Запровадження християнства на Русі

Таке припущення правдоподібне. Втім, можливе інакше, ще простіше: архієрей, рукопокладений Фотієм, міг померти, або ж з якихось причин повернутися до імперії. Звільнена вакансія потребувала заміщення незалежно від міркувань високої політики. Таким чином, у нас нема ніяких підстав брати під сумнів свідчення Константина Багрянородного. Він писав у середині Х ст., коли пам'ять про Аскольдове хрещення вже стиралася в свідомості сучасників. Онук Василя І, звичайно, прагнув прикрасити діяльність свого діда, всіляко підкреслюючи його досягення й заслуги. Тому не дивно, що розповідь про призначення на Русь нового ієрарха перейшла межу історичної достовірності й під пером порфірородного хроніста адміністративний по суті акт перетворився на незмірно важливий і масштабний акт хрещення Русі.

Підкреслимо: звсім необов'язково вбачати в цьому свідому фальсифікацію. Константин користувався різними джерелами. В їх повідомленнях містилося чимало протиріч - чи то справжніх, чи то удаваних. З цих протиріч треба було знайти вихід. І немає нічого дивного, що з можливих альтернатив Константин обирав найважливіший для свого діда.

Таким чином зникає суперечливість і все порівняно легко стає на свої місця. Усе заперечуючи достовірність Константинового переказу, надаємо перевагу версії Фотія. Саме йому довелося здійснити акт Аскольдова хрещення, а відтак його свідчення є найавторитетнішим. Можливий хронологічний діапазон скорочуєтся до семи років. Навернення Аскольда відбулося не раніше 860 і не пізніше 867р. Однак документи, що є в нашому розпорядженні, дозволяють надійно визначити точний рік і місяць цієї події.

З тексту Фотієвої енцикліки випливає, що навернення страшних північних варварів, біблійного «Гога з країни Магог» відбулося незабаром після походу, що загрожував імперії незліченними бідами. Отже, дата хрещення безпосередньо пов'язується з датою експедиції. Ще певніше цей зв'язок фіксований у повідомленні Продовжувача Феофана: «З того часа, пригнічувало ромеїв нашестя Русі, - народ же вони скіфський, дикий та брутальний, який спалював Понт і Чорне море, і саме місто (Константинополь) облягав тоді, як Михайло вирушив у похід проти ізмаїльтян; але вони, зазнавши гнів Божий, повернулися до себе, як тільки Фотій, управник церкви, умилостивив Бога. Деякий час пізніше…» (йде цитований вище текст, присвячений Русі).

Дата походу в літературі стала предметом суперечок. Частина дослідників називає 860, інші - 866р. Вище вже говорилося, що насправді тих походів було чотири; зокрема, розмежування подій 860-866 рр. Не підлягає сумніву. Частина джерел (Фотій, Продовжувач Феофана, Іоан Диякон, можливо, Акафіст Божої Матері) описують успішну експедицію Русі, здійснену на 360 кораблях, жодним словом не згадуючи про бурю. Інші (Симеон Логофет, Лев Граматик, Продовжувач Амартала, Феодосій Мелитенський) описують нещасливий для Русі похід на 200 кораблях, більша частина яких загинула під час несподіваної бурі. Перший похід закінччився почестю «для Русі угодою (за твердженням Іоана Диякона) «тріумфом»; другий - «плачем великим» у Києві.

Хрещення Русі пов'язане з походом на Царгород могло статися в ці два терміни. Напад на Принцеві острови 863р. мав характер локальної дії. Похід 874р. виходить за межі щойно усталеного хронологічного діапазону. Навернення Аскольда сталося або 860 або 866р. Який же даті надати перевагу? Більшість дослідників схиляються на користь пізнішої, що дає можливість максимально наблизити подію до енцикліки Фотія, яку прийнято відносити до 866-867рр. Саме це хронологічне зближеня при глибокому осмисленні стає переконливим аргументом.

Насамперед підкреслимо, що дата енцикліки проблематична 866-867рр. крайній термін, пізніше якого документ не міг з'явитися, тому що до написання енцикліки минув якийсь час. Патріарх уже міг судити про наслідки акту. Він підкреслює, що Русь “прийняла пастиря” (за даними Никонівського літопису, це сталося лише на другий рік після хрещення Аскольда) і ретельно виконує всі обряди (діяльність митрополита Михайла та шести підлеглих йому єпископів по наверненню народу, побудова церков та висвячення пресвітерів для них, за свідченням того ж Никонівського літопису, зайняла щонайменше три роки). Справді потрібний був досить тривалий час, аби рукопокладений архієрей встиг прибути на місце призначення, освоїтися на новому поприщі, розгорнути активну місіонерську діяльність, домогтися помітних наслідків і повідомити у Константинополь. Навіть без літописних повідомлень ясно, що кілька місяців строк надто малий для цього.

З другого боку 866 р. видається менш прийнятною датою, адже тогочасний похід мав трагічні для Русі наслідки. Аскольд повинен був думати не стільки про запровадження нової віри, скільки про врятування решти розбитого бурею флота. Патріарх підкреслює, що Русь перед хрещенням грабувала Грецію і “виявляла нестримну зухвалість”, що дійсно мало місце у 860 р. Навряд чи ці слова відносяться до 866р., коли руський флот практично був знищеним. Фотій дає зрозуміти, що напередодні хрещення Русь мала безумовний успіх у боротьбі проти імперії і що її дії становили чималу загрозу для Константинополя.

Ще виразніше цей мотив проглядає у Продовжувача Феофана. Тут безпосередній зв'язок хрещення з успішним походом Русі на Царгород (без бурі) зафіксовано цілком певно. По суті, це повідомлення можемо вважати за радикальне вирішення питання. Очевидно, одним з пунктів угоди, завдяки якій Русь припинила облогу столиці і повернулася до дому, було введено на Русі нові релігії. Цей пункт у викладі змісту угоди вилучено давньоруськими літописцями під час створення Володимирової легенди.

