Становлення сучасних форм господарювання в сільському господарстві України

Згідно з існуючим до 2009 р. механізмом впровадження даної програми виробнику для одержання дотації достатньо виростити сходи на своєму полі, а далі він уже не несе ніяких подальших зобов'язань перед державою та суспільством за те, який врожай він виростив та куди його подів.

В 2007--2008 р. в порівнянні з 2006 р. Уряд збільшив бюджетне фінансування на підтримку сільгоспвиробника в галузі рослинництва майже вдвічі, але від цього темпи економічного зростання сільхозвиробництва при застосуванні все того ж нині діючого механізму підтримки стимулює тільки підвищення прибутку самого виробника самого виробника шляхом зменшення його особистих витрат на один га площі закладеного під виробництво збіжжя, а такий підхід стимулює тільки збільшення кількісної величини посівної площі. І навіть побічно не торкається зниження собівартості на одиницю самої сільгосппродукції, тому що за такого механізму підтримки виробник, по суті, одержує до ціни реалізації однієї тонни ще додаток з бюджету, і як парадокс -- чим гірше спрацював, тим більше добавка з бюджету на одиницю виробленої продукції.

3.1.2 Державний сектор аграрного ринку України по кредитуванню сільгоспвиробника та закупівель до державного продовольчого резерву

Діяльність Уряду на аграрному ринку можна поділити на два напрямки: це зусилля, направленні на забезпечення потреб державного матеріального резерву в продовольстві, і підтримка сільгоспвиробника та захист його інтересів.

В даному випадку достатньо розглянути ринок підтримки сільгоспвиробника, а саме програму заставних закупівель та програму закупівель до державного продовольчого резерву, із запровадженням механізму аграрної інтервенції, які мають забезпечити Уряду участь в регулюванні цінової політики на внутрішньому аграрному ринку України, з метою захисту інтересів власного виробника.

Аналізуючи механізм заставної закупівлі, можна зробити висновки.

Після появи товару у виробника Держава починає його інвестувати, використовуючи механізм заставної закупівлі зерна. Економічна суть даного механізму в тому, що виробникові дають кредит із бюджетного ресурсу, а в заставу забирають уже готове до продажу зерно, накопичене на сертифікованому складі. Залоговий ресурс зерна обраховують по мінімальним закупівельним цінам, сформованим КМУ ще в лютому місяці. Сума кредиту не перевищує 80% загальної вартості залогу. Економічний сенс в тому, що виробник повинний сидіти і чекати зростання цін. І ні для кого немає секрету, що той, хто повинен дати цю підвищену ціну, ніхто інший, як трейдер-експортер чи перекупник. З однієї сторони, неважко здогадатися, кому легше чекати і хто від цього більше втрачає, виробник у сезон осінніх польових робіт, одержавши тільки частину запланованих коштів, чи трейдер, у якого "за спиною" ніякого виробництва немає. З іншої сторони, перекупник працює на різниці цін між виробником і експортером, а трейдер-експортер -- на різниці цін між українським ринком і світовим, а якщо такої різниці не виявиться, трейдер теж працює в режимі вичікування (викручування). І згодом державі та виробнику залишається не що інше, як з'ясування стосунків між собою.

А ще постає питання, де ті чинники чи важелі, які повинні примусити трейдера дати цю вищу ціну пізніше, якщо він не дав її спочатку? З іншої сторони, якщо важелі є, то чому потрібно ждати, а не застосовувати їх на початку маркетингового року, що дасть можливість виробнику своєчасно продати свій товар за реальною ринковою ціною та одержати кошти за нього в повному обсязі.

Є ще одна сторона медалі. Виробник повинен викупити заставне зерно перед тим, як його перепродати трейдеру. А де взяти гроші для викупу, якщо кредит потратив, а зерно в заставі? В більшості випадків результат заставного кредитування один -- держава забирає у виробника зерно по мінімальним закупівельним цінам, включивши туди всі збитки по збереженню та обслуговуванню, які накопичилися протягом маркетингового року. Зваживши всі "за" та "проти", виробник частіше всього іде на тіньовий ринок та віддає зерно там, бо вважає, що це йому вигідніше.

