Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

На тему: "Четверта республіка Франції. Особливості політичної моделі після франко-пруської війни"

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Особливості політичної моделі після франко-пруської війни
• 1.1 Формування республіканської форми правління після поразки у франко-прусській війні
• 1.2 Особливості політичної моделі Франції за Конституцією 1875 року
• 1.3 Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки
• Розділ ІІ. Державний устрій та політичний режим Четвертої республіки
• 2.1 Тимчасовий режим 1944-1946 рр.
• 2.2 Франція за Конституцією 1946 року. Розкол політичних сил
• 2.3 Особливості правової системи Франції часів Четвертої республіки
• Розділ ІІІ. Занепад Четвертої республіки
• 3.1 Проблеми деколонізації
• 3.2 Падіння Четвертої республіки
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Влітку 1940 р. Франція - одна з великих держав капіталістичного світу - зазнала найбільшу національну катастрофу. Її армія була розгромлена гітлерівською Німеччиною, а територія окупована фашистськими військами (до листопада 1942 частково, а потім повністю). За згодою Гітлера на території Франції було створено уряд маршала Петена, зареєстрований в неокупованій зоні, в маленькому курортному містечку Віші.

III Республіка пала в червні 1940 р. в результаті капітуляції тодішніх правлячих кіл Франції перед фашистською Німеччиною. Створений за вказівкою Гітлера маріонетковий "режим Віші" (за назвою курортного містечка на півдні Франції) на чолі з маршалом Ф. Петеном більшість французьких вчених вважають "державою" лише умовно (звідси термін "режим").

Четверта республіка (1946-1958) виникла з руху Опору, на хвилі антифашистської боротьби. Період з часу звільнення Франції від німецької окупації до прийняття конституції (1944-1946) носить назву "тимчасового режиму". Порівняно з конституціями III і V Республік конституція IV Республіки 1946 р. була більш демократичною (у ній декларувалося навіть право на працю). Однак Франція часів Четвертої республіки порівняно мало досліджена науковцями, що зумовлює актуальність обраної теми.

Метою даної роботи є дослідження Четвертої республіки Франції та особливостей її політичної моделі після франко-пруської війни.

Об'єктом дослідження є Франція часів Четвертої республіки, суб'єктом - її конституційно-правовий устрій за Конституцією 1946 року.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об'єктивності, системності, що передбачають пріоритетність документальних фактів, охоплення та залучення їх до науково-критичного аналізу, об'єктивне висвітлення подій і узагальнення отриманої інформації. У процесі роботи використані загальнонаукові методи синтезу розвитку знань, аналізу, а також ретроспективний, проблемно-хронологічний та інші спеціальні методи історичних досліджень.

четверта республіка франція конституція

Розділ І. Особливості політичної моделі після франко-пруської війни

1.1 Формування республіканської форми правління після поразки у франко-прусській війні

Після поразки у франко-прусській війні 1870-1871 pp. економічне і політичне становище Франції було складним. Вона повинна була сплатити контрибуцію Німеччині в розмірі 5 млрд франків, усередині країни розгорнулася боротьба за владу між монархістами і республіканцями. Алексеев Ю.М., Вертегел А.Г., Казаков О.О. Всесвітня історія. - Навчальний посібник / К: Каравела, 2006. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.info-library.com.ua/books-book-168.html

Франція залишалася однією з розвинутих європейських держав, що мала великі колоніальні володіння, могутню армію та можливості економічного зростання. На відміну від Великобританії, Німеччини та США, вона була аграрно-індустріальною державою: 43% населення було зайнято в аграрному секторі. Темпи економічного розвитку на початку XX ст. були невисокими - 2,6% на рік. За темпами економічного зростання на початку XX ст. Франція почала відставати від США і Німеччини, а за обсягами виробництва - і від Великобританії. За випуском основних видів продукції, Франція була витіснена на 4-те місце в світі. У цілому частка Франції у світовій промисловій продукції у 1900 р. становила 7%. Однак частка Франції у закордонних капіталовкладеннях сягала 33%, і вона посідала 2-ге місце (після Великобританії) за вивезенням капіталу. Незважаючи на концентрацію промисловості, залишалося багато невеликих підприємств ремісничого типу, де нараховувалося " 10 робітників (60% підприємств). Великих підприємств з кількістю до 500 робітників було небагато, вони існували в металургійній, військовій, хімічній, автомобільній галузях промисловості. На початок Першої світової війни Франція посідала 2-ге місце у світі з виробництва автомобілів, мала значні успіхи в авіаційній, хімічній та електротехнічній галузях.

Важливу роль у французькій економіці відігравали банки. У 5-ти найбільших банках зосереджувалося 73% капіталів. У внутрішні і зовнішні позики вкладалось у 10 разів більше коштів, ніж у промисловість і торгівлю Франції. При застої у економіці країна багатіла. Відбувався процес зрощення банківського капіталу з промисловим і аграрним і поява прошарку "фінансової олігархії". Якщо з Великобританії вивозився головним чином промисловий капітал, то з Франції - позичковий. Французький капітал набував дедалі більше лихварського характеру.

Продуктивність аграрного сектору Франції також значно поступалася врожайності сільськогосподарських культур у Німеччині, Великобританії та США. Алексеев Ю.М., Вертегел А.Г., Казаков О.О. Всесвітня історія. - Навчальний посібник / К: Каравела, 2006. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.info-library.com.ua/books-book-168.html

Протягом п'ятнадцяти років з 1870 по 1884 рр. у Франції відбувався процес конституювання Третьої республіки. В цей час були розроблені і прийняті конституційні закони, ряд законів та підзаконних актів юридично закріпили республіканську форму правління, а також врегулювали порядок діяльності органів державної влади та управління, їх структуру і компетенцію. Бочкарев С.В. Конституирование Третьей республики во Франции: автореф. дис. - Спб, 1999. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.dissercat.com/content/konstituirovanie-tretei-respubliki-vo-frantsii

Процес конституювання відбувався поетапно. На першому, перехідному етапі при владі перебував Тимчасовий уряд Національної оборони. Друга імперія Наполеона III була повалена на початку вересня 1870.4 вересня 1870 була проголошена Третя республіка і сформовано Уряд Національної оборони. Далі Уряд виконав ті основні завдання, які перед ним стояли: зміцнив свою владу в провінції; призупинив наступ німецьких частин на Париж; провів вибори в Національні збори Франції, оскільки республіка, юридично, як форма правління, існувала лише номінально і потребувала легітимації з боку установчої влади. Після проведення виборів до Національних зборів Тимчасовий уряд склав з себе повноваження.

