Реформи Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Адміністративний устрій Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ

ІМЕНІ АДМІРАЛА МАКАРОВА

ХЕРСОНСЬКА ФІЛІЯ

Кафедра суспільних дисциплін

Реферат

з дисципліни “Історія України”

РЕФОРМИ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО І ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Підготував:

студент групи 1417з

Грек О.О.

Керівник:

к.і.н., доцент

Додонова А.В.

ХЕРСОН 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Князь Володимир Великий, як реформатор Русі

2. Смерть Великого Князя

3. Князь Ярослав Мудрий. Його битви та досягнення

4. Захід могутності та величі Давньої Русі

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Київська Русь як державне утворення є, звичайно, значною віхою в історії українського народу. І хоча протягом своєї історії Київська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, проте уся історія її творення виступає нині яскравим прикладом дивовижного єднання, розум-ного та продуманого правління, бажання піднести свою державу до високого світового рівня.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на два періоди.

Перший період - період швидкого зростання - охоплює майже сто років: з 882-го року, коли на престол у Києві сів князь Олег, і аж до смерті Святослава у 972-му році. Цей період характеризується стрімким розвитком Київської Русі як держави. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані місці - Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію, що проходила по Дніпру - так званий “шлях із варягів у греки”, підкорили східнослов'ян-ські племена. Таким чином було створене величезне господарське та політичне об'єд-нання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період історики характеризують як добу зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабіль-ності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду, тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим та політично виваженим кроком було впровадження християнства за часів правління князя Володимира, що принесло на Руські землі абсолютно нову культуру й докорінно змінило світосприйняття та самовираження населення Київської Русі. Проте основна заслуга у політичному об'єднанні, зміцненні Руської держави та її неймовірно високому культурному злеті належить Володимиру Великогу та його синові - мудрому державному діячеві, великому Київському князеві Ярославу.

1. КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

Володимир Великий (правив з 980 року по 1014 рік). Після смерті князя Святослава відбулась війна між його синами за право володіння Київським престолом. Володимир, підчас цієї боротьби перебував далеко на півночі, у Новгороді. Старші брати не вважали його рівним собі, бо мати його Малуша не походила з княжого роду. Спір вийшов одразу між Ярополком та Олегом. Ярополк пішов на древлянську землю на якій княжив Олег. Олег вийшов йому назустріч, обидва полки зустрілися у битві. Ярополкове військо було сильніше і перемогло. Олег зі своїм військом почав відступати, але перед воротами міста був вузький міст над глибоким яром. Утікачі скупчилися, почалася штовханина і несподівано ціла юрба звалилася у яр. Загинуло багато вояків, також загинув і Олег. Через декілька років почалася суперечка між князем Володимиром і Ярополком. Володимир не думав зрікатися своєї частини. Він скористався допомогою варягів у боротьбі з Ярополком, які його і вбили. В наслідок цієї братовбивчої війни переміг князь Володимир, який затвердив свою владу зійшовши на київський престол у 980 році.

Після перемоги над братами, Володимир став єдиним володарем цілої держави, яку після смерті залишив його батько. На початку князювання Володимир мусив покласти багато зусиль, щоб утримати разом різнорідні землі і племена. Треба було з новою силою притягнути їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безперервно був у воєнних походах, з військом відправляється в різні сторони.

Одночасно з цими походами треба було вести безперервну боротьбу з печенігами та іншими кочовими народами. Ці дикі степовики вже протягом півстоліття жили в українських степах. Окрилені першими успіхами степові орди з диким завзяттям перли на заселені землі України, і не один раз доходили до стін Києва.

Володимир добре розумів небезпеку від степу. Щоб стримати напір ворога, Володимир почав ставити укріплення по обох сторонах Дніпра, а між городами вали з частоколом. Завдяки цим фортифікаціям Володимира наступ степняків ослаб і Київська Русь могла перейти до зачіпної боротьби зі степом.

Князь Володимир був ревним прихильником давніх богів. «Поставив ідоли на горбі серед двора, перед теремом. Перуна дерев'яного, з срібною головою і золотими вусами, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. Складали їм жертви і називали богами. Приводили синів своїх і доньок і жертвували бісам, плюгавили землю своїми жертвами і сплямилася кров'ю земля руська і той горб»... Так оповідає літописець-чернець.

