Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Валютний ринок і валютні системи

Зміст

• 1. Сутність валюти та її класифікація
• 2. Валютний курс і фактори, що впливають на нього
• 3. Світова валютно-фінансова система та її еволюція
• 4. Шляхи встановлення національної валютної системи України
• 5. Валютне регулювання і валютний контроль як інструменти стабілізації валютної політики в Україні
• 6. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання
• Список використаної літератури
• 1. Сутність валюти та її класифікація

Поняття "валюта" широко використовується в економічній літературі. Але, незважаючи на широке застосування, сутність цього економічного терміну не знайшла однозначного трактування.

Деякі економісти визначають валюту як грошову одиницю будь-якої країни [1, 2]. В інших наукових роботах, поняття "валюта" означає грошову одиницю, яка використовується у функціях світових грошей, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу та платежу [5]. Зведення поняття валюти до грошової одиниці у всіх визначеннях у кращому випадку некоректне, оскільки грошова одиниця - лише незначна складова явища грошей, пов'язана з масштабом цін, і вона не спроможна вичерпати таку складну функцію грошей, як світові гроші [6].

Враховуючи сказане, ми згодні з професором Савлуком М.І., у тому що найбільш прийнятним є визначеннявалюти як будь-яких грошових коштів, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов'язане із зовнішньоекономічними відносинами.

Валюта класифікується за багатьма критеріями (рис. 6.1).

Залежно від країни емітента валютних коштів валюта поділяється на:-національну, -іноземну, -міжнародну (регіональну).

Національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб певної країни, що емітується національною банківською системою Національна валюта є основою національної валютної системи.

Наприклад, для Росії - це кошти, номіновані в рублі, для України - у гривні, для США - долари.

Іноземна валюта - це грошова одиниця, що емітується банківською системою інших країн.

Іноземна валюта є об'єктом купівлі-продажу на валютному ринку, зберігається на рахунках у банках, але не є законним платіжним засобом на території певної держави. Винятком можуть бути тільки періоди сильної інфляції.

Міжнародна (регіональна) валюта* - міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, що емітується міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонує за міждержавними угодами.

Один з головних чинників, що забезпечують можливість застосування міжнародних (регіональних) валют, - це утворення і функціонування міжнародних (регіональних) валютних союзів. Основними ознаками таких міжнародних формувань є:

1) введення системи твердих валютних курсів;

2) зобов'язання країн-учасниць підтримувати повну взаємну конвертованість своїх валют;

3) погодження внутрішньої і зовнішньої економічної політики;

4) координація політики регулювання грошової емісії та обсягів грошової маси.

На перший погляд здається, що входження будь-якої країни у валютні союзи пов'язано з певними обмеженнями у самостійності розвитку валютного ринку. Однак, як засвідчує світовий досвід, таке обмеження не є деструктивним. Навпаки, воно посилює конкурентні переваги деяких країн, сприяє їх економічному розвитку. Наприклад, сьогодні найбільш поширені дві валюти - СДР і євро.

З 1 січня 1970 р. МВФ запровадив у структуру міжнародних розрахунків валюту, що дістала назву "спеціальні права запозичення" - СДР, які є міжнародними платіжними засобами, що використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках і є розрахунковою одиницею МВФ. Євро - регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена у 1999 р. в межах Європейської валютної системи і є розрахунковою одиницею країн ЄС.

Різні форми світогосподарських зв'язків - торгівля товарами та послугами, виробниче та науково-технічне співробітництво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій - формують міжнародний попит і відповідні пропозиції щодо тієї чи іншої національної валюти.

Щодо валютних запасів країни розрізняють резервну валюту. Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, у якій центральні банки інших держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків за зовнішньо-торговельними операціями та іноземними інвестиціями. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи. Так, в ролі резервної валюти використовують долар США, японську єну, фунт стерлінгів.

Для того, щоб валюта набула статусу резервної, необхідно, щоб країна-емітент займала одне з головних місць у світовому виробництві, в експерті товарів і капіталів, мала розвинуту мережу кредитно-банківських установ на власній території та за кордоном, вільну конвертованість валюти, а також впроваджувала її в міжнародний обіг через банки та міжнародні валютно-фінансові організації.

За режимом використання валюти поділяються на:

- конвертовані;

- неконвертовані.

Конвертованість національної грошової одиниці - це можливість для учасників зовнішньоекономічних угод легально обмінювати її на іноземні валюти і навпаки.

Таким чином, неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обмінювати на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввезення та вивезення жорстко обмежується. У свою чергу конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться та ввозяться через кордон.

