Міф про "царський подарунок" Микити Хрущова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міф про «царський подарунок» Микити Хрущова

Під час анексії Криму українські телеканали всебічно висвітлювали події на півострові. У пам'ять врізалася постать жінки явно інтелектуального вигляду, яка нервово, з великою емоційною напругою кричала тележурналісту: «Не хочу быть хрущёвским подарком!». Що ж, залишається констатувати, що дуже часто поведінку людей визначають історичні міфи. Ми надовго втратили Крим, тому що два десятиліття не звертали на нього уваги.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого і закон від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області до складу УРСР викликані низькою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з них більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов теза про «царський подарунок» М. Хрущова Україні переводить розмову до геть іншої площини. Об'єктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який, мовляв, розпорядився зробити так, а не інакше.

Власне, волі, проявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент ухвалював потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, коли він став таким вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення реформ, які вважав необхідними. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з'їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, котрі істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа комуністичної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав'язувати свою волю партії, державі, країні.

Та в концепції «царського подарунку» є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. М. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Й. Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Чому б не поставити під сумнів й передачу Криму?

Перші обриси концепції «царського подарунку» проявилися вже у другій половині 1950-х рр. Московська компартійно-радянська номенклатура була незадоволена тим, що М. Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування в Києві. «Ревнощі» до України, намагання представити М. Хрущова як своєрідного «агента впливу» УРСР у Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу. Передача «всесоюзної оздоровниці» Україні не сприймалася московським пануючим кланом як територіальна втрата. У пресі ця акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів «віковічної дружби» двох «братніх» народів.

Після 1991 р. передача Криму Україні почала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів «волюнтаризму» М. Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення півострова навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав.

У пострадянській російській історіографії таке трактування було найбільш поширеним, практично офіційним, але не суцільним. Проаналізуємо, як описувалася ця подія у колективній монографії «Политическая история: Россия -- СССР -- Российская Федерация», що вийшла друком у Москві 1996 р.: «У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 р. тижневої давності указ, що затверджував постанову президій Верховних Рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське -- як своєрідний «подарунок» до 300-річного ювілею «возз'єднання» України з Росією».

Звертає на себе увагу взяття в лапки двох ключових слів: подарунок і возз'єднання. Лапки сигналізують, що автори поставилися з іронією до змісту, який вкладався в обидва поняття. Якщо лапки у слові «возз'єднання» означали явну відстороненість від радянської ідеологеми (зрештою, цілком зрозумілу в рік виходу цієї монографії), то такі самі лапки у слові «подарунок» вказували вже на відстороненість від ідеологеми, що виникла в пострадянській Росії. Указ від 19 лютого 1954 р. не містив у собі жодних пов'язань з ювілеєм Переяславської ради, та й опублікований він був лише через тиждень після підписання, як справедливо зазначали автори монографії.

«Подарункова концепція» пережила критичний для неї 1999-й рік, коли було введено в дію українсько-російський договір із взаємним визнанням існуючих державних кордонів. У першому кварталі 2004 р., коли відзначалися 350-ліття Переяславської ради і 50-ліття входження Криму до складу України, ця концепція стала популярною в російській пресі.

Зокрема, відомий журналіст А. Друзенко, який підготував для першого у 2004 р. номера «Литературной газеты» матеріал під назвою «Втрачене братерство», писав: «Добре пам'ятаю, з яким розмахом святкували 300-ліття цієї історичної події... До цієї дати було приурочено й щедрий подарунок Микити Хрущова: саме у рік 300-ліття до складу України передали Крим». З тексту статті випливало, що разом з втраченим братерством втрачалася територія.

Мені не доводилося читати в українській пресі ностальгічних скарг щодо втрати Україною Придністров'я, до чого теж був причетний М. Хрущов. Навпаки, незнання проблеми цієї території нашою громадськістю, включаючи державних службовців, які мають повноваження надавати українське громадянство, просто-таки вражаюче. Інституту історії України НАН України постійно доводиться видавати довідки про те, що всі, хто народився на лівому березі Дністра до 1940 р., є українськими громадянами за ознакою народження. Навпаки, ностальгічні скарги з приводу втрати Криму були поширені в російській пресі.

Як реагували українські журналісти та історики на «подарункову концепцію», що панувала в російських і деяких українських російськомовних виданнях? Вони цілком справедливо вказували на те, що ця кампанія не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 р. М. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Він ще не був тоді тим Хрущовим, який відклався в нашій пам'яті.

