Декабристський рух як спроба модернізації Російської імперії

30

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ ЯК СИГНАЛ ДО МОДЕРНІЗАЦІЇ РОСІЇ

1.1 Європейський вплив на формування світогляду декабристів

1.2 Перші таємні організації.Створення програмних документів

Розділ 2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ ТА ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ

2.1 Підготовка і детальна розробка повстання декабристами

2.2 Виступ на Сенатській площі - апогей діяльності декабристів

2.3 Суд та розправа влади над декабристами

Розділ 3. НАСЛІДКИ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

3.1 Лібералізація соціополітичного життя після виступу декабристів

3.2 Значення декабристського руху в інституціоналізації революційної боротьби

3.3 Виступ декабристів: поразка чи цінний історичний досвід?

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історія будь-якого народу є повчальною. У цьому відношенні історія Росії не є винятком. Повстання декабристів - однa із найцікавіших сторінок російської історії першої половини XIX ст. Ця подія глибоко вивчена істориками, але ще не всі сторінки досліджені до кінця. Це був перший збройний виступ проти самодержавства і кріпосництва, організований кращими представниками російського суспільства.

14 грудня 1825 року в Петербурзі революційно налаштовані офіцери вивели на площу до сенату гвардійськi полки, щоб домогтися повалення самодержавства та ліквідації кріпацтва, «щоб пробудити сплячих росіян», щоб заявити «наскільки шкідливим є рабство для народу російського, народженого бути вільним... бо тільки свобода робить його людиною і розгортає його здатності...». Але на боці царя були гармати, і він скористався ними, кров'ю повсталих окреслив початок свого царювання. Приречена історією стара Росія стріляла картеччю в молоду силу, що підіймалась. Повстання тривало всього кілька годин. Воно почалося близько одинадцяти годин ранку і було розгромлено о п'ятій годині вечора. Зазнало поразки і повстання Чернігівського полку на півдні. Декабристи не змогли домогтися перемоги. Тим не менш декабристи становлять цілу епоху в російському революційному русі, в історії громадської думки і російської культури. На їх прикладі виховали ціле покоління російських революціонерів. Учасники студентських гуртків Московського університету кінця 20-х-початку 30-х років, A.І. Герцен і Н.П. Огарев бачили себе спадкоємцями і продовжувачами справи декабристів.

Сьогодні в умовах демократичних перетворень, на території країн, які входили до складу Російської імперії, велике значення має дослідження перших спроб таких перетворень, які відбулися у буремному ХІХ ст. Саме декабристи були тими першопрохідцями, які захопилися ідеями рівності, еконономічних і політичних свобод. Тому вивчення і узагальнення досвіду декабристів, як світочів демократичних ідей, має велике наукове, політичне та практичне значення.

Метою наукового пошуку являється комплексний науковий розгляд аспектів значення декабризму для соціально-економічного та політичного розвитку Росії.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

1. реконструювати сукупність передумов та причин появи декабризму, як революційного явища;

2. з'ясувати значення європейського впливу на формування ідеологічних основ декабристського руху;

3. визначити рушійний склад руху;

4. дати послідовний аналіз етапів декабристського руху;

5. розглянути в хронологічній послідовності події, які передували повстанню;

6. з'ясувати прорахунки декабристів, що призвели до поразки на Сенатській площі;

7. дати оцінку руху декабристів в контексті його наслідків.

Об'єктом дослідження даної роботи є зародження та розвиток буржуазної ідеології в Російській імперії.

Предмет наукового аналізу становлять передумови, причини та перебіг декабристського руху, вплив декабризму на суспільно-політичну модернізацію країни.

Хронологічні межі роботи охоплюють початок - середину ХІХ ст. Нижня межа зумовлена складанням умов для створення перших таємних організацій. Верхньою межею взято середину ХІХ ст., тобто час виступу декабристів і його наслідків для подальшого розвитку Російської імперії.

Методологічною основою роботи є діалектичні принципи пізнання. Вони базуються на використанні загальних принципів історизму, наукової об'єктивності та діалектичного розуміння процесів, що дає можливість ґрунтовно досліджувати сутність та особливості декабристського руху. Для комплексного вивчення проблеми були використані загальнонаукові (типологія та класифікація), власне історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний та ретроспективний) та міждисциплінарні (структурно-системний підхід) методи дослідження.

Науково-теоретичне значення проведеного наукового пошуку полягає в тому, що він заповнює наявні прогалини у вивченні проблем політичної історії Росії. Результати дослідження важливі для розуміння ряду сучасних процесів у внутрішньому житті країни.

Практичне значення дослідження. Матеріали бакалаврської роботи можуть бути використані при вивченні проблем нової історії, при написанні робіт по історії Росії початку - середини 19 ст., а також при розробці спецкурсів по історії Росії.

Історіографічний огляд проблеми. В процесі роботи над бакалаврською роботою використовувались наступні літературні джерела: монографії, присвячені декабристському руху, навчальні посібники, історичні нариси.

Особливе місце у дослідженні декабризму належить видатній російській дослідниці М. Нечкіній, яка на основі архівних джерел зуміла переосмислити декабризм, як явище швидше суспільно-політичне, аніж революційне. У своїй книзі «Декабристы» вона намагається висвітлити ключові проблеми декабристського руху: формування декабристської ідеології, структуру і діяльність декабристських організацій, тактичні принципи та програмні документи декабристів, підготовка і проведення повстань 14 грудня 1825 р. у Петербурзі та 29 грудня 1825 р. - 3 січня 1826 р. на півдні Росії, слідство і суд над декабристами. Милица Василівна ставить нові питання: місце декабристів в європейському революційно-визвольному русі, декабристи та російська культура, декабристи та спадкоємність революційних поколінь. Велике місце в праці займають аналіз джерел з даної теми і характеристика різних напрямків у декабристознавстві.

Велику допомогу у дослідженні декабристського руху надає збірник «Восстание декабристов. Документы. Материалы.», який вийшов у Москві 1986р.

Серед новітніх досліджень декабристського руху, особливе місце посідає московський дослідник, професор Московського інституту Федоров В.А., який у своїй книзі «Декабристы и их время» розкриває проблеми протиріч декабристів і тієї епохи в яку вони жили і яку вони возвеличили.