Два моменти рішуче підтверджують факт хрещення Русі саме у 860р. Перший з них - особливо Руська ера, запроваджена київськими книжниками Аскольдового часу. Реальність її обґрунтована Б.О.Рибаковим, який звернув увагу, що в літописних текстах деякі факти відраховані від 860р. Відомо щонайменше три такі реліктові позначення у хронологічних підрахунках “від Михайла царя”: похід Аскольда 874р. у Никонівському літопису, позначений 14-м літом від Михайла; початок княжіння Олега (889р.) - 29-м роком від Михайла (тобто від 860р. за олександрійським літочисленням); нарешті великий індиктіон (884р.) - 24-м роком Михайла. Всі ці відрахунки пов'язані з літописною статтею 860р.: “В лъто 860, индикта 15, наченмо Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Русская земля. О семь бо оцвъдахом, яко при сем цесари приходима Русь на Цесаръград, яко же писашеть в льтописании Гръцком, тъмь же и отселъ почнем, и числа положим».

Сенс повідомлення розкривається цитованим уривком: мова йде не про початок врядування малозначного візантійського імператора, а про початки Русі, в розумінні - її датованої історії. Б.О.Рибаков справедливо підкреслює, що в державній біографії Михайла ІІІ 860р. нічим не позначений. Формально він став імператором 842р., регентство його матері Феодори закінчилося 856р. Одноосібне врядування почалося лише 865р. Отже, літописне твердження, ніби у 860 р. почалося Михайлове врядування не відповідає дійсності. Та й в разі відповідності лишилося б незрозумілим, чому вступ на престол зверхника однієї держави взято за початок історії другої [30].

На перший погляд роз'яснення міститься в наведеному вище тексті: того року “Русь приходила на Цесар град”. Саме цю подію висуває за хронологічний репер Б.О.Рибаков. На його думку успішний похід на Візантію міг спонукати київського книжника до подібного ідеологічного ходу. “Природно, - пише Б.О.Рибаков, - що така подія приємна для національної амбіції, могла стати пунктом для відрахування років. Це стало тим необхіднішим, що віднині історія Русі тісно переплелася з історією Візантії, Болгарії, потрібно було вести точний рахунок рокам і співвідносити руські справи із справами сусідніх держав” [30].

Ми вважаємо таку позицію недостатньою. Б.О.Рибаков має рацію, підкреслюючи необхідність запровадження на Русі нової системи літочислення. Але ж чому початок Руської ери локалізовано саме на 860р.? Конкретний військовий похід, навіть найгучніший, навряд чи міг стати таким репером. Повинно було б бути ще щось більш визначне і унікальне. Історія середньовіччя заповнена численними походами й перемогами, але ніколи вони не розглядалися як початок нової ери. Ймовірно, справа полягла не так в наслідках, скільки в буденності самого явища. Події воєнної історії - саме через свою повсякденність - принципово не могли братися хронологічні підрахунки.

Зовсім інша річ, коли за початок Руської ери прийняти акт хрещення. Середньовічна ідеологія завжди відводила релігійним моментам вирішальне місце в системі суспільних відносин. Введення християнства вважалося за прилучення до благодаті, початок нового, справжнього життя. Тому не дивно що й навернення Русі усвідомлюється як поворотний момент в розвитку країни, як своєрідний перелом на шляху прогресу.

Хрещення Аскольдової русі відбулося незабаром після досягнення угоди з Візантійською адміністрацією, напевно до повернення київського війська на Русь. Напад на Константинополь стався 18 червня 860р. Облога міста тривала лише кілька днів, щонайбільше тижнів, оскільки візантійці поспішили відкупитися від нападу контрибуцією та даниною. Обряд хрещення здійснено через кілька днів (за деякими даними - через дві доби) - в кінці червня, щонайпізніше на початку липня.

У 882 році сталось вбивство Київського князя Аскольда. На думку декого з Істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої військової авантюри. Олег, прийшовший на зміну Аскольду мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. І дійсно, далеко не одразу християнство було сприйнято русами і витіснило язичництво. Це був складний і тривалий процес.

Про боротьбу християнства та язичничтва протягом Х століття йтиметься в наступному розділі.

Розділ 3. Боротьба християнства та язичництва на протязі Х ст.

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле язичництво. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема “довір'я”, яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак цілком очевидно, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинило до ліквідації язичницьких пережитків.

Населення Київської Русі з самого моменту її утворення було різнонародним. Великій кількості племен та народностей відповідала і велика кількість вірувань, культур та ритуалів. Хоча і прийнято вважати, що основою світогляду давніх слов`ян було язичництво не варто сприймати його за релігію. «Язичництво, - пише А. В. Воронін, - це лише об`єднання великої кількості хаотичних релігійних обрядів, культів, вірувань різноманітних народів».

Дослідження давньослов`янського язичництва ускладнюється скудністю первинних історичних свідчень. Можна виділити декілька груп джерел.

По-перше, варто назвати свідоцтва візантійських істориків, котрі починаючи з IV століття згадують про побут та норов слов`ян. По-друге, арабських географів VII-XІI століть. Третю групу складають розповіді західноєвропейських авторів - католицьких місіонерів - про релігію слов`янських племен на кордонах з німецькими землями. По-четверте, існують руські літописи і поучіння проти язичництва XI-XIV віків. До них додаються польські російські записи XV-XVII віків, автори котрих значно віддалені від часу відкритого господарювання язичництва та спостерігали пережиточні обрядові форми етнографічного порядку.

Дуже важливим розділом дослідження є фольклор слов`янських народів, де в обрядових піснях часто згадуються власні імена богів персоніфікаційних природних явищ. Цей історичний матеріал неоднократно розглядався дослідниками, починаючи з кінця XVIII століття.

З середини ХІХ століття значення в науці стало приділятись археологічним дослідженням. Археологічні данні VI - XIII століть свідчать про розповсюдженість певних типів капищ, ідолів, сакральних предметів по всіх східнослов`янських теренах, отже, можна допускати і те, що за цим стоїть єдність основ вірувань і обрядів.

