Крим: півострів - периферія ойкумени - країна - провінція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Крим: півострів - периферія ойкумени - країна - провінція

Минувшина Криму багата на події величні і щасливі, трагічні й суперечливі, власне, як і історія будь-якого регіону з такою давньою історією. Саме на півострові знайдені найдавніші на теренах України пам'ятки, що свідчать: людина опанувала ці землі близько 100 тис. років тому. Першим кримським народом, назва якого відома нам з писемних (давньогрецьких, вавилонських, урартських, юдейських та перських) джерел були кіммерійці. Невідомо звідки прийшовши у Крим, вони загадково зникли. Так само, як таври, від яких і походить доволі поширена назва Криму - Таврида (Таврика, Таврія).

Навіть на тлі Південної України, що, за словами Я. Верменич, є унікальним, якщо виходити з вітчизняних критеріїв, регіоном, найглибше закоріненим у західноєвропейський простір і водночас найбільш постраждалим від натиску азійської стихії , історія Криму виглядає феноменом. Саме тут було започатковано тривалу в часі традицію існування міст-полісів, які стали своєрідним містком між давньоеллінською цивілізацією та місцевими народами і племенами, які давно зникли з євразійської етнокультурної мапи (таврами, скіфами, сарматами). Терени сучасної України в архаїчний період потрапили в поле зору заповзятливих греків і освоювалися ними протягом так званої Великої грецької колонізації. Грецькі колонії Північного Причорномор'я були найбільш віддаленими від метрополії. Починаючи з VIII ст. до н.е. греки здійснили розвідки південно-східного узбережжя Чорного моря і створили тут невеликі поселення Сінопу, Трапезунд, Аміс, Гераклею Понтійську. Згодом на західному узбережжі з'явилися Істрія, Аполлонія, Томи, Каллатіс. Часом найактивнішої колонізації чорноморського узбережжя стало VI ст. до н.е. В цей час тут з'явилася низка міст-полісів і поселень, які зосереджувалися в трьох районах: Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови); на узбережжі Дніпро-Бузь- кого і Березанського лиманів та в Західному Криму.

Херсонес Таврійський, як засвідчують багаторічні дослідження, проіснував близько двох тисяч років - з VI ст. до н.е. до XIV ст.. З висоти сьогодення його минувшина подібна до ліхтарикового миготіння епох і культур, властивих будь- якому значному поселенню з тривалою історією, в якій було все: народження поселення, згодом обнесеного захисним муром, перетворення з невеличкого полісу на центр державного утворення, що простягалося на північний захід Криму, карбування власної монети, культурне піднесення, розвій освіти (в місті мешкали відомі в давньому світі філософи, історики, математики, астрономи) і театрального мистецтва (досить згадати, що місцевий театр вміщував до 3 тис. глядачів (!)), виснажливі війни з сусідами - скіфами (які згодом утворили неподалік власну державу - Неаполь Скіфський), входження до складу Понтій- ського царства, а пізніше - римської провінції Нижня Мезія (ІІ-Ш ст.), атаки кочовиків, перехід під контроль Візантії (Другого Риму), християнізація його мешканців у часи імператора Юстініана І (525-567 рр.), перетворення на сполучну ланку в ланцюгу візантійсько-слов'янських зв'язків, хрещення київського князя Володимира і врешті - розтягнений в часі занепад.

Не менш драматична доля чекала на інші вогнища стародавньої історії Криму. Боспорське царство було поліетнічним за своїм складом, у ньому мешкали не лише греки, а й сінди, меотіди, скіфи, фракійці, сармати. Адміністративним і політичним центром царства був Пантікапей (сучасна Керч), заснований вихідцями з Мілету в VI ст. до н.е. В різні часи до складу Боспорського царства увійшли близько двадцяти полісів і поселень. Розквіт цього державного утворення припадає на кінець V - початок III ст. до н.е. Вдруге Боспорська держава потужно нагадала про себе світу в І-ІІ ст., коли місцевих царів, як своїх союзників, затверджували римські імператори. На жаль, значна частина візуальної матеріальної спадщини еллінської цивілізації Причорномор'я та Криму, подібно до Атлантиди, була поглинена морем або стерта з лиця землі навалами кочовиків.