Релігійна віра Володимира Великого

Київ був великим, багатолюдним містом, приїздили сюди знавці різних вір і старалися приєднати князя до своїх вірувань. Літопис подає широке оповідання про те, як Володимир шукав нової віри. Йому пропонували свою віру болгари -- магометани, німці від римського папи, хозарські жиди які захвалювали закон Мойсея. Врешті греки прислали до князя філософа і той виложив йому основи християнської віри.

Володимир скликав старців і бояр і питав їх пораду, яку віру прийняти. Вони відповіли: «Знаємо, княже, що ніхто нічого свого не ганить, а все хвалить; як хочеш дізнатися правди, то вишли мудрих мужів, нехай придивляться кожній вірі». Сподобалася ця думка князеві і вислав послів до різних країн.

Вернулися згодом посланці і оповіли таке: «Ходили ми до болгар, дивилися, як вони покланяються у своїм храмі; стоїть такий без пояса, поклониться, сяде і дивиться сюди і туди як біснуватий. Нема веселості у них, тільки жалість і сморід великий. Ходили ми до німців, бачили, як відправляють всякі служби, але краси не бачили ми ніякої. Зайшли ми на кінець до греків і ввели нас до своєї церкви. І не знали ми, чи ми на землі, чи на небі, бо на землі нема такого виду і такої краси і не вміємо того оповісти, але знаємо, що там Бог перебуває з людьми, -- і тої краси не можемо забути». Тоді Володимир рішився: «Підемо і приймемо хрещення». А бояри сказали: «Як твоя воля, княже». Князь охрестився у Корсуні.

Було це 988 року. Князь-христіянин мав обов'язок приєднати до християнства свій народ. Володимир взявся енергійно поширювати нову віру. Не пішло це трудно, бо у Києві було вже багато прихильників християнства, особливо між боярами і старшиною, а простолюддя, хоч і прив'язане до давніх богів, не сміло противитися князеві.

З Києва християнство поволі перейшло до інших околиць. По селах дуже важко було проповідувати Христову віру, хоч би з тої причини, що не було відповідного числа священиків. У Києві, на горбі перед княжим двором, на місці Перуна, Володимир виставив церкву св. Василія. На іншому місці побудував муровану церкву Богородиці, що звалася Десятинною, тому, що на її утримання князь призначив десяту частину своїх доходів. Будували її майстри греки, -- від того часу почався вплив Візантії на українське будівництво. Володимир звернувся за духовенством до Болгарії, де був самостійний патріархат в Охриді. У болгарській церкві уживано у богослужіннях болгарською мовою і ця мова перейшла й до нашої церкви і уживається дотепер під назвою старослов'янська.

Осередком церковної організації була столиця держави, Київ, в якому заложено митрополію, тобто верховне єпископство. Друге єпископство було у Переяславі, також з назвою митрополії, пізніше єпископські столиці появилися в Чернігові й інших значніших городах.

Разом з християнством прийшли до нас церковні закони. Принесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь наказав зібрати їх в одну книгу, що зветься «Уставом Володимира». Цей устав не дійшов до нас у первіснім виді, бо пізніше не раз духовна влада його змінювала і доповнювала, але є у ньому кілька постанов, що напевно належать до часів Володимира.

Володимир прийняв християнську віру з різних причин. Передусім були тут релігійні мотиви: бажав він знайти правдиву, певну віру. Поруч з чисто релігійними бажаннями йшло також намагання до підйому культурного життя. Бажалося їм скинути з себе клеймо варварства і стати нарівні з культурними народами.

Врешті були й мотиви політичні. Коли Володимир прихилився до грецького обряду, він прийняв грецьку віру тому, що це був міст до близьких зв'язків з Візантією. Візантійська держава стояла на першому місці у тодішньому політичному світі, Володимир знав це добре, шукав союзу з могутнім сусідом і прийняв грецький обряд, щоби дістати руку грецької царівни. Як шуринові візантійського цісаря перед ним відкрився шлях до всіх європейських дворів.

Християнство дало Україні також велику користь у внутрішньому житті. Християнська віра стала цементом, який сильно зв'язав різні землі і народи в одну державну цілісність. Із стану варварства Україна переходила до вищого культурного рівня.

Разом з християнством появилися на Україні перші школи. Школи були засновані тільки при єпископських кафедрах та при більших церквах. Навчання обмежувалося читанням, писанням та пізнанням святого письма. При церквах і школах створювалися і перші бібліотеки, в яких зберігалося книги релігійного змісту.