Щодо структури бакалаврської роботи, то вона складається із вступу, основної частини (три розділи), висновків, списку використаної літератури та додатків. У першому розділі (два підрозділи) дослідження розглянуто формування ідеології декабризму, зокрема вплив на неї Великої французької буржуазної революції та європейського Просвітництва. Також тут проводиться дослідження закономірностей утворення таємних товариств і створення їхніх програмних документів: «Руської правди» та «Конституції». У другому розділі (три підрозділи) в хронологічній послідовності розглядається підготовка повстання, виступ декабристів на Сенатській площі, розглядаються причини поразки, а також суд та розправа над декабристами. Третій розділ присвячено наслідкам декабристського руху, та тим якісним змінам, що відбулися в Російській імперії і були викликані цими подіями.

РОЗДІЛ І.

ЗАРОДЖЕННЯ ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ ЯК СИГНАЛ ДО МОДЕРНІЗАЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

1.1 Європейський вплив на формування світогляду декабристів

Формування ідеології - необхідна умова виникнення та діяльності таємних декабристських організацій, розробки ними програмних політичних документів, а також революційної діяльності і планів повстання. Великий вплив на цей процес формування мали передові західноєвропейські ідеї.

Процес впливу цих ідей на декабристів можна розділити на два етапи:

1) період до Вітчизняної війни 1812р., який характеризується впливом ідей Просвітництва та Великої Французької революції (з урахуванням як позитивних, так і негативних моментів);

2) період Вітчизняної війни 1812р., закордонних походів 1813-1814р., перебування російського окупаційного корпусу графа Воронцова у Франції в 1815-1818 роках.

Громадський рух в Росії на початку XIX століття був пов'язаний із загальним підйомом визвольного руху в Європі. І тому громадський рух у Франції кінця XVIII століття вплинув на розгортання революційного руху у світі, в тому числі і в Росії.

Декабристи ставилися до неї неоднозначно. Вони в своїй більшості вітали початок революції, схвалювали її принципи, проголошені в «Декларації прав» 1789 р.

«Ми ненавиділи злочин, але любили правила Французької революції,» зазначав М.Ф. Орлов [15, с.56]. І все ж, незважаючи на негативні сторони революції, як представляли її собі декабристи («влада натовпу», якобінський терор, що завершився термідором і потім затвердження диктатури Наполеона), а також і на реставрацію після 1815 р. в Європі абсолютистських режимів, найбільш проникливі представники декабристського кола не могли не побачити і кінцевих позитивних наслідків революції. П.І. Пестель говорив: «Повернення Бурбонів на французький престол і мої міркування про ці події можу я назвати епохою в моїх політичних поглядах, поняттях і образі думок, бо почав міркувати, що більша частина корінних постанов, введених революцією, були при монархії збережені і за добрі речі визнані, між тим як усі повставали проти революції і я сам проти неї завжди був. Від цього судження породилася думка, що революція, видно, не так погана, як кажуть, і що може бути дуже корисна, в якійсь думці я схилявся до іншого ще судження, що ті держави, у яких не було революції, продовжували бути позбавлені подібних переваг та установ» [15, c.69 ]. Таким чином, засудження «жахіть французької революції» не заважало ідеологам декабризму усвідомлювати, що, говорячи словами М.Ф. Орлова, «епоха французької революції - велика епоха людини і Розуму» [2, c.348]. Критика «крайнощів» французької революції у декабристів узгоджувалася з визнанням позитивних в кінцевому рахунку результатів.

Французька філософія та суспільно-політичні теорії XVIII століття, стали ідеологічною підготовкою буржуазної революції, дали нищівну критику віджившому феодальному порядку Франції. Ця революційна ідеологія знаходила живий відгук у передових людей Росії, що бачили відсталість самодержавно-кріпосницьких порядків. Твори французьких філософів читали в оригіналі: знання французької мови було обов'язковим для кожної освіченої людини в Росії. Ідеї передових мислителів Західної Європи були добре знайомі утвореному російському суспільству, особливе поширення в Росії отримали твори французьких просвітителів і філософів XVIII століття. Ці твори перекладалися і на російську мову, видавалися повністю або в уривках, і навіть робилися спроби надрукувати зібрання творів. Крім того, багато творів ідеологів буржуазної революції переводилися і поширювалися в списках.

Під час слідства кожному декабристу задавалося питання: «З якого часу і звідки запозичали ви вільний образ думок, тобто від спільноти, чи навіювання інших; або від читання книг чи творів в рукописах і яких саме?» Вплив французьких просвітителів, літератури французьких та англійських публіцистів незаперечно надзвичайно великий. Судячи з відповідей, вивчення англійської конституції та конституції Північно-Американських Штатів зробило великий вплив на формування світогляду декабристів, на політичну орієнтацію. А.А. Бестужев відповів на суді: «Перша ж книга, що розгорнула в мені бажання конституції для моєї батьківщини, була «Про конституцію Англії» [3, с.342]. При відповідях на джерела формування вольнолюбивих поглядів багато декабристів вказують своїх вчителів і вихователів. Ось, що на слідстві говорив А.М. Муравйов: «Вже в дитинстві внушав мені вільний образ думок мій дядько - швейцарець Бідо, який потім повернувся на свою батьківщину» [3, c.234]. А ось, що пізніше писав декабрист Роден у спогадах: «Французька революція 1789 року вигнала до нас тисячі вихідців, між ними людей досить освічених з вищих класів, багато розумних аббатів і усіляких вчителів, які зайняли місця вихователів, і втікши від революції, посіяли в російському дворянському юнацтві перше насіння революції» [3, с.366].

В політичних та філософських творах західноєвропейських і російських мислителів, у вивченні політекономії, давньої і нової історії, конституційного устрою деяких країн Європи, Північно-Американських Сполучених Штатів вони намагалися знайти відповіді на хвилюючі їх питання про причини важкого становища Росії, уяснити собі можливі шляхи та засоби необхідних перетворень, які могли б «врятувати» Росію і забезпечити їй добробут.

Широкому знайомству з ідеями французької революції та її практичними результатами сприяли походи російських військ у Західну Європу та їх перебування за кордоном. Закордонні походи послужили важливим «пропагуючим фактором» [8, с.46], що вплинув на всю армію - «від генерала до солдата», які мимоволі порівнювали побачені «порядки» в західноєвропейських країнах з «порядками» в Росії. Звідси неминуче виникало питання про причини «безладу» в Росії. «Війська від генералів до солдатів, - писав А.А. Бестужев, - прийшли назад, і тільки й говорили: «Як добре в чужих землях». Порівняння зі своїми, природно, викликало запитання: чому ж не так у нас?» [2, с.433].

