Велика Французька революція

Революційні події у Франції протягом 1793-1794 років. Політична боротьба 1794 року. Термідоріанський переворот, кінець Якобінської диктатури. Міжнародна ситуація 1973 року. Перехід Франції до загального наступу. Зовнішньополітичні колізії 1794 року.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.06.2010
Размер файла 98,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

І дійсно, з приходом якобінців ситуація на фронті нормалізувалась і французи перейшли з оборони до наступу. Зрозуміло, що це диво в військовій справі не в змозі були зробити Комітети без терористичної політики в середині країні, заставляючи Францію працювати на війну.

1.3 Ситуація весною 1794р. - літом 1794р.. Політична боротьба

В своїх соціально-політичних ідеях якобінці безпосередньо представляли інтереси дрібнобуржуазного стан. В умовах революційного часу з дрібнобуржуазних шарів міста і села безупинно виростало «нова буржуазія». Розпродаж національних благ, важкість в постачанні міст продовольством і спекуляція на продуктах. Її інтереси представляла «права» група Дантона. Звідси прагнення дантоністів в угоді зі старими буржуазними групами. Саме це і стало причиною переходу повноважень до групи Робесп'єра.11 Жорес Ж. «История Конвента» ,- М.: 1920. С. 98.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794гг.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 412.

Період революції з осені 1793 р. до весни 1794 р. відзначався запеклою боротьбою всередині якобінської партії. У серпні-вересні 1793 р. значно зростає політична роль і активність ебертистів.

Ебертисти далеко не представляли собою однорідної групи. Не були схожі один на одного і їхніх вождів. Жак-Рене Ебер користувався великою популярністю, як видавець народної газети «Батько Дюшен», що мав, безсумнівно, величезний політичний вплив. Тираж її швидко виріс з 3 до 12 тис. екземплярів вона продавалася нарозхват. Комісари Конвенту змушені були іноді передруковувати її на місцях для поширення у військах.

Ебер писав, що «багатій -- егоїст, марна істота,... він лопне від сорому чи убогості, вірніше, що ця зачумлена раса зовсім зникне». Він запитував: «Що б з нами було без святої гільйотини»?2 Нарешті, він давав добру пораду всім республіканцям: вони не повинні визнавати ніякого іншого богослужіння, крім служіння волі і рівності. Його статті кликали на боротьбу за революцію проти багатіїв, спекулянтів і контрреволюційної церкви. Санкюлот бачив у Ебері виразника своїх настроїв, незважаючи навіть на те, що власне кажучи в Ебера не було точної соціальної програми.

Клотс ще до революції відмовився від свого привілейованого положення, з головою пішовши в політичне життя. А за цими найбільш великими фігурами -- вождями ебертизма -- стояв ряд інших фігур, менш помітних, але також грали важливу політичну роль. Такий був Моморо, не раз виступав у якості оратора в революції. До цієї ж групи належали Ронсен і Венсан.

Хоча між вождями ебертизму не було повної єдності в їх політичних й соціальних вимогах, не було єдиної програми, ебертисти являли собою в серпні -- вересні 1793 р. велику силу, будучи виразниками настроїв плебейських мас Парижа і провінції.

Важливим опорним пунктом ебертистів був також клуб Кордельєрів, більш демократичний по своєму складі, чим Якобінський клуб, оскільки кордельєри із самого початку установили у своєму клубі дуже низький вступний членський внесок -- всього 2 су на місяць. Нарешті, з початку вересня 1793 р., коли заснована була «революційна армія», ебертисти одержали і військову силу, тому що ця армія значною мірою знаходилася під їхнім політичним впливом. «Ебертистський натиск» з кінця літа 1793 р. виражався в різноманітних формах з різних причин.

На ряду з цим ебертисти виражали невдоволення продовольчими кризами і слабкістю боротьби зі спекуляцією, недостатньою турботою уряду про нестатки бідноти. Ебер в одній зі своїх промов заявляв, що «Торговці -- чорт їх забери! -- не мають батьківщини, що вони під час революції були за дворянство і парламент (верховні суди) тільки для того, щоб самим зайняти місце аристократів».11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 413. У бурхливі дні ебертистськойї демонстрації на вулицях Парижа, на початку вересня 1793 р., Шомет говорив про «відкриттів війні багатих проти бідних». Сприятливий ґрунт для виступів їх була зовнішня небезпека, що підсилилася 2 вересня 1793 р. урядом, опублікувавши звістку про вступ англійців у Тулон.22 Нойборт Л.Е. ст. «Вновь о якобинском терроре» жур. «Вопросы Истории» ,- М.: 1990. С. 17.

3«Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 414.

У серпні і вересня 1793 р. серед у ебертистів виникають проекти, що мають на меті послабити в уряді вплив Робесп'єра й очолюваного їм Комітету суспільного порятунку. Ебер виступає в «Батьку Дюшені» із пропозицією поставити міністрів, цілком підлеглих у цей час Комітету суспільного порятунку, у стан незалежний від Конвенту та його комітетів, а в Якобінському клубі після призначення Конвентом наприкінці серпня Парі, близького до Дантону, на посаду міністра внутрішніх справ, Ебер висуває проект призначення міністрів народом через виборчі збори. Робесп'єру коштувало чималих зусиль домогтися відхилення якобінцями проекту Ебера.

Ебертисти поставили 5 вересня питання про нещадне застосування терору. У результаті руху 5 вересня Конвент виробив ряд заходів щодо посилення боротьби з контрреволюцією. У значній мірі під враженням цього ж руху був декрет «загальний максимум» і посилення влади Комітету суспільного порятунку. Усі ці різноманітні міри мали єдину основну мету: зміцнити революцію, зосередити повноту влади в руках уряду.

«Ебертистський натиск» змінив тактику навіть перед Дантоном. Жорж-Жак Дантон, що остаточно визначилося лише на даному етапі, був великим опортуністом, але разом з тим безумовно великим політичним діячем і видатним організатором. Близький до нього Гара, що займав посаду міністра юстиції, влучно назвав його «грансеньєром санкюлотів».3

Інший видний дантоніст -- Фабр-д'еглантін був, після падіння монархії, особистим секретарем Дантона і вже тоді заплямував себе продажністю, що відрізняла його і надалі.