Державні відзнаки та реформи Володимира Великого

Володимир намагався показати, що його держава піднялася на вищий щабель розвитку, і за прикладом інших володарів почав уживати почесних державних відзнак. Зразком для нього була Візантія. На царградському дворі і сам цісар, його родина, а також двір уживали різні види приписаних одягів, риз, корон, діадем. Коли Володимир одружився з візантійською царівною, її брати -- цісарі надали йому свої цісарські відзнаки. З цих відзнак найважливішою була корона. У скарбниці московських царів зберігався і на даний час зберігається головний убір - ”Шапка Мономаха”, деякі учені доводять, що ця шапка і є короною Володимира Великого. Доказом є Володимирові гроші, на яких він зображений у короні.

Головним у період правління Володимира були його реформи, які змогли піднести Русь, зробити її високорозвиненою європейською державою. Це були реформи:

Фінансова реформа. Володимир перший з українських князів почав карбувати золоті та срібні гроші: золоті монети - «златники»; срібні монети - «срібники». Цим він намагався зробити свою державу більш відомою. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому постать самого князя, що сидить на престолі, у царських відзнаках, з хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а це його золото» або «Володимир а це його срібло». На деяких монетах зображений герб київської держави, тризуб.

Адміністративна реформа. Хоч держава Володимира була менша, як у його батька, проте вона була сильніше зорганізована. Володимир поставив намісниками у городах своїх синів. У Турові на Поліссі сидів Святополк, у Володимирі на Волині Всеволод, у далекій Тмуторокані над Азовським морем Мстислав, у Великому Новгороді - Ярослав, в Ростові - Борис, в Муромі - Гліб. В такий спосіб всі землі стали більше залежні від влади Київського князя і управа в них була одностайна.

За володіння Володимира вже не було варягів на визначніших місцях, між воєводами згадується тільки один варяг, Вуєфаст чи Вовчий Хвіст. Вищі керівні посади були вже в руках таких людей, як Добриня і Путята, що були місцевого роду. Володимир також залучав місцеву верхівку до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни.

Військова реформа. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності держави, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників, сформувати боєздатне, віддане князю військо.

В результаті цих реформ значно зміцніла Київська держава. Вона стала нарівні з розвиненими європейськими країнами. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта, культура. Руська держава була в очах європейців високорозвиненою державою з сильним князем. Відтак зв'язки Русі з іншими державами пожвавішали. Важливим було також і те, що зміцнілись зв'язки із Візантією. Це сприяло політичному, економічному та культурному розвиткові країни.

За правління Володимира Великого Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Руського (Чорного) моря.

2. СМЕРТЬ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ

київська русь володимир ярослав

Під кінець життя Володимир мав багато чвар з синами. До того ж ще прийшли вісті, що печеніги ідуть на Київ.

Серед ті незгоди Володимир тяжко захворів і 15 липня 1015 р. помер у своєму дворі на Берестові, під Києвом. Похорони Володимира відбулися по старовинному обряду. Похоронили Володимира поруч з його дружиною Анною, що померла 1011 р. Кам'яні гробниці їх стояли посеред Десятинної церкви. Частини мощів Володимира переховуються у різних місцях, голова у Печерській Лаврі, інші частинки по різних церквах. Від XIII століття почали Володимира почитати святим.

Історія зображує князя Володимира так начебто у нього були дві душі: поганська і християнська. Володимир-поганин був войовничий, жорстокий, розгнузданий. Володимир-християнин відзначався лагідністю і милосердям, любив мир, лад і спокій, був строгий до себе. Така внутрішня переміна людини цілком можлива, -- християнство мало величезний вплив на людей, особливо на тих, що приймали його щиро, з глибокою вірою. Переміна відбувалась під впливом змінених господарських умов та під натиском культурних сусідів. Поширення християнства, заснування шкіл, початки освіти, нове будівництво, зміни в законодавстві, поліпшення управління, введення Київської Русі у коло християнських держав -- все це великі заслуги князя, саме тому пізніші покоління дали Володимирові ім'я Великого.

3. КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ. ЙОГО БИТВИ ТА ДОСЯГНЕННЯ

Несподівана смерть Володимира Великого відбулася саме в ту пору, коли закінчилося «збирання українських земель», і не почалося ще закріплення стійкості тієї велетенської держави. Бо держава Володимира Великого була справді чи не найбільшою державою в тогочасній Європі. Обіймала біля 800 000 кв. км. й простягалася не тільки на українські, але московські, білоруські й фінські землі.