Про вплив війни 1812р. та закордонних походів на формування світогляду декабристів також повідомлялося в показаннях на слідстві. Наприклад, С.Г. Волконський писав, що «з 1813р. запозичали вольнолюбиві та ліберальні думки, перебуваючи з військами по різних місцях Німеччини, і спілкуючись з різними людьми тих місць де були. Більше ж за все отримав схильність до такого образу думок під час мого перебування в кінці 1814 на початку 1815 року в Парижі та Лондоні» [3, с.342 ].

Багато хто з майбутніх декабристів, перебуваючи у Парижі, зустрічався з провідними політичними діячами Франції, слухали лекції французьких вчених з політичних питань. Після закінчення війни, коли почали створюватися таємні товариства перед ними постала задача практичної підготовки революційного перевороту в Росії, вони уважно стежили за досягненням революційної думки в Західній Європі.

В основу декабристських проектів політичного і соціального перевлаштування Росії були покладені принципи природного права, створені мислителями Просвітництва: Локком, Руссо, Монтеск'є, Дідро, Гольбахом, з творами яких автори були добре знайомі. Під «природніми правами» розумілася особиста свобода людини, рівність усіх перед законом, скасування станової нерівності, а також створення представницького органу правління при розподілі влади на законодавчу, виконавчу та судову, при незалежності судової влади і відповідальності виконавчої перед законодавчою. Ці положення своїм вістрям були спрямовані проти феодально-абсолютистських порядків і містили великий для того часу революційний заряд. Вони декларували основи буржуазно-правової держави. При розробці своїх проектів Пестель і Муравйов спирались також на конституційний досвід інших держав - Північно-Американських Сполучених Штатів та деяких інших країн Західної Європи.

Таким чином, саме передові західноєвропейські ідеї мали визначальний вплив на формування світогляду декабристів. Зокрема, Велика французька революція 1789 року, англійська конституція, конституція Північно- Американських штатів, ідеї передових мислителів Просвітництва сприяли будівництву тієї платформи, на якій в подальшому буде ґрунтуватись діяльність декабристів.

1.2 Перші таємні організації. Створення програмних документів

Перші таємні, опозиційні, організації в імперії були створені гвардійськими офіцерами, учасниками закордонних походів. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався у «Союз благоденства». Члени товариств ставили за мету скасування кріпосного права, ліквідацію самодержавної форми правління та запровадження у країні конституційної монархії або республіки. Однак між членами товариств існували розбіжності щодо шляхів реалізації власних задумів - від суто просвітницької діяльності й надання проектів на розгляд уряду до захоплення влади у результаті військового перевороту і вбивства імператора. У 1821 р. на півночі і півдні країни паралельно створюються цілком зрілі революційні організації, які розробляють програми всезагального перетворення Росії і конкретні плани їх здійснення.

Уже в лютому 1821 р. було створено Південне товариство. Воно включало в себе три управи в невеликих українських містах. Центральною була Тульчинська управа, оскільки в Тульчині розміщувався штаб 2-ї армії, дислокованої в Україні. Очолював управу П.І. Пестель - улюблений ад'ютант головнокомандуючого армією фельдмаршала П.Х. Вітгенштейна. На чолі Васильківської управи стояли С.І. Муравйов-Апостол і М.П. Бестужев-Рюмін, а Каменську управу очолювали В.Л. Давидов і генерал князь С.Г. Волконський, онук і шурин двох фельдмаршалів, герой 1812 р., портрет якого - тоді вже був написаний для Військової галереї царського Зимового палацу. Всіма управами керувала Директорія з трьох осіб. Її склали П.І. Пестель (обраний головою товариства), генерал-інтендант 2-ї армії А.П. Юшневський і петербуржець Микита Муравйов - останній для зв'язку з Північним товариством, яке створювалося в той же час від'їхав. Після від'їзду Муравйова в Петербург третім членом Директорії був обраний С.І. Муравйов-Апостол[8, c.65-66].

Фактичним вождем Південного товариства став Павло Іванович Пестель - син сибірського генерал-губернатора, полковник, командир Вятського піхотного полку, герой Бородіна та Лейпцигу. «Його велика фігура очолює над змовою», - писав про нього А.І. Герцен. «Істинний Робесп'єр», - назвав його слідчий по справі декабристів Д.А. Боровков. Усі, хто знав Пестеля, захоплювалися його розумом і силою волі, хоча і побоювалися його колосального честолюбства, знаходячи в ньому велику подібність (навіть зовнішню) з Наполеоном. Фельдмаршал Вітгенштейн говорив про нього: «Він на все годиться. Дай йому командувати армією або зробиш його яким завгодно міністром, він скрізь буде на своєму місці». Цікаву характеристику Пестеля залишив відомий реакціонер Н.I. Грец: «Особливо відрізнявся він високим чолом і довгими передніми зубами. Розумний і зубастий!» Саме Пестель склав програму Південного товариства - знамениту «Руську Правду», найвидатніший пам'ятник ідеології декабризму[2, c.198].

«Руська Правда» ставила перед декабристами дві головні мети: по-перше, повалити самодержавство та встановити республіку в Росії, а по-друге, скасувати кріпосне право. Для того, щоб відразу після революції не допустити відновлення старого режиму, Пестель пропонував на час, поки не зміцніє новий порядок, вручити владу Тимчасовому верховному правлінню з диктаторськими повноваженнями, а потім Тимчасове правління повинне було передати всю повноту влади виборним органам. Вищим законодавчим органом мало стати однопалатне Народне віче, виконавчим - Державна дума, судовим - Верховний собор. Столицею Російської республіки повинен був стати Нижній Новгород - з урахуванням його географічних вигод та на знак поваги про «давнину Нижньогородську».

Станові привілеї відповідно до «Руської Правди» знищувалися і всі стани зливалися в єдиний - громадянський. Виборчими правами наділялися всі громадяни чоловічої статі від 20 років без майнового та освітнього цензу. Їм гарантувалася свобода слова, занять, віросповідання. Замість станових судів (окремо для дворян, міщан, селян, духовенства) вводився загальний і рівний для всіх громадян суд присяжних. Кріпосне право скасовувалося. «Дворянство повинно неодмінно навіки зректися переваги володіти іншими людьми», - свідчила «Руська Правда». Селяни звільнялися з землею без викупу та отримували по 10-12 десятин на сім'ю, для чого Пестель наполовину урізав (хоча й не нищив) поміщицькі землеволодіння[2, c.269-270].