Конвертованість передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вільну міграцію капіталу, тобто вона притаманна саме ринковій економіці. Для адміністративно-командної економіки конвертованість є чужим явищем.

Конвертованість національної валюти за поточними операціями є однією з основних статутних вимог Міжнародного валютного фонд}* (МВФ) для його членів (стаття VIII Статуту МВФ). Україна оголосила про своє приєднання до цієї статті на підтвердження поточної конвертованості гривні у 1997р.

У світовій практиці конвертованість валюти класифікують за кількома критеріями (рис. 6.1):

За повнотою конвертованості:

- повна конвертованість, за якої здійснюється вільне (без жодних обмежень) використання національної валюти для всіх категорій суб'єктів підприємства (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів): .а будь-які цілі. Прикладом повністю конвертованих валют є: долар США, австрійський долар, англійський фунт стерлінгів, канадський долар, японська єна, евро, СДР тощо.

Нині існує досить обмежена кількість валют (трохи більше 20), що функціонують у режимі повної конвертованості. Однак не всі завоювали однакову довіру на світовому ринку і мають однакову сферу застосування в міжнародних розрахунках. Таку свободу може собі дозволити лише країна, яка має конкурентоспроможну на світовому ринку економіку з потужною експертною базою, розвиненими внутрішніми грошовими та інвестиційними ринками.

- часткова конвертованість, за якої вводяться певні обмеження на обмінні операції. Обмін національної валюти на іноземні дозволяється тільки для певних категорій суб'єктів підприємництва або за певними видами операцій. На вимогу МВФ, вказані обмеження не повинні зачіпати платежі за поточні міжнародні операції, інакше валюта втрачає за регламентом фонду статус конвертованої.

Якщо конвертація національної валюти дозволена тільки для нерезидентів, то вона називається зовнішньою, а якщо для резидентів - внутрішньою. Режим зовнішньої конвертованості сприяє припливу у країну іноземної валюти.

2. Валютний курс і фактори, що впливають на нього

Розвиток зовнішньоекономічних відносин вимагає особливого інструменту, за допомогою якої о суб'єкти, що діють на міжнародному ринку, могли б підтримувати між собою тісні фінансові взаємозв'язки. Таким інструментом виступають банківські операції з обміну іноземної валюти. Найважливішим елементом у системі банківських операцій з іноземною валютою є обмінний валютний курс.

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс необхідний:

- під час купівлі та продажу валюти у зв 'язку з експортом та імпортом товарів чи послуг;

- для порівняння цін світових та національних ринків, а також: вартісних показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;

- для надання кредитів та здійснення інших зовнішньоекономічних операцій.

Валютний курс можна класифікувати за різними ознаками (рис. 2).

Фіксований валютний курс передбачає наявність певного зареєстрованого (офіційного) паритету, який підтримується державними валютними органами.

Після Другої світової війни відповідно до Бреттон-Вудської угоди було запроваджено режим фіксованих паритетів та курсів. Фіксовані курси відігравали вирішальну роль до 1976 р. Коли вони визначались на основі золотого паритету. Внаслідок краху Бреттон-Вудської валютної системи фіксовані валютні курси та паритети скасовано та встановлено режим плаваючих курсів валют.

Плаваючий валютний курс самостійно (вільно) формують на валютних біржах (ринку) під впливом попиту і пропозиції. Однак плаваючий валютний курс мають тільки провідні валюти - долар США, англійський стерлінг, японська єна та деякі інші.



Рисунок 2 - Класифікація валютного курсу

Плаваючий валютний курс самостійно (вільно) формують на валютних біржах (ринку) під впливом попиту і пропозиції. Однак плаваючий валютний курс мають тільки провідні валюти - долар США, англійський стерлінг, японська єна та деякі інші.

За змішаного валютного курсу держава вибирає валютний режим з урахуванням конкурентної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання [9]. Змішаний валютний курс іншими словами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Однією з форм такого контролю є введення так званого "курсового валютного коридору" - встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу.

До найбільш важливих понять, використовуваних на валютному ринку, належить поняття реального і номінального валютного курсу.

Номінальний валютний курспоказує обмінний курс валют, що діє в певний момент часу на валютному ринку країни. Наприклад, номінальний курс гривні до долара США дорівнює 1,0 дол./ 5,21грн.

Номінальний валютний курс збігається із загальним валютним курсом і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим та базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування не є зручним, оскільки співвідношення вартості іноземних та національних валют змінюється одночасно із зміною загального рівня цін у країні, що є невід'ємною складовою ринкової економіки.

