Класична школа політичної економії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Класична школа політичної економії

1. Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії

ХVІІ ст. ознаменувалось бурхливим розвитком промисловості, передусім в Англії. Спочатку розвивалося мануфактурне виробництво, а пізніше крупна промисловість (заводи, фабрики). За цих умов величезне значення в розвитку економіки відіграє вже не торговий і грошовий капітал, як в епоху меркантилізму, а промисловий капітал. Зміни реальних економічних умов викликали й суттєві зміни розвитку природничих наук, дослідження яких сприяли покращенню і вдосконаленню промислового виробництва. Все це сприяло появі і розвитку нових економічних ідей, теорій. Отже, перехід до капіталізму супроводжувався змінами соціально - економічних умов. Саме в ці часи й починає свій розвиток класична школа політичної економії.

Класична політична економія - це економічна течія кінця ХVIII - початку ХIХ ст.ст., яка розв'язала проблеми вільного приватного підприємництва, створила трудову теорію вартості.

Теоретико - методологічна характеристика класичної школи включає такі риси:

В основі поглядів лежить вчення про трудову теорію вартості;

головний принцип економіки - “Laissez faire” (“хай все іде як іде”), тобто повне невтручання держави в питання економіки. При цьому “невидима рука” ринку забезпечить оптимальний розподіл ресурсів;

Предметом вивчення є, в основному, сфера виробництва;

цінність (вартість) товару визначається витратами на його виробництво;

людина розглядається як “економічна людина”, яка прагне до власної вигоди, до підвищення свого становища;

еластичність чисельності робітників по зарплаті вища одиниці. Це означає: підвищення зарплати сприяє зростанню чисельності робочої сили, а зменшення зарплати, навпаки, викликає зменшення чисельності робітників.

Розвиток класичної школи охоплює майже два століття і має такі етапи еволюції:

1-ий етап (кінець ХVІІ ст. - початок другої половини ХVІІІст.) має два періоди:

1-ий період (кінець ХVІІ ст. - ХVІІІ ст.) характеризується розвитком ідей В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція).

2-ий період (середина і початок другої половини ХVІІІ ст.) охоплює розвиток школи фізіократів, яка була поширена у Франції, а основні її представники - Ф. Кене і А. Тюрго.

2- ий етап (остання третина ХVІІІ ст.) пов'язаний з працями А. Сміта;

3-ий етап (початок ХІХ ст.) пов'язаний з працями англійців - Д. Рікардо, Т.Р. Мальтуса, Н. Сеніора, з теоріями французів - Ж.Б. Сея і Ф. Бастіа, американця Г.Ч. Кері.

4-ий завершальний етап розвитку класичної політичної економії (друга половина ХІХ ст.), коли Джонн Ст. Мілль та Карл Маркс систематизували та узагальнили найкращі здобутки класичної школи.

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії. В. Петті

Родоначальником англійської класичної школи політекономії вважають Вільяма Петті (1623-1687), погляди якого формувалися в період переходу від меркантилізму до класичної політекономії. Він народився в м. Ромсі на півдні Англії в сім'ї сукнаря. Проявив себе як здібний школяр, навчаючись у міській школі, особливо полюбляв латинь, добре знав французьку та математику. За освітою - медик, у 27 років отримав ступінь доктора фізики, в 30 років став крупним землевласником. В 1658 році Петті було обрано до парламенту, де він висунув пропозиції щодо реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти покращення торгівлі. Протягом життя Петті написав такі основні твори: “Трактат про податки та збори ” (1662), “Політична анатомія Ірландії” (1672), “Політична арифметика” (1676), “Декілька слів про гроші” (1682). Спираючись на думки, викладені в цих працях, можна сказати, що за Петті, предметом вивчення економічної науки є аналіз проблем сфер виробництва.

Уільям Петті (1623-1687) - засновник класичної політичної економії в Англії, який виклав свої економічні погляди в творах, надрукованих у 60-80-ті рр. XVII ст.