Одним з постійних приводів до зіткнень між ебертистами і робеспьєристами з осені 1793 р. - була дехристинізаторська політика, що посилено проводилася ебертистами, зокрема Паризькою комуною.

Боротьба з католицькою церквою диктувалася самою революційною обстановкою і легко переростала в боротьбу з релігією: „хіба не вели представники церкви боротьбу з революцією із самого початку її, хіба не пішла значна частина духівництва проти вимог держави в питаннях церковної організації в ім'я збереження канонічного зв'язку з папою римським? II навіть «конституційне» духівництво, що порвало з папою, хіба воно не підтримувало в багатьох випадках федераліський рух? Церковний рух ставав антихристиянським.”11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 415.

Вже у вересні 1793 р. у Конвенті було поставлене питання про вироблення нового «революційного» календаря. В основу закону про календар, прийнятого Конвентом 24 жовтня 1793 р. і був покладений проект Фабр-д'эглантина. Календар мав велике революційне значення, і деякі комісари Конвенту, особливо близьких до ебертизму, енергійно насаджували і популяризували його.

Відносини між ебертистами і робеспьєристами стали настільки напруженими, що Робесп'єр об'явив ебертистів агентами іноземних держав, що нібито навмисне насаджують у Франції атеїзм, з метою викликати внутрішні ускладнення. Але справа була не в «атеїзмі»: під зовнішньою оболонкою гучної боротьби навколо питання про «дехристиянізацію» значною мірою ховалася боротьба по питанню про межі нагромадження власності. Робесп'єр не заперечував верховного права держави втручатися у відносини власності. Але різко порушувати ці відносини він аж ніяк не був схильний, як і учитель його Руссо. Тим часом, як ми вже бачили, однієї з керівних ідей Шомета було представлення про непримиренну війну багатіїв проти бідняків в обстановці революції і зв'язаної з нею зовнішньою війною. У ебертистів не було ідеї диктатури трудящих, висунутої згодом Бабефом, але всякого роду зловживанням власністю на шкоду бідноті вони готові були рішуче покласти край і саме користування власністю прагнули ввести в досить вузькі рамки. Недарма в засіданні Якобінського клуба 14 жовтня 1793 р. ебертист Бріше заговорив про те, що можна сміливо страчувати спекулянта фермера, якщо тільки з появою в його селі «революційної армії» з'ясується, що він багатий. Іншими мірами ебертистам здавалося неможливим перебороти злочинні прагнення до порушення максимуму, на проведенні якого жагуче наполягали.22 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 417-418.

1 Олар А. «Политическая история Французской Революции» ,- М.: СоцЕскиз, 1938. С. 148.

На терор Робесп'єр дивився теж трохи інакше, чим Ебер і Шомет. Робесп'єр призивав не послабляти революційної енергії мас і для цього вимагав скасування обов'язкового мотивування наказів про арешти, створених по постанові революційних комітетів, але коли під час суду над жирондистами в засіданні Конвенту, 29 жовтня 1793 р., поставлено було питання про те, що процес затягується нескінченними судовими формальностями, під впливом Робесп'єра було прийнято відносно м'яке рішення: голові суду надано було право припиняти подальший допит свідків після закінчення трьох днів судового розгляду, якщо присяжні заявлять, що справа вже досить ясна для них.

В промові 5 жовтня 1793 р. у Якобінському клубі, Клоотс як би намітив зі своєї точки зору відповіді на ці питання, поставлені голландськими прихильниками санкюлотів. Франція повинна була, на його думку, бути доведена до колишніх границь Галлії, миру з ворогам без Савойї і Ніцци, Льєжа і Жемаппа немислимо, присікання Галлії з півночі сатрапами з Дунаю -- неприпустиме, і, нарешті, неможливо, щоб усупереч колишнім клятвам Монс і Брюссель, Льєж і Майнц не були приєднані до Франції.

8 жовтня 1793 р. Конвентом прийняв, за пропозицією дантоніста Делоє, декрет, що надавав Ост-Індській компанії ліквідуватися -- лише під спостереженням уповноважених держав. Такий порядок ліквідації давав компанії можливість ухилитися від частини платежів. Фабр-д'эглантин вніс виправлення, по якій ліквідація компанії повинна була вироблятися державними агентами, що і було принципово прийняте Конвентом. Остаточний текст декрету був переданий у комісію для редагування. Через три тижні текст цей був представлений секретарю Конвенту Фабр-д'эглантіном і Делоньє і надрукований без перегляду. Пізніше розкрилося, що в текст були внесені виправлення, що відновлювали первісні пропозиції Делоньє, за що він, Шабо, Базир, Жюльєн і Фабр-д'эглантін одержали від компанії хабар у 500 тис. ліврів.1

Восени 1793 р. і на початку зими досягнуті були дуже значні успіхи в боротьбі з зовнішніми ворогами і з внутрішньою контрреволюцією: англійці, австрійці і німці відступали до бельгійської границі і Рейну, іспанці відступали на південь, звільнена була Савойя, вирвані з рук контрреволюціонерів Ліон і Тулон, нанесений ряд серйозних ударів заколотникам у Вандеї. Це поліпшення зовнішнього і внутрішнього становища Франції створювало сприятливу ситуацію для боротьби.

Для боротьби проти ебертистів Демулен використовує античні спогади. Він наводить приклад давньоримського трибуна Друза, що пропонував розподілити між незаможними велику територію і понизити ціну на хліб більше ніж пропонував Тиберій Гракх.

Оскільки політичні і соціальні устремління дантоністів і ебертистів були зовсім непримиренні, боротьба між ними кипіла й у Якобінському клубі в Парижі і на місцях, де політичне життя зосереджувалося знову в клубах. У вересні 1793 р. Ебер на засіданні паризького Якобінського клуба назвав наклепником і боягузом дантоніста Бурдона, що сприяв відстороненню від командування у Вандеї ебертистського генерала Росіньоля. У свою чергу, дантоніст Шабо трохи пізніше обрушився на космополітичне «Послання до батавських патріотів»11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 423.