Реальний валютний курс - це номінальний валютний курс, скоригований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта [13].

Для його розрахунку використовується формула:

(1.1)

Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні є вищим від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.

Вартісною основою валютного курсу є паритет купівельних спроможностей, який виражає співвідношення середніх рівнів національних цін на товари, послуги, інвестиції [6].

В реальній економіці існує безліч факторів, що мають економічний, політичний, правовий чи психологічний характер, і прямо або опосередковано впливають на валютний курс національної валюти. Розглянемо тільки найбільш значні і впливові з них.

1. Платіжний баланс країни. У випадку, коли торговельне сальдо країни є активне, тобто надходження з-за кордону перевищує її валютні витрати, курс національної валюти має тенденцію зростати. Це пов'язано з тим, що збільшення частки експорту порівняно з імпортом, по-перше, призводить до зростання попиту на національну валюту з боку виробників продукції; по-друге, за рахунок пожвавлення експорту зростають надходження іноземної валюти в країну, що позитивно впливає на розвиток її економіки, на підвищення рівня валютних резервів центрального банку, а це, у свою чергу, дозволяє проводити монетарну політику, спрямовану на стабілізацію курсу національної валюти.

2. Пропозиція грошей. Як відомо, найбільш інфляційний вплив має агрегат М 1 - готівка та залишки на рахунках. Як правило, зростання у країні на 1% грошової маси призводить до миттєвого зростання на 1% внутрішніх цін, при цьому механізм паритету купівельної спроможності забезпечує відповідне знецінення національної валюти на 1%. І навпаки, зростання іноземної грошової пропозиції на 1% спричиняє адекватне зростання зовнішніх цін та подорожчання національної валюти на 1%.

3. Дефіцит державного бюджету є безпосередньою причиною збільшення грошової маси в обігу й призводить до зниження курсу національної валюти у довгостроковому періоді.

4. ВВП- основний індикатор стану національної економіки. Його зростання означає загальне пожвавлення економіки країни, нарощення обсягів виробництва, зростання платоспроможного попиту населення, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на зовнішніх ринках та зниження рівня споживання іноземних товарів, приплив іноземних інвестицій в економіку країни, достатнє фінансування соціальної сфери та державних програм. Це призводить до зростання попиту на національну валюту і зумовлює її зміцнення.

5. Рівень реальних процентних ставок визначає загальну доход-ність вкладень в економіку країни (процент за банківськими депозитами, рівень середньої норми прибутку, доходність за облігаціями). У цьому випадку, коли реальні процентні ставки зростають, курс національної валюти має тенденцію до підвищення. Однак, якщо номінальні ставки зростають повільніше, ніж темп інфляції та ВВП, курс національної валюти може навіть знижуватись.

6. Темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції у країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори.

7. Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

8. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютного ринку. Фондовий ринок може залучити іноземну валюту безпосередньо, а також "відтягувати" кошти в національній валюті, які могли б бути використані на валютному ринку для купівлі іноземної валюти[6].

На зміну валютного курсу найчастіше впливає декілька факторів, тобто спостерігається складне їх переплетення і висування в ролі вирішальних то одних, то інших факторів.

Валютний курс як базове співвідношення цін двох валют може встановлюватися законодавчо або визначатися у процесі їх взаємного котирування. валютний банк ліквідний платоспроможність

Котирування валют - це встановлення валютного курсу на основі ринкових механізмів [15]. Кількісне значення валютного курсу розраховується (котирується), як правило, з точністю до 4-го знака після коми.

Котирування курсів валют буває пряме і непряме.

Пряме котирування визначає кількість національної валюти за одиницю іноземної. У вигляді прямого котирування офіційно визначаються курси більшості валют світу. Наприклад, пряме котирування курсу долара до гривні виглядатиме як USD/UAN=5,3236.

Непряме котирування визначає кількість іноземної валюти, що виражається в одиницях національної валюти. Як правило, це менш поширений вид встановлення валютного курсу. Прикладом непрямого котирування є USD/UAN =5,3236=0,1878.

У банківській практиці встановлюється курс продавця, за яким банки продають валюту, й курс покупця, за яким купують валюту. Повне котирування включає курс покупця і курс продавця. Різниця між курсами продавця (продаж) і покупця (купівля) -маржа - є для банків джерелом прибутку. Центральний банк може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку для уповноваження банків та інших кредитно-фінансових установ.