Справді, у 1954 р. М. Хрущов був одним із дев'яти членів президії ЦК КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, котрий бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими дев'ятьма ще в 1953 р.

Президією називався керівний орган ЦК у період між ХІХ та ХХІІІ з'їздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву -- політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, М. Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розв'язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом у компартійно-радянському апараті і серед населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. А К. Ворошилова і В. Молотова переважна більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Й. Сталіна) плану з часів власного дитинства. Кожний з них мав у 1954 р. 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.

Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої «антипартійної групи», коли з президії ЦК було виведено п'ятьох противників першого секретаря і введено вісім його прибічників, М. Хрущова можна вважати «вождем» у компартійно-радянському розумінні цього терміна.

Відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ліквідація ГУЛАГу і здійснення активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму до складу УРСР -- це теж його ініціатива, схвалена колективним керівництвом у КПРС, яке існувало з 1953 по 1957 рр.

Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати М. Хрущова? У літературі пострадянського часу, у тому числі популярній, цілком правильно підкреслюються економічні аспекти такого рішення. Однак ми вже звикли до ситуації, що виникла у 1991 р., і тому переносимо в радянську дійсність сучасні реалії. Один із прибічників економічної концепції приєднання Криму до України нещодавно цілком переконано написав: «Навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України». Що тут є правильним, що неправильним?

Правильне те, що Кримом як об'єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об'єктивним чинником. Науково обгрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва.

Неправильне саме уявлення про «економічний простір», коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще в роки перших п'ятирічок було побудовано так званий «єдиний народногосподарський комплекс» із жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій вони знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам у Москві. У такій системі не могло існувати окремого «економічного простору» України або Росії. Саме через це передача Криму УРСР була неможливою для Москви в 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.

У 1954 р. передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це можна проілюструвати на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену на Інститут південних морів ім. О. Ковалевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об'єкти світового рівня, зокрема Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися в розпорядженні Москви до 1991 р.

У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки «жорсткою економічною необхідністю» і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу немає згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей «подарунок» було приурочено.

Так, згадки нема. Це не означало, однак, що ініціатори названих законодавчих актів не бажали використати зміну кордонів на користь України у пропагандистських цілях.

Відомо, що М. Хрущов звертався до Й. Сталіна з пропозицією відзначити 290-літний ювілей Переяславської ради у 1944 р. Вождь погодився заснувати бойовий орден Богдана Хмельницького, але ініціативи з сумнівним ювілеєм не підтримав. Та після його смерті М. Хрущову вже ніхто не міг перешкодити привернути увагу радянських людей до «возз'єднання» двох народів у 1654 р. Тим більше, що надходив справжній, 300-літний, ювілей Переяславської ради.

Пропагандистська кампанія почала готуватися одразу після арешту Л. Берії. На липневому (1953) пленумі ЦК КПРС, який розглядав його справу, виступив перший секретар Львівського обкому Компартії України З. Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідували «луб'янський маршал» та його поплічники в УРСР, доповідач усе-таки знайшов місце для такої заяви: «Ми стоїмо напередодні історичної події -- трьохсотліття возз'єднання двох великих народів -- російського та українського». Тоді до ювілею залишалося півроку.

Варто звернути увагу на те, як З.Сердюк дозволив собі назвати український народ: великим! Дозволив собі, бо йому дозволили. Раніше в комуністичній новомові такого визначення не існувало (хіба що в найбільш критичний період війни з нацистською Німеччиною). Наступники Й. Сталіна розуміли, що з припиненням масових репресій у них залишається єдина можливість утримати український народ у кордонах радянської імперії: переконати його в тому, як йому добре «під зорею Радянської влади». Із втратою терористичного чинника, який «залізом і кров'ю» цементував єдність багатонаціональної держави, стократ зростала вагомість пропагандистського чинника.

Східні мудреці казали: скільки б разів не повторювати слово «халва», у роті не стане солодко. Пам'ятаючи це, М. Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні й постарався обернути доцільну під економічним кутом зору акцію у підсолоджуючу пропагандистську упаковку: старша сестра передає молодшій частинку себе.

У ленінсько-сталінські часи «старша сестра» надто ревно ставилася до розмірів «молодшої», а тому іноді відкраювала територію з більшістю українського населення на свою користь або на користь Білорусії і Молдавії. Україна зростала територіально тільки за рахунок власних етнічних земель, які перебували в кордонах інших країн. Етнічна належність цих теренів українському народові була в таких випадках достатньою підставою для територіального розширення СРСР за рахунок сусідніх держав.

