Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з Політичної економії

на тему: "Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку"

м. Миколаїв

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти приватної власності

1.1 Сутність поняття приватної власності

1.2 Еволюція розвитку форм власності

1.3 Історичні аспекти розвитку приватної власності

Розділ 2. Особливості розвитку приватної власності

2.1 Принцип існування приватної власності

2.2 Право приватної власності

2.3 Світова практика реформування приватної власності

Розділ 3. Сучасний стан розвитку приватної власності в Україні

3.1 Еволюція відносин приватної власності в Україні

3.2 Перспективи та пріоритети приватизаційних процесів в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



Вступ

Природа виникнення та еволюція розвитку одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності цікавить багатьох науковців. Власність - одна з ключових проблем суспільно-економічного розвитку. Зміна соціально-економічних систем - це завжди зміна відносин власності. Які відносини власності - така й економічна система. Надзвичайно складне суспільне явище - власність - вивчається різними суспільними науками. Економічні науки вивчають реальні економічні відносини, що складаються між людьми з приводу присвоєння благ. А юридичні науки розглядають вольові відносини, право власності, що, з одного боку, виражає і закріплює реальні економічні відносини, а з іншого - стає умовою, необхідною для реалізації економічних відносин.

Власність є основоположною економічною категорією. По-перше тому, що вона є основою усієї системи суспільних відносин. Від характеру форм власності залежать форми розподілу, обміну, споживання. По-друге, від власності залежить положення різних груп і верств у суспільстві, можливості їх доступу до використання усіх факторів виробництва. По-третє, власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються із зміною соціально-економічних систем і властивих їм способів виробництва, а отже визначають розвиток держави в цілому.

Розглядаючи особливістю революційних чи реформаторських перехідних епох, звертаємо увагу, що свідома і часто примусова зміна форм власності веде до формування нової економічної системи. Певне поєднання типів, видів та форм власності в економічному базисі даного ладу формує відповідну структуру власності. У процесі свого історичного розвитку форми і системи власності еволюціонували від простіших до більш складних, перетворювались з одного виду в інший.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об'єктів приватної власності.

Приватна власність забезпечує людині свободу вибору діяльності, найбільше породжує в людині ініціативу, підприємливість, матеріальну зацікавленість і відповідальність за кінцеві результати праці, використання засобів виробництва. Вона сприяє розвитку особи. Суттєвою перевагою приватної власності над усіма іншими формами є те, що вона робить людину економічно вільною і ні від кого не залежною. А економічна незалежність - основа політичної і соціальної свободи. До того ж розвиток недержавного сектору економіки є впливовим фактором для підвищення результативності та ефективності функціонування і розвитку державного сектору економіки в умовах конкурентної боротьби з недержавними підприємствами.

Питанням природи виникнення та історичного розвитку приватної власності присвячено багато досліджень представників різних економічних течій та шкіл: М.Монтеня, Н.Макіавеллі, Ж.Бодена, Дж.Локка, Ф.Кене, А.Сміта, Д.Рікардо, С.Сісмонді, Ж.Б.Сея, М.Вебера та ін. Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізацій і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов станційні вокзали на шляху в майбутнє. І тому аналіз її сутнісних ознак, соціальних та економічних витоків, тенденцій і форм розвитку і, нарешті, її перспектив викликає у них неприємне враження, як страх перед землетрусом, що може зруйнувати їх порохнявого ідола.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що розуміння сутності поняття приватної власності та її історичного розвитку може надати можливість для ефективного реформування української економіки, адже українське суспільство вже втомилося від безкінечних реформ або скоріше їхньої імітації. Однак відсталість і диспропорції треба долати і, головне, на шляхах розвитку приватної ініціативи. Економіка України перебуває у стані трансформації невиправдано довго. Актуальність питань, пов'язаних із приватною власністю в Україні лежить у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Особливої актуальності набуло питання власності на землю, та власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як "рейдерство".

В нашій державі існує ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

Сьогодні приватна форма власності панує у всіх розвинутих економічних системах. Країни Заходу вважають приватний сектор рушієм свого тривалого прогресу та його ефективності і тому ревно охороняють права кожного на придбані або створені ним об'єкти власності.

