Структура фінансового ринку та його суб’єкти

Кредити надаються виключно на комерційних засадах з обов'язковим додержанням таких умов:

- кредити надаються позичальнику в безготівковій формі шляхом оплати розрахункових документів з позичкового рахунку. Перевага надається такій формі розрахунку, яка передбачає оплату за розрахунковими документами за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) та акредитивні форми. Попередня оплата за рахунок кредитних коштів не дозволяється, за винятком випадків, передбачених вищезазначеним Положенням «Про кредитування»;

- кредити для розрахунків із громадянами за укладеними з ними договорами за здану сільськогосподарську продукцію надаються в безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на особові рахунки громадян. В окремих випадках ці кошти можуть видаватися готівкою;

- в окремих випадках кошти в рахунок наданого кредиту можуть бути перераховані на поточний рахунок позичальника для використання їх на цілі, передбачені кредитним договором, зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту;

- сума кредиту, що надається позичальнику, знаходиться в межах ліміту, встановленого для відділення.

Питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, у межах якого має право приймати рішення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом дирекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встановленого для дирекції кредитним комітетом банку на підставі обґрунтованого клопотання відділення банку або дирекції.

Здійснюється кредитування тільки тих видів діяльності, які передбачені Статутом позичальника. Процес кредитування передбачає безумовне додержання принципів. Принципи кредитування - це основні положення кредитного механізму, що визначають сам процес кредитування.

Принцип терміновості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон'юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу;

3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.

Принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом.

Відсотки, які сплачує позичальник за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять до собівартості продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, позичальник сплачує за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні.

Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується, попит та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.

Нарахування відсотків за користування кредитом здійснюється відповідно до правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правління НБУ від 25.09.97 №316.

Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються щоквартально з урахуванням фінансових можливостей позичальника і банку.

При цьому строк сплати авансованих щомісячних платежів може бути перенесений, але не пізніше строку квартального платежу.

Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни відсоткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.

Кредити зі стягненням пільгових (знижених) відсотків надаються тільки при умові відшкодування, за рахунок коштів органів, які приймають таке рішення.

У разі несплати позичальником нарахованих відсотків у строки, їх сума відноситься на відповідні рахунки простроченої заборгованості за нарахованими відсотками.

Банк припиняє нарахування відсотків за простроченими кредитами у разі: повного виконання зобов'язань позичальником; оголошення позичальника банкрутом; ліквідації позичальника; закінчення строку позовної давності; вчинення нотаріального запису про примусове стягнення боргу; рішення суду про примусове стягнення; прийняття банком на баланс заставленого майна; укладення угоди про заміну кредитного зобов'язання іншим зобов'язанням між тими ж сторонами.

Банк може призупинити нарахування відсотків за кредитами, які за класифікацією Національного банку України віднесені до небезпечних і безнадійних.

Рішення про призупинення нарахування відсотків приймається кредитним комітетом установи банку, який приймав рішення про надання кредиту, після детального опрацювання кредитної справи працівниками кредитних підрозділів, служби безпеки та юридичної служби, які подають обґрунтовані висновки про можливість призупинення нарахування відсотків.

Принцип забезпечення кредитування означає наявність у позичальника юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту.

2.2 Регулювання фондового ринку

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше - вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге - існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).

Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кожному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.

Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.

1. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад,Національний банк).

Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.

Законодавче регулювання є більш стабільним, так як процедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.

Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіку України.

Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган - Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, в законах, що регулюють РЦП, створюються списки (переліки) цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи.

В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.

3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов'язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.

Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у вільному обігу не з'являються сумнівні грошові інструменти, а з другого - сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.

Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП об'єктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобов'язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.

5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава пред'являє вищі вимоги до тих суб'єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність. Це припускає, перш за все, наявність у керівників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації, вмінь та сумлінності поведінки.

Посередники на РЦП грають переважно виключну роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозв'язку, його успіх та динамічність. Посередники в більшості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.

Як і в інших країнах, в Україні головною категорією посередників є брокери та дилери. Законодавство України також регулює і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск ЦП шляхом проведення відкритої підписки.

6. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Звичайно такий контроль здійснюють спеціалісти (вповноважені на це) органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих ринок ЦП; вживання заходів для підтримки порядку на РЦП і ряд інших.

