Географічна наука в античному світі

План

Вступ

1. Передумови виникнення географічної науки

2. Розвиток географічної думки

Для первіснообщинного устрою і рабовласницьких держав завдання географії зводилися до розширення просторового кругозору, накопичення емпіричного матеріалу. Формувалося світовідчування людини в просторі свого місця проживання. Первинні географічні уявлення були побутовими по своєй суті. У їх основі стояли поняття «місця» або топоса (з грецького - місце, ділянка землі), властивості топофилії і топофобії, що формує у людини уявлення про хороші і погані місця, хороше і погане полювання, доброзичливих і поганих народів.

У рабовласницькому суспільстві важливою складовою частиною культури стає відношення людини не лише з природою, але і з людьми і самим собою. В цьому випадку людина відстоює цінність і цілісність особи в дзеркалі культурного міфу. Міфологічна свідомість виходила з уміння людини за допомогою ритуалів відтворювати акт творіння подібний до божественних сил, створюючи вівтарі, храми. Так народжувався освітлений (сакральний) центр світу, який характеризував сакральність місця. Місце ставало часткою чогось спільного, потаєного (божественного), якому грецькі філософи дали назву «хорос», тобто простір.

Географія, як і всі інші науки стародавнього світу, розвивалася спочатку усередині філософії. Філософи розглядували мир як природну єдність, а всю діяльність людей як один з проявів речей. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї. В той же час в міфологічній формі виражалася думка про гуманізацію природи, додання їй людських рис. Географічні ідеї були пов'язані з єдиною географією, що вивчає нероздільний простір за допомогою описового методу. Регіональний напрям в розвитку географії був описовим. Пояснення мало релігійно-міфологічну, а потім натурфілософську основу. Базувалося воно на геоцентричному розумінні всесвіту. В той же час, були висловлені деякі умоглядні ідеї (про кулястість Землі і її сфери, залежність людини від природи), на багато століть «освітило» шлях розвитку географії. Виник і унікальний метод емпіричних узагальнень і передачі геоінформації - картографічний.

Найбільших успіхів досягли древні греки, які зуміли методом абстрагування оперувати не лише емпіричними даними, але і їх ідеальними образами (моделями), що і дозволило виникнути науковому знанню в Древній Греції. В той же час в Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї, Центральній і Південній Америці при високій культурі цього не сталося.

1. Передумови виникнення географічної науки

Географія виникла в глибокій старовині у зв'язку з практичною діяльністю людей - полюванням, рибальством, кочовим скотарством, примітивним землеробством. Круг фактичних знань первісної людини визначався характером його діяльності і безпосереднім природним оточенням. Із спостереженням тісно зв'язано і уміння орієнтуватися в просторі. Гостра спостережливість і хороше знання окремих фактів поєднувалося з нерозвиненістю мислення. Звідси невміння пояснювати багато природних процесів і явища (засухи, землетруси, повені і ін.), що знайшло своє вираження в анімізмі (уявлення про духів і душу) і магії (чаклунстві, чаклунстві, чаклунстві). Уявлення первісної людини про походження речей неминуче було фантастичним і передавалося в усній формі з покоління в покоління. Воно набувало форми міфів, тобто народних оповідей про богів і легендарних героїв, про походження миру.

Перші крупні рабовласницькі держави з'явилися в IV тисячолітті до н.е. у землеробських народів Малої Азії, Єгипту, Північної Індії і Китаю. Їх освіті сприяло положення уздовж великих річок (джерел зрошування і водних шляхів) і надійні природні рубежі - гори і пустелі. Були створені перші письмові документи, що дійшли до наших днів. У літературному епосі важливе місце займали подорожі. Так, в шумерській епічній поемі про Гільгамеша (III тис. до н.е.) розповідається про поневіряння героя, який через пустелі і гори дістався до океану.

Основні подорожі здійснювалися з метою торгівлі і завоювання нових земель. Вже до 2000 р. до н.е. мінойці заснували на о. Крит найдавнішу морську державу і плавали до Канарських островів, Сенегалу і Індії. На думку Геродота фінікійці за дорученням фараона Нехо (610-594г. до н.е.) зробили плавання довкола Африки, що продовжувалося три роки. Карфагенянин Ганнон плавав уздовж західних берегів Африки. Індійські мореплавці ще на початок II тис. до н.е. плавали до берегів Аравії, гирла Евфрату і східної Африки, користуючись мусонними вітрами. Взимку вони пливли на захід, влітку - на схід. У індійських епічних поемах «Рамаяна» і «Махабхарата» дається уявлення про географічні пізнання народів Індії. У першій з них приводиться опис всією відомою тоді частки Землі. У «Махабхарате» перераховані головні гори, морить, річки; приводяться відомості про древні індійські держави і племена. У Китаї вже в I тис. до н.е. існували спеціальні географічні вигадування, в яких містилися короткі описи території держави (наприклад, книга «Юйгун»). Географічні представлення китайців розширилися з відкриттям «шовкового шляху».