У перехідній економіці приватна власність створює альтернативу державній, тим самим забезпечуючи розмаїття її форм, конкуренцію їх суб'єктів - власників цінностей. Вона формує базу для розвитку похідних і змішаних форм; сприяє утворенню середнього класу в суспільстві; викорінює менталітет недбалого ставлення до майна, виховує почуття господаря і відповідальності за свою працю, стимулює людей до ефективної діяльності; сприяє утвердженню політичної та економічної свободи в суспільстві. Отже, приватна власність є важливим чинником процесів реформування в цілому.

Метою курсової роботи є дослідження феномену приватної власності в сучасній економіці й окресленні головних проблем та перспективних напрямів її розвитку в Україні.

Завданнями курсової роботи є:

висвітлення природи виникнення та еволюції розвитку приватної власності;

розгляд особливостей розвитку приватної власності;

дослідження сучасного стану розвитку приватної власності в Україні.

Об'єктом дослідження є приватна власність як економічна категорія.

Предметом дослідження є економічні закономірності та особливості формування і розвитку приватної власності в умовах ринкової економіки.

Методи дослідження - аналіз наукової літератури і спеціалізованих публікацій. В якості теоретичного базису при написанні курсової роботи було використано і проаналізовано матеріали навчальних посібників, періодичної літератури, законодавчі акти та ресурси Internet.



Розділ 1. Теоретичні аспекти приватної власності

1.1 Сутність поняття приватної власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим - це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність поняття власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Так як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з'являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов'язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність "крадіжкою". Вчений писав про те, що "Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, а в тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки володіння однієї людини не порушує прав іншої, постільки власність є цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалася на насиллі та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, з допомогою яких люди прагнули відновити рівність"[5].

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші - як основні економічні відносини, а треті - як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей, продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця - суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Власність - це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб'єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати[2].

Отже, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження-привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження-привласнення лежить в основі відносин власності.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Так, славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П'ятницю, він чинить просто: позбавляє П'ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім'ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада -- економічний курйоз. Сучасне виробництво - колективне, і того, що міг собі дозволити острівитянен - знищити відносини власності, - не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження-присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним[2].

Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб'єктами та об'єктами.

Суб'єктами власності є індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження-привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці[2].

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

1) власність - це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

2) власність - це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти;

3) власність - це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння;

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми[12; c. 21-27].

Людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія "володіння", бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника[2].

Розглядаючи поняття власності, звертаємо увагу, що науковці виділяють два її види, а саме приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

Приватна власність - це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Приватне привласнення має два види, які істотно різняться між собою:

Власність на засоби виробництва людини, який сам трудиться;

Власність на речові умови виробництва особи, яка застосовує чужу працю.

Перший вид приватної власності мають селяни, ремісники та інші люди, які живуть своєю працею. Відповідно до економічним законом приватновласницького трудового присвоєння за одноосібної власності на засоби виробництва працівникові дістаються всі плоди його господарювання. Цим забезпечується повна свобода трудівника від будь-яких форм гноблення і поневолення з боку інших людей. Коли в одній особі з'єднані власник і трудівник, виникає велика матеріальна зацікавленість у тому, щоб краще працювати для особистого блага. Не варто дивуватися тому, що одноосібні селяни прагнуть домогтися стійкості свого господарства, не шкодуючи на те сил і засобів.

Другий вид приватної власності мають особи, які володіють порівняно великими господарствами з застосуванням праці багатьох працівників. Якщо в першому виді приватного привласнення речові та особисті фактори виробництва природно з'єднуються, оскільки вони належать одній особі, то справа йде зовсім інакше в другому вигляді господарства. У ньому засоби виробництва потрапляють до рук небагатьох осіб, а значна частина суспільства відчужена від цих благ[28].

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частина капіталу перебуває в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має такі різновиди:

а) індивідуальна або сімейна власність - право безпосереднього контролю об'єкта власності знаходиться в однієї людини або сім'ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати не об'єднаної приватною власністю;