У 1954 р. уперше і востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії. В указі Президії Верховної Ради про передачу Криму фігурувала тільки економічна доцільність: «Спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв'язки». Жодних інших аргументів, як це зрозуміло, у тексті цього документа бути не могло. А ось із того, що подібні аргументи бралися до уваги у відносинах між союзними республіками, можна було скористатися пропагандистам.

Тому кампанія з відзначення 300-ліття Переяславської ради, яке припадало на один день -- 18 січня 1954 р., розтягнулася на цілих півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського шоу було пов'язано з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Криму УРСР.

Як відбувалася інтеграція Кримської області до складу УРСР? 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, присвячене розгляду спільного подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. На урочисте зібрання прибули голова Президії ВР РРФСР М. Тарасов, заступник голови ВР РРФСР І. Зимін, а від Української РСР -- голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, заступник голови республіканського уряду М. Гречуха. Серед запрошених були перший заступник голови виконкому Кримської облради П. Лялін, голови виконкомів Сімферопольської та Севастопольської міських рад М. Катков та С. Сосницький. Спочатку виступив М. Тарасов, який повідомив про те, що Президія Верховної Ради та Рада Міністрів РРФСР, ураховуючи територіальну близькість Криму до України, спільність економіки й наявність тісних господарських і культурних зв'язків визнали доцільним передати Кримську область до складу УРСР. «Передача Кримської області сприятиме дальшому зміцненню братніх зв'язків між народами і відповідає загальним інтересам радянської держави», -- підкреслив М. Тарасов, після чого оголосив відповідну постанову.

Д. Коротченко висловив вдячність Президії ВР РРФСР і наголосив: «Передача Криму УРСР, враховуючи спільність економічного розвитку, територіальну близькість і міцніючі господарські та культурні зв'язки з Кримською областю, є цілком доцільним і дружнім актом, який свідчить про безмежне довір'я й любов російського народу до українського народу». В обговоренні взяли участь О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та інші члени вищого законодавчого органу СРСР. Голова Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов зазначив, що «розв'язання всіх територіальних питань між союзними республіками [...] основане на господарсько-економічній доцільності». Того ж дня Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР у склад УРСР».

26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії ВР СРСР, Остання ухвалила закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни у статті Конституції СРСР.

Проте значно раніше (10 квітня 1954 р.), не чекаючи прийняття відповідного союзного закону голова Ради Міністрів УРСР Н. Кальченко та секретар ЦК КПУ О. Кириченко звернулися до керівництва СРСР із проханням розглянути проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи з дальшого розвитку сільського господарства, міст та курортів Кримської області». Документом передбачалося значне розширення посівів овочевих культур, закладка нових садів (на початку 1950-х р. порівняно з 1940 р. у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тис. га), виноградників, ягідників, проведення заходів зі збільшення врожайності сільськогосподарських культур (у 1950 р. середній урожай зернових на кримській землі складав 3,9 ц/га) та підвищення продуктивності тваринництва. З метою заселення український республіканський уряд просив дозволу на додаткове переселення у Кримську область в 1954-1958 рр. 17,8 тис. сімей колгоспників. Згідно з поданим проектом, у Криму планувалися роботи щодо будівництва оздоровниць та благоустрою курортів із таким розрахунком, щоб упродовж 1954-1958 рр. довести кількість санаторних ліжок до 33,3 тис. з обслуговуванням 400 тис. чол. на рік, освоївши при цьому близько 600 млн руб. додаткових асигнувань. Міністерству шляхів доручалося розробити проект будівництва залізниці, яка з'єднувала б Сімферополь з Ялтою. Передбачалося відновлення портів, зведення морських вокзалів в Ялті та Феодосії, побудова портових пунктів у курортних місцевостях Південного берега Криму. Проект містив також комплекс заходів щодо розширення торговельної мережі на півострові, збільшення будівництва житла, покращення водопостачання та комунально-побутового обслуговування населення Кримської області.

Подоланню глибокої кризи в економічній та соціальній сфері півострова слугував «План заходів щодо господарської роботи у Кримській області», затверджений 16 липня 1954 р. на засіданні Президії ЦК КПУ. Згідно з ним, Міністерству охорони здоров'я та соціального забезпечення УРСР доручалося вивчити становище, яке склалося в лікувальних закладах області, стан пенсіювання в міських та районних відділах соцзабезпечення; Міністерству торгівлі та Укоопспілці -- надати допомогу населенню Криму в забезпеченні