В основному Петті дотримувався в методології принципів laissez faire, наполягаючи, на відміну від меркантилістів, на лібералізації грошового обігу і торгівлі. Можна виділити такі головні положення економічного вчення У. Петті:

У. Петті - перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Він розрізняв внутрішню вартість, яку називав „природною ціною” та ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Багатство, на думку Петті, формують не тільки дорогоцінні метали і каміння, а й гроші, й землі даної країни, будинки, пароплави, товари і, навіть домашнє майно. У. Петті вважав, що багатства створюються у сфері матеріального виробництва, завдяки саме праці. Його крилатий вислів: „Труд є батько й активний принцип багатства, а земля - його мати”. (Петті У. Економічні та статистичні роботи. М.,Соц-ек-гіз,1940.,с.55)

Петті стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства;

У. Петті говорив про існування певної пропорції грошей для здійснення торговельного обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а недостатність - до скорочення обсягів робіт, які виконуються та до більш низького рівня податкових сплат;

Він створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного доходу;

В цілому вчення У. Петті - описове, але аналізом черги економічних явищ наближається до розкриття їх сутності,

Так, вчення У Петті про ренту, ціну землі та позичковий процент дало можливість визначити наступні економічні категорії:

Рента - додатковий продукт, який залишається після відшкодування витрат (заробітної плати і насіння). Конкретними проявами додаткового продукту виступають земельна рента та грошова рента (процент). Петті ввів поняття „диференціальної земельної ренти”, причини існування якої він бачив у різному плодорідді та місцезнаходженні грунтів.

Ціна землі - це сума річних рент за 21 рік (кількість років визначається, виходячи із терміна одночасної тривалості життя трьох поколінь).

Позичковий процент - це сплата за незручності, які спричинені кредитору позичкою грошей. Рівень процента не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна було б купити на позичені гроші.

3. Виникнення класичної політекономії у Франції

Засновником класичної політичної економії у Франції вважається П'єр Лепезан де Буагільбер (1646-1714). На його погляди суттєво вплинуло оточуюче реальне економічне становище Франції: панування феодалізму, слабкий розвиток промисловості, зубожіння сільського населення. В економічній політиці панував меркантилізм. Його основні наукові праці - це: ”Докладний опис становища Франції” (1696), “Міркування про природу багатства, грошей і податків”(1707), “Роздрібна торгівля Франції”(1699) та інші, в яких він гостро критикував політику меркантилізму. На відміну від меркантилістів Буагільбер джерелом багатства вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Справжнім багатством нації він вважав різні корисні речі, особливо продукти землеробства, а джерелом багатства є праця. Отже, він як і Петті був прихильником трудової теорії вартості. Разом з тим він був єдиним представником класичної школи - супротивником грошей. На його думку, вони порушують природну рівновагу товарного обміну.

Основу економічного росту Франції він бачив у розвитку сільського господарства, виступав проти однобічного заохочення розвитку промисловості, захищаючи сільськогосподарський розвиток.

Отже, як бачимо, і П. Буагільбер, і В. Петті, були прихильниками трудової теорії вартості, істинну вартість товару визначали працею, а мірою вартості - робочий час. Однак, різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності у розвитку класичних шкіл Англії і Франції. Розбіжності поглядів В. Петті та П. Буагільбера можна бачити в таких напрямках:

Ставлення до меркантилізму: Петті довгий час пропагував ідеї меркантелізму, підтримував його. Буагільбер, головною метою вважав викриття безпідставності даної політики

В. Петті був прихильником розвитку промислового виробництва, а П. Буальбер захищав інтереси сільського господарства.

Погляди на гроші: В. Петті розумів гроші як стимул економічного розвитку, П. Буагільбер вважав їх за зло товарного обміну.

Дослідження товару: в центрі дослідження В. Петті була мінова вартість, а П. Буагільбера - споживча вартість товару.

Характерним для двох економістів є визначення праці джерелом вартості та визнання прогресивності капіталістичного ладу.