Сама древня карта, на думку Л.Багрова, відома з 3800 р. до н.е. На глиняній табличці була змальована північна частка Двуріччя з річкою (Евфрат) і двома гірськими ланцюгами. Ще в III тис. до н.е. шумерці створили міфи про створення світу, потоп і рай. У Вавилоні була популярна астрологія, що пояснює дію небесних світил на долі людей.

Рабовласницька культура досягла свого розквіту в Древній Греції і Римі, успадкувавши все краще своїх попередників - минойців, єгиптян (геометрію, сонячний календар), ассиро-вавилонян (астрономічні знання, ділення доби, креслення), фінікійців (алфавіт). Розвитку країн Середземномор'я сприяв географічний чинник, зокрема різноманітність природних ландшафтів, що грали велику роль в суспільному розвитку цього часу.

2. Розвиток географічної думки

Греція. Під час архаїчного етапу розвитку Древньої Греції центром наукової думки з'явився Мілет (іонічна колонія в Малій Азії), де виникла перша натурфілософська школа. Послідовники цієї школи намагалися пояснити будову Всесвіту природними причинами, виходячи з цілісної картини миру, єдиного матеріального початку: повітря біля Анаксимена, води біля Фалеса, «апейрона» або абстрактній матерії біля Анаксимандра, вогню біля Геракліта. Проте тлумачення природних явищ біля іонійських натурфілософів було умоглядним.

Розвиток мореплавання і торгівлі привів до появи перших географічних описів. Їх називали периплами і периєгезами. Перші описували береги і були прообразом сучасних лоцій. Другі - ділянки суші і були початковою формою країнознавчих описів. Авторів таких описів називали логографами. Відомим логографом був Гекатей з Мілета (546-480 г до н.е.), який узагальнив перипли і периєгези і склав опис всіх відомих країн.

Першу карту Ойкумени склав Анаксимандр. V століття до н.е. - розквіт грецької культури. Обширні зв'язки греків з Скіфією, Близьким Сходом, Єгиптом сприяли отриманню і накопиченню достовірних відомостей описово-країнознавчого характеру. Вчені, багато подорожуючи, залишили після себе цікаві роботи. У своїй «Історії в дев'яти книгах» Геродот (485-425 до н.е.) дає повний опис миру, відомого грекам. У IV книзі містяться відомості про географію Скіфії (річках Істре і Танаїсе, кліматі, рельєфі, Каспійському морі і навіть річці Аракс). Опис Лівії проводиться за допомогою районування. Він виділяє чотири широтні смуги: приморська населена зона, зона «диких звірів», «піщана смуга» (зона пустель) і південна населена зона. Проте Геродот не уникнув і міфологічних пояснень. Сонце у нього відхиляється на південь взимку під впливом холодів і бурь. Вітри дмуть з холодних країн, а в Азії тепліше, оскільки вона ближче до Сонця.

Евдокс Кнідський (ок. 480-355 до н.е.) обґрунтував ідею про кліматичні пояси, поклавши в основу їх формування нахил падіння сонячних променів на земну поверхню у міру зростання широти (звідси з грецького «клімат» означає «нахил»). Він вперше застосував гномон для визначення широтного положення географічних об'єктів.

Наука класичної Греції знайшла своє завершення в праці Арістотеля (384-322 до н.е.). На його думку навколишній людину світ має чотири первинні елементи: вогонь, повітря, воду і землю. Джерелом руху є ефір, що складає небо. Це вже був підхід компонентної географії. Поєднання названих елементів формують сфери: зовнішню небесну, сферу вогню (верхню атмосферу), нижнюю (повітря), сферу води і землі (у центрі). Тим самим він визнавав ідею про кулястість Землі. У своїй знаменитій роботі «Метеорологія», яка на жаль не збереглася, він дає опис основних сфер, використовуючи всі накопичені знання. Його «Метеорологія» - перший досвід общеземлеведческого опису. Нижня атмосфера розглядується як сфера не лише повітря, але і води (за рахунок «вологого випару»). Причиною вітрів служить «сухий випар». Коли панує перше спостерігаються вологі роки, коли ж спостерігається друге - сухі і легковажні роки.