2 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX » ,- М.: ИМО, 1958. С. 59., складене Клотсом. Ще пізніше Ебер рішуче ополчився в Якобінському клубі на пропозицію, проведену дантоністами Шабо і Тюріо через Конвент, але незабаром скасоване, -- про переказ суду членів Конвенту лише після попереднього вислуховування їхніх пояснень самим Конвентом. Він заявив, що вважає «контрреволюціонерами» тих, «хто хоче зрушити революцію назад», слідом за тим він домігся виключення Тюррі з клуба, а на одному з наступних засідань ебертистами була висунута пропозиція про розслідування особливою комісією поводження Шабо. На тім же засіданні (16 листопада) головою клуба обраний був Анахарсис Клотс. Ебертисти, таким чином, тимчасово перемогли. Але це продовжувалося тільки до початку грудня, коли сформувався для боротьби з ебертистами блок робеспьеристів і дантоністів. У цей же час Паризька комуна, протиставляючи себе Комітету суспільної безпеки, спробувала влаштувати спільне засідання своєї генеральної ради з революційними комітетами секцій, що було категорично заборонене Конвентом.

Діючи проти ебертистів у союзі з Дантоном, Робесп'єр, природно, змушений був до пори до часу щадити у дантоністів.

Підтримка Робесп'єра додавала все більше сміливості Демулену, статті якого здобували все більш контрреволюційний характеру Національного конвенту. «Залишається роздавити усього трохи змій» говорив він, продовжуючи промову, в результаті якої відбулося виключення дантоністів із клуба. Це не було повним розривом Робесп'єра із самим Дантоном, тим більше, що останній враховував посилення натиску з боку ебертистів, неминуче зв'язане з виключенням дантоністів, і рахував доцільним зробити поступку ебертистам підтримавши в Конвенті їхні вимоги про звільнення арештованих Венисана і Ронсена. Демулен був відновлений у званні члена Якобінського клуба після нового втручання Робесп'єра на його користь.

Таке було положення в лютому 1794 р. Робеспьєристи почувала себе,--по вираженню Робесп'єра в одній з його лютневих промов у Конвенті, -- між двома партіями, з яких «одна хоче звернути волю у вакханку, інша -- у повію». Назрівав розрив Робесп'єра з обома «фракціями».2

До кінця 1793 р. кордони були майже в безпеці. Така була основна зовнішньополітична причина падіння ебертистів. У рішучий момент вони не одержали підтримку з боку мас, тому що уряд пішов на поступки і провів ряд мір для полегшення матеріального становища мас. 21 лютого Барер подав на розгляд Конвенту проект нового загального максимуму; 27 лютого був поставлений на обговорення проект нового закону проти скупників; 26 лютого Сен-Жюст висунув у своїй промові план не тільки звільнення неправильно арештованих патріотів, але і розподілу майна, конфіскованого у ворогів революції, між нужденними патріотами.

У ніч з 13 на 14 березня були заарештовані багато хто з вождів і рядових учасників ебертистського руху. Шомета, що змінив свою позицію, поки не торкнули, але Ебер, Ронсен, Венсан, Моморо були арештовані. До них приєднались раніше арештований Анахарсиса Клотс -- його справу хотіли використати, щоб показати зв'язок ебертистів з іноземними агентами. Більшість засуджених зустріли смерть.

У ніч з 30 на 31 березня питання про арешт Дантона обговорювався Комітетами суспільного порятунку і суспільної безпеки. На арешті наполягали Робесп'єр, Сен-Жюст і Білло-Варен. Одночасно з Дантоном, 1 квітня, були заарештовані Каміл Демулен і прихильники Дантона -- Філцино і Делакруа.11 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX » ,- М.: ИМО, 1958. С. 60.

2--5 квітня з справою Дантона і його однодумців розбирався Революційний трибунал. Страту всіх засуджених провели при величезному скупченні народу, але співчуття їм не виражав ніхто.

Терор, таким чином, продовжувався і поглиблювався; при умовах, що створилися, група Робесп'єра могла втримати свою владу тільки при допомозі терору. Але положення Робесп'єра і його послідовників ставало, незважаючи на розгроми і страту ебертистів і дантоністів, все більш хибким. У рядах якобінців стали намічатися подальші розбіжності, що при новій міжнародної ситуації, і обумовили події влітку 1794 р.

1.4 Термідоріанський переворот. Кінець Якобінської диктатури

Термідоріанський переворот - одна з найважливіших подій в історії Великої Французької революції. Чому французький народ підтримав переворот?

Передумовами перевороту були: невдоволення найманих робітників (за три дні до перевороту був знижений максимум заробітної плати) і невдоволення частини Конвенту політикою Робесп'єра (депутати "рівнини" припускали, що Робесп'єр відправить їх на гільйотину, а сам оголосить себе диктатором). Ще однієї з передумов був терор, що жахнув французів.

27 липня 1794 року Конвент зажадав відстрочки друкування виступу Робесп'єра. Тоді Робесп'єр відправився в якобінський клуб і прочитав там свою промову знову. Цей виступ і застереження, що пішли за ним, Робесп'єра запалила якобінців. Довідавшись про те, що відбувається у якобінців, запалилися і депутати Конвенту. Переворот почався. На ранок, 28 липня (9 термідора), "близько 9 годин", очі Тальєна блищать: він бачить, що Конвент зібрався. "Хоробрі депутати Рівнини, недавні болотні жаби!" - кричить Тальєн, входячи і потискуючи руки. З трибуни чується голос Сен-Жюста, - „гра почалася”. Ледь встиг Сен-Жюст прочитати кілька фраз, як починається перерва. Підхоплюється Тальєн, вдруге піднімається зі словами: "Громадяни, вчора ввечері, у якобінців, я тремтів за республіку. Я сказав собі, що якщо Конвент не зважиться скинути тирана, то зроблю це я і з допомогою от цієї речі, якщо знадобиться! ,- він оголює блискаючий кинджал і махає їм,- сталь Брута, от як це називається.” Тут всі підхоплюються і кричать: "Тиранія! Диктатура! Тріумвірат!" І члени Комітету суспільного порятунку обвинувачують, кричать чи гаряче аплодують. Сен-Жюст стоїть з блідим обличчям. Кутон вимовляє: "Тріумвірат?", кинувши погляд на свої паралізовані ноги. Робесп'єр намагається говорити, але голова зібрання Тюріо дзвонить у дзвіночок, заважаючи йому, і весь зал шумить. Робесп'єр піднімається на трибуну, але повинний зійти, він йде і повертається, його душить лють, жах, розпач...Тепер у порядку дня - заколот! Голова убивць ,- кричить Робесп'єр ,- я жадаю від тебе слова востаннє! Воно не може бути дано. До вас, доброчесні люди Рівнини ,- з нову кричить він,- до вас волаю я!” Доброчесні люди Рівнини сидять непорушно, як скелі. А дзвіночок Тюріо продовжує дзвонити, і зал гуде. Покриті піною губи Робесп'єра посиніли, суха мова його прилипає до неба. "Кров Дантона душить його!": кричать у залі. "Обвинувачення! Декретуйте обвинувачення!" Тюріо швидко порушує це питання. Непідкупний Максиміліан обвинувачений. Також обвинувачені: Огюстен Робесп'єр, Кутон, Сен-Жюст і Леба - вожді якобінців.11 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 169-170.