4. Економічне вчення фізіократів

У другій половині ХVІІІ ст. на зміну меркантилістам у Франції прийшли фізіократи. Ця назва походить від грецьких слів: physis - природа та kratos - влада, отже в перекладі “фізіократія” - це влада природи, що підкреслює основні положення їх вчення: вони вважали, що закони економіки носять природний характер і не можуть бути порушені без того, щоб не нанести шкоди, як для виробництва, так і для самих людей. Група французьких мислителів у середині ХVІІІ ст., яка об'єдналась навколо доктора Кене назвала себе економістами. Найбільш видатні з них: Віктор Мірабо, Дюпон де Немур, Ричард Кантільон, Венсан де Гурне та інші. Поряд із ними виділялася фігура Франсуа Кене, більш самостійного за поглядами. Саме Венсану де Гурне належить відома теза: “Leissez faire, laissez passer”, що важко перекладається, але ж може звучати так: “Хай все йде як іде”, тобто розвиток економіки повинен здійснюватися вільно, без будь-якого втручання з боку держави. Це був вперше сформульований принцип економічного лібералізму. Сутність його полягає в повній економічній свободі, коли держава не втручається у виробничу, торговельну й фінансову діяльність своїх громадян, а саме немає:

обмежень на ввіз і вивіз;

перешкод щодо вкладання і вилучення капіталів;

заборон на розкіш;

законів про максимальну або мінімальну заробітну плату;

прописів про стандарти на продукцію;

вказівок про те, за якою ціною купляти й продавати та таке інше.

Отже, першим великим надбанням фізіократів був принцип економічного лібералізму, до ідей якого пізніше залучилися видатні інтелектуали Британії і Франції, інших країн світу. Сьогодні такий принцип покладено в основу розвитку економічної системи США. До здобутків фізіократів можна віднести і створення вчення про чистий продукт. На їх думку, це те, що лишається від суми виробленого продукту, якщо врахувати усі витрати на його виробництво. На питання де створюється чистий продукт? Вони відповідали - тільки в сільському господарстві, на землі. Вони вважали, що тільки земля може створити надлишок продукту понад витрат і одарити ним людей. Працю, затрачену для оброблення землі, вони вважали продуктивною, а людей, які займаються сільськогосподарською працею об'єднали в продуктивний клас. Другим класом суспільства вони вважали - землевласників, а тих хто займається промисловою працею або працею в торгівлі назвали безплідним класом, а їх працю непродуктивною. Третім значним надбанням фізіократів було вчення про єдиний земельний податок. Вони розмірковували так: безплідний клас, який не створює чистого продукту - не має коштів для сплати податку, орендар - землеробець - створює чистий продукт, але ж віддає його землевласнику, як земельну ренту, а значить орендар теж не має коштів на сплату податку. Отже, виходить, що єдиний земельний податок повинні сплачувати - землевласники. Поряд із основною плеядою фізіократів самостійною думкою виділяються Ф. Кене і А. Тюрго.

Франсуа Кене (1694 - 1774), доктор медицини, лікар при дворі Людовика ХV. Він зайнявся проблемами економіки лише в 60 років. Кене розглядав суспільство як людський організм, якому можуть бути притаманні здоров'я (норма) або хвороба (патологія). Здоров'я суспільства в стані рівноваги і для її підтримки треба розвивати сільське господарство, тому що земля є основою створення багатства. Головним досягненням Кене є “Економічна таблиця”, де він вперше показав реалізацію усього виробленого в суспільстві валового продукту (за один рік) дивись рис.1. При побудові цієї таблиці він виходив з таких передумов:

ціни лишаються незмінними протягом усього року;

всі доходи витрачаються на споживання, тобто нагромадження відсутнє;

абстрагувався від купівель і продаж всередині класів;

абстрагувався від зовнішньої торгівлі;

промислові товари виготовляються ремісниками;

земля обробляється селянами - фермерами.

Кене пропанував таку вихідну ситуацію:

землевласники (дворяни) мають 2 млрд. ліврів грошима;

селяни мають:

продовольства - на 2 млрд. ліврів,

сировини - на 1 млрд. ліврів.

