Навчання етикету передбачає моральне, естетичне й трудове виховання дитини. Відомо, що усвідомлене спонукування до активної праці ґрунтується на глибокому розумінні сутності праці як вищої цінності, котра є не лише засобом для існування, а й важливою умовою розвитку особистості, її першою життєвою потребою.

Втім, як свідчить практика, соціально-моральне значення праці як найголовнішої діяльності людини дуже часто усвідомлюється недостатньою мірою.

На питання про головні риси старшокласника 1990-х років хлопці відповіли: широка поінформованість, інтерес до мистецтва, спортивність.

Коли ж їх запитали, наскільки характерною рисою для них є праця, замість відповіді натрапили на зустрічне питання: "А що ви маєте на увазі?"

Б. Нікітін, відомий ентузіаст нових методів виховання, писав, що коли дитина починає вимовляти перші звуки - ми прагнемо її навчити говорити, коли вона підводиться на ніжки - ми вчимо її ходити, щойно малюк узяв у руки ложку - ми вчимо його їсти, але 7-8-літню дитину, вже здатну до простих, легких видів праці, ми цілих 10-15 років оберігаємо від неї (тобто від праці. - В. Ш.), наче від чуми. А потім вже дорослу занурюємо на вісім годин у роботу, не підготувавши її ані фізично, ані морально, начебто "трудові якості" не вимагають розвитку й удосконалення, подібно до мовлення, ходіння чи вміння писати. Зрештою ми обкрадаємо особистість, позбавляємо дитину природної жадоби до праці. Відбувається запізнення до праці, що обертається потім і запізненням на роботу, і нескінченними перекурами, і навіть прогулами.

Народна сімейна педагогіка здавна підносила на моральний п'єдестал раннє трудове самоствердження ("він у мене вже за мужика!", "вона - справжня господиня в домі!"). Якось непомітно почало сходити нанівець розуміння моральної значущості раннього трудового дорослішання власних дітей. А дарма. Як виховати працьовитість поза працею?

На превеликий жаль, школа також допомагає сім'ї "охороняти" дітей від праці. Письменник О. Радов слушно наголошував, що міська школа недостатньо виховує працьовитість і дисциплінованість. І справді, без серйозної трудової діяльності важко виховати й дисципліну, й відповідальність, й активну громадянську позицію, тобто саме ті якості, які є ключовими для формування особистості та виховання культури поведінки. А "іграшкова" праця в сім'ї та школі ображає самолюбство дітей, котрі дорослішають, і жодною мірою не сприяє зародженню в них інтересу й сумління до праці.

При формуванні етикету в сім'ї та школі виникає прогалина, зумовлювана недостатньою моральною підготовкою підлітка до правильного засвоєння головного принципу розподілу життєвих благ - за працею. Французький письменник Е. Базен у романі Талас сови" писав, що дитина має знати про розподіл грошей у сім'ї: скільки потрібно на харчування, одяг, білизну, гігієну, комунальні послуги, транспорт, а скільки - на задоволення.

Це надає вагомості дитині у власних очах.

До того ж саме така праця стає мірилом гідності людини й мірою її добробуту. Людина формується діяльністю (працею). Праця є первинною у становленні особистості. Праця - це вирішальний чинник людського буття, оскільки виступає природною умовою життя людини. У праці, діяльності виявляється сутність людини.

За працею розподіляються блага, працею визначаються морально-етичний образ людини, її значимість й авторитет у колективі і суспільстві. На жаль, практика праці як підґрунтя формування етикету в умовах школи і сім'ї поки що відпрацьована недостатньо, і діти уявляють її здебільшого по-думки, хоча працювати вони готові й колективно, й безкорисливо, й багато. Тож у чому річ?

На нашу думку, основними помилками, яких припускаються батьки у вихованні дітей, є такі:

· батьки надмірно жаліють своїх дітей, щосили намагаються вберегти їх від труднощів життя. А втім, по-справжньому шкодувати й берегти дітей - це означає готувати їх до самостійного життя, до життєвих випробовувань, допомогти їм розібратися в самих собі та інших (адаптуватися в житті);

· діти виростають соціально пасивними, звикають жити у тепличних умовах, покладатися на матір, часто-густо не можуть захистити власну гідність. "Перш ніж покохати в дівчинці жінку, хлопчик має любити в ній людину, пережити почуття захвату, гордості, натхненності найвищою людською радістю - радістю інтелектуального, естетичного спілкування людини з людиною", - говорив В.О. Сухомлинський;

· мати - рабиня, батько - холуй. "Я виросла в нестатках і турботах, тож нехай моя донька цього не знає", - у такому разі дочка зазвичай вміє лише красиво вдягатися (але пере й прасує мати). Мати-ра-биня не може викликати поваги у дочки, тому наслідувати свою матір-рабиню така донька не стане.