Державний контроль здійснюється щодо всіх найбільш важливих областей взаємовідносин. Це стосується, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакету акцій, допуску та обігу на території даної країни іноземних ЦП, перевірки інформації про випуск ЦП та річних звітів емітентів і т.і.

7. Біржовий та позабіржовий сегмент РЦП. Як правило, РЦП має два основних сегменти: біржовий та позабіржовий. Це означає, що він існує одночасно як у вигляді фондових бірж, так і у вигляді відносин із приводу цінних паперів поза цими біржами. Біржовий РЦП - це організовані ринки. Торгівля на фондових біржах здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями. На позабіржовому ринку умови обігу ЦП, укладання та виконання угод за ними є більш вільним та менш процедурним.

Біржовий сегмент займає важливе положення в системі РЦП. Взаємодіяльність на фондових біржах вважається більш надійною порівняно із взаємодіяльністю на позабіржовому ринку. Фондові біржі та торгівля на них виконують функцію «барометра», стан РЦП на даний момент часу. Багато економічних рішень приймається в повсякденному житті на основі обліку стану біржової торгівлі цінними паперами.

Формування максимально справедливої ціни на ЦП повинно сприяти діяльності фондових бірж, на яких за допомогою лістингу, механізму біржової торгівлі буде визначатися єдина котировка ЦП, що повинно підвищувати довіру інвестора до них.

Фондові біржі - спеціальні установи, що створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі ЦП шляхом поєднання попиту і пропозицій за ними, представлення місця та системи засобу як для першочергового розміщення, так і для вторинного обігу ЦП, які повинні працювати за єдиними правилами і за єдиною технологією електронного обігу ЦП в Україні, що здійснює Українська фондова біржа.

Членом фондової біржі може стати будь-який посередник на РЦП, який дотримується та виконує вимоги, встановлені статутом та правилами фондової біржі. ЦП, допущені до котирування на фондовій біржі, повинні обслуговуватися системою Національного депозитарію.

Держава за допомогою фондових бірж може здійснювати розміщення державних цінних паперів.

Українська фондова біржа має 29 регіональних центрів та філіалів, 155 зареєстрованих брокерських контор, Центральний депозитарій, систему електронного обігу ЦП.

Реалії сьогодення потребують збільшення об'ємів випуску та обігу державних ЦП, відновлення довіри до них зі сторони юридичних осіб і населення. Це стосується як всеукраїнських державних паперів - облігацій внутрішнього і зовнішнього займу, державних казначейських зобов'язань, так і муніципальних облігацій, як загальних, так і цільових місцевих позик.

Що стосується виходу на світові ринки ЦП українських компаній, то на їх шляху виникає проблема законодавчого характеру. Є й інші. Наприклад, низька конкурентна спроможність наших ЦП. На Заході природно будуть цікавитися лише акціями високоприбуткових та перспективних компаній, яких в нас поки що мало.

2.3 Державна політика на валовому ринку

Стирання об'єктивних меж «коливань валютних курсів» не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.

Мета девальвації - зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946-1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х - початку 70-х років

До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація - підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.

Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у зв'язку з її неефективністю у сучасних умовах.

Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обов'язковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних зв'язків.

Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «прив'язати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше - до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив'язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.

Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти - гривні - може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.

Однак сам розрахунок валютного курсу - не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку.

Розділ 3. Фінансові операції суб'єктів фінансового ринку

3.1 Операції на грошовому ринку

Інструментами грошового ринку є грошові сурогати - будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються вiд грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України i виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються, в основному, боргові документи.

Казначейські зобов'язання - боргові цінні папери, що емiтуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або iншi майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселя для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.

Депозитні сертифікати - видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.

Євродолари - доларові депозити, розміщені за межами США.

Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»).

Комерційні папери - короткостроковий простий вексель, виданий суб'єктом господарювання.

Банківський акцепт - форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.

Фонди ринку грошей - це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період.

Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.

Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід'ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, що займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з'явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.

Вексель виконує дві функції: є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов'язання; служить інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.

Незалежно від того, яку функцію виконує вексель, взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюються особливими нормами вексельного права.

Хоча вексель здавна використовувався в міжнародних розрахунках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, суттєво відрізнялись між собою. У результаті цього було уніфіковано норми вексельного права на Женевській конференції 1930 року, що виробила конвенцію, якою було встановлено Єдиний вексельний закон про переказний і простий вексель.

