Основні етапи еволюції економічної думки

обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об?єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур -- основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898--1984).

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об?єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків.

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896--1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926--1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого -- книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об?єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб?єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п. 10.3.2).

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб?єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена -- Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави -- організатора конкурентно-ринкових відносин.

15. Монетаризм як варіант неолібералізму. М.Фрідмен та його послідовники

В широкому розумінні монетаризм -- це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.

Американський монетаризм представляє «Чікагська школа» на чолі з Мілтоном Фрідменом (1912р.). представники цього напряму поставили перед собою завдання відновити і зробити знову привабливими образ нерегульованої ринкової економіки. Монетаристи піддали сумнівну і критиці основні постулати і висновки Кейнса. Виник монетаризм в 50-х роках 20 ст.

У широкому розумінні монетаризм -- це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та пов?язані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.

Ще у другій половині 50-х pp. з?явилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, а на початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу -- так було започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїх працях неодноразово вказував на продовження ним певної "усної традиції" ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном у Чиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму -- Чиказька школа неолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен. 

Сам термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної кон?юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики -- прямого регулювання темпів зростання грошової маси -- на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки. Монетаризм асоціюється насамперед з ім?ям Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген, Д.Майдельман.

Монетаристи видвинули гасло: «Гроші мають значення», яке стало символом їх вчення. Вони трактують гроші не просто як значний економічний фактор, а я к головний центральний елемент господарської системи, який визначає стан економічної кон'юнктури і весь хід процесу відтворення. М. Фрідмен відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні монетаристськоі доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію.

М.Фрідмен сформулював ряд ключових положень монетаристського підходу: 1)стабільність і важливість функції попиту і пропозиції грошей 2)незалежність факторів попиту і пропозиції грошей 3)форма функції попиту і пропозиції. Він виступив проти кейнсіанського мультиплікатора споживання, тобто проти тези про те що зростаня доходу визиває відповідне зростання споживання. У 1957 р. у праці М. Фрідмена "Теорія споживчої функції" представлена гіпотеза перманентного доходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.

Перманентний дохід (Ур) -- це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалого часу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягу нагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти, національності. Горизонт споживання -- це мінімальний часовий інтервал, протягом якого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний. 

Тимчасовий, або випадковий дохід (У,) "відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності". Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу: тільки за такої умови цей тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезою перманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весь отриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгострокового споживання визначаєті перманентним доходом, а рівень заощадження визначається невикористано часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасового доходу.

М. Фрідмен завжди дотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в 50--60-х pp., в часи беззастережного домінуваніня ідей кейнсіанства, протягом 70--80-х pp. спостерігав зростаючий успішний власних теоретичних положень в умовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався "долучити" монетаризм до вирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковою економікою. У працях "Капіталізм і свої бода" (1962), "Свобода вибору" (1980), "Тиранія статус-кво" (1984), написаних у співавторстві з дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності.

Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження.

Важливим елементом концепції монетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний від функціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономність грошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її у канали обігу. Наприклад, в одній з праць М. Фрідмена розглядається ситуація, коли гроші скидаються з літака і рівномірно розподіляються серед населення. Цим підкреслюється ключова ідея -- зміни грошової пропозиції "нав?язуються" господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни у сфері виробництва. Така "емісія" грошей ігнорує вплив виробничої сфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовими агрегатами).

Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президентові Р. Ніксоні в 1969--1970 pp., хоча й не стала домінуючою (М. Фрідмен на той час був радником президента). Найбільшого успіху монетаристські настанови набули при наступному республіканському уряді США за часів так званої "рейганоміки".

Міжнародний аспект монетаризму. За переконанням М. Фрідмена, гнучкі обмінні курси забезпечать автоматичну рівновагу платіжних балансів, знімаючи проблему управління валютними резервами і сприяючи автономності економічних політик. У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Рух у напрямку гнучких курсів, починаючи з кінця 60-х pp., а в подальшому, починаючи з 1973 p., їх повсюдне поширення служать підтвердженням правильності його позиції. Разом з тим, плаваючі валютні курси додають невизначеності й стихійності міжнародним фінансовим відносинам, свідченням чого є світові валютні кризи, зокрема фінансовий крах 1987 р. та світова фінансова криза 1998 р.

Біля витоків міжнародного монетаризму стояли дві значні фігури Г. Джонсон та Р. Манделл, які впродовж тривалого часу керували роботої лабораторії міжнародної економіки в Чиказькому університеті. Прихильники цієї концепції -- Р. Дорнбуш, А. Лаффер, М. Майлз -- визнають гроші природу порушень у сфері міжнародних відносин, тезу про існування таї званої "світової інфляції", необхідність цінової стабільності як головного орієнтира політики національних урядів.

М.Фрідмен запроваджує поняття «портфель ативів». Господарюючий суб'єкт володіє портфелем активів (будівлі, устаткування, предмети тривалого користування, людський капітал, гроші).

Гроші - головний елемент портфелю активів, і якщо вони обезцінюються, то суб'єкт продає всі інші елементи (активи). Це відображається на національному доході, визиваючи зміни в потоках.