Автор «Руської Правди» вважав, що «земля є власність всього роду людського», а не приватних осіб, але, з іншого боку, «праця і робота суть джерела власності» і, стало бути «той, хто обробляє землю, має право володіти нею»[16, c.56]. Тут проявляється два взаємовиключних принципи. Пестель не став виключати з «Руської Правди» один з них, а з'єднав обидва. Ось як він це зробив. Вся земля в кожній волості ділилася на два фонди - суспільний і приватний. Землі громадського фонду призначалися для виробництва «необхідного продукту» і не могли ні продаватися, ні закладатися. З них кожен громадянин майбутньої республіки отримував би наділ. Цей фонд створювався за рахунок відчуження половини всіх поміщицьких земель в країні. У великих поміщицьких маєтках (більше 10 тис. десятин) половину землі конфісковували безоплатно, а в маєтках до 10 тис. десятин відбиралися за компенсацію грішми або земельними ділянками в інших місцях. Що стосується земель приватного фонду (казенних і врятованих приватних), то вони призначалися для виробництва «достатку» і підлягали вільній купівлі-продажу.

Прогресивним для свого часу було і вирішення в «Руській Правді» національного питання. Хоча Пестель не визнавав за народами права на відділення, він прирівнює їх у правах з російським народом як громадян єдиної (до речі, не федеративної, а унітарної) республіки.

В цілому «Руська Правда» Пестеля відкривала перед Росією набагато ширші, ніж у проектах М.М. Сперанського, можливості для переходу до демократії та правової держави. Але, навіть залишившись нереалізованою, вона зберігає історичне значення як перший в Росії проект республіканської конституції. Сам Пестель добре усвідомлював це. Будучи вже під арештом, він у хвилинній розмові з кн. Волконським, ще не арештованим, сказав: «Не хвилюйтеся, нічого не відкрию, хоча б мене у клаптики розірвали. Рятуйте тільки «Руську Правду»[12, c.46]. Однак врятувати її не вдалося. Брати Н.С. і П.С. Бобрищеви-Пушкіни і Н.Ф. Заікіна напередодні повстання закопали її в с. Кирнасівка, але перший з них проговорився під час слідства, і 6 лютого 1826 р. «Руська Правда» була знайдена і зарахована до матеріалів слідства.

В якості програми Південного товариства «Руська Правда» була прийнята в січні 1823 р. Після цього Пестель і його соратники зайнялися розробкою тактичних планів, в першу чергу координацією дій Південного і Північного товариств з метою їх об'єднання. Для цього протягом 1823 р. Південь послав на Північ п'ять уповноважених, які, однак, не досягли успіху. Тоді в березні 1824 р. в Петербург вирушив сам Пестель.

Північне товариство сформувалося лише восени 1822 р., коли гвардія, в якій служило більшість декабристів, повернулася до Петербурга з півторарічних навчань. Оскільки всі члени Північного товариства жили в столиці, їх суспільство не ділилось на управи. Керувала ним Дума (аналог південної Директорії) з трьох осіб - Н.М. Муравйова, М.С. Луніна і Н.І. Тургенєва.

«Правителем» (головою) Північного товариства був обраний активний учасник всіх декабристських організацій, син вихователя Олександра I, капітан Генерального штабу Микита Михайлович Муравйов. У 1818 р. він успадкував від діда мільйонний статок, а в 1823 р. одружився з багатою графинею А.Г. Чернишовою, внучкою фельдмаршала. Багатий і знатний Муравйов мав прекрасну освіту, володів сімома іноземними мовами. Перед ним відкривалася блискуча військова, або наукова кар'єра, але Муравйов відмовився від неї заради участі в змові з метою перетворити Російську імперію[12, c.113].

Саме М.М. Муравйов склав програму Північного суспільства, яка увійшла в історію під назвою «Конституція Микити Муравйова», - яка стала другою за значенням, після «Руської Правди» Пестеля. В «Конституції» Муравйова піднімалися ті ж питання, що і в «Руській Правді», але вирішувались вони менш радикально. Замість самодержавства проектувалася не республіка, а конституційна монархія, причому в федеративній формі, з 15 «держав» і областей. Столицею російської держави Муравйов, як і Пестель, оголошував Нижній Новгород. Вищим законодавчим органом повинно було стати Народне віче (як у «Руській Правді», але складатися воно мало із двох палат: Верховної думи і Палати народних представників), а вища виконавча влада вручалася царю. Втім, якби цар не погодився з конституцією, Муравйов передбачав ввести в Росії парламент, а главою виконавчої влади зробити президента, тобто Муравйов був готовий перейти з монархічних позицій на республіканські[12, c.47].

Стани відповідно до «Конституції» Муравйова знищувалися, і всі росіяни ставали рівними перед законом, але, на відміну від «Руської Правди», отримували виборчі права не з 20, а з 21 року і тільки з майновим цензом, хоча і невисоким (500 рублів). Проте, як і у «Руській Правді», гарантувалися демократичні свободи та національна рівність.

Найсильнішою стороною «Конституції» Муравйова, як і «Руської Правди» Пестеля, було беззастережне знищення кріпосного права. «Раб, який торкається землі Руської, стає вільним», - свідчила «Конституція». Однак, на відміну від Пестеля, Муравйов звільняв селян фактично без землі: в 1-му і 2-му варіантах «Конституції» було прямо сказано, що «землі поміщиків залишаються за ними», а 3-й варіант дав селянам невеликі наділи по дві десятини на сім'ю.

Тим не менше «Конституція» Муравйова, оскільки вона обмежувала самодержавство і поміщицькі землеволодіння, скасовувала кріпосне право і станові привілеї, теж (хоча й у меншому ступені, ніж «Руська Правда») прискорила б темпи національного розвитку Росії. На відміну від «Руської Правди», «Конституція» Муравйова не була прийнята в якості офіційної програми суспільства. Проект Муравйова висловлював погляди лише однієї (правда, більшої) частини представників Північного товариства, тоді як інша частина критикувала його за поміркованість. Розбіжності були такими гострими, що всередині Північного товариства утворилося два крила: помірне, конституційно-монархічне на чолі з Муравйовим, Н.И. Тургенєвим і С.П. Трубецким і радикальне, республіканське, яке очолив Кіндрат Федорович Рилеев - цей «Шиллер змови», за виразом Герцена. Активними діячами республіканського крила були І.І. Пущин, Е.П. Оболенский П.Г. Каховський, брати А.А. і Н.А. Бестужеви. На противагу помірним, радикали виступали за республіку, за звільнення селян із землею і за безцензову конституцію[2, c.203-204].

