Історія економічного розвитку Криму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія економічного розвитку Криму

Від Московського царства до Російської імперії

Кримське ханство залишалося останньою діючою в якості держави скалкою Золотої Орди. Решту Москва прибрала під свою руку. В XVII ст. з'являється план завоювання Криму авторства хорвата Юрія Крижанича, який сформулював моральний імператив повалення ханства, та народів, що його населяли, оскільки ті ніколи не припиняли ображати християн. Пропонуючи скерувати зусилля на опанування Перекопської області, Ю. Крижанич радив московському цареві Олексію Михайловичу звернути увагу на обладнані сучасними пристанями багаті приморські порти, в які можна потрапити через російські ріки; найцінніші в описуваний час східні й західні товари, що переправлялися Великим шовковим шляхом (вина, спеції, масла, шовк й дорогоцінні тканини); життєдайність кримської землі, що постачала Царгород хлібом, вином, оліями, медом та фруктами, а також незліченні табуни коней.

Змальована картина була приваблива, але на той час недосяжна. Кілька східних походів, які організували російські царі (зокрема, й невдалий похід князя В. Голіцина за підтримки гетьмана І. Самойловича, що згодом вартував трону царівні Софії), не йшли далі властивого тій епосі здобичництва. Послаблюючи ханство періодичними вилазками, московські царі не порушували усталених традицій. Ясир Кримському ханству вони сплачували аж до 1710 р.

Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки російської армії у російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. З часів Петра І простір Північного Причорномор'я почав осмислюватися як частина «Південної Росії».

Тиск Росії на Крим відновився у 1830-х рр. Похід фельдмаршала Мініха в 1736 р. супроводжувався сплюндруванням й руйнуванням Карасубазара, Євпаторії, Бахчисарая, низки селищ. У вогні згорів не лише ханський палац, а й архів Гіреїв. Людність рятувалася від жахливої різанини в горах. Рік потому не менш жахливого спустошення ханат зазнав внаслідок рейду військ, керованих фельдмаршалом Лассі.

З новою силою кримське питання виринуло на поверхню політичного життя імператорського двору практично відразу після сходження на престол Катерини ІІ. У липні 1762 р. на її розгляд було подано доповідь «О Малой Татарии», в якій живописалися не лише загрози, що походили з Кримського півострову, а й комерційні вигоди від його приєднання до імперії. Надалі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Пропозиція російських дипломатів до Оттоманської Порти надати Кримському ханату незалежність (власне, відмовитися від своєї зверхності над ним) була сприйнята як виклик і відхилена. Тоді імператриця доручила графу М. Паніну організацію відповідальної місії по «поколебанию татарских орд против нынешнего их подданства». Сучасною мовою йшлося про підривну роботу та банальний підкуп татарської знаті, аби мотивувати її добровільно змінити сюзерена. Не менш витончена гра велася у середовищі низки етнічних громад (передусім християнських), аби створити в їх особі своєрідну «п'яту колону». Для виконання цієї «делікатної» місії Панін отримав величезні кошти (не випадково згодом Катерина ІІ відзначала, що приєднання Криму влетіло імперії в копійчину. Гроші та подарунки щедро роздавалися хану і мурзам, аби мотивувати їх перейти у підданство Росії). Однак, місія виявилася провальною.

Згодом місія Паніна розширилася до перемовин із представниками татарської знаті, яким обіцяли блискучі кар'єри та російську підтримку. Йшлося, фактично, про дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Кримському ха- наті та маніпулювання суперечностями між ворогуючими угрупованнями, що змагалися за ханський престол, а також суперечностями поміж ордами.

Найбільш відверто російська доктрина в кримському питанні була висловлена в документі «Рассуждение одного Российского патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах к прекращению оных навсегда». Зелене світло для її повномасштабної реалізації увімкнули перемоги П. Румянцева в Молдавії біля р. Ларги і Кагула в липні 1770 р. та взяття у вересні Бендер М. Па- ніним. Відрізані від степів, ногайські орди єдисанців і буджаків вимушені були укласти «союз» з Росією. Невдовзі їхній приклад наслідували єдичкули та джамбулуки, які відмовились від підданства Порти. Отже, кордони Росії підійшли впритул до володінь кримських ханів. У 1770 р. розпочалося будівництво порубіжної Дніпровської лінії, що простягалася від сучасного Бердянська річками Бердою та Кінськими Водами до Дніпра. Для нарощення тактичної ініціативи імператриці вдалося зіпертися на запорожців: за активну участь у військових діях на суші та морі впродовж російсько-турецької війни 1769-1774 рр. кошовий отаман П. Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами, а тисяча козаків - срібними медалями.

Згодом і у стані кримських татар російські переговорники знайшли «слабку ланку». Нею виявилися один з представників правлячого ханського роду - Шагін Гірей та проросійська партія, яка групувалася навколо нього. В липні 1771 р. 30-тисячна армія під рукою князя Долгорукого вступила на кримську землю, заручившись підтримкою 60-тисячної ногайської орди, що вийшла з підданства хана. На ханський престол був посаджений Сахіб-Гірей. Після тривалих безрезультатних переговорів з новим ханом російська сторона вдалася до силового «принуждения к миру» - зважаючи на масове знищення мирного населення і руйнування татарських селищ, що розпочалися у вересні 1772 р., татари змушені були погодитися на підписання договору про «незалежність» ханату від 1 листопада 1772 р.¹⁹.

10 (21) липня 1774 р. біля болгарського села Кючук-Кайнарджи між двома імперіями було укладено мирний договір. У арт. 3 угоди проголошувалося (цитується мовою оригіналу): «Все Татарские народы [...] без изъятия от обеих Империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною вла- стию собственнаго их Хана Чингисскаго поколения, всем Татарским обществом избраннаго и возведеннаго, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чем никакой посторонней Державе; и для того ни Российский Двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутаго Хана, так и в домашния, политическия, гражданския и внутренния их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную Татарскую нацию²⁰ в политическом и гражданском состоянии по примеру других Держав, под собственным правленим своим состоящих, ни от кого, кроме единаго Бога, независящих...».

Росія не поспішала виконувати зобов'язання вивести війська²², мотивуючи свої дії незгасаючою загрозою повстань і заколотів. Доволі скоро стало зрозуміло, що присутність російського контингенту не випадкова: власне, і населення півострова і його номінальний сюзерен потрапили в пастку, з якої не було виходу. Крим наводнився російськими емісарами, які не шкодували грошей на підкуп кримськотатарської знаті та впливових очільників іншоетнічних громад, зокрема грецької. Мета їх була доволі прозорою - збільшити коло прихильників російської імператриці та її далекосяжних планів. Навесні 1775 р. татари скинули ненависного їм проросійського хана Сахіб-Гірея; його місце посів Дев- лет-Гірей ІІІ (1775-1777), який прагнув покінчити з російським ставлеником Шагін-Гіреєм. Однак, знову втрутився Петербург, вкотре порушивши статті Кючук-Кайнарджийського мирного договору.

Генерал князь Прозоровський, в обозі якого знаходився Шагін Гірей, у 1777 р. вступив до Криму і розгромив військо Девлет-Гірея. Останній назавжди залишив батьківщину, вирушивши до Туреччини. Ханський престол перейшов до Шагіна. На відміну від законно обраного хана Девлет-Гірея, влада Шагіна трималася на багнетах російських військ. Повстання кримських татар, що мало на меті привести до влади Селім-Гірей-хана, закликаного повстанцями на ханський престол з Румелії, було приречене на поразку.

Ідеологічне обґрунтування вирішення кримського питання шляхом анексії з'явилося вже після Кючук-Кайнарджійської угоди. В записці “Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся” статс-секретаря Катерини ІІ, члена Колегії іноземних справ, канцлера Російської імперії в часи Павла І, вихідця з козацької старшини

Лівобережної України О. Безбородька виразно проглядалися вкорінені в масовій свідомості тогочасного українства погляди на Кримське ханство як на одвічного ворога і гнобителя, з боку якого походила тривала в часі і смертельна загроза. Наприкінці вересня 1780 р. концепція Безбородька набула подальшого розвитку в “Мемориале по делам политическим”, який вписав вирішення кримського питання в монументальне за розмахом тло геополі- тичних амбіцій Росії, що через анексію Криму сягали повалення влади Османської імперії у Європі та на Сході, відновлення Грецької імперії на чолі з онуком Катерини Костянтином Павловичем. В історіографію амбітний план увійшов під назвою «Грецького проекту». Під знаком цієї доктрини для Росії пройшло все ХІХ століття.

Першим же кроком на шляху її реалізації стало скасування номінального суверенітету Кримського ханату. Приведений росіянами на ханство Шагін Гірей - поборник західної вченості і мистецтва, який володів кількома європейськими мовами і прагнув докорінно змінити свою отчину за європейськими зразками - наче був народжений для того, аби стати малозначущою перехідною фігурою, зникнення якої було вигідне всім. Реформаторські потуги нового хана не зустріли розуміння у кримськотатарської спільноти. Введення в ханстві регулярного війська передбачалося шляхом запровадження загальної військової повинності. Розширення бюрократичного апарату, до складу якого входили не лише татарська знать, а й іноземці, призвело до зростання податків. Найбільше ж обурення татар викликала поведінка і дії Шагін Гірея, які, здавалося, свідчили про втрату ідентичності правовірного володаря. Хан переніс свою резиденцію з Бахчисарая, традиційної столиці кримських ханів, до Кафи, де оточив себе гяурами-невірними. Він їздив не верхи, як це робили усі його попередники, а на європейський манер - у кареті. Більше того, хан вдався до нечуваного нахабства - поголив бороду.

Традиційне мусульманське суспільство виявилося абсолютно не готовим до татарського Петра І. «Прорубати вікно в Європу», спираючись на російські багнети, йому не вдалося. Більше того - це стало причиною подальшого загострення ситуації на півострові і розколу в середовищі громади. На чолі опозиції до Шагін Гірея стала значна частина знаті та духовенства, які вважали його поведінку зневагою щодо ісламу й усталених традицій. Останньою крапкою в чаші їх терпіння стала страта муфтія після того, як він фактично засудив хана, який побажав стати капітаном гвардії Преображенського полку Катерини ІІ в жовтні 1781 р. Чергове повстання очолили брати хана - Батир та Арслан Гіреї, підтримані кубанськими намісниками. В червні 1782 р. Шагін Гірей змушений був тікати до Керчі, де стояв російський гарнізон, а вже у вересні до Криму було введено російське військо. Попри те, що за два місяці, як повідомляв П. Румянцеву командувач російського корпусу генерал А. де Бальмен, заколот було придушено, а «бунтовщики» винищені, встановлено мир, як його розуміли при імператорському дворі, Шагін Гірей на ханство не повернувся: князь Г. Потьомкін втратив інтерес до цієї персони. Потреба в ній, як показали обставини стрімкого кидка російських військ по півострову, відпала. В грудні Г. Потьомкін, констатуючи повне військове опанування півостровом, запропонував імператриці перейти до прямих зносин із Портою, анексувати Крим і набути «безсмертну славу..., котрої жоден Государ в Росії ще не мав», а водночас разом із Кримом отримати панування в Чорному морі.

В лютому Шагін Гірея примусили зректися влади. Реформатор-невдаха відправився у фактичне заслання до Калуги. 8 квітня Катерина підписала маніфест про анексію Кримського ханату. Документ відомий в історії під назвою «О принятии полуострова Крымскаго, острова Тамана и всей Кубанской стороны, под Российскую Державу».

Відтоді не лишилося перепон на шляху російської експансії в чорноморській акваторії, і, як мислив імператорський двір, далі - на Балкани та Константинополь.

Імперські інтеграційні практики та їх наслідки
в регіональному розрізі (ХУШ-ХІХ ст.)

Політична географія Російської імперії у другій половині ХУНТ ст. кілька разів змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони Російської імперії перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки та характер цього процесу визначалися двома взаємопов'язаними тенденціями - експансією на південь і захід та модернізацією держави на європейських засадах. Цей ґранднаратив виразно змінювався від постаті самодержця, але імперська його складова тільки зростала.

Що стосується інтегративних практик, то в часи «просвіченого абсолютизму» вони мало змінилися порівняно із часами московських царів. Не важко помітити, що тактика Твана IV під час та після завоювання Казанського й Астраханського царств виявляла багато спільних рис: після штурму Казані був виданий наказ зруйнувати мечеті, вцілілим татарам - залишити місто; захопленого в полон хана Ядгар-Мухаммеда доставили до Москви і обернули в православ'я; ханство відійшло під оруду московського царя, який додав до своїх титулів ще й цей; татарське повстання, що тривало кілька десятків років (так звані Череміські війни), придушувалися шляхом винищення загонів «невірних». Згодом у ході адміністративних реформ Петра Т Астраханське й Казанське «царства» (після завоювання ними управляли воєводи) втратили адміністративно- територіальну суб'єктність, перетворившись на губернії. Внаслідок масової втечі старожитнього населення завойовані території доводилося заселяти як насильно, так і на добровільній основі: заводити сюди силоміць захоплених військовою силою ногайців, заманювати їх сюди обіцянками військового заступництва, можливістю торгувати та користуватися випасами і рибними ловами.

Після виступу декабристів імперія постала перед питанням, на яких засадах далі відбуватиметься інтеграція. Не на часі, як з'ясувалося, були ані європейські за своїми напрямами реформаторські проекти Олександра І, ані мрії декабристів, зокрема Павла Пестеля, який забігаючи набагато вперед і відштовхуючись від трактування нації в революційній Франції, пропонував наступну «дорожню карту» оновленої Росії: «Всі племена мають бути злиті в один народ». Засобами досягнення цієї мети називалися поширення на всій території однієї мови - російської, уніфікація законодавчої системи та управління. Омріяний ідеал Пестеля був висловлений у специфічній і доволі промовистій тріаді «Єдинородство, Єдинообразіє, Єдиномисліє».

Переживши гостру політичну кризу і споглядаючи очевидне пришвидшення революціонізування в європейських імперіях, російська еліта опрацювала свою відповідь на виклики часу. Нею стала славнозвісна тріада С. Уварова «Православ'я, Самодержавство, Народність». Третя її складова стала, слід відзначити, доволі винахідливою інтерпретацією досягнень західноєвропейської думки: в антитезу французькій «нації», з її виразними акцентами на пріоритеті громадянських прав, постала «народність», потужно зміцнена концептом вірнопідданства. І те, і інше означало спільність, сформовану в межах певної держави. Однак, у першому випадку йшлося про спільність умовно рівноправних громадян, а в другому - про спільність розділених майже непроникними становими перегородками підданих. Різниця, слід відзначити, колосальна.

Втім і в межах запропонованого Миколою І та С. Уваровим нового суспільно-політичного тренду залишалося доволі багато нез'ясованих гострих кутів і ще більше проблем у тому, що стосувалося методів досягнення умоглядної єдності. За наявності колосальної історіографії, не варто окремо зупинятися на опорі, який спричинило її запровадження в життя навіть у таких близьких, майже подібних - за П. Пестелем та С. Уваровим - етносах, якими були українці та росіяни.

Значно більш гострою проблема формування громадянських лояльностей стала вже після Великих реформ, які докорінним чином змінили диспозицію соціальних сил у структурі громадських відносин: запровадження хоч і обмежених форм самоуправління, заміна рекрутчини на регулярну армію з військовим обов'язком, судова реформа і т.д. актуалізували проблему громадянської відповідальності в усіх соціальних верствах, але передусім - у середовищі вчорашнього живого товару - розкріпаченого селянства. Не менш актуальною вона була у середовищі нещодавніх іноземних підданих, приєднаних до імперського організму силою російської зброї.

За висловом В. Трепавлова перспективним завданням влади стало досягнення «цілковитої лояльності, а згодом і загальноімперської ідентичності». Питання, в чому полягала «загальноімперська ідентичність», для нас залишається відкритим. Загалом феєрію тривалих в часі змагань етнонаціональних еліт приєднаних територій за своє місце в імперській конструкції, зважаючи на її (конструкції) постійну нестабільність, вкрай важко звести до питання про відмінності у розумінні сутності підданства, як це робить В. Трепавлов.

Системотворним чинником національної політики Росії в часи її неймовірно швидкого територіального зростання стала обмеженість адміністративного, демографічного та економічного ресурсу для утримання набутих територій. Як цілком доречно зауважував В. Трепавлов, вже на етапі зростання Московського царства стало зрозуміло, що «... для повноцінного управління колосальним євразійським простором за якимось одним загальним алгоритмом у уряду не вистачає ні досвіду, ні засобів, ні кадрів. Керівній бюрократії доводилося пристосовуватися до різнорідних місцевих умов, аби утримати під своєю владою приєднані народи і території».

Висновки російського історика виглядають деяким перебільшенням чи модернізацією відносин, які властиво побутували в усіх феодальних та ранньофеодальних суспільствах Євразійського континенту. Власне, Російська імперія з її непомірними апетитами втрапила в неподоланну історичну пастку: стадіальний щабель перебування певної етнічної групи визначав міцність її зв'язків та рівень інкорпорованості в тканину тогочасного Московського царства. При цьому саме Московське царство далеко не стосовно всіх приєднаних до нього народів виступало еталоном або принаймні прийнятним компромісом соціального та суспільного розвитку. Величезним діапазоном соціального розвитку, етнокультурної та етнорелігіної строкатості компонентів цієї етнополітичної «клаптикової ковдри», а не рівнем компетентності служилої верстви і обумовлювалися внутрішні суперечності, що визначали стратегічний напрям руху в майбутнє.

Допоки в зону впливу московських царів потрапляли племена з традиційними формами самоорганізації, це не становило проблеми. Проблеми виникли тоді, як постало питання про принципи включення/врахування/інтеграції юридичних систем більш розвинених етносів, приєднаних до загальної системи законодавства. Зважаючи на широкий діапазон місцевих систем - від звичаєвого права й шаріату на Сході та сталих традицій місцевого самоуправління на Заході - це було доволі складною проблемою.

Дієвим інструментом інкорпорації завойованих територій виступала кооптація місцевих еліт, що згодом склали єдину із етнічно російською (цьому сприяли династичні шлюби) верству, яка, власне, і перетворювалася на соціальну тканину, що зв'язувала в єдине ціле різнобарвну країну. Зайвим буде казати, що про загальнонаціональну ідентичність та етнокультурну цілісність не йшлося. Єдиним більш-менш ефективно здійсненим на цьому етапі процесом стало формування дворянської верстви, що поповнила свої лави за рахунок еліти тюркських племен, остзейських німців, польської шляхти та українського козацтва.

Адміністративний устрій

2 лютого 1784 р. побачив світ указ про створення Таврійської області. До заснування губернії Таврійська область в адміністративно-територіальному відношенні підпорядковувалася управлінню Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора князя Г. Потьомкіна, який розглядав новоприєднані території як свої володіння. Згідно указу від 8 лютого 1784 р. Таврійська область поділялася на сім повітів: Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський та Фанагорійський. Указом від 8 лютого 1784 р. шість колишніх кримських каймаків та область Ногайського степу, з яких власне й складався Кримський ханат, були скасовані.

Ханський Бахчисарай втратив столичний блиск і невдовзі перетворився на заштатне місто. Новий адміністративний центр Криму розбудували в географічному центрі півострова. Прагнення стерти історичну пам'ять виявлялося передусім у топоніміці: старі міста, що раніше відігравали важливу роль на місцевому рівні, не отримали статусу міст, натомість розбудовувалися абсолютно нові. Новими були й назви, що відображали пануючу моду на «грецьке», цілком у тренді доктрини «Москва - Третій Рим». Розвивалися передусім міста- порти, де розташовувалися російські військові бази: Феодосія, Керч-Єнікале, Севастополь. У різний час на їх території функціонували особливі адміністративні одиниці - градоначальства.

«Севастополь виявився таким, як я його собі зовсім не уявляв. Ми в Росії не маємо нічого подібного до Севастополя, і російського в ньому немає нічого, крім прапора. Це не столиця, не губернське місто і навіть не повітове, а разом із тим воно пристойне, як сама столиця. Це юнак дев'ятнадцятого століття, вдягнений цілком по-європейському», - так описував майбутнє «місто російської слави» Є. Марков. На час описуваних подій Севастополь, слід додати, зазнав колосальних руйнувань, і за словами того ж Маркова був могилою «...тільки ще в більш жахливих розмірах». Відбудова вимагала колосальних витрат і розтяглася на довгі роки.

Натомість впадав в око занепад колишніх провідних міських поселень. Посилаючись на П. Сумарокова, Є. Марков зазначав, що на час захоплення росіянами Феодосія мала до 20 тис. будинків, 111 мечетей і до сотні фонтанів, в ній розмістилося до п'яти полків, а вже в другій половині ХІХ ст. стояла лише одна рота. На невелике «нудне містечко» перетворився знаменитий середньовічний Сурож - «Ліверпуль Чорного моря» - Судак.

Неодноразових змін зазнавала адміністративно-територіальна структура. Внаслідок запровадження нового губернського поділу відповідно до указу Павла І від 12 (23) грудня 1796 р. Крим увійшов до складу величезної за розмірами Новоросійської губернії. В 1802 р. з неї створили три - Миколаївську (з 1803 р. - Херсонську), Катеринославську і Таврійську, а в 1822 р. вона була підпорядкована Новоросійському генерал-губернаторству.

Трансформаційний перехід Криму від ханської доби до стандартів Російської імперії (що сама перебувала в стадії постійної трансформації, спричинюваної як нескінченним прирощенням територій, так і чим далі більш очевидною кризою кріпосницької системи) розтягся більш як на півсторіччя і був пов'язаний із низкою тяжких випробувань та загостренням суспільного протистояння. Центральним питанням соціально-економічного переходу стала інкорпорація соціальних верств місцевого населення (передусім кримських татар) у соціальну тканину імперії.

Аби заручитися підтримкою більшості місцевого населення, уряд демонстрував толерантне ставлення до його традицій і способу життя, водночас, крок за кроком упосліджуючи його волю. 24 квітня 1784 р. світ побачив імператорський указ «Про дозвіл Князям і Мурзам татарським користуватися всіма перевагами Російського дворянства». Це був важливий і, слід зазначити, стандартний крок на шляху уніфікації соціальної структури новоприєднаних територій. Очільниками мусульманської громади визнавалися муфтій і кади-ескер. 11 червня були підтверджені посади кади і міських каймакамів. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Серед їх нащадків були Г. Державін (рід Нарбекових), Л. Толстой (рід Ідрисових), Ф. Достоєвський (Челебеї), О. Купрін (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

23 січня 1794 р. указ «Про буття в Таврійській області Магометанському Духовному Правлінню під головуванням Муфтія» замінив посаду кади-ескера помічниками муфтія та п'ятьма ефенді, які обиралися місцевою громадою. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Названі документи завершили багаторічну боротьбу кримськотатарського духівництва за узаконення релігійної автономії краю, традиції якої занурювалися в глибину віків.

Відповідно акту від 18 березня 1796 р. татари-селяни набули статусу державних селян, право користування державною землею, звільнення від рекрутських повинностей та військового постою.

Указ Олександра І 17 квітня 1816 р. зрівняв переважну більшість колишніх мурз у правах з російським дворянством, що відкрило їм доступ до державної служби, культурно-освітньої та суспільної діяльності.

Адміністративна система в Криму розбудовувалася із певним відставанням, Так, прокурорський нагляд тут виник лише в 1803 р. Як засвідчила діяльність губернського прокурора і підпорядкованих йому стряпчих, левова частка правопорушень дореформеного часу припадала на чиновництво, яке використовувало існуючий стан речей собі на користь. Зловживання з привласненням землі перетворилися на візитку кар'єристів, надісланих до Криму. Серед виявлених злочинів переважали економічні та державні. В цьому сенсі вони мало відрізнялися від сьогоденної реальності Криму. Більшість правопорушень припадало на суддів, що дало підстави зробити висновок про відсутність у Криму системи належного і законного судочинства до здійснення судової реформи.

Вагомим здобутком кримськотатарської еліти слід вважати ухвалення указу «Про затвердження Положення про Таврійське духівництво на належних до відання його справах», підписаного 23 грудня 1831 р. Миколою І. Затверджена ним система органів духовного правління в загальних своїх рисах проіснувала до встановлення радянської влади, ставши основою розвитку кримськотатарської політико-правової думки. Вона об'єктивно сприяла розвитку традицій внутрішнього самоврядування громади: до 1891 р. обрання муфтія та кади-ес- кера здійснювали представницькі збори мусульманської громади.

Не менш звивистими стежками відбувався розвиток системи самоуправління. Трансформаційний характер самоуправління в міських поселеннях віддзеркалював перехідний характер провінції і широкий діапазон вольностей, ґрунтованих на умовах повоєнного заселення окремих місцевостей. Так, якщо на загал у кримських містах працювали міські думи, в Старому Криму і Балак- лаві (що мали внутрішнє вірменське самоуправління) діяли ратуші. В Ялті натомість функції міського самоврядування виконувалися при міських поліцейських відділках, а думи тривалий час взагалі не було.

На 1862 р. міська дума, магістрат, сирітський і словесний суди, квартирна комісія діяли в Сімферополі, Севастополі, Керч-Єнікале, Карасубазарі, Євпаторії, Перекопі, Феодосії, Бахчисараї. В Карасубазарі на додаток працював єдиний у Криму римо-католицький суд, а Керч-Єнікале - комерційний суд. До епохи Великих реформ уніфікувати й стандартизувати систему місцевого управління, зокрема міського, не вдалося.

Економічне життя

Райдужні сподівання часів О. Безбородька на неймовірні економічні вигоди, які принесе Крим у російську скарбницю, як показав час, виявилися невиправдано завищеними. Завойовники, проголосивши наприкінці XVIII ст. гасло «Крим наш!», бачили в благословенному Богом куточку землі чи не райські кущі, однак не помічали праці, яка стояла за всією тією красою.

Втім, прибутки були, і значні. Передусім ішлося про величезні за європейськими мірками земельні площі. Власне заради них і відбувалися всі війни нового часу. Влада щедро жалувала землі поміщикам, надісланим до Криму чиновникам, лояльній кримськотатарській знаті. Укладений 1787 р. кадастр казенних земель, неточний і поверховий, на довгі роки визначив земельну політику в Криму і величезні масштаби зловживань. Указ 9 листопада 1794 р. оформив права власності пересічних кримських татар на так звані «дворянські маєтки» і дозволив подальше придбання землі у власність лише дворянам. Поза імперським правовим полем залишилися такі традиційні для кримських мешканців види землеволодіння/ землекористування як общинне землеволодіння, правило «оживлення мертвої природи» (аналог слов'янської займанщини), вакуфи.

Ситуацію, що склалася в Криму, красномовно описав Є. Марков: «...татарин не може не визнати в собі такого туземного звіра, як олень і коза, не може забути, що він жив у цих лісах і володів цими степами і долинами сотні років, ніким не обмежуваний і не оскаржуваний; він не може забути, що раптом прийшов до нього козак, прогнав його хана, забрав його землі і сади, набудував у його містах і селах свої церкви. Хоч які показуйте йому межові книги й плани, купчі, фортеці і дарчі записи, - він напевне знає одне, що у вас нічого не було і раптом майже все з'явилося, що у нього в руках усе було і не лишилося майже нічого. Ви йому доведете судом і законом, що володієте за судом і законом, а він відчуває своєю шкірою і своєю злобою, що ви його пограбували. Чи ви, чи ваш батько, чи ваш сусіда - він не розбирає. Ви, тобто козак, росіянин (татари між собою називають усіх росіян поголовно «козак»), ви йому всі байдужі, всі грабіжники. Так ми, росіяни, відчували свого часу нашестя француза, цього одиничного ворога, що мав сотні тисяч байдужих нам голосів. Так нами володів колись поганий татарин, татарва, а хто саме - Ахмет, Узбек, Мамай - ми не розбирали. ... Користуючись його безправністю як переможеного, його незнанням російської мови як татарина, його невіглаством у законах і довірливістю дикуна, користуючись звичайним безладом перехідного стану країни, відсутністю сумлінних охоронців права, віддаленістю влади, відсутністю суспільства, яке могло б принаймні морально засудити вчинок, назвати зле злим, - перші зграї чиновництва, що налетіли до Криму, здійснили його друге завоювання, більш міцне й ретельніше обдумане, ніж військові заходи Потьомкіних, Довгоруких і Суворових».

Зрозуміло, що нескінченно стримувати напруження в землекористуванні було неможливо. Над розв'язанням накопичених проблем працювали створена 1802 р. в Сімферополі Комісія для розбирання суперечок по землях і для визначення повинностей на Кримському півострові та Комісія для викорінювання зловживань у Таврійській губернії (почала роботу в 1816 р.). Через гостроту проблеми до останньої навіть довелося включити представників кримських татар. Згодом у Санкт-Петербурзі був утворений Комітет для розгляду справ, що виникли за скаргами від татар, які мешкають у Таврійській губернії. Одним з наслідків його діяльності став «Проект Положення для татар-поселян Таврійської губернії», що в доопрацьованому вигляді став затвердженим Миколою І «Положенням для татар-поселян та власників земель у Таврійській губернії» (вересень 1827 р.). Невдовзі (1829 р.) закон «Про вакуфні у Криму маєтки» легалізував приватні і духовні вакуфи.

В наступні роки проблема унормування земельних відносин у Криму не втрачала своєї гостроти і вибухового потенціалу через цілком тривіальну причину - в умовах безкінечних воєнних тривог імперське чиновництво фактично знову пограбувало вакуфи. Лише після того, як наприкінці 1889 р. Особливу комісію про вакуфи очолив Ф. Голіцин, намітилися позитивні зміни в справі унормування земельних відносин: було завершено фіксацію вакуфної нерухомості, регламентовано її використання, наведено лад в управлінні вакуфним майном, розпочалося розселення безземельних кримських татар на вакуфних землях. Як бачимо, понад сторіччя знадобилося на повернення до цивілізованих норм у поземельних відносинах на анексованому півострові. Втім результати руйнівної за наслідками діяльності, за висловом Є. Маркова «легіонів шахраїв», заклали безліч проблем у базис етновідтворення кримських татар на багато десятиріч наперед.

Не лише перспективи кримських татар були упосліджені такою політикою щодо них. Зазнали втрат й перспективи Криму загалом. Висловлені П. Палла- сом ще наприкінці XVIII ст. заклики виселити татар углиб країни, передавши квітучі долини і сади в руки працелюбних колоністів, віднайшли широкий відгук у середовищі російського чиновництва і військових. Однак, результат виявився цілком протилежним - без докладання татарських рук невдовзі півострів з райського куточку, оспіваного мандрівниками, перетворився на занедбану провінцію. Наслідки російської експансіоністської політики наприкінці XVIII - в другій половині ХІХ ст. змальовані Є. Марковим наступним чином: «Степи, що складають дев'ять десятих усього простору півострова - цілковиті пустелі, трава в них дрібна, вироджена, і в червні, аж до самої осені, вигорає на жовте. Води майже немає. Поселення так рідко, що від одного до іншого їдеш на поштових кілька добрих годин. Які ж є - то не поселення, а руїни. З десяти хат обжиті дві; на одну вцілілу - десять лежать у купах сміття. З десяти фонтанів - вісім напевне розбиті або пересохли. Де на пам'яті старожилів ще були лісові місцевості - нині голизна голизною». Нагадаємо, на час описання ситуації вже минуло понад 15 років після останньої військової кампанії.

Кримська війна завдала величезного удару по незміцнілій економіці півострова: на руїни перетворився Севастополь, тяжких втрат зазнали Євпаторія, Керч, Сімферополь, Ялта. Втім, причини, що заважали економічному розвитку та модернізації економіки Криму, перебували геть у іншій площині. Власне йшлося передусім про те, що знищивши господарський комплекс ханського Криму, Росія не спромоглася створити щось натомість. Фатальну роль в економічній історії півострова відіграло перенесення сюди епіцентру геополітичного протистояння світових морських держав. Перетворення Криму на військово-морську базу Російської імперії, а Чорного моря - на акваторію воєнних дій невідворотно позначилося на торговельних відносинах. Це у свою чергу відгукнулося на економіці загалом: низка міст-портів з торговельних перепрофілювалися на військові, а невдовзі в рази зменшилася чисельність їхнього населення. З початком російського панування слава Криму як вузлового центру Великого шовкового шляху неухильно занепадає. Питома вага купецтва в населенні півострова скоротилася з 1,6% у 1860-і рр. до 0,6% у 1914 р. Однак, саме тут унаочнювалася парадоксальна ситуація в Російській імперії загалом: переважна більшість купців Таврійської губернії була сконцентрована саме в Криму. На початку ХХ ст. вони становили 81,8% купецького стану губернії. Крим був, як і в попередні епохи, транзитним пунктом міжнародної торгівлі: на внутрішньому ринку залишалося не більше 1/5 вантажів, що доставлялися залізницею та 4% вантажів каботажних перевезень. Однак, варто зважити на суттєве падіння обсягів транзитної торгівлі і на її цілковиту ізоляцію від системи виробничих відносин та внутрішнього ринку.

Обмеженість внутрішнього ринку півострова виступала характерною прикметою горизонтів економічного розвитку півострова в Російській імперії. В другій половині ХІХ ст. тут функціонували лише 19 ярмаркових центрів, з яких лише щорічні торги у Вірменському Базарі та с. Ємельянівка за обсягами наближалися до показників губернських. Решта були невеликими торжищами місцевого значення з доволі обмеженим асортиментом товарів. Ярмарки північного Криму були передусім тваринницькими, тут бракувало мануфактури, бакалії, овочів та фруктів, однак продажі відбувалися на оптових та контрактних засадах. Ярмарки південного Криму (Сімферопольський та Феодосійський повіти) мали аграрну спеціалізацію і продавали товари вроздріб. Лише ярмарок у с. Ічкі був оптовим.

Мережа сільських базарів не покривала і 20% селищ Криму. Згідно з дослідженням К. Сєрової, Таврійська губернія за кількістю базарних місць посідала останнє місце серед українських губерній. Концентрація торгівлі у портових містах та на загал натуральний тип господарювання на решті території півострова власне й були унаочненням кричущих диспропорцій економічного розвитку народногосподарського комплексу регіону в імперський період.

Провідним стримуючим фактором економічного зростання Криму була відсутність інфраструктури, що перетворювала подорож до цього райського куточку на тяжке й небезпечне випробування. В записках Євгена Маркова, що стосуються 1870-х рр., вони змальовані вичерпно: «... за Курськом застрягаєте в таких снігових заметах, звідки вас не в змозі витягти дев'ятеро коней. Ви їдете майже цілиною по 25 верст на день! Під Харковом замість снігових заметів - пісок; за Катеринославом знову нездоланні сніги; біля Перекопу розливи води і ще більш невилазна твань; наближаєтеся до Сімферополя - пилюка, спека пече, на полі фіалки. Ось вам подорож по Росії!.. То на волах, то на руках візників і обозних, то колесами то саньми, відкопуючись від снігу, потопаючи у калюжах, збиваючи полози об каміння, ламаючи одну оглоблю за іншою на косогорах - плентаєтеся ви, бідолашні грішники, засуджені замість подорожі на домашню мандрівку. Тільки б на собаках не довелося їхати ,..»

Хоч у 1861 р. Російське товариство пароплавства і торгівлі налагодило постійні рейси між Кримом і Одесою, на загальний стан справ це аж ніяк не вплинуло: доставка вантажів та пасажирів з порту в порт не знімала проблеми їхнього транспортування півостровом та на континент. Протяжність шосейних доріг тут була незначною. На південному узбережжі основним видом транспорту лишався гужовий. Зрозуміло, що казати в таких умовах про використання рекреаційного потенціалу півострова не доводилося: кожна поїздка до нього перетворювалася радше на небезпечну пригоду, аніж оздоровчий вояж.

В 1852 р. науковці Харківського університету розробили для Криму проект залізничного сполучення. Реалізація його стала можливою в 1870-і рр. Спочатку було протягнено гілку до Сімферополя (1874 р.), роком пізніше її довели до Севастополя. Нарешті внутрішній ринок і транзитна торгівля, що йшла через кримські порти, були зв'язані в єдине ціле із транспортною мережею Придніпровського району. Ця подія мала величезне значення і виступила потужним фактором модернізації економіки півострова, відкривши товарам місцевого виробництва вихід на український і загальноросійський ринки.

Іншою великою проблемою, що вагомо впливала на господарство півострова, була обмеженість водних ресурсів і архаїчність системи водопостачання. Без води провідною галуззю господарства степового Криму залишалося випасне скотарство. «Правічний промисел кочівника й досі міцно тримається серед кримських степів. Табуни верблюдів, коней, биків і овець, як і раніше утворюють виняткове багатство степових поміщиків, особливо мурзаків. Вівці переважають. Деякі знані вівчарі лічать їх тут десятками тисяч. Поки трава не вигоріла в степах, поки ковил молодий і соковитий, отари всі тут. Улітку вони перекочовують у передгір'я дедалі вище й вище на яйлу, на полонини Чатир- дагу», - цілком умотивовано зазначав Є. Марков.

Сподівання російських поміщиків на стрімкий розвиток маєтностей не справдилися, в них впродовж десятиліть катастрофічно не вистачало робочих рук. Натомість обробка кримських ґрунтів вимагала фізичних, матеріальних та часових витрат, які, як зазначали сучасники, забезпечувалися лише в невеликих господарствах. Втім, мало хто з чиновництва, яке отримало тут дачі, передбачало розвивати їх як аграрні підприємства.

Після Кримської війни доволі активно розвивалося виноробство. Десятина винограднику в околицях Судака давала 400-500 відер врожаю. Ціна таких земель сягала 3-4 тис. руб. за десятину. На середину 1870-х рр. щорічно вироблялося близько 600 тис. цебер вина, з них 250 тис. - у виноградниках Південного Криму. Провідними центрами кримського виноробства стали Ма- сандра і Магарач, великі підприємства Губоніна (Гурзуф), Токмакова-Молоткова (Алушта), Таюрського (Кастель) та Воронцова (Алупка). Втім, розвиток цієї галузі відчутно гальмувався, по-перше, обмеженістю внутрішнього ринку (татари, як відомо, вина не споживали, отож змушені були продавати врожай великим скупникам); по-друге, нерозвиненістю місцевої переробної й виноробної промисловості; по-третє, складністю транспортування столових сортів винограду на материк через відсутність обладнаних транспортних шляхів.

Традиційно важливою галуззю промисловості залишалося садівництво. Середньорічний врожай фруктів і ягід у Криму дорівнював 400 тис. пудів. У найбільш врожайні роки - до мільйона. Зрозуміло, що основним завданням власників садових господарств ставала своєчасна переробка врожаю та його транспортування на ринки збуту. В 1879 р. в Криму з'явилися перші консервні фабрики братів Абрикосових і товариства «Ейнем». Сушкою та виготовленням консервів активно займалися також фірми Константінова, Коркунова і Шиш- мана. Налагодження регулярного залізничного сполучення сприяло розвитку садівничої галузі. В 1875-1893 рр. на континент щорічно вивозилося до півмі- льйона пудів фруктів, у 1913 р. цей показник сягнув 3 млн. пуд. Відповідно зростала і площа земель під садами: з 4,7 тис. дес. у 1870-х до 8,2 тис. дес. у 1917 р. Аналогічні тенденції закріплювалися у виноградарстві. Між 1878 та 1893 рр. вивезення винограду залізницею зросло у 36 разів: з 5,5 до 200 тис. пудів. Площа під виноградниками досягла 6 280 дес. В 1916 р. врожай винограду сягнув 1,1 млн. пуд. з площ у 7 469 дес.

Товаровиробники чутливо зреагували на потреби ринку. Вагомим напрямом місцевого виробництва стало виведення нових сортів садових рослин та акліматизація вже існуючих. Велику роботу в цьому напрямі здійснював Нікітський ботанічний сад, задуманий і реалізований як науково-дослідний, навчальний і виробничий заклад. З часом у цій структурі працювали заснований в 1812 р. еко- номботанічний сад, а з 1828 р. - Магарацький винний підвал, Магарацьке училище виноробства (з 1868 р. - Нікітське училище садівництва і виноробства з вищими курсами (працювали в 1880--1910-і рр.)). Численні нагороди на міжнародних виставках впродовж десятиліть засвідчували досягнення цієї установи.

Проте загальні економічні показники не давали підстав для оптимізму. В хронічно складному становищі перебували тютюнництво, що наприкінці ХІХ ст. внаслідок падіння цін стало витратною галуззю, та бджільництво, що вимагало спеціальних навичок в місцевих умовах. На відверто провальний проект перетворилися намагання влади запровадити шовківництво, покладаючись на колоністів. Промислового характеру воно так і не набуло, залишившись неприбутковим промислом кримськотатарських селян для домашнього вжитку. З кінця 1880-х рр. державної підтримки набула ідея перетворення Південного Криму на край промислового розведення ефіроносів, зокрема казанликської троянди. У Нікітському ботанічному саду була закладена ділянка на 15 ефіроолійних, 28 лікарських, 3 текстильних, 5 жирноолійних та 8 харчових видів рослин, які з часом склали основу ефіроолійної промисловості Криму.

Сучасні дослідники цілком обґрунтовано відзначають, що концепція перспективного розвитку Криму, як така, у імперського уряду була відсутньою. В підоснові заходів, здійснюваних колоніальною адміністрацією, перебуло завдання зміцнення морських кордонів імперії, тому наголос робився на розвиток стратегічно важливих пунктів, натомість Крим, як географічна, економічна та соціокультурна спільність, лишався поза імперським дискурсом.

Внаслідок цього виникла і чимдалі більше загострювалася проблема перспективного розвитку міст, пов'язана перш за все з місцевими географічними та кліматичними особливостями. Найболючішим серед них було питання водопостачання. Для її вирішення вже 1846 р. Х. Стевен запропонував завести воду в Крим каналами з Дніпра. Зрозуміло, що такий проект з інженерної, фінансової та організаційної точки зору був абсолютно фантастичним на той час. То ж проблема вирішувалася шляхом влаштування громадських фонтанів, які перебували під наглядом самоврядування. Тісно пов'язаною із нею було завдання забезпечення пожежної безпеки. Фактично наново в геть іншому культурному контексті після цілковитої руїни кінця XVIII ст. розбудовувалося медичне обслуговування. Лікарі, медичні установи, аптеки, громадські й соціальні установи поволі почали з'являтися в першій половині ХІХ ст. Хоча Крим відносився до курортних регіонів, система охорони громадського здоров'я кульгала на обидві ноги. Наприклад, у 1913 р. у лікувальних закладах регіону налічувалося 1059 ліжок (з них у сільській місцевості 320) та 84 амбулаторії (з них 69 на селі), 57 лікарів.

Тим часом населення міст та його концентрація невпинно зростали, а разом із ними - загострювалася епідеміологічна ситуація. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Таврійській губернії нараховувалося 17 міст, де мешкало 289 316 осіб (20% від загальної кількості населення.) Оскільки всі великі міста губернії розташовувалися на Кримському півострові, рівень урбанізації тут сягав 45%. Попри переважно аграрний характер кримської економіки, урбанізаційні процеси набирали чимдалі більших обертів. У 1910 р. міське населення Таврійської губернії виросло до 408 000 осіб (21,7%), а у 1914 р. - 417 200 (22,9%). Порівняно з результатами Всеросійського перепису 1897 р. приріст міського населення в 1910 р. склав 141%, а в 1914 р. - 144,2%.

Наведені дані, однак, не давали приводів для оптимізму: на тлі швидкого зростання міст загострювалася проблема зайнятості та облаштування соціального простору. Промисловість Криму натомість перебувала на етапі формування. Основу промислового сектору складали невеликі підприємства, де кількість робітників не перевищувала 100 осіб. 1898 р. у Криму було 568 фабрик із 6 386 робітниками. Основна частка промислового виробництва припадала на 74 підприємства харчової промисловості. У середньому на одну таку фабрику припадало 11 - 12 робітників. Разом в 1913 р. у промисловості Криму було зайнято 19 000 робітників, у кустарній промисловості - 14 тис. Отже, соціальна сфера півострова змінювалася повільно і, що важливо, із диспропорціями, не властивими промисловим регіонам. Не менш умотивованим виглядає висновок про відсутність об'єктивного соціально-економічного підґрунтя для пролетарської революції. Натомість, з урахуванням нерівномірності землекористування та диспропорцій зосередження земельних володінь по різних етнічних групах, варто відзначити існування вагомих підстав для загострення селянського питання на хвилі революційно-демократичних перетворень.

крим етнонаціональний російський демографічний

Населення міст Криму (1897-1918 рр.)⁵⁵

Наприкінці ХІХ ст. розпочалася нова доба в історії економічного розвитку Криму, що була прозорливо передбачена Є. Марковим. Пов'язувалася вона не з відродженням традиційних галузей кримського господарства, а з модою на курорти. Як і передбачав визначний кримознавець, після проведення залізничної гілки до Севастополя. Крим, особливо його південний берег, перетворився на одну суцільну курортну смугу. Різко злетіла вартість землі на узбережжі. В Алушті та Ялті вона продавалася сажнями, сягаючи астрономічних на той час 24 тис. руб. за десятину, землі кращої якості - 36 тис.

В 1861 р. до Криму (в Лівадію) було перенесено літню резиденцію російського імператорського двору. Відтоді доволі швидко змінюється не лише зовнішній вигляд південного узбережжя, а й напрям його розвитку. У пореформений час в імператорських колах визріла концепція розвитку регіону як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря, місця ухвалення важливих державних рішень, великих торгових угод, курорту загальноросійського значення, лабораторії передових досягнень аграрної науки, перлини виноробної промисловості. Започаткована царською родиною мода на оздоровлення легеневих хвороб у «Російській Рив'єрі» з ентузіазмом була підхоплена російською аристократією, а згодом перекинулася і на решту верств населення.

Розпочалася нова ера в історії Криму, пов'язана як з унікальним досвідом розбудови рекреаційних зон, докорінної зміни зовнішнього середовища (флагманом цієї справи виступав Нікітський ботанічний сад), так і нестримними спекулятивними махінаціями, коли величезні маєтності цілком і вроздріб кілька разів переходили з рук у руки, зростаючи в ціні без жодних капіталовкладень. Розбудова величних палацових комплексів та маєтків, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. ст. стали візитною карткою Криму, вимагала колосальних капіталовкладень, які були по кишені лише членам царської родини, представникам вищого світу та заможним купцям. Ця обставина поволі перетворювала Крим на елітарну «всеросійську дачу», невдовзі докорінним чином змінивши його імідж і господарський уклад.

На небезпеки, які це в собі приховувало, вказував Є. Марков: лише в дрібних господарствах можна досягти необхідного в місцевих кліматичних умовах рівня ретельності сільськогосподарської обробки; парки прекрасні, але натомість не економічні і споживають забагато води; шалені сезонні заробітки негативно позначаються на життєдіяльності південнокримських міст, прискорюючи маргіналізацію місцевого населення.

Втім, у цей час були відомі випадки напрочуд успішної як для тогочасної імперської околиці підприємницької ініціативності, що набирала європейського розмаху. Казковий за швидкістю та обертами злет невеличкого селища Гурзуф на позиції наймоднішого та найбільш модернізованого курорту пов'язаний з не менш казковою постаттю Петра Губоніна - уродженого кріпака з Коломен- ського повіту Московської губернії, який завдяки таланту каменяра та кмітливості підприємця в 30-річному віці викупився з неволі і невдовзі став одним з найбагатших купців імперії, побудував кілька залізниць, був серед засновників

Брянського рейкопрокатного, залізоробного і механічного та Південно-Російського залізопрокатного заводів, у 44 роки отримав дворянство, а через три роки став дійсним статським радником.

В 1881 р. П. Губонін вклав 250 тис. руб. у купівлю побудованої ще на початку ХІХ ст. садиби герцога А. Рішельє, яка на той час вже кілька разів змінювала власника. Через рік у його власність перейшов маєток князів Барятинських. Саме на їх основі колишній кріпак втілив грандіозний задум сучасного, європейського рівня курорту, що діяв упродовж цілого року: біля зміненого русла гірської річки Авунда розташували модерний комплекс з 7-ми готелів (спроектованих у так званому південнобережному стилі), ванни яких постачалися прісною і морською холодною та теплою водою, грязелікарня, фешенебельний ресторан та рибний завод, пекарні, сад і город, які постачали до нього свою продукцію, загальнодоступний парк, прикрашений скульптурами і фонтанами. Всі будівлі складали єдиний комплекс з селищем. Останнє також було модернізоване зусиллями мецената: у загальнодоступній аптеці місцеві мешканці купували ліки за пільговим тарифом, працювали фельдшерський пункт, пошта, телеграф, ощадкаса, бібліотека, магазини. П. Губонін фінансував будівництво не лише православного храму, а й мечеті.