3. Світова валютно-фінансова система та її еволюція

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобальному (світовому) рівнях. І у свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних економічних відносин.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки.

Національна валютна система - це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави [1, стор. 85].

Її структурними елементами є: національна валюта - грошова одиниця держави; паритет національної валюти; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку та ринку золота; національні органи, що керують і регулюють валютні відносини країни; умови обмін] національної валюти на золото та інші валюти (конвертованість валюти) наявність або відсутність валютних обмежень, валютний контроль.

Регіональна (міжнародна) валютна система являє собою договірну правову форму організації валютних відносин між: групою країн. [5, стор. 321].

Основні елементи такої системи - регіональна (міжнародна) розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів, спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи.

Світова валютна система - це спільно розроблена державами форма організації валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства та юридично закріплена міждержавними домовленостями.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: міжнародні засоби обігу і платежу; міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото); міжнародні валютні ринки і ринки золота; систему міжнародного кредитування і міждержавних розрахунків; міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валютне регулювання.

Ця динамічна еволюційна система пройшла ряд етапів, кожен з яких віддзеркалював рівень зрілості валютно-фінансових відносин та їх інституцій.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару, відома під назвою система золотого стандарту.

Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на конференції у Парижі в 1867р. Згідно з цією угодою золото визнавалось єдиною формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало всі функції грошей, і національна, і світова грошова та валютна системи були тотожними з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, приймалися до платежу відповідно до своєї ваги. Золотий стандарт базувався на таких структурних принципах:

- основою системи був золотомонетний стандарт;

- кожна валюта має свій золотий вміст. Курс національних валют жорстко прив'язувався до золота і через золотий вміст валюти співвідносився один з одним за твердим валютним курсом. Золото використовувалося як золотомонетні світові гроші;

- конвертованість кожної валюти у золото забезпечувалось як всередині, так і за межами країни;

- зливки вільно обмінювались на монети, а золото вільно імпортувалось й експортувалось та продавалося на міжнародних ринках.

Існувало три форми золотого стандарту:

- золотомонетний;

- золотозливковий;

- золотовалютний.

За умов золотого стандарту в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідно до цих умов механізму ціноутворення. Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів.

Таблиця 1 - Основні недоліки системи золотомонетного стандарту, які призвели до дестабілізації цієї системи.

№ п/п	Вади системи золотомонетного стандарту	Причини і наслідки вад, які призвели до дестабілізації системи золотомонетного стандарту
1	Ця система встановлювала пряму залежність грошової маси, що оберталася в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота.	Відкриття нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.
2	За умов золотомонетного стандарту практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни.	Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливість державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.
3	Існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених у той час методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових грошей та монетизації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої країни.	Країна, що намагалася фінансувати військові витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Перша світова війна найбільшою мірою й остаточно дестабілізувала систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх центральних банках і призупинити обмін на золото своїх валют, встановивши примусовий курс.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки, оскільки була жорстокою, не досить еластичною, дорогою. Це насамперед пояснюється такими причинами (табл. 1.).

Поступово золотомонетний стандарт вичерпав свої можливості, оскільки не відповідав зрослим масштабам господарських зв'язків та умовам регульованої ринкової еконсміки. Перша світова війна призвела до кризи і занепаду цієї валютної системи. Золотомонетний стандарт перестав функціонувати як грошова і валютна система.

Замість системи золотомонетного стандарту почали формуватися урізані форми золотовалютної системи -золотозливковий і золотодевізний стандарти.

Система золотозливкового стандарту - перехідна форма золотого стандарту. Суть цієї системи в тому, що національні валюти провідних західних країн прирівнювалися до певної кількості золота, отже, були розмінні на валютний метал, але вже не у будь-якій кількості, як за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Вона встановлювалася після Першої світової війни і проіснувала до великої депресії (1929-1933 рр.) в ряді країн з високо-розвинутою економікою, крім США.

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки у Першій світовій війні, була впроваджена системазолотодевізного стандарту, яка грунтувалась на тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу.

Платіжні засоби в іноземній валюті, що призначалися для міжнародних розрахунків, почали називатидгвізами. Власне, сформувалась друга світова валютна система, яка була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжнародній конференції в 1922 р.