Зародження язичницьких культів, на думку Р.А. Арсланова, відбулось в сиву давнину - в епоху верхнього палеоліту, близько 30 тис. років до н. е. З переходом до нових типів господарювання язичницькі культи трансформувались, відображаючи еволюцію суспільного життя людини. При цьому найдавніші пласти вірувань не витіснились більш новими, а нашаровувались один на одного. Тому відновлення інформації про слов`янське язичництво надзвичайно складний процесс [1].

Помимо того обставини відтворення картини язичництва слов`ян ускладнені і тому, що до цього дня практично не збереглосьписьмових джерел. Більшою частиною - це християнські антиязичницькі твори.

Лише на VIII - IX століття стали стали виділятись загальні риси в віруваннях племен, котрі населяли Київську Русь. В основі світогляду давніх народів лежить обожествління сил природи. Так, у східнослов`янських племен був культ роду. «Як і всі дикі народи, руські слов'яни, перш за все, поклонялися предкам. Кожен рід визнавав за добрих богів - покровителів всіх своїх померлих родичів, могили яких охороняли родову землю. Цим богам - покровителям приносили жертви на вогнище, біля якого тулилися живучі родичи» - пише Рибаков в книзі «Язичництво давніх слов`ян» [31].

В пантеон язичницьких богів входили Сварог (бог неба), Даждьбог (бог сонця), Стрибог (бог вітру), Перун (бог грози). «Крім того, пише Арсланов, світ слов`ян був населений численними лісовиками, русалками і т. д.» [1].

В руському язичництві одне з головних місць займає Перун - громовержець, котрій відає енергією земних і небесних сил. В розумінні його ролі думки дослідників співпадають. На думку К. Федорова, як символ життєпробуджуючих початків - вогню, вологи, небесного світла - Перун викликає благоговіння землеробця. В самій природі своїй він двоякий: в ньому добрі властивості уживаються паралельно з властивостями грозними.

Перун відноситься до числа творчих сил життя: від нього залежало виробництво і народження всієї природи. Присвячений Перуну четвер вважався днем особливо щасливим, легким для початку всіляких справ, обіцяючи виконання бажань та успіх.

Інше важливе месце в руському пантеоні належить Стрибогу - божеству неба, повітря, вітру. Як божество атмосферних явищ Стрибог, подібно Перуну, має також роздвоєний характер. К. Федоров зазначав в цьому зв`язку, що Стрибог носить благотворний дощ для плодючості землі весною і влітку, але він також мчить урагани й заморожує природу зимою.

В київському пантеоні важливе місце займає богиня Макош. Ім`я іі в різних джерелах пишеться по різному. Можливо, що в дійшовшому до нас по різним данним образі злилося дві богину зі схожими іменами і функціями. Макош - покровителька жіночої праці, прядіння, ткацтва, мати врожаю, достатку, жіночої життєвої сили [35].

В слов`янському язичницькому пантеоні боги, поєднані з домовим, сімейним та родовим початками, займали значне місце і були об'єднані в єдиний комплекс, що каже про особливу повагу та вшанування слов`янами цієї сфери, про розвиток та вдосконалення етичних відносин.

Характерною рисою язичницьких вірувань слов`ян був спосіб поховання мерців (спалювали на вогнищі), верховенство деяких людей - жерців, волхвів під час звернення до богів, ритуалів.

Влада розуміла значущість духовних потреб людей вже тоді. Так, князем Володимиром була зроблена спроба створення ієрархії божеств з одним єдиним богом - Перуном на чолі. Проте ця спроба не була сприйнята ні жерцями ні населенням.

Вірування торкались багатьох сфер життя людини і в першу чергу - культурної. Велося будівництво язичницьких храмів. Вони відігравали роль великого сховища предметів поклоніння. Обряди являли собою складну суміш танців, співів, заговорів, заклинань.

З розвитком міждержавних відносин, торгівлі на Русь стали проникати носії інших вірувань - християни, іудеї, мусульмани. При частих відносинах з Візантією руські слов`яни рано познайомилися з християнською релігією, особливо князі та дружина.

Не досягнувши великого розвитку и не маючи внутрішньої міцності язичницький світогляд наших предків повинен був легко поступитись сторонньому релігійному впливу. Якщо слов`яни легко примішували до своїх забобонів диких фінів та піддавали впливу фінських шаманів - «волхвів» і «чарівників», - то тим паче повинна була впливати християнська віра на тих слов`ян, котрі могли іі пізнати.

Торгові відносини з Грецією полегшували для Русі знайомство з Христовою вірою. Варяжські купці та дружинники, що раніше та частіше за слов`ян ходили до Цариграду, перш за слов`ян стали там обертатися до християнства та приносили на Русь нове вчення, передаючи його слов`янам.

В княжіння Ігоря в Києві була вже християнська церква св. Іллі, так як, за словами тітописця, в Києві «мнозі бо беша варязі хрістіані». В дружині самого князя Ігоря було дуже багато християн. Жінка князя св. Ольга також була християнкою.

Словом, християнська віра стала добре знайомою киянам ще за перших варязьких князів. Правда, Святослав був холодний до грецької віри, а за сина його Володимира в Києві ще стояли язичницькі «кумири» (ідоли) і ще бували перед ними людські «треби» чи жертви.

Як бачимо, язичництво міцно утвердилось у світогляді тогочасних жителів Київської Русі увійшовши у найвіддаленіші закутки ії життя. Проте, існував ряд факторів, котрі потребували заміни язичництва єдиною релігією.

Політичний фактор. Велика кількість племен в складі держави потребувала уважного ставлення зі сторони керівництва до управління ними. Єдинобожжя могло стати одним з таких «інструментів» об`єднання і як наслідок - підвищення авторитету княжої влади.

Вактор престижу. В цивілізованій Європі на той час язичників сприймали як варварів. Для підвищення авторитету нової держави на міжнародній арені потребувалось введення єдиної з Європою релігії - християнства.

Ідеологічний характер. Деякі дослідники вважають, що християнство було більш запевняючою зброєю в руках зароджуючогося феодалізму по примусу трудящих мас.

