) у ФРН. Останній заслуговує на особливу увагу, тому що саме у ФРН сформувалися умови для найбільш повного втілення цього напрямку як у теорії, так і в практиці.

Всередині самої Німеччини неолібералізм виник в 30-і роки XX ст. у Фрайбургському університеті (південний захід ФРН). Кафедру політичної економії цього університету очолював Вальтер Ойкен (1891-1950).

Центральним пунктом системи поглядів "школи Ойкена" є вчення про "ідеальні типи господарства". Його крайніми елементами є, з одного боку, вільне ринкове господарство, а з іншого боку - централізовано-кероване господарство. Ці крайні елементи є ідеальними або чистими типами господарств і розрізняються способами керівництва. У першому типі господарства ніхто не вправі нічого диктувати. У другому - всі рішення приймаються нагорі, отже, немає ніяких елементів спонтанності.

Далі, по Ойкену, у реальній дійсності таких ідеальних типів господарств не існує. Тому поряд з поняттям "ідеальний тип господарства" він вводить поняття "реальний тип господарства", у якому завжди існують "домішки".

По Ойкену, для людства природні два типи економіки; централізовано-кероване господарство має навіть більш глибокі коріння свого існування. Тому, коли народ стоїть перед вибором типу господарства, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти в створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Після цього держава повинна відійти убік і стежити за правилами гри ринкових сил. Як приклад неоліберали приводять футбольну команду. З їхнього погляду, держава - це футбольний арбітр, а неокласики порівнюють державу із двірською футбольною командою без арбітра. .

Неоліберальний напрямок перебуває посередині між неокласичним напрямком і кейнсіанством. Неолібералізм - це один з варіантів регульованої економіки, але з більшим, ніж в кейнсіанстві акцентом на підтримку природного ринкового механізму. Вважається, що неолібералізм - це синтез школи маржиналізма й молодої історичної школи.

На думку неолібералів, вони сформулювали вчення про економічний вибір систем. Вони критикували радянську систему. Якщо неокласики вважали соціалістичну систему короткочасним вивихом історії, як систему із зав'язаними очами, що однаково впаде в яму, то неоліберали вважають централізовано-кероване господарство природним варіантом економіки. Вона, мов, вийшла з деспотичного режиму (у Росії - царі, у східних народів хани Й т.д.). Тому, на думку неолібералів, централізовано-кероване господарство є не вивихом історії, а закономірним процесом, що має глибоке історичне коріння, що обов'язково містить у собі елементи вільного підприємництва.

На основі ордоліберальних ідей була розроблена концепція "соціального ринкового господарства". її творцями є професори економіки Альфред Мюллер-Армак, Александер Рюстов, Вільгельм Репке й Людвіг Ерхард.

28. Представники суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст. були Р.М. Орженцький та О.Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю "Корисність і ціна. Політико-економічний нарис" (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації "Учення про цінності у класиків і каноністів" (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних гфинципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як "об'єктивна суспільна цінність", "споживні" та "продуктивні блага".

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається "величиною чуттєвого стану", який) породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса -- положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість -- як і вся "теорія ексшіуатації зависла у повітрі". У О. Білимовича цінність є продуктом "оцінної діяльності суб'єкта". Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття "гра нична корисність", зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У праці "До питання про розцінку господарських благ" (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

29. Економічні погляди М.І. Туган-Барановського

Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цінності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості Цю спробу зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865--1919) -- учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном -- юридичний факультети Хар ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється "у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу" за порушення пропорційності йото розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання швестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про "заощадження -- інвестиції" як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав "фікцією" трудову вар гість і "малозначущою" категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом У прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У своїх дослідженнях учений намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Велику увагу приділив М. Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя ХГХ ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську дисертацію "Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження". Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М. Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

30. Представники математичного напряму в політичній економії в Росії та Україні

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологічної шкіл.

1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб'єктивному трактуванні корисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обґрунтування принципів за стосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для економічних досліджень і вважав за доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста - математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880--1948), викладач Київського комерційного інституту (1913-- 1926). Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір "Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу" (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю "До теорії збалансованого бюджету споживача", яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в італійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса "Вартість і капітал" (1939). Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю" присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки споживача. 1950 р. Аллен в журналі "Економетрика" опублікував нову статтю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ праксеології і в "Еподі до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки", що його було опубліковано українською і німецькою мовами, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки -- праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Алле на, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре Ерроу та інших.

Размещено на Allbest.ru