Перебуваючи на перетині міграційних потоків, півострів за кількатисячо- літню історію дав притулок низці племен, назви яких нині відомі тільки науковому загалу. Тривалий період історії півострову пов'язаний із скіфами, що заснували тут свою державу (остання столиця - Неаполь Скіфський). Скіфи створили особливу систему взаємодії із грецькими полісами та державами (на західних землях - Херсонес Таврійський, на сході - Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї). Таврида з її строкатим населенням була органічною частиною як еллінського, так і кочового світу: про неї писали в літературних творах Геродот та Еврипід; її життя ж відображене на фресках та мозаїках, скульптурах та ювелірних виробах з поховань скіфських царів, вироблених руками еллінських ремісників. крим ханство держава січ

Внаслідок “Східного походу” Олександра Македонського була утворена найбільша на той час імперія, яка відразу після його смерті розпалася на низку елліністичних держав, серед яких було і Понтійське царство. Завойовницькі походи Олександра Македонського справили потужний вплив на подальше існування грецьких колоній Причорномор'я, невпізнанно змінивши політичну, економічну, зокрема торгівельну, геополітичну конфігурацію. Внаслідок втрати колоніями провідних позицій у чорноморсько-середньоземноморскій торгівлі, зменшення попиту метрополії на сільськогосподарські продукти та підвищення активності кочовиків, причорноморська провінція проявляла сталу тенденцію до соціально-економічного та політичного занепаду. Об'єднання грецьких колоній під проводом Понтійського царства не стало підосновою зміцнення їхнього політичного становища та господарського відродження, адже співпало з активним просуванням Риму на Схід та його війнами з Понтійським царством. Скориставшись зі складного становища Мітрідата VI, грецькі колонії повстали проти Понтійської гегемонії, але натомість потрапили під владу Риму.

Багата історична спадщина Давньої Греції була успадкована Римською імперією, в сфері якої Крим перебував до VI ст. Вже тоді тут існували численні юдейські громади, які знаходили послідовників і серед автохтонного населення. Крим перебував на стику політичних та економічних інтересів провідних європейських та азійських держав, що водночас не заперечувало одночасного існування тут низки незалежних держав та державних утворень, що постійно воювали між собою. Політики Римської імперії відвели Причорномор'ю роль бар'єру на шляху варварських племен, що мало свої наслідки: загарбницькі походи гетів і гуннів знекровили грецькі колонії, спричинили натуралізацію господарств і врешті з середини III ст. до н.е. призвели до занепаду міського життя.

Руйнування полісів кочовиками спричинило знищення всього комплексу суспільно-економічних, міждержавних і міжетнічних відносин у Чорноморському басейні в його давньоеллінській версії, масову втечу греків у метрополію, поклавши край величній історичній епосі. Греки зберегли вплив лише на Керченському півострові. Утворене ними Боспорське царство називають «прото- елліністичною державою», яка поєднала в собі елліністські та «варварські» (негрецькі, за античною термінологією) елементи. Першою негрецькою державою в Криму стало пізньоскіфське царство, майже чотирьохсотлітня історія якого лишається поки що дослідженою лише в загальних рисах.

Межове становище на перетині інтересів давніх середземноморських цивілізацій та великого поясу степів відігравало системотворну роль у долі Криму. З другої половини III ст. активізуються процеси взаємодії цивілізації і варварства. Кілька сторіч поспіль півострів та його різнобарвне населення переживали неодноразові сплески державного життя на периферії еллінської, римської та візантійської цивілізацій і періоди його повільного «завмирання», коли на зміну бурхливому життю полісів, царств і провінцій приходило невиразне життя-самоврядування локальних угруповань місцевого греко-варварського населення, що постійно зазнавало нападів кочовиків: готів, гунів, тюркотів та ін., які оформлялися у могутні племінні союзи - Велику Болгарію, Хозарський каганат. Врешті від квітучої околиці грецько-римської ойкумени під набігами кочовиків на середину VII ст. лишилися напівзруйновані невеличкі містечка і хутори, що жевріли уздовж Керченської протоки . Наприкінці VII ст. в Східній Тавриці встановилося панування хозар, які утворили перше державне утворення на теренах Східної України. В часі зростаючий натиск варварських навал-переселень привів до якісного переформатування етнічного складу місцевого населення і зародження нового типу цивілізації, народженої в результаті активних міжетнічних контактів та релігійних взаємовпливів. Встановлення відносної політичної стабільності в Причорномор'ї виступило вагомим фактором етногенезу як східнослов'янських племен, що мешкали північніше, так і низки старожитніх етносів Криму.