Країни, що підписали або приєднались до конвенції, прийняли на себе зобов'язання ввести в дію на своїх територіях Єдиний вексельний закон.

В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуск векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках.

Вексель, відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу», - це боргове зобов'язання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто, це зобов'язання, в основі якого лежать лише гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобов'язання, скажімо, розрахунок електроенергією, як у випадку з векселями НДЦ (електричні гроші). Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.

Векселі бувають прості (соло-вексель) і перевідні (тратта). У переказному векселедавець призначає платника за векселем і пропонує йому заплатити визначену суму за вимогою того, на кого він виписав вексель. У простому векселі векселедавець призначає платником самого себе і не пропонує, а зобов'язується заплатити.

Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» - слово «вексель», - яка в сукупності з іншими реквізитами характеризує застосування цього боргового інструмента саме з характерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться два рази: перший - у назві документа, другий - у тексті векселя.

Пропозиція або зобов'язання заплатити вказану у векселі суму грошей повинна бути простою і нічим не обумовленою. Внесення в текст векселя угоди про те, що платіж залежить від деякої події, яка може настати або ні, є порушенням вимог до форми векселя і призводить до його недійсності.

Особливістю векселів є передача його за індосаментом. Термін «індосамент» походить від лат. in dosso (на спині), так як за древньою традицією він надписується на звороті векселя. Індосамент виконується на звороті векселя або на додатному листі. У випадку використання алонжу, останній повинен бути приклеєний до векселя. Це викликано дією загального для векселів правила: чого нема у векселі, того не існує.

За формою передачі індосамент може бути двох видів: або іменним, або бланковим. Іменний індосамент повинен містити дві необхідні частини: підпис особи, що передає вексель, і назву нового векселетримача, якому шляхом цього надпису передається право за векселем, що передує цьому підпису. Для передачі векселя за бланковим індосаментом достатньо одного підпису індосанта. Кожен пред'явник векселя з бланковим надписом має право вимоги без іншого засвідчення свого права на цей вексель.

Передача векселя за індосаментом веде за собою два юридичних наслідки: права для індосата і відповідальність для індосанта. Перше полягає в тому, що особа, яка отримала вексель за індосаментом, стає векселетримачем. Однак законність його прав настає у випадку неперервного ряду індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим. Другий юридичний наслідок, пов'язаний з першим, полягає в тому, що індосант, передаючи вексель, бере на себе зобов'язання перед новим векселетримачем за акцепт і платіж. У цьому полягає доручительська функція індосаменту. Однак індосант може опротестувати новий індосамент, у цьому випадку він не несе відповідальність перед тими особами, на користь яких вексель було потім індосовано.

Банки виконують з векселями наступні операції: видача кредиту за спеціальним позичковим рахунком, забезпеченим векселями; інкасування векселів; доміляція векселя: авалювання векселів; акцепт векселів; облік векселів; форфетування.

Спеціальний позиковий рахунок - це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його погашення чи надання додаткового забезпечення. Цей кредит має постійний характер. Погашення його може здійснюватись як самим позичальником, так і іншою особою, після чого їм повертається із забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кошти не надходять, то на погашення кредиту направляються гроші, які надійшли на оплату векселів.

Інкасування векселів банком - це виконання банком доручення векселетримача при отриманні платежу за векселем при настанні терміну оплати. Отримання в банку готівкових грошей за векселем - це інкасація векселя. Банківська черговість, яка полягає в отриманні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені та за рахунок своїх клієнтів, називається інкасо.

Доміціляція векселя - це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, називається доміцільованим векселем. Доміцільований вексель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або іншому місці. Як правило, платником за векселем призначається банк. У цьому випадку банк у протилежність інкасуванню векселя є не отримувачем платежу, а його платником, тобто він виконує доручення платника за векселем здійснити платіж за даним векселем у встановлений термін.

Як доміціліат банк не несе ніякого ризику, тому що він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є необхідна сума грошей. У зворотному випадку він відмовить у платежі.

Аваль векселя - це вексельне доручення, що забезпечує платіж за векселем. Таке забезпечення здійснюється третьою особою (авалістом). Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вище імідж аваліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі «Ввважати за аваль» і підпис у аваліста. За видачу аваля стягується плата в процентах від суми векселя. Цей процент називається надписним процентом. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так само, як і той, за кого він підписався.