Для виховання хлопчика дуже важливий авторитет батька, його гідність. Батько-п'яниця, непорядний і байдужий не викликає поваги. Французький учений Ш. Фур'є писав: "За те, що жінку тримають у рабстві, ніхто не несе покарання більшою мірою, ніж сам чоловік". Чому? Тому що приниження жінки руйнує природну гармонію між чоловіком і жінкою, воно образливе як для жінок, так і для чоловіків.

Батько - це сила, розум, опора сім'ї в життєвих негараздах. Це розважливий, справедливий старший друг. Він великодушний і самовідданий. Він не дозволить схибити на життєвому шляху. Відсутність батька зумовлює розвиток у хлопчика негативних рис: боягузливості, усамітненості, впертості, агресивності. Авторитет батько здатен заслужити справами, турботою про дружину і дітей.

Практику залучення дітей до цілеспрямованої, серйозної, дорослої праці, що сприймається як шляхетне покликання, далеко не завжди можна зустріти у наших сім'ях.

Якщо підліток із раннього дитинства займається цікавою справою, неробство завжди обтяжуватиме його. Соціологи звернули увагу на те, що серед молодих робітників-раціоналізаторів практично ніколи не трапляється порушників трудової дисципліни. Інтерес до праці не можна підміняти однією лише цікавістю (хобі). Треба, щоб у підлітка була цікава, корисна справа, що сприятиме невпинному зацікавленому морально-етичному вдосконаленню особистості, позаяк праця - це завжди добро, віддане людям. У цьому випадку розвивається особистість та гідність, а праця сприймається як духовна цінність.

А.С. Макаренко вважав за потрібне давати дитині кишенькові гроші, щоб вона мала змогу обмірковувати витрати, планувати їх, заощаджувати на одному, щоб придбати інше. Найрозумніше - перетворити обговорення домашніх питань сім'ї на традицію. Загальні збори, "раду сім'ї" треба старанно готувати, щоб дитина навчилася усвідомлювати реальну вартість грошей, розуміти, що далеко не все, що заманеться, можна купити одразу; розрізняти основні й другорядні потреби сім'ї; вміти піклуватися про сімейні нужди.

Діти тривалий час одержують блага в сім'ї не за працею. До яких меж зростатиме обсяг споживання підлітком незароблених благ? На це питання не можуть дати відповідь ані сім'я, ані школа. Сім'я може виховати в дітей необхідну моральну навичку: не бери, якщо не заслужив; шукай справу, якою можна було б відповісти на турботу.

Праця підлітка у сім'ї має оцінюватися за моральним принципом "за працею й честь" і зіставлятися із самооцінкою, тобто дитина має відповідати сама перед собою: яку я приношу користь? Так, Ю.П. Азаров радив, що будь-який виріб, зроблений руками дитини, варто берегти, бо він дорожчій за кришталеву вазу.

Необхідно з дитинства привчати дитину бачити кінцевий результат своєї праці й дбати про тих, кому ця праця призначена. Тоді значно поменшає браку і на роботі.

Праця завжди важка. Треба вміти якоюсь мірою долати самого себе. В одній школі учень запитав льотчика В.К. Коккінакі, чи завжди йому легко працювати. Славетний льотчик відповів, що коли працюється легко, він ловить себе на тому, що працює несумлінно. Адже сумлінна людина завжди шукатиме, де їй найцікавіше і де вона може принести максимальну користь. Робота нерідко буває неприємною, буденною, але сумлінна людина не може відмовлятися від неї.

Чому б не мати вдома куточок-майстерню для дитячої праці? Адже робити будь-що слід тільки добре. У народі кажуть: "Орач не той, хто оре, а той, хто милується своєю роботою!". Діти любитимуть працю в сім'ї і шкоді, вона буде для них радістю, якщо довіряти дітям, вважати їх повноправними учасниками трудового процесу, доручати їм пошук оптимального варіанта.

