Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття

Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття

План

1. Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу

2. Розвиток політичної думки в країнах Сходу

3. Політичні процеси на Сході

4. Рух афро-азіатської солідарності

5. Соціальні процеси на Сході

6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються

7. Світове співтовариство, ООН і народи Сходу

1. Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу

У другій половині ХХ ст. завершився процес ліквідації колоніальної системи. У 50-х роках завоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік - рік Африки, 1962 отримав незалежність Алжир, 70-і роки - емірати Перської затоки, 80-90-і продовжувався розпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було повернено Гонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Віками створювана колоніальна система була ліквідована за 50 р. Почався процес становлення державності на Сході, пошуки шляхів розвитку політичної системи та економіки, налагодження міжнародних зв'язків.

Розвиток державності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу мають принципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому були обумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин у метрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід). По-перше на Сході еволюція традиційного способу виробництва була перервана іноземним впливом (колонізатори), виникає синтез традиційного способу виробництва з іноземним капіталістичним укладом = колоніальний синтез і зв'язаний з ним розподіл праці в світовому масштабі. По-друге колоніальний синтез відрізнявся ще і тим. Що він почався зверху, тобто з надбудови (колоніальна адміністрація, місцева влада) самі були як прояв синтезу і головним знаряддям в реалізації процесів синтезу в інших компонентах суспільного життя: в економічному і соціальному житті, в області культури і ідеології.

По-третє, колоніальний синтез відрізнявся різноманітністю та багатоплановістю. Якщо в країнах Західної Європи перехід від феодал суспільства, роздрібленості та міжусобиць до абсолютистської централізації супроводжувався формуванням більш або менш однорідних за національно-етнічним складом і рівню суспільно-економічного розвитку держав, то у більшості країн Сходу в період колоніалізму картина була іншою. Вони наголошують на тому, що між країнами Сходу була значна різниця у рівні їх розвитку. З іншого боку, кордони конкретних колоніальних володінь також не охоплювали території з однаковим рівнем розвитку, а вони були різні (від первіснообщинного ладу до пізнього феодалізму) і з значними етнічними особливостями. До цього слід додати ту своєрідність, з якими відрізнялася політика колоніальних адміністрацій, а також форми іноземного підприємництва різних метрополій. Все це і обумовило багатогранність східних суспільств і шляхів формування державності в постколоніальний період.

По-четверте, генезис колоніального синтезу і його трансформація до незалежності визначалися в першу чергу метрополією в залежності від етапів колоніалізму (товарного - вивіз товарів і капіталістичного - вивіз капіталу), формування національного підприємництва - виникнення класів і формування сучасних форм суспільно-політичних рухів.

Всі ці особливості утворення і розвитку синтезу мали своїм кінцевим наслідком формування комбінованого і багатоукладного суспільства, яке складається із багатьох компонентів. У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованого суспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також мало важливе значення для особливостей майбутнього державного і політичного становлення того або іншого східного суспільства.

Завоювання політичної незалежності - історична віха в житті народів Сходу. Але сама по собі не стала та і не могла стати панацеєю від вікової відсталості, лих, зв'язаних з колоніальним минулим. Це завдання цілої історичної епохи. Новодержавні утворення Сходу були обплутані економічними, політичними, релігійними, етнічними, соціальними і т. ін. проблемами. Об'єднання їх, надії на краще діють по інерції певний час, але не безкінечно. Відцентрові сили все рівно рано чи пізно дають про себе знати, уряди повинні розробляти стратегію і тактику національно-державної інтеграції метою якої стало б перетворення комбінованого суспільства у національно-цілісне, тобто в такий суспільний організм, де б всі його компоненти однорідні в суспільно-економічному і соціально-політичному плані, причому всі основні зв'язки між ними суттєві. Спроби керівників Сходу зробити це шляхом законодавчих актів та пропаганди ні до чого не привели. Слухачі підкреслюють, що сучасні країни Сходу з першого дня незалежності зіткнулися з феноменом неспіввідповідності реального багатоукладного суспільства рамкам офіційно проголошеної національно-державної спільності. В цьому і до сьогоднішнього дня полягає одна із основних проблем абсолютної більшості країн Сходу.

На Заходу процес формування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майже паралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергу громадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевих суспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникала зовсім. І як результат - між громадянським суспільством і його природним результатом - буржуазною державою - виникає спів відповідність, відносна функціональна гармонія, коли наявні протиріччя вирішуються в повсякденному житті на основі консенсусу.

Інша справа на Сході. Тут традиційно держава була всім, а громадянське суспільство знаходилося в аморфному стані. Сучасні буржуазні держави на Сході (незалежно від конкретних їх форм) не з неба впали і все таки зверху - або шляхом політичних національно-визвольних революцій, або домовленості з метрополіями верхівки даних суспільств. Ці держави виявились гібридом традиційності, сучасності де були тільки елементи сучасного буржуазного громадянського суспільства і в більшості випадків їх було недостатньо для забезпечення стабільності, ефективної діяльності дійсно сучасної держави. Буржуазна державність у країнах, що визволилися була законодавчо затверджена, але вона не могла бути нічим іншим, як запозиченим ззовні каркасом - формою без відповідного необхідного змісту.

Справа в тому, що в суспільній структурі сучасних країн Сходу є по суті два різних типи традиційного. Це - колоніальний синтез і архаїчне, тобто доколоніальне, типово традиційне. Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на два фронти: а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобто колоніального синтезу; б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще з часів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися, втягувалося в процеси модернізації.