Особистісний фактор. Прийняття християнства допомогло б Володимиру одружитись на сестрі візантійського імператора і, як наслідок, значно підвищити свій княжий авторитет. Окрім того, для Володимира був свіжим приклад його бабки Ольги, котра прийняла хрещення. Дехто з істориків просить не забувати епізоди гріховного життя Володимира, від котрих, на їх думку, той намагався очиститись, прийнявши християнство.

Проте, не дивлячись на всі позитивні сторони нової релігії, очікувати м`якого та стрімкого переходу до нової віри не приходилося. Історії відомі походи проти Новгорода, в котрому владна верхівка пішла проти нових порядків. В столиці ж, де авторитет влади був величезним, нову віру приймали більш жваво.

Не менш важкою задачею з котрою зіштовхнулось новоспечене духовенство було примусити вчорашніх язичників «молвити своя гріхи» - духовному отцю - священику, що був поставлений контролювати повсякденне життя своїх прихожан. Адже, з приходом нової віри на Русі з`являвся новий інститут - християнська церква. Наступаючи на традиційні общинні права і звичаї, церква посилювала контроль за поведінкою людей в найбільш консервативній та важкодоступній для державного втручання сфері сімейного побуту. На ряду з цим духовенство як носій знань та грамоти виступало в якості шкільних вчителів. Втручання церкви в життя людей не визвало захвату в тогочасного населення.

Церква приймала активну участь в розповсюдженні християнства: з розширенням кордонів княжих володінь будувались нові храми, а в містах засновувались єпископальні кафедри.

Проте під християнізацією не розумілось швидкого стирання із свідомості людей старих порядків. «Язичництво, пише Арсланов, ще довго зберігало свої позиції, особливо в свідомості людей. Церква пристосовувалась до місцевого середовища, поєднувала свята поклоніння язичницьким богам з культами святих. Так свято Купали злилося з днем Іоанна Хрестителя, Перуна - з днем Іллі Пророка» [1].

Одночасне існування язичницьких вірувань та зароджуючихся православних традицій історики називають двовір`ям. Прикладом двовір`я може служити той факт, що новонародженим давали два ім`я - за язичницькими канонами і за християнськими.

Поєднанні церковної культури та повсякденного життя відповідало двомов`я: в храмі звучала церковнослов`янська (давньоболгарська) мова, а в суспільстві говорили давньоруською мовою.

Сакральному простору храму та «красному кутку» селянської хати з іконами та лампадами протистояли «нечисті місця». В повсякденному житті за допомогою в делікатних ситуаціях звертались не тільки до священика, але й до місцевих чарівників за «зіллям» для «привороту», лікарськими травами чи просто за порадою.

Духовенство поступово й обережно вводило язичницькі ритуали в рамки церковного календаря: святки стали частиною святкування Різдва, а ніч на Івана Купалу «поєднала» язичницькі русалії та Різдво Предтечі. Язичницькі образи та сюжети органічно вписувались в світ «високої» культури.

Поєднання язичництва з християнством простежується і в поховальних обрядах Русі. Язичницьке спалення було витіснене похованням в землю. На кістках археологи знаходять інколи крести та образки. Але разом з тим в могилу клали і їжу. Ця їжа, необхідна померлому в потойбічному світі, а також поминальні обіди після поховання і в поминальні батьківські дні - явні ознаки язичницьких уявлень про душу і потойбічний світ.

Підводячи висновок до вищесказаного, варто зазначити наступне:

Християнство виникло на Русі не випадково. Довгому процесу християнізації суспільства, що населяло терени Київської Русі, сприяв цілий ряд обставин.

Розглядати процес введення нової релігії в державі з адміністративної точки зору іі важливості та цінності саме в той час і в тому місці можна лише частково.

Важливо розуміти, що саме нова релігія дала конкретній людині, що сприяло зміні давніх культів та вірувань в сили природи в свідомості на духовні цінності.

Процес християнізації Київської Русі був поступовим. Версія про насильницьке насадження християнства не зовсім вірна. Звісно, випадки насильства були, особливо на початку, проте в основній масі дві віри наклались одна на одну та існували паралельно.

Останнім питанням, котре б хотілось розглянути в даному розділі є вплив двовір`я на світогляд населення Київської Русі.

«Ймовірно, - пише А.В. Воронін, реальні причини зміни релігії можна зрозуміти лише в тому випадку, якщо розглядати релігію не просто як віру в надприродне, а як, і це головне, - форму світогляду. Кожна релігія намагається по-своєму пояснити світ. Якщо змінюється світ навколо людини, то виникає й потреба змінити спосіб його пояснення».

Поняття «світогляду» І.І. Жбанковою визначається «як система поглядів на світ та місце людини в цьому світі, що визначає відношення до світу, іншим людям, до себе самого і що формує її особистісні структури».

Світогляд давніх народів київської Русі був міфологізованим. Міф допомагав суміщати в свідомості людини видимі йому явища з тими явищами, властивостями і т.д., котрі їй напряму не підвладні. Міфологізований світогляд вважається загальноприйнятою формою світосприйняття та властивий всім давнім народам.

Проте для слов`янських племен, на думку А.В. Вороніна не була характерна складна єдина система подібного світогляду. Окремі міфи, окремі вірування у окремих народів не вистроювались в загальну структуру. Багато хто з філософів вважає, що для цього було недостатньо часу.

Міфологія могла перерости в більш складний світогляд, оснований на тотемізмі, анімізмі (що спостерігається в деяких народів Африки, Південної Америки і по цей день). З приходом на Русь християнства міф став переходити до ролі народного повір`я, народної творчості.

Тому був ряд причин. Повір`я, котрі виступали в противагу християнству, перестали мати практичну реалізацію. Розбирали капища, жертви богам плодючості та дощу більше були не потрібні і не підтримувались князем. Крім того приходили нові традиції, котрі на рівних існували зі старими традиціями.

Деякі функції язичницьких богів перейшли до християнських святих, а персонажі нижчої міфології склали величезне зібрання нечистої сили. Саме проти неї більшою мірою були обернені народні заговори, язичницькі за своєю суттю, хоча й маючі звернення до християнських святих.