Тепер залишається тільки скликати муніципалітет, звільнити і заарештувати командира Анріо і, виконавши усі формальності, страчувати Робесп'єра й інших. Але командир Анріо, замість того щоб бути арештованим скачить по набережній і давить кількох людей. Анріо арештований у Тюільрі, але інший якобінець звільняє його. Робесп'єр і інші прибувають у союзну їм ратушу після того, як їх не встигли взяти у в'язницю.

Депутат Лежандр виганяє якобінців з їхнього клуба, набравши військо і кидає ключі на стіл Конвенту. Анріо набрав теж військо і дістав гармати. Обидві армії зустрілися біля трьох годин на Гревскій площі. Баррас також набрав військо й приходить туди ж. "Громадяни ,- кричить голос розсудливості досить голосно ,- Перш ніж почати кровопролиття і нескінченну громадянську війну, вислухайте постанову конвенту: "Робесп'єр і бунтівники оголошені поза законом!"11 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 170-171.

2 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 171. "Поза законом?": у цих словах жах. Беззбройні громадяни поспішають розійтися по будинках. Муніципальні каноніри, охоплені панікою, з лементами переходять на сторону Конвенту. Анріо, що почув лементи спустився зі своєї кімнати на верхньому поверсі і знайшов площу порожньою. Жерла гармат спрямовані проти нього. Катастрофа наступила. Робесп'єр і інші, довідавшись про це, падають в паніку. Робесп'єр прострелив собі щелепу. Огюстен Робесп'єр і Анріо викидаються з вікна в помийну яму. Кутон заповз під стіл і невдало намагався себе вбити. Леба не захотів вбивати Сен-Жюста, що його просив.2

Наступного дня вожді якобінців були страчені. Переворот завершився.

Але мало хто припускав, що це був кінець не тільки Робесп'єра але і самої революційної системи. Менш усіх припускали це члени конвенту, що збунтувалися, повстали з однією метою: продовжувати національне відродження, зберігаючи власні голови на плечах. І це було на справді так. Незначний камінь, що вони вийняли, такий незначний у будь-якому іншому місці, виявився тут наріжним: весь звід будинку санкюлотизма став розхитуватися, осідати і давати тріщини й обвалюватися досить швидко, поки безодня не поглинула його усього і на поверхні землі не залишилося санкюлотизму.

У наступних п'ятнадцять місяців спостерігається його передсмертну агонія. В'язні виходять потоками, а тюремники, сподвижники Робесп'єра йдуть туди, куди звикли посилати інших! Нантські республіканці, що прибули в Париж, бачать себе не заступниками за своє життя, а обвинувачами, що грозять смертю іншим. Їхній процес обіцяє їм виправдання і навіть більше. Цей процес, подібно трубному звуку, дає широкий розголос жорстокостям царства терору.

Якобінська трибуна звучить як і раніше, але для слуху всіх вона стала жахливою і навіть нудної. Незабаром прийняття нових членів в якобінське суспільство забороняється. Революційні комітети, не маючи підозрілих, щоб полювати за ними, швидко гинуть від виснаження. (У Парижі замість колишніх 48 комітетів залишилося 12). Максимум на продукти скасований, а біднота може харчуватися чим хоче. Немає ніякого муніципалітету, ніякого центру в ратуші.

У Конвенті і поза Конвентом панують тепер термідоріанські Тальєни і страшенні вороги терору. Приборкана Гора!

Всіма опанувала спрага розкоші. Емігранти не відвезли із собою свої готелі і замки з обстановкою і при швидкій зміні власників завдяки карбуванню грошей на площі Революції (майно страчених конфісковували), військовим постачанням, продажу емігрантських, церковних і королівських земель, а також ажіотажу з паперовими грошима такі готелі знайшли нових мешканців. Старе вино з льохів аристократії вливається в нові кухлі. Париж підметений і освітлений, салони, вечері, не братерські, знову блискають належним чином, хоча й по особливому.

На вулицях нові люди не схожі на Робесп'єра. Це молоді люди одягнені у фраки. Фрерон і Тальєн їх називають - золота молодь.11 Лотте С.А. «Великая Французская Революция» ,- Ленинград: 1933. С. 159.

2 Рекуненко В.Г. «Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение» ,- Ленинград: 1983. С. 173. Вони носять кийки, налиті свинцем. Якщо з ними зустрінеться який-небудь осколок якобінства, йому доведеться погано. Вони вели війну з якобінством, війну без примирення.

Отже, установився лад, що виражав інтереси буржуазії, котрі розбагатіли під час революції, і зацікавлених у збереженні тільки тих її результатів, що були вигідні заможним власникам. Була знищена частина прогресивного, отриманого в спадщину від якобінців (загальне виборче право). Погіршилося положення народних мас.

Чи був термідоріанський переворот прогресивною чи регресивною подією? Швидше за все, що на зміну терору прийшла нова аристократія, що бажала отримати всу владу в своїх руках. З одного боку, прийшов кінець терору, але з іншої по Конституції 1795 року було скасовано загальне виборче право, одне із самих прогресивних нововведень Конституції 1793 року. З одного боку, був відмінний максимум цін (введена свобода торгівля), але з іншої сторони максимум заробітної плати не був відмінний. В результаті значно погіршилося положення народних мас. Термідоріанський переворот привів до влади спекулянтів і казнокрадів. Природно, це не могло не позначитися на стані справ.2

Термідоріанський переворот - одне з найважливіших подій у новій історії. Ця подія змінила хід Великої Французької революції і Європи загалом.

Розділ ІІ. Зовнішня політика

2.1 Міжнародна ситуація літом - зимою 1793р.