Таким чином, кінцева мета одна - буржуазна модернізація і національно-державна інтеграція, але процеси синтезу за допомогою яких ця мета досягається, протікають у двох різних руслах. Все це і обумовлює особливо значну роль держави в сучасних країнах Сходу. Держава покликана грати активну формуючу і створюючи роль практично на всіх етапах суспільства в економічній базі (в тому числі і як безпосередній агент виробничих відносин), який виконує функції організації і управління виробництвом в національно-етнічній ситуації, в соціальній структурі, у всій системі політичної надбудови (в тому числі і в плані перебудови власне громадянського і воєнно-поліцейського апарату).

Вся ця активна і різнобічна діяльність необхідна для переборення сил багатоукладності і включення населення, яке живе в рамках архаїчних традиційних секторів і традиційного колоніального синтезу, в рамки сучасного громадянського суспільства. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життя національні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичним життям.

В цілому процес становлення громадянського суспільства в державах Сходу сьогодні і його взаємозв'язок з офіційною державою після завоювання незалежності суттєво інші ніж були у відповідний період в Західній Європі. Там формування громадянського суспільства стало передумовою формування сучасної буржуазної держави. Процес його становлення почався ще в фазі абсолютизму, тому зразу же після політичних буржуазних революцій сучасна держава і послідуюча еволюція її історичних форм від традиційної авторитарності до сучасної буржуазної демократії в основі своїй визначала рівнем розвитку цього громадянського суспільства, процесами консолідації і т.д.

Таким чином, в Західній Європі процес розвитку ішов знизу - від економічного базису і соціальної структури до політичної надбудови. В абсолютній більшості країн Сходу національний капіталістичний уклад на момент досягнення незалежності був надзвичайно слабим, щоб зуміти самостійно виконати системоутворюючу функцію. Тому зразу же після досягнення незалежності ініціатива, стимулююча і направляюча роль в становленні громадянського суспільства належала елементам надбудови, насамперед елітарним колам держапарату (ядро сучасної держави). Іншими словами, процес формування громадянського суспільства тут почався в основному зверху. І лише в міру зміцнення і оформлення громадянського суспільства воно могло почати робити все зростаючий тиск на офіційну державу примушуючи її до подальшої еволюції (процес, який супроводжується частими кризами, революційними ситуаціями).

В країнах Сходу у запозиченої на Заході сучасної держави - парламентської республіки - не виявилось адекватної економічної і соціальної бази, національно-етнічної структури і навіть достатньо елементів для конструювання власного (тобто державного) апарату. Там, де така держава була створена, а формально - це більшість колоніальних країн Сходу (за виключенням авторитарних, соціалістичних і монархічних), дуже скоро виявилося невідповідність офіційної форми цієї держави суспільству, над яким воно підвищувалось.

Формування нових форм державності в таких умовах не означало встановлення його загального і реального контролю над традиційними секторами суспільства. Величезні пласти традиційних структур продовжували жити своїм, відносно замкнутим життям і керуватися в ньому іншими цінностними орієнтирами, ніж ті, що були написані офіційною державою. Лояльність груп (соціальних) цього роду що довго орієнтується або на колоніальний синтез, або на архаїчні уклади життя. Якраз цим пояснюються багато чисельні опозиційні і навіть сепаратистські рухи у багатьох країнах що розвиваються і які формувалися там зразу після досягнення незалежності. В основі їх лежить або колоніальний синтез, або архаїчні традиційні уклади.

Із зміцненням державності на Сході, уряди незалежних країн заставляють західні монополії рахуватися з їх реаліям і часто поступатися в своїх амбіціях в економіці. Країни Сходу, не дивлячись на різницю між ними, в більшості випадків вони зв'язані суттєвою єдністю. Їх об'єднує колоніальне та напівколоніальне минуле, а також периферійне положення у світовій економіці. Їх об'єднує і те, що у порівнянні з темпами інтенсивного сприйняття досягнень НТР і універсалізацією особливо в сфері матеріального виробництва, зближення Сходу із Заходом в соціокультурному відношенні відбувається відносно повільно (за виключенням ряду країн Далекого Сходу). І це, природно, тому, що менталітет народу, його традиції за короткий час не міняються. Іншими словами, при всіх національних відмінностях країни Сходу до цих пір ріднить наявність певної сукупності цінностей матеріального, інтелектуального і духовного життя. Хоча сьогодні більшість урядів країн Сходу беруть курс на модернізацію і ринкову економіку, Західний стиль життя і образ думок все більше стає нормою для міських жителів у країнах Сходу. Носіями інтеграції культур, при бережному відношенні до своїх цінностей є національна інтелігенція.

Роль релігії як віри і ритуалу як і раніше велика не тільки для Сходу, але і на Заході. Але для Сходу дуже важлива ще одна складова частина релігії - як ідеології і системи цінностей, кодексу соціальної справедливості, ідеології, яка виконує соціальне замовлення. У багатьох країнах релігійна думка продовжує визначати стан суспільної свідомості. Зараз відмічається певний ріст впливу релігійного фактору на східне суспільство. Це реакція - відповідь суспільної свідомості на занадто швидкі темпи модернізації і секуляризації попереднього періоду. Але в цілому релігійні установки перестають бути критерієм істини. Традиційні, в тому числі і релігійні накази втратили роль єдиного або головного регулятора відносин між людьми.

Характерна риса сучасного Сходу - відмічають слухачі, піднесення і спади впливу релігії і релігійних інститутів на людину, суспільство, політику. Спроби здійснити модернізацію за західним зразком майже повсюдно супроводжувались зменшенням впливу релігії, особливо в 50-60-і роки. В ході боротьби за свободу націоналізм відтіснив релігійний фактор за куліси політичної сцени. Народи Сходу боролися за незалежність переважно під націоналістичними, а не релігійними лозунгами, і в країнах, що визволилися були встановлені світські, а не теократичні режими.

З кінця 1970-х рр. Інтерес до релігії різко зріс, з одного боку на неурядовому рівні як релігійної віри і комплексу морально-етичних норм, з іншого боку, на офіційному рівні як санкція соціально-економічних проблем і політичного курсу. Появилися нові секти на Сході, росте вплив ісламського фактору.