Створення Аграрного фонду та запровадження механізму аграрних інтервенцій, безперечно, є раціональним кроком до створення цивілізованих ринкових відносин в аграрній сфері України, а також до забезпечення участі держави в регулюванні ціноутворення на аграрному ринку.

Фундаментальною основою будь-якої інтервенції є втручання в процеси, що відбуваються в суспільстві, природі або економіці, з метою їх якісної зміни, із застосуванням відповідних механізмів і ресурсів. Відповідно до Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України" аграрна інтервенція по своїй суті є економічною та призначена для втручання держави виключно в процеси ціноутворення на аграрному ринку. Ресурсом аграрної інтервенції є фінанси і товар, механізмом -- біржові торги.

Отже, на законодавчому рівні все впроваджено згідно з науково-практичними рекомендаціями. Але коли порівняти практику впровадження державної аграрної інтервенції з фундаментальними основами та з тими ж науково-практичними рекомендаціями, виходить зовсім інше.

3.1.3 Позабіржовий приватний сектор Аграрного ринку України

На перший погляд, позабіржовий сектор аграрного ринку може здатись хаотичним, але це тільки з позиції поверхового аналізу. Якщо провести детальний аналіз, то можна стверджувати, що даний сектор на сьогодні вже остаточно сформував свою фундаментальну основу та має ешелоновану інфраструктуру, відповідні правила гри, установлені принципи ведення конкуренції та відпрацьовану методологію утворення ціни.

Основними суб'єктами інфраструктури по-забіржового ринку є:

провідний трейдер експортер. Крупнооптовий спекулянт на світовому ринку зерна, включно ринок зерна України;

трейдер-експортер. Мілкооптовий спекулянт зовнішньому ринку зерна України, та крупнооптовий на внутрішньому ринку зерна;

крупнооптовий перекупник (офіційний спекулянт на внутрішньому ринки зерна);

мілкооптовий перекупник (тіньовий спекулянт на внутрішньому ринку зерна);

виробник

3.2 Перспективи розвитку спеціалізації фермерських господарств

На початку аграрної реформи в Україні вважалося, що головним її напрямом є "...формування багатоукладної економіки замість існуючої раніше одноукладної, заснованій на монопольній державній власності" [16, с. 7]. При цьому йшлося про багатоманітність організаційно-правових форм господарювання. Але провідне місце серед них мав зайняти сектор фермерських господарств. Саме останні вважали як найбільш ефективну і перспективну форму господарювання в аграрному секторі економіки. "Досвід зарубіжних країн свідчить, ідо сімейні фермерські господарства найбільш ефективні і загальноприйняті" [14, с. 26], "У ринковій економіці фермерство є формою господарювання, що найбільш відповідає умовам та законам ринку [14, с. 126]. "Ефективність фермерських господарств як форми господарювання на селі вже не треба доводити" [12, с. 36]. За фермерським господарством "...майбутнє розвитку агарного сектора економіки нашої країни" (15, с. 135]. Таких висловлювань можна навести ще багато. На яких засадах вони ґрунтуються? Насамперед підкреслюється позитивна дія чинника приватної власності на ефективність господарської діяльності.

За період 1990--2007 рр. в Україні відбулося становлення фермерства і має місце певний його розвиток. Нині за кількістю господарюючих суб'єктів у складі юридичних осіб фермерських господарств займають пріоритетне місце. Станом на перше липня 2007 року їхня питома вага у загальній кількості господарюючих суб'єктів у сільському господарстві становила 74,5% [17, с. 51].

Водночас фермерство не виправдало тих надій, які на нього покладали. Йдеться про порівняно незначне місце і роль фермерських господарств у виробництві валової продукції сільського господарства у порівняних цінах 2005 року. В 2007 р. цей показник становив 3,9 %, господарств населення -- 60,1%, приватних підприємств, сільськогосподарських кооперативів і господарських товариств -- 38,6, державних підприємств -- 1,3%- Тобто фермерство у виробництві валової продукції займає передостаннє місце [17, с. 46].