Спеціальний розділ присвячується змінам земної поверхні. У цьому велику роль відіграють річки, що беруть початок в горах, а не в океані, як вважали його попередники. Арістотель також систематизував погляди своїх попередників щодо теплових поясів і визнавав ідею Евдокса про кулястість Землі. Йому ж належить ідея про поступовий перехід від неживих тіл до рослин, а від рослин - до тварин («сходи істот»). І перша класифікація тварин (описано 500 видів). При районуванні поверхні Землі їм виділяються 5 зон. При цьому суша займала лише частку північної помірної зони. Ойкумена ж тягнулася із заходу на схід від Гераклових Стовпів (Гібралтара) до Індії, а з півночі на південь - від Скіфії до Ефіопії. Таким чином, Аристотель диференціював науки і знання про природу придбало форму природознавства. Він же стояв біля витоків спільного землезнавства і компонентної географії.

Вчені класичної Греції звернули увагу на залежність людини від природної середи. Першим був Гекатей. Потім Гіппократ вводить поняття «ф'юзис», надаючи йому значення що оточує людський організм природи. Він бачить людину в космічній гармонії. Людина - мікрокосм. Він частка мезокосма (географічній дійсності) і макрокосму. Ідеальний лише макрокосм, тоді як мезокосм (середа) може бути кращим, різноманітнішим і помірнішим, або ж гіршим, жаркішим або холоднішим. Дисгармонія людини з середою дає хвороби. Ойкумену за умовами життя він ділив на три смуги: холодну північну (Скифія), помірну середню (входила Греція) і жарку суху південну (Лівія, Єгипет). Порівнюючи жителів цих смуг, Гіппократ робить висновок про те, що їх тіло і дух залежать від клімату. Так був покладений початок географічному детермінізму, дуже важливому природничо-науковому положенню, яке пояснювало залежність живих істот, людини, та суспільства в цілому від природних умов. Проте багато істориків (наприклад, Ксенофонт), а також Аристотель і Платон використовували це положення в політичних цілях, пояснюючи право греків управляти іншими народами розквітом грецької культури і сприятливими природними умовами.

Епоха еллінізму почалася походами А.Македонського і розвитком торгівельних стосунків Греції зі східними країнами. Філософія цього періоду відходить від природничо-наукового напряму і заглиблюється в проблеми етики і моралі. Якщо за творця першої карти вважають Анаксимандра, то основоположником математико-картографічного напряму став Ератосфен Киренський (276-194 до н.е.), що заклав основи математичної географії. Він вперше застосував термін «широта» і «довгота», і при побудові карти Ойкумени використовував 7 паралелей і перпендикулярні ним меридіани. Він очолював Олександрійську бібліотеку, був охоронцем найбільшої скарбниці античної науки і літератури. Його праця «Географічні записки» була першою, де згадувався термін «географія» (замість периплов і периегезів). Він включав не лише опис Ойкумени, але і питання математичної і фізичної географії. Вперше були визначені розміри Ойкумени і введена сітка меридіанів і паралелей. Порівнюючи величини кута падіння променів полуденного сонця в Александрії і Сиене (Тропік Раки), Ератосфен першим визначив коло Землі по меридіану. Отримана величина дорівнювала 252 тис. стадій (близько 40 тис.км). «Географія» Ератосфена об'єднала в собі фізичну, математичну (картографічну) і регіональну географію.

Римська імперія. Кордони Ойкумени розширилися в період римських завоювань, які диктували замовлення на історико-країнознавчі описи і математичну географію (вимір відстаней по дорогах, спеціальні земельні роботи у військових цілях, межування земель і ін.).

У епоху розквіту римської імперії (I-II ст.н.е.) переважали географічні описи країнозначого плану, часто пов'язані з історією. Найбільш великі роботи належать Страбону, грекові з Амасії (64 до н.е. - 23 н.е.). Їм написана «Географія» в 17 книгах. У першій він торкається історії географії. У другій - загальногеографічних уявлень. У своїх думках він спирався на ідеї попередників. Особливо на роботи Ератосфена. Решта всіх книг присвячена регіональним описам Іберії, Британії, Кавказу, Малої Азії і ін. Проте, дані про природу цих регіонів традиційно мізерні і уривчасті. У таких країнознавчиї описах Страбон бачив прикладне значення географії і її користь для правлячих кругів держави, військових і торговців. Тому його вважають за головного ідеолога описово-країнознавчої (хорографічної) географії.

Клавдій Птоломей (90-160 р.р.) останній з великих вчених античності, що приділв увагу географічним проблемам. У своїх роботах про «Велику побудову» і «Керівництво по географії» він узагальнив відомі факти про Ойкумену і теоретичні ідеї своїх попередників. На його думку слід розрізняти «географію» і «хорографию». Перша охоплює лінійне зображення відомої частки Землі зі всім, що на ній знаходиться. У її сферу входять питання з'ясування фігури і розмірів Землі, розробка проекцій і визначення географічних координат для створення карт Ойкумени. Хорографія займається описом окремих місцевостей, «приводячи в своїх описах навіть такі дрібниці, як, наприклад, гавані, селища, округа, притоки головних річок і так далі».

Висновки