На другому етапі Національні збори виступали в ролі вищого представницького і установчих зборів країни. У цей час Національні збори приймають ряд законів і постанов, що мають важливе значення для конституювання Третьої республіки. Зокрема, Постанова від 17 лютого 1871 р., Закон Ріве від 31 серпня 1871 р., "Закон Тридцяти" від 13 березня 1873 Цими законодавчими актами Національні збори не тільки починають процес формування вищих органів державної влади, а й de jure визнало республіканську форму правління (Постанова від 17 лютого 1871 р.).

Незважаючи на спробу монархічної реставрації восени 1873 р., у Франції вже в цей час були утворені або формувалися багато державно-правових інститутів, які отримали остаточне закріплення в Конституції 1875 р. (наприклад, семирічний термін повноважень Президента республіки, відповідальний перед Парламентом уряд). Важливе значення для становлення правової держави у Франції зіграли також Декрет від 25 березня 1871 р. і Закон про реорганізацію Державної ради від 24 травня 1872 вотував які Національні збори початок процес відновлення судової вертикалі влади Третьої республіки.

У 1875 р. Національні збори розглянули ряд конституційних законопроектів. Визначальним моментом у дебатах з питання про конституційне закріплення республіканської форми правління стало прийняття поправки депутата А. Валлона. Вотував Конституційні закони, Національні збори закінчило свою діяльність, як установчий орган влади, і саморозпустилися. Бочкарев С.В. Конституирование Третьей республики во Франции: автореф. дис. - Спб, 1999. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.dissercat.com/content/konstituirovanie-tretei-respubliki-vo-frantsii

1.2 Особливості політичної моделі Франції за Конституцією 1875 року

Конституція Третьої республіки відрізняється від інших французьких конституцій, як за формою, так і за змістом. Конституційні закони відбили певний компроміс у боротьбі республіканців і монархістів з приводу форми правління у Франції. Ця обставина зумовила як формально юридичні особливості Конституції, так і правовий статус вищих органів державної влади.

Третя республіка була конституційно оформлена в 1875 р. як парламентська республіка з окремими елементами президентської. Однак практика державно-правового будівництва Третьої республіки виявилася у багатьох відношеннях досить далекою від конституційних установлень. В ході практичної реалізації Конституції парламент, головним чином Палата депутатів, став грати чільну роль у системі органів державної влади. Палата депутатів, обрана загальним голосуванням, формувала зі свого складу уряд і справляла безпосередній вплив на Раду міністрів.

Особливе місце в державному механізмі Третьої республіки належало виконавчій владі. Главою держави є президент республіки, який, згідно з Конституцією 1875 р., наділявся великими правами. Однак інститут Президента зазнав істотних змін в кінці 1870-х - 1880-х рр.

Президент республіки de facto поступово втрачав свої повноваження. Навпаки, реальна роль Ради міністрів зросла. Причому, ці процеси не позначалися на змісті Конституції. У 1884 р., коли республіканці завоювали парламентська більшість, приймається ряд конституційних поправок, які завершили процес конституювання Третьої республіки у Франції. Таким чином, У Франції встановилася парламентська республіка після зміна юридичного і фактичного статусу вищих органів державної влади. Бочкарев С.В. Конституирование Третьей республики во Франции: автореф. дис. - Спб, 1999. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.dissercat.com/content/konstituirovanie-tretei-respubliki-vo-frantsii

Особливостями політичної моделі Франції за Конституцією 1975 року були наступні:

1. Надзвичайний консерватизм.

2. Компромісний характер (до поправок 1879 і 1884 року - щось середнє між монархією і республікою).

3. Стислість і відсутність декларації про принцип державного устрою.

4. Тимчасовість, невизначеність і можливість внесення змін 2 палатами парламенту без участі народу.

Законодавча влада належала парламенту, що складається з палати депутатів і сенату. Разом 2 палати становили Національні збори, яке обирало президента.

Палата депутатів (600 чол): вибори кожні 4 роки за мажоритарно-пропорційною системою на основі рівного, загального, таємного голосування. Але не мали права голосу жінки, військовослужбовці, населення колоній, особи молодше 21 року і особи, що проживають на території Франції менше 6 місяців. Так з 40 млн голосували тільки 12 млн. Сенат (300 чол): непрямі і багатоступінчасті вибори на 9 років. Кожні 3 роки змінювалася 1/3.75 членів обиралися довічно. Це була своєрідна консервативна противага палаті депутатів.

Права Сенату:

1. Без його схвалення не приймався ні один закон.

2. Обговорення та затвердження державного бюджету.

3. Міг добитися відставки кабінету міністрів.

4. З його згоди президент міг розпустити палату депутатів, але сам сенат не міг бути розпущений ніким.

5. За згодою ради міністрів президент міг перетворювати сенат до верховного суду по злочину, що загрожує безпеці держави.

Виконавча влада належить президенту:

1. Право помилування.

2. Не відповідальний перед палатами, крім випадку державної зради.

3. Не міг критикувати пресою.

4. Глава збройних сил.

5. Призначення чиновників.

6. Внесення і затвердження законопроектів.

Місцевого самоврядування в країні практично не існувало. Лише в 1876-1882 pp. були проведені реформи - посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, призначених урядом.

