Історичне значення жінок у декабристському русі

Вся налегальна переписка декабристів, як відомо, проходила через Іркутськ, і саме Шаховська стала головною учасницею в цих нелегальних зв'язках. В 1832 році провокатор Медокс проник в будинок Муравйова і розігруючи роль закоханого в Варвару Миколаївну, намагався скомпроментувати її: він придумав нову змову декабристів, центральну роль в якій відводив в Сибірі -- В.М.Шаковській, а в Москві -- К.Ф.Муравйовій.

Змови, звичайно, не було, але таємні відносини велись досить інтенсивно. І.Д.Якушкін, наприклад, розповідає про передачу Шаховською ящика з тютюном: «В этом ящике было двойное дно, и при таком устройстве он заключал в себе, тайно, много писем, которые княжна Шаховская должна была доставить по назначению с удобным случаем». [9, 49]

В кінці кінців генерал-губернатор Лавінський перехватив два листа В.М.Шаховської і її сестри П.М.Муравйової. І в той час, коли Муханов чекав важливої звістки від нареченої, шеф жандармів із Петербурга писав О.М.Муравйову: «милостивый государь Александр Николаевич, получив от г. генерал-гебернатора Восточной Сибири письмо супруги и невестки Вашей, писанные к государственному преступнику Муханову и отправленные ими тайным образом в ящике с семенами, имевшем двойное дно, я не излишним считаю препроводить оные при сем в подлиннике к Вам. Обстоятельство сие должно служить Вам убеждением, сколь необходимо Вам иметь бдительное наблюдение и в самом доме Вашем. Письма сии, конечно, не заключают в себе ничего преступного, но случай сей ведёт к заключению о расположении и возможности вести скрытно от правительства переписку с государстенным преступниками; и когда уже таковая переписка проистекает из среды семейства и из самого дома начальника губернии, то какую же уверенность можно иметь, что подобные секретные переписки не ведутся и другими государственными преступниками, в управляемой Вами губернии поселёнными?» [9, 49-50]

Напевно, ці події остоточно вирішили долю закоханих. В.М.Шиховську заставили каятися Бенкендорфу в тому, що вона дозволила собі на деякий час захопитися Мухановим… «Но кто на свете, ощутив близость счастья, нашёл бы в себе ещё силы отказаться от возможности его получить, быв несчастной, как я, в течении всей своей жизни…» [9, 50]

Шлюб був остоточно заборонений в 1833 році. Через три роки Шаховська померла.

Заручених на Батьківщині Кюхельбекера, А.Вегеліна, Ігельстрома, Крюкова чекало те ж саме, що й Муханова, хоча Марія Миколаївна Волконська намагалась дещо змінити. В травні 1828 року із Читинського острогу вона відіслала лист Крамковській (сестрі засудженого Рукевіча): «Покорившись своей участи, господа Вегелин и Игельстром не теряют надежды слединится когда-нибыдь с теми, кто им дороже жизни. Ваши сёстры не могли бы достигнуть позволения у его величества приехать сюда к своим женихам? Среди нас были недавно уже примеры этому…» [9, 50]

Лист подібного змісту Волконська відправила і нареченій Крюкова (Штейбен). Однак листи ці були повернені автору з відповідним впливом ІІІ відділу: «ІІІ отделение собственной его императорского величества канцелярии, по приказанию г. генерал-губернатора Бенкендорфа, имеет честь возвратить при сем Марье Николаевне два письма её, адресованные гг. Штейбен и Крамковской, и уведомить её, что ей не следовало бы завлекать новых жертв в несчастие и бедствие. 24 июля 1828 года». [9, 50-51]

Жінки Якушкіна, Артамона Муравйова, Бріггіна, як і наречена Муханова, хотіли, але не змогли, з'єднатися з закоханими. А були і такі жінки, що скористались дозволом Миколи І і порвали з чоловіками.

Володимир Ліхарьов і Йосиф Поджио були одружені на двох сестрах -- дочках сенатора Бороздіна. Генерал-лейтенант Бороздін проявив велику винахідливість після арешту родичів. За його сприянням одного нелюбого зятя -- Поджио, приговорили до вісьми років каторги, не відправили в Сибір разом з іншими засудженими, а помістили в Шліссельбургську фортецю. Тільки через два роки Паджио дозволили переписуватися з рідними, без указання при цьому його місця знаходження. Через вісім років, в 1834 році, його відправили на поселення в Східний Сибір. Але до цього часу Марія Андріївна Бороздіна перестала цікавитися долею колишнього чоловіка: вона вже стала дружиною іншого -- князя Гагаріна.

Аналогічна історія сталася і з Катериною Андріївною Бороздіною. Перші декілька років вона робила спроби хоч якось допомогти чоловікові. Але вже весною 1833 року Ліхарьов отримав сумну звістку, що його дружина вийшла заміж. Коли в 1840 році він загинув на Кавказі в битві з горцями під Валериком, серед його речей знайшли портрет гарної жінки -- К.А.Шостак, колишньої Бороздіної, потім Лихарьової…

Підполковник П.І.Фаленберг одружився за декілька місяців до повстання на Сенатській площі. Його дружиною стала Євдокія Василівна Раєвська, далека родичка генерала Раєвського. Дружина зразу ж тяжко захворіла. Люблячий і ніжний чоловік був повністю зайнятий її хворобою. Арешт в січні 1826 року в Тульчині, де Фаленберг проходив службу, виявився для нього повною несподіванкою. Не бажаючи хвилювати дружину, приковану до ліжка, Фаленберг переконує її, що їде в Бессарабію по справах служби, а не в Петербург в Слідчий комітет. А в Петербурзі, з відчаю від стану дружини, надіючись поскоріше повернутися до неї, дає неправдиві свідчення: заявляє, що нібито знав про задум вбити царя і цим самим прирік себе до каторги. До того ж не тільки себе, але й О.П.Барятінського, що прийняв його в Південне товариство декабристів.

Однак така підлість не принесла бажаних результатів. В Читинському острозі Фаленберг дізнався ,що дружина вийшла заміж за іншого…

Якушкін, що набагато пережив свою дружину, так і не побачився з нею. Артамон Муравйов не дожив до повернення на батьківщину. Інші: Брігген, Тізенгаузен і Штейнгель -- зустрілись з жінками та дітьми уже старцями, після 30-літньої розлуки. При цьому Штейнгель залишив в Сибірі незаконнонароджених сина і дочку. Брігген після амністії забрав з собою сина, а двох дочок залишив в Турінському монастирі.

Отож, поїхали в Сибір за засудженими не всі жінки. Не в усіх хватило любові, твердості духу чи можливостей. Тим більшої поваги заслуговують вірні, самовіддані, мужні.