У зв'язку з цим виникає питання: чому фермерство в Україні не набуло належного розвитку і нині щодо виробництва валової продукції значно поступається іншим формам господарювання? Науковці називають чимало причин і, насамперед, відсутність належних "стартового" й "людського" капіталів, проблематичність одержання вигідних довгострокових кредитів фермерами, диспаритет цін, мізерна допомога держави тощо. З усім цим можна погодитися. Водночас такі ж проблеми притаманні й іншим господарюючим суб'єктам аграрної сфери. Тобто усі підприємницькі агроструктури функціонують у більш-менш однаковому ринково-підприємницькому середовищі. Але ж вважається, що фермерські господарства мають "незаперечні переваги" як приватно-індивідуальні (сімейні) форми господарювання. А тому мали б одержати більш масштабний розвиток. Адже ніхто, напевне, не заперечуватиме тезу, згідно з якою поєднання в одній особі власника виробничих ресурсів і результатів господарювання, працівника і менеджера у найбільшій мірі забезпечує сумлінне та творче ставлення людини до праці, сприяє раціональному використанню землі й інших засобів виробництва. До речі, такими є не тільки фермерські, але й інші приватні господарства в аграрній сфері економіки що не використовують найману працю. Очевидний і той факт, що фермерство в країнах з ринковою економікою є пріоритетною організаційно-правовою формою господарювання в агросфері.

Разом з тим такий підхід до фермерських господарств є науковим, але неповним, не системним. Він залишає поза увагою той факт, що ефективність і життєстійкість фермерських господарств визначається не тільки ефектом приватного господарювання, але й дією багатьох інших чинників. Чільне місце серед них займає раціональна спеціалізація фермерських господарств. Це питання -- одне із найактуальніших завдань, що стоїть перед економічною наукою.

Спеціалізація, як відомо, є важливим фактором підвищення продуктивності праці й зниження собівартості продукції в усіх галузях виробництва. За деякими даними, при рівності інших умов за рахунок спеціалізації продуктивність праці може бути підвищена в 2,1 -- 2,5 рази, трудомісткість продукції знижена в 2,5 -- 3 рази, собівартість -- в 1,3 --1,5 рази [15, с. 29]. Специфіка сільського господарства полягає втому, що спеціалізація тут має певну обмеженість порівняно з промисловістю. Насамперед йдеться про те, що фермерам нерідко вигідно поєднувати виробництво продукції рослинництва і тваринниці ва. Якщо остання для фермера є пріоритетною, то йому вигідно вирощувати власні корми. Побічною для нього продукцією тваринництва будуть органічні добрива. Спеціалізація фермерів дає їм змогу більш поглиблено удосконалити свою професію. І головне, що за рахунок спеціалізації у рамках того ж господарства зростає рівень концентрації виробництва товарної продукції.

Разом з тим спеціалізація завжди пов'язана з ризиком зниження попиту на той чи інший вид продукції, на якій спеціалізується фермер, і може призвести до її затоварювання, а відповідно, до скорочення доходу фермерів. У такому разі спеціалізовані ферми мають обмежені альтернативи, особливо короткотермінові, для перепрофілювання своєї виробничої діяльності. У цьому плані диверсифікація виробництва (багатопрофільність) має свої переваги. Зниження попиту й цін на всі товари, які виробляє фермер, менш ймовірне. Отже, спеціалізації в сільському господарстві притаманні позитивні й негативні моменті. Пом'якшити останні можна різними засобами. Один з них -- більш-менш ймовірне прогнозування перспективи попиту на ту продукцію, яку виробляє фермер. Але в ринкових умовах це досить проблематично. Є інший, більш ефективний напрям -- інтеграція і корпоратизація господарств. Для невеликих і дрібних спеціалізованих ферм вони дають змогу значно пом'якшити проблему низького рівня концентрації виробництва. Спеціалізоване фермерське господарство може досягти раціонального рівня концентрації виробництва при менших земельних площах.

В економічно високорозвинених країнах роз виток виробничих сил і посилення таких процесів, як кооперація, корпоратизація і інтеграція фермерських господарств, супроводжувалися поглибленням їх спеціалізації. При цьому її структура відповідає структурі попиту на певні види сільськогосподарської продукції. Тобто не фермери, а ринок (споживач) диктує вирішення таких питань: що, скільки, як і для кого виробляти. А попит визначається потребами. Ринок у цьому контексті має переваги перед централізованим директивним плануванням. Дефіцит окремих видів продукції практично виключається. А тому завжди має місце збалансована структура сільськогосподарського виробництва, яка відповідає попиту споживачів. При узагальненому підході йдеться про те, що співвідношення двох великих галузей сільського господарства землеробства і тваринництва є раціональним І збалансованим. Так, в США частка фермерських господарств у загальній їх кількості, що спеціалізуються на продукції рослинництва, становить 45% і тваринництва -- 55 %. Перші реалізують 92% продукції рослинництва, другі -- 95% тваринництва. "Тваринницькі" ферми нерідко вирощують кормові культури для власних потреб.