З кінця 70-х pp. XIX ст. при владі перебували помірковані республіканці. У політичному житті країни розгорілася боротьба між республіканцями і монархістами.

Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції у 80-90-х pp.: криза, повґязана з будівництвом Панамського каналу, "справа Дрейфуса" та інші. Справа А. Дрейфуса (капітана французького генерального штабу, безпідставно звинуваченого у зраді) стала останньою спробою монархічних сил дискредитувати республіканців і повалити республіканський режим у Франції.

Ще однією особливістю політичного життя країни була багатопартійність. На початку XX ст. у французькому парламенті було представлено до десятка партій і груп, що не мали більшості і не могли сформувати уряд. У цей час центральним питанням стала боротьба між республіканцями (правими) і радикалами (лівими). Зовнішня політика режиму Третьої республіки мала два основні напрями: створення французької колоніальної імперії та підготовка до війни з Німеччиною.

Французькі війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Конго, Чад, Дагомею, Верхню Вольту. Посилення напруженості у французько-німецьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Великобританією і Росією. Алексеев Ю.М., Вертегел А.Г., Казаков О.О. Всесвітня історія. - Навчальний посібник / К: Каравела, 2006. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.info-library.com.ua/books-book-168.html

1.3 Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки

Перші роки після Першої світової війни Франції йшли під знаком проблем, пов'язаних з реалізацією Версальського договору. Сенат США його не ратифікував, що знецінило гарантії, надані президентом Вільсоном. Англосакси, турбуючись за майбутнє Німеччини, бажали зменшити тягар репарацій - Арістід Бріан, незалежний соціаліст, змістився до центру, голова ради міністрів з січня 1921 р. за січня 1922 р., був готовий погодитися на перегляд репарацій в обмін на британські гарантії безпеки Франції. Мільєран за підтримки більшості політиків змусив його піти у відставку. Пуанкаре, який повернувся до політичного життя, покинувши Єлисейський палац, у віці шістдесяти двох років став головою ради міністрів. Він був прихильником політики "виконання" Версальського договору. Після року безплідних переговорів він ввів в Рур французькі і бельгійські війська. Таким "захопленням заручників" він розраховував примусити Німеччину до поступок. Але натиск з боку англосаксів і посереднє становище франка не дозволили Пуанкаре повною мірою використовувати свій успіх. Навесні 1924 р. він був змушений прийняти план Дауеса, лише частково задовольнивший французькі вимоги. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 393-394

Велика частина суспільства, що хотіла миру, схвалила те, що лише націоналістична меншість засудила як відмову від Версальського договору. На ділі французи живили ілюзії, породжені перемогою, про військову перевагу Франції. Франція тоді мала великий політичний та економічний вплив на Центральну Європу та Балкани. Вона увійшла в апогей своєї колоніальної могутності. Німецькі колонії Камерун і Того були французькими підмандатними територіями. Після розпаду Османської імперії підмандатними територіями, яким була обіцяна незалежність, стали Сирія і Ліван. Колоніальна виставка 1931 свідчила про посилення популярності імперських ідей у суспільстві, звертаючи мало уваги на перші націоналістичні рухи в Магрибі і в Індокитаї.

Вибори 1932 р. принесли успіх лівим. Але оскільки соціалісти відмовилися брати в них участь, радикальний уряд виявилися безсилими перед обличчям фінансових труднощів (посилених кризою) і зростання антипарламентських настроїв. Частина середнього класу, яка зазвичай становила опору режиму, відсторонилася від нього. Багато хто хотів реформи держави, яка б посилила виконавчу владу, в тому числі ліга "Вогненних хрестів", асоціація колишніх фронтовиків на чолі з полковником де Ла Роком. Якщо неомонархісти з "Аксьон франсез", засуджені в кінці 1926 р. церквою за політичний аморалізм, розгубили прихильників, то деякі поглядали на зарубіжний авторитарний досвід, особливо на фашизм Муссоліні.

Шахрайства авантюриста Стависького, пов'язаного з радикальними політиками, викликали скандал і маніфестацію протесту проти уряду Даладьє (який змінив Шотана, який подав у відставку) 6 лютого 1934 р., в якій взяли участь асоціації колишніх фронтовиків і фашистські ліги. Таких заворушень Париж не знав з часів Комуни. Сили порядку, що охороняли Бурбонський палац, були змушені стріляти, убивши 16 людей і поранивши сотні. Маніфестанти, за деякими меншістю, не збиралися валити режим, вони хотіли тільки зміни уряду. Призначення Гастона Думерга, колишнього президента республіки, їх задовольнило. Він сформував уряд Національного єднання, що включає сили від радикалів в особі Ерріо до Тардье, який розраховував завершити державну реформу. Але коли після закінчення літа Думерг сформулював свої пропозиції, а саме запропонував спростити застосування права розпуску палати, щоб це рішення не треба було узгоджувати з сенатом, він натрапив на протидію радикалів і був змушений подати у відставку.

Влітку 1940 р. Франція - одна з великих держав капіталістичного світу - зазнала найбільшу національну катастрофу. Її армія була розгромлена гітлерівською Німеччиною, а територія окупована фашистськими військами (до листопада 1942 частково, а потім повністю). За згодою Гітлера на території Франції було створено уряд маршала Петена, зареєстрований в неокупованій зоні, в маленькому курортному містечку Віші. До листопада 1942 уряд Віші мав деякі атрибутами суверенітету: зберігав невелику "армію перемир'я", контролював потужний французький флот, здійснював владу над величезними колоніальними володіннями. При уряді Віші були акредитовані посли багатьох держав світу.

Однак не вішистська Франція уособлювала в годи війни волелюбний французький народ, а справжня Франція, за свободу і незалежність котрої беззавітно боролися і віддавали свої життя кращі сини і дочки французького народу. Це була не Франція трестів, не Франція Віші, а Франція великих революцій 1789, 1848, 1871 рр., Франція прогресу, справжня Франція Опору, Франція національного повстання.