Акцепт векселя - це підтвердження платником згоди на оплату за переказним векселем (тратті). Він висловлюється словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», що зроблені на лицьовій стороні векселя. Векселя, акцептовані банком, тобто банківський акцепт, широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях. Акцепт банком термінових тратт, що виставляються на нього експортером або імпортером, розглядається як одна із форм кредиту. Це акцептований кредит. Акцептант несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін.

3.2 Фінансові операції на кредитному ринку

Факторингові операції з'явились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розрахунків з точки зору прискорення обороту коштів викликали необхідність для постачальників шукати шляхи рішення проблеми дебіторської заборгованості. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращання ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці операції, доповнюють їх елементами бухгалтерського, інформаційного, рекламного, збутового, юридичного, страхового та іншого обслуговування клієнтів.

Факторинг - різновидність торговельно-комiсiйної операції, пов'язаної з кредитуванням оборотних коштів. Факторинг є інкасуванням дебіторської заборгованості покупця i специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької дiяльностi. Факторинг - це:

1) стягнення (iнкасування) дебiторської заборгованостi покупця;

2) надання йому короткострокового кредиту;

3) звільнення його від кредитних ризиків при операціях.

Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою.

Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум дві із наступних чотирьох вимог: наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку реалізації; інкасування його заборгованості; страхування постачальника від кредитного ризику.

Разом з тим, у ряді країн до факторингу відносять і облік рахунків-фактур, тобто операцію, що задовольняє лише першу вимогу.

Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які, як правило, тісно пов'язані із банками або є їх спеціалізованими філіями і дочірніми компаніями.

При визначенні оплати за факторинг слід виходити з прийнятого сторонами процента за кредит i середнього терміну перебування коштiв у розрахунках з процентами. При розміщенні документа продавця в картотеку покупця вся сума пені також є доходом факторингу.

Існують різні види факторингових операцій: відкриті (конвенційні) та закриті, з правом регресу і без нього. При відкритому факторингу постачальник ставить до відома боржників про участь банку (фактор-фірми), і всі платежі направляються на адресу банку. При закритому - боржники не повідомлені про посередництво банку. Факторинг з правом регресу означає, що банк має право зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, тобто постачальник несе кредитний ризик. Угода без права регресу в світовій практиці укладається досить рідко, так як вважається, що вона виправдана лише в тому випадку, коли можливість появи суперечливих моментів або настання неплатоспроможності платника зведена до мінімуму. Від виду операції залежить ступінь ризику, яка визначає і вартість операції.

Переваги факторингу для клієнта: зменшення кредитного платіжного ризику, своєчасна інкасація дебіторської заборгованості, можливість планувати платіжний оборот, прискорення оборотності оборотного капіталу, покращання кредитоспроможності. Крім того, банки (фактор-фірми) надають своїм клієнтам додаткові послуги.

Лізинг - це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів.

Оренда - це майновий найм. Оренда - це засноване на угоді термінове володiння, що має бути повернене, та користування майновим комплексом. У даному випадку майновий комплекс є товаром.

Оренда підприємства - це взяття підприємства у володіння та користування за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство виступає як товар. Оренда майнового комплексу - це поточна оренда, яка здійснюється на таких умовах:

1) мета оренди - задовольнити тимчасові потреби орендаря;

2) термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди майно повертається орендодавцю;

3) майно є власністю орендодавця;

4) ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.

Лізинг - порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і грошовій формі. Сучасний лізинг у багатьох країнах охоплює широкий перелік об'єктів - від дрібного канцелярського обладнання до складних ЕОМ, від токарних станків до бурового обладнання, від автотранспортних засобів до реактивних лайнерів і океанських танкерів, а також сільськогосподарське, будівельне, гірничодобувне та інше обладнання.

У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.

Широкого розвитку набула форма банківської участі в лізингових операціях, при якій лізингові компанії залучають великі банки до ведення переговорів про лізинг, оформлення необхідної документації тощо. Банк затверджує оренду і виділяє грошові кошти, тоді як лізингова компанія продовжує залишатись власником обладнання і виступає в ролі орендодавця. Банку лише передається право на отримання платежів і застави за обладнання.

Лізинг - форма дострокової оренди, пов'язана з передачею в користування обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого та нерухомого майна. Стосовно майна, що орендується, лізинг ділиться на чистий - додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.