У той момент, коли в Північному суспільстві йшла ідейна боротьба навколо «Конституції» Муравйова, до Петербургу приїхав Пестель. Мета його полягала в тому, щоб з допомогою республіканців об'єднати Північне і Південне товариства на платформі «Руської Правди». Це йому не вдалося. По-перше, помірні оскаржили аграрний проект Пестеля, слабкість якого відразу визначив своїм досвідченим оком Микола Тургенев - чудовий економіст, автор капітальної праці «Досвід теорії податків».

По-друге, помірковані члени Північного товариства вважали надмірно радикальною ідею диктатури Тимчасового верховного правління. Пестеля запідозрили в прагненні стати новим Наполеоном: «якобінець Пестель мітить в російські Бонапарти».

Результатом переговорів Пестеля з керівниками Північного товариства в березні 1824 р. стало компромісне рішення: відкласти з'єднання двох товариств до 1826 р., а до того часу виробити об'єднувальну платформу з урахуванням як «Руської Правди», так і «Конституції» Муравйова. Разом з тим було підтверджено узгоджений раніше принцип загального членства, за яким член одного товариства при переїзді в місце розташування другого ставав і його членом, а головне, сторони домовилися спільно працювати над планами повстання. Для більш оперативної взаємодії між Північчю та Півднем Пестель організував в Петербурзі особливу, четверту управу Південного товариства на чолі з М.І. Муравйовим-Апостолом[14, c.153].

Таким чином, петербурзькі наради 1824 р., хоча і не привели до об'єднання товариств, закріпили ідейну та організаційну єдність руху декабристів. Довгий час побутувала версія про непримиренні суперечності між Північним і Південним товариствами. Тепер, однак, майже всі фахівці відкидають такий погляд, вважаючи, що Північне і Південне товариства декабристів йшли до зближення одне з одним.

З весни 1824 р. декабристи і на Півночі, і на Півдні розгорнули підготовку до спільного виступу. Активніше діяло Південне товариство. Прагнучи розширити свої сили та зв'язки, воно вступило в переговори з польським таємним «Патріотичним суспільством» і розраховувало на його сприяння, намагалося навіть встановити контакт з французькими Карбонара через емігранта з Франції на російській службі, полковника графа І.І. Поліньяка, прийнятого в 1824 р. у Південне товариство. Головне ж - склад Південного товариства значно поповнився за рахунок Товариства з'єднаних слов'ян, що склалося на початку 1823 р.

Товариство з'єднаних слов'ян було найдемократичнішим з усіх декабристських організацій, оскільки до нього не увійшла військова знать. Його склад - це майже виключно молоді, причому армійські, а не гвардійські офіцери, серед яких виділялися авторитетом і активністю засновники товариства поручики брати А.І. і П.І. Борисови, а також підпоручик І.І. Горбачовський (автор відомих «Записок»), поручик А.Д. Кузьмін, І.І. Сухін, М.А. Щепілло. Головною метою товариства було створення республіканської федерації слов'янських країн, тобто Росії, Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Молдавії, Валахії, Далмації, Кроації, а також Угорщини та Трансільванії, які теж вважалися в програмі товариства слов'янськими. У кожній з країн всередині федерації передбачалося знищити кріпацтво і заснувати республіку. Першим кроком до досягнення цієї мети вважалася ліквідація самодержавства і кріпосного права в самій Росії [16, c.55-56].

Погляди «з'єднаних слов'ян» були радикальнішими ніж погляди Південного і тим більше Північного товариства. «Слов'яни» орієнтувалися не стільки на офіцерів, скільки на солдат і говорили про участь у повстанні «усіх станів». Радикалізм «слов'ян» навіть шокував членів Південного товариства, які жартували між собою: «Собак слов'ян треба тримати на ланцюгу»[3, c.156]. Можливо, тому Південне товариство переконало «слов'ян» об'єднатися з ними, щоб під виглядом об'єднання фактично поглинути їх. «Слов'яни» не відмовилися від своєї ідеї республіканської федерації, але погодилися перш поборотися за республіку в Росії. У листопаді 1825 р. Товариство з'єднаних слов'ян увійшло до складу Південного товариства на правах його п'ятої, Слов'янської управи.

Отже, останні роки правління Олександра 1 показали, що уряд не збирається вирішувати питання, поставлені перед країною історією. Саме через відставання Російської імперії від провідних держав світу, починається протистояння між реакційною владою і тими, хто прагнув змін. Цілком зрозумілим є те, що люди прагнули кращого життя і не розуміли, чому ж у них гірше, як у інших. Влада ж, замість того, щоб прореагувати на потреби і бажання народу, бездумно їх ігнорувала.

Безпосереднім поштовхом до змін стали:

-зростання національної самосвідомості, патріотичне піднесення, пов'язане з російсько-французькою війною 1812 року;

-знайомство з життям європейських країн під час закордонних походів

1813-1815 років, що дозволило їх учасникам переконатись у значній відсталості

самодержавно-кріпосницької Росії. Ніби весь світ рухався вперед і лише одна Російська імперія стояла на місці.

У 1821-1822 роках було створено дві таємні організації - Південне товариство на чолі з Пестелем і Північне товариство на чолі з Муравйовим. Саме керівники товариств створюють програми реформ, відомі в історії як «Руська правда» П.Пестеля і «Конституція» М.Муравйова. Ці проекти значно відрізнялись між собою, проте обидва за умов того часу могли б вивести Росію з кризи. Але,можливо, сама Росія ще не була готова до таких кардинальних змін.

РОЗДІЛ ІІ.

ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ ТА ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ

2.1 Підготовка і детальна розробка повстання декабристами

Хтось із сучасників (вважали: сам Пушкін) так написав про Олександра I, дізнавшись, що цар, заглянувший після Петербурга і Москви, Парижа і Лондона, Берліна і Відня в захолустне російське містечко Таганрог, там 19 листопада 1825 р. раптово помер:

Все життя провів в дорозі,

А помер у Таганрозі...