Режим Віші, який співпрацював з окупантами та рух Опору виникли не випадково. Вони є підсумком класової боротьби і були тісно пов'язані з довоєнної політикою Франції. Класовий інтерес великої буржуазії, продиктував в довоєнні роки згубну мюнхенську політику, у воєнні роки знайшов своє вираження в колабораціонізмі, тобто в співробітництві з фашистською Німеччиною (від французького слова "коллаборасьон" - співробітництво). Антифашистська політика робочого класу, його боротьба за мир, демократію і соціалізм, органічне поєднання національних та інтернаціональних інтересів отримали своє органічне продовження в русі Опору. Киссельгоф И.С. История Франции в годы Второй мировой войны - М.: «Высшая школа», 1975. - С. 3-4

У передвоєнні роки французький робочий клас з керівництвом комуністичної партії вів послідовну та наполегливу боротьбу проти фашизму і зірвав спробу фашистського перевороту в лютому 1934 р. та домігся блискучої перемоги Народного фронту. Народний фронт не допустив приходу до влади фашизму, поліпшив становище трудящих, сприяв зростанню впливу робітничого класу і комуністичної партії. Однак він не був достатньо потужним і, за словами Генерального секретаря французької комуністичної партії М. Тореза, перетворився "об'єднання лідерів". Вожді правих соціалістів радикалів, крок за кроком відступаючи під натиском буржуазії, змінили Народному фронту, розкололи його та увійшли в угоду з реакційною буржуазією. Киссельгоф И.С. История Франции в годы Второй мировой войны - М.: «Высшая школа», 1975. - С. 5

Реакційна французька буржуазія скористалася зрадою лідерів соціалістів і радикалів програмі Народного фронту. Вона провокувала міністерські кризи, дезорганізувала економіку країни і висунула гасло "Краще Гітлер, ніж Народний фронт".

З питань зовнішньої політики правляча буржуазія розділилася на дві фракції: прихильників англо-американської орієнтації н прихильників італо-німецької орієнтації. Перші, які представляли монополії, пов'язані із зовнішньою торгівлею, суднобудуванням і морськими перевезеннями, бачили в німецькому імперіалізмі небезпечного конкурента, що рвався до величезних французьким колоніальних володінь, звідки французька промисловість отримувала до 70% необхідного їй сировини. Прихильники італо-німецької орієнтації виражали інтереси тих монополій, які ще до війни тісно співпрацювали з монополіями Німеччини та Італії. Найбільші об'єднання французьких монополістів у галузі металургії, хімічної промисловості, вугільної, текстильної промисловості, електропромисловості, так само як і провідні банки Франції - Французький банк, Генеральне суспільство, Ліонський кредит, Паризько-Нідерландський банк, Індо-Китайський банк, були налаштовані пронімецьки. Багато представників монополій брали участь у діяльності "Франко-німецького комітету", що грав роль агентури Гітлера у Франції.

Під час німецького наступу проти Франції влітку 1940 р. гору взяли прихильники італо-німецької орієнтації. Їх вождем став маршал Петен, який очолив уряд Віші. Інша частина буржуазії, представником якої був генерал де Голль, стала на шлях боротьби проти Німеччини за свободу і незалежність Франції. Киссельгоф И.С. История Франции в годы Второй мировой войны - М.: «Высшая школа», 1975. - С. 5-6

Таким чином, 10 липня 1940 Національні збори 569 голосами при 80 проти і 20, що утрималися, передали повноваження уряду республіки, де владу і підпис має маршал Петен, з тим, щоб останній одним або кількома актами оприлюднив нову конституцію Французької держави. Ця конституція повинна буде гарантувати права Праці, Родини і Батьківщини. Вона буде ратифікована нацією, а застосовувати її будуть збори, які вона створить".

Заспокійливі завірення, дані тим парламентарям, які визнали, що цей текст робить з Петена, восьмидесятирічного старого, простого синдика для ліквідації справ з банкрутства, в наступні дні показали свою неспроможність. На місце республіки прийшла "Французька держава". В результаті поразки виник новий режим. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 407-408

Розділ ІІ. Державний устрій та політичний режим Четвертої республіки

2.1 Тимчасовий режим 1944-1946 рр.

Перед лицем поразки і перспективою виникнення такої Європи, де буде панувати Третій рейх, уряд Віші почав політику колабораціонізму - офіційної співпраці з Німеччиною, політику, яку, на його погляд, диктували обставини і турбота про французькі інтереси. На думку деяких прихильників режиму, ця позиція не виключала підготовки реваншу під покровом національного відродження, як робила свого часу Пруссія, переможена Наполеоном. Так вважав Вейган, генеральний уповноважений у Північній Африці.

Інші, як Петен або Моррас, виступали за вичікувальну політику, або "політику балкона": нехай Франція спостерігає за розвитком конфлікту, не втручаючись в нього. Гасло в шапках газет, які випускала "Аксьон франсез", - "Тільки Франція" - дуже чітко висловлювало цю лінію. П'єр Лаваль, не наслідуючи ідеологічну співпрацю з паризькими колабораціоністами, спокушеними нацизмом, вважав, що офіційне співробітництво, запоруку майбутнього Франції в німецькій Європі, треба вести "лояльно", без задніх думок.

Будучи суверенною державою, визнаною всіма державами від СРСР до США, режим Віші на справді мав лише умовну і все більш обмежену свободу дій. У нього було два козирі - флот і колоніальна імперія, але прямий тиск з боку окупантів з Північної зони і страх перед окупацією Південної зони робили марними всі наміри отримати незалежність. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 408

13 грудня 1940 в результаті державного перевороту, інспірованого націоналістами, Лаваль був вигнаний з уряду і замінений колишнім головою ради міністрів П'єром-Етьєном Фланденом. Але останній, запідозрений у симпатіях до Англії, незабаром був змушений поступитися місцем адміралу Дарлану, який став віце-головою ради міністрів і міністром закордонних справ. Щоб заспокоїти Німеччину, він 27 травня 1941 підписав Паризькі протоколи, які надавали французькі бази на Середземному морі в розпорядження Німеччини. За наполяганням Вейгана уряд 6 червня відмовилися ратифікувати ці протоколи, але вони вже частково були реалізовані.