Втім, визначальним чинником етнокультурної та етнополітичної історії регіону залишалися незгасаючі міграції, що перетворювали регіон на етнокон- такту зону. Змушених постійно мігрувати етносів в історії Криму та причорноморських степів було безліч. Найбільш динамічний період отримав красномовну назву «Велике переселення народів». Причини підвищеної рухливості євразійських племен генерувалися далеко за межами нинішньої України. Під натиском Китайської імперії гуни почали рухатися з глибин Центральної Азії близько 58 р. до н.е. і близько 70-х рр. IV ст. н.е. на території сучасної України зіткнулися з остготами, витіснивши їх на територію Римської імперії. Обличчя Європи в результаті Великого переселення народів змінилося докорінним чином, до традиційного протистояння імперії та північних племен додалися потужні конфлікти на східно-західному напрямку. На руїнах імперії гунів у басейні Дунаю виникло державне утворення аварів. Створений на землях колишньої римської провінції Паннонії у Придунав'ї аварський каганат неодноразово спустошував середню Європу, аж поки не зазнав нищівної поразки у VIII ст. від короля франків Карла Великого. Врешті і призвідники цього колосального руху величезних демографічних організмів - кочові племена гунів, пройшовши війною пів-Європи, створили під проводом Аттіли велику державу, яка посягала на Г аллію та Італію. Після смерті легендарного лідера та розпаду створеної під його проводом держави гуни отаборилися на Дунаї та в Північному Причорномор'ї. У VII ст. у приазовських степах утвердилися булгари, які вийшовши з-під влади тюркського каганату, утворили самостійне об'єднання племен - Велику Булгарію. У прикаспійських степах у VII ст. утворився Хозарський каганат, який відтіснив булгар частково до Дунаю, частково у Середнє Поволжя та Прикам'я .

Постійні навали кочовиків виступали основою циклічності процесів про- тоцивілізаційного синтезу на території сучасної України, суттєво гальмуючи плин історичного часу. Племінні союзи та ранньодержавні утворення не встигали перерости у розвинені держави, занепадаючи під ударами чергових завойовників. Провідними формами політичної організації були кочова імперія (скіфська, гунська) або військова демократія (готська). Соціальні відносини не прогресували, зберігаючи патріархальний характер і родоплемінну структуру. Тоді як на заході Європи розпочалося формування вогнищ нової субконтинен- тальної цивілізації, терени сучасної України залишалися регіоном безкінечних зіткнень войовничих племен.

У війнах промайнула епоха набігів кочовиків. Скіфська держава була знищена в другій половині III ст. н. е. готами, ті ж своєю чергою в IV ст н. е. були витіснені гунами. Після розпаду Римської імперії Крим потрапив до сфери впливу Візантії, що перетворила на неприступну фортецю Херсонес, збудувала низку укріплень на південному узбережжі (Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф)) та гірському Криму (Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-кале). З моменту утворення Візантія пройшла тривалий шлях соціально- економічного, політичного і культурного розвитку. На середину VII - середину ІХ ст. припадає етап становлення феодалізму в країні. Політичне життя держави в цей час визначалося в соціально-економічній царині переходом від рабовласницьких відносин до феодальних; в політичній сфері - зростаючою загрозою варварських вторгнень, як рушійного фактору політичної мобілізації та енергійної зовнішньої політики; в духовному житті - поширенням християнства і перетворенням його на державну релігію. При Комнінах (ХІІ ст.) феодальна система у Візантійській імперії отримує своє оформлення, а вже в ХІІІ ст. розпочинається етап феодальної роздробленості, який співпадає з періодом значних внутрішніх і зовнішніх проблем. У 1204 р. Константинополь захоплюють хрестоносці, і утворюється Латинська імперія. Подальші роки позначені боротьбою Латинської та Нікейської (знов утвореної грецької) імперій за об'єднання Візантії, яка закінчується в 1261 р. вигнанням латинян з Константинополя.

Коли берегів Чорного моря в контексті боротьби з печенігами сягнули інтереси молодої Давньоруської держави, тут з'являються і намагаються зміцнювати свою присутність русичі. Візантійський патріарх Фотій, який був свідком облоги міста військом на чолі з правителем Руської землі Аскольдом (860 р.), пов'язував з цією подією своєрідну легітимізацію Русі, її появу на дипломатичній мапі Європи. Невідомий доти народ «здобув ім'я, незначний - та став славним, зневажений і бідний - та дійшов високого становища» , - так описували подію давньоруські літописці. З походу на Константинополь починається датована частина «Повісті временних літ», а разом із тим і уприявлена присутність русичів у кримських справах і чорноморській політиці. 988 року (за іншими джерелами - 989 року) князь Київської Русі Володимир, захопивши Корсунь, прийняв тут хрещення й відтоді поширював християнство у власній державі.

Воїтельство як шлях до слави і ваги відображало героїчно-міфічний період в історії становлення ранніх державностей східних слов'ян, які невдовзі перетворяться на одного з центральних політичних регіональних гравців. Не менш вагомою силою залишатимуться кочовики степового Криму: з ХІ ст. - печеніги та половці. Своєрідна степова «прокладка» між Київською Руссю, що усвідомлювала себе в світі і шукала визнання центрів цивілізації (зокрема й дошкульними військовими набігами) і околицею західних цивілізацій, що опанували Південний Крим. До неї в кінці Х ст., ймовірно, було приєднано і Боспор, який дістав руську назву Корчів. Невдовзі ця територія знову потрапила під владу Візантії, але вплив останньої був по суті номінальним. У 1169 р. вона поступилася своїми правами генуезцям. Херсон визнав над собою владу наступниці Візантії - Трапезундської імперії, якій сплачував данину .

Скороминучий в часі етап політичного зближення Київської Русі й Візан- тії , що ознаменувався хрещенням Русі, запозиченням останньою низки культурних досягнень та укладенням промовистих династичних браків був перерваний новим викликом, що рухався зі Сходу нищівною ординською навалою. В ХІІ ст. більшу частину півострова захопили половці. Середньовіччя стало часом тяжких випробувань для населення півострова: постійні набіги кочовиків та облоги фортець, як правило, закінчувалися плачевно - населення винищувалося чи уводилося в рабство, господарство приходило в занепад. Таким чином тут з'явилися і монголо-татари, що після перемоги над руськими військами на р. Калка зайшли в Крим на зимівлю і підпорядкували степову зону Ординському царству. Невдовзі увесь півострів, за винятком італійських колоній, які зберігали самоуправління, став частиною одного з улусів Орди. Ім'я К'ирим спочатку носило місто Солхат (Сурхай, нині Старий Крим), де розташовувалася ставка татар. У XV ст. воно поширилося на весь півострів. До складу Кримського ханства входило на той час північне Приазов'я, Кримський півострів без князівства Феодоро та генуезьких володінь на південному узбережжі.

З приходом монголо-татар пов'язаний черговий в історії Криму цивілі- заційний злам, що невдовзі докорінним чином змінить усе його політичне й етнокультурне обличчя. Монголо-татарська навала якісним чином відрізнялася від попередніх кочових вторгнень, і не лише масованістю та масштабами руйнувань: агресія здійснювалася згідно із чітким планом фаховими військами; в стислий термін вони зруйнували й знищили укріплені міста, фортифікаційні споруди - величезний за протяжністю захисний пояс, що відділяв світ кочовиків від світу осілих землеробів; завойовники не обмежилися пограбуванням територій, вони підкорили їх і, не задовільнившись формальними виявами залежності, наклали на них матрицю управління Монгольської імперії. Розпочалася татаро-монгольська доба в історії Євразії, прикметно закарбована в міфах, переказах, народній творчості народів, що нині мешкають на теренах України. Одна з найбільших знаних історією імперій була багатокомпонентним утворенням, зі складним внутрішньополітичним життям і тенденцією до постійного дроблення.

Ногайська Орда відокремилася від Золотої Орди у 1391 р., зберігши ознаки притаманного їй адміністративно-територіального поділу (улуси, військово-адміністративний поділ на праве й ліве крило, тощо). Здобуття Іваном IV Казані та Астрахані порушило усталений ритм кочування ногайців; у другій половині XVI ст. вони почали освоювати причорноморські степи і перейшли на службу до кримського хана. Мала ногайська орда, яка переселилася у Причорномор'я з Прикаспію, невдовзі розпалася. У 20-х рр. XVII ст. ногайці заснували окремі племінні утворення - орди - Білгородську, Єдисанську, Єдичкульську, Джам- буйлуцьку, які перебували у васальній залежності від Кримського ханату . Степовий Крим, який перебував під владою Золотої Орди, у 40-х рр. XV ст. звільнився від цієї залежності і потрапив під юрисдикцію місцевої династії кримських ханів.

Отже, в добу раннього середньовіччя міжцивілізаційні кордони неодноразово змінювали свою конфігурацію. Причорномор'я на довгі сторіччя перетворилося на зону постійних збройних конфліктів. За цих обставин аж до середини XIII ст. за Причорномор'я як периферію Великого шовкового шляху велася запекла боротьба між італійськими колоніями, половцями, мешканцями Судака. В міру того, як середземноморська ділянка Великого шовкового шляху стала занепадати, саме Причорномор'я почало відігравати провідну роль у міжнародній торгівлі. З цим пов'язана і поява стаціонарних поселень ординців на дніпровських переправах, в районі Сіверського Дінця, у Криму. «Вперше в історії Джу- чидам вдалося принести міську цивілізацію саме у відкритий Степ» .

В ХГУ-ХУ ст. ст. торгівля стає переважно суходільною - товари перевозили караванами під охороною. Чорноморська торгівля втратила своє значення відразу після захоплення Криму татарами. Південна й східна торгівля на той час стала занадто ризикованою та невигідною справою. Неймовірних зусиль коштувало доставити товари через Молдавію та Волощину до Константинополя, де збігалися всі шляхи на Схід. Поступово центр міжнародної торгівлі на українських землях переміщується до Г аличини та Волині, де виникли вірменські, караїмські, німецькі, грецькі торгівельні колонії.

Як і в часи античності, морем проходила основна частина величезної торгової артерії, що з'єднувала Європу з Азією - так званий Великий шовковий шлях. Сухопутними його відгалуженнями були Крим і пониззя Дніпра. На тлі занепаду трансконтинентальної торгівлі підвищувалася роль чорноморських портів, контрольованих Генуезькою республікою і перетворених нею на перевалочний пункт міжнародної торгівлі. Кафі (нинішній Феодосії, яку називали «Таврійським Константинополем»), заснованій на місці глухого греко-алан- ського селища, судилося стати найбільшою серед чорноморських колоній Генуї. Генуезці дістали її від нікейського імператора Михайла VIII Палеолога як нагороду за допомогу у відновленні Візантійської імперії і близько 1281 р. посадили там свого консула. Невдовзі Кафа дістала право виключної торгівлі на Чорному морі й набула слави «ще одної Генуї» - це був вузол перетину торгових шляхів, найбільший у Північному Причорномор'ї ринок работоргівлі, продажу шовку, спецій, хліба та риби, судно-будівництва.

Власне генуезців у Криму було небагато - в 1475 р. близько тисячі осіб. Armenian Maritima (Морська Вірменія) - під такою назвою фігурує південно-східне узбережжя Таврії в італійських хроніках і документах Генуезької республіки XIV-XV ст. ст. зовсім не випадково: до останньої чверті XV ст. з 70 тис. городян Кафи близько 47 тис. були вірменами. Місцями традиційної вірменської колонізації в Криму були Кафа (Феодосія), Сугдея (Солдайя, Сурож, Судак), Сурхат (Солхат, Старий Крим) та пізніші за часом виникнення Кеозлев (Євпаторія), Ка- расубазар (Білогірськ), Чембало (Балаклава), Акмечеть (Сімферополь), Чуфут- Кале та ін. Чисельність вірмен до завоювання його турками оцінюється в широкому діапазоні від 150 до 300 тис. осіб⁹. В часи генуезького панування вірмени становили більшість серед привілейованих верств населення (родова знать), торговців, які відігравали важливу роль у торгівлі зі Сходом, а також ремісників (зокрема уславлених будівельників), кустарів та селян. Середньовічний Крим (передусім Кафа, Сурхат, Карасубазар та монастир Сурб-Хач) був важливим центром вірменської рукописної традиції, традиції мініатюри, а також поезії.

Найбільшою венеціанською колонією була Сугдея/Солдайя (Судак), що в 1230-х рр. визнала зверхність кримського хана. Впливовим утворенням було Князівство Феодоро з центром у Мангупі, яке у XIV ст. займало значну територію південно-західної Таврики з прилеглим узбережжям, й управлялося візантійською династією з вірменського роду Гаврасів-Таронітів. У центрі Криму упродовж XIII ст. існувало князівство із центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням .

Не без проблем, але на паритетних засадах всі вони співіснували з кримськими татарами аж до завоювання Криму Османською імперією. Після розпаду Золотої Орди в степовому Криму татари створили власну державу, яка проіснувала з 1441 до 1475 р., коли над нею був встановлений османський протекторат. Тиск османів на східну Європу виявив слабкість і беззахисність Візантійської імперії, неспроможність християнських держав Європи об'єднати зусилля для відсічі спільному ворогові. В 1453 р. турки підкорили Константинополь, 1460 р. - Морею, 1461 р. - Трапезунд. Кафа у 1475 р. була по-варварськи розграбована, османи влаштували тут масову різанину, передусім знищуючи представників вірменської аристократії. Понад 40 тис. вірменів, за відомостями В. Кондаракі, вивезли з Кафи і частково віддали в яничари.

Падіння Візантійської імперії перетворилося на геополітичну катастрофу євразійського масштабу. В світі з'явилася велика кількість греків-вигнанців. Поширюючись країнами світу, вони несли надбання грецької науки та християнського світогляду, а разом із ними - й визвольні ідеї. Бурхлива історія Близького Сходу та Закавказзя теж стала причиною викидання нових й нових хвиль біженців з традиційних місць розселення. Не оминали вони своєю увагою й Крим. Впродовж XVI - XVII ст. ст. сюди прибували біженці з Вірменії та Кілі- кії, Константинополя, Львова, де вони не погодилися на унію з католицькою церквою.

В низці тогочасних джерел вірмени називалися другою за чисельністю етнічною групою кримських міст. Лише у Кафі в 1650 р. нараховувалося 32 вірменські церкви, а в 1775 р. - 24. Ситуація докорінним чином змінилася після анексії Криму Росією: на плані Кафи, складеному росіянами в 1784 р., позначені лише 7 вірменських церков .

І все ж, слід наголосити, після підкорення Криму османами його внутрішнє життя унормовувалося на засадах значної віротерпимості та широких меж внутрішнього самоуправління. Висока Порта визнавала самоврядність мусульманської (турки, татари, потурнаки), православної (греки, черкеси, алани, слов'яни), вірменської (окремо григоріанського та католицького віросповідання), караїмської та кримчацької громад. У межах названих конфесійних спільнот впродовж віків османського панування відбувалися надзвичайно цікаві з наукової точки зору процеси культурного обміну та асиміляції, внаслідок яких власне і сформувалися всі основні старожитні етноси Криму.

Тим часом геополітична ситуація на порубіжжі Степу та етнічного ареалу східних слов'ян також зазнала змін. Упродовж ШУ-КУ ст. ст. між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою жодної влади. Слов'яно- тюркське населення цього регіону і поклало початок козацтву. На початку XV ст. згадується про татарських козаків, а 1492 р. датовані відомості про козаків-християн.

Взаємини Кримського ханату та державних утворень, до складу яких у післямонгольську добу входили українські землі, були позбавлені вітальності, хоч позначені тривалими і плідними етапами взаємовигідного співробітництва і культурного обміну . З одного боку, від 1480-х рр. ханат здійснював широкомасштабну експансію в українські землі Великого князівства Литовського, реалізуючи стратегію економічного й демографічного виснаження буферної степової і лісостепової зон. Як зауважував О. Бертье-Делагард, «орда, не сіючи, збирала живі жнива» . Лише на початку 1540-х рр. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти за рамки формату незгасаючої війни з Кримським ханством, уклавши з ним нову угоду. Хану належали 15-тисячні упоминки «за добрість» у підтримці боротьби ВКЛ проти Москви, що виплачувалися двічі на рік .

В підоснові названої стратегії перебували як політичні, так і економічні чинники. Прагнучи повернути втрачені внаслідок удалих контратак ВКЛ південноукраїнські землі, Гіреї, які вважали себе спадкоємцями Золотої Орди, впродовж кількох сторіч оспорювали належність земель спочатку з ВКЛ, а згодом - Річчю Посполитою. Слід зауважити, що тривалі періоди недержавного життя ніби викреслювали порубіжні території з політичної історії Євразії, що згодом давало підстави претендувати на них низці держав, які намагалися згодом «приватизувати» період бездержавності у той чи інший спосіб.

Однак, все ж із часом вирішальну роль відігравали особливості економічного життя ханату. Екстенсивне кочове скотарство, що було традиційною основою соціального укладу і станової структури ханства, тісно залежало від обширів пасовищ і природно-кліматичних умов. Ця обставина і виступала спонукальним чинникам традиційно притаманної кочовикам войовничості: захоплення нових територій, здобичництво (зокрема ясир), прибутки від контролю над торговельними шляхами давали можливість компенсувати недоліки привласнюючого типу господарювання. За точними спостереженнями вітчизняного дослідника В. Грибовського, степове здобичництво не варто розглядати як бандитизм: за умов обмеженості ресурсів це був, поряд з торгівлею, «платою за службу» та реципрокціями («обміном дарунками»), засіб підтримання стабільності степових спільнот .

Життя впродовж кількох сторіч на порубіжжі протиборчих державних утворень на засадах напіввоєнного існування, щоденної готовності до нападів і необхідність підтримувати існування місцевих збройних формувань для захисту пограниччя виступили не лише першопричиною утворення українського козацтва й козацького міфу, а й урешті - появи нового непередбачуваного гео- політичного актора (яким стала Запорозька Січ), та системотвірним чинником ментальності модерних українців. Геополітичне протистояння на теренах Дикого Поля між козаками, донцями і кримцями тривало сторіччями, переоб- рамлюючись з виразно рицарського середньовічного протистояння в неміцні короткочасні союзи, війни, походи. Надзвичайна затребуваність професійних військових найманців усіма політичними гравцями епохи стала спонукальним чинником зростання таких верств. Згодом і самі вони перетворилися на вагому політичну силу і, висунувши зі свого середовища ватажків, почали брати активну участь у євразійській політиці.

Слід нагадати, що через Причорномор'я пролягали торговельні шляхи до Криму та Московщини з величезними по тих часах торговельними оборотами найбільш затребуваних товарів: прянощів, вин, дорогоцінностей, хутра, меду, риби, м'яса та солі з таврійських лиманів. Все гостріше поставало запитання: хто контролюватиме ці шляхи?

На початок XVI ст. територія Кримського ханства охоплювала вже не тільки степовий і передгірний Крим, але й великі степові простори між низов'ями Дніпра і Дону, а також степ між Доном і Кубанню. Першою столицею кримських ханів став заснований на місці старої вірменської колонії і генуезького торгового пункту Солхату Крим (Ескі-Крим, Старий Крим). В другій половині XV ст. столиця перемістилася до Бахчисараю, населення якого швидко зросло до 25 тис. осіб. Порівняно із 70-тисячною Кафою це було невелике місто, однак, як засвідчила історія, ставка кримських ханів відігравала вирішальну роль у його модерній історії. Третім за значенням на півострові було місто-фортеця Гезльов (нині Євпаторія) з гаванню на 200 суден.

Размещено на Allbest.ru