Під самим оком Володимира перебував, у ролі в'язня, його найстарший син Святополк, князь турівський, що пробував бунтуватися проти батька. Напередодні смерті готовився Володимир у похід проти другого сина-бунтівника Ярослава новгородського, врешті проти печенігів відправив Володимир свого улюбленого сина Бориса, що його мабуть готовив собі на наслідника на великокняжому престолі. І саме в такий гарячий момент прийшла його смерть.

Битва з братами

Політична ситуація викликана смертю Володимира, була напружена. З одного боку однодумці Володимира старалися якомога затаїти катастрофу, поки не повернеться Борис з дружиною, а тимчасом Святополк уживав усіх засобів, щоб засісти на великокняжому столі.

Князь Борис, що мав при собі біля 8.000 дружини і воїнів, довідався про смерть батька вже підчас повернення з походу. Він зупинився з військом біля Переяслава й готувався до наступу на Київ. Але військо покинуло його й відійшло. Можливо що серед війська знайшлися агенти Святополка, які наперед збунтували дружину, а відтак убили самого Бориса. Загинув Борис на десятий день після смерті батька й тим промостив Святополкові дорогу до Київського стола.

Вслід за Борисом, Святополк наслав душогубців на муромського князя Гліба й древлянського князя Святослава. Гліб згинув під Смоленськом, а Святослав по дорозі на Закарпаття.

Почувши про смерть Бориса, Гліба й Святослава, Ярослав зрозумів, що з Святополком не жарти, та що за місяць треба ждати Святополкових душогубців, краще енергійно виступити й помірятися з ним силами в полі.

Весною 1016 р. рушив Ярослав проти Святополка. Святополк зустрів його на Дніпрі під Любечем. Довго стояли супротивники один проти одного й не могли наважитись на початок, поки не виступив Ярослав і енергійним наступом не розігнав печенігів, без яких Святополкові не було чого й робити проти сил Ярослава. Він утік з поля бою до свого тестя польського короля Болеслава. Ярослав зайняв Київ й одразу прийнявся за відбудову міста. Але втриматися в Києві йому того разу не вдалося. Ярослав увійшов у союз із німецьким цісарем і з ним ходив походом на Болеслава (1017 р.).

Літом 1018 р. рушили на Київську Русь війська Болеслава. Битва, що відбулася 22 липня, склалася для Ярослава нещасливо. З залишками свого війська Ярослав опинився у Новгороді, й готов був тікати далі, до Скандинавії. Та новгородці вирішили підтримати свого князя.

Тимчасом Болеслав із Святополком зайняли волинську землю, та підступили до стін Києва. Нажаль Київ був примушений здатися та радість Святополка тривала не довго. Підтриманий новгородцями вирушив Ярослав на Святополка. Похід відбувався взимку 1018/19 р. й заскочив Святополка зненацька. Він утік до печенігів, з якими появився на землях Київської Русі весною 1019 р. Закінчилася та битва перемогою Ярослава. Святополк зник не тільки з поля бою, але й з обрію історії. Тікав кудись на захід, але що з ним сталося невідомо. Літописець прозвав його «Окаянний», і таким постав Святополк у пам'яті народу. За батьківську спадщину боролися перед ним і після нього, але ніхто не вживав засобів, на які зважився Святополк.

Позбувшись Святополка й здобувши більшість земель, Ярослав намагався зберегти ті здобутки за собою й по можливості зв'язати віддалені землі культурними й торговельними інтересами з матір'ю руських міст - Києвом. Одначе перед цим мусив полагодити непорозумінь з Брячиславом полоцьким, а в першу чергу дуже небезпечним суперником, що ним виявився тмутороканський князь Мстислав.

Хоч і пізно, а все ж таки обізвався Мстислав з претензіями до київського стола. Коли в 1023/4 р. Ярослав перебував у Новгороді, Мстислав рушив з ватагами хозар і касогів на Київ. Але взяти йому міста не довелося. Зате відбив він собі Лівобережжя й осів у Чернігові. Коли згодом наспів Ярослав з Новгороду, зустрілися брати під Листвином біля Чернігова. Ярослав вів з собою варягів під проводом ватажка Гакона. Мстислав мав крім своєї дружини велику кількість сіверян. Битва випала нещасливо для Ярослава. Разом з Гаконом втік Ярослав знову до Новгороду -- збирати нове військо до подальшої боротьби.