Лізинг має дві основні форми - прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-не фінансування, придбання обладнання. Фактично лiзинг - це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника.

Угода лізингу укладається на наступних умовах:

1) термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;

2) сума платежу об'єднує в собі вартість основних фондiв, проценти за кредит, комісійні платежi;

3) ризик, пов'язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лiзингоотримувач;

4) основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).

У плані рахунків бухгалтерського обліку лізинг фігурує під поняттям фінансової оренди. Розрізняють два види лізингу: фінансовий; операційний.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду. В Італії, наприклад, такий лізинг називається виробничим.

Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Після завершення терміну дії контракту орендар може:

1) повернути об'єкт лiзингу орендодавцю;

2) укласти новий контракт на оренду;

3) викупити об'єкт лiзингу за залишковою вартістю.

Про свій вибір орендатор повідомляє лізинговій компанії завчасно, наприклад, за півроку до закінчення терміну погашення.

Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на об'єкт угоди до споживача.

Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Орендна плата - це плата за виробниче використання об'єкта лізингової угоди, вона складається із суми амортизаційних відрахувань і процентних відрахувань від вартості переданого в оренду майна. Розмір амортизаційних відрахувань залежить від початкової вартості майна, терміну служби, ступеня зносу на момент передачі в оренду і норм амортизації, встановлених для даного виду майна.

Селенг - це двосторонній процес, який є специфічною формою зобов'язання, що регламентується угодою майнового найму i полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену плату. При цьому власник залишається володарем переданого майна i може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанiя залучає i вільно використовує на свій розсуд майно та окремі майнові права громадян i господарчих суб'єктів. Майном можуть бути різні об'єкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання i т. п.

Громадяни в найм здають, головним чином, гроші. Різниця між грошима позиченими (кредит) i грошима, взятими в найм, така:

1. При кредиті відбувається зміна прав власності. При селенгу власник грошей, зданих у найм, не втрачає свого права на них.

2. Коли господарчий суб'єкт, що отримав гроші від селенг-компанiї, збанкрутує, то за законом про банкрутство із його власностi спочатку повертається істинним власником все те, що йому не належить, інше майно продається на аукціоні та ділиться між кредиторами.

3. При передачі грошей у найм податком обкладається тільки прибуток, отриманий від операції, а не вся сума. При кредитi податок береться з усієї суми кредиту.

Практика показує, що використання селенгу вигідно при гнучкій системі господарювання. Селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризику. У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хороші перспективи. До них можна віднести: скорочення об'ємів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку; загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу; зменшення прибутку господарчих суб'єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.

Селенг загострює конкуренту боротьбу на грошовому ринку i направляє її на зниження ціни послуг, наприклад, процентів за кредит. Селенг - це реальний механізм втягнення грошей населення у виробничу сферу зокрема та в економіку країни в цілому.

Послуги комерційних банків - вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. Послуги комерційних банків включають посередницькі, консультаційні, довірчі та інші послуги.

Серед посередницьких послуг найбільш розповсюджені: посередництво в одержанні клієнтом кредиту; посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг надається банком тоді, коли сам банк не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. Прибуток банку від посередництва (маржа) складається як різниця між позичковим і позиковим відсотками. Позичковий - це відсоток, стягнений банком з клієнта, а позиковий - відсоток, сплачений банку, у якого отримана позика.

Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення клієнта. Особливої уваги заслуговує посередницька практика комерційних банків при емісії, при розміщенні та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів. Посередництво банку в цих операціях здійснюється на основі угоди, яка укладена з емітентом. У випадку великих масштабів емісії, обслуговуючий банк може вдаватись до створення консорціуму. Консорціум - угода між банками і (або) промисловими підприємствами для спільного проведення фінансових операцій. Консорціальний банк - спільна багатонаціональна банківська установа акціонерного типу, що належить декільком банкам, фінансовим компаніям. Консорціуми банків - групи банків, що тимчасово організовані одним з найбільших банків - головою консорціуму для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій.

Послуги банка при переводі цінних паперів від одного власника до іншого, тобто при передачі права власності на володіння цими цінними паперами від однієї особи іншій - це трансфертні послуги. Замовником трансфертних послуг виступають емітенти цiнних паперiв. У теперішній час перед ними постає безліч проблем, пов'язаних з оперативним обліком цінних паперів та їх власників, повідомленням для багаточисленних акціонерів про діяльність акціонерних товариств i розподілом дивідендів, перереєстрацією власників цінних паперів на вторинному ринку. Дохід банку за посередництво в операціях із цінними паперами утворюється за рахунок різниці в цінах купівлі і продажу.