Спеціалізація фермерських господарств, зрозуміло, у певній мірі визначається природнокліматичними умовами регіону і країни, В США, наприклад, ряд штатів спеціалізується на виробництві кукурудзи, там, де для цього є найбільш сприятливі природнокліматичні умови. Під кукурудзою зайнято 32 млн га (для порівняння в Україні площа усієї ріллі становить 33 млн га). Біля 71% посівів картоплі зосереджено в семи північних штатах [7].

Фермерське господарство в Україні на початку 90-х років XX ст.. стало однією з перших ринково-підприємницьких агроструктур. З самого початку їх функціонування виникла і дотепер має місце однобічна спеціалізація фермерських господарств на продукції землеробства (таблиця 1).

Отже, в Україні сформувалася спеціалізація не на користь тваринницької галузі. Певні позитивні зрушення у цьому плані відбулися у 2007 р. Водночас в значній мірі це пояснюється не тим, що фермери почали приділяти більшу увагу тваринництву, а несприятливими погодними умовами щодо землеробства. У 2007 р. обсяги валової продукції рослинництва у секторі фермерських господарств зменшилися у порівнянні з 2006 р. (хоча площа ріллі зросла на 6,3%) на 755,1 млн. грн. (21,2%). Обсяги продукції тваринництва зросли на 155,2 млн. грн. (35,5%) [6, с. 150--151].

З точки зору національних інтересів така спеціалізація не вигідна суспільству, тим більше, що й інші агроструктури надають перевагу рослинництву. І не випадково чимало продукції тваринництва (сумнівної якості) Україна імпортує. Фермери також від цього несуть певні втрати в плані неможливості використовувати власні органічні добрива, забезпечення рівномірної зайнятості впродовж року, рівномірного надходження доходу тощо.

Таблиця 6

Структура валової продукції сільського господарства в фермерських господарствах України

Головна причина переважно землеробської спеціалізації фермерських господарств зумовлена ринкової кон'юнктурою і насамперед ринковими цінами. Дійсно, в умовах ринку і економічного суверенітету фермерських господарств орієнтиром їх спеціалізації є ринкові ціни. Фермерські господарства виходять із їх величини та можливих змін на певний вид продукції, а потім обчислюють розрахунки її собівартості. Якщо результати таких підрахунків виявляться негативними, то фермер, напевне, не буде її виробляти та пропонувати ринку. Інакше кажучи, він завжди враховує ринкові ціни, і собівартість на певний вид сільськогосподарської продукції. їх співвідношення наведено у таблиці 2.

Наведені в таблиці 6 дані особливих коментарів не потребують. У 2007 р. чистий прибуток фермерських господарств віл реалізації продукції рослинництва становив 1086,8 млн. грн.,а від реалізації продукції тваринництва збиток становив 20,2 млн. грн. Відповідно, рівень їх рентабельності становив 34,1% і мінус 4,6% [6, с. 164].

Важливою складовою аналізу спеціалізації фермерських господарств є дослідження її структури щодо рослинницької галузі. Найбільш повне уявлення про це дає структура продукції рослинництва в контексті зібраних площ (таблиця 2)

Із даних таблиці 6 випливає висновок про те, що близько 2/3 від загальної зібраної площі фермерських господарств займають зернові та зернобобові культури. При цьому фермери надають перевагу пшениці озимій і ячменю ярому. Інші зернові культури, і навіть кукурудза на зерно, займають другорядні позиції. Висока питома вага соняшнику. У середньому за вказані в таблиці роки -- 25,6%, при рекомендованій -- 10,0% (для збереження раціональних сівозмін). В останні роки помітні зрушення спостерігалися у виробництві сої та ріпака. До речі, у 2006 р. зібрана площа сої становила 120,5 тис. га у порівнянні із 2,9 тис. в 2000 р. (зросла майже в 42 рази), але в 2007 р. вона зменшилася до 90,3 тис. га). Подібна ситуація із ріпаком, зібрана площа якого у 2007 р. становила 143,8 тис. га у порівнянні Із 7,2 тис. га в 2000 р. (збільшилася в 20 разів). Картопля, овочі, продовольчі баштанні культури, кукурудза на силос І зелений корм займають 1,5 -- 2% від зібраної площі і виробляються в основному для задоволення власних потреб фермерських господарств.