Прогнавши Ярослава, Мстислав і не думав йти на Київ. Він погодився, що це належить Ярославові, як старшому братові. Сам він задовольнився Черніговом і в тому напрямку почав перемови з Ярославом. Але Ярослав не хотів перемови, як переможений з переможцем, тож коли зібрав велике військо, приступив до перемов. Брати поділилися землями Київської Русі Ярослав узяв собі Правобережжя, Мстислав -- Лівобережжя. Про північні землі й не говорили. Вони належали безспірно Ярославові. З того часу Ярослав допомагає Мстиславові в його боротьбі з хижими сусідами Тмуторокані (похід 1029 р. на Ясів), а Мстислав допомагає Ярославові відвойовувати Червенські міста.

Використовуючи безлад, що настало в Польщі після смерті Болеслава (1025 р.) Ярослав відвойовує остаточно (1031 р.) Червенські міста. Тоді закладає Ярослав місто Ярослав над Сяном, як пограничну твердиню.

Згодом ходив ще Ярослав кількома походами на захід. У 1040 р. йде на Литву, рік згодом завойовує Польщу.

Досягнення Ярослава

Будучи сміливим і підприємливим завойовником, Ярослав був непоганим політиком та дипломатом. Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одру-жилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Не дивно, що історики називають Ярослава тестем Європи.

Політика Ярослава у збиранні українських земель була очевидним повторенням роботи Володимира, його праця була свідомим продовженням праці батька.

Ярослав доклав зусиль до того, щоб підняти Україну на якнайвищий культурний рівень, а її столицю Київ сподобити до столиці тогочасного культурного світа -- Візантії.

Почала рости й множитися християнська віра. Володимир завів християнство і надав йому права державної релігії, а Ярослав робив усе можливе, щоби його поширити. А що в тогочасному християнському світі панувало переконання, що нема спасіння поза монастирськими мурами, то й не диво, що й Ярославові довелося прикласти руку до будівництва монастирів. Він побудував у самому Києві монастирі Юрія та Ірини, за нього також викопано перші келії Києво-Печерського монастиря. В 1051 р. скликав він собор єпископів у Києві й довів до того, що на ньому вибрано київським митрополитом не грека, як дотепер, а українця, визначного церковного письменника й проповідника Іларіона.

За словами літопису, Ярослав днями й ночами читав книги, збирав письменників та велів їм перекладати й переписувати церковні книги, яких утворив згодом поважну книгозбірню при катедрі Софії в Києві. Одночасно він усіма силами підтримував шкільництво, вводячи свого роду «шкільний примус» поміж боярських дітей.

В порівнянні в законодавчою діяльністю Володимира, Ярослав залишив свого батька далеко поза собою. Створивши більш упорядковані суспільно-державні умови. І справді, він не тільки видав кілька законів, але упорядкував й зібрав в одну книгу (кодекс) старі закони. Ярославові приписує історія створення збірника законів «Руська Правда», хоча в неї попали закони давніші й пізніші від володіння Ярослава. Починаючи з XIII ст. ходить у відписах збірник законів, прозваний «Суд Ярослава Володимирича».

Осівши у Києві, Ярослав взявся до будови Софійської церкви, що погоріла підчас боротьби за Київ. Укріпивши свою владу в Києві, Ярослав налагодив відносини між ближчими та далекими сусідами. Тоді почав він справді величаву будівничу діяльність, що в ті часи перемінювала Київ у мистецький самоцвіт східної Європи. А розгромивши печенігів, побудував на місці битви величаві Золоті Ворота з церквою Благовіщення.

Почали карбувати золоту й срібну монету, з написом «Георгія -- Ярослава». Вона була дуже гарна й тонка виконанням і мала на одному боці зображення християнського патрона Ярослава -- Юрія, а на другому тризуб, тільки дещо відмінний від того, що був на Володимирових монетах.

4. ЗАХІД МОГУТНОСТІ ТА ВЕЛИЧІ ДАВНЬОЇ РУСІ

Ярослав правив цілих сорок років і за той час закріпилася державна організація та культура України. Примушений одразу зводити рахунки із своїми конкурентами, Ярослав довго не мав воєнного щастя: його часто перемагають Святополк і Мстислав, він постійно тікає в Новгород набирати нових сил до подальшої боротьби. Але в боях з закордонними ворогами йому щастить. Його впливи на польські справи, здобутки на півдні й півночі, все це свідчить про немалий талант і щастя Ярослава. В парі з тим йде його політично-дипломатичний хист виявлений у цілій низці союзів і подружніх зв'язків з іноземними династіями. Неменше енергії й розуміння виявив Ярослав у культурній праці й внутрішній організації велетенської держави. Про це говорить пов'язання імені Ярослава з «Руською Правдою», що по правді була загальною збіркою законів, з поміж яких тільки деякі можна приписати Ярославові. Ярослав, що з такою енергією збирав руські землі й зв'язував їх з собою, не виявляв при тому якихось особливих рис свого таланту й характеру, але йшов шляхами й вживав засобів, що їх з таким успіхом випробував його батько Володимир Великий. Не диво, що потім, бажаючи йому чим-небудь віддячити за працю вкладену в фундаменти Української державності, прозвали його Мудрим.