І як висновок: не дивлячись на відносно швидке поширення наукових знань і сучасного мислення традиційні релігії до цих пір залишаються основою для значної частини світоглядних концепцій і соціальних теорій. Суспільно-політичні погляди часто виступають в традиційній формі або якось зв'язані з релігійною доктриною.

Великий вплив на суспільно-політичну думку в країнах Сходу зробила реформаторська діяльність нової інтелігенції. Суть релігійного реформаторства - переоцінка традиційних уявлень під прапором повернення до першооснов релігійної доктрини або релігійно-філософського вчення з позицій раціоналізму через очищення від багатовікових нашарувань і перекручень.

Реформаторство відображало необхідність трансформації релігійної свідомості з тим, щоб вона могла безболісно пристосуватися до умов життя, які швидко міняються у східних суспільствах. У богословсько-юридичному відношенні майже всі послідовники і прихильники реформаторства є фундаменталістами: вони відштовхуються від основоположних релігійних текстів або древніх канонічних книг і часто відмовляються від тих положень, які давалися пізньосередньовічними авторитетами. Але в соціально-політичному відношенні вони поділяються на "модернізаторів" і "охоронців"-антагоністів в соціальному і політичному плані.

"Модернізатори" пробують примирити науку і релігію, релігійну віру, соціальні ідеали і морально-етичні накази релігійних доктрин з дійсністю через освячення наукового знання священними текстами і канонами. Вони - поборники прогресу з національною специфікою. "Модернізатори" часто закликають до переборення антагонізму між релігіями і допускають можливість їх співробітництва.

Завдання ж фундаменталістів - "охоронців" переосмислення дійсності, сучасних соціокультурних і політичних структур в дусі священних текстів. Їх апологети стверджують, що релігії повинні пристосовуватися до сучасного світу з його пороками, а суспільство повинно будуватися так, щоб відповідати основним релігійним принципам. Фундаменталістам - "охоронцям" властива нетерпимість і "пошук ворогів". Багато в чому успіхи радикальних фундаменталістів та їх рухів пояснюються тим, що вони вказують людям на їх конкретного ворога, "винуватця" всіх його лих.

Реформаторські ідеї поширені переважно серед освічених міських кіл населення: різних релігій - ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму.

2. Розвиток політичної думки в країнах Сходу

Державна національна ідеологія - це декларована або фактично визначає урядовий курс система концепцій і поглядів з питань державності, політичної влади і соціально-економічного розвитку. Офіційні ідеології і програми, які лежать в основі державної політики - результат взаємодії різних етнічних, релігійних, станово-класових груп (які б не були різні їх інтереси), які представляють всю націю. Державна ідеологія служить могутнім активатором необізнаності народу, її відсутність або неадекватність загальнонаціональній згоді перешкоджають інтеграції, підтриманню стабільності, реалізації національних програм і т.д. Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом "спроб і помилок".

Державна ідеологія, яку формулюють правлячі кола, повинна опиратися на національну ідею більшості народу, який проживає в межах певних політичних кордонів і який має спільну мету та життєві інтереси. Державна ідея може змінюватися із зміною урядів, тоді як національна ідея є тривалим фактором. Офіційні ідеології дуже активні. У розпорядженні властей є могутній арсенал засобів обробки населення. Мета її - формування національної самосвідомості через міфологізацію офіційної ідеології, тобто такі поняття як батьківщина, монархія, соціальна утопія і т.д. підносяться до рангу святинь.

Десятки держав на Сході мають свою історію, своє бачення світу і національних проблем які змінюються в залежності від обставин. Звідси і багатство офіційних доктрин і програм. Але в основі всього цього різноманіття незалежно від типу державності і політичного режиму у постколоніальний період лежить формула "чотирьох "С" - стабільність владних структур, стабільність національного буття, стабільність економічного росту і стабільність соціальної сфери.

Державна політична детермінанта сучасних офіційних ідеологій, проголошених або не проголошених в офіційних документах - націоналізм всіх відтінків, який поєднується з авторитаризмом або демократією. Ідеології можна умовно віднести до двох основних категорій, які самі по собі в чистому вигляді рідко зустрічаються.

* ідеологія національного прагматизму як демократичного так і авторитарного

* концепції так званих ідеологічних держав і близькі до них концепції "особливого шляху".

Для Японії це "суспільство благоденства японського типу" на національно-ліберальній основі, для Китаю, Кореї це опора на власні сили "чучхе", для Малайзії прагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезії державу "все для всіх" на основі модернізації країни Кредо Сукарно п'ять принципів "панча сила" в Індії курс Дж. Неру "державний націоналізм", в Туреччині "кемалізм" з шести принципів, керівна ідея національна держава європейського типу. В сучасних монархіях - Брунеї і Таїланді, Камбоджі і Марокко - державна ідеологія тримається на тріаді "батьківщина (нація) - віра - монарх". Держави правлячих ідеологій - Ісламська Республіка Іран - "держава ісламу" яка не знає ні соціальної, ні економічної, ні національної нерівності, Пакистан - мусульмани Індії повноправна нація, Сірія і Ірак - ідеологія Баасизму проголошує мету: арабська єдність, свобода, соціалізм в ім'я відродження арабської нації. Ізраїль з дня утворення існує під прапором сіонізму - націоналістичній ідеї, стержнем якої є уява про світове єврейство як єдиний народ возз'єднаний на "землі обєтованній". До "ідеологічних" держав можна включити і країни, які обрали "особливий", "третій шлях розвитку", хоча після краху соціалізму говорити про них не варто.