Становлення якобінської диктатури відбувалося в години найважчих іспитів для Франції. Внутрішні заколоти злились у єдине ціле з навалою армій монархічної Європи, що фінансувала Англія. Десятки департаментів були охоплені пожежею громадянської війни, суцільна лінія фронту обіймала майже всю територію Франції і існувала всередині країни. 12 липня 1793 р. союзники захопили Конде, 28 липня вони захопили Валансєвк, й нова небезпека, відсунута, головним чином, внутрішніми розборами в середовищі революціонерів, нависла над Парижем. Успіхи вандейців співпали в часі з здачею англійському і іспанському флотам 28 серпня найважливішого французького порту Тулона. Ліон, Марсель, Бордо, Канн були захоплений заколотниками, що відкрито приймали допомогу інтервентам. Тоді ж відбулась висадка англійського десанту у Бретань.

Комітет суспільного порятунку намагався налагодити дипломатичні стосунки з найголовнішими європейськими державами і забезпечити доброзичливий нейтралітет другорядних держав. Однак було неможливо розладнати плани коаліції дипломатичним шляхом. Тільки військова перемога Франції могла створити умови для переговорів революційного уряду з численними ворогами. У той період боротьби, по вираженню Барера, можлива була «тільки лише дипломатія гармат і перемог».

Основна програма і ціль зовнішньої політики революційного уряду полягали в тому, щоб, протиставивши великим державам сильну армію, залучити на свою сторону нейтральні країни, а головне -- надихнути революційним ентузіазмом і вірою в майбутнє народні маси європейських держав.

«Весь світ зацікавлений у нашому існуванні, -- говорив Робесп'єр. -- Нехай уся Європа повстане проти нас -- ми сильніше всієї Європи. Французька республіка непереможна, як розум, безсмертна, як істина».11 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956. С. 216.

Однак Комітет суспільного порятунку не уникав зовсім дипломатичної діяльності. Конвент доручив йому зробити все для зміцнення дружби і зв'язку між республікою і її можливими союзниками, а саме швейцарськими кантонами і Сполученими Штатами. Комітет намагався, звичайно, мати справа з республіками, а не з монархіями. Барер заявив якось у Конвенті, що королів потрібно бити. Однак, щоб "бити одних королів, приходилося вдаватися до допомоги інших чи, принаймні, заручитися їхнім нейтралітетом.

Результати цієї дипломатичної діяльності були незначні. Великі монархи відкрито не приймали представника Французької республіки, а якщо деякі другорядні держави приймали їх, то як агентів уряду, а не рівноправних членів. Але Комітет суспільного порятунку був прекрасно обізнаний про все, що його цікавило у Європі. У нього було близько 20 таємних агентів у ворожих державах: Декель у Лондоні, Пробст у Нюрнбергу, Парандьє в Лейпцизі й ін. Головним інформаційним пунктом була Швейцарія, де знаходився самий коштовний французький агент -- Бартелемі.

Комітет суспільної безпеки був організатором у перші дні роботи Конвенту і був органом, якому була доручена боротьба з внутрішньою контрреволюцією. У момент своєї організації він складався з 30 членів, надалі, зі збільшенням функцій і з ускладненням задач. Комітету, його склад був збільшений удвічі. Головна задача, з часом, стала - зовнішня політика і шпигунство, як основна міра досягнення мети.

Положення республіки в боротьбі з інтервентами були дуже важким, навіть патріотично налаштованим людям, здавалося критичним і безнадійним. І потрібна була відвага і рішучість якобінців для того, щоб, переборювавши зрадництва ворожих заколотників, розвал державного апарату, зради генералітету, паніку обивателя, різні капітулянтські і примиренські настрої у власному середовищі, -- підняти народ на загальну боротьбу проти іноземних „миротворців”11 Кожкин Е.М. «Государство и народ: от Фронды до Великой Французской Революции» ,- М.: Наука, 1989. С. 163.

була справою нелегкою, але іншого виходу не існувало і не могло існувати.

Саме в боротьбі з супротивниками влада якобінців, яка ще зовсім недавно прийшла до керма революції і Франції, зміцнювалась, а не знищувалась. Все це зміцнення відбувалося разом з постійними чистками і розправами.. Тільки знаходився формально під арештом, але з постійним конвоєм жандармів, жірондистський міністр іноземних справ Лебрен продовжуючи виконувати свої обов'язки. У перші дні існування якобінського режиму було опубліковане повідомлення про призначеннях не дипломатичні посади, за яким призначалися голови дипломатичних консульств, разом з цим і голів розвідки, ними стали: Ноєль був призначений у Венецію, Маріполь, Шовелен -- у Флоренцію, Грувжель повертався в Копенгаген, Кене в Сполучені Штати, а Семонвіль знаходився на шляху в Константинополь (Стамбул). Впадає в очі, що всі згадані дипломати були далекі від Робесп'єра, а деякі з них, як Шовелен чи Жені, були навіть ворожі якобінцям. Ноєль був випробуваним другом Дантона, не раз виконував його особисті доручення, особливо по дипломатичній частині, й мав значні зв'язки у Лондоні, куди їздив із пропозиціями врятувати короля за відповідну винагороду від його справедливої кари, що очікувала. Таким чином, події 31 травня -- 2 червня безпосередньо не привели до зміни в складі керівного персоналу міністерства іноземних справ. Так це і зрозуміло, якщо взяти до уваги, що в складі Комітету суспільного порятунку питаннями зовнішньої політики відав Дантон, а після звільнення його з Комітету -- Еро-де-Сешель.

Тому міністерство іноземних справ намагалося продовжувати політику різних побудованих на піску дипломатичних комбінацій, таємних перемовин і торгів, ця політика дуже мало відповідала задачам послідовної боротьби за незалежність Французької республіки.