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин. Така система після тривалої підготовчої роботи була створена та інституційно оформлена у 1944р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської, визначив статут МВФ. Основою цієї системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу - США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар та англійський фунт стерлінгів. Таким чином, на відміну від золотого стандарту, основу Бреттон-Вудської системи становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були [1]:

- збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

- встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

- прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 г чистого золота);

- здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

- ринкові курси валют не повинні були відхилятися вгору або вниз від фіксованих доларових паритетів цих валют на більше ніж на 1 %, тобто всі інші валюти жорстко "прив'язалися" до долара;

- з метою пом'якшення кризи окремих валют, підтримання валютних курсів і збереження вільноконвертованості держави-учасниці Бреттон-Вудських угод допомагали одна одній шляхом надання через механізм МВФ та іншими способами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасниками офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до валюти США, яка виконувала функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що, на відміну від усіх іншич валют, долар зберігав на зовнішньому ринку антиінфляційний "імунітет", який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така позиція на валютному ринку забезпечувалась нагромадженням США значної частини (70%) централізованих запасів золота. Слід врахувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни.

Наприкінці 1960-х-на початку 1970-х рр. ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: різко скоротились запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд. доларів, а, наприклад, у 1949р. - 24,6 млрд. доларів. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара;

- посилення інфляційних процесів;

- нестабільність платіжних балансів.

США, по суті, повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти.

Визнаючи це, 15 серпня 1971 р.президент США Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото [14]. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці й нині, визначила нарада представників країн-членів МВФ, що відбулася у м. Кінгстон (Ямайка) в січні 1976р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню четвертої світової або Ямайської валютної системи. Ця система набула сили після ратифікації угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Формування Ямайської валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота, розпочалася з кризою Бреттон-Вудської валютної системи.

Основні характеристики Ямайської валютної системи:

1) система заснована не на одній, а на декількох ключових валютах, тобто визнання міжнародними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР;

2) витіснення золота з міжнародних розрахунків, скасування золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;

3) офіційне визначення "плаваючих" валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції;

4) країна сама вибирає режим валютного курсу, але їй заборонено виражати його через золото.

У реальній практиці валютних відносин цілком витіснити долар з позиції ключових міжнародних валюти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося. Більш того, після 1981р. адміністрація Р. Рейгана успішно запровадила низку стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Слід зазначити, що і в нинішній валютній системі долар залишається реальною основою валютно-фінансового механізму. З огляду на це, можна зробити висновок, що Ямайська валютна система функціонує за принципом не паперово-валютного, а паперово-доларового валютного стандарту.

Слід зазначити, що формування відповідних інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вони постійно коригуються, доповнюються відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.

4. Шляхи встановлення національної валютної системи України

Формування валютної системи України розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Однак у вирішенні цього питання молода незалежна держава мала багато труднощів, а саме:

1. Україна змушена була взяти на себе обслуговування та погашення 16,37% загального боргу колишнього СРСР, який становив близько 80 млрд. дол. США, з них 60 млрд. - західним країнам, 20 млрд. - країнам Азії та Східної Європи.

2. Ситуація для України ускладнювалася ще й тим, що на межі повного розорення опинилися державні і приватні підприємства, які мали рахунки в Зовнішекономбанку СРСР, статутний та резервний фонд якого, а також будівлі та споруди, інше майно згідно з постановою Президії Верховної Ради Російської Федерації від 13 січня 1992 р. було передано у власність Центрального банку Російської Федерації. Це означало, що Зовнішекономбанк фактично був визнаний банкрутом, а валютні та інші внески України привласнювались Росією. Загалом вкладники України втратили на валютних рахунках Зовнішекономбанку СРСР приблизно 500 млн. інвалютних карбованців валютної виручки.

3. Росія практично привласнила й весь алмазний, художній фонді золотовалютні запаси колишнього Союзу.

4. Відсутність нормативної бази, яка б регламентувала зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів ринкових відносин та організацію валютного регулювання і контролю в Україні.

Створення національної валютної системи України в період ринкової трансформації планово-розподільчої економічної системи в Україні можна умовно поділити на три етапи (табл. 2).

Таблиця 2. - Історичні аспекти становлення національної валютної системи України.