В ідеологічній і політичній боротьбі на Сході широко використовується наднаціональна ідеологія або ідеології - панісламізм, панарабізм, пантюркізм, євразійство і т.д. Незважаючи на це, країни Азії і Африки після другої світової війни шукаючи виходи із різних ситуацій стали на шлях інтеграції. Сьогодні є такі регіональні організації: Ліга арабських країн (ЛАК - 1945 р.); Органзація Африканської єдності - Африканський союз (1963 - 2000 р.); ОПЕК і ОАПЕК, Ісламська конференція, Союз країн Перської затоки, асоціація країн південної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш), АСЕАН - об'єднання країн Південно-Східної Азії.

3. Політичні процеси на Сході

Схід після другої світової війни став ареною активної міжнародної політики. Центрами протистояння стали Китай, де назрівала громадянська війна між Гомінданом і КПК і Корея. Ідея Сталіна поділити Японію на чотири окупаційні зони провалилася і основним центром концентрації сил став Китай. Прогнилий режим Чан Кайші впав під ударами НВАК і 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення КНР. Залишки військ Чан Кайші були перевезені американцями на о. Тайвань, де останній і проголосив Китайську Республіку.

Іншим об'єктом суперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави - КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після перемоги китайської революції лідер КНДР Кім Ір Сен почав мріяти про єдину соціалістичну Корею. Заручившись згодою Сталіна і Мао Цзедуна він в 1950 р. почав похід на Південь. Маючи перевагу в живій силі, війська КНДР захопили весь півострів. Тут уже висадилися американці під прапором ООН і вже армія КНДР залишила півострів. Тут вже за рекомендацією Москви у війну втрутилася КНР, пославши 500 тис. "добровольців". У 1953 р. було підписано перемир'я між воюючими сторонами і Корея по цей час залишається розділеною по 38 паралелі.

Після капітуляції Японії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпад колоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарно опублікував "п'ять принципів" ("Панча сила") майбутнього індонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія, загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17 серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.

2 вересня 1945 р. голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почалася французька агресія (1956 - 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946 - 1949 рр.), а в Малайї - до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами, які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі В'єтнаму, обіцяли референдум на Півдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі. Індонезія теж відстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА була на користь СРСР тільки в Китаї та В'єтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 - 1949 і 1965 рр. на Філіппінах - 1952 р., в Малайї на середину 50-х р.

4. Рух афро-азіатської солідарності

Блокова система привела до формування руху "неприєднання" ідейним батьком якого був Й.Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (Чжоу Еньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першу конференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференція підтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримку визвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного та співробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури. У грудні 1957 - січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статут руху і сформульовані його мета - "об'єднати і узгоджувати боротьбу народів Азії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток". СРСР зразу прагнув включити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.

Афро-азіатська солідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин, протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і 1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру, вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. між В'єтнамом і КНР 1977 р.

Ще один конфлікт як реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ була американська агресія у В'єтнамі 1965 - 1973 = Паризькі угоди, США програли війну, але В'єтнам залишився розколотим. Весна визволення В'єтнаму квітень 1975 р. і об'єднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і його падіння шляхом введення в'єтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. В грудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загострила міжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили в ООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки для СРСР і продовжувалась до 1989 р.

Розпад СРСР і блоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході і створили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії в останнє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лише керівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади та ринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництво залишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються зв'язки з Заходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки в Європу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході. Виникли нові зони наркоторгівлі - "Золотий півмісяць", який об'єднав Іран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію.

На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі - Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії - Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще одним результатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. На пострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійського морів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії - Ніязова, Казахстану - Назарбаєв, Гамсахурдія - Шеварднадзе - у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Найскладнішою проблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, пам'ять про кавказьку війну 1817 - 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 - 1956 рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в 1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режим Чечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р. перемир'ям в Хасавюрті. Але так як ні одна із спірних проблем не були вирішені, в Чечні посилювались ваххабіти і арабські найманці (Хаттаб). В серпні 1999 р. почалася друга чеченська війна. Поширилась і географія діяльності чеченської діаспори. Конфлікт не вирішено. Серйозною проблемою взаємин Росія - Кавказ - Середня Азія є Каспійське море і його нафта на яку мають види і Туреччина та американські компанії, а також Іран. Для економічного співробітництва держави Закавказзя і Середньої Азії, а також Україна утворили два об'єднання - об'єднання країн Чорноморського басейну та ГУУАМ. Але реального результату їх функціонування немає.

5. Соціальні процеси на Сході

Друга половина століття була відмічена різким прискоренням соціального розвитку країн Сходу. Мова йшла не тільки про зародження нових соціальних груп, класів, категорій, але і про якісну зміну самого суспільства. Риси модернізації і навіть "вестернізації" все чіткіше визначали соціальне обличчя Сходу, який не дивлячись на це залишався многоликим і різноманітним. Якщо можна собі уявити західне суспільство у вигляді зразка геометрично правильних фігур, форм, чітких ліній, то східне суспільство нагадує скоріше складний орнамент з асиметричністю і зовнішньою логічністю різнотипних малюнків. Тому, поряд з західно-східним синкретизмом, який все частіше зустрічається в соціальних структурах Сходу, особливо в кінці ХХ ст., зберігається і безумовна різниця між суспільствами Заходу і Сходу, причому - не тільки в культурно-цивілізаційному вимірі.