На ділі режим Віші все більшою мірою ставав бранцем обставин. Щоб вирватися з них, йому слід було б піти на ризик відкритого конфлікту з Німеччиною, але Петен, переконаний, що його присутність захищає французів від загрози прямого правління, не бажав так чинити.

На наступний день після 10 липня 1940 р. маршал Петен взяв на себе функції глави держави і скасував посаду президента республіки. Ставши господарем і джерелом всякої влади, не визнавши за потрібне призначати собі наступника, оточивши себе міністрами, які, по суті, були прикажчиками, маршал Петен створив докорінно антидемократичний і антиліберальний режим. Було введено надзвичайний стан. Правових гарантій більше не було. Закон від 22 липня 1940 дозволяв переглядати рішення про натуралізацію, прийняті з 1927 р. Закон від 13 серпня наносив удар по таємним товариствам, по франкмасонства. Закон від 3 жовтня 1940 виключав для євреїв знаходження на державній службі та професії, пов'язані з керівництвом пресою і промисловістю. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 409

Євреїв-іноземців інтернували в табори. Окупаційна влада прийняла перші антисемітські заходи в окупованій зоні 27 вересня 1940 р., але режим Віші діяв в не окупованій зоні без натиску з боку німців, з державного антисемітизму. Другий статут про євреїв від 2 червня 1941 додатково обтяжує їх положення в порівнянні з першим текстом, вводячи numerus clausus у вільних професіях і даючи більш жорстке визначення раси, ніж німецьке законодавство.

Новий режим мав намір здійснити "національну революцію". Це означало повний розрив з духом і ділом Французької революції і з ліберальними цінностями. Режим вихваляв спільноти, проміжні між людьми і державою - сім'ю, провінцію, корпорації, - і за підтримки церкви проповідував повернення до морального порядку і відмови від "пристрасті до утіх". Він також ратував за повернення до землі, витоку всіх чеснот. Цим ідеологія Віші, відгомін якої був чутний в не окупованій Франції набагато сильніше, ніж у зоні окупації, далеко не будучи фашистської, нагадувала традиціоналізм салазарівської Португалії.

Режим знайшов підтримку в різних шарах: серед крайніх правих контрреволюціонерів, чиї ідеї втілювала "Аксьон франсез", а також у помірних колах, від правих лібералів до радикалів, які вважали, що тільки Петен здатний зберегти шанси для Франції після поразки, серед лівих, прихильних до ідей пацифізму і антипарламентаризму, технократів, ділових людей, вищих чиновників, які при новому режимі знайшли можливість втілити в життя плани, до тих пір не реалізовані. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 410-411

Деякі з ініціатив режиму Віші передбачили модернізацію при Четвертої республіки.

Загальною ілюзією всіх прихильників режиму Віші була віра в можливість проведення широких реформ без урахування міжнародної обстановки, коли більшу частину країни окупувала Німеччина. Всупереч умовам перемир'я, вона фактично анексувала департаменти Ельзас і Мозель, приєднавши їх до гау Верхній Рейн і гау Вестмарк; Північ і Па-де-Кале були підпорядковані німецької адміністрації в Бельгії; від Сомми до Франш-Конте проходила "заборонена зона", що передбачала можливість її анексії.

Громадська думка спочатку виражало маршалу дуже широку підтримку. Його популярність йшла на спад у міру того, як він невідворотно робив нові кроки по шляху колабораціонізму - в цьому відношенні поворотним моментом стало повернення П'єра Лаваля 18 квітня 1942, - і в міру того, як хід війни вселяв все більше сумнівів у перемозі Німеччини. Справді, вступ у війну СРСР 22 червня 1941 р. і США 7 грудня надали конфлікту світового масштабу, як невпинно передрікав генерал де Голль. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 411

Уряд Віші поступово втрачав підтримку. Лавалю нічого не залишалося, крім як все більше поступатися вимогам німців: влітку 1942 р. він погодився на висилку євреїв.

З 30 січня 1943 режим спирався на "міліцію", орган підтримки порядку фашистського типу, що воював на боці німців проти Опору. Представники останнього здійснювали всі нові ініціативи. В деяких гірських районах вони формували загони "маки", що поповнювалися за рахунок молодих людей, які бажали уникнути відбування обов'язкової трудової повинності (ОТП) в Німеччині. Репресії, повітряні бомбардування союзників, зростаючі труднощі з харчуванням - такою була атмосфера напередодні Визволення. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 414

Останні місяці перед звільненням Франція жила в обстановці крайньої напруги. Економічне становище ще більше погіршилося. Підприємства припиняли роботу, безробіття досягло небачених розмірів. Терор продовжував посилюватися; вішисти і гітлерівці перейшли до масового винищення населення. Так, наприклад, на початку 1944 р. окупанти повісили в Німі 50 юнаків із загонів маки, 46. У квітні вони вчинили дику розправу в селі Аск, біля якої сталася аварія потягу. 86 осіб було розстріляно на місці 147. У 1944 р. уряд Віші заснував військові трибунали, які отримали право без всяких наслідків засуджувати до смерті осіб, захоплених на місці "злочину". Манфред А.З., Далин В.М., Загладин В.В. и др. История Франции в трех томах. Том ІІІ. / А.З. Манфред - М.: «Наука». - 1973. - С. 271.

6 червня 1944 в Нормандії висадились союзники. Не бажаючи вирішувати наперед політичного майбутнього Франції, вони спочатку планували призначити військову адміністрацію для звільнених територій. Але де Голль, спираючись на підтримку населення, настояв на передачу влади представникам Тимчасового уряду.