З точки зору монетаристів, вся сукупність негативних явищ капіталістичної економіки (кризи, інфляція, безробіття) являється наслідком неправильної грошової політики, тобто невідповідності грошової маси, що знаходиться в обігу, темпу зростання ВНП. Звідси основний висновок: все, що повинна робити держава в сфері грошової політики - це це підтримувати стійкі темпи зростання грошової маси на рівні 3-4% в рік («золоте правило» Фрідмена), причому незалежно від фази циклу, в якій знаходиться економіка, стану бюджету, рівня безробіття та інших макроекономічних показників.

Головна вимога монетаристів в галузі економічної політики - максимально скоротити витрати держави, тому що саме зростання цих видатків веде до надлишку грошей, і відповідно, до інфляції. Монетаризм також виходить із того, що ринкова економіка в свої основі являється збалансованим господарством, здатним до автоматичної саморегуляції. І єдине, що може зруйнувати цю здатність - диспропорція між темпом зростання продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.

Ідеї монетаризму знайшли практичне використання в економічній програмі Р.Рейгана (Президент США 1980-1988). Ця програма одержала назву «рейганоміка» і включала в себе такі жорсткі заходи, як скорочення соціальних виплат працюючим і безробітним, зменшення зарплати, підвищення прямих і непрямих податків на осіб найманої праці. Одночасно були зменшені податки на підприємців і особливо податки на доходи крупних корпорацій. Здійснення названих заходів привело до різкого збільшення числа осіб, які живуть за межою бідності, але одночасно сприяло збільшенню пропозицій на ринку, стабілізації темпів економічного зростання.

В цілому монетаризм збагатив економічну науку теоретичними положеннями та практичними ідеями.

16. Теорія економіки пропозиції. Крива Лаффера

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974--1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл. Вони визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції:

1)орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію

2)зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування

3)скорочення витрат, передусім у соціальній сфері

4)регулювання пропозиції грошової маси

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму повязується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.

Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р.Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки.

Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції -- розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов?язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.

Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції.

Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв?язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку.

17. Неокласичний синтез. Роботи Дж.Хікса та П.Самуельсона

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40--50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

У 50--60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання.

Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

У 1947 р. побачила світ фундаментальна монографія П. Семюелсона "Основи економічного аналізу", яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активно використовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалися проблеми ринкової рівноваги.

Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру -- від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв'язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

У 1958 р. вийшла книга "Лінійне програмування та економічний аналіз", написана ним у співавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.

Одним з найвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу став також Дж. Хікс.

Джон Річард Хікс (1904--1989) -- видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливових представників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальної економічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьох інших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації та розвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теорії Кейнса.

З 1926 по 1931 р. у журналі "Економіка" було опубліковано ряд його статей, присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в яких порушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.

У 1932 р. вийшла перша книга Дж. Хікса "Теорія заробітної плати", присвячена найбільш загальним теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.

В ній досліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовах діяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженню заробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльність розглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містився детальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальна методологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, а тому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду. Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуванням процесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичність такого заміщення.

У 30-ті pp. Дж. Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті "Ще раз про теорію цінності" (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності, аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формування купівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса "Пропозиція про спрощення теорії грошей" (1935), в якій автор констатував невдалість спроб застосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав за здійснення в цій галузі "маржинальної революції". У 1935--1938 pp. Дж. Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. -- професор політичної економії Манчестерського університету.

Дж. Хікс був одним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". У 1936 р. вийшла стаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу "Теорія зайнятості пана Кейнса". У 1937 р. у статті "Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація" вчений вперше виступив з ідеєю "синтезу" кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж. Хікса "Цінність і капітал", яка принесла Дж. Хіксу широку популярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періоду книга Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часом за цією працею міцно утвердилася репутація "класичної праці", а видатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень з творами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазово перевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разом з американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки він отримав передусім завдяки книзі "Цінність і капітал" та працям, написаним у 1939--1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічної рівноваги та "нової економіки добробуту".

У книзі "Цінність і капітал" автором уперше після А. Маршалла здійснено упорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії. Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальне трактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксом аналізу полягала у розгляді господарських зв?язків у системі загальної рівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносять розробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги. 

Під час Другої світової війни Дж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевих бюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга "Суспільний лад: вступ в економічну теорію", яка зарекомендувала себе в університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальних посібників, що неодноразово перевидавався.

У 1950 р. вийшла його фундаментальна монографія "Розвиток теорії торгового циклу", у якій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись на розробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс та ін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу. Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічної динаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вчений розглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендової траєкторії розширеного відтворення.

Розробка фундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях "Перегляд теорії попиту" (1956), "Капітал та економічне зростання" (1965). У праці "Теорії економічної історії" (1969) застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, для здійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був не простий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, на тлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацювання в галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку, приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умов динамічної рівноваги.

Розробку теоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж. Хікса "Нариси про світову економіку" (1959), грошей -- в праці "Критичні нариси з теорії грошей" (1967). До аналогічної проблематики він повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. "Економічні перспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання", де досліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.