Правда, лінія поведінки, засвоєна міністерством закордонних справ, була побічно, але рішуче засуджена 18 червня, під час обговорення Конвентом проекту глави XXV Конституції, присвяченої відносинам республіки з зарубіжними державами. Коли надійшло запропоноване розпорядження Грегуара про те, щоб статтю, що трактує про невтручання в її внутрішні справи інших націй і про недопущення їхніх втручань у французькі справи, доповнили Декларацією прав, воно було відкладена без заперечень. Барер замітив, що «не слід виливатися у філантропічні міркування».11 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43. Це означало, по суті справи, осуд тієї пропаганди звільнення народів, якою займалися у Франції представляючи різні народності держави і Європи загалом, що об'єднувались навколо Анахарсіса Клотса. Потім був зачитаний проект іншої статті Конституції, у якому гордо не беззастережно заявлялося, що французький народ «ніколи не заключить мир з ворогом, що займає його територію». Почувши це, деякі депутати запротестували і зажадали голосування. Вони прекрасно розуміли, що, виражаючи віру якобінців у силу збройного народу, ця стаття виразно і недвозначно говорить про продовження війни до вигнання ворога з французької території, виключає можливість яких-небудь компромісів, вимагає від усієї країни, а з цього, і від буржуазії повної консолідації сил і значних жертв для задоволення визначених вимог представників якобінського клубу. Депутат Мерсьє заявив, що прийняття вигідного миру можливо в тому випадку, якщо ворог займає французьку територію, і звернувся до Конвенту з глузливим і знущальним, питанням: „Ви лестите себе надією бути завжди переможними? Але імовірно, у вас договір з перемогою?” Під оплески йому негайно ж відповів Базир: «У нас договір зі смертю».22 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956. С. 245. Продовжуючи, Мерсьє сказав, що тут намагаються грати нових римлян. Підтримуючи Мерсьє, депутат Ру зажадав голосування проекту статті, названого їм абсурдним. Тоді взяв слово Робесп'єр: «Я ніколи не повірив би, що представник французького народу зможе проголошувати тут принципи рабства і низькості... Де ви бачили цю людину, порівнюючи нас до римлян?.. Бачили ви, щоб народ пропливаючий свою кров за загальну свободу був нижче римлян, не героями волі, але загарбником народів?.. Народ, що йде без домовленостей з ворогом, що знаходиться на його території, є народ вже переможений і відмовляється від своєї незалежності». Потім Робесп'єр різко зажадав затвердження проекту статті Конституції. Мерсьє, атакований настільки рішуче, спробував виправдатися. Виступивши за ним Барер підтримав Робесп'єра і загрозливо кинув за адресою депутатів Мерсьє, Ру й ін. «На образу, нанесена її республіканської чесноти, нація відповість у Вандеї. Запропонована стаття вже декретувалася в Лонгві і Вердені... Велич римлян, -- продовжував Барер, -- несло війну народам, а ви підготовляєте загальний світ». Конвент схвалив запропоновану статтю Конституції. Таким чином, у Конституції були закріплені, досить чітко, початки зовнішньої політики якобінської диктатури. Метою цієї політики повинні були стати послідовна зайнята будь-якими засобами абсолютної незалежності і цілісності держави, досягнення справедливого миру і дружніх відносин з другими країнами. Тим самим були засуджені політика революційної експансії і пропаганда звільнення народів силоміць зброї.11 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 255.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 257

Для приведення дипломатії у відповідність з цими задачами Лебрен був, нарешті, фактично відсторонений від справ, а 21 червня 1793 р. на його місце призначений Дефорг. Достатня близький до Дантону, новий міністр не був послідовним виразником нових початків в області зовнішньої політики, але під тисках обставин він був усе-таки більш здатний засвоїти революційні принципи.

Дипломатичні військові н економічні кроки Англії для зімкнення блоку проти Франції, важке положення, м якому знаходилася країна, не представляло великих можливостей для дипломатичних місій в державах. Даніні з своїми агентам, акредитованим у Швейцарії, у США и в деяких італійських державах та Туреччині, у першу чергу стояли парирувати всі що підсилювали:м. спроби Англії зовсім ізолювати Францію від зовнішнього світу, не тільки військової, але і продовольчої підтримки.

Виступаючи «найбільш злісним душителем народних революцій», знаходячись «у перших рядах гнобителів визвольного руху людства»2, англійці розгорнули влітку 1793р. виняткову дипломатичну активність, усіма можливостями домагаючись зімкнення монархічних і тоталітарних сил усього світу для боротьби з французькою буржуазною революцією. 25 березня 1793 р. Англія уклала договір з Росією про взаємну підтримку, спрямованих до ізоляції Франції; 25 квітня за обіцяну велику грошову субсидію і територіальне збільшення,-- повернення Савойї і Ніцци,-- Сардинія зобов'язалася надати в розпорядження Англії великі військові контингенти; 25 травня в Аранхуеці був підписаний союзний договір Англії з Іспанією, 12 липня -- з Неаполем; 15 з Португалія уклала союзний договір з Іспанією, що, природно, призвело до висновку аналогічного договору і з Англією (26 вересня): 14 липня велика угода була укладена з Пруссією, 30 серпня -- з Австрією; поруч з таємними угодами Англія купила військові контингенти, безлічі малих німецьких володарів, що торгували кров'ю своїх підданих.

Зустрічав будь яку протидію своїм намірам, англійський уряд, не зупиняючись перед політичними і економічними протидіями. Лорд Гервей, англійський посол в Тоскані, підтриманий всім дипломатичним корпусом і в першу чергу російським повіреним в справах, зажадав від властей Тоскани відмовитись від політики лояльного нейтралітету по відношенню до Франції. В липні і серпні вимоги Гервея виросли ще більше. А коли після захоплення Тулона, частина французької армії прибула до тосканського порту Ліворно, лорд знайшов вагомий привід, і 8 жовтня в ультимативній умові зажадав відмови від такої політики потурання. Було надано 24 години, а згодом ще 48 години, і тосканський уряд був змушений погодитись з вимогами Англійців і попросили покинути країну французьким послам. В цей час уповноважений Франції в Римі, який тимчасово перебував в Флоренції, зауважував: „В даний момент Тоскана управляється двоякою владою: великим герцогом з своєю свитою і лордом Гервієм, приказуючи все, що йому завгодно, від імені союзних держав.”11«Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 97.

Ще більш жорсткіші міри провадились по відношенню до Генуезької республіки. В результаті блокади французького узбережжя, захоплення Тулону, повстання в Марселі - Генуя стала, по суті, французьким портом в Середземному морі. Значно збагачуючи, генуезьку буржуазія не тільки з комерційної точки зору, але і в політичному розумінні, не була зацікавлена ні в розриві з Францією, ні в її поразці: розрив з Францією позбавив би Геную великих доходів, а поразка Франції, що проголосила мирні відносини з усіма державами основою своєї зовнішньої політики, поставило б Геную під удар не тільки Сардинії, але і великих хижаків -- Австрії і Англії, що здавна робила спроби накласти руку на маленьке, але багату державу.