Дружина американського винахідника Томаса Алва Едісона згадувала про його захопленість: "Якщо ви уявите собі людину, котра живе в стані безперервного збудження, котра нічого не бачить і не чує навколо, яка ні про що не думає, не робить нічогісінько з того, що безпосередньо не стосується розв'язуваного завдання, ви матимете якнайточніше уявлення про Едісона під час роботи".

Пропонуємо низку рекомендацій на доповнення наведених раніше:

· трудові традиції у кожній сім'ї - це своєрідна сімейна естафета;

· елементи конкурсу, орієнтування на те, хто "більше вміє", хто якісніше виконає своє доручення;

· трудова нарада членів сім'ї, у якій діти беруть участь в ухваленні рішення нарівні з дорослими;

· навчання елементів НОП (наукової організації праці); трудова звітність за тиждень на сімейній раді;

· планування спільних справ батьків і дітей; обов'язкова естетична оцінка дитячої праці.

У домашній праці головне, мабуть, не робота, а турбота. Домашня праця - ще добра школа підготовки майбутнього сім'янина. Ініціатором домашньої праці майже завжди виступає мати. А чи не можна батькові виявитися ініціатором благоустрою подвір'я, домівки, ігрових дитячих майданчиків, тобто вийти разом із сином попрацювати за межами квартири. Ми всі скаржимося на перевантаженість шкільних програм, а самі й у школі, й удома робимо все, аби звільнити дітей від праці. Тому й ростимо ледарів. А де неробство - там і злочини. Духовний вакуум, в якому іноді опиняються підлітки, заповнює схильність до шкідливих звичок.

Етикет взаємин у сім'ї та школі ґрунтується на увазі до людини, на повазі людської гідності. "Щоб завтра прийшов пострижений!" - гримає вчитель-майстер ПТУ на учня. - "Якщо наважишся прийти із довгим волоссям, власноруч пострижу тебе наголо". Неважко збагнути, що сталося далі. Учень не прийшов зовсім - ані стрижений, ані з довгим волоссям. Почався затяжний конфлікт за участю батьків, директора. Дратівливість педагога часто-густо викликає лише негативний ефект. Чому? А тому, що супроводжується, як правило, зневажливим ставленням до дитини. А без поваги наша вимогливість, наголошував А.С. Макаренко, виявляється малоефективною.

Майстер Санкт-Петербурзького технічного училища № 79 Н.Г. Пакуліна чинила по-іншому. Вона, начебто між іншим, сказала хлопчиську із довгим волоссям, що ця стрижка йому не пасує і показала журнал мод. Не одразу, а за три-чотири дні учень прийшов підстрижений. Мета була досягнута тактовністю наставника, його повагою до особистості учня.

Л. Богопольська у статті "Навчити повазі" розповідає про відомого у Санкт-Петербурзі педагога-вихователя С.О. Апексєєва, котрий працює з важкими підлітками. Він поставив своїм вихованцям складне питання - як вони вчинять, якщо доведеться порушити закон і ніхто про це не дізнається. Вони відповідали докладно, нічого не приховуючи, мотивували свої вчинки. Причина відвертості не тільки в довірі до Алексеева, а й у кількох підсумкових словах видрукуваної анкети: "Дякуємо за щирі й докладні відповіді". Ця повага старшого друга зобов'язувала підлітків бути правдивими й серйозними.

У профтехучилищі при об'єднанні "Кіровський завод" до всіх без винятку хлопців вихователі-вчителі звертаються на "Ви". Л. Богопольська із вдячністю згадує свого вчителя О.О. Посінкова, професора-мистецтвознавця, який викладав у їхній школі біологію.

"Він дуже любив молодь. Ставився прихильно й доброзичливо до своїх учнів. Пояснюючи, захоплювався, жив у своїй розповіді, не чув ані дзвоника, ані галасу в коридорі. Він навчав нас, учнів, того "інтелектуального" стилю спілкування, який, на його думку, мав стати нормою наших відносин, нормою й правилами етикету.

Щиро дивувався, якщо ми розмовляли під час відповіді нашого товариша, й зауважував, що це цікаво. Нічого особливого у відповіді не було, але натхненний підтримкою вчителя однокласник оживав на очах, мова його набувала образності, яскравості.

Так на уроках професора Посінкова вчилися ми слухати не тільки себе, а й сусіда по парті, а в майбутньому - і співрозмовників.

Жодного разу професор не виставив оцінки несправедливо. Найбільше страждав, коли йому доводилося ставити "посередньо" і закликав нас не плисти по життю, а твердо крокувати.