І етап (1991-1994 pp.)
Головні ознаки	Основні заходи та результати
1. В умовах глибокої економічної і фінансової кризи, гіпервисокої інфляції, макроекономічної розбаланссованості, затримки з проведенням економічних реформ майже не було передумов для нормального розвитку валютного ринку. 2. Суто адміністративний порядок ва-лютного регулювання.	1. Основною перевагою і результатом цього етапу було створення нормативної бази щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні, а саме: - у 1991р. був прийнятий Закон України "Про банки і банківську діяльність", за допомогою якого установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті, дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових організаціях; зобов'язано НБУ організувати накопичення та збереження золотовалютних резервів; - 16 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність"; згодом у травні 1993 р. Кабінет Міністрів видав декрет "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності; - 12 грудня 1991 р. прийнято "Митний кодекс України"; - 13 березня 1992 р. набрав чинності Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". 2. Результатом посилення адміністративних обмежень валютного регулювання стало скорочення надходжень конвертованої іноземної валюти на ринок, посилення її відпливу за кордон, поява множинності валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між фіксованим і ринковим валютними курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Усе це свідчило, про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе.
II етап (1994 - до вересня 1996 pp.)
1. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин, прискорення лібералізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі: результатів торгів на УМВБ, ліквідації множинності валютних курсів, істотного розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольнити через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валютному ринку; зменшення до 40% частки валютної виручки експортерів, що підлягала обов'язковому продажу.	Ринкові методи організації валютних відносин сприяли: 1. Консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності; 2. Валютний ринок був помітно децентралізований; 3. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України; 4. Спостерігалась істотна стабілізація національної валюти - курс до долара США за 1995 - 1996 рр. знизився приблизно на 5%.
III етап (з вересня 1996 р. - до теперішнього часу)
1. У вересні 1996 р. випуск в обіг постійної національної валюти-гривні. 2. Ринкові засади набули подальшого розвитку.	1. Остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. -введено вільне плавання. 2. Введення вільного розпорядження резидент-тами всією сумою валютних надходжень. 3. Певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах. 4. Подальша лібера лізація доступу до валютного ринку юридичних та фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями. 5. Приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII статті Статуту МВФ, що означало офіційне визначення вільної конвертованості гривні за поточними операціями.

Усі ці заходи сприяли виходу України на зовнішні ринки, дали можливість державі з урахуванням суспільних інтересів значною мірою упорядкувати відносини зовнішньоекономічного характеру, створити відповідний правовий режим, дотримання якого сприяє розвитку міжнародного співробітництва, підвищує його ефективність.

Нині Україна здійснює зовнішньоторговельні операції із 115 країнами світу. За обсягом зовнішньоторговельного обороту наша держава посідає друге місце після Росії серед країн СНД. Вартість експортованої продукції становить сьогодні майже четверту частину її внутрішнього валового продукту. Спостерігається поступова переорієнтація України на торгівлю з "далеким" зарубіжжям, передусім із розвиненими ринками Західної Європи, Далекого Сходу, Сполучених Штатів Америки.

5. Валютне регулювання і валютний контроль як інструменти стабілізації валютної політики в Україні

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Основними цілями валютної політики є [6,7]:

- лібералізація валютних відносин у країні;

- забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

- забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

- захист іноземних та національних інвестицій у країні;

- забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Валютна політика здійснюється органами економічного управління - центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю - і проводиться як координації міжнародних економічних відносин, посилення позиції країни у боротьбі за ринки збуту, сфери вкладання капіталів тощо.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно пов'язані між собою. У широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими.

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їхньої діяльності на валютному ринку.

Згідно із законодавством валютне регулювання в нашій країні ґрунтується на режимі валютних обмежень:

1. Обмеження вільної купівлі та продажу іноземної валюти;

2. Регулювання переказів і платежів за кордон, вивезення капіталу, золота, національної валюти та цінних паперів, репатріації прибутку;

3. Контроль за вкладанням капіталу нерезидентів в економіку України та резидентів в економіку інших країн;

4. Здійснення валютних операцій у центральному або уповноважених банках;

5. Отримання попереднього дозволу, декларування, заборона або контроль за здійсненням окремих видів валютних операцій.

Головними засобами валютного регулювання є встановлення банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативів обов'язкового резервування коштів. Національний банк встановлює також порядок визначення облікової ставки та інших, процентних ставок за своїми операціями; забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснює валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою "впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні; згідно із законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу; проводить операції із цінними паперами на відкритому ринку (купівля і продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань НБУ й інших цінних паперів та боргових зобов'язань)..

Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р. встановлено порядок проведення законних операцій з валютними цінностями на території держави. Цей документ регулює операції з валютними цінностями в іноземній валюті. Згідно з цим документом, до валютних цінностей належать:

- валюта України - грошові знаки, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у національній валюті;

- іноземна валюта - іноземні грошові знаки, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті;

- монетарні метали - золотометали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів та брухту з них.

Валютні операції - це операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України.