На початку жовтня командуючий англійської ескадри, що з'явилася біля Генуї, зажадав висилки з Генуї французьких представників і розриву відносин з Францією. Грубо порушивши суверенітет Генуезької держави і роблячи акт повної сваволі, 5 жовтня англійські кораблі вторглись у внутрішні води генуезького порту і напали на французькі судна, що знаходилися там. Генуя була змушена тимчасово задовольнити вимоги Англії.

Тільки лише тому, що можливість прямого військового впливу на Швейцарію була виключена, спроби Англії вивести її зі стану дружнього нейтралітету стосовно Французької республіки в загальному залишилися безрезультатними. Все-таки в середовищі швейцарської кантональної влади, частково зв'язаних з Австрією, частково наляканих революцією, лунали окремі голоси на користь союзу з коаліцією, а деякі кантони позичили гроші німецькому імператору. Деякий успіх мало тиск, зроблений англійським урядом на Туреччину. У силу своїх природних інтересів Туреччина була не проти вдарити в тил Австрії, хоча це і грозило війною зі спільницею Австрії Росією. У Франції були реальні підстави для припущення, що тоді в російсько-турецьку воїну вплутаються Польща і Швеція, що об'єднані сили цих держав, підтриманих Францією у війні з північною імперією, вийдуть переможцями. Подібні плани лежали в основі східної політики і Дебрена і Дефорга і зустрічали схвалення в Константинополі, Стокгольмі і в середовищі польської еміграції. Але після захоплення Тулона, встановлення англійського панування на Середземному морі і різке погіршення міжнародного і воєнного стану Французької республіки, Туреччині довелося задовольнити англійські вимоги про строгий нейтралітет і відмовитися від планів реваншу за свої поразки. .

Не задовольняючи тиском на нейтральні держави, Англія ужила виняткових заходів, намагаючись задушити Французьку республіку голодом. Інструкцією, даної 8 червня англійському флоту, англійським кораблям пропонувалося захоплювати всяке судно, незалежно від прапора, що направляється у французькі порти. Оголошення подібного роду блокади зовсім суперечило сталому міжнародному праву і торкалося насущних інтересів ряду нейтральних держав Сполучених Штатів Америки, Швеції, Данії. Данія, зокрема, все ще намагаючись відігравати роль великої морської держави, категорично відкинула англійські домагання, і міністр закордонних справ Бернсторф заявив, що датський уряд мало цікавить, що «нейтралітет Данії більш корисний однієї з воюючих країн, ніж інший».11 Борисов Ю.В. «Дипломатия Франции» ,- Минск: 1989. С. 127.

Надзвичайно небезпечною зброєю, застосованою Англією були шпигунство і диверсії в боротьбі з революцією у Франції, була організація найширшої служби розвідки і провокації. Буквально вся Франція кишіла англійськими агентами, якими дуже охоче ставали переслідувані дворяни, священики й інші представники кіл, що панували, до революції. Шкода, завданої діяльністю цих агентів, була винятковою. Вони не тільки збирали і перепроваджували секретні матеріали, але і були організаторами різних безладь, підбурювань, заколотів. Ще 8 червня, у своїй промові в Конвенті, Робесп'єр вимагав підвищення революційної пильності. Пропонуючи прийняти закон про вигнання іноземців і застерігаючи проти шпигунів і зрадників, він говорив: «Ми розкриваємо обійми агентам наших ворогів. Варто відмітити, що Дантон негайно поспішив розсіяти враження, зроблене словами Робесп'єра, і, беручи під свій захист іноземців, намагався завірити Конвент, що деякі з них «великі патріоти, чим багато французів».

Каральні органи революційно-демократичного уряду в дуже слабкому ступені справлялися з покладеними на них обов'язками у відношенні боротьби проти шпигунства. Число викритих іноземних агентів на початку було дуже незначним, і повідомлення від 6 червня про процес декількох іноземних шпигунів у Надзвичайному карному трибуналі є виключенням. Випадково виявлені папери одного з керівників англійської шпигунської служби у Франції з усією гостротою порушили питання про злочинну діяльність англійських і інших агентів. З видаткової книжки цього агента виявлялося, що нм була налагоджена розгалужена шпигунська служба, що охоплювала Париж, Лілль, Дюнкерк, Тур, Блуа, Орлеан, Нант і інші міста. Особлива увага не може не привернути остання позначка в записній книжці англійського шпигуна: «Липень 2. Послано Ж. з М. у Кан 60 000 ліврів». Як відомо, з Кана 11 липня прибула в Париж убивця Марата -- Шарлотта Кордє, що показав під час судового процесу, що у випадку, якби їй удалося сховатися, вона збиралася бігти в Англію.

У портфелі того ж агента був виявлений ряд невідправлених листів і інструкцій англійською мовою. У цих листах шпигунам говорилося про необхідність зближення з окремими керівниками збройних сил республіки; про необхідність проникнення у військові табори, арсенали, штаби; про необхідність збирати відомості про плани, про стан військ, фортець, запасів; про необхідність дезорганізації військового життя, економіки країни, постачання міст і армій; про необхідність розбудувати фінанси, республіки; про необхідність актів диверсії й індивідуального терору. «Намагайтеся підняти курс до 200 ліврів за 1 фунт стерлінгів... Потрібно по можливості підірвати кредит асигнацій і відмовлятися брати всі ті, на яких немає зображення короля, -- говорилося в одному з листів. -- Змусьте підняти ціни на всі товари. Накажіть вашим купцям скуповувати всі предмети першої необхідності. Якщо можете умовити Котт... і купувати сало і свічі за будь-якою ціною, то змусьте публіку платити до 5 ліврів за фунт. Мілорд дуже задоволений діями Б... Т... 3... Ми сподіваємося, що убивства будуть відбуватися з обережністю: переодягнені священики і жінки усього краще годяться для цієї операції. Відправте 50 000 ліврів у Руан і 50 000 ліврів у Кан...»11 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43-44.,- зазначалось в записній книжці англійського шпигуна.