Навчалися ми в нього дивовижній властивості душі - здатності до співпереживання, до співчуття.

. Давно вже пішов із життя улюблений учитель, але ми й досі не говоримо про нього "жив": він живе у пам'яті, справах своїх учнів".

Доброзичливість, поважне ставлення до вихованця мають бути не винятком, а правилом для кожного вчителя - наставника молодих. А втім, нерідко можна почути:". Я теж маю право на власний настрій, - каже молода вчителька. - Іванов на уроці крутиться, базікає, заважає, то невже я маю гладити цього шибеника по голівці?"

Спадає на думку давня історія, що трапилася в перший рік роботи в школі Л. Богопольської. Це був відмінний урок, що його дали молодому вчителеві п'ятнадцятирічні підлітки, котрі довели, що за партами сидять не просто учні, а люди. А сталося таке. Богопольській дали два дев'ятих класи. Один одразу став улюбленим - там було доволі тихо, й усе йшло так, як розписано в педагогічних підручниках. Натомість в іншому - бурхливо реагували на все. І вона щосили намагалася втихомирювати їх постійними зауваженнями.

Одного разу, ввійшовши у клас, вона опинилася у цілковитій тиші, яка одразу стурбувала її. Перед нею були не обличчя, а маски, на яких нічого не відбивалося. Пролунав дзвоник, і всі мовчки вийшли з класу, одна дівчинка, що йшла останньою, промовила: "Бачите, як сьогодні було нудно. Адже ми живі люди, а ви не хочете на це зважати. І галасуємо ми не тому, що нам нецікаво, а тому, що ділимося враженнями. А дехто з учителів цього не розуміє і не поважає нас".

Мистецтво шанувати людей, бути милосердним, терпимим, поблажливим до окремих їхніх недоліків починається з нас, учителів, батьків.

В одній із київських шкіл проводили молодіжний диспут зі старшокласниками, присвячений моральному обличчю молодої людини. У 9-10 класах не все було гаразд із навчанням і дисципліною. Першим слово взяв учитель, людина середнього віку. Він почав розповідати про себе і своїх товаришів, пригадавши важке воєнне і повоєнне дитинство, голодні трудові будні, мимоволі вдався до узагальнень, а потім, як це часто трапляється, до обвинувачень, закидів, схожих на категоричну вимогу відшкодувати невідновлювані втрати. Хлопці переглядалися, підводилися, бурмотіли, наче перепрошували, тож ситуація навдивовижу нагадувала якесь каяття. Диспут був зіпсований, хлопці замкнулися, серцем відчуваючи, що відвертість у цьому разі може їм тільки зашкодити.

О. Романченко на шпальтах "Літературної газети" описує ставлення майстра меблево-складального комбінату до новачків. Майстрові цьому щоразу підкидали нелегких учнів, знаючи, що він уміє завойовувати довіру хлопців. Проте якось і йому дістався міцний горішок - учень, котрий уже попрацював на різних підприємствах і на жодному не став своїм. Новий учень з'явився у бригаді без найменшого наміру братися за роботу. Всім своїм виглядом він начебто заздалегідь клав край будь-якій спробі залучити його до спільних справ, примусити бодай до чогось. Одначе в цій бригаді його ніхто ні до чого не примушував, але й не ігнорував демонстративно. Хлопці працювали, радилися з майстром, тоді як хлопець гордовито стояв біля вікна, оглядав подвір'я зі штабелями дощок. і час від часу зухвало поглядав на годинник. Наблизилася обідня пора. Хлопці вирушили до їдальні, весело перегукувалися, а новенький навіть не ворухнувся, демонструючи цілковиту байдужість до того, що відбувається. Й отут до нього підійшов майстер. Хлопці напружено чекали: ніхто не міг угадати, що станеться далі, майстер узагалі нерідко дивував їх непередбачуваністю власних дій. Напружено очікував майбутню розмову й новенький. Про можна було здогадатися навіть з його пози - вона стала ще зухвалішою. Раптом у цілковитій тиші пролунав рівний і спокійний голос майстра:

Ваша високість, обід сюди накажете подати?

Новачок тривожно озирнувся, допитливо оглянув хлопців, побачив, що з нього не кепкують, і несподівано розсміявся сам. Напевне, збагнув, як виглядає з боку у своїй недоречній зверхності.