Східне суспільство, яке залишилось багатоукладним, строкатим і різноманітним в соціальному відношенні, якісно змінювалось. У його складі збільшувалась доля сучасних модернізованих структур і відповідно зменшувалась доля традиційних, архаїчних. Модернізація любого східного соціуму (сільські общини, регіону або земляцтва, міста або окремого його кварталу, етноконфесії або релігійного братства, яке в нього входить) йшла або через "капіталізацію", тобто розвиток приватного підприємництва і ринку, або через насадження державою "зверху" більш сучасних методів господарювання, політичної і виробничої культури, новітньої технології і організації праці. І як завжди перепліталися обидва канали модернізації. Але перший переважав там, де ініціатива належала іноземному капіталу або де вже встиг заявити про себе національний капітал (Індія, Туреччина). Другий канал переважав переважно в країнах з воєнними або революційними режимами (Бірма, Індонезія, Єгипет, Сірія). Але і в другому випадку одержавлення економіки завжди було неповним і об'єктивно переслідувало мету захистити слабу національну економіку від зовнішніх конкурентів, подати допомогу місцевому підприємництву, яке знаходилося в нелегкій стадії становлення.

Капіталізм на Сході став розвиватися у другій половині ХХ ст. набагато швидше, ніж у першій. Але цей розвиток ішов різними шляхами і потоками, в різних формах живився із різних джерел. Він привів до утворення декількох капіталістичних укладів у 1970 - 1980-х рр. Найважливішим із них слід визнати монополістичний капіталізм, який представлений підприємствами транснаціональних корпорацій (ТНК). Найбільшими і сучасними, які оснащені новітньою технікою і безперервно освоюють найпередовішу технологію, використовують висококваліфіковану робочу силу з високими заробітками - це нафтопереробна і електронна галузі. Хоча і в цих галузях конкурентами виступають національні монополії держав Сходу, найбільш характерні спочатку для Японії, Індії, Єгипту, Південної Кореї.

Це видно на прикладі південнокорейських "чеболі", тобто монополії сімейно-кланового типу, які почали виникати вже в 50-і роки. В 1980 р. півсотні "чеболі" давали до 10% ВВП країни, а в 1990 р. - до 16%. Обсяг їх продажі тоді = 130 млрд. долл., причому 60% цієї суми припадало на 5 "чеболів" на чолі із знаменитим Самсунгом. Найкрупнішим концерном у сфері електронної, важкої і нафтохімічної промисловості. Його власник Ли Кун Хи за рахунок новітніх науково-технічних досягнень добився росту продуктивної праці в окремі роки на 25 - 27%, невпинно підвищуючи, нарощуючи обсяги виробництва і продажу, створюючи свої філіали за межами країни. Наприклад, зборку телевізорів здійснюють його підприємства в 20 країнах включаючи Словаччину. Всі "чеболі", співробітничаючи і з "дзайбацу" і з західними ТНК постійно прагнуть зайняти друге після японців місце. В 1995 р. із 100 крупних компаній Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) поряд з американськими і японськими було 6 південнокорейських, але 13 - тайванських. Тайвань, дякуючи своїм банкірам, власникам кораблів і комерсантам став другим після Японії найбільшим кредитором в світі. Він є найбільшим інвестором практично у всіх країнах Далекого Сходу і ПСА.

В Індії буржуазія, мабуть, першою на Сході досягла стадії монополістичного капіталу. Між корпоративні інвестиції, переплетіння інтересів різних фірм, влада "контролюючих сімей" над багатьма підприємствами різноманітного профілю перетворили еліту індійської буржуазії у своєрідного "колективного монополіста". Уже в 60-і роки в економіці країни передові позиції зайняли 75 монополістичних груп на чолі з найбагатшими сім'ями Тати, Бірли, Мафатлала, Тхапара, які зберегли і посилили свої позиції в 90-х роках. Семи із цих груп належали ? індійських інвестицій за кордоном, в тому числі 40% із них групі Бірли, закордонні активи якої перевищили її активи в Індії. Таким чином, діяльність монополій Індії, так само як японських монополій або корейських чеболів, мали міжнародний характер, поширили свою діяльність від Бірми і Малайзії до Африки. В той же час є приклади активності єгипетських монополістів (Османа Ахмеда Османа) в Індії і ПСА. Монополії Індії зв'язані також і з західними ТНК: в 1993 (96 рр. компанії країни "Хиндустан Левер" 51% акцій, у англо-голландської ТНК "Юниливер"). Разом з тим, індійські монополії повсюдно на Сході тіснили своїх конкурентів за рахунок дешевизни робочої сили, оплата якої в 90-і р. складала, наприклад, близько 50% оплати працівників відповідної кваліфікації на Тайвані.

Бюрократія. Крім монополістичної буржуазії повсюдно на Сході надзвичайно сильна бюрократична буржуазія, фінансово-економічна міць монополій (як іноземних, так і національних) дозволяла їм ставити собі на службу значну частину державної бюрократії. Її представники на чолі підприємств держсектора (сильного в країнах Сходу) були, як правило, зв'язані з приватним капіталом, а насправді зв'язували свої дії з інтересами великої, особливо монополістичної буржуазії. В 60-х р. в Індії із 339 вищих управлінців держсекторів 136 представляли крупний бізнес, а 55 поєднували (незважаючи на формальну заборону) державну службу з приватним підприємництвом. Високі оклади верхівки бюрократії (уже в 60-і р. вони перевищували мінімальну зарплату в держсекторі Єгипту в 30 раз, в Індії - 64 рази, Пакистані - в 40 раз, в Бірмі - 32 рази) з урахуванням всіх пільг, надбавок, додаткових виплат складали величезну суму. Вже в 60-і р. прибуток середнього підприємця в Індії складав 1-4 тис. рупій на місяць, а у міністра або вищого бюрократа - від 5 до 7 тис. рупій. Крім того крупні бюрократи, крім прямих крадіжок із казни і хабарів, ухитрилися фактично торгувати різними ліцензіями, пільгами, дозволами, патентами, видачею держкредитів, звільненням від податків і т.д.