У документі чітко визначено п'ять форм валютних операцій:

- скуповування одноразове чи багаторазове придбаних валютних цінностей;

- продаж - відчуження валютних цінностей за винагороду;

- обмін - відчуження однієї валютної цінності взамін на іншу;

- використання валютних цінностей як засобу платежу - плата валютою за товар або послуги, передача або переказ валютних цінностей у рахунок боргу;

- використання валютних цінностей як застави - передача таких цінностей для забезпечення зобов'язання під отримання позики.

На здійснення вказаних операцій з валютними цінностями потрібні індивідуальні ліцензії, які видає НБУ. Торгівля іноземною валютою на території України провадиться через уповноважені банки та інші фінансово-кредитні установи, які одержали відповідну ліцензію на таку торгівлю. Порушення правил про валютні операції тягне за собою як адміністративну, так і кримінальну відповідальність.

Відповідно до названого декрету на відкриття і використання валютних рахунків за межами нашої держави також обов'язково слід мати дозвіл НБУ. За незаконне відкриття валютних рахунків підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності або приватних осіб, у банках інших держав передбачена кримінальна відповідальність.

Отже, Україна застосовує досить жорсткий режим валютного регулювання. Проте це не змогло протидіяти масовій втечі національних капіталів за кордон і суттєво збільшити надходження іноземної валюти у країну. Відплив валютних, коштів з нашої країни обумовлений неповерненням експортного валютного виторгу, ненадходженням товарів і невиконанням послуг у рахунок погашення авансових платежів з імпорту, маніпулюванням цін експортної та імпортної продукції.

Для боротьби з цими негативними явищами слід посилити контроль безпосередньо за каналами відпливу капіталів та встановити, яким шляхом цей відплив здійснюється. Відомо, що розрахунки за експортно-імпортні операції між резидентами України та юридичними особами-нерезидентами провадять через кореспондентські рахунки банків. Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України є наявність вантажної митної декларації та реєстру вантажних митних декларацій, які фактично підтверджують отримання товару в Україні.

Проте саме ці документи найчастіше підробляють. Тому з метою підвищення ефективності валютного контролю та вдосконалення інформаційного співробітництва між органами валютного контролю НБУ спільно з Державною митною службою створив систему інформаційного обміну даними (угода "Про інформаційне співробітництво між Державною митною службою України та Національним банком України").

Метою створення такої системи є запровадження постійної системи обміну інформацією для вдосконалення системи валютного контролю у сфері зовнішньоекономічної діяльності; запобігання використанню фіктивних вантажних митних декларацій для купівлі та перерахування за межі України валютних цінностей; об'єднання інформаційної системи НБУ та Держмитслужби для створення єдиної системи купівлі іноземної валюти та її перерахування за межі держави.

Проте лише вдосконалення методів валютного контролю та його посилення не зможуть кардинально вирішити проблему втечі капіталів за кордон, оскільки завжди знаходяться лазівки для порушення законодавства. Саме тому необхідно застосовувати комплексний підхід у валютній сфері, який передбачатиме проведення економічної політики, спрямованої на зростання ВВП і виробництва шляхом стимулювання розвитку приватного підприємництва, проведення структурних реформ, роздержавлення та приватизації, створення сприятливого інвестиційного клімату. Комплексний підхід включає також реструктуризацію зовнішнього державного боргу, недопущення його подальшого зростання.

Економічне зростання, що спостерігається в Україні останніми роками, дало підстави для посилення процесів лібералізації валютного ринку, яка виявилась у запровадженні режиму плаваючого обмінного курсу. Такі заходи сприяють інтеграції України у світову економіку, збалансуванню попиту на іноземну валюту з її пропозицією, підтримці конкурентоспроможності українських товаровиробників, збереженню валютних резервів.

Валютні відносини регулюються не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. З цією метою створено відповідний організаційно-правовий механізм у вигляді міжнародних кредитних організацій та фондів. Ці інститути створені на осногі міжнародних угод відповідних держав, їх функціонування регулюють міжнародно-правові акти. Вони мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учасницями, так і з іншими країнами.

Особливо значну роль у системі міжнародного валютного регулювання відіграє Міжнародний валютний фонд (МВФ). З 1 березня 1945 р. Фонд почав виконувати свої функції, у цьому ж році уклав угоду з ООН і став одним з її економічних підрозділів. З 1992 р. Україна стала членом МВФ, що відкрило їй шлях до західних кредитів.