безплідний клас (ремісники) має промислових товарів - на 2 млрд. ліврів.

Продовольство Промтовари

1 млрд.

Продовольство, сировина

Рис. 1.

На 1-й фазі обміну: дворяни купують у селян продовольство - на 1 млрд. та у ремісників - промтовари - теж на 1 млрд. (рис. 1.).

На 2-й фазі: “безплідні” купують у селян продовольство - на 1 млрд., а селяни купують у ремісників - промтовари - на 1 млрд. ліврів (мал. 1.).

На 3-й фазі: селяни продають “безплідним” сировину - на 1 млрд. ліврів (рис. 1.). Так закінчується обмін продуктів на доходи. Тепер:

дворяни мають продовольство - на 1 млрд., промтоварів - на 1 млрд.

“безплідні” мають:

продовольства - на 1 млрд.

сировини - на 1 млрд.

селяни мають:

промтоварів - на 1 млрд.

грошей - 2 млрд., які потім передають дворянам, як ренту.

“Економічну таблицю” Кене можна розглядати як першу модель процесу суспільного відтворення. Саме Кене вперше визначив категорію відтворення (фр. reproduction).

Анн Робер Жак Тюрго (1727 - 1781) народився у Франції, за сімейною традицією закінчив теологічний факультет Сорбонни, але захопився економікою. В 1774 - 1776 рр. займав посаду генерального контролера фінансів, співпрацював з просвітниками в “Енциклопедії” Д. Дідро. Його основний твір “Про створення і розподіл багатств” (1770) безсумнівно був кроком від фізіократії до класичної школи.

Економічні погляди Тюрго:

вслід за Кене та іншими фізіократами він відстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їх погляд на землеробство як єдине джерело додаткового продукту;

вперше виділив всередині “землеробського класу” і “класу ремісників” підприємців та найманих робітників;

вперше сформулював так званий закон спадної родючості грунту: кожне додаткове вкладення капіталу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкладенням ефект, а після деякої межі будь - який додатковий ефект стає неможливим;

дохід від капіталу поділяється на витрати для створення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата власника капіталу, підприємницький дохід і земельна рента);

обмін взаємовигідний товаровласникам, і тому відбувається зрівнювання цінностей обмінюваних благ;

сплата позикового відсотка виправдовується втратою доходу кредитором при наданні позики;

поточні ціни на ринку, з точки зору Тюрго формуються з урахуванням попиту і пропозиції, слугуючи критерієм, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів.

5. Економічне вчення Адама Сміта

класична політична економія петті сміт рікардо

Адам Сміт (1723-1790) - видатний англійський економіст, який започаткував систематичний виклад політекономії. Народився в Шотландії, в сім'ї службовця. В 1740 році закінчив університет в Глазго і був рекомендований для продовження освіти в Оксфордський університет. У 28 років обраний професором філософії та моралі університету в Глазго. З 1778 р. А. Сміт був призначений комісаром митниці в Единбурзі, а з 1787 р. він ректор університету Глазго. Основний твір його наукової діяльності і економічної науки - “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776), який складається з п'яти книг, у перших двох книгах розкриваються теоретичні основи, а в наступних трьох говориться про економіку Європи, про системи політекономії, про фінанси, оподаткування, державний борг. На думку А. Сміта:

Предмет політекономії - суспільно - економічний розвиток та зростання добробуту суспільства, при цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народів.

Задача політекономії - це сприяння зростанню, могутності та багатства країни. Коли країна багатіє? Коли виробляється більше, ніж витрачається. Чим створюється багатство? Працею та зусиллями всієї країни. Що впливає на результати праці? Продуктивність праці, яка прямо залежить від поділу праці. Він наводить приклад дії мануфактури з виробництва булавок, де працює 10 робітників, які спеціалізуються на дрібних і конкретних операціях. Без цього поділу праці кожен з них за день виробив би більше 20 булавок, а разом за умови поділу праці - за день 48000 булавок, тобто на кожного - 4800, а продуктивність праці при цьому зростає в 240 разів. Існування суспільного поділу праці змушує людей для задоволення власних потреб вступати у відносини обміну результатами своєї праці. Саме пошук вигідності підштовхує людей до обмінних операцій. Якщо обмін еквівалентний, то в чому ж вигідність? В економії часу, говорить А. Сміт, тобто “кожен отримує при обміні більше, ніж віддає”.