б) пайова власність - об'єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об'єкта належить групі суб'єктів, які домовляються про спосіб управління ним. Ці суб'єкти називаються співвласниками, чи пайовиками - кожному з них належить певна частка (пай) об'єкта власності. Зазвичай величина цього паю встановлюється у грошовому вираженні. На цій формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовий власністю. Проте має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайовий. Акціонер - це той, хто вніс певний пай у капітал підприємства і взамін отримав титул власності: цінний папір - акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично розділена, позбавлення або придбання частини власності може відбуватися тільки шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій - це власність груп людей, об'єднаних в якісь громадські організації: політичні партії, професійні спілки, союзи воїнів-інтернаціоналістів і т. д. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об'єкті власності, які могли б належати членам цих організацій. Наприклад, якщо автори цієї допомоги є членами галузевої профспілки працівників освіти, якому належить санаторій або пансіонат на Чорноморському узбережжі, то це аж ніяк не означає, що кожен з нас може претендувати на свою частку в цьому звабливому об'єкті. Об'єкт подібної форми власності не ділиться на індивідуальні частки[25; c. 53-54].

Суспільна власність - така, де три її функції - володіння, розпорядження, користування - належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству вцілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

Отже можемо стверджувати, що власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.

1.2 Еволюція розвитку форм власності

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя.

Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового виду власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.

Суспільна та приватна типи власності на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу.

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певний тип і вид власності займав панівне становище, був головним стрижнем, навколо якого оберталась уся економічна система даного суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм власності, що визначають спосіб поєднання двох факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить систему власності.

Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил.

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна ситуація - в розвинутих країнах світу досить окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації, може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.

Рис. 1.1. Еволюція форм власності

Форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці ХХІ ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

В сучасному суспільстві практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

Отже, відбувається змішування двох різних понять: "приватна власність" як індивідуально-відособлена і "персоніфікована суспільна власність" як спільна власність трудящих з певною часткою в ній кожного члена колективу і суспільства. І це не просто словесна неузгодженість бо, по-перше, означає визнання того, що суспільний розвиток припиняється на стадії капіталізму, який де-факто визнається єдино можливим і бажаним на весь майбутній період, що явно не узгоджується з діалектикою. По-друге, суперечить логіці суспільного прогресу, який передбачає крокування лише вперед. Всяке повернення назад є регрес і загрожує серйозними катаклізмами.

1.3 Історичні аспекти розвитку приватної власності

Історичний процес розвитку відносин власності відображається поняттями "тип", "вид" та "форма" власності.

Тип власності - якісно особлива сутність відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, що визначається якісно особливим суб'єктом власності.

Розрізняють спільний та приватний типи власності. Сутнісна особливість спільного типу власності полягає у тому, що її об'єкти є однаковою належністю кожного з її суб'єктів як їх загальна належність, тобто об'єкт спільної власності ні в якій частці не розподіляється між її суб'єктами, не є належністю окремих суб'єктів. Загальна належність об'єктів спільної власності визначає рівність кожного її суб'єкта щодо володіння, розпоряджання та використання її об'єктів.

Сутнісна особливість приватного типу власності полягає у належності факторів та продукту виробництва одній фізичній особі. Особи приватного типу власності володіють, розпоряджаються та використовують об'єкти приватної власності на власний розсуд та у своїх інтересах.

Вид власності - якісно особливий зміст відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, зумовлений якісно особливим способом поєднання особового та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності [7; c. 301].

Історії людства відомі: безпосередньо суспільний, позаекономічний (примусовий) та економічний способи поєднання факторів виробництва та їх різні модифікації.

На цій основі в межах спільного типу власності виокремлюються первіснообщинний, колективний, муніципальний та загальнонародний (суспільний) види власності в історичних рамках приватного типу власності розрізняють: рабовласницьку власність, яка економічно реалізується на основі праці рабів; феодальну власність, яка реалізується на основі праці кріпосних селян; капіталістичну власність, яка реалізується на основі найманої праці; приватну власність, засновану на власній праці безпосередніх виробників.

Форма власності - певна організація відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в межах певного типу та виду власності.

Спільний тип власності може бути організований в державну, орендну або акціонерну форму функціонування, а приватний тип власності приймає організаційні форми одноосібної або групової власності (партнерської, кооперативної, акціонерної тощо).

Тип, вид та форма власності не відокремлені одне від одного, а навпаки, органічно пов'язані між собою. Не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це стосується і будь-якого виду власності, який завжди несе у собі властивості певного типу власності та завжди має певну форму (організацію) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності. Наприклад, одноосібна власність простого товаровиробника (фермера тощо) є формою трудового виду приватного типу власності, тоді як колективна власність також є формою трудового виду, але спільного типу власності[1; c. 49-53].