Смерть його привела до династичної кризи, безцарства, яке тривало 25 днів, до 14 грудня.

Оскільки Олександр I помер бездітним, царем повинен був стати (за законом про престолонаслідування 1797 р.) його наступний брат Костянтин. Але той давно вже дав собі клятву «не лізти на трон» («задушать, як батька задушили»).

Ще в 1823 р. за наказом Олександра був виготовлений маніфест про зречення Костянтина і про передачу прав на престол наступному за старшинством брату - Миколі. До Маніфесту було долучено лист Костянтина з проханням, звільнити його від тих прав, на які він «по народженню своєму може претендувати». Все це трималося в глибокій таємниці. Запечатаний царською печаткою оригінал маніфесту і лист Костянтина були передані на зберігання в Успенський собор в Москві, а копії - у Державну раду, Синод і сенат[8, c.155].

Несподівана смерть Олександра створила для Миколи скрутне становище. З одного боку, йому, безперечно, були відомі матеріали про престолонаслідування, що представляли усі права на російський престол. Але, з іншого - він не міг знати, що «добровільне» зречення Костянтина було вимушеним і що думка про можливість стати російським імператором або, у крайньому випадку, польським королем його не залишала. Якщо б навіть Костянтин і не претендував на російський престол, а тільки намагався захопити польську корону, це все одно означало б для Миколи повну катастрофу, бо в його руках реальної сили не було зовсім.

Коли в Петербург прийшли тривожні звістки про хід хвороби Олександра, Микола запросив до себе петербурзького генерал-губернатора М.А. Милорадовича та командира гвардійського корпусу А.А. Воїнова. На цій нараді Милорадович сказав Миколі, що якби Олександр дійсно думав залишити його своїм спадкоємцем, то він, звичайно, опублікував би відповідний маніфест; за даних обставин гвардія сприйме спробу Миколи вступити на престол як узурпацію влади, тим більше що Костянтина в Петербурзі немає. Все це, на думку Милорадовича, може призвести до повстання, для придушення якого вже не буде жодних коштів[16, c.169].

Це повідомлення в поєднанні з неясністю позиції Костянтина і змусило Миколу 27 листопада при першій ж звістці про смерть брата поспішити з присягою Костянтину. Микола негайно привів до присяги варту у палаці та запропонував командуючому гвардійським корпусом негайно привести до присяги всіх, хто знаходився під його командуванням війська. У свою чергу Костянтин, отримавши увечері 25 листопада звістку про смерть Олександра, зібрав своїх наближених і повідомив їм, що він зрікається престолу згідно з обіцянкою, даною ним покійному братові.

Дійсно, оголосити про свій вступ на престол, перебуваючи у Варшаві, вдалині від гвардії, знаючи при цьому, що Микола також на нього претендує, було, звичайно, дуже ризиковано.

Характеризуючи все що сталося в ці дні, А.И. Герцен писав: «Це був час білої гарячки, урядової маячні... звичайним, не вірнопідданим, а людським розумом нічого зрозуміти не можна...»[2, c.369]. Гра повинна була догратися до 12 грудня. Більше зволікати з присягою вже було не можна. Вирішено було підготувати маніфест про присягу Миколі I, де було б викладено весь порядок подій, починаючи з смерті Олександра, і, додавши до нього листи, якими обмінювалися в 1822р. Костянтин та Олександр, маніфест про зречення Костянтина та передачу престолу Миколі, приготовлені в 1823 р.

Династична криза минула. Присяга нового імператора була призначена на понеділок 14 грудня.

Такий був тоді «поточний момент». Він сприяв повстанню, але декабристи ще не були готові виступати. Відкладати ж виступ було не можна: декабристам стало відомо, що уряд знає про існування і навіть склади таємних товариств і готується до розправи з ними. Доноси на декабристів надходили до Олександра I з травня 1821 р. Найбільш докладний з них було отримано у Таганрозі 1 грудня 1825 р., вже після смерті царя. Донощик - член Південного товариства, капітан А.І. Майборода - назвав 46 імен найактивніших змовників, включаючи весь склад Директорії південної і північної Думи. Декабристи були добре інформовані про те, що відбувалося при дворі і в уряді: один з них (С.Г. Краснокутський) був обер-прокурором Сенату, інший (А.І. Якубович) дружив з петербурзьким генерал-губернатом М.А. Милорадовичем, а Г.С. Батенька користувався довірою найавторитетнішого та поінформованого з членів уряду М.М. Сперанского[13, c.133].

Дізнавшись, що на 14 грудня призначена переприсяга, члени Північного товариства вирішили: баритися більше не можна. 10 грудня вони обрали диктатором повстання полковника лейб-гвардії Преображенського полку кн.С.П. Трубецького, а ввечері 13-го зібралися в квартирі К.Ф. Рилєєва на останню нараду. Рилєєв сказав: «піхви зламані, і шабель не заховати». Всі погодилися з ним. Вирішено було виступати на ранок і неодмінно[14, c.359].

Який же був план повстання 14 грудня 1825 р.? З якими гаслами йшли декабристи на Сенатську площу?

Напередодні повстання члени Північного товариства склали новий програмний документ - «Маніфест до російського народу». Автором його був Трубецькой. «Маніфест» проголошував метою декабристів повалення самодержавства та ліквідацію кріпосного права. Слідом за перемогою повстання передбачалося створити Тимчасовий уряд з 2-3 осіб, до складу якого були намічені М.М. Сперанський і сенатор Н.С. Мордвинов. Тимчасовий уряд повинен був підготувати до весни 1826 р. скликання Установчих зборів ( «Великого собору»), а собор вирішив би два головних питання революції: чим замінити самодержавство (республікою або конституційною монархією) і як звільняти селян - з землею чи без землі. Таким чином, «Маніфест» залишав головні питання відкритими, що говорить про його компромісний характер. Помірні і радикали до моменту повстання не встигли погодити свої позиції і відклали суперечки до Великого собору.