Після звільнення Парижа (25 серпня 1944 р.) та формування уряду "національної єдності" ВПФР було офіційно визнано союзниками. Але де Голль ще повинен був домогтися, щоб його верховенство визнали місцеві влади, народжені Опором. Лише через кілька місяців - "патріотична міліція", пов'язана з комуністичною партією, була розпущена 28 жовтня, - уряд оволодів ситуацією, яка іноді межувала з анархією. Щоб покінчити зі спонтанними чистками, що супроводжували Звільнення, - відбувалися довільні арешти, і було здійснено більше дев'яти тисяч безсудних страт, - міністр юстиції 15 вересня 1944 створив спеціальні суди. Вони винесли 38266 вироків у тому числі 2853 смертних, з яких виконано 76. Багато прихильників режиму Віші і колабораціоністів, в цілому майже 50 тисяч осіб позбулися цивільних прав. Міністри уряду Віші постали перед верховним судом. Той приговорив до смерті П'єра Лаваля і маршала Петена, якому де Голль пом'якшив покарання, замінивши довічним ув'язненням. Це було неминучим наслідком громадянської війни між французами під час Другої світової війни.

Війна проти нацистської Німеччини тривала до 1-г капітуляції 8 травня 1945 Де Голль постарався, щоб Франція прийняла участь в цій заключній боротьбі: добровольці з Французьких внутрішніх сил були приєднані до частин з Англії і Північної Африки. Представники Франції були присутні на капітуляції Німеччини, але їх не запросили на конференції трьох великих держав до Ялти (лютий 1945 р.) і Потсдам (липень 1945 р.). Поразка сильно похитнула міжнародні позиції Франції. Тому першочерговою турботою як де Голля, так і керівного складу країни було прагнення повернути Франції її "ранг". Прийняття декретом від 3 січня 1946 плану з модернізації та оснащення, націоналізація джерел енергії та частини банківського сектору відповідали цьому бажанню створити нову Францію, із сучасною економікою. Зміни у французькій економіці протягом десятків років після Звільнення почасти були породжені цим станом духу. Карпантье Ж. История Франции / Под общей редакцией Ж. Карпантье, И90 Ф. Лсбрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж Ле Гоффа; пер. с фр. М.. Некрасова - СПб.: Евразия, 2008. - С. 414

2.2 Франція за Конституцією 1946 року. Розкол політичних сил

Конституція Четвертої республіки стала результатом компромісу дуже різних класових і політичних сил, однак в цілому вона стала важливим завоюванням французьких трудящих. У ній були закріплені прогресивні перетворення, проведені в життя в результаті розгрому міжнародного та французького фашизму. "Жовтнева конституція" 1946 року започаткувала на принципі національного суверенітету і недвозначно стверджує відповідальність уряду перед Асамблеєю, обраної прямим загальним голосуванням. Вона гарантує здійснення демократичних прав і проголошує світський характер держави і школи.

Вона закріплює нові соціально-економічні права громадян: рівність чоловіка і жінки в усіх областях, право на об'єднання у профспілку і страйк, право на колективне визначення умов праці та управління підприємствами, право на працю, на матеріальне забезпечення матері і дитини, престарілих трудящих та інвалідів, право дитини на освіту та культуру, організацію загального світської освіти всіх ступенів. Конституція прямо стверджує законність націоналізації, мирний характер зовнішньої політики Франції та рівність прав народів залежних країн.

Істотною прогресивною відмінністю нової конституції від попередньої було різке звуження прав другої палати (Ради республіки), що замінила довоєнний сенат - стрижень конституційного механізму Третьої республіки. Усі законодавчі припущення, у тому числі і висунуті членами Ради республіки, мали спочатку обговорюватися першою палатою - Національними зборами. Якщо до прийнятого ним законопроект Рада республіки вносив свої поправки, то Національні збори розглядало його в другому читанні з правом прийняти або відкинути: дане рішення вважалося остаточним.

Щоб паралізувати стару сенатську тактику зволікань, перетворення законопроекту в "човник", що нескінченно снував між Бурбонським і Люксембурзьким палацами, стаття 20-та конституції 1946 р. обмежувала терміни розгляду звичайних законодавчих припущень Радою республіки двома місяцями, а бюджету і термінових законопроектів - часом розгляду цього питання в Національних зборах. Якщо друга палата порушувала зазначений термін, Національне збори мають право оприлюднювати закон в тому вигляді, в якому він пройшов перше читання.

Члени другої палати не мали права подавати інтерпеляцій (запитів) уряду, за якими слід голосування з прийняттям резолюції, зберігши лише можливість вносити менш дієві усні та письмові запитання. Крім того. Рада республіки не могла служити, подібно як і раніше сенату, вищим трибуналом, що судив президента за звинуваченням у державній зраді і міністрів - за злочини, вчинені ними при виконанні своїх обов'язків, а також не міг виступати ініціатором ревізії конституції. Манфред А.З., Далин В.М., Загладин В.В. и др. История Франции в трех томах. Том ІІІ. / А.З. Манфред - М.: «Наука». - 1973. - С. 314-315

Навпаки, повноваження Національних зборів були відповідно розширені. Вони отримали виключне право законотворчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації та денонсування деяких договорів з іноземними державами, оголошення війни і т.д.

Згідно з новим протоколом, другою особою в державі вважався не голова Ради республіки - блідої копії довоєнного сенату, а глава Національних зборів, який головував на спільному засіданні обох палат і заміняв у надзвичайних обставинах президента. Питання про правильність обрання депутатів вирішувалося самими Національними зборами більшістю голосів (а не особливим конституційним судом, як вимагали представники реакційних партій).