Теорія вартості. Цінність у Сміта має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Мінову, або природну вартісь, він визначає через працю.

А. Сміт розглядає вартість як внутрішню властивість товару, яка притаманна йому від природи і визначає, по-перше, цінність даної речі для споживача, і, по-друге, властивість придбати інші речі в обмін на дану. Таким чином, А. Сміт більш чітко формулює визначення властивостей товару, які йдуть ще від Арістотеля: споживну вартість і мінову вартість.

Але ж “цінність для споживача не може бути обгрунтуванням операцій обміну і А. Сміт наводить цьому впевнений доказ, який отримав у науці назву “парадокс Сміта”. На його думку, якби пропорції обміну визначалися корисністю товару для споживача, то найбільше корисна річ повинна була б мати й найбільшу вартість. Але ж у такому випадку як можна пояснити парадоксальну ситуацію, за якою вода, найважливіша корисність якої незаперечна, коштує дуже мало, або, навіть, нічого не коштує, а діаманти, корисність яких порівняно з водою - значно менша, коштують дуже дорого. Отже, корисність не може слугувати підгрунттям щодо обміну.

Залишається лише знайти те дещо загальне, що притаманне усім товарам і робить їх порівняними один з одним. Варіант відповіді був запропонований В.Петті та іншими дослідниками першої половини ХVШ ст. - це витрати праці. А.Сміт приймає трудовий варіант теорії вартості, розуміючи при цьому, що справа може стосуватися не індивідуальних витрат, а тих, які суспільство враховує необхідними і достатніми для виготовлення цієї речі. Виявляє ці усереднені витрати - ринок, шляхом коливання цін навколо деякої природної ціни під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Ось тут і з'ясовується, що далеко не весь труд, витрачений товаровиробником, може бути визначений в якості мірила обміну, а лише та його кількість, яка може обмінюватися на труд, який втілений в товарі іншого виробника. Якщо столяр обмінює зроблений ним стіл на дві пари чобіт, то вартість столу визначається тією кількістю труда, яке пішло на виготовлення двох пар чобіт. При цьому А.Сміт ототожнює вартість як внутрішню властивість товару з міновою вартістю, тобто пропорціями, в яких один товар обмінюється на інші.

Капітал у А. Сміта - це головна рушійна сила економічного процесу. Під капіталом він розуміє запас продукції (не використаний на споживання), що дає прибуток, або за допомогою якої завдяки праці створюються нові блага. Капітал поділяється на основний (машини, знаряддя праці, будівлі, “людський капітал”, тощо) і оборотний (гроші, запаси продовольства, сировини тощо). Великого значення він надавав нагромадженню капіталу, розглядаючи його як результат ощадливості.

Цінність річного продукту нації, на думку Сміта, складається лише з доходів. Такий підхід К. Маркс потім назвав “догмою Сміта”, звинувативши його в тому, що він не включає у вартість сукупного продукту перенесену вартість уречевленої праці.

А. Сміт чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Валовий дохід нації - це весь річний продукт країни. Чистий дохід - це нова цінність (вартість).

Як прихильник економічного лібералізму, Сміт виступає за свободу міжнародної торгівлі, критикує протекціонізм. Він обгрунтовує теорію абсолютних переваг, відповідно до якої поділ праці й у сфері міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності та прибутковості виробництва.

А. Сміту належить вчення про “економічну людину” і “невидиму руку”.