Розділ ІІІ. Каторга і заслання

3.1 Благодатський рудник

Благодатський рудник на той час являв собою село з однією вулицею, розташованою на голому місці: ліс на 50 верств навкруги був вирубаний, щоб в ньому не могли ховатися каторжники, які втікали. В'язниця, тісна і брудна, складалася з двох кімнат, сполучених сінями: в одній перебували в'язні-втікачі, в іншій -- розжалувані дворяни, декабристи.

Отож, саме сюди першою приїхала Катерина Іванівна Трубецька. Декабристи дуже зраділи її приїзду, але становище і суспільні умови життя тюремного режиму чоловіка і в'язнів дуже вплинули на молоду жінку.

Вона пішла шукати собі житло і поселилась в маленькому дерев'яному будиночку, який зняла за 3 рубля 50 копійок в місяць разом з дровами і водою. Катерині Іванівні, яка виросла в розкоші, важко було навіть уявити, що люди взагалі можуть проживати в таких примітивних та убогих житлах. «Это была покосившаяся хибара со слюдяными окнами и наполовину разобранной крышей. При малейшем ветре дымила печь. Плетень сохранился лишь местами, ворот не было, ставни со скрипом болтались на одной петле. На завалинке, поджав под себя ноги, сидел мальчик. Протяжно завывала и залаяла собака, когда Трубецкая подошла к своему будущему жилищу…» [2, 114]

В'язні і небагаточисельне населення рудника дуже скоро оцінили простоту, доброту і благородство Трубецької. Вона зустрічалася з каторжними під час своїх прогулянок, ба з ними дуже добра і привітна, давала гроші, всіляко допомагала. І всі вони відносились до неї з повагою.

Марія Волконська приїжджає другою. Вона відправилась розшукувати чоловіка і пізніше так описала першу зустріч з ним в тюрмі: «В первую минуту я ничего не видела -- так там было темно; открыли маленькую дверцу налево, и я поднялась в отделение мужа. Сергей бросился ко мне; лязг его цепей поразил меня. Я не знала, что он был закован в кандалы. Подобное суровое наказание дало мне понять о всей силе его страданий. Вид его кандалов так взволновал и растрогал меня, что я бросилась перед ним на колени и поцеловала сначала его кандалы, а потом и его самого.

Начальник рудников Бурнашев за недостатком места не мог войти и стоя на пороге, остолбенел от изумления при виде моего восторга и уважения к мужу, которому он говорил «ты» и с которым обращался как с каторжником…» [1, 37-38]

Волконська поселилася разом з Трубецькою, хоча кімната була такою малою, що коли вона лягала на підлогу спати, голова її доторкалася до стіни, а ноги впиралися в двері.

В суворих умовах сибірської каторги дві молоді жінки почали налагоджувати своє особисте життя і покращувати побут своїх чоловіків та їх товаришів. Але у всьому вони залежали від Бурнашева, чоловіка злого, грубого, жорстокого і несправедливого.

Приїзд Трубецької і Волконської зразу відбився і на становищі декабристів. Двоє вони таємно переписували і відсилали листи їх до рідних, штопали одяг, готували і приносили їм у в'язницю їжу.

Трубецька привезла з собою кулінарну книгу. Стоячи перед горщиками, обидві жінки перший раз за все своє життя готували для вісьми ув'язнених супи і кашу. У них з собою було всього сімсот рублів -- інші гроші і майно знаходилися в руках адміністрації. Бурнашеву вони повинні були кожного дня відчитуватися про кожну витрачену копійку. Приходилося задовольнятися самим необхідним: у в'язницю вони посилали суп і кашу, самі ж дуже часто харчувалися хлібом і запивали квасом.

Одного разу в тріскучий мороз Трубецька прийшла на побачення з чоловіком у зношеному взутті і дуже сильно простудила ноги: із своїх єдиних теплих черевиків вона зшила Оболенському шапочку, щоб на волосся не падала руда, яка сипалася при роботі в руднику.

Двічі в неділю жінки мали право відвідувати у в'язниці своїх чоловіків, і це було для них святом. В інші дні вони дивилися на них здалеку, коли ті поверталися в супроводі конвою з роботи. Часто Трубецька і Волконська підходили до тюремного вікна, приносили з собою два стільця і довгі години мовчки сиділи перед цим єдиним тюремним вікном.

Повертаючись з роботи, Трубецький часто зривав на своєму шляху польові квіти, робив з них букетики і непомітно залишав на дорозі. Їх можна було підняти після того, коли конвоїри із арештованими пройшли вперед.

І все ж лише одна присутність жінок поряд з в'язницею і рудниками вселяла в ув'язнених любов до життя, надію на краще майбутнє.

Трубецька часто відправлялась до Бурнашева, щоб доповісти про щоденні витрати. Назад вона поверталася з купленою провізією і мішком картоплі. Зустрічні завжди вклонялися їй…

Марія Волконська теж допомагає багатьом. Для обідраних засуджених Благодатського рудника вона купує тканину і заказує з неї сорочки. Бурнашев, що завжди уважно читав звіт про витрати жінок, на цей раз розсердився не на жарт.

«-- Вы не имеете права раздавать рубашки; вы можете обличать бедность, раздавая по 5-ти или 10-ти копеек нищим, но не одевать людей, о которых заботится государство.

-- В таком случае, милостивый государь, прикажите сами их одеть, так как я не привыкла видеть полуголых людей, разгуливающими по улице». [9, 58]

При каторжному житті ніхто не міг передбачити, що буде наперед. Одного разу Волконська і Трубецька помічають Бурнашева зі свитою. Вибігають на вулицю і зустрічають своїх чоловіків під конвоєм. Розноситься чутка: «Секретных судить будут!» Виявилося, що ув'язнені об'явили голодування, коли наглядач в'язниці заборонив їм спілкуватися між собою і забрав свічки. Але влада поступається. Конфлікт на цей раз вирішується мирно.

Чи несподівано серед ночі вистріли піднімають на ноги все поселення: намагаються втекти в'язні-каторжники. Пійманих б'ють плітками, щоб дізнатися, де взяли гроші на втечу. А гроші-то дала Волконська. Та ніхто і під тортурами не видає її.

Здоров'я ув'язнентх теж не могло не хвилювати жінок. За словами лікаря Благодатського рудника, «Трубецкой страдает болью горла и кровохарканьем. Волконский слаб грудью. Давыдов слаб грудью, и у него открываются раны». [9, 5]

Крім тюрми, де жили декабристи, в Нерчинську була ще інша тюрма, в якій проживали каторжники-втікачі. Весною вони часто сиділи на порозі своєї тюрми і сумно дивились в далечінь: згадувався рідний дім, дуже хотілося тікати.

Це були нещасні люди, жертви кріпосного безправ'я і самодержавного режиму. З багатьма із них у декабристів та їх дружин склалися прості, людяні відносини. Вони дуже цінили це і зі своєї сторони, відносилися до декабристів уважно і з повагою.