Як не боролась православна церква з «побутовим язичництвом», з забобонними звичаями та обрядами, знищити їх вона не змогла. В поетичному світогляді слов`ян нечиста сила постає не лише як лютий ворог, що несе пагубу для людини та іі господарства, але й як істота, що любить попустувати, пожартувати над господарем чи мандрівником.

Трансляція від покоління до покоління традиційного світогляду перешкоджається без підтримки символьної та знакової (ідоли, божки та ін.). Їх місце займали православні ікони, церкви, молитви та пісноспіви.

Носіями язичницьких вірувань окрім символів, знаків були волхви та жерці. З приходом християнства вони стали опиратись нововведенням. Проте підтримка християнством князівської влади, в решті решт, дискредитувала жерців в очах соплемінників, перетворивши її на негативних персонажів казок та оповідань. Місце жерців зайняли священики.

Хрещення Русі не тільки відповідало інтересам верхівки суспільства. Нова релігія принесла з собою і невідому язичницьку ідею рівності людей:

- виключила племені та етнічні ознаки;

- кожному - від князя до землероба варто було відповідати за свої земні справи на Страшному суді: ні високе положення, ні багатство не рятували грішника та злодія від вогняної гієни, котра зображувалась художниками на західній стіні християнського храму;

- праведника за терпіння та добрі справи очікував рай.

В новій системі цінностей походження та соціальній статус людини не мали значення: на Страшному Суді смерд міг виявитись більш гідним, чим боярин чи князь. При цьому нова віра не посягала на земні порядки, хоча і осуджували різкий розрив між євангельськими нормами та реальністю грішного світу.

Проте саме визнання рівності - хоча б лише перед Богом - та впевненості в подальшому вирішенні всіх земних протиріч до певного ступеня стримувало пристрасть та пом`якшувало гостроту соціальних конфліктів.

Християнство підносило особистість людини, створеної за образом та подібністю Божою (т. є. Людини-творця, що обирає своїм розумом свій шлях і відповідає за свої вчинки), на відміну від язичницьких традицій підкорення окремої людини роду та долі.

Але християнство не лише робило людей рівними перед Богом, воно виривало їх з коловороту сліпої космологічної залежності: особиста відповідальність не можлива без свободи особистого вибору та духовної самостійності кожної людини, котра відтепер за мірою своїх сил могла прилучатись до божественної благодаті. А назустріч йому розкривався Бог в людському обличчі Ісуса Христа, реально поєднавши божество зі всією природою людини.

Особистісне сприйняття світу як Божого дару давало християнину і надію: навіть на порозі смертного часу грішник котрий розкаявся міг отримати прощення та полегшити свою участь.

Християнська віра сформувала картину світу давньоруської людини. В центрі її знаходились уявлення про відношення Бога та людини. В руську культуру обмежено увійшло уявлення про любов як про силу, домінуючу в житті людей та в їх відносинах з Богом та між собою. Важлива для християнської віри ідея особистого спасіння орієнтувала людину на самовдосконалення та сприяла розвитку індивідуальної творчої діяльності.

Християнська картина світу визначала не тільки відношення Бога, людини та іі душі, але й положення людини в світі природи і в історії.

Язичницька свідомість космологічна та циклічна. Картина світу давніх слов`ян в цілому містила в собі наступні основні світоглядні ідеї:

єдинство та взаємодія діха та матерії;

божественність Мироздання;

єдинство світу в розмаїтті;

побудова Мироздання через ієрархію його внутрішніх структур;

час - як послідовність реконструкції первинного порядку в розгортаючомуся творячомуся бутті, та пов`язані з цим уявлення про циклічність буття;

відносність понять позитивного та негативного, і, внаслідок цього, умовне розуміння протилежностей;

наявність багатозначних взаємозв`язків серед явищ, вчинків та ідей;

взаємозв`язок Мироздання, людини та суспільства [35].

Християнській же свідомісті властивий історизм. Час для язичника рухається по колу, що визначається зміною порів року. Коляда, Осінь, Масляна, Кострома та інші міфологічні персонажі кожного року приходили в світ людей та покидали його, щоб повернутися наступного року. Християнин живе в системі розімкнутих часових координат, відчуваючи свій зв`язок з всесвітньою історією та з майбутнім; самий же час розглядається ним як спіраль. Будь-яка історична і навіть особиста подія може мати аналогію в минулому. Християнське богослужіння завжди включає в себе спогади про події Священної історії.

Таким чином, язичництво слов`ян Київської Русі перестало являти собою релігійне вірування в чистому його вигляді. Воно змішалось з простим суспільним світоглядом.

Частково язичницькі вірування вплелись в православне християнське населення Русі. Вплив язичництва та християнства виявився обоюдним. Маючи широкі культурні корені, останнє відвоювало собі місце центральної релігії, проте зовсім не придушило язичницькі устої в світогляді людей.

Язичництво зайняло ланку спрощеної форми світосприйняття. В той же час рівень розвитку суспільства в Київській Русі, рівень розвитку окремої особистості вимагав більш складної системи світосприйняття. І саме християнство змогло зайняти місце такої [6].

В даному розділі були розглянуті основні аспекти християнізації Київської Русі, визначено специфіку взаємного впливу язичництва та християнства на світогляд громадян Київської Русі. Як бачимо, специфіка полягає в тому, що язичницький міфологічний світогляд - як традиційна форма пізнання світу для найдавніших народів у населення Київської Русі не прийняло складних форм, як це відбулось, наприклад, в давніх греків. Цей факт має під собою наявність в свідомості людей великої кількості білих плям (котрі збільшувались з кожним разом в процесі розвитку суспільства, держави), котрі неможна цілком «покрити» міфологічним світоглядом. Це дає можливість для внесення нових інструментів світорозуміння, чим і явилась нова релігія.

Однією з причин прийняття християнства на Русі є адміністративна. Під нею розуміється цілий комплекс факторів: посилення центральної влади серед великої кількості племен, посилення авторитету князя, підвищення авторитету держави на міжнародній арені и т. д. Всі ці фактори стали рушіями для прийняття змін княжою владою. За її допомоги відбувалась немаловажлива процедура переформатування засобів світосприйняття, що необхідні для прищеплення державі нової релігії.