Здійснюючи функції регулювання міжнародної валютної системи, МВФ:

- сприяє міжнародному співробітництву у галузі валютно-фінансових і торговельних відносин країн-учасниць та стабілізації курсів валют;

- вживає заходів впливу на національну валютну політику і внутрішні фінанси країн-учасниць, приділяє особливу увагу стану платіжних балансів країн;

- сприяє розвитку та збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, що створює умови для підвищення рівня зайнятості населення та реальних доходів, а також упорядкуванню валютної системи;

- скасовує валютні обмеження, які гальмують розвиток міжнародної торгівлі, не допускає знецінення валют;

- надає державам-членам кошти в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжного балансу.

Велика роль у регулюванні світових валютних відносин належить Світовому банку. Це міжнародний інвестиційний інститут. Як член МВФ наша держава співпрацює із Світовим банком, де їй виділено квоту -10 678 акцій загальною сумою 1.3 млрд. дол. Квоту за членство України у Світовому банку внесли Нідерланди у сумі 7,9 млн. дол. Ця країна є країною-опікуном нашої держави у цьому банку. Кредити, надані Світовим банком, дають змогу Україні одержувати значні кошти для прискорення переходу до ринку шляхом структурної перебудови економіки.

Промислове розвинені країни світу широко застосовують і таку форму валютного регулювання, як щорічні зустрічі їх керівників для координації валютної політики. Прикладом можуть служити країни "сімки": США, Англія, Франція, ФРН, Італія, Канада, Японія. Таким шляхом йдуть і керівники інших державних угруповань.

До дійових засобів валютного регулювання слід віднести також застосування таких типів угод:

- торговельні та платіжні, які передбачають здійснення кредитних операцій на основі двостороннього клірингу;

- угоди про економічне і промислово-технічне співробітництво;

- спеціальні кредитні угоди;

- міждержавні угоди про поставки товарів на компенсаційних засадах.

Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національних валют у межах світової валютної системи не виключають необхідності валютного регулювання держав і міжнародних організацій.

6. Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання

Узагальнену оцінку економічного стану країни, ефективності її світо-господарських зв'язків дають на підставі платіжного балансу. Функціонально платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, здійснені між національною економікою та економіками інших країн світу. Така модель складається з метою розробки та запровадження обґрунтованої курсової та зовнішньоекономічної політики країни, аналізу і прогнозу стану товарного та фінансового ринків, двосторонніх та багатосторонніх зіставлень, наукових досліджень тощо. На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародні фінансові установи, зокрема Міжнародний валютний фонд, приймають рішення про надання конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту. Розробка і складання платіжного балансу є обов'язковою умовою для всіх країн-членів Міжнародного валютного фонду і базується на єдиній методології відповідно до стандартної класифікації компонентів та структури зведеної інформації.

Платіжний баланс - це співвідношення між: валютними платежами економічних су б 'єктів певної країни (резидентів) за її економічними межами та валютними надходженнями їм з-за економічних меж: країни (від нерезидентів) за певний період часу (рік, квартал, місяць). [6, с 283]

За формою складання платіжний баланс визначається як статистичний звіт, у якому містяться систематизовані сумарні дані щодо зовнішньоекономічних операцій тої чи іншої країни з рештою країн світу за певний період.

Визначення резидента (нерезидента) в теорії складання платіжного балансу не відрізняється від прийнятого в системі національних рахунків. Інституційна одиниця вважається одиницею-резидентом, якщо вона на економічній території певної країни функціонує більше одного року і має цент економічного інтересу, тобто якщо інституційна одиниця веде господарську діяльність та економічні операції в межах країни і має наміри продовжувати цю діяльність протягом тривалого часу.

Кількісне визначення стану міжнародних платіжних відносин є давньою історією і пройшло за цей час значний шлях розвитку.

Саме поняття "платіжний баланс" уперше ввів в економічну теорію Джеймс Стюарт у 1767р., але складання платіжного балансу, класифікація операцій, що входять до нього, до початку XX ст. в кожній країні були різними. Практично всі видатні представники світової економічної думки тією чи іншою мірою віддали належне у своїх наукових працях проблемі рівноваги платіжного балансу. Однак у практичному плані найбільш повного розвитку методи складання платіжного балансу набули у США і Великій Британії на початку XX ст.

Формування світового господарства з часом ставило не тільки більш жорсткі вимоги до методик складання платіжних балансів окремих країн, а й вимагало зіставлення показників міжнародних розрахунків між країнами. Досягненню певної однотипності цих міжнародних розрахунків сприяла діяльність Ліги Націй і Міжнародного валютного фонду.