В листі додому Волконська писала про них тепло і сердечно:

«Я находилась среди людей, которые принадлежали к подонкам человечества и тем не менее относились к нам с большим уважением, более того… они боготворили меня и Каташу…, а наших заключённых называли не иначе, как наши князья. Когда же им приходилось работать вместе, то они предлагали делать вместо них урочную роботу; приносили им горячую картошку, испечённую в золе. Эти несчастные, отбыв срок присуждённых им каторжных работ, большею частью потом делались порядочными людьми, начинали работать на себя, становились добрыми отцами семейства. Немного нашлось бы подобных честних людей среди тех, которые выходят из каторжных тюрем Франции и Англии. Сколько благодарности и преданности в этих людях, которых мне представляли как каких-то чудовищ».

На Благодатському руднику Трубецька і Волконська прожили сім місяців. Аж до того часу, коли в вересні 1827 року, остерігаючись загального бунту всього Східного Сибіру, правління об'єднало декабристів-каторжників в одному місці, в Читинському острозі.

Оточення і загальні умови життя в Нерчинських рудниках пригнічували. На протязі майже року тут проходила безперервна тяжка боротьба за життя, за свою людську гідність -- безнадійна зміна днів, тижнів, місяців. Не за годинами, а по дзвону кайданів жінки дізнавалися, що вже п'ять годин ранку і чоловіки відправляються на роботу.

Лише тут, живучи в старій хижині, під якою «во глубине сибирских руд» працювали їх чоловіки, вони пізнали, на що прирекли себе, виїхавши за тисячі верств в Сибір.

Прогулюючись ввечері по маленькому сільському кладовищі, Волконська і Трубецька не раз запитували одна одну: «Чи не тут нас похоронять?» Це було сумно. Та все ж вони не розкаювалися в тому, що приїхали сюди.

Волконська ніколи не показувала печалі. Добра, лагідна, вона була люб'язна і привітна з товаришами чоловіка і всіма оточуючими її, але горда, нескорена у взаємовідносинах з комендантом і тюремщиком. Звичайно, що при створених умовах і сам начальник рудника Бурнашев смушений був стримувати себе.

Отож так відбився на загальному режимі засуджених приїзд Волконської і Трубецької. Декабристи відчули, що вони не одинокі…

3.2 Читинський остріг

Влада в Петербурзі погано знала географію і думала, що рудники є по-всьому Сибіру. Але Чита являла собою тоді досить бідне поселення і в її околицях рудників не було. Тому в'язні чистили державні хліви і конюшні, замітали вулиці, інколи виконували земельні роботи, працювали на млині. Звісно це було набагато легше ніж працювати в Благодатському чи ще якомусь руднику.

В Читу декабристів почали відправляти з січня 1827 року. Через рік там уже нараховувалось більше семидесяти засуджених революціонерів. І разом з ними -- вісім жінок. Першою тут прижилась Олександра Григорівна Муравйова, в її будинку спочатку зупинились благодатські жительки Волконська і Трубецька: ще в травні 1827 року приїхали в Читу Наришкіна та Ентальцева, в березні 1828 року до них приєдналися Н.Д.Фонвізіна, О.І.Давидова, П.Е.Анненкова-Гебль.

Тіснота в Острозі, дзвін кайданів (їх знімали тільки в бані і в церкві) дратували і без того змучених людей. Але разом з тим спільне життя мало і багато плюсів. «Каземат нас соединил вместе, дал нам опору друг в друге и, наконец, через наших ангелов-спасителей, дам, соединил нас с тем миром, от которого навсегда мы были оторваны политической смертью, соединил нас с родными, дал нам охоту жить, чтобы не убивать любящих нас и любимых нами, наконец, дал нам материальные средства к существованию и доставил моральную пищу для духовной нашей жизни». [9, 59] Так писав Михайло Бестужев.

В Читі життя засуджених покращилось. Дами бачилися між собою під час прогулянок в околицях поселення. Чоловіки знову зійшлися зі своїми старими друзями. У в'язниці все було спільне: речі, книги; -- але було дуже тісно і темно. Влітку декабристи проводили свій час на свіжому повітрі; кожен з них мав на великому дворі шматок землі, на якому і працював. Проте зимою було нестерпно.

Жінки жили поблизу в'язниці в простих селянських будинках, самі готували їжу, ходили за водою, рубали дрова, топили печі. Тут, правда, не завжди все проходило гладко. Поліна Анненкова згадує: «… Дамы наши часто приходили посмотреть, как я приготовляю обед, и просили научить их то сварить суп, то состряпать пирог. Когда надо было чистить курицу, со слезами сознавались, что завидуют моему умению всё сделать, и горько жаловались на самих себя за то, что не умели ни за что взяться, но в этом была не их вина, конечно. Воспитанием они не были приготовлены к такой жизни… а меня с ранних лет приучила ко всему нужда». [9, 59-60]

Всі жінки, прибувши в Сибір, дали підписку про відмову від сімейного життя. Побачення з чоловіками дозволялися по годині два рази в тиждень в присутності офіцера. Тому жінки годинами сидять на великому камені навпроти в'язниці, щоб хоч інколи перекинутися словом з в'язнями.

Солдати досить грубо проганяють їх, а одного разу навіть вдаряють Трубецьку. Жінки терміново відправляють скаргу в Петербург. А Трубецька з тих пір демонстративно влаштовує перед в'язницею справжні прийоми: сідає на стілець і по черзі бесідує з арештантами, що збиралися всередині тюремного двору. Бесіда має одну незручність: доводиться досить голосно кричати, щоб почути один одного.

Але зате скільки радощів приносило це засудженим! Олександр Одоєвський навіть написав вірш про візит жінок:

Вдруг ангелы с лазури низлетели,

Явилися, как дочери земли,

И узникам с улыбкой утешенья

Любовь и мир душевный принесли.

В Читі жінки створюють невелику колонію. Волконська пише матері 26 вересня 1827 року: «Со всеми дамами мы как бы составляем одну семью. Они приняли меня с распростёртыми объятьями, так как несчастье сближает».

Це підтверджує Анненкова: «Всё было общее -- печали ирадости, всё разделялось, во всём друг другу сочувствовали. Всех связывала тесная дружба, а дружба помогала переносить неприятности и заставляла забывать многое». [9, 61]

Жінки дуже швидко здружилися, розмінялися прізвиськами, що свідчило про близькість, довір'я і невимушеність відносин: Наришкіна -- Лізхен, Трубецька -- Каташа, Фонвізіна -- Візінка, Муравйова -- Мурашка.

…Наречена, а точніше, громадянська дружина Івана Анненкова приїхала в Сибір ще під ім'ям Поліни Гебль. Царською милістю їй дозволено було поєднати свою долю з «державним злочинцем».

Вінчання відбулося в Читі у квітні 1828 року. «Это была любопытная и, может быть, единственная свадьба в мире, -- згадував Басаргін. -- На время венчания с Анненкова сняли железо и сейчас по окончании обряда опять надели и увели обратно в тюрьму». [9, 68]

Поліна Григорівна, весела, рухлива, звична до праці, клопотала по господарству з ранку до вечора, власноруч готувала, не довіряючи куховаркам, навіть завела город, що значно покращило харчування засуджених. У неї був приємний голос, Анненкова любила поспівати -- навіть російські романси, хоча дуже погано знала російську.

Єлизавета Петрівна Наришкіна, як і Анненкова, залишалась кращим другом чоловіка: п'ять років разом з ним в Нерчинському руднику, п'ять років на поселенні в Кургані Тобольської губернії. Коли у 1837 році М.М.Наришкіна за наказом відіслали рядовим на Кавказ, Єлизавета Петрівна знову послідувала за ним. Вона пережила чоловіка на чотири роки (похоронена в 1867 році поряд з ним в Москві, в Донському монастирі).

Перша «каторжна» дитина, син Вака (Василій) появився уже в Читі, в 1828 році. За Вакою послідували ще шестеро: Олександра, Іван, Лев, Софія, Віра і Микола. Всі потребували не тільки уваги і турботи -- до цього Олександра Іванівна звикла, але і коштів. А їх в сім'ї Давидових завжди не вистачало. Та й здоров'я не було богатирським. В сибірських листах Давидових більш за все скарг на слабке здоров'я і безгрошів'я. «Нашим горестям нет конца. День ото дня они прибавляются, и наше положение таково, что удерживаюсь вам описывать его, оно слишком поразит вас, -- сповіщає Олександра Іванівна старшим дочкам із Петровського заводу. -- Отец ваш тоже крепится. Но один Бог может поддержать нас!» [9, 64]

Тяжко вона переживає розлуку з дітьми. Яка мука для матері вітати дочку з Днем народження за шість тисяч верств! Чи отримати портрети дітей. «Как выросли, как милы, и нам с мужем их не видать!» -- скаржиться Давидова Н.Д.Фонвізіній.

Не дивлячись на прекрасні духовні якості, О.І.Давидова не стала настільки відомою, як Волконська чи Муравйова. Сучасники написали про неї зовсім мало. Проте великий інтерес і, можливо, навіть цінність являє відзив про неї самого В.Л.Давидова. «Без неё, меня уже не было бы на свете, -- писав Василій Львович. -- Её безраничная любовь, её беспримерная преданность, её заботы обо мне, её доброта, кротость, безропотность, с которою она несёт свою полную лишений и трудов жизнь, дали мне силу всё перетерпеть и не раз забывать ужас моего положения». [9, 64]

Найкращим підтвердженням слів Давидова може бути акварельний портрет Миколи Бестужева, що зобразив поетичний, благородний образ Олександри Іванівни.

Давидова була і в Читі, і в Петровському заводі, і всі останні роки свого життя провела в різних частинах Сибіру. Все, що вона перенесла і витерпіла в перші роки свого перебування в різних місцях арешту разом з чоловіком -- жахливо. Але зате вона принесла з собою туди втіху і навіть щастя для свого чоловіка. Померла у 1895 році в 93 роки.

Олександра Василівна Ентальцева після арешту чоловіка і заслання послідувала також за ним в Сибір. Тут, в Читинському острозі, їй виповнилося 38 років, але вона зберегла красу і веселість. Після декількох місяців Читинського острогу Ентальцева потрапляє в дикий Березов з дуже суворим кліматом та безкінечними ночами.

З 1830 року життя стає легшим: Ентальцевих переводять в Ялуторовськ. Однак незабаром перестають поступати гроші від родичів. До того ж Ентальцева до кінця його життя переслідують доноси, що звинувачують в протидержавних задумах.

Безкінечні слідства, доноси, обшуки, матеріальні незгоди підірвали здоров'я Андрія Васильовича. Уже в кінці 30-х років у нього з'явилися симптоми душевної хвороби, що потім призвели до втрати розуму. Ентальцев помер в 1845 році, а Олександра Василівна прожила в Сибірі ще десять років в великій бідності. Тільки після загальної амністії, уже при новому царю, Ентальцева повернулася в Москву, де померла в 1858 році в повній одинокості, хоча і мала дочку (та була вихована в ворожості до матері в сім'ї першого чоловіка).

На четвертому році ув'язнення з в'язнів зняли кайдани. Микола Бестужев зробив із них персні, які вони з гордістю носили. М.К.Юшневська, котра не бачила чоловіка в кайданах, через десять років після цього обіцяє брату чоловіка переслати «железное кольцо, оправленное в золото. Оно будет сделано из желез, которые носили все наши страдальцы», а також «железный крестик, сделанный из выломанного кусочка железа у окошечной решётки из того номера и того каземата, в котором жил твой брат и я с ним».

Після зняття кайданів комендант Лепарський став дозволяти в'язням виходити із тюрми під конвоєм. Чоловіки почали кожного дня навідувати дружин. Потім і іншим ув'язненим дозволили ходити в будинки ло жінок, але тільки по одній людині в кожен будинок і не інакше, як по записці дами, що просила коменданта з якогось приводу дозволити такому-то відвідати її.

Саме тут, в Читинському острозі, М.М.Волконська отримала звістку про смерть свого первінця Миколки. Цю подію вона сприйняла дуже важко. Марія писала сестрі:

«Моя добрая Елена, я так грустна сегодня. Мне кажется, я чувствую потерю моего сына с каждым днём всё сильнее; я не могу тебе сказать то, что ощущаю, когда думаю о нашем будущем. Если я умру -- что станет с моим Сергеем, у которого нет никого на свете, кто интересовался бы им? По крайней мере , не настолько, как это сделал бы его сын… Мой бедный Николино мого бы быть со мной и быть нашим утешением в старости» [2, 164].

Зі смертю сина обірвалась нитка, яка більш за все зв'язувала Марію Миколаївну з Росією.

Необхідно зазначити, що з комендантом, генералом Лепарськими, у жінок декабристів склались особливі стосунки. Він знав, що у багатьох із них збереглися великі зв'язки з Петербургом, і тримав себе не тільки з ними, але й з декабристами тактовно і обережно -- не так, як з іншими каторжниками.

В перший період свого перебування в Читі декабристи та їх дружини називали його «сторожем», часто жалілися йому на ті чи інші недоліки і висували різноманітні вимоги. Лепарський уважно вислуховував і говорив:

«Браните меня, упрекайте меня, но только по-французки, потому что, видите ли, окружающие могут услышать и донести»[2, 167].

Через посередництво жінок декабристи могли розмовляти з комендантом, зберігаючи почуття власної гідності і не піддаватися відповідальності за порушення тюремних правил. Жінки мали можливість приватним способом писати і жалітися в Петербург на несправедливі вимоги і утиски.

Іноді навіть Лепарський говорив декабристам, шуткуючи: «Вы знаете, я хотел бы лучше иметь дело с тремястами государственными преступниками, чем с десятью их жёнами. Для них у меня нет закона, и я часто поступаю против инструкции…» [2, 168].

Дуже тепло і з захопленням відгукувлися декабристи у своїх спогадах про жінок, що послідували за чоловіками на каторгу. Декабрист Розен писав: «Во время нахождения нашего на каторжной работе несколько наших товарищей были совершенно забыты и покинуты родными; может быть, таков был бы жребий многих, если бы наши дамы не приехали к мужьям своим, не переписывались бы с нашими родными и письмами своими, и влиянием, и родством не поддерживали бы памятование о многих. Они были нашими ангелами-хранителями и в самом месте заточения: для всех нужд открыты были их кошельки; для больных просили они устроить больницу.

Мы даже изустно не могли благодарить наших благодетельниц оттого, что только издали и изредка видели их сквозь щели частокола, или когда они проходили мимо наших работ, или прогуливались по гористым окрестностям…» [2, 169].

До того поки не приїхали жінки, у декабристів не було ні продовольства, ні посуду. Вони жили на сухий тюремний пайок. Жінки зуміли налагодити хороше харчування.

«Всё это присылалось от наших дам, -- писав декабрист Беляєв. -- Чего не приносили нам от этих чудных добрых существ! Чего должно было им стоить это наше прокормление! Каких хлопот и забот требовало оно от них лично, потому что это была дикая пустыня… Как они это делали? Где брали всё то, чтонам приносили? Откуда могли они доставать такие огромные количества провизии, которые нужны были, чтобы удовлетворить такую артель; себе они отказывали во всём…» [2, 169].

Віддаючи належне всім жінкам декабристів, В.К.Кюхельберкер, уже перейшовши на поселення, писав М.М.Волконській:

«Я убеждён, что ни одна из них не посетует на меня за то, чтоя избрал Вас, княгиня, чтобы принести им свои уважения: всё, что заключено достойного уважения и прекрасного в каждой из них, всё это в найбольшей и чистейшей степени представлено Вами, нашим ангелом-хранителем и утешителем» [2, 169].

Остріг у Читі з трудом поміщав всіх в'язнів. Тому уже в 1828 році цар розпорядився побудувати нову в'язницю для декабристів в Петроському заводі. І хоч до літа 1830 року будівництво не було закінчено повністю, комендант Лепарський отримав наказ перевести туди до осені всіх засуджених. Біля двадцяти декабристів уже встигли за ці роки відбути каторгу і перейти на поселеня, і в нову в'язницю переїжджало біля семидесяти чоловік.

Всіх їх чекав попереду довгий, двацятип'ятирічний шлях каторги і заслання, двацять п'ять довгих років тяжких втрат і незгод.

3.3 Петровський завод

Декабристи пробули в Читинському острозі майже чотири роки. В серпні 1830 року всіх їх направили в збудовану в'язницю у Петровському заводі.

Бездітні жінки -- Наришкіна, Фонвізіна, Волконська -- в особистих екіпажах слідували за партіями засуджених. Трубецька, Муравйова, Давидова і Анненкова з дітьми приїхали прямо на місце. Під час переходу жіноче товариство поповнилося ще двома ентузіастками -- Анною Василівною Розен і Марією Казимирівною Юшневською.

При вступі декабристів у Петровський завод всі жінки стояли біля будинку Олександри Григорівни Муравйової і вітали ув'язнених. А через рік, в вересні 1831 року декабристи відсвяткували ще одне весілля: до Василя Івашева приїхала наречена Камілла Ле-Дантю.

Петровський завод на той час був такою дірою, що про його місце знаходження не знали навіть в третьому відділі.

«Петровський завод был в яме, кругом горы, фабрика, где плавят железо, -- совершенный ад. Тут ни днём, ни ночью нет покоя, монотонный, постоянный стук молотка никогда не прекращается, кругом чёрная пыль от железа». [9, 70] Так описує місце ув'язнення декабристів Поліна Анненкова.

Ще до від'їзду в Петровський завод декабристки звернулися до начальника жандармів з проханням дозволити їм проживати в тюрмі, не розлучаючись з чоловіками. Дозвіл було отримано і 30 вересня 1830 року Лепарський доповідав Бенкендорфу: «Я дозволил всем девяти жёнам государственных преступников, при команде моей живущим, по настоятельной просьбе первых проживать в казарме с своими мужьями». [9, 71]

28 вересня 1830 року К.І.Трубецька повідомляє матері, О.Г.Лаваль, в Петербург: «Эта жизнь от свидания до свидания, которую нам приходилось выносить, столько времени, нам всем слишком дорого стоила, чтобы мы вновь решились подвергнуться ей: это было свыше наших сил. Поэтому все мы находимся в остроге вот уже четыре дня. Нам не разрешили взять с собой детей, но если бы даже позволили, то всё равно это было бы невыполнимо из-за местных условий и строгих тюремных правил… Я живу в очень маленькой комнатке с одним, на высоте сажни от пола, выходит в коридор, освёщенный также маленькими окнами. Темь в моей комнате такая, что мы в полдень не видим без свечей. В стенах много щелей, отовсюду дует ветер, и сырость так велика, что пронизывает до костей». [9, 71]

Н.Д.Фонвізіна пише в той же день: «Вы себе и представить не можете этой тюрьмы, этого мрака, этой сырости, этого холода, этих всех неудобств. То-то чудо божие будет, если все останутся здоровы и с здоровыми головами, потому что так темно, что заняться совершенно ничем нельзя». [9, 71]

І жінки зразу ж розпочинають боротьбу з пертербургською і сибірською адміністрацією за полегшення умов ув'язнення. Басарін згадував пізніше, як дами, захищаючи в'язнів, в лице називали коменданта Лепарського тюремщиком, додаючи, що ні один порядний чоловік не погодився б піти на цю посаду, щоб не намагатися полегшити життя каторжників. Коли генерал заперечував і говорив, що за це його розжалують в солдати -- зразу ж відповідали: «Ну что ж, станьте солдатом, генерал, но будьте честным человеком».

Жінкам дозволено було в Петровському заводі проживати в казематах разом з чоловіками, але дітей заборонено було брати з собою. Всі жінки побудували собі невеликі дерев'яні будинки, які декабристи обставили меблями, виготовленими їх власними руками. Приготувавши вдома їжу, жінки поверталися з нею в каземати.

Відсутність вікон і світла в камерах пригнічувала. В одному із відділів жили чотири декабристи з дружинами.

Жінки вирішили скаржитися в Петербург. О.Г.Муравйова писала своєму батьку, грашу Чернишеву, що займав високу посаду при дворі Миколи І:

«Мы -- в Петровском, и в условиях в тысячу раз худших, нежели в Чите. Во-первых, тюрьма выстроена на болоте, во-вторых, здание не успело просохнуть, в-третьих, хотя печь и топят два раза в день, но она не даёт тепла, -- и это в сентябре, -- в-четвёртых, здесь темно и за отсутствием окон нельзя проветривать камеры.

Нам, слава Богу, разрешено быть там вместе с нашими мужьями, но без детей, так что я целый день бегаю из острога домой и из дома в острог, будучи на седьмом месяце беременности.

Если бы даже нам дали детей в тьюрму, всё же не было бы возможности поместить их там: комнатка сырая и тёмная и такая холодная, что мы все мёрзнем… Наконец, моя девочка кричала бы весь день, как орлёнок, в этой темноте, тем более, что у неё прорезываются зубки, что очень мучительно…» [2, 180]

Такі ж листи написали і інші жінки декабристів. Вся ця переписка стала широко відома в аристократичних колах Петербургу, і цар змушений був дозволити прорубати у в'язниці вікна. Це зробили майже через рік. Вікна мали не більше двадцяти сантиметрів в висоту, щоб ув'язнені не могли пролізти через них.

Але і це було уже великим досягненням. Життя стало поступово налагоджуватися. В дворах каземату розвели городи, влаштували теплиці, посадили квіти, кущі, дерева. В великій кімнаті при тюремній кухні, на середньому дворі, влаштували «клуб».

В Петровському заводі доля кожної з жінок склалася по-різному, але всі вони жили дружньо, у всьому допомагали один одному. Горе і страждання зблизило їх. Чоловікам тоді ще не було дозволено проживати з жінками в їх будинках, але коли хто-небудь із жінок хворів, чоловік міг тимчасово переселитися до неї і доглядати до повного її виздоровлення. Хворим чоловікам також було дозволено переходити в житла дружин, якщо їх хвороба могла бути небезпечною для оточуючих.

Все це поступово розхитувало тюремний режим. Декабристи не виходили за межі розумного, і тюремщики дивилися крізь пальці на різноманітні вільності, які зростали досить швидко і послідовно.

Коли чоловіки отримали накінець дозвіл переселитися в будинки своїх жінок, у в'язниці стало просторніше, але сумніше. Тюремний режим став відчуватися сильніше, і щоб хоч на деякий час вийти із тюремного оточення, декабристи часто відвідували своїх одружених товаришів.

10 березня 1832 року у Волконської народився син Михайло. З дня її від'їзду із Петербургу проминуло уже п'ять років, і за цей період їй довелося пережити багато горя: помер батько, помер син Миколка, якого залишила у Петербурзі, померла і народжена в Читі дочка Софія.

Все її життя в Петровському заводі присвячено маленькому Михайлу, а потім народженій 28 вересня 1835 року дочці Олені -- Неллі. В листі до брата Миколи Волконська пише, що вона ніколи не була такою щасливою, ніколи не цінила життя, як тоді, коли з'явився на світ маленький Михайло, який рисами обличчя дуже нагадував їх покійного батька.

Через п'ять років після повстання декабристів в Петровський завод приїхала молода француженка Камілла Ле-Дантю, що послідувала на каторгу за декабристом Василем Петровичем Івашевим.

Сім'я декабристів зустріла привабливу і освічену дівчину ласкаво і привітно. Декабрист Одоєвський навіть присвятив їй вірші, які закінчувалися словами:

«С другом любо и в тюрьме, --

В душе мыслит, красна девица: --

Свет он мне в могильной тьме…

Встань, неси меня, метелица.

Занеси в его тюрьму,

Пусть, как птичка домовитая,

Прилечу и я к нему,

Притаюсь, людьми забытая».

Комендант дозволив молодим прожити в їх власному новому будинку, який Івашев побудував ще до приїзду Камілли, а потім вона перейшла в тюремний каземат чоловіка і жила там на протязі року, поки одруженим декабристам не дозволили проживати у своїх будинках.

В річницю свого весілля Камілла писала своїй матері: «год нашего союза прошёл, как один счастливый день…» [2, 193]

Дуже тяжко декабристи сприйняли несподівану смерть в Петровському заводі тридцятивосьмилітньої дружини Микити Муравйова, Олександри Григорівни Муравйової. Бігання в осінню непогоду і в сибірські морози із острогу додому і із дому в остріг не пройшли для Муравйової безслідно.

Несподівано захворів її чоловік, і вона змушена була дні і ночі проводити у в'язниці, біля його постелі, залишаючи на призволяще маленьку Нонушку, яку дуже любила і за життя якої завжди побоювалася.

Чоловік почав одужувати, але заболіла Нонушка. Великі моральні поривання та фізична втома підірвали і без того слабке здоров'я Муравйової. Повертаючись якось пізно ввечері із в'язниці в легкому одязі, вона застудилась і теж злягла.

Три місяці вона тяжко хворіла, і видно було, що життя її з кожним днем згасає. Померла Олександра Григорівна 22 листопада 1832 року.

Рання смерть Муравйової глибоко шокувала декабристів. Адже всі дуже любили її. Особливо тяжко сприйняли смерть Олександри Григорівни жінки декабристів. Кожна з них запитувала себе, що буде з її дітьми, якщо її саму настигне така ж участь.

Над могилою Муравйової чоловік її поставив кам'яну каплицю з незгасаючою лампадою над входом…

Коли в Петербурзі дізналися про ранню трагічну гибель Муравйової, всім жінкам декабристів дозволено було уже щодня бачитися зі своїми чоловіками у себе дома…

Приблизно в той же час, в листопаді 1832 року, несподівано був об'явлений царський указ про милість засудженим у зв'язку з народженням великого князя Михайла: 20-літній термін каторги скорочувався до 15 років, 15-літній -- до 10, засуджені по четвертому розряду на 8 років каторги тут же відправлялись на поселення.

3.4 На поселенні

Отож окремі групи декабристів закінчували назначені їм терміни каторги. Приговорені до менших термінів перейшли на поселення ще з Читинського острогу, інші переходили поступово, по мірі закінчення їх каторги вже із Петровського заводу.

У декабристів було неспокійно на душі, коли вони залишали стіни в'язниці і розлучалися з тими, з ким так багато пережили і вистраждали.

Тим самим шляхом, яким декабристів везли в 1826 році на каторгу, вони поверталися, відбувши покарання, через Байкал в місця, назначені їм для поселення.

Декабристи прибували в Іркутськ, де їх зустрічав городничий, а потім приймав генерал-губернатор Лавінський, що направляв їх на місця поселення.

Одним із перших виїжджав в Курган, відбувший каторгу, декабрист Розен. Дружина його виїхала напередодні з дитиною, яку в пам'ять Рилєєву назвали Кондратієм. З сумом думала вона про те, що в Петербурзі у сестри росте її старший син Євгеній, що там залишились мати і батько, а тут вони від усіх відрізані і невідомо чи зустрінуться коли-небудь із рідними та близькими.

Разом з Розеном і його дружиною залишали в'язницю Фонвізіни. Їх народжені на каторзі діти загинули, і, відправляючись на поселення, вони з сумом думали про двох своїх синів, які залишилися у бабусі.

Деякі із засуджених уже отримали на той час дозвіл поступити рядовими в Кавказьку армію, і Фонвізін, генерал, учасник Вітчизняної війни 1812 року, звернувся до Миколи І з метою дозволити йому поступити в армію рядовим. Цар відмовив: Фонвізіну було уже тоді біля п'ятдесяти років.

Якушкін виїжджав один. Дружина його так і не змогла добитися дозволу виїхати до чоловіка. Портрети її і дітей, двох хлопчиків, висіли в його камері над столом, він завжди відчував їх присутність у своїй в'язниці і не переставав надіятися на їхній приїзд. В своїх листах він розповідав дружині про дружнє життя декабристів і писав, що її з дітьми зустрінуть дуже привітно.

Перейшовши на поселення в Ялуторовськ, Тобольської губернії, Якушкін отримав право преписки і часто писав дружині. Він дуже переживав за неможливість особисто зробити що-небудь для дітей і змушений був заспокоювати себе тим, що діти його не зовсім сироти і, що дружина теж не залишена в світі…

Добру пам'ять про себе залишили, вийшовши на поселення, Івашови.

Через Байкал направлявся в село Бельське і декабрист Анненков з дружиною.

М.М.Волконська, посилаючись на своє слабке здоров'я і на те, що у неї двоє дітей, звернулася до Миколи І з проханням дозволити їй поселитися з чоловіком під Іркутськом, і саме там, де буде поселений лікар Вольф. Лише через декілька місяців, восени 1836 року, цар дав на це згоду. Тому Волконська змушена була затриматися ще на деякий час в Петровському заводі. І лише в березні 1837 року вона виїхала в призначене їй для поселення село Урік, Іркутської губернії.

Велике враження справило на всіх прощання Микити Муравйова з могилою дружини при від'їзді із Петровського заводу. Здавалося, що він вдруге переживав свою втрату. Уже і семилітня Нонушка розуміла, що залишає в Петровському заводі маму. Вона стала на коліна біля могили і поклала на неї букетик польових квітів.

В день їх від'їзду ішов заливний дощ, Волконська, Трубецька, Давидова і Юшневська, які ще були в Петровському заводі проводжали їх. Дійшли до каплиці, де покоїлася Муравйова, поклонилися її праху і зі слізьми на очах розпрощалися…

Наступив 1839 рік. В липні весь перший розряд більш як на тридцяти підводах рушив із казематів Петровського заводу в різні місця на поселення. В'язниця опустіла. Декабристів розкидали по всьому Сибіру, від річки Об до річки Амур. Лише один декабрист, І. І. Горбачевський, вирішив залишитися доживати свій вік в Петровському заводі.

В 1866 році в'язниця Петровського заводу, ця труна молодості декабристів, згоріла. Невідомо чи вона була спалена за наказом із Петербургу, про що ходили слухи, чи її спалило саме населення…

Не дивлячись на наказ не селити декабристів разом, життя вносило свої поправки в сухі і бездушні розпорядження чиновників царського оточення: багатьом вдавалося селитися разом зі своїми найбільш близькими друзями.

Під Іркутськом виникли невеликі колонії вийшовших на поселення декабристів. Села, в яких вони проживали, знаходилися поряд, і вони мали можливість зустрічатися.

На поселенні, як і на каторзі, жінки декабристів та їх сім'ї являлися головними об'єднуючими всіх центрами. Вони, як і раніше, вникали в побут і потреби нужденних товаришів і завжди тепло і сердечно приходили їм на допомогу.

Волконські поселилися в селі Уріку, під Іркутськом. Літом жили на дачі «Камчатнік», на березі Ангари. Сюди і приїжджали декабристи, що проживали поблизу.

В 1845 році сину Волконської, Михайлу, виповнилося 12 років. Йому дозволено було поступити в іркутську гімназію, і Марія Миколаївна також отримала дозвіл переїхати в Іркутськ. Чоловіку дозволено було відвідувати сім'ю два рази в неділю, а через декілька місяців і зовсім переїхати в Іркутськ.

В Іркутську Волконський продовжував спілкуватися з селянами. Коли вони приходили до нього в гості, він приймав їх не в великому будинку, а в дворі, в невеликій кімнаті, де валялася всіляка рухлядь і приналежності сільського господарства.

Будинок Трубецьких являвся таким же об'єднуючим декабристів центром в сусідньому селі Ойоке. Трубецька часто переписувалась з рідними, але ні батько, граф Лаваль, ні мати, і взагалі ніхто із близьких не зробив спроби провідати їх у вигнанні. Крім двох хлопчиків, що померли в дитячому віці, у Трубецької народилися в Сибірі ще четверо дітей.

Все пережите за роки каторги і заслання тяжко відбилося на здоров'ї Трубецької. Вона довго хворіла і 14 жовтня 1854 року на руках у чоловіка померла в Іркутську. Поховали її на території іркутського Знаменського монастиря.

Юшневські поселилися на березі Ангари у 1839 році в одному будинку з декабристом Артемоном Муравйовим. Вони мали можливість їздити в Іркутськ і навколишні села та зустрічатися з товаришами по каторзі.

В 1842 році в Сибір приїхала дочка Юшневської, Софія, з чоловіком, художником Рейхелем, та їх восьмирічним сином. Це була посмішка життя в її важкій долі. Проте згодом, 10 січня 1844 року, Юшневську застало велике горе -- помер її чоловік, Олексій Петрович. Через два роки на цьому кладовищі ліг поряд із ним декабрист Артемон Муравйов. Юшневська залишилась сама. Їй було уже 60 років і дуже хотілося побачитися зі своєю семидесятирічною матір'ю. Але Микола І не дозволив Юшневській виїхати із Сибіру, і це шокувало її: адже цар обіцяв жінкам декабристів, що після смерті чоловіків вони зможуть повернутися на батьківщину. З цього приводу вони навіть дали підписку, виїжджаючи в Сибір.

Юшневська часто переїжджала з місця на місце, відвідувала друзів в Кяхті, Селенгінську та Іркутську, заробляла на хліб уроками грамоти та рукоділля. Тільки в 1855 році, напередодні амністії, через 25 років після приїзду в Сибір і через 11 років після смерті чоловіка, Юшневська отримала накінець дозвіл виїхати з Сибіру. До самої своєї смерті вона знаходилася під секретним надзором.

Крім Іркутська і навколишніх сіл, центрами поселення декабристів стали Турінськ, Ялуторовськ, Тобольськ, Курган.

Першими направлені були в Турінськ у 1836 році Івашев з сім'єю і Басаргін, який дружив з ними. В 1837 році туди переїхав із села Бельського Анненков, дружина якого, Поліна Гебль, дружила із жінкою Івашева, Каміллою Ле-Дантю.

Скромно і спокійно зажили Івашеви на поселенні. В Туринську у них уже було троє дітей -- дві дівчинки і хлопчик. Листи до них із Росії були наповнені безмежною любов'ю рідних та близьких. Івашев займався музикою, гарно малював.

«Да дарует нам небо, мне и моей Камилле, -- писав він додому, -- продолжение того безоблачного и полного счастья, которым мы беспрерывно наслаждаемся в нашей мирной семейной жизни». [2, 235]

Івашеви були щасливі. Але їх мирне щастя було несподівано порушене: застудившись на прогулянці, злягла і через десять днів, 30 грудня 1839 року, на тридцять другому році життя, померла дружина Івашева.

Тяжко сприйняв цю смерть Івашев, тяжко сприйняли її всі декабристи. «Если были у меня приятные и радостные минуты в течении нашего заключения в Петровском, то почти всегда этими минутами я обязана была ей», -- писала Івашеву Волконська.

Івашев повністю присвятив себе дітям, але пережив свою дружину всього на один рік. Діти зосталися під опікою матері Камілли. Старшій, Марії, було на той час 6 років, сину Петру -- 4 і найменшій, Вірі -- 2.

Після смерті Івашевих декабристи роз'їхалися із Туринська. Анненкови переїхали в Тобольськ, Басергін -- в Курган, Пущін та Оболенський -- в Ялуторовськ.

Амністія, а разом з нею дозвіл повернутися на батьківщину, прийшла тоді, коли її уже не чекали: через 30 років після воцаріння Миколи. За бажанням нового царя, маніфест віз в Сибір Михайло Волконський, який служив там чиновником. Однак тих, до кого відносився маніфест, в живих залишилося дуже мало. До 1856 року в Західній Сибірі жило 13 декабристів (в тому числі Брігген, Якушкін, Штейнгель). В Східній Сибірі -- 21, враховуючи трьох засуджених за Оренбургським процесом (Трубецький, Волконський, Фаленберг).

Сибірське заслання пережили вісім із одинадцяти декабристок: першою померла О.Г.Муравйова (1832), ще в Петровському заводі; через 7 років після неї -- К.П.Івашева на поселенні в Туринську; К.І.Трубецька похована в 1854 році в Іркутську, в одній могилі з трьома дітьми.

Раніше за інших в Європейську Росію повернулися А.В.Розен і Є.П.Наришкіна з чоловіками, відправленими на Кавказ в 1837 році. Давидова, Ентальцева і Юшневська приїхали на Батьківщину вдовами, поховавши в Сибірі чоловіків, заради яких відпраіилися в добровільне вигнання. До того ж Ентальцеву і Юшневську не випускали із Сибіру десять років після смерті чоловіків.

Вигнанці, що повернулися, показали приклад високої моралі і душевної стійкості. Вони були зустрінуті передовим суспільством великою повагою і симпатією. Особливо цією повагою і симпатією користувалися жінки декабристів. Адже саме їм, їх активним діям факти життя сибірських вигнанців піддавались широкому розголошенню, пробуджували суспільну думку, викликали співчуття і моральну підтримку.

Приїхавши в Сибір, жінки оточили в'язнів ласкою і піклуванням, взяли на себе всі господарські клопоти. Вони вміли підтримати впавших духом, заспокоїти. В Сибірі декабристки вели постійну боротьбу з петербургською і місцевою адміністрацією за полегшення умов каторжан. Старі зв'язки жінок в столицях і особисте знайомство деяких із них з царем іноді утримували в'язнів від необдуманих дій.

«Они бросили всё: знатность, богатство, связи и родных, всем пожертвовали для высочайшего нравственного долга, какой только может быть. Ни в чём неповинные, они долгие двадцать пять лет перенесли всё, что перенесли их осуждённые мужья… Они благословили нас в новый путь…» [10, 43-44] -- так відгукнувся про декабристок Федір Достоєвський.

Висновки

Отже, написавши дипломну роботу, дослідила, яку ж справді роль відіграли жінки у декабристському русі. А вона, на мою думку, була великою, тому що жінки постійно на засланні боролися за покращення умов життя чоловіків, за їх права.

Вже сам факт приїзду в Сибір жінок, морально підтримавших засуджених революціонерів, мав великий громадський та суспільний сенс. Про це краже всіх і більше за всіх говорили і писали самі декабристи з таким захопленням, характерним для їхнього часу, яке в наші дні здається навіть надмірним…

«Слава страны, вас произрастившей! -- вигукував Біляєв. -- Вы стали, поистине, образцом самоотвержения, мужества, твёрдости, при всей вашей юности, нежности и слабости вашего пола. Да будут незабвенны имена ваши!» Його цілком підтримував Олександр Бестужев: «И не стыдно ли было бы нам падать духом, когда слабые женщины возвысились до прекрасного идеала геройства и самоотвержения?»

Приїхавши в Сибір, жінки оточили в'язнів ласкою і турботою, взяли на себе всі господарські обов'язки: закуплювали продукти, готували їжу, шили для всіх в'язнів, не тільки для своїх чоловіків. «Довести до сведения Александры Григорьевны о каком-нибудь нуждающемся, -- згадує І.Д.Якушкін, -- было всякий раз оказать ей услугу, и можно было оставаться уверенным, что нуждающийся будет ею успокоен».

Жінки вміли підтримати впавших духом, заспокоїти збуджених і розчарованих, втішити засмучених. Іван Пущін пише про Муравйову: «Непринуждённая весёлость с доброй улыбкой на лице не покидала её в самые тяжёлые минуты первых годов нашего исключительного существования».

Велика заслуга жінок в тому, що вони, перебуваючи в Сибірі, зв'язували в'язнів з зовнішнім світом, з рідними.

Жінки писали від свого імені, копіюючи інколи листи самих декабристів, отримували для них кореспонденцію і бандеролі, виписували журнали і газети, російські і зарубіжні. І така діяльність набувала суспільного характеру, адже інформація про сибірських вигнанців розповсюджувалася далеко за межі родинного кола.

В Сибірі декабристки вели наполегливу боротьбу з петербургзькою і місцевою адміністрацією за полегшення умов життя каторжан.

Старі зв'язки жінок в столиці і особисте знайомство деяких із них з царем іноді утримували в'язнів від «произволу».

Декабристки надихали чоловіків на творчість, і в цьому їх немала заслуга перед історією. Так, Микола Бестужев присвятив Олександрі Муравйовій розповідь «Шліссельбургська фортеця». За її ж наполяганням він написав спогади про К.Ф.Рилєєва. Поетична муза немало зобов'язана і Марії Волконській…