Як можна оцінити структурну спеціалізацію фермерських господарств, що склалася в Україні і є більш-менш стабільною впродовж 2000--2007 рр.? Які можливі тенденції її зрушення? Спробуємо дати відповідь на поставлені вище питання. З точки зору фермерів, тобто максимізації прибутку, якщо взяти рівень рентабельності, який склався у 2007 р., то насіння соняшнику і в подальшому буде привертати до себе їх пильну увагу, а площі під цукрові буряками вже і в подальшому будуть зменшуватися. Овочі, хоча за рівнем рентабельності перевищували у 2007 р. зернові та зернобобові культури, але поки що найбільші за розмірами площі вони займали у 2006 р. -- 14,1 тис. га, що в розрахунку на одне фермерське господарство становило -- 0,33 га (в 2007 р. відповідно -- 0,26 га).

У плані додержання наукових сівозмін як одного із пріоритетних напрямів збереження і відновлення родючості ґрунту питома вага соняшнику у зібраних площах -- майже 25% не відповідає цьому процесу.

Таблиця 7

Питома вага основних видів продукції рослинництва у загальній зібраній площі ФГ України* (у відсотках)

Тим більше якщо зважити на недостатнє: використання мінеральних і органічних добрив фермерських господарств. Інакше кажучи, як національним інтересам, так і перспективним інтересам фермерів не відповідає існуюча частка соняшнику у загальній структурі сівозмін.

Відносно зернових та зернобобових культур, то велику їх частку у зібраних площах, на перший погляд, можна оцінити позитивно. І рівень їх рентабельності (у 2007 р, -- 22,2%), зважаючи на існуючий диспаритет цін щодо усіх землеробів, більш-менш прийнятний, хоча далеко не відповідає потребам фермерських господарств у відновленні виробництва на інтенсивно-інноваційних засадах. Разом з тим "зернову" спеціалізацію багатьох фермерських господарств необхідно оцінити з точки зору розмірів їх посіву та збору. У зв'язку з цим зазначимо, що, за підрахунками науковців, при виробництві зернових та соняшнику в зоні степу оптимальні розміри сільськогосподарських угідь становлять 300--400 га, картоплі, овочів, плодово-ягідних культур -- 25--50 га. Відносно зернових та зернобобових культур з цього питання можна дискутувати. Водночас в аспекті головного показника продуктивного використання ріллі -- урожайності зернових та зернобобових культур існує пряма залежність між розмірами зібраної площі і урожайністю останніх. Подібна закономірність у 2007 р. мала місце і щодо кукурудзи на зерно, цукрових буряків, соняшнику. Правда щодо останнього, то найвища урожайність була в господарствах із зібраною площею від 500,01--1000,00 га -- 13,6 ц/га, а більше 1000,00 га -- 13,4 ц/га [6, с. 158].

Урожайність зернових і зернобобових культур і кукурудзи із зібраної площі більше 1000 га в 1,9раза більше від площі до 50 га. На жаль, частка останніх до загальної кількості становить майже 3/4.

ВИСНОВКИ

Відносно бажаного удосконалення структури спеціалізації фермерських господарств в землеробстві можна сформулювати такі висновки:

1. Спеціалізуватися на виробництві зернових, кукурудзи, соняшнику тощо мають ті агроструктури і зокрема фермерські господарства, в яких площа їх посіву становить не менше 500 га. Якщо врахувати той факт, що у 2007 р. за розміром сільськогосподарських угідь понад 500 га було 1725 фермерських господарств -- 4,4% до загальної кількості фермерських господарств, що мали сільськогосподарські угіддя (42 тис. їх не мали), то можна стверджувати про великі резерви зростання урожайності й відповідно обсягів виробництва зернових. Позитивним є той факт, що частка використовуваних цими фермерськими господарствами сільгоспугідь у загальній площі сектора фермерських господарств становила 52%, а тих фермерських господарств, використовували понад 1000 га (766 фермерських господарств) відповідно становила 36%.