Проблематика наукових праць Дж. Хікса 70--30-х pp. була визначена впливом нових кризових економічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанській ортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга "Криза кейнсіанської економічної теорії", у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичні зауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинились проблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції, розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксом сучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причин прискорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як "Методи динамічної економіки" (1985), "Гроші, процент і заробітна плата" (1982), "Класики і сучасники" (1983) та ін.

За визначні наукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведської королівських, Італійської національної академій наук, Американської академії наук і мистецтв. У 1960--1962 pp. обирався президентом Королівського економічного товариства.

Дж. Хікс одним з перших зрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бути істотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщини виявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін "хіксокейнсіанство" чи " хіксіанство".

18. Характеристика, етапи розвитку та основні представники інституціоналізму

Інституціоналізм -- один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.

Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв'язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

В якості інститутів розглядаються окремі заклади, що відповідає політичним, економічним, культурним, ідеологічним та іншим структурам суспільства. В залежності від сфер суспільних відносин можна виділити інститути економічні, в коло яких входять, наприклад, кооперування і розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші, кредит, торгівля, професійні господарські обєднання та ін.., інститути політичні, найбільш суттєвими із яких є держава, політичні партії, суд, армія, інститути родини і сімї, такі як спадкоємність, шлюб, інститути релігійні, перш за все церква, релігійні культури. Прибічники інституціоналізму виходять із визнання важливості всіх видів інститутів для економічного розвитку суспільства.

Велике значення в інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів - так званим процесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленні і ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, які регулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.

Крім інститутів, в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висувається соціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет і навіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях і повсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології при аналізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.

Слідуючими характерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатності капіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідність державного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх, принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методи при аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.

Таким чином, можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:

По-перше, інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, ця наука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя - правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являють собою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін

По-друге, інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування, скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати. Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурної незбалансованості.

По-третє на думку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій - техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, а виробник.

По-четверте, інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій проти диктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.

Як течія економічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення і формування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму одержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс, У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).

Другий етап продовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологи інституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячи із досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійснення реформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію, розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).

З початку 70-х років розпочинається новий і поки що останній етап в розвитку інституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком або неоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен, У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).

19. Американський інституціоналізм початку 20 ст. Роботи У.Мітчелла та Дж.Коммонса

В ранньому американському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:

1)соціально-психологічний

2)соціально-правовий

3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)

Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.

У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. Його найбільш важливими роботами були «Теорія бездіяльного класу», «Місце науки в сучасній цивілізації і інші нариси», «Інженери і система цін», «Теорія бізнесу і підприємництва».

В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури.

Веблен знаходився під сильним впливом ідей К.Маркса і виходив з того, що основою соціального життя любого суспільства є виробництво, при цьому обмежуючи його лише технологією.

Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.

Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.

В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Його основні роботи: «Правові основи капіталізму» 1924, «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економіці» 1934, «Економічна теорія трудових дій» 1950.

Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.

Коммонс також стверджував, що економічні категорії і інститути перш за все проявляються через їх юридичне оформлення. Власність, наприклад, проявляється як речова (майно), не речова (гроші, боргові зобов'язання), як невідчутня (цінні папери).

Ринкові відносини в сучасному капіталістичному суспільстві вважав Коммонс, в силу різних причин можуть бути «нечесними» і «несправедливими». Зробити відносини обміну чесними можливо шляхом впровадження розумного законодавства і правильного використання законів. Різні прошарки суспільства повинні співробітничати між собою, а всі виникаючі неминучі конфлікти вирішувати виключно на юридичній основі.

Засновником імперичного (кон'юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. Його основні роботи: «Цикли ділової активності» 1913, «Лекції про типи економічної теорії» 1935.

В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв'язків між його членами.

В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит. Мітчелл вважав, що саме ці сфери являються найважливішими і їх розумне регулювання може попередити кризи. Встановивши, які фактори - психологічні, соціальні, культурні, релігійні - чинять максимальний вплив на хід господарської еволюції суспільства, Мітчелл спробував виразити їх кількісно, вивчаючи закономірності їх коливання.

Заслугою Мітчелла явилось створення моделі без кризового розвитку капіталізму, для чого, зокрема, прийшлося залучити величезний фактичний матеріал по еволюції національних економік. Конкретні цифри, які відображали господарський розвиток, були представлені ним як динамічні ряди натуральних і вартісних показників, далі оброблені за допомогою математичних методів вирівнювання динамічних рядів. Одержані дані об'єктивно відображали дійсний стан речей в економіці і були інтерпретовані вченим для створення узагальнених характеристик кон'юнктури.

В сфері теорії Мітчелл поділяв головну ідею інституціоналізму про необхідність посилення суспільного контролю над економікою. Він пропонував створити систему державного страхування від безробіття, ввести систему індикативного (рекомендаційного) планування американської економіки і т.д.

20. Неоінституціоналізм. Роботи Д.Норда, Г.Беккера, Дж.Бьюкенена

З 50--60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук -- філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80--90-х pp. XX ст.Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) -- Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін. 

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для головного напрямку економіки (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо -- з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Бюкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Бюкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Бюкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851--1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору».

Теорія суспільного вибору -- це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу.