Кримські татари: історія та сучасні проблеми

Історія формування кримського населення від найдавніших часів до сьогодення, значення Великого переселення народів. Тмутараканське князівство на території Криму та становище півострова після його розпаду. Сучасні проблеми корінного населення Криму.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 08.04.2009
Размер файла 66,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Курсова робота на тему:

"Кримські татари: історія та сучасні проблеми"

План

Вступ

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

1.2 Велике переселення народів

1.3 Тмутараканське князівство - другий початок відліку історії Криму

1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства

2. Кримськотатарська проблема в незалежній Україні

2.1 Акт приєднання Криму

2.2 Соціальні проблеми, які виникли з повернення татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення

2.3 Етнічні міжусобиці кримських татар з проросійськими силами

Висновки

Вступ

Переді мною карта України. Двадцять чотири області й Автономна Республіка Крим. Велика наша держава, багата і прекрасна. Різні країни воювали за наші родючі лани та поля, роздирали територію нашої держави по частинам. Були ми і під Москвою, і під монголами, і під Польщею, під Литвою...

Формування території нашої країни мало довгий і складний шлях. Пройшовши політичними та економічними теренами, вона крок за кроком набувала тих кордонів, які ми бачимо сьогодні. Сучасна територія України остаточно була сформована за часів СРСР, а саме в 1954 році з приєднанням Криму до Української РСР.

Яку асоціацію визиває у нас слово “Крим”? Перед уявою починає мерехтіти сонце, в променях якого поблискує море, стоять могучі Кримські гори, розпростерлися виноградники. Дійсно Кримський півострів неначе призначений для відпочинку: Чорне та Азовське моря, субтропічний клімат. Площа Криму становить 25881 кв. км. За переписом населення 2004 року кількість жителів становить 1,8 мільйонів чоловік. Столиця республіки - Сімферополь. Ця територія багата на корисні копалини такі як: залізна руда, солі, лікарські грязі, мінеральні джерела. У різних зонах різні види ґрунтів: в гірській - гірсько-лучні, в горбистій - гірсько-лісові, в степовій - чорноземи.

Недарма на цю територію здавна задивлялися інші народи Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Крим знаходиться у межах своєрідного кордону, розташованого північніше Чорного моря, по якому з Азії в Європу рухались величезні міграційні потоки. Частина цих людських хвиль час від часу зупинялися в Криму, змішуючись з тими, хто жив на півострові. У синтезі різних культур і мов формувався кримськотатарський етнос.

Крим був своєрідним подарунком СРСР, як знак дружби та довіри. Головним приводом цього стала трьохсота річниця з часів Переяславської Ради 1654 року, на якій, як вважали радянські вчені, було проголошено приєднання України до Росії. Можливо, і не було б такого жесту, але на той час Крим майже у всьому залежав від УРСР (і економічно, і соціально-побутово) і не становив такої цінності, яку має зараз. Тоді це була територія в розрусі після довготривалої війни. І хто ж знав, що СРСР виявиться таким вже не “непорушним”?

Залишився Крим у складі нашої країни, а разом з ним і проблеми кримськотатарського народу. Їх витоки сягають ще 1944 року, коли корінних жителів Кримської республіки - татар - депортовано до Узбекистану, як “неблагонадійних”. Після розпаду СРСР вони масово почали повертатися до своєї батьківщини. Але українці заселили вже цю територію і поступатися нею аж ніяк не збираються. Тому і виникають постійні сутички, які інколи закінчуються дуже плачевно.

Головними цілями цієї роботи є: 1) дослідити формування кримськотатарського етносу на території Криму; 2) визначити головні проблеми, з якими зіткнулися татари, повертаючись на Батьківщину; 3) дослідити можливі заходи щодо вирішення цих проблем.

1. Історія Криму з найдавніших часів до сьогодення

1.1 Історія Криму починається з...

Найдавніші археологічні знахідки на території Криму датуються добою палеоліту (близько 100 тис. років тому) і були виявлені у печерах Каїк-Коба. Вже тоді почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістяки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей - про перші кроки образотворчого мистецтва.

Згодом, у період мезоліту, відбувається освоєння територій. Вчені знайшли такі пам'ятки цього часу як: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Населення стає ще на одну сходинку свого розвитку: були винайдені гачки, сіть з поплавками, плоти зі зв'язаних колод.

Першим відомим за назвою населення Криму були кіммерійці, які з'явилися 1500 до н.е. Про них говорять у своїй “Одіссеї” Гомер та Геродот в “Історії” та античні автори, як Каллімах, Стратон. В “Книзі буття” (одній з найдавніших частин Біблії) та в ассирійських клинописних джерелах згадують про цей народ під назвою “гамірра”. Більшість вчених вважає, що кіммерійці є гілкою давньоірландського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони перші, хто перейшов від осілого до кочового скотарства і перші почали виплавляти з болотяної руди залізо. Значні зрушення відбулись в соціальній структурі - все активніше відокремлювалась військова аристократія. На чолі дружини-об'єднань стояли вожді. Провідною галуззю господарства було конярство, яке забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало велику кількість продуктів харчування. Це був войовничий народ, який здійснив походи до країн Передньої та Малої Азії, вів боротьбу з Урарту, Фрігією, Лідією, Ассирією. Розпались військово-політичні об'єднання кіммерійців під тиском іракомовних племен скіфів на початку VII ст. до н.е.

Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму в гірських районах існувала держава таврів - Таврика (IX - I ст.. до н.е.). Вона також була рабовласницькою. Владою в Тавриці володіла родова аристократія. Геродот писав, що таври займались скотарством, у долинах річок - землеробством, на узбережжі - рибальством. Крім того, полювали, знали ткацтво, гончарство, бронзове мистецтво. Свої поселення таври оточували могутніми фортифікаційними спорудами. Спільно з сусідами-скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса і Боспорської держави, які прагнули захопити землі Таврики. Доля Таврики була трагічно: спочатку вона була завойована понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором (II ст.. до н.е.), а потім - римлянами (I ст.. до н.е.). З часом таврів винищили або, за іншою гіпотезою, асимілювали татари. Самобутня культура таврів була втрачена. Згодом кіммерійці біли витіснені скіфськими племенами, так і не змігши утворити справжню державу.[11, с.23-24]

В VII ст. до н.е. Кримський півострів був заселений скіфами, які створили тут державу Земну Скіфію зі столицею у м. Неаполь-Скіфський, що проіснувала до ІІІ ст. н.е. Характерною рисою їхнього суспільства була неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали ірландське походження, а осілі - праслов'янське коріння. Поділялись скіфи на дві групи: скіфи-кочівники, основним заняттям яких були кочове господарство і грабіжницькі воєнні походи, та скіфи-орачі, які займались зерновим землеробством. Що до соціально-політичної ситуації можна зазначити ту особливість, що панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами, в основі системи управління лежала “варварська демократія”. [2, с.30]

VІІІ-кінець VІІ ст. до н.е відомі в історії як етап “великої грецької колонізації”. Досліджуючи причини цього явища, було визначено найголовніші з них - аграрна та торгівельна. Це - нестачі землі в метрополії, постійне збільшення кількості населення, що зумовлювало міграції і торгову експансію.

Перша грецька колонія була збудована на острові Березань у VІ ст. до н.е. Вже на узбережжі виникає ряд селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Феодосія, Керкенітида, Пантікапей - на місці Керчі, Фанагорія - на Тамані. Колонії мали такий самий політичний лад, релігію, побут, як і їхні метрополії. Тут створювали так звані поліси. Полісна модель суспільного устрою, яка об'єднувала місто (як культурний та політичний центр) та хору (прилеглу сільськогосподарську округу), що давало змогу місту-державі бути повністю самостійною. З колоній метрополії отримували хліб, рибу, мед, віск, худобу. В колонії постачалося вино, маслини, металеві знаряддя, посуд. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову влади.

У 480 році до н.е. під впливом монархічних традицій виникає Боспорське царство, в яке ввійшли об'єднані династією Археанхитидів міста Пантікапей, Фанагорія та Германагсу. Утворення цього царства відносять до грецького періоду (друга половина VII -середина I ст. до н.е.). Цей час характерний виникненням нових міст на Кримському півострові, підтриманням зв'язків з материковою Грецією, активною урбанізацією (підвищення ролі міст, планування міських кварталів, побудова оборонних мурів), започаткуванням карбування монет.

Потім починається другий період другий період розвитку античних колоній - римський (середина І ст. до н.е. - ІV ст. н.е.). В цей час відбуваються постійні війни з понтійським царем Мітріадата VI Євпатора, внаслідок чого Греція одне за одним губить свої міста-держави. Як наслідок - переорієнтація на Римську імперію. Міста Тіра, Ольвія та Херсонес входять до складу римської провінції Нижньої Мезії. Характерними рисами даного періоду є варваризація населення полісів, натуралізація господарства, занепад міст-держав внаслідок постійних агресивних вторгнень кочових племен.

Найвідомішими містами були Херсонес та Ольвія. У Херсонесі знайдено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели - мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Ольвія - культурний осередок, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, ювелірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н.е. місто відвідав “батько історії” Геродот. Його дуже цікавили ця невідома країна та її жителі.

Античні колонії мали великий вплив на історію Криму. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства й ремесла, активно залучили його до товарно-грошових відносин. Високий рівень античної культури впливав на духовний світ місцевого населення, значна частина мешканців була грамотною, діти навчалися в гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалась література...

1.2 Велике переселення народів

З ІІ до VII ст. н.е. триває Велике переселення народів. Першим поштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Вони зосередилися в степових зонах Криму і навіть деяких античних містах. У 375 році готів перемогли гуни, витіснивши їх при цьому в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця XVст. Про гунів римський історик А. Марцеллін писав: “Плем'я гунів живе за Меотійським болотом у бік Льодовитого океану і перевищує в своїй кількості всяку міру. Ніколи не ховаються в які б то не були будівлі, немає укритих очеретом куренів. Вони кочують по горах і лісах. Тіло прикривають лляним одягом або зшитим із шкурок лісових мишей, на голову надягають криві шапки, на ноги - козячі шкурки (взуття не виробляють)... Вони ніби приросли до своїх коней... День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п'ють, навіть сплять. Не знають вони над собою суворої царської влади і нищать усе, що трапляється їм на шляху. В бій кидаються, вишикувавшись клином, а потім раптом навмисне розсіюються і нападають хто де...”

З VII до VIII ст. тут панували хозари. В середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї утворилася нова держава - Хозарський каганат. І хоча столиця держави - Ітіль - розташовувалась аж в гирлі Волги, все одно влада її поширилась згодом і на Крим, а саме наприкінці VII ст.. Тут населення було складним з етнічного погляду. На території Кримського півострова проживали скіфи, сармати, греки, готи, а також слов'яни, що проживали тут з ІІІ ст.. Вони займались землеробством та торгівлею, в чому важливу роль відіграв Херсонес. З VI ст. він входив до Візантійської імперії. У IX ст. місто переживало економічне й культурне піднесення. Жили в Херсонесі і русичі. З VI ст. у залежності від Візантійської імперії перебував Боспор, що наприкінці VI ст. був захоплений хозарами. Згодом Боспор перейшов у володіння руських князів та дістав назву Корчів. На південному узбережжі Криму у VI ст. проживали готи, утворивши “державу Дорі”. А згодом Візантія збудувала тут фортеці Алустон (сучасна Алушта) і Горзувіт (нині Гурзуф), а також відбудували міста Пантікапей та Сутдея за часів правління Юстиніана І (527-565 рр.).[9. с.64]

Починаючи з IX ст., кримські землі були об'єктом зацікавлень слов'янських племен. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти Кримом. У Ігоря нічого не вийшло. А Святослав, здійснивши похід у 965 році, завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітіль. Ослаблення каганату мало неоднозначні наслідки: з одного боку, воно сприяло консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської держави, з іншого боку, падіння Хазарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам. А в 988 році Володимир Великий здійснив на Крим воєнний похід, здобувши при цьому Корсунь (Херсонес)...

1.3 Тмутараканське князівство - другий початок відліку історії Криму

Другим початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі - Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні мандрівки орд іноетнічних кочовиків.

У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим історії князем був син Володимира Великого - Мстислав, який був при владі з 988 по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї -- двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою - імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для “охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев'ятого сина Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко було розмежовано кордони територій, де вони правили.

З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIV століття.

Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, гак що. як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю. сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, -- бо мав він під нігтем смертну отруту -- прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його камінням.

Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів". Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" - загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" - вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.

Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.

Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа". "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россгка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV- VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось - Росава - Роставиця - Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.

Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття.

Починаючи з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили Крим. Згодом територія Криму стала об'єктом експансії венеціанців та генуезців. У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу - Золота Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали свою адміністрацію - баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди - м. Сарай. Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики - право княжіння, яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому. Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в 1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека пов'язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]

В цей же час в гірській частині Криму після того, як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії, які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а дещо раніше - євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями та генуезцями призводили до збройних конфліктів.

Якщо у давнину Кримський півострів називався Таврікою, то у XIII ст. татари найменували місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилась на весь півостів. На початку XIII ст. до кримських міст стали переселятися вірмени й італійці. Останні заснували на Кримському узбережжі факторії - торговельні пункти, найбільшим з яких була Кафа.

В XIII ст., як було зазначено вище, Крим захопили монголо-татари, витіснивши при цьому половців зі степової зони. Крим став улусом (провінцією) Золотої Орди з центром у місті Солжті. Наприкінці XIIIст. Полчища татарського еміра Ногая розорили Судак і Кафу, обклали населення Криму даниною. Татарські намісники в Криму почувалися повноправними володарями півострова. Але після загибелі хана Ногая (близько 1290р.), татари знову були підкорені золото ординцями.

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Постійні суперечки суттєво ослабили центральні владу і посилили відцентрові тенденції в Орді. Внаслідок чого і відбулося відокремлення в 1449р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави - Кримського ханства з правлячою династією Гіреїв, яке проіснувало до 1783 року. Династія Гіреїв була союзником Литви. Тому в 1443р. при підтримці великого князя литовського кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татарські загони бралди участь у Грюнвальдській битві, а кілька тисяч їх осіли в Литві назавжди. І саме з певною підтримкою Литви Кримське ханство здобуло незалежність. [8, с.13]

Кримському ханству підпорядковувались кочові орди Північного Причорномор'я, Приазов'я та Кубані. Столицею держави стало місто Бахчисарай. Уся повнота влади належала хану та беям (багатим сановникам), а також мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Але сама по собі держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Однією з причин цього була нестабільність в верхівці влади, де постійно йшла боротьба за престол. Другою вагомою причиною було не знання осілого землеробства навіть на початку XVI ст., вівся кочовий спосіб життя. Це було причиною економічної неспроможності конкурувати з іншими країнами. Наприкінці XIV - на початку XV ст. в основі економіки лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні навіть прожиткового мінімуму населення. Кримські правителі мало піклувалися про розвиток господарства та торгівлі в країні, натомість прагнули збагачуватися за рахунок пограбування сусідніх народів. Вони примушували своїх підданих чоловічої статі у загарбницьких походах на сусідні землі. Турецько-татарські загони забирали ясир - людей-бранців. Фізично міцних молодих чоловіків використовували на земляних та будівельних роботах, як веслувальників на галерах. Тисячі людей продавали в рабство на невільницьких ринках, найбільшим з яких знаходився в місті-фортеці Кафі, де, як правило, татари й турки збували бранців. Українці це місто називали “упирем, що п'є руську кров”. У самому Кримському ханстві полонені жінки та чоловіки ставали рабами місцевих беїв.

Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було отримати великий викуп. Але не завжди їм вдавалося доставити ясир у Крим, оскільки запорожці заздалегідь оповіщали жителів про небезпеку й організовували засідки та погоні за ворогом, рятували захоплених.

Незважаючи на те, що кримські -хани та їх союзники ногаї панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, та численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя - оттоманських турків.

По смерті князя Ягайла його син Казимир для боротьби з Московським князівством уклав союз з Великою Ордою (нова назва Золотої Орди), яка була ворогом Криму. Під впливом московської політики й багатих дарунків кримський хан Менглі-Гірей почав агресію проти України (1474р.). У 1475р. Велика Орда, порушивши договір, напала на Крим, скинула Менглі-Гірея, посадила свого хана. Місцеве населення звернулося по допомогу до Туреччини, яка радо втрутилася в цей конфлікт. У 1478 році ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Османської імперії. Але це було навіть на користь Кримському ханству, адже воно могло відчувати підтримку могутнього созерена.

Під владою Османської імперії Крим користувався значною автономією. Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах Знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Територія України була основним об'єктом кримськотатарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для воєнних дій. Крім того польсько-литовська держава не мала змоги надійно захистити кордони своєї держави. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкими, наймане військо налічувало лише 4 тисячі осіб.

Для нападів на українську територію татари використовували особливу тактику. Проникнувши на територію України, татари два-три дні відпочивали біля кордону, розділялися на три загони, які прямували в різних напрямках. Ці загони, у свою чергу, розділялися на менші загони та знову розходилися в різні сторони. Таким чином татари оточували поселення з чотирьох сторін, забирали здобич (людей, худобу, майно) і повільно відступали, уникаючи зустрічей з козаками.

До великих походів татари й турки готувалися тривалий час, тому в Україні про них дізнавалися заздалегідь і готувалися дати відсіч.

У 1448р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. І хоча кримський хан Хаджи-Гірей був певний час союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити загарбницькі набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди в 1482 році організували великий похід на Україну, захопили і пограбували Київ. Було взято в неволю велику масу населення України. Згодом татари витіснили з Причорномор'я Литву, почали заселяти степи. Орда перетворила торгівлю українськими бранцями на одне з головних джерел прибутку. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину, Галичину. За кілька років південь і центр України перетворилися майже на пустелю. Литовський посол у Криму 1548р. зазначав, що в Україні скоро не залишиться населення. Польсько-Литовська держава намагалася збройними силами дати відсіч ворожим наскокам. У цій боротьбі брали участь українські феодали, які виграли чимало битв проти ординців. До їх числа належать, перш за все, волинський князь Костянтин Острозький, черкаські старости Богдан Глинський, Остап Дашкович, вінницький староста Бернард Претович.

Загалом татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства. Оскільки вона здійснювалася цілеспрямовано і регулярно, виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI -- на початку XII ст. Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р. -- 70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тисяч, хоч часом вона сягала аж 30 тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише па Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне трете село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

У XVI - на початку XVIIст. У Криму відбувався перехід кримських татар від кочового до осілого способу життя. Зміни у соціальному житті вплинули на реформування адміністративно-територіального устрою ханства. Територія ханства, що складалася з Північного Причорномор'я, частини Північного Кавказу та власне самого Криму, було поділено на 6 бейликів. На чолі бейлика стояли беї, що походили з п'яти найзнатніших татарських родів. На чолі ханства стояв хан, проте його влада була обмежена беями та контролювалася султаном Туреччини. Хан мав численний двір та чиновників, що збирали державні податки та здійснювали судочинство. Великої уваги татари приділяли розвиткові зовнішньої торгівлі з Московським царством, Річчю Посполитою.

Упродовж XVI - XVII ст. Кримське ханство продовжувало здійснювати грабіжницькі наступи на Україну. Головною силою, яка протистояла турецькій та татарській навалі в Україну, були українське козацтво та його могутня фортеця на Дніпрі - Запорізька Січ. А вже з початку XVII ст. почало здійснювати походи на Крим. В 1616р. козацькі війська під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу. Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключения миру 24.12.1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка в 1628 році козаки змушені були залишити Крим. В 1648р. гетьман Б. Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреем III і татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві (1648) і Зборівській битві (1649). Гетьман І. Виговсь-кий відновив союз з кримським ханом, і в 1659 році кримськотатарські загони взяли участь у Конотопській битві (1659). Гетьман П. Дорошенко підтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тимчасом як запорізькі козаки під проводом І. Сірка продовжували здійснювати походи на Крим. Ситуація знову змінилася після укладення «Вічного миру» (1686). У 1686 р. гетьман Самойлович, невдоволений московською політикою, неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. В 1692 році П. Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. 1711 гетьман П. Орлик уклав договір з кримським ханом Девлет-Гіреєм II проти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу.

Як васал Туреччини також кримський хан мав приймати участь у загарбницьких походах султанської армії. Під час Хотинської (польсько-турецької) війни 1621 р., частих російсько-турецьких війн татари брали участь у воєнних походах турок. Спустошливі наскоки татар приносили їм великі прибутки, але виснажували ханство. Переламним для Кримського ханства став Стамбульський договір 1700 р. між Туреччиною та Росією. З того часу Крим більше не загрожував російським територіям, зокрема Україні. Знесилений та принижений у своєму державному статусі, він був відкритим для закордонного втручання.

З другої половини XVII ст. ханство занепало і остаточно втратило незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. Вперше російські війська змогли вступили у Крим під час кримських походів 1736-1739 рр. Однак турецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання півострова Російською імперією. Під час війни 1768-74 рос. війська на чолі з князем В. Долгоруким в 1771 р. оволоділи всією територією ханства. За умовами Кючук-Карнайджийського миру, підписаного 12 липня 1774 р., Крим було проголошено незалежним від Туреччини -- це був подарунок Росії. Тоді ж з метою економічної основи ханства царський уряд зміг вивести усе християнське населення за кордони Криму. Останній хан Шагин-Гірей для стабілізації почав проводити реформи, що зустріли опір з боку беїв та мусульманського духовенства. Унаслідок цього в 1783р. Шагин-Гірей втік та відмовився від ханства на користь російської імператриці Катерини II. Крим втратив незалежність та перетворився на провінцію Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а в 1802 р. виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м. Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище Криму, царський уряд прийняв рішення про заснування м. Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту. Для історії України, як і всієї Східної Європи, приєднання Криму до Росії було епохальною подією. Тюркських кочовиків, чиїм останнім осередком в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.

Майже через століття починається Кримська війна (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси Російської імперії не змогли подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити Давнім спробам Російської імперії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти.

Територія Криму була окупована союзними державами. І саме через сусідство кримського півострова з Україною, на неї ця війна вплинула найбільше. Українські губернії стали головним джерелом продуктів, до царської армії було мобілізовано сотні тисяч українців - або на службу на передовій, або для охорони кордонів. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855р. Того року царський уряд закликав народні маси до добровільного служіння в армії. Селяни це сприйняли як поштовх до відновлення козацтва, яка в їхній свідомості асоціювалась з скасуванням кріпацтва. Тисячі селян почали записуватися у нові полки, при цьому відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тисяч селян в 400 селах оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Це було однією з головних проблем Російської держави на той час.

На початку вересня англо-французькі війська висадились на територію Криму. На їхню думку, окупація Криму повинна була примусити царя Миколу І укласти договір. Англійці вважали, що їх план буде виконано дуже швидко, французи ж цієї думки не поділяли. Маршал Вальян Сент-Арно писав: “Росія допустить окупацію Криму тільки після запеклого опору й великих жертв. Тому ми повинні до всього бути готовими і не мати ніяких ілюзій щодо тих втрат, яких нам доведеться зазнати.” Головною подією в цій війні стала битва за Севастополь.

27 серпня 1855 р. розпочався шалений штурм бастіонів Севастополя. На 349-й день оборони командування наказало захисникам залишити охоплену полум'ям південну частину Севастополя. Північну, куди відступила решта захисників, ворог так і не зміг взяти до кінця війни.

Російський царизм капітулював і в березні 1856 р. підписав у Парижі мирний договір, продиктований переможцями. Росію позбавили права мати військово-морський флот і військові фортеці на Чорному морі. Під владу Туреччини знову перейшла південна частина Бессарабії, населена переважно українцями. Фактично у війні зазнав поразки самодержавний устрій Російської імперії.

Ця поразка була зумовлена відсталістю росіян у всьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективнішою, ніж у противників, незважаючи на те, що їх бази знаходилися за тисячі кілометрів від поля бою; командування росіян виявилося некомпетентним, а царським солдатам, хоч і дуже хоробрим, не вистачало технічних умінь...

1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства

Приєднання Криму до Росії законодавчо було закріплено урядовим маніфестом від 8 квітня 1783р. З цього моменту розпочинається новий відлік розвитку у всіх сферах життя як країни, так і суспільства. Російська імперія проводила політику, спрямовану на позбавлення татар кращих земель, які потім роздавалися представникам російського дворянства. А татар виселяли з цих територій. Хоча якщо вже розглядати міграції та розселення татар, то потрібно почати з 70-х років XVIII ст. Тоді населення Кримського ханства становило близько 300 тисяч чоловік. Але відразу ж після зайняття російськими військами території Криму під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. частина татарського населення емігрувала в єдиновірну з ним мусульманську Туреччину. Ногайцi (приблизно 120 тис. чол.), якi до того кочували в степах Пiвнiчного Причорномор'я, перемiстилися на Кубань, а потiм (у 1783 р.) частково втекли за цю рiчку i далi в Кавказькi гори, не прийнявши полiтичних змiн, що сталися в Криму, а частково були переселенi царською адмiнiстрацiєю у приуральськi степи з воєнно-стратегiчних мiркувань. У 1778-1783 рр. пiвострiв залишили близько 32 тис. християн - переважно грекiв i вiрменiв. Їхнє переміщення у малонаселені тоді землі Приазов'я було організовано російським урядом. Це було перше виселення, влаштоване Росією, і мало за мету послабити ханство економічно і зробити його повністю залежним від Російської імперії. [3, с.19]

Таким чином, в результатi цих мiграцiйних процесiв на час офiцiйного приєднання Кримського ханства до Росiйської держави на територiї пiвострова мешкало близько 140 тисяч чоловік. З них 78,7% (54 936 чол.) становили татари, 17,2% (12 000 чол.) - греки та вiрмени, 2,1% (1 500 чол.) - цигани, 2% (1 407 чол.) - євреї, караїми i кримчаки. Обширна ж пiвнiчна (материкова) частина новоутвореної Таврiйської областi являла собою справжню пустиню. Лише за 30 верст вiд Перекопу жили казахи (426 осiб чоловiчої статi), закинутi сюди ще в часи пересування полчищ Чингiзхана.

Для Росії приєднання Криму було однозначно позитивним фактом. Так Росія одержала вихід до Чорного моря. Виникли сприятливі умови для розвитку нових приєднаних територій. Починається експлуатація земельних ділянок Кримського півострова. Це було ще одним поштовхом для виїзду татар до Туреччини, хоча до другої половини XIX ст. вона не мала такого масового характеру, як це вiдзначалося iнодi в iсторико-краєзнавчiй лiтературi. Як правило, кількість татар, які виїхали з Криму, значно перебільшувалася.

В Криму вже у серединi 90-х рокiв XVIII ст. визначилася тенденцiя до пiдвищення як загальної кiлькостi населення пiвострова, так i чисельностi в його складi представникiв татарської етнiчної групи. За даними п'ятої ревiзiї, в 1795 р. тут проживало 157 319 чол. обох статей, 126 тис. з них становили татари. 3 вiдомостi ж про кiлькiсть чоловiчого населення у мiстах i селах, складеної Таврiйським обласним правлiнням у 1804 - 1805 рр., видно, що татар чоловiчої статi налiчувалося в той час у Криму понад 70 тис.

У 50 - 60-тi роки XIX ст. демографiчна ситуацiя в дослiджуваному регiонi iстотно змiнилася. Подiї Кримської вiйни, наслiдком яких стали втрати вiд бойових дiй, збiльшення смертностi вiд хвороб i голоду, вiдхiд частини населення з пiвострова, поклали початок процесу зменшення загальної чисельностi жителiв Криму. Пiсля закiнчення вiйни темпи скорочення кiлькостi мiсцевого населення ще бiльше посилилися. Головну роль у цьому вiдiграла емiграцiя наприкiнцi 50 - на податку 60-х років 141 667 татар обох статей у Туреччину. Особливо багато їх виїхало з Перекопського та Євпаторiйського повiтiв. Внаслiдок емiграцiї опустiли 687 поселень. За даними на 1 сiчня 1863 р. в Криму залишилося тiльки 103 тис. татар (56 563 особи чоловiчої i 46 388 - жiночої статi). В емiграцiйний рух включилися й ногайцi, якi на цей час повернулися з Кавказьких гiр i були поселенi на лiвому березi рiчки Молочнi води.

В цiлому за 134 роки (з.1783 по 1917 р.) приєднання Криму до Росії. його населення зросло в 5,8 раза, i досягло в 1917 р. майже 809 тис. чол. Демографiчною особливiстю пiвострова була велика питома вага мiського населення. Якщо в масштабах усiєї губернiї вона в 1897 р. становила 20%, то безпосередньо в Криму в той самий час - 41,8, в 1910 р. - 43,4, в 1913 р. - 49,2%. Пояснити це явище можна тим, що рiзке скорочення кiлькостi населення у другiй половинi XIX ст. торкнулося головним чином сiльської мiсцевостi. Крiм того, механiчний фактор приросту населення мав для кримських мiст бiльше значення, нiж для повiтiв, якi через земельний голод самi були джерелом внутрiшньої мiграцiї в мiста. Якщо серед сiльського населення Криму уродженцем iнших губернiй i держав був кожний шостий-сьомий, то серед мiського - кожний другий-третiй житель.

Швидке зростання мiського населення наприкiнцi XIX - на початку XX ст. об'єктивно стимулювалося розвитком торгiвлi та мiсцевої промисловостi, що посилився в умовах iмперiалiзму, а також iнтенсивним курортним будiвництвом i пов'язаним з цим розширенням сфери послуг. Найвищi темпи приросту населення спостерiгалися через це саме в приморських мiстах. Приплив у Крим жителiв iнших губернiй i держав робив нацiонально- релiгiйну структуру його населення дуже складною. В 1917 р. на пiвостровi жили представники 34 нацiй i народностей, що належали до 10 рiзрих релiгiй та релiгiйних течiй.

Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар, їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1) російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2) кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся 1-й Всекримський мусульманський з'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, згодом лідера кримськотатарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримськотатарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримськотатарського парламенту - Курултаю. У Бахчисараї в грудні 1917 - січні 1918 вищий законодавчий орган ухвалив «Кримськотатарські основні закони» та обрав національний уряд - Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 внаслідок виборів були утворені Кримські губернські збори, в складі яких домінували російські есери (Міллі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над Кримом. Однак уже наприкінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.

Після утворення Української народної республіки Крим до її складу, згідно з 1 Універсалом Української Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 укр. війська під командуванням полк. П. Болбо-чана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити Крим, що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державний прапор УНР. Захопивши Крим, німці встановили тут окупаційний режим на чолі з ген. Кошем. Формально цивільне управління півостровом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював ген. С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки півострова, викликаний запровадженням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С.Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію - власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання Криму з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація Криму, влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на територію півострова. Проте вже в квітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6 травня Крим було проголошено Соціалістичною радянською республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями. З квітня 1920 Крим став базою врангелівців. У листопаді 1920 Крим втретє окупували більшовики, а 18.10.1921 В. Ульянов підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська.

У 1920-х проводилася політика «татаризації» Криму. Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова 1923-1928 виникла мережа культурно.-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти і депортації 35-40 тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації та голоду. 1938 року татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії Криму були ліквідовані.

У роки Другої світової війни Крим з осені 1941 р. до травня 1944 р. був окупований німецько-фашистськими військами. 1941 р. радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення півострова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 р. понад 188 тис. татар за нібито колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками, загинуло від 42,5 до 50% татар, вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з Криму були депортовані 20 тис. місцевих греків, 20 тис. вірмен і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» Криму (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусі та України. За повоєнний період кількість населення у Криму збільшилася майже в 10 разів.

30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та інших народів Криму. Центральним моментом у передачі Криму було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні СРСР.

На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. 1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з М. Джамільовим). 1966-67 р. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967 р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967 р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х р.р. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.

Згідно з даними перепису 1989 р. у СРСР налічувалося 272 тис. (за неофіційними даними 400-500 тисяч кримських татар. З них лише 28 тисяч проживало у Криму. В 1987-1989 роках відновився рух кримських татар за повернення до Криму. В 1989 р. виникла Організація кримського татарського руху, її політичними вимогами були повернення на батьківщину та відновлення автономії Криму. В листопаді 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993 у Крим повернулося 260 тисяч чоловік. Наприкінці червня 1991 у Сімферополі було скликано 2-й (після 1917) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М. Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національно суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національого руху 1989-1990 та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення Криму, яке налічує близько 1,6 млн. чоловік та тяжіє до Москви. У січні 1991 місцеві партії і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу Криму. 12 лютого 1991 було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.

Під час державного перевороту 19-21 серпня 1991 місцеві партії і державні органи підтримали змовників. Під час референдуму 1 грудня 1991 54% населення Криму підтримало незалежність України. Утворений у серпні 1991 Республіканський рух на чолі з Ю. Мешковим, виступав за приєднання Криму до Росії. 5 травня 1992 Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення було скасоване Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992 місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримськотатарських національних вимог. Курултай і Верховна Рада Криму діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруженості у міжнаціональних стосунках. 600 тисяч українського населення, значною мірою зрусифіковане й політично розрізнене (найбільше політичне об'єднання -Український громадянський конгрес Криму), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994 Ю. Мешков внаслідок виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних убивств, став президентом Республіки. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента і прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як у Криму, так і в усій Україні, та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17 березня 1995 відмінила дію Конституції Республіки Крим і ліквідувала інститут президенства у Криму.


Подобные документы

  • Розвиток Криму як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря. Зміни етнонаціонального комплексу півострова. Наслідки включення Криму до складу російської імперії. Демографічна політика імперії в Криму.

    реферат [75,0 K], добавлен 07.08.2017

  • Історія села Чемеринці - розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Етапи подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і по наше сьогодення, про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села та його зв'язок з історією України.

    книга [307,3 K], добавлен 08.05.2008

  • Історія Криму до 1954 р. як Кримського ханату, Таврійської губернії Російської імперії. Визначення кордонів України під час Жовтневої революції, політична боротьба та громадянська війна на півострові. Територіальна автономія Криму та політика коренізації.

    статья [508,6 K], добавлен 28.12.2010

  • Поняття етнічної території та її характеристика для українського народу, джерела та основні етапи формування, сучасний стан. Козацькі війни з татарами і турками за підхід до Чорного моря. Етнічний склад населення й сучасні етнічні процеси в Україні.

    реферат [22,3 K], добавлен 21.01.2011

  • Аналіз історичних подій півострова Крим, починаючи з давньогрецьких міст-держав. Заселення скіфами та монголо-татарами. Значення Криму як центру міжнародної торгівлі. Взаємовідношення Кримського ханства із Запорізькою Січчю і Російською імперією.

    статья [29,3 K], добавлен 27.07.2017

  • Особливості формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в період епохи палеоліту, мезоліту та неоліту. Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи. Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців.

    дипломная работа [4,5 M], добавлен 14.11.2010

  • Історія становлення та розвитку Варшави як столиці Польщі, вивчення перших поселень на даній території. Місцеві легенди та їх вплив на формування менталітету населення. Історичні та адміністративні центри міста, руйнування під час Другої світової війни.

    презентация [18,9 M], добавлен 10.11.2010

  • Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі. Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст. Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством. Політика Російської імперії щодо Кримського ханства.

    курсовая работа [349,7 K], добавлен 13.06.2010

  • Первіснообщинний лад на території України. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. Галицьке і Волинське князівства за часів Данила Романовича. Гетьман І. Мазепа в українському національно-визвольному русі. Конституція Пилипа Орлика. Мирний договір УНР.

    шпаргалка [219,7 K], добавлен 21.03.2012

  • Юридична сторона передачі Кримської області до складу радянської України. Перші обриси концепції "царського подарунку". Особливості Криму у складі УРСР. Комплексний підхід до відбудови кримського господарства та вдалий план перспективного розвитку.

    доклад [54,6 K], добавлен 07.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.