2. Невеликі і середні за площею землекористування фермерських господарств. Умовно до них можна віднести ті, що мають площу сільськогосподарських угідь:

1) до 50 га;

2) 50,1 -- 500,0 га мали б зосередитися на тих видах сільськогосподарських культур, для яких оптимум землекористування порівняно невеликий.

Йдеться насамперед про вирощування картоплі, овочів, плодів та ягід, винограду (тим більше, що рівень їх рентабельності і тепер більш-менш прийнятний -- див. табл. 2). А при належній концентрації і з врахуванням існуючого попиту та ринкових цін міг бути значно вищим. До речі, у 2007 р. кількість фермерських господарств, що мали площу сільськогосподарських угідь до 50 га, становила 28,7 тис. (73,2% до загальної кількості, що мали сільськогосподарські угіддя), а 50,1 і 500,0 -- 8,8 тис. (відповідно -- 22,4%) [6, с. 150].

Відносно продукції тваринництва, то за умов її збитковості (окрім молока у 2007 р.), а також відсутності у більшості фермерів необхідних коштів для інвестицій у побудову приміщені, з врахуванням сучасних технологій та придбання племінної худоби, більшість фермерів і в подальшому будуть спеціалізуватися на продукції рослинництва. Вирішити цю проблем) можна на державному рівні. Тобто тільки держава за допомогою використання економічних важелів, впливу на ринкові ціни, зокрема на обсяги імпорту продуктів тваринництва, цільових субсидій (субвенцій), пільгового кредитування, може стимулювати розвиток тваринництва в фермерських господарствах. Тут, напевне, без розробки державою спеціальної програми не обійтись. Зрозуміло, така програма без виділення державних коштів приречена на провал.

У 2007 р. фактичне надходження коштів з українського державного фонду підтримки фермерських господарств становило 378 мли грн., у т.ч. для розвитку тваринництва -- 21,4 млн. грн., що в розрахунку на одну ферму становило: 8,7 тис. грн. і 0,5 тис. грн. [6, с. 165 ]. Обсяги такої підтримки не порівнянні з тими, які надають фермерам країни Заходу.

Відносно "поглибленої" спеціалізації фермерських господарств, то вона характеризується такими даними: у 2007 р. кількість фермерських господарств, що займалися вирощуванням тільки зернових та зернобобових культур, становила 4,9 тис. (15,7% до загальної кількості); відповідно технічних -- 1,8 тис. (5,6%); картоплі та овоче-баштанних -- 205 (0,7%); кормових -- 3 тис. (9,6%); плодоягідних та винограду -- 262 фермерських господарств. 8,2 тис. фермерських господарств (26,3%) вирощували водночас зернові та зернобобові культури, соняшник, цукрові буряки.

Фермерство і раніше, і тепер є пріоритетною організаційно-правовою формою господарювання у всіх розвинених країнах Заходу. У порівнянні з Іншими агроформуваннями воно має незаперечну перевагу щодо найвищої із можливих мотивації їх власників-господарів до продуктивної і ефективної праці. Фермер особисто зацікавлений у найвищих результатах господарської діяльності і безпосередньо несе за неї відповідальність. Проте в сучасних умовах у сільському господарстві зростаючий вплив на продуктивність і ефективність господарювання здійснюють розміри господарств, використання новітніх видів техніки і технологій. При всьому значенні чинника приватної власності його недостатньо. Дрібні й малі господарства не мають можливості використовувати відомі переваги великих господарств. Саме це змушує фермерів кооперуватися між собою, інтегруватися з підприємствами третьої сфери АПК, об'єднуватися і створювати партнерства різних типів, корпорації сімейного і несімейного типу. Спеціалізація фермерських господарств також дає змогу використовувати переваги великого господарства на порівняно менших площах сільськогосподарських угідь певних видів землеробства.