Перетворюючи всі свої законні і незаконні прибутки в капітал, бюрократія перетворювалася в бюрократичну буржуазію, яка концентрувала в своїх руках і владу і багатство. Ця паразитична верства, не зацікавлена, на відміну від буржуазії в "чистому вигляді", в розвитку виробництва, яка як це вимагало реінвестиції хоча б частини прибутків, більше того - боялася раптових змін, здатних послабити її панування неминуче тяготила до корупції і стагнації, до консерватизму і реакційності. Сотні і тисячі менеджерів держсектору і Індії, Індонезії, Малайзії, Пакистані, Тунісі, Туреччині в 60-80-і рр. або були, або ставали насправді представниками бюрократичного капіталу який невіддільний від фаворитизму, застою і чорного ринку. За деякими підрахунками, подібна "паразитична" буржуазія вже в 60-70-х рр. привласнювала до 30% національного доходу Індонезії і до 40% в ряді арабських країн. Ряд президентів - Садат в Єгипті, Сухарто в Індонезії, Маркос на Філіппінах - активно стимулювали процес обуржуазнення бюрократії. Карколомно швидке збагачення цих, як їх називали в Єгипті, "жирних котів" привело до наявності в цій країні у 80-і р. близько 500 сімейств, кожне із яких володіло власністю не менше ніж у 10 млн. єгипетських фунтів.

В Індонезії кабіри (капіталісти-бюрократи) з 1970 р. почали переходити до чисто підприємницької діяльності, а їх місце займали родичі президента Сухарто і зв'язані з ним вихідці із військової і чиновничої еліти, які назвали президента, який керував більше 30 р. титулом "батько розвитку". Всі очолювані ним 12 монополістичних груп були тісно зв'язані з капіталом місцевих хуацяо, менше з японським або американським капіталом. На Філіппінах подібне положення зайняли "крони" тобто "дружки" із оточення багатолітнього президента Маркоса. В Малайзії так звана державна або політична бюрократія була утворена в основному із вихідців із малайської аристократії і бюрократії при підтримці держави, яка прагнула витіснити з галузей раніше захоплених економічне панування великої буржуазії хуацяо. В Таілінді цим самим зайнялась "королівська" буржуазія, тісно зв'язана з сім'єю монарха. Але в силу китайського капіталу в цій країні в основному поставили собі на службу верхівка армії, яка утворила своєрідну військово-бюрократичну буржуазію.

Військові фракції бюрократичної буржуазії виникли і в інших країнах - південній Кореї, Індонезії, Пакистані, Бірмі, Єгипті, Іраку. Вони також задавали тон у Південному В'єтнамі та інших країнах Індокитаю 1964 - 1975 рр. Воєнна бюрократія, резюмують слухачі, поступово еволюціонувала в приватнопідприємницьку буржуазію (Таїланд, Індонезія, Єгипет), або в адміністративну і партійно-політичну бюрократію (Сірія, Алжир, Бірма, Ірак). Тим більше, що воєнно-бюрократичні режими терпіли крах або внаслідок поразки (Південний В'єтнам), або по економічним причинам (Індонезія 1997 р.) В монархіях, які ще збереглися на Сході (Марокко, Йорданія, Іран), в Брунеї, арабських державах Перської Затоки виникла своєрідна соціальна спільнота - ФБК (феодально-бюрократичний капітал). Це наймогутніша група правлячих еліт, яка поєднує одночасно використання методів економічного і позаекономічного примусу, переваги знатного походження і одержання в спадок правління, патріархально-кланового і релігійного авторитету освяченого звичаями і традиціями. Група ФБК найбільш яскраво представлена феодальними сімействами Марокко, які одночасно складають ядро еліти бюрократії і вершки бізнесу. Це ж саме ми бачимо у Саудівській Аравії клану Саудідів із 7 тис. емірів, 5 тис. принцес, більшість яких поєднує свою приналежність до еліти з виконанням адміністративно-управлінських, господарських, військових і підприємницьких функцій (в тому числі як представники ТНК і інших іноземних фірм). ФБК домінує також у Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ і деяких інших країнах.

Як правило, феодали на Сході (за виключення деяких держав - Афганістан, Непал) зберегли соціальний вплив лише в складі більш широких спільнот - ФБК, феодальної бюрократії або духовенства. В соціально-господарському відношенні феодалів як і "чистого" феодалізму на Сході вже немає, хоча традиції, деяка архаїка ще збереглися.

Важливою рисою соціальних процесів другої половини ХХ ст. на Сході була прискорена урбанізація. Якщо в 1950р. серед 10 зверхкрупних міст світу були лише 3 східних (Токіо - 6,7 млн. чол., Шанхай - 5,3 млн., Калькутта - 4,4 млн.), то в 1990 р. їх було вже 5 (Токіо - 18,1 млн. чол., Шанхай - 13,3 млн., Калькутта - 11,8 млн., Бомбей - 11,2 млн., Сеул - 11 млн.). В 1950-1985 р. міське населення країн Азії і Африки росло щорічно на 3,6-4,2% (при 2-5% природного приросту). В містах Азії на 1990 р. проживало 975 млн. чол., тобто 1/3 населення континенту. На заході Азії (в 1990 р.) в містах проживало 63% населення, на півночі Африки - 45%.

За рахунок чого росло міське населення? Це мігранти із села, бідні, розорені селяни, їх наплив привів до розорення корінних жителів міст (ремісників, дрібних торгівців, безробітних), все це приводило до зростання міського "дна", тобто груп міських жителів-люмпенів, пауперів. Їм було майже неможливо повернутися до нового життя.

Економіка Сходу і до сьогоднішнього дня не може стати на ноги, росте заборгованість молодих держав як по лінії держави так і по приватній лінії, а це обмежує інвестиції в економіку. Лише окремим групам і елементам населення (в основному емігранти в Західну Європу і Північну Америку) могли вирватися із стану відсталості і включитися за участю іноземного капіталу або в рамках держсектора, до модернізації і навіть "вестернізації". Доля більшості жителів - безробіття, злидні, повна безперспективність. За різними даними, паупери і люмпени, а також інші соціальні низи (міські) складали в 60-80-х рр. від 20% до 40% населення Азії, Африки і Латинської Америки. Вони об'єднувалися із іншими злидарями - ремісниками, низькооплачуваними службовцями, малокваліфікованими робітниками. Всім їм були властиві відчай, злоба і схильність до крайніх форм соціального протесту.