Збуджуючим мотивом до виробничої діяльності, за А. Смітом, є інтерес до зростання багатства, тобто вигідність. Саме це підштовхує людей до взаємовідносин один з одним, до обміну. У ринковій економіці діє “економічна людина”. Це людина, яка, керуючись тільки власною вигодою, вступає в економічні відносини з іншими і завдяки цьому, свідомо не бажаючи, приносить користь іншим, суспільству в цілому. А. Сміт пише про “економічну людину”: “ дай мені те, що потрібно мені, і ти отримаєш те, що потрібно тобі”.

Досягненню такого ефекту сприяє так звана “невидима рука”, як сукупність ринкових законів, які спрямовують “економічну людину” до мети, яка зовсім не входила в наміри людини.

6. Економічне вчення Д. Рікардо

Давід Рікардо (1772-1823) видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї біржового маклера. Два роки навчався в торговій школи в Амстердамі. Повернувся до Лондона, вже з 14-ти років був найближчим помічником батька в конторі і на біржі. Йому були притаманні спостережливість, кмітливість, енергійність, що дозволило йому стати відомою людиною на біржі та в ділових колах Ситі. Одружившись в 21 рік без благословіння батьків Д. Рікардо вже в 27 років став мільйонером, самостійно заробивши ці гроші торговельними операціями на біржі. В цю ж пору під час відпочинку його товариш Джеймс Мілль (батько Джона Стюарта Мілля) пропонує Д. Рікардо ознайомитися з книгою А. Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів”. Ця подія повністю перевертає все життя Давіда. Він починає займатися науками і мінералогією, а особливо політичною економією. У 1817р. була опублікована головна праця Д. Рікардо “Начала політичної економії та оподаткування”. Формування поглядів Рікардо відбувалося значно пізніше порівняно з А. Смітом. Його часто називають економістом епохи промислової революції. В кінці ХІХ ст. економічне становище Англії представляло собою період промислового перевороту. В ці часи відбувався перехід від мануфактури до крупного індустріального виробництва (заводам, фабрикам), крупного землекористування, спостерігалися високі темпи економічного розвитку. Із-за припливу значної кількості сільського населення, суттєво зростало населення міст, на крупних виробництвах використовувалися некваліфікована праця робітників, а також жінок і дітей. При цьому зростала інтенсивність праці, а розмір зарплати - знижувався, безробіття набувало масового характеру, поглиблювалась соціальна нерівність серед людей, існували й інші економічні негаразди розвитку Англії.

Спираючись на реальний стан економіки Англії. Головною задачею політекономії Д. Рікардо вважав визначення законів, які управляють розподілом продукту між класами. Мабуть, саме за це американець Г. Ч. Кері назвав вчення Рікардо “системою роздору і ворожнечі між класами”. Основними положеннями методології дослідження Д. Рікардо були:

Система політекономії, уявлена як єдність, яка підпорядкована закону вартості;

Визнання об'єктивних економічних законів, які не залежать від волі та бажання людини;

Спроба знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, зарплата, прибуток, рента;

Дотримання абстрактного методу дослідження.

Теорія вартості. Він як і Сміт розрізняє споживчу вартість і мінову вартість. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона, абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел: рідкісності та кількості праці, яка необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається їх рідкісністю. Наприклад, картини Рембранта, раритетні книги, статуї, монети. Цінність цих товарів не визначається кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, а змінюється залежно від багатства й смаків споживача. Кількість таких товарів у загальній масі товарів визначається працею. Оскільки мінова вартість - категорія відносна, то Рікардо виявляє й абсолютну цінність, субстанцію якої становить праця. Рікардо зосереджує основну увагу на дослідженні саме мінової цінності. На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, яка була витрачена на виготовлення засобів виробництва (знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві), а й людська праця. Рікардо як і Сміт, ототожнював капітал із засобами виробництва. Але якщо А. Сміт цю категорію пов'язав із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього - все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, становить капітал. А звідси він робить висновок про правомірність прибутку на капітал, а решта цінності - йде на оплату праці.