Тактичний план повстання був такий. Головні сили повстанців (лейб-гвардії Московської, Фінляндської і гренадерського полків) на чолі з диктатором Трубецким повинні були зібратися на Сенатській площі біля будівлі Сенату, не допустити сенаторів до переприсяги і примусити їх (якщо буде потрібно, силою зброї) видати «Маніфест до російського народу. «Тим часом інші полки (Ізмайлівський і гвардійський Морський екіпаж) під командуванням капітана А.І. Якубовича захопили б Зимовий палац і заарештували царську сім'ю. Її участь вирішив би Великий собор в залежності від нової форми правління: республіка (в цьому випадку царська родина була б виселена з Росії) або конституційна монархія (в цьому випадку царю вручалася б виконавча влада). План повстання будувався з розрахунком на підтримку Південного товариства. 13 грудня Трубецькой відправив у Директорію Південного товариства звістку про підготовку повстання.

Всього в Петербурзі декабристи розраховували підняти шість гвардійських полків чисельністю у 6 тис. чоловік. Їм здавалося, що цього достатньо для перемоги. Деякі з них навіть сподівалися уникнути крові, вважаючи, як говорив Рилєєв, що «солдати не будуть стріляти в солдат, а, навпаки, приєднаються до нас, і все скінчиться тихо». Народ же повинен був лише скуштувати плоди повстання, скоєного в його користь, і його співчутливу присутність на Сенатській площі декабристи вважали бажаною. Г.С. Батенька говорив, що «треба і в барабан приударити, тому що це збере народ». Словом, бездіяльність народу як фон перевороту - така була ідея військової революції декабристів.

Таким чином, після смерті Олександра 1 склалась своєрідна династична криза, і саме її вирішили використати декабристи для повстання. Проте самі декабристи ще не були готові до виступу, і саме через це не врахували багатьох обставин. Можливо, саме це стало причиною того, що досягти успіху їм так і не вдалось.

2.2 Виступ на Сенатській площі - апогей діяльності декабристів

Повстання почалося 14 грудня близько 11 годин ранку. Декабристи вивели три гвардійських полки (Московський, гренадерський і Морський екіпаж) на Сенатську площу і тут дізналися, що Микола Павлович привів Сенат до присяги ще на світанку, о 7 годині. Більш того, А.І. Якубович, якому було доручено захопити Зимовий палац і заарештувати царську сім'ю, несподівано відмовився виконувати доручення, побоюючись можливого цареубивства. Так дві головні ланки в плані дій повсталих відпали, треба було приймати на місці нові рішення, а диктатор Трубецькой не з'явився на площу. Він до того часу зрозумів, що повстання приречене на загибель, і вирішив не збільшувати власну провину, як і вину своїх товаришів, рішучими діями. Втім, є версія, що виходить від Миколи I, про те, що він ховався поруч і визирав на площу з-за рогу, вичікуючи, чи не збереться більше полків[9, c.169-170].

Декабристи зібрали на Сенатській площі 3 тис. солдатів. Вони вишикувалися в каре навколо пам'ятника Петру Великому. Навряд чи багато хто з них усвідомлював політичний сенс повстання. Дуже по-різному налаштовані сучасники розповідали про те, як повсталі солдати кричали: «Ура, конституція!» - вважаючи, що так звуть жінку Костянтина Павловича. Самі декабристи, не маючи можливості і часу для відвертої політичної агітації, вели солдатів на площу в ім'я «законного» государя Костянтина: «присягнувши одному володарю, тут же присягати іншому - гріх!» Втім, Костянтин для солдат був бажаним не сам по собі, а як «добрий» цар - антипод «злому» (це знала вся гвардія) Миколі.

Настрій у каре повсталих на Сенатській площі був бадьорим, піднесеним. Олександр Бестужев на очах у солдатів гострив шаблю об граніт пам'ятника Петру. Повсталі трималися пасивно, але стійко. Ще коли на площі стояв один Московський полк, генерал Милорадович, герой 1812 р., сподвижник Суворова і Кутузова, спробував умовити московців розійтися і почав запальну промову (а він умів говорити з солдатами), але декабрист П.Г. Каховський застрелив його. Спробу Милорадовича повторив командувач гвардією А.Л. Воїнов, але теж невдало, хоча цей відбувся легко: він був контужений палкою, кинутою з натовпу. Між тим до повсталих підходили підкріплення. Нові спроби схилити їх до покірності зробили третій з братів Олександра I Михайло Павлович і два митрополита - петербурзький, отець Серафим, і київський, отець Євгеній. Кожному з них теж довелося рятуватися втечею. «Який ти митрополит, коли за два тижні двом імператорам присягав!» - кричали солдати-декабристи слідом тікаючому о. Серафиму[9, c.196-197].

У другій половині дня Микола Павлович кинув проти повсталих кінну гвардію, але бунтівниче каре відбило декілька її атак рушничним вогнем. Після цього у Миколи залишався лише одне засіб, «ultima ratio regis»( «останній довід королів»), - артилерія.

До 4 годин дня Микола підтягнув на площу 12 тис. багнетів і шабель (вчетверо більше, ніж у повсталих) і 36 гармат. Але становище його залишалося критичним. Справа в тому, що навколо площі зібрався багатолюдний (20-30 тис.) натовп, який спочатку тільки спостерігав за обома сторонами, не розуміючи, що відбувається (багато думали: навчання), потім він став проявляти співчуття до повсталих. В урядовий табір і в його парламентарів летіло з натовпу каміння, якого було безліч біля будівлі Ісаакієвського собору.

Голоси з натовпу просили декабристів протриматися дотемна, обіцяли допомогти. Декабрист А.Е. Розен згадував про це: «Три тисячі солдат і вдесятеро більше народу були готові на все за помахом начальника». Але начальника не було. Лише близько 4 годин дня декабристи вибрали - тут же, на площі, - нового диктатора, теж князя, Е.П. Оболенського. Однак час вже було втрачено: Микола пустив в хід «останній довід королів»[3, c.155].

На початку 5-ї години він особисто скомандував: «Вогонь снарядами по порядку! Правий фланг починай!» На його подив і страх, пострілу не було. «Чому не стріляли?» - Накинувся на правофлангових канонірів поручик І.М. Бакунін. «Так адже свої, ваше благородіє!» - Відповів солдат. Поручик вихопив у нього фітіль і сам зробив перший постріл. За ним послідував другий, третій... Ряди повсталих здригнулися і побігли.

О 6 годині вечора все було закінчено. На площі підбирали трупи бунтівників. За офіційними даними, їх було 80, але це явно зменшена цифра; сенатор П.Г. Дівов налічив в той день 200 загиблих, чиновник міністерства юстиції С.Н. Корсаков - 1271, з них «черні» - 903.