Людству відомі два основні типи власності на засоби виробництва: спільний і приватний, а в межах кожного з них - історично особливі види і форми власності, що докладніше зображені на рис 1.2.

Рис. 1.2. Типи, види та форми власності

Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм:

азіатська (східна)

антична (греко-римська)

германо-слов'янська форми земельної власності.

За азіатської форми вся земля розподілилась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов'язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини (розвиток знарядь праці та самої праці) зумовлює таке зростання продуктивності праці, яке дає змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності: виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт - на необхідний і додатковий; зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників. Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення - приватної власності.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала у розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна община власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов'янська форми власності відрізнялись відношення індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників.

Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм - патріархальної та класичної (античної).

Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка за багатьма критеріями була "м'якшою" за класичне рабство.

Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки - так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

У середні віки з'явився історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю - складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Істотні риси феодальної власності: належність землі феодалам; користування кріпаками землями феодалів як умова виконання на користь феодалів трудових повинностей; земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти.

Феодальна земельна рента - виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність - здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси: належність землі феодалам; надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання на користь феодала трудової повинності; особиста залежність селян від феодала; позаекономічний спосіб поєднання факторів виробництва [7; c. 306].

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов'язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї раці. Приватна власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби; базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов'язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність - товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності має вигляд капіталістична фласність. Своїм змістом вона принципово відрізняється від попередніх систем:

по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці;

по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою;

по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;

по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників;

по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Основні риси капіталістичної власності такі: засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю); безпосередні виробники є найманими працівниками, найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд; поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту); основу капіталістичної власності утворює відношення "наймана праця - капітал", а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

На відміну від свого юридичного змісту - належності капіталістам засобів виробництва, а найманим працівникам їхньої робочої сили - економічний зміст капіталістичної власності утворюють відносини виробництва найманими працівниками додаткової вартості та її привласнення капіталістами. При цьому, якщо купівля-продаж робочої сили є економічною формою цих відносин, то їх економічний зміст становить нееквівалентний обмін між найманим працівником і капіталістом. Капіталіст меншу кількість уречевленої праці (праці, що втілена в життєвих благах, які найманий робітник купує на заробітну плату) обмінює на більшу кількість живої праці найманих працівників. Додаткова вартість, яка створюється живою працею найманих працівників та присвоюється капіталістами, є наслідком саме цього нееквівалентного обміну, який утворює економічну форму реалізації капіталістичної власності. Саме у цьому сенсі відношення "наймана праця - капітал" є основним виробничим відношенням капіталістичного способу виробництва.

У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об'єктом розподілу і присвоєння суб'єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм - промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які слугують економічними "інструментами" присвоєння вказаними суб'єктами відповідної частки суспільного продукту.

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм організації.

Одноосібна власність - форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремому індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.

Від одноосібної приватної власності слід відрізняти особисту власність. Якщо об'єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого (невиробничого) споживання, то об'єктами особистої власності є лише предмети особистого споживання.

Особиста власність - відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання засобів невиробничого, тобто особистого, споживання.

Економічний процес реалізації спільної (сумісної) власності утворюють відносини спільного володіння, розпоряджання та використання майна її суб'єктами на основі власної праці. Економічними формами реалізації об'єктів спільної сумісної власності є створюваний спільною працею її суб'єктів продукт або дохід від його продажу, які також є спільною сумісною власністю.

Другим різновидом групової власності є спільна часткова (больова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова (дольова) власність органічно поєднує сутнісні риси спільного і приватного типів власності й тому є "змішаною", тобто спільно-приватною власністю. її сутність полягає у двоїстості відносин належності її об'єктів її суб'єктам - усе майно спільної часткової (дольової) власності з одного боку, належить усім її суб'єктам загалом, а з іншого - окремим суб'єктам у тій частині, яка відповідає долі (паю), внесеній кожним суб'єктом у спільне майно (капітал) підприємства. Економічну реалізацію (економічний зміст) спільної часткової власності утворюють виробничі відносини, тобто діяльні відносини володіння, розпоряджання та використання майна спільної часткової власності її суб'єктами на основі їх власної та найманої праці. Загальною економічною формою реалізації об'єктів спільної часткової власності є прибуток, який присвоюється її суб'єктами пропорційно долі (частці) кожного з них у майні підприємства, а також заробітна плата найманих працівників. Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створюються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.