Це мало дуже важливі наслідки для життя Сходу. По-перше, низи міста тиснули знизу на всю соціальну піраміду плутаючи нормальні відносини між її "етажами", тобто класами і групами, які розміщені на різних ступенях соціальної ієрархії. По-друге, міські низи склали основу всіх масових екстремістських рухів другої половини століття ("ісламська революція" 1978-79 рр. в Ірані, екстремістські групи типу "Брати мусульмани" в Єгипті).

У другій половині ХХ ст. маргінали були також основою лівого екстремізму, анархізму, троцькізму, комунізму, маоїзму. Їх вплив був значним у Китаї, серед палестинців, курдів, тамілів, у всій ПСА, серед деяких фракцій турецької і іранської опозиції. Але після розгрому в 1965 р. компартії Індонезії, відходу від лівих екстремістів основної частини хуацяо в Малайзії, Таїланді на Філіппінах і в країнах Індокитаю, після розколу комуністичного руху в Індії маргінали в основному змінили орієнтацію і перейшли від ліво- екстремізму до реакційного консерватизму, переважно релігійного характеру - ісламського фундаменталізму в арабських країнах, Туреччині, Бангладеш.

Крім вищеназваних процесів на Сході відмічався і ріст найманої праці. Уже в 70-90-і р. до 40-50% жителів Сходу працювали по найму. На поч.90-х р. тільки в Азії нараховувалось 190 млн. найманих робітників (до 30% самодільного населення), в тому числі близько 50 млн. робітників у промисловості, будівництві і на транспорті. Але 20-30% вони були зайняті на дрібних підприємствах неформального (тобто неорганізованого нецензового) сектора і фактично являли собою нефабричний, тобто малокваліфікований, низькооплачуваний пролетаріат, в соціальному відношенні більше близький до маргиналів ніж до своїх братів по класу. Лише 25-34% (в залежності від конкретної країни) промислових робітників були кваліфікованими професіоналами. Протистояння робітники "низи" і робітники "верхи", перші якщо і виступали то разом з маргіналами за загальнонаціональні, етнічні, кастові, релігійні інтереси. А "верхи" були за консенсус з роботодавцями будучи насправді на Сході третім станом.

Середні кола та їх особливості - це люди, які не володіють засобами виробництва, але мають освіту, знання, кваліфікацію, які необхідні для організації, орієнтації, задоволення потреб економічного і духовного життя сучасного суспільства. Це - інтелігенція, службовці, офіцери, студенти та інші жителі міст і сіл, які органічно зв'язані з містом, школою, університетом, ЗМІ і т.д. На відміну від них проміжкові групи - власники дрібних і найдрібніших підприємств в соціально-економічному відношенні категорія перехідна, яка розташована між найманою працею та бізнесом. В цю категорію входять насамперед селяни, які ведуть власне господарство, і міські дрібні власники. Вони складають свого роду соціальне підґрунтя національного капіталізму переслідуючи тенденцію "врости" в нього знизу. Разом з тим в конкретних умовах багатоукладного східного суспільства якраз проміжкові групи менше всього модернізовані, найбільше зв'язані з традицією, общинністю, патріархальщиною, з обмеженістю етнічного, конфесіонального і регіонального характеру.

Політичний і соціальний розвиток Сходу у період, який ми вивчаємо, постійно стимулював ріст середніх груп. Їх нестаток на перших порах компенсувався інонаціональними та приїжджими кадрами. Покращення якості освіти і потреби розвитку економіки визначили прискорений ріст чисельності спеціалістів різного профілю практично повсюдно в Азії: в Індії в 1971-1981 р. з 4834 тис. до 7094 тис. чоловік (на 47%), в Індонезії 1971-1980 р. з 884 тис. до 1917 тис. чоловік (на 72%), в Ірані 1966-1976 рр. з 203 тис. до 557 тис. чоловік (на 174%), в Малайзії 1970-1979 рр. з 129 тис. до 246 тис. чоловік (на 89%), на Філіппінах в 1970-1980 рр. - з 284 тис. до 559 тис. чоловік (на 97%).

Звичайно, не всі ці особи можуть вважатися представниками сучасних середніх кіл, наприклад ті, які живуть поза містом. Наприклад, чистих міських жителів серед них в 70-і роки в Індонезії було близько 700 тис., на Філіппінах - 300 тис., в Таїланді - до 150 тис., в Малайзії - до 90 тис. чоловік. Звичайно, сільський вчитель або лікар серед них, мабуть, був більш "сучасним", ніж представники духовенства, різних сімей знаті, феодальні ідеологи і віровчителі, люди, які очолювали секти, братства, таємні товариства, які жили в містах і яких традиційно причисляли до інтелігенції консервативного типу. Безумовно, до середніх кіл відноситься науково-технічна інтелігенція (2328 тис. чоловік в Індії на кінець 70-х р., 1218 тис. в Індонезії, 1084 тис. на Філіппінах, 708 тис. в Туреччині, 218 тис. в Ірані, 101 тис. в Пакистані, 20 тис. в Таїланді). Але слід пам'ятати, що в конкретних умовах Сходу інженери і фізики, лікарі і адвокати, вчителі і студенти не відділені китайською стіною від світу традицій, релігії, національної міфології, племінних звичаїв і кланових зв'язків. Тим більше, що майже у всіх країнах Сходу збереглися так звані традиційні соціальні спільноти, яким немає аналогів на Заході - касти в Індії, які традиційно єднають людей різних занять і професій. В 60-і р. в Індії і Пакистані нараховувалось до 14 торгово-лихварських каст, які дозволяли їх верхівці об'єднувати навколо себе, особливо через кредитні та житлові кооперативи, сітку фондів, шкіл і лікарень до 15 млн. чоловік, переважно торгівців і службовців. В той же час нищі касти і харіджани (недоторкані) складали від 2/3 до 3/4 жителів села, які постійно поповнювали міські низи. Релігія освячувала їх принизливе положення і це стримувало їх незадоволення з одного боку, а з іншого стимулювало вірність кастовій солідарності незалежно від положення людини в нетрадиційній, модернізованій структурі сучасних секторів суспільства.