Величезною перевагою християнства були засоби його розповсюдження на Русі. Нова віра вдало вбирала в себе язичницькі порядки, свята і т.д., жорстко розправляючись за допомогою влади з небажаними тенденціями, котрі несли язичницькі вірування.

В повсякденній свідомості людини язичництво при відсутності підмоги зі сторони поступово втрачаючих позиції, символів та знаків перейшло до розряду народної творчості та світського світогляду.

Християнство ж не примушувало людину сильно змінювати своє життя та давало нову на той час нечувану ідею рівності всих перед Богом. Язичницькі культи також визнавали існування єдиного бога, що значно зміцнювало позиції нової релігії. Ідея рівності всих людей незалежно від статусу та походження знайшла підтримку серед переважно бідного населення Київської Русі. А ідея богоявленості влади - у верхівки знаті та князя нової держави.

Світогляд, заснований на міфах, по суті, прийняв новий, лише більш досконалий міф зі своєю історією та традиціями. Крім того, на відміну від обривкових численних язичницьких повір`їв християнство давало чітке знання, виражене в текстах Священного Писання, мале число символів та заповідей.

Християнство давало людям більше відповідей на питання, особливо по відношенню до власного життя людини та життя земного. Поняття «вічне» давало право людині визначати себе частиною єдиного процесу життя, а поняття «гріх» вводило більш чіткі рамки для самооцінки. В поєднанні вони давали людині головне - право бути задоволеними своїм життям і те, як цим правом можна скористатись.

Розглянувши в даному розділі існування двовір`я в свідомості громадян Київської Русі протягом Х століття перейдемо до наступного розділу - хрещення Русі князем Володимиром в 988 році.

Розділ 4. Хрещення Володимира 988 року

Київська Русь за правління Володимира Великого стала однією з найбільших держав Європи, сягнувши площі близько 800 тис. кв. Км. А сам Володимир увійшов в історію як правитель, котрий ввів на всіх цих теренах християнство.

Виходячи з попереднього розділу, розуміємо язичництво як віру в предків-покровителів кожного племені, «духів», від доброго чи поганого настрою котрих залежить доля людей та народу. В другій половині Х століття складалось нове суспільство, більш єдине та більш складне. Язичництво вже не задовольняло потреб тогочасних громадян, мало багато білих плям в своєму світогляді. На цьому шляху старі духовні, соціальні, політичні орієнтири вже не годились. Проводячи аналогію з сучасністю, можна було б сказати, що Володимир опинився в положенні лідера розвиваючоїся країни «третього світу», котрий вимушений був зробити вибір між «першим» та «другим» вітами, на його думку, вже достатньо модернізованими.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в „Повісті временних літ“, - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той» [25]. Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії.

В часи Володимира існувало дві ідеології з котрими пов`язувалось уявлення про більш розвинуте суспільство, якими були християнство та іслам. До того ж це релігії саме тих країн, з котрими Русь підтримувала та намагалась укріплювати торгові та політичні відносини. В «Повісті временних літ» є захоплююча розповідь про те, як посланці Русі відкинули іслам за зневагу спиртних напоїв та вибрали християнство в його візантійському варіанті за красу церковної служби. Були, проте, й більш практичні міркування, котрими керувався в своєму виборі князь Володимир. Розглянемо їх.

З історичних джерел відомо, що Володимир був сином Малуші (Ольжиної ключниці ), тобто незаконнонародженим сином і не мав прав на Київський престол.

Володимир за бажанням князя Святослава та Добрині стає князем у Новгороді. У 982р. Святослава вбито печенігами, і до влади приходить Ярополк. З цього року три сина Святослава починають боротьбу за владу. У 980р. Володимир здобуває Київ, запорукою перемоги стають норманські та новгородські війська. Існує гіпотеза, що Володимир був схожий на свого нормандського предка - Рюрика, і скориставшись цим, отримав підтримку серед вікінгів острова Ютланд, звичайно, пообіцявши за допомогу наділити їх землею. Серед новгородців заполучити підтримку було простіше, так як сам Володимир провів у Новгороді певну частину життя, і як князь просто мав право зібрати військо у похід [22].

Отже, 980р. Володимир стає князем у Києві, тобто у всій Київській Русі. Через те що він був незаконнонародженим сином, він починає пошук шляху ствердження на престолі і намагається консолідувати владу у своїй руках. Цією спробою стає заснування ним язичницького пантеону, котрий об'єднав шість богів. На Старокиївській горі постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Створенням цього пантеону Володимир бажає зрівняти племена між собою, про це свідчить те, що ідоли були розташовані у формі кола. Але зрівняння викликає обурення серед племен, тому що не могли шість богів поєднати вірування у собі всього давньоруського народу через те, що кількість язичних богів перевищувала число „шість".

Потрібен був новий бог, єдиний бог, котрим вже міг стати Перун. Київській Русі, як державі, і Володимиру, як князю, потрібно було підтвердити авторитет і довести іноземцям, що у Русі існує самобутня культура, добре військо, що сам князь непросто син ключниці, а далекоглядний політик непросто син ключниці. Що з Київською Руссю можна і треба рахуватись.

Зіставляючи всі події, що передували 988 р., поділимо причини впровадження християнства за сферами життя і виділимо такі: політичні, економічні, соціальні, культурні.



Політичні причини.

Володимиру була необхідна сила, котра б об'єднала племена, з метою централізації влади. А християнство - це одночасно і релігія, і сила, котра стала засобом об'єднання давньоруських земель.

Якими б заплутаними не були відносини Русі з Візантією, але її підтримка була необхідною, так як, по-перше, вона сусід Русі, по-друге, має повагу інших країн, вона могла слугувати еталоном для створення політичних інструкцій Київської держави. Прискоренню впровадження християнства сприяє ускладнення політичного і воєнного становища Візантії. Тривала війна на два фронти (з арабами і болгарами), повстання Варда Фоки, поставили Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися до Києва, що надавало Володимиру блискучі політичні шанси. Під час русько-візантійських переговорів розглядались питання прийняття християнства Руссю та її володарем, воєнна допомога імперії, його одруження з сестрою імператора Анною. Цей шлюб встановив би родинні зв'язки між Рюриковичами і Македонською династією, але традиції візантійського імператорського дому забороняли мати шлюб з варварами-іноземцями і язичниками.