Заробітна плата, за Д. Рікардо, - це дохід робітника, плата за працю. Праця як товар має природну й ринкову ціну. Природна ціна визначається цінністю засобів існування робітника і його сім'ї. Вона змінюється у часі і є різною в різних країнах. Рікардо дотримувався погляду, що природна ціна праці має тенденцію обмежуватися мінімумом засобів існування.

Ринковою ціною праці - є та, що фактично сплачується робітнику. Вона, на думку Рікардо, залежить від попиту й пропозиції праці, тобто рух зарплати, як вважає Рікардо, залежить від руху народонаселення. Оскільки з розвитком суспільства спостерігається зростання населення, то становище робітників буде погіршуватися. Збільшення населення буде сприяти зростанню потреб у сільгоспродуктах, що спричинить зростання цінності останніх, а грошова зарплата буде зростати значно повільніше. Він виступав проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягав на скасуванні законів на захист бідних.

Прибуток Д. Рікардо визначає як перевищення цінності над заробітною платою, а звідси він робить помилковий, як з'ясувалося пізніше, висновок: чим вища зарплата, тим нижче прибуток і навпаки. Велику увагу Рікардо приділяє проблемі зниження норм прибутку. З розвитком суспільства вона має тенденцію до зниження. Фактором, що протидіє спаданню норм прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.

Земельна рента. Рікардо визначає її як “частку продукту землі, яка сплачується землевласнику за користування першопочатковими й такими, що не руйнуються силами грунту”. Ренту він пов'язує із приватною власністю на землю. Основний постулат Рікардо полягає в тому, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. З розвитком суспільства і зростанням населення починається обробіток менш родючих й гірше розташованих ділянок. У такому випадку, якщо за суспільно-необхідні витрати приймати саме витрати на цих землях, гірших за плодоріддям та розташуванням, то землі, більш родючі, і ділянки, краще розташовані, будуть приносити ренту. Аналізує Д. Рікардо й можливість збільшення витрат виробництва на одній ділянці для одержання такої самої величини додаткового продукту, що й на іншій. Розглянуті Д. Рікардо види ренти К. Маркс назвав диференційною рентою. Величина ренти у Рікардо - це перевищення цінності над середнім прибутком.

Проблема відтворення і кризи. Рікардо поділяє погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди купують за інші продукти чи послуги. Гроші є лише “мірилом, за допомогою якого відбувається обмін”. Д. Рікардо допускав можливість надвиробництва в окремих галузях.

Теорія грошей. Її теоретичні положення грунтувалися на положенні монометалізму (системи золотого стандарту). Д. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов'язуючи зміну їх вартості з їх кількістю в обігу. Якщо золотих грошей в обіг потрапило більше, то ціни зростають і навпаки. Щодо паперових грошей, то їх купівельна спроможність визначається їх кількістю. Рікардо не бачив принципової різниці між паперовими й золотими грошима, вважаючи золото знаком вартості. Якщо в певній країні нагромадилося надто багато золота, то в ній - зростають ціни на товари з-за кордону. В торговельному балансі країни виникає дефіцит, якщо доводиться розраховуватися золотом за імпорт. Золото відтікає з країни, ціни на товари знижуються, приплив закордонних товарів призупиняється і знов - встановлюється рівновага. За умов фритредерства в зовнішній торгівлі, кожна країна природньо витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди.

Теорія порівняльних переваг. Цю теорію порівняльних витрат Д. Рікардо поклав в основу спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Він вперше показав, що зовнішня торгівля відрізняється від внутрішньої. Якщо внутрішня торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норм прибутку, то зовнішня - “порівняльними витратами”. А. Сміт сформулював тезу про абсолютні переваги, а Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів, тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.

Давід Рікардо як і А. Сміт - видатна, хоча й суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія панувала в економічному житті Англії. Заслуга Д. Рікардо в тому, що він не тільки поширив погляди на економічні категорії та процеси, досліджені представниками класичної школи, а й поглибив їх, уточнивши деякі риси. Д. Рікардо “винайшов техніку економічної науки”, за словами М. Блауга, Рікардо заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Размещено на Allbest.ru