Партнерська (товариська) власність - форма організації спільної часткової (дольової) власності, що характеризується належністю умов виробництва (капіталу) товариства, з одного боку, усім його членам загалом, а з іншого - кожному партнеру окремо в тій частці (долі), яку він вніс у капітал товариства.

Капітал партнерства формується пайовими внесками (грошима, майном та іншими активами) його партнерів. На основі партнерської власності утворюються різні види партнерських підприємств - товариства з повною (необмеженою) відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства. Усім видам товариств притаманна загальна форма економічної реалізації об'єктів партнерської власності - нею є прибуток товариств, який розподіляється між партнерами та присвоюється ними пропорційно до їхньої частки у капіталі товариства.

Поряд з уже розглянутими видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності - трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.

Трудова приватна власність - власність, що характеризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.

Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форми індивідуальних селянських господарств всередині територіальної общини і супроводжувала всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільств. її економічною основою є такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в межах трудової приватної власності сформувалася товарна форма виробництва - виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

Отже суть трудової приватної власності характеризується тим, що вона є єдністю праці й привласнення-присвоєння як умов, так і результатів виробництва, що означає суспільно-економічну єдність безпосередніх виробників і засобів виробництва. Вони належать працівникові, він ними володіє, розпоряджається і користується. Саме на цій основі праця виробника є "знаряддям" привласнення засобів виробництва, зливається з їх привласненням, а весь результат праці (необхідний і додатковий продукт) стає належністю суб'єкта трудової приватної власності як власника факторів виробництва - присвоюється.

Цей спосіб присвоєння суб'єктом трудової приватної власності всього продукту своєї праці притаманний і натуральному, і товарному виробництву. Разом з тим у товарному господарстві продукт праці інших товаровиробників присвоюється у формі вторинного привласнення, тобто через обмін свого продукту як товару на товари, що виробляються іншими товаровиробниками. У відносинах товарообміну, що регулюються законами вартості, попиту і пропозиції, конкуренції тощо, товаровиробники привласнюють еквівалентну кількість праці, втіленої в товарах, одержаних у результаті обміну. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації - вона містить весь "набір" економічних та інших стимулів до підвищення ефективності виробництва. В цьому виявляється єдність праці й власності як сутнісна властивість трудової приватної власності.

Особливими, а саме представницькими формами організації відносин належності, володіння, розпоряджання та використання є державна та муніципальна (комунальна) форми власності.

За своєю суттю муніципальна (комунальна) власність разом із суспільною власністю є видом спільного типу власності, оскільки її об'єкти належать усім індивідам територіальних громад, а за формою своєї організації - різновидом (нижчим ступенем) державної власності, оскільки відносини управління (володіння, розпоряджання та використання) об'єктами муніципальної власності опосередковуються державою в особі місцевих органів влади.

Об'єктами муніципальної (комунальної) власності є певні природні ресурси, у т.ч. земля, комунальні підприємства різних галузей економіки, організації й установи охорони здоров'я, освіти, культури тощо, рухоме і нерухоме майно (житловий фонд), грошові засоби місцевих бюджетів тощо. Економічна реалізація об'єктів муніципальної власності здійснюється в інтересах усіх і кожного індивіда відповідних територіальних громад працею колективів комунальних підприємств, організацій і установ, а також службовців тих структур місцевих органів самоврядування, які управляють об'єктами комунальної власності.

Основними економічними формами реалізації комунальної власності є: прибуток комунальних підприємств; доходи (заробітна плата тощо) працівників комунальних підприємств, організацій та установ; доходи місцевих бюджетів; трансфертні доходи населення територіальних громад.

Розгляд історичних типів, видів та форм власності дає змогу зробити головний висновок про те, що основною тенденцією, "лінією" еволюції відносин власності в процесі історичного розвитку суспільства є діалектичне заперечення спільного типу власності приватним типом, а приватного типу - змішаними формами власності із майбутнім запереченням змішаних форм інтелектуальною власністю, яка за своєю природою є індивідуальною суспільною власністю.



Розділ 2. Особливості розвитку приватної власності

2.1 Принцип існування приватної власності

Одними із найважливіших сторін принципу існування приватної власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб'єктного складу правовідносин власності.