Банківські послуги за торгівлю валютою мають на меті: надання валюти клієнтам для забезпечення їх платежів і підтримання ліквідності у валюті; страхування ризиків знецінення коштів унаслідок зміни валютних курсів; отримання спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.

Довірчі послуги є видом діяльності комерційного банку у віданні майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов'язане з виконанням робіт у обліку операцій, збереження цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.

Траст-операцiя; або трастовi операції - це довірчі операції банків, фінансових компаній, інвестиційних фондів з управління майном клієнта та виконання інших послуг в інтересах i за дорученням клієнта на правах довіреної особи. За останній час трастовi операції отримують все більший розвиток.

Довіреною особою банків виступають, як правило, приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди. Приватним особам банки надають кілька видів трастових послуг: право розпоряджатися спадщиною, управління персональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентські функції.

Фірмам комерційні банки надають такі види трастових послуг: розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств. Вони звертаються до трастових послуг банків для організації облігаційних позик. У цьому випадку банк бере на себе функції зберігання застави, розміщення цінних паперів, сплати відсотків та погашення позики, розпорядження фондом погашення позики. Комерційні банки надають фірмам послуги з управління пенсійними фондами та фондами часткової участі в прибутках працівників фірми.

Дохід від трастових послуг банків формується за рахунок комісійних винагород, у які включаються: щорічні відрахування від доходів за трастовими операціями; щорічний внесок з первісної суми наданої трастової послуги; внесок із суми за трастовою операцією після закінчення строку дії траст-договору.

Зберігальні послуги банків пов'язані з тим, що банки мають спеціально обладнані, важкодоступні для викрадачів приміщення. Вони надаються у двох формах: надання клієнтам сейфів для зберігання цінностей, зберігання цінностей у стальній камері.

Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного аналізу та бухгалтерського обліку, вивчення платоспроможності господарських партнерів клієнта, організації емісії та повторного обігу цінних паперів, вибору напряму інвестування коштів тощо. Як правило, консультування є видом послуг, пов'язаним з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжного обороту тощо. Плата за консультаційні послуги враховується до плати за основний вид операцій, який супроводжується консультуванням.

3.3 Види операцій з валютою

Валютні операції - це угоди, що укладаються суб'єктами валютного ринку по купівлі-продажу, розрахунках і наданню в кредит іноземної валюти на конкретних умовах. Серед валютних операцій не тільки обмінні, розрахункові та кредитно-депозитні операції, а й операції з інвестування коштів у цінні папери, пономіновані в іноземній валюті. Операції здійснюються між контрагентами - учасниками валютного ринку за ринковим курсом або процентною ставкою.

Обмінні операції відбуваються на основі принципу компенсованої вартості, який гарантує, що пі одна із сторін, які беруть участь в обмінній операції, не надає кредит іншій сторопі. Такі операції здійснюються за поточним ринковим або форвардним курсами. Обмінні операції, розрахунки за якими здійснюються протягом двох робочих днів за поточним ринковим курсом, що фіксується в момент укладання угоди, називають касовими угодами або угодами, викопаними на споті. Операції, що полягають в обміні визначеної суми в одній валюті на відповідну суму в іншій валюті за якимсь попередньо визначеним форвардним курсом, називають форвардними операціями.

При здійсненні будь-якої угоди з валютою розрізняють такі дати: дату укладання угоди, дату валютування та дату виконання угоди. Датою валютування (value date) називають дату виконання умов угоди, або дату фізичного переміщення коштів. Для безготівкових конверсійних операцій дата валютування збігається з датою виконання угоди і означає календарне число, коли проводиться реальний обмін грошових коштів: отримання купленої валюти і поставка проданої валюти контрагенту угоди. Для поточних конверсійних операцій дата І валютування віддалена від дати укладання угоди не більш як на два робочі дні. Для депозитних операцій датою валютування є дата початку депозиту, тобто дата надходження коштів на рахунок позичальника. Датою закінчення депозиту (maturity date) є дата повернення основної суми па рахунок кредитора. Датами валютування і датами виконання угоди можуть бути тільки робочі дні, виключаючи вихідні та святкові для даної валюти дні.