В обмін на військову допомогу, Володимир одружується з Анною і охрещується. Місце охрещення невідоме, існує декілька варіантів місце охрещення - Корсунь, Київ, Василев, але це не є принципово важливим, бо насамперед головним є те, що князь стає християнином і родичем Візантійського імператора, таким політичним ходом Володимир отримав поважного союзника.

Звичайно, знайшлись і ті, хто б не підтримав впровадження християнства і хто б взагалі не сприймав Володимира, як князя Русі, тобто опозиція. Нею були волхви, котрі з провадженням християнства просто втрачали роботу, чи ті, хто підтримував Ярополка чи Олега. Володимир міг під прикриттям незгоди цих верств населення з становленням християнства, просто їх знищити. Це був дуже тактичний хід - з одного боку він робить все можливе для поширення нової релігії, а з другого - позбавляється опозиції.

Економічні причини.

Тепер, коли Візантія стала союзником, було б надзвичайно вигідно налагодити з нею торгівельні відносини, з умовами, котрі б задовольняли обидві сторони. Але візантійські купці-християни, могли б не забажати вести якісь переговори з руськими язичниками, так само як і руські з візантійцями, тому введення християнства було необхідним навіть з метою покращення економіки держави.

Якби руські купці стали християнами, то Київська Русь могла вести торгівлю із православною Римською імперією, із Польщею.

Соціальні причини.

Як відомо, на той час у державі існувала соціальна нерівність - це завжди ворожнеча між простим людом та елітою. Володимир намагається хоча б зовнішньо подолати цю проблему християнством. Християнство - це релігія, котра проповідує рівність людей. Використовуючи його, Володимир нібито зрівнював мешканців Русі.

Такі ж самі проблеми існували і між окремими регіонами, наприклад Новгород і Київ, і тут знову допомагає так звана „рівність", котрої, звичайно, ніхто не отримав, але міг думати, що її має.

Цією „рівністю" міг скористатись і Володимир. Не маючи законного права на престол, але зайнявши його, він міг довести слов'янам, що новий Бог - справедливий, і допомагає тим, хто в нього вірить, і що сам Володимир - яскравий цьому приклад.

Культурні причини.

Прийняття християнства сприяло б приєднанню Русі до культури цивілізованих країн (Римської імперії, Візантії, Болгарії). Поширення його сприяло б поширенню писемності. Ще у дохристиянську добу східні слов'яни мали свою писемність, котра могла слугувати засобом пропаганди християнського вчення і одразу нести до людей і релігію, і знання. А народ, котрий вміє писати, читати виходить на етап розвитку культури, що теж було необхідним для створення іміджу держави.

Охрещення Русі - не було явищем раптовим, йому передували історичні події, котрі завжди тісно пов'язані з життя суспільства, тому і причини слід шукати у самому суспільстві, виходячи з його потреб і прагнень.

Тому нова релігія повинна була зачепити кожну з сфер життя народу і провести у них зміни, котрі були б необхідні суспільству чи окремій верстві, тобто владі.

986р. без введення та вступу відкривається у літопису повідомлення про посольство до Володимира мусульман з Волзької Болгарії, іудеїв з Хазарії і християн з Рима і Візантії з пропозиції змінити віру. Літописець з деякою іронією розповідає про вагання Володимира. Так князю „солодко" було слухати мусульман, бо й сам любив жінок і всяку розпусту. Про розпустне життя Володимира трохи раніше, 980р., казав цей же літописець [25]. І тим самим спостерігається вже одно протиріччя: спочатку Володимира засуджують за це, а пізніше провина нібито переходить на потерпілих. Від спокус мусульман Володимир відмовився лише тому що: „Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути." Німці здавалося передбачили схильності князя. На питання: „Яка заповідь ваша?" - вони розвіяли всі сумніви: „поститися кріпко, смиряти дух і тіло своє. Володимир же відправив німців до дому, тому що „батьки наші не прийняли цього" [25]. Дослідники вважають, що князь нагадував про вигнанця німецьких місіонерів за чверть століття, до цього у 961-962р.р.. Хазарські іудеї прибули, почувши про невдачі мусульман і німців. Але спокушувати Володимира взагалі було нічим, весь їх закон зводився до заборони. Володимир змусив іудеїв зізнатися, чому бог розгнівався на їхніх предків і розкидав по різних країнах, а потім ще і прочитав мораль: „ як же ви інших учити, коли самі відкинуті Богом і розсіяні?". Далі у літописі повідомляється про приїзд грецького філософа, котрий заново засуджує всі ті вірування, котрі вже відкинув Володимир. Промова філософа на відміну від попередніх, більш змістовна і у стислій формі відображає основні положення і переваги християнства. За літописом саме завдяки приїзду грецького філософа Володимир вперше зупиняється на християнстві.

987р.у літописі починається зі скликання бояр і старост Володимира (ніби то вони нічого не знали про послів), і повідомлення о пропозиціях болгар, німців, іудеїв, і греків (цього разу греки названі у множині). Посли були направлені в Волзьку Болгарію, в „Німці", а потім - в Царгород. У болгар посли побачили тільки „печаль велику", у німцях „не побачили краси ніякої", а знайшли її у греків. Бояри нагадують князю, що саме грецький закон вибрала мудра Ольга. Питання вирішене. Залишаються формальності. „Де будемо хреститись?" - питає Володимир бояр. „Де тобі любо," - відповідають бояри. Ось так літопис розповідає про вибір князя Володимира, так він уявляє, чому саме обрано грецьку віру, а не іншу.

Важко повірити у правдивість літопису. І справді, чи можна допустити, щоб болгарський посол міг розказати про свою віру, як про віру, що допускає гріх? Чи можна допустити, щоб посол від євреїв змальовував свою віру, як відкинену Богом? Проте грек каже велику промову і переконує Володимира, що грецька віра найкраща. Тому виникає припущення, що ці промови склав сам автор літопису, склав з метою: опоганити всі віри, а грецьку прославити.