Терористичні акти, випадки зрад і підкупів командирів і чиновників уряду, великі спекуляції на біржах, скупка предметів першої необхідності, диверсійні акти в артилерійських складах біля Шемпйе і Сомюра, підпали в Дує, Валансьєні, Лоріані говорили про те, що в цих листах полягала не порожня погроза, а підривна діяльність англійської розвідки досягла виняткового розмаху. День за день у Конвент, у Комітет суспільного порятунку стікалися звідусіль повідомлення про руйнівну роботу іноземних агентів. «Департаменти Півночі і Па-де-Кале, -- пишуть, наприклад, з цього прифронтового району комісари Конвенту, -- переповнені агентами Пітта, священиками й емігрантами».11 «Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 101.

2«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 350.

У великій доповіді Конвенту від імені Комітету суспільного порятунку Барер намагався намалювати картину тієї кропіткої, небезпечної роботи, що проводили численні діючі в тилу і на фронтах республіки англійські й інші шпигуни і диверсанти. Барер міг констатувати, що не тільки окремі шкідницькі і диверсійні акти виходили від іноземних агентів, але що саме ці агенти і одержували від них допомогу через границю уможливили саме запалення вогнищ громадянської війни в країні. Так, з метою підтримати заколоту у Ліоні, Пітта послав туди через Женеву не тільки довірених осіб, але і гроші. «Англійський уряд, -- говорив Барер, --- засилає емісарів, шпигунів, бешкетників в усі наші департаменти, особливо в морські місцевості, прикордонні міста і Париж». І з повним на те підставами Барер дійшов висновку: „Громадянська війна підготовлена Англією, харчується Англією, проводиться за рахунок Англії...!”2

Обурення французького народу і його рішучість відстояти свою незалежність і волю вилилися в настійну вимогу звернути проти усіх ворогів революції силу народного терору і доручити здійснення його самому народу. Але і до того моменту, коли народ змусив уряд сприйняти революційно-терористичну політику, Комітет суспільного порятунку вжив значних заходів, що дали свій позитивний ефект. По доповіді Барера були зроблені декрети, що вимагали в першу чергу ліквідації заколоту у Вандеї, відновлення порядку в департаментах Півночі н Па-де-Кале, вилучення внесків французьких власників з лондонських банків. Особливий пункт одного з декретів вбачав підступництво методів боротьби, застосованих англійським урядом: «Національний конвент від імені ображеного людства указує всім народам і також англійському народу на підле, віроломне, мерзенне поводження британського уряду, що містить найманих убивць, отруйників, паліїв і злочинців усякого роду заради торжества тиранії і знищення прав людини».

Міри, прийняті проти власників капіталів в англійських банках, переслідували не тільки фінансові, але і серйозні політичні цілі: англійські банки і їхні відділення в Парижеві, що функціонували під різними назвами, разом зі зв'язаними з ними великими французькими капіталістами були основними організаторами найширших спекуляцій предметами першої необхідності і підривали всіма способами стійкість французької валюти. Найбільший ажіотаж створювали в Парижеві англійський банкір Бойд, бельгійський банкір, австрійський підданий Пролі, що став потім секретарем Еро-де-Сешеля, іспанець Гузман і ін. Іноземні банкірські будинки і зв'язані з ними французькі банкіри й оптовики займалися у Франції своєрідною економічною інтервенцією. Крім те го, вони ж були розсадниками шпигунства, джерелами фінансування розвідувальної роботи і уміло втягували у свої мережі найменш стійкі чи ворожі революції., депутатів Конвенту, протягаючи нитки в самі відповідальні державні органи. За спиною багатьох з банкірських будинків Парижа стояли, на ряді з англійським урядом, ватажки роялістів, зокрема -- найбільший організатор контрреволюційних змов барон де-Ебатд. Систематично повторювалися акти диверсії і, зокрема, спалення арсеналу в Гюнінзі змусили Конвент урочисто оголосити Пітта ворогом роду людського.11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 352.

Розширюючи політику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносились французькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту, Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересня припиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських
кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійського походження чи виготовлення з підвладних Англії країн.

Крім Англії, на полі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були і інші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю, що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці дві найбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізок часу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром, відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зі значними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабких сусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.

Так, один із союзників -- Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіху підприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лише Австрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділяла положенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток. Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги і здавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди, виступили назовні в повному обсязі.

Боячись і ненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країни коаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгій відповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захоплення Конде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками іти на Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Піт прагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійного проникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-який французький уряд.


Подобные документы

  • Революція 1789-1794 років і утворення буржуазної держави у Франції. Основні етапи революції. Термідоріанський переворот. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта. Розвиток буржуазного права. Паризька Комуна. Проголошення Третьої французької республіки.

    презентация [6,7 M], добавлен 02.11.2014

  • Передумови та причини революції 1917 року на Херсонщині. Органи міського самоврядування в період революції. Завершення революції. Політична діяльність партій. Події 1917 року на Херсонщині в контексті національного і культурного відродження України.

    курсовая работа [74,2 K], добавлен 17.03.2015

  • Велика французька революція XVIII ст. (1789—1799) - повалення монархії та встановлення республіки. Якобинська диктатура і Конвент: течія та наслідки. Правління Наполеона Бонапарта. Перша імперія у Франції з коронований імператором Наполеоном І.

    реферат [23,7 K], добавлен 27.07.2008

  • Загострення внутрішньої кризи у Франції й крах Другої Імперії. Утворення Третьої Республіки. Політична боротьба республіканців та монархістів. Зміст Конституційних Законів 1875 року. Економіка Третьої Республіки в кінці ХІХ ст. та початку ХХ ст.

    курсовая работа [1,3 M], добавлен 08.06.2015

  • Політична модель Франції за Конституцією 1875 року. Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки. Особливості правової системи Франції часів Четвертої республіки, основні причини її занепаду.

    курсовая работа [125,3 K], добавлен 04.08.2016

  • Трансформація влади в Росії в 1917 році. Передумови Жовтневих подій. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року. Причини захоплення влади більшовиками. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки, історичне значення і світова революція.

    курсовая работа [103,7 K], добавлен 20.03.2008

  • Старофранцузький період як епоха розквіту феодалізму у Франції. Вплив раціоналістичної філософії Рене Декарта на розвиток мовних теорій. Французька буржуазна революція 1789 року - фактор, який зумовив розвиток літературної мови всередині держави.

    статья [15,4 K], добавлен 14.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.