Смерть Ярослава

Помер Ярослав старим уже чоловіком 20 лютня, 1054 р. Очікуючи смерті, Ярослав заздалегідь розпорядився державою, що згідно з тогочасними поглядами, була якби приватною власністю пануючого. Найстаршому з живих синів Ізяславові передав Ярослав Київ та Деревську землю, не відбираючи від нього давніших волостей -- Новгородської й Туровопинської. Другий з черги старшинства Святослав, що княжив дотепер на Волині, дістав Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів і в'ятичів та Тмуторокань. Південну частину Сіверщини з столицею в Переяславі дістав улюблений син Ярослава Всеволод, якого батько був би дуже рад бачити на Київському столі, але для цього він був замолодий. Ігорю дісталась Волинь, В'ячеславу Смоленськ. Як поділено решту земель, про те літопис не говорить. Правдоподібно Святослав дістав ще муромську волость, а Всеволод -- Ростов, Суздаль, Білоозеро й Поволжя. Син Новгородського князя Володимира Ростислав дістав мабуть Червенські Городи.

Вмираючи, Ярослав не жалів настанов своїм синам, щоби вони жили в згоді й мирі, шанували право старшого й ніколи не посягали силою на неналежно їм уділи. В основу династичного устрою поклав він поширене тоді в Європі право старшинства, в той спосіб, що найстаршому з поміж княжої рідні належить великокняжий стіл у Києві.

Але право сеніорату, гарне в теорії, виявилося пагубне в практиці тим більше, що на пару з ним стало інше, неписане «право», так зване вітчинне: мовляв волость батька належить синам. Зустріч одного права з другим у практичному житті створила стільки міжусобиць, що велика імперія Володимира і Ярослава дуже скоро розпалася на цілу низку удільних князівств, що не могли вже й думати не тощо про поширення своїх меж за рахунок сусідів, але й про збереження власної незалежності та успішний опір черговій навалі зі сходу.

ВИСНОВКИ

Вміло й авторитетно керуючи державою протягом 35 років, провівши глибокі й ефективні адміністративно-територіальну і військову реформи, Володимир Великий провів реформу законодавства, доповнивши та при-стосувавши «Закон Руський» до вимог його часу, започаткував карбування власної монети з зображенням Христа та князівської монограми у вигляді тризуба, розбудував та укріпив свою столицю - Київ. Саме за правління Володимира в місті було збудовано головний храм Русі - Церкву Богородиці або Десятинну церкву, розбудовано «місто Володимира» з князівськими палацами та громадськими будівлями.

За 37 років правління Ярослава Мудрого заклали міцний фундамент розвитку традицій державотворення на українських теренах. Протягом цього часу Давньоруська держава зберігала свою могутність і міжнародний авторитет.

Шлях Ярослава на престолі був нелегким, проте він зумів вийти з честю з усіх міжусобиць і не заплямувати себе братовбивством. Він прагнув звільнити своїх дітей від цього тягаря, але не зміг. Свою могутність та велич Давня Русь поховала разом із Ярославом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Брайчевський М.Ю. Затвердження християнства на Русі. - К.: Наук. думання, 1989. - 296 с.

2. Льовченко М.В. Нариси по історії російсько-візантійських стосунків. - М.: Вид-во АН СРСР, 1956. - 556 с.

3. Літаврін Г.Г. Візантія, Болгарія, Древня Русь (IX - початок XII ст). - СПб.: Алетейя, 2000. - 398 с.

4. Пашуто В.Т. Зовнішня політика Древньої Русі. - М.: Наука, 968. - 472 с.

5. Прийняття християнства народами Центральної і Південно-східної Європи і хрещення Русі / Авт. Г.Г. Літаврін, О.В. Іванова, Е.П. Наумов і ін. - М.: Наука, 1988. - 272 с.

6. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Наріс історії від утворення Старокиївської державі до кінця XVI ст.: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. - 496 с.

7. Щапов Я.Н. Держава і церква Древньої Русі X - XIII ст. - М.: Наука, 1989. - 232 с

Размещено на Allbest.ru