Перше, хто критично поставився до літописної легенди про вибір віри Володимира був професор Є. Голубинський. Він цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира. Голубинський подає такі докази:

Логічні - незгідність факту цих посольств із здоровим глуздом.

Історичні - незгідність їх з джерелами [9].

Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства і пропонували нову зміну віри, то це мусило викликати великий розголос. І Володимир досить швидко міг стати зрадником свого народу, тому що для народу язичництво було єдиною вірною релігією. Володимиру, могутньому українському князю, зовсім не було потреб цікавитись вірою болгар, так саме не було як і іудаїзмом, бо політично вони б нічого не дали українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як наші посли були у „німців". Послам Володимира не сподобалось римське богослужіння, але на той час в Римі вже були такі майстри богослужіння котрі могли уразити таку пишну процесію, яка б нічим не поступалась грецькій. Саме завдяки таким невідповідностям виникають сумніви щодо реального відтворення подій у літописі. Ми вже бачили вище, що політично - державні мотиви довели Володимира до думки про хрещення. І саме політичні мотиви, а не релігійні вагання, зупинили вибір Володимира на християнстві. Тому доцільно показати не про вибір Володимира, а про можливість, котра склалась зі збігу обставин і ряду історичних передумов.

Початок ствердження християнства як панівної релігії слід датувати 988 роком, тому що саме у цьому році відбулося масове хрещення Русі. За літописом Володимир приїхавши із Корсуня у Київ звелів повалити ідолів: одних порубати, інших попалити. Особливої уваги було приділено Перуну, голові пантеону слов'янських богів:" Наказав прив'язати коневі до хвоста та волочити з гори по Боричеву узвозу до Почайни". З приводу цього літописець моралізує:" Велик ти Господи і чудні діла твої! Вчора ще був шановний людьми, сьогодні зганьблений!" [13] Масове хрещення київського люду проходило наступного дня. За наказом Володимира все населення було запрошено до річки, але важко казати до якої саме : Почайни, Дніпра чи Хрещатика. Князь попередив, що кожен, хто уникне хрещення, той буде мені ворогом" [13]. Навряд чи можна погодитись з твердженням літописця, що „люди пішли до Дніпра, радіючи і кажучи, що якби це не було добре, то того б не прийняли бояри і князі". Але і стара релігія не дуже стримувала киян , а наруга над Перуном, мабуть, була бажаною, тому що християнська община в Києві була могутньою.

Так відбулося хрещення киян. Як пише літописець по охрещенні киян „почав Володимир ставити по містах церкви та священиків та зганяти людей на охрещення по всіх містах і селах. Звичайно, це було не так просто: якщо не просто було охрестити киян, де було багато християн, то хрестити поганські села було справою майже неможливою для однієї людини.

В першу чергу Володимиру була потрібна церковна ієрархія - митрополити та єпископи, котрі б займалися подальшим охрещенням Київської Русі. Володимир просив допомоги з цього приводу у Греції, але греки не дуже поспішали надати допомогу своїми священиками державі, яка тільки-но починає християнізацію. Окрім цієї проблеми, Володимира не влаштовувала загальна інтеграція нової київської церкви у східну православну до Візантії. Всі грецькі ієрархи були підпорядковані візантійським імператорам, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул імператори - архієреї. Візантійські імператори через єпископів могли диктувати свою волю київським князям, а на це Володимир погодитись не міг.

Саме тому організацію київської церкви було доручено Володимиром болгаро-орхизській церкві, що давало можливість уникнути Константинопольського впливу.

З боку болгарської церкви Володимиру не загрожувало жодної небезпеки. Тоді як константинопольський патріарх був звичайною маріонеткою в руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла б бути реальним союзником Київської Русі. Причому своєю обрядовістю вона була зв'язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополем на незалежність Київської Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Огризу - резиденцію болгарського патріарх звернувся князь Володимир за священиками - місіонерами, які мали служити хрещенню населення та становленню церковної організації. Це відбувалося до 991 року, а потім основними місіонерами на території Київської Русі були монахи Візантійського єпископату [19].

Поширення християнства починається від Києва. У ньому проводить пропаганду митрополит, грек Леон, а до найбільших міст, що були центрами земель, послано єпископів. Цими містами були Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир - Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк.

Про яку не-будь політичну боротьбу після прийняття християнства літописи мовчать. Якщо хрещення в Києві пройшло відносно спокійно і спроб реставрації язичництва не було, то у Новгороді ситуація склалася набагато складніша. Нема нічого дивного , що новгородці на відміну від киян почитали саме Перуна. Згідно з повідомленням новгородського літопису, новгородці походили „від роду варязького", а культ Перуна був дуже поширеним серед варязьких дружин.

Щодо заміни свого войовничого бога Перуна на бога рабів новгородська община була агресивно налаштована. Новгородці не бажали впускати єпископа та Добриню з військом у місто, але Добриня разом з тисяцьким Путятою взяли силою Новгород, розтрощивши язичницькі ідоли та заявивши про початок хрещення новгородських земель. Це був кривавий і жорстокий процес, через це серед новгородців виникло прислів'я: "Путята хрестив її мечем, а Добриня - вогнем". Таку реакцію новгородців можна пояснити значним впливом волхвів на людей. Волхви були досить міцною опозицією, тому, відмовляючись від язичництва, Новгород фактично відмовлявся і від волхвів, тобто цей прошарок суспільства залишався без роботи [4].

У 1007 році на Україну прибув місіонер з Угорщини - Бруно Боніфацій. Він мав намір охрестити печенігів. Згідно з історичними джерелами Бруно Боніфацій від імені київського князя уклав угоду з печенігами, і ті навіть дали згоду на хрещення. Князь погодився з умовами і відправив свого сина до печенігів у якості заручника. Про наслідки діяльності Бруно нічого невідомо. З літописів відомо, що через декілька років печеніги знову розпочали війну, це свідчить про те, що навіть прийняття християнства не змогло вплинути на войовничий характер печенігів.