Традиційними спільнотами на Сході є племена, дрібні етноси або етноконфесійні общини, станові групи, соціокультурні колективи. Печатка їх впливу, особливо на менталітет і психологію людей, які економічно і організаційно вже давно живуть поза традиційних відносин ще прослідковується повсюди на Сході - від Марокко і Сенегалу до Китаю і Філіппін. Етнонаціональне питання - одне із найважливіших на Сході: азербайджанці в Ірані. Туркмени, узбеки і таджики в Афганістані, патани (пуштуни) в Пакистані, багато чисельні меншини в Мьянмі (Бірмі), монголи, тюрки і тибетці в Китаї, хуацяо у ПСА, таміли в Шрі Ланці всі вони ще чекають вирішення свого етнічного існування в рамках нових держав на Сході, або борються за нього. Але вирішення етнічної проблеми ще більше ускладнюється наявністю проблеми конфесіальної яку яскраво ілюструє положення жителів півдня Судану, коптів у Єгипті, ісламістів в Афганістані і Таджикистані, мусульман і сикхів у Індії, мусульман в Китаї і на Філіппінах.

Всі ці традиції соціальної і соціо-культурної архаїки багато в чому перешкоджають процесам модернізації на Сході, особливо - процесу формування і розвитку демократичного капіталу, тобто дрібного і середнього підприємництва дрібних торгівців джентльменів удачі, ремісників, які розбагатіли, багатих селян і навіть колишніх ремісників, яка заробила певні суми грошей під час еміграції в Європу або в зону Перської затоки - пакистанці і південнокорейці. Дрібні і середні підприємства завжди переважали на Сході не дивлячись на гігантоманію якою страждали багато країн. В Індії в 60-70-і рр. 75% підприємств мали менше 10 працюючих кожне. В багатьох країнах підприємства цього типу "демократичного капіталу" давали до 50% всієї промислової продукції і об'єднували в системі виробництва до 39% всіх зайнятих у промисловості.

Слід звернути увагу на той факт, що довгий час однією із головних коаліцій соціального розвитку Сходу була боротьба між "демократичним" і "бюрократичним" капіталом. Це пояснювалося багатьма причинами:

1. Зусиллям іноземної буржуазії, особливо ТНК які підкорили собі бюрократію Сходу і зв'язаних з нею компрадорів.

2. Звичкою бюрократичних еліт, особливо зв'язаних з феодалами князями, військовими, управляти самовільно і безконтрольно.

3. І на кінець жадністю бюрократичної буржуазії, яка прагне все тримати під своїм контролем і досить ефективно перекриває всі шляхи росту національного підприємництва знизу шляхом високих податків, хитрою політикою різних пільг і субсидій.

Лише розірвавши вплив триєдиного блоку ТНК, інонаціонального (або бюрократичного) капіталу і місцевих бюрократичних груп прозахідної орієнтації і відкриють можливість росту "демократичного капіталу". В 60-70-і рр. правляча еліта деяких країн коректувала курс державної політики і почала сприяти зміцненню дрібного і середнього підприємництва.

Соціальний розвиток пострадянського Сходу

Картина соціальних процесів на Сході буде неповною, якщо хоча б приблизно не визначити тенденції соціально-економічного розвитку на колишньому радянському Сході перш за все в республіках СНД. Ці нові пострадянські держави ніби "повертаються" на Схід з яким вони залишались зв'язаними в історичному, цивілізаційному і соціокультурному відношенні, за роки політико-ідеологічної "розлуки" з ним де в чому зарубіжний Схід обігнали, (ліквідація неписемності), а де в чому від нього відстали. Безумовно, вони пішли вперед в плані модернізації, урбанізації освіти, а також в ряді економічних показників. Хоча не все було так, як показувала радянська пропаганда, ряд країн Сходу за період незалежності добилися більшого. Розпад економічного простору СРСР і криза всього пострадянського суспільства змінили положення. Негативно вплинув виїзд російського і російськомовного населення, яке складало левову частку місцевих кваліфікованих кадрів. Цей відтік продовжується і не може не впливати на положення, тому що біля третини населення у східних республіках СНД завжди було некорінним, і тільки росіяни складали в 1991 р. 7% жителів Грузії, 3% - Вірменії, 8% - Азербайджану, 41% - Казахстану, 13% Туркменії, 11% Узбекистану, 22% Киргизії, 10% Таджикистану. Виїжджає населення і інших некорінних національностей, тому що етнічні конфлікти, які почалися ще до 1991 р. додатковим тягарем лягли на економіку і на соціальну обстановку, і на духовний клімат пострадянських держав. Це зниження ролі і значення інтелігенції і вихід на передній план нових владних еліт (етнократій) і раніше забороненої ідеології - націоналізму (який часто доходить до ксенофобії), зростання ролі місцевих збройних сил і мафіозних клік. Всі ці соціальні явища, отримали свій концентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворився вибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи) і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв'язки, криміналізація бізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першу чергу), різкого вибуху етноцентралізму і популярності харизматичного лідера Дудаєва, який вибрав вдалий момент для відділення від Росії, яка сама переживала не кращі часи як в економіці, так і у внутрішньому житті.