У минулому президент мав правом розпуску палати депутатів з санкції сенату (хоча воно було скомпрометовано президентом-монархістом Мак-Магоном в 1877 р. і з тих пір фактично не застосовувалося). Конституція Четвертої республіки ввела це право в суворі рамки, відібравши його у глави держави і передавши голові уряду. Останній мав можливість вдатися до подібної надзвичайної мірою після консультації з міністрами та головою Національних зборів лише після двох урядових криз, що сталися поспіль протягом 18 місяців і викликаних вотуму недовір'я або осуду, які були прийняті абсолютною більшістю всіх депутатов. У період підготовки виборів після розпуску Національних зборів уряд повинен був очолити голова зборів. Манфред А.З., Далин В.М., Загладин В.В. и др. История Франции в трех томах. Том ІІІ. / А.З. Манфред - М.: «Наука». - 1973. - С. 316

Конституція 1946 р. категорично забороняла широко поширену напередодні другої світової війни практику делегування парламентом законодавчих повноважень уряду, який застосовував їх у формі "декретів-законів", що служили улюбленою зброєю реакційних кабінетів. Голова ради міністрів вважався главою виконавчої влади (адміністрації) і вищим гарантом виконання законів. Йому було надано виключне право постановки питання про довіру, якого інші міністри були позбавлені. Глава уряду поділяв з депутатами право законодавчої ініціативи (ст.46). Законодавчі акти президента республіки підписувалися одним з міністрів і головою ради міністрів. Останній мав право призначати вищих чиновників, контролювати ряд важливих питань, пов'язаних з національною обороною, і т.д. Крутоголов М.А. Центральные органы власти Французской Республики. Парламент, президент республики, совет министров. М., 1956. - 252-254

Глава держави обирався на сім років абсолютною більшістю голосів на спільному засіданні Національних зборів і Ради республіки у Версалі. Крім протокольних обов'язків, він знову отримав право пропонувати парламенту кандидатуру глави уряду, головувати на засіданнях ради міністрів, вищої ради національної оборони, вищої ради магістратури (верховного органу судової системи) і конституційного комітету, а також право звертатися з посланням до палат і право помилування. Президент як і раніше не підлягав суду, за винятком випадку державної зради. Однак, як уже зазначалося, глава держави не був, на відміну від періоду Третьої республіки, офіційним главою адміністрації і дипломатії, а кожен його акт потребував підпису як міністра, який очолював відповідне відомство, так і голови ради міністрів. Крутоголов М.А. Центральные органы власти Французской Республики. Парламент, президент республики, совет министров. М., 1956. - 218-237

Прийняття нової конституції доповнювалося корінною реформою виборчої системи. Згідно цій системі, виборчим округом замість дрібного адміністративного району, посилав до парламенту тільки одного депутата, була набагато більш велика територіальна одиниця - департамент. На кожен департамент доводилося кілька парламентських мандатів, залежно від чисельності населення. Найбільш густонаселені департаменти ділилися на кілька округів. Кожна партія повинна була виставляти список із стількох імен, скільки мандатів припадало на даний департамент, і отримувала місця пропорційно числу зібраних її списком голосів.

На виборах до Національних зборів - перший парламент Четвертої республіки, відбувся 10 листопада 1946 р., - комуністи отримали 5,5 млн. голосів, вигравши 300 тис. і знову стали першою партією Франції. Нищівної поразки зазнали соціалісти, які зібрали 3,4 млн. голосів: вони втратили майже 800 тис. своїх виборців. МРП залишалася основною силою реакції - вона отримала 5 млн. голосів, але втратила не менше 500 тис. в порівнянні з червневими виборами в Установчі збори другого скликання. РЖР (радикали, ЮДСР і т.д.) втратила 150 тис. голосів, зібравши 2,4 млн. Зате ПРЛ та інші праві отримали на цей раз 2,8 млн. голосів, вигравши не менше 500 тис. Манфред А.З., Далин В.М., Загладин В.В. и др. История Франции в трех томах. Том ІІІ. / А.З. Манфред - М.: «Наука». - 1973. - С. 317

Таким чином, у наявності була все більш явна поляризація сил між комуністами і крайньої реакцією.

Вже під час референдуму значна частина виборців МРП, які співчували де Голлю, голосувала проти конституції. На правому фланзі у МРП з'явився новий суперник в особі Союзу голлістів - об'єднання, створеного одним із близьких соратників де Голля, Рене Капітаном, для боротьби за здійснення "хартії Байе". Вожді народних республіканців не могли не брати до уваги всі ці факти. Прагнучи зміцнити свій кілька похитнувшийся авторитет у правих колах, керівництво МРП відразу ж після виборів заявило про готовність переглянути щойно схвалену конституцію і зробив рішучу атаку на трьохпартійну формулу уряду. Народно-республіканський рух висунув гасло "Бідо без Тореза!"

Зі свого боку ФКП, як найбільша партія Національних зборів, заявила про готовність взяти на себе відповідальність за керівництво урядом, що спирався на ліві республіканські партії - комуністів, соціалістів і радикалів. Керівні органи СФІО заявили про підтримку кандидатури Тореза. Однак за Тореза висловилося 259 депутатів замість необхідних 310. Кандидатура Бідо зібрала ще менше - 240 голосів МРП і правих. Після тритижневого урядової кризи 18 грудня 1946 до влади прийшов "однорідно-соціалістичний" кабінет Л. Блюма.

Створення вищих органів влади було завершено обранням в листопаді Ради республіки (у складі 61 комуніста, 37 соціалістів, 62 членів МРП, 25 радикалів, 22 правих і 7 інших) і президента. 16 січня 1947 Національні збори і Рада республіки 452 голосами обрали президентом соціаліста Венсана Оріоль. Представник МРП Шамнетье де Ріб став головою Ради республіки, Е. Ерріо змінив Оріоль на посаді голови Національних зборів. Останній кабінет Тимчасового режиму на чолі з Блюмом подав у відставку. Відтепер напружена боротьба класів і партій тривала в рамках парламентської системи Четвертої республіки.

Перший уряд, сформований на основі конституції 1946 р., очолив представник правого крила СФІО Поль Рамадье. Розподіл місць у ньому більш-менш відповідав розстановці сил у Національних зборах - найбільш важливі пости зайняли народні республіканці, соціалісти і комуністи.