Очевидно, хлопчака цього часто-густо розпікали й удома, й у школі, й на роботі. І цього разу в майстра, мабуть, теж були "заготовлені" повчання і докори, тим паче, що підліток на них заслуговував. Але таємниця майстра була в тому, що він і гадки не мав про чиюсь нікчемність. За порожньою бравадою учня він зумів розгадати самолюбні муки невдахи, котрий щосили намагався обстоювати свою багаторазово потурану гідність, боявся видатися кумедним і жалюгідним у власній нездатності забити звичайнісінький цвях. На щастя хлопчиська досвідчений майстер належав до керівників (наставників), які відносини з людьми будують на засадах справедливості й незмінної поваги. І якщо суворість, вимогливість збільшувалася поступово, то справедливість і повага до людини, незалежно від її віку і зробленого нею у житті (доброго чи поганого), виказувалися негайно, з першої зустрічі.

Мови, математики, хімії, історії фізики дітей навчають з дитинства, а культуру спілкування, на жаль, прищеплюють не завжди.

Методом виховання у багатьох школах і досі залишається суворий тон і благоговійна відстань. На зборах часто торочать про дружбу та повагу, а на справді? Деякі вчителі самі знижують оцінки за поведінку. А втім, поведінка - це не зведення заборон і обмежень.

Усе починається в сім'ї. Нахабство теж. У деяких сім'ях вважають за нормальне грубіянити найближчій людині - матері. Там не почуєш жодного теплого слова на адресу старших. А з сім'ї людина йде до школи, а потім в інститут, на роботу.

У формуванні етикету за умов сім'ї та школи найважливішу роль відіграє усвідомлення й засвоєння юною особистістю того, що вважається мерзотним, непридатним:

· лінуватися, ледарювати, бути недбайливим дармоїдом;

· видавати за заслугу те, що є твоїм обов'язком;

· жадати від батька й матері того, на що ти не заслуговуєш;

· бути жадібним, корисливим, негостинним;

· соромитися простої праці своїх батька й матері;

· глумитися над старістю;

· лицемірити, казати не те, що думаєш і відчуваєш;

· плазувати перед сильнішим за тебе;

· давати порожні обіцянки;

· порушувати дане слово;

· доносити на товариша;

· малодушничати, уникати відповідальності за свої вчинки;

· байдуже ставитися до людського лиха;

· спрямовувати силу і фізичну перевагу на лихі справи;

· мовчати, коли треба говорити, й говорити, коли треба мовчати;

· відступати перед небезпекою й намагатися будь-що зберегти власний спокій і добробут;

· домагатися для себе полегшення за рахунок товаришів;

· кривдити дівчинку, жінку;

· не слухатися матері, батька, обманювати їх;

· базікати;

· глузувати з каліцтв;

· не любити й кривдити тварин.

Викладач Камчатського педінституту Б. Бушелєва розповідає, як вона на заняттях з культури поведінки показала четверокласникам стилізовану фігурку людини, вирізану з білого паперу, і запропонувала їм визначити, чи вихована ця людина. Чоловічок вирушив гуляти по партах і повернувся до неї з написом: "Містер Ікс". Тоді, прикріпивши фігурку посередині класної дошки й накресливши промені, які розходилися усебіч, вчителька запропонувала зробити чоловічка гарним, тобто наділити якоюсь ознакою вихованої людини. Пропозиції посипалися, наче з рогу достатку:

"Він завжди перший вітається!; говорить чарівні слова!; поступається місцем!; не вживає грубощів!; не ображає!; не штовхається!; завжди охайно виглядає!; прасує брюки!; полюбляє читати книжки!; у нього вдома чисто!; допомагає вдома!; навчається добре й відмінно!. "

Хлопці не скупилися. На хвилі щедрості вони нагороджували чоловічка такими чеснотами, яких навіть і самі не мали. Ознак вихованості виявилося забагато, втім, потім з'ясувалося, що їх можна узагальнити. Ми з хлопцями дійшли висновку: вихованим називають того, хто вміє поводитися серед людей, зовні чистий і охайний, працьовитий, добре навчається, допомагає старшим, у кого лад у всьому, хто не марнує часу.

У перекладі "дорослою" термінологією це означає, що вихованість охоплює культуру спілкування, культуру праці, культуру зовнішності й культуру задоволення повсякденних потреб. Головними з перелічених вимог є культура праці й етикет мовного спілкування.

Проте ми проаналізували вихованість у плані змісту цього поняття. А можна спробувати зазирнути всередину і розглянути її з психологічного боку.