Саме тому важливим напрямом розвитку фермерства в Україні є раціональна спеціалізація, яка враховувала б оптимальні розміри землекористування щодо окремих видів сільськогосподарської продукції. Нині фермерські господарства України притаманна переважно однобічна спеціалізація щодо двох великих галузей сільського господарства -- рослинництва і тваринництва на користь першої. А в останній малі й середні ферми надають перевагу тим видам товарної продукції, які з більшою продуктивністю і рентабельністю могли б вирощувати великі фермерські господарства. Вирішення зазначених проблем спеціалізації фермерських господарств потребує відповідної аграрної політики держави.

ЛІТЕРАТУРА

Амбросов В. Ефективність використання факторів розширеного відтворення в аграрному секторі // Економіка України. -- 2009. --№1. -- С.67--73.

Афендікова В.І. проблеми формування інтеграційних зв'язків в АПК у сучасних умовах// Економіка АПК. - 2009. -- № 2.-- С. 24-28.

Архангельський Ю., Радзієвський О. Про ефективність приватизації в Україні //Економіка України. -- 2008. -- № 9.-- С. 86--91.

Бурдейний І.М. З досвіду державного регулювання сільськогосподарського виробництва зарубіжних країн// Економіка АПК. -- 2001. --№ 2. -- С. 124--127.

5. Бабич М.М. Сучасний стан та перспективи розвитку фермерських господарств па Миколаївщині//Економіка АПК. -- 2001. -- № 7. -- С. 33--36.

6. Гарибов В.В. Стратегия управлення несостоятельностью сельскохозяйственннх предприятий// Сборникнаучньїхтрудов. Серия "Зкономика". -- Ставрополь: СевКавГТУ, 2002. -- № 10.-- 180 с. -- С. 20--25.

7. Дмитренко О.М. Роль стратегічного планування в діяльності сільськогосподарських підприємств // Економіка АПК. -- 2009. -- № 1. -- С.43-50.

8. Іванух Р.А., Жовтанецька О.О. Розвиток сільськогосподарської кооперації в умовах переходу до ринкової економіки// Економіка АПК.--2001. --№ 12. -- С. 25--31.

9. Кваша С.М. Земельні відносини в контексті моделей розвитку сільського господарства України//Економіка АПК. -- 2009. -- № 3. --С. 54-57.

10. Кулаєць М.М, Бабієнко М.Ф. і ін. Інновації у розвитку підприємництва в аграрній сфері //Економіка АПК. - 2009. -- № 1.-- С. 55-63.

11. Лукинов И.И. Зволюция зкономических систем. -- М.: ЗАО Изд-во "Зкономика", 2002.

--567 с.

12. Могильний О. Критерії ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки// Економіка України.-2003-№2.- с.65-69.

13. Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: Код. монографія у двох томах/ За ред. П.Т.Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. -- К.: ІАЕ, 2000.'--Т.І. --732 с.

14. Про соціально-економічне становище України за 2008 рік//Економіст.- 2008.-№7-с.28-30.

15.Саблук П.Т. Стабільні економічні умови як фактор послідовного підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва// Економіка АПК. -- 2003. -- № 1. -- С. 12--18.

16. Саблук П.Т. Підвищення ролі аграрної економічної науки у формуванні та реалізації аграрної політики в Україні// Економіка АПК. -- 2001.--№ 3. -- С. 3--10.

17. Статистичний збірник "Сільське господарство України": за 2007 рік. / Державний комітет статистики України. -- К., 2007. -- 391 с.

18. Хвесик М.А., Голян В.Я. Інституціональне забезпечення землекористування: теорія іпрактика: Монографія.-- К.: Книжкове видавництво НАУ, 2006. -- 260 с.

19. Черняков Б. Аграрний сектор США на рубеже веков// АПК: зкономика, управление. --2000. -- № 7. -- С. 50--56.

20. Шпикуляк О.Г. Менеджмент і здійснення кадрової політики аграрного підприємства // Економіка АПК. -- 2004. -- № 12. -- С. 132--136.

21. Юрчишин В.В. Аграрні революції в Україні в контексті зламів політичних епох: вимоги і сучасність//Економіка України. -- 2009. --№3. --С. 45--57.

ДОДАТОК 1

Посівні площі під урожай 2008 р.

ДОДАТОК 2

Чисельність поголів'я худоби та птиці на 1 липня 2008 р.

ДОДАТОК 3

Середні ціни реалізації сільскогосподарськими підприємствами основних видів аграрної продукції

Размещено на Allbest.ru