Однак, на відміну від трьохпартійних кабінетів Гуена і Бідо, уряд Рамадье вперше після звільнення країни включав також представників "класичних" партій Третьої республіки - радикалів і правих ("незалежних"), в яких лідери СФІО і МРП вбачали противагу комуністам.

Період Тимчасового режиму увійшов в історію Франції як один з поворотних пунктів. Протягом трохи більше двох років були проведені в життя найважливіші прогресивні заходи - націоналізація низки провідних галузей промисловості та транспорту, введення системи соціального страхування, посібників для багатосімейних, значне розширення прав профспілок і т.д. Молчанов Н.Н. Четвертая республика. - М.: Соцэкгиз, 1963. - С. 144-145

2.3 Особливості правової системи Франції часів Четвертої республіки

Нова правова система створювалася у Франції відповідно до принципів і цілями, висунутими ще в період революції. Саме революція XVIII ст. підготувала необхідний грунт для того, щоб з встановленням "сильною" урядової влади (Наполеона Бонапарта) в інтересах суспільства, а насамперед нових підприємницьких кіл і селян-власників, була проведена широкомасштабна кодифікація усього французького права. Крашенинникова Н., Жидкова О. История государства и права зарубежных стран [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.gumer. info/bibliotek_Buks/Pravo/istrp/index. php

За короткий відрізок часу (з 1804 по 1810 р.), зокрема завдяки енергії і самого Наполеона, було видано 5 кодексів, що охопили всі основні для того часу галузі права й увійшли в історію під назвою кодифікації Наполеона (цивільний, торговий, кримінальний, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний кодекси).

Ця кодифікація, яка, за образним висловом юристів того часу, мала "ясністю геометричної системи", мала велике значення для утвердження вільного підприємництва. Хоча законодавець і робив у ряді випадків крок назад порівняно з більш радикальним законодавством революції, ці кодекси, безсумнівно, мали революційний зміст, відбивши підсумки революційних бур і потрясінь.

Успіх кодифікації Наполеона визначався значною мірою і тим, що її укладачі, використовуючи революційні ідеї та підходи, відновили перервану в роки революції наступність у праві та звернулися не тільки до революційної практиці, але й до дореволюційного права, кутюма, канонічного права, римському праву.

У Франції наприкінці XVIII - початку XIX ст., На відміну від Англії, законодавець, особливо при проведенні кодифікаційних робіт, широко використовував спадщину римських юристів, сприйняв сам дух римського права. Логіка побудови французького права (його поділ на публічне і приватне), його основні конструкції і поняття, багато юридичних визначення сходять до римського права, переробленому відповідно до французькими умовами ще в дореволюційну епоху такими видатними юристами, як Будинки, Потьє, Буржон та ін. Крашенинникова Н., Жидкова О. История государства и права зарубежных стран [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.gumer. info/bibliotek_Buks/Pravo/istrp/index. php

Створена вже наприкінці XVIII - початку XIX ст. під безпосереднім впливом французької революції правова система Франції в основних своїх рисах, незважаючи на ускладнення її структури, модернізацію основних правових інститутів, розвиток її джерел, збереглася і до початку XX ст.

Протягом майже всієї першої половини XX ст. у Франції формально продовжувала діяти класична наполеонівська кодифікація права. Але після другої світової війни більш складний характер суспільного життя, нові економічні процеси, зростання правової культури та інші чинники спричинили поступове оновлення традиційних наполеонівських кодексів.

У Франції ще в першій половині XIX ст. були встановлені законодавчі обмеження для власників: власники землі зобов'язані дозволяти проводку електроліній над своєю ділянкою, допускати над ним польоти літаків, не мають права саджати дерева поблизу аеродромів і т.д. Спеціальне законодавство (1919 і 1938 рр.) Визначило, що власники землі не можуть використовувати рушійну силу води, не отримавши спеціальну концесію від держави.

У 20-і роки французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть якої полягала в обмеженні права власності для осіб, що здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймодавець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендарю-підприємцю в продовженні договору оренди.

Розвиток процесу усуспільнення виробництва і сфери обігу мало своїм результатом і зміну самої концепції власності, яка розглядається не тільки як право індивіда, але і як його соціальний обов'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, падає значення індивідуальної приватної власності, збільшується роль асоційованої і державної власності.

Великі зміни відбулися в XX ст. і в області договірного права. Так, Державна рада як вищий орган адміністративної юстиції і суди стали відходити в разі надзвичайних обставин від принципу непорушності договору. У цих цілях була використана середньовічна доктрина "Застереження про незмінність обставин" ("Clausula rebus sic stantibus"). Французька судова практика нерідко робила наголос саме на змінилися і надзвичайні обставини. При цьому слідувала посилання на ч.3 ст.1134 ФГК, згідно з якою угоди, укладені між сторонами, "повинні бути виконані сумлінно". Крашенинникова Н., Жидкова О. История государства и права зарубежных стран [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: //www.gumer. info/bibliotek_Buks/Pravo/istrp/index. php

ЦК Наполеона достатньо точно і реалістично відбивав основні життєві умови цивільного суспільства Франції свого часу. Але в подальшому, з розвитком самого суспільства, відбулися великі зміни і в ЦК Франції.

До кінця XX в. свою первісну редакцію зберегло не більше половини статей ФЦК. Понад 100 статей було повністю скасовано, близько 900 отримало нову редакцію. Нарешті, в ФЦК з'явилося приблизно 300 нових статей.

Найбільшому перегляду піддалася перша книга ФЦК, де збереглося лише близько 10% первісного тексту. Основні зміни в тексті ЦК відбулися в другій половині XX ст.

У першій книзі, відповідно до цілою серією законодавчих актів (1938, 1964, 1970, 1975 рр. та інших.), Було здійснено практично повний перегляд норм, що відносяться до шлюбно-сімейних стосунків. Були виключені статті, закріплювали підлегле становище заміжньої жінки, передбачені нові статті, що виходили з більш послідовного визнання рівності обох подружжя.