На автобусній зупинці дівчинка, котрій років вісім-дев'ять, уважно розглядає обличчя людини, знівечене шрамами й опіками. Кремезний, високий чоловік безпорадно щулиться, піднімає комір пальто, відвертається. Але дівчинка, випроставши руку з руки матері, обходить його навколо і знову пильно вдивляється, не мигаючи. Чому дитина поводиться непристойно?

Важко припустити, що тут має місце свідоме бажання скривдити незнайому людину, зробити їй боляче, порушити норми етикету. Щоб правильно поводитися, обов'язково треба знати норми етикету і правила поведінки. Інтуїція, почуття, навіть прихильне ставлення до людей не завжди підкажуть, як треба вчинити в тій чи тій ситуації. Чи слід вітатися з незнайомою людиною, котру ти, втім, щоранку зустрічаєш на зупинці? Хто припиняє телефонну розмову: той, хто зателефонував, або той, кому телефонуємо? Чи слід знімати взуття і вдягати хазяйські пантофлі, прийшовши в гості?

Отже, знання правил етикету - необхідний елемент вихованості. Але саме по собі воно ще не робить людину вихованою. Особливо якщо дотримання норм етикету сприймається як неминучий, але тяжкий обов'язок.

Одна невигадлива дівчинка в шкільному творі написала: "Нас навчали, як поводитися в їдальні, у кіно, вдома та в інших місцях. Коли мені заманеться, я ці правила виконую, а якщо не захочу, то й не виконую". Але не всі такі відверті. І чимало трапляється людей, котрі, знаючи правила етикету і дотримуючись їх (нічого не вдієш, вимога часу!), у глибині душі вважають їх порожніми й нікчемними умовностями, які ускладнюють життя.

Щиросердне сприйняття правил етикету і гарного тону, глибока переконаність у доцільності й обов'язковості їх, палке бажання слідувати їм - це теж важливий психологічний елемент вихованості. Його треба формувати обережно і старанно, використовуючи для цього всі можливості, й передусім виховну силу мистецтва, особливо в сім'ї та школі.

Але чи часто з'являється у наших фільмах, на сторінках книжок, у спектаклях герой із бездоганними манерами? Якщо це й трапляється, то гарні манери персонажа майже завжди є першою ознакою того, що він - тип негативний.

Проте буває й так: людина знає правила етикету, розуміє їх морально-етичний зміст, прагне дотримуватися їх, та попри все в очах оточення виглядає недостатньо вихованою. Причина цього така: у процесі повсякденного життя і спілкування з людьми нам доводиться виконувати безліч простих і неодноразово повторюваних дій - подати загублену річ, допомогти вдягти пальто, поступитися місцем, пропустити вперед, радо привітатися, чемно вибачитися, невимушено вклонитися, користуватися столовими приборами тощо. Але навіть найелементарніші з цих дій потребують певної навченості. Пропустити супутника у дверях - і це треба вміти. А впродовж дня, тижня доводиться сотні разів приймати такі міні-рішення. Майже три століття тому англійський філософ Дж. Локк писав: "Якщо душа людини, котра живе в суспільстві, поглинена тим, щоб неспокійно стежити за кожною дрібницею своєї поведінки, то поведінка стає лише вимушеною, незграбною, позбавленою грації". По-справжньому вихованим можна назвати тільки того, в кого вироблені стійкі й міцні правила етикету, в кого вони перетворилися на звичку. У звичці дія автоматизується і здійснюється без спеціальної мотивації. Так, наприклад, ми говоримо про звичку, коли юнак просто не в змозі сидіти, якщо поряд стоїть жінка. Цінність доброї звички у тому й полягає, що вона звільняє свідомість людини від дрібних турбот і дає їй змогу зайнятися важливішими справами.

На користь виховання гарних звичок виступав К.Д. Ушин-ський. Він порівнював добру, гарну звичку з моральним капіталом, покладеним людиною у свою нервову систему. Капітал цей безупинно зростає, і відсотками з нього людина користується ціле життя. І, навпаки, дурна звичка - невиплачена позика, вона може довести людину до цілковитого банкрутства.

Чим частіше ми повторюємо правильні дії й учинки, тим менше зусиль потребують вони від нас, тим кращою стає наша поведінка (досконалішою, невимушенішою, природнішою). Цілком справедливим є твердження, що звичка - це друга натура.

3. Культура взаємин батьків і дітей