Пізно ввечері у Рилєєва востаннє зібралися учасники повстання. Вони домовилися, як вести себе на допитах, і, попрощавшись один з одним, розійшлися - хто додому, а хто і прямо в Зимовий палац: здаватися. Першим з'явився у царському палаці з повинною той, хто першим прийшов на Сенатську площу, - Олександр Бестужев. Тим часом Рилєєв відправив на Південь звістку про те, що повстання в Петербурзі придушено[14, c.340].

Не встиг Петербург оправитися від шоку, викликаного 14 грудня, як дізнався про повстання декабристів на Півдні. Воно виявилося більш тривалим (з 29 грудня 1825 по 3 січня 1826 р.), але менш небезпечним для царизму. На початок повстання, ще 13 грудня, за доносом Майбороди був заарештований Пестель, а слідом за ним - вся Тульчинська управа. Тому Південне товариство зуміло підняти тільки Чернігівський полк, який очолив Сергій Іванович Муравйов-Апостол - другий за значенням лідер Південного товариства. Командири інших частин, на яких розраховували декабристи (генерал С.Г. Волконський, полковники А.З. Муравйов, В.К. Тізенгаузен та ін), не підтримали черніговців, а декабрист М.І. Пихачов, командир кінно-артилерійської роти, зрадив товаришів і взяв участь у придушенні повстання. 3 січня в бою у с. Ковалівка приблизно 70 км на південний захід від Києва Чернігівський полк був розбитий урядовими військами. Важко поранений Сергій Муравйов-Апостол, його помічник М.П. Бестужев-Рюмін і брат Матвій були взяті в полон (третій з братів Муравйових-Апостолів Іполит, присягнувши «перемогти або померти», застрелився на полі бою).

Таким чином, 14 грудня 1825 року відбулось славнозвісне повстання декабристів. Через багато об'єктивних і суб'єктивних причин цей виступ зазнав поразки.

2.3 Суд та розправа влади над декабристами

Відразу ж після повстання на Сенатській площі, в ніч на 15 грудня в Петербурзі почалися арешти. Декабристів возили на допит безпосередньо до самого Миколи I в Зимовий палац. Микола сам виступав у ролі слідчого і допитував заарештованих (в кімнатах Ермітажу). Після допитів «державних злочинців» відсилав до Петропавлівської фортеці, в більшості випадків з особистими записками царя, де вказувалося, в яких умовах повинен утримуватися даний арештант. Декабрист Якушкін був, наприклад, надісланий з наступною царською запискою: «надсилаємо Якушкіна закувати у піхвах і руках залізом; поступати з ним строго і не інакше тримати, як злодія»[3, c. 356].

Слідство було зосереджене не на ідеології декабристів, не на їхніх політичних вимогах, а на питанні царевбивства.

Поведінка декабристів на слідстві було різною. Багато з них не виявили революційної стійкості, втратили землю під ногами, каялися, плакали, видавали товаришів. Але були випадки і особистого геройства, відмови давати показання та видавати змовників. У числі стійких, які тримали себе з гідністю були Лунін, Якушкін, Андрійович, Петро Борисов, Усовський, Ю.Люблінський та інші. Пестель спочатку відповідаючи на всі питання повним запереченням: «Не належачи до тут згаданого товариства нічого не знав про його існування, тому не можу сказати, до чого прагне істинна його мета і які припускало воно заходи до досягнення її», - відповів він, наприклад, на запитання про мету таємного товариства. Пізніше, багатьма виданий, він був змушений давати, докладні відповіді.

«Я ніким не був прийнятий до числа членів таємного товариства, але сам приєднався до нього, - гордо відповідає слідчим декабрист Лунін. - Відкрити імена їх [членів] вважаю шкідливим моїй совісті, бо мав би виявити братів і друзів»[16, c. 241].

Але разом з тим багато слідчих справ декабристів містять численні покаяння та звернення до царя і членів комісії помилувати «злочинців», клятви заслужити прощення.

Ніякого суду над декабристами по суті не було. Пародія на суд відбувалася при закритих дверях, у глибокій таємниці. Декабристу, якого викликали, спішно пропонували засвідчити підписом показання слідства, після чого читали заздалегідь заготовлені вирок і оголошували «розряд».

П'ятеро декабристів були поставлені «поза розрядами» і засуджені до четвертування. Але Микола замінив його повішанням.

Виписка з протоколу Верховного кримінального суду від 11 липня 1826 р. свідчила: «сообразуясь з високомонаршім милосердям, у цім ділі сталися... Верховний Кримінальний суд за найвищим наданої йому влади засудив: замість болісної страти четвертуванням, Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна та Петра Каховського за їх тяжкі злодіяння, повісити»[3, c.378].

У ніч на 13 липня на території Петропавлівської фортеці при світлі вогнищ влаштували шибенниці і рано вранці вивели декабристів з фортеці для здійснення страти. На грудях у засуджених до повішення висіли дошки з написом: «Царевбивця». Руки і ноги були у них заковані у важкі кайдани. Пестель був так змучений, що не міг переступити високого порога хвіртки, - сторожа змушена була підняти його і перенести через поріг.

Ранок був похмурий і туманний. Недалеко від місця страти зібрався натовп.

Начальник Кронверк пізніше розповідав: «Коли в засуджених було вибито лави з-під ніг, шнури обірвалися і троє злочинців... впали в яму, проламавши масою своїх тіл і кайданів наслані над нею дошки. Запасних вірьовок не було, їх поспішали дістати в найближчих крамницях, але був ранок, все було замкнено, тому виконання страти забарилося. Однак операція була повторена і на цей раз все відбулося вдало». До цієї страшної розповіді можна додати цинічно-лаконічне «все підданське донесення» Санкт-Петербурзького генерал-губернатора Голеніщева-Кутузова, де вказувалися імена приречених, що зірвалися з шибениці: «екзекуція кінчилася з належним спокоєм і порядком, як з боку колишніх в строю військ, так і з боку глядачів, яких було небагато. Через недосвідченість наших катів і невміння влаштовувати шибениці, перший раз троє, а саме: Рилєєв, Каховський і Муравйов - зірвалися, але незабаром були знову повішені і отримали заслужену смерть. Про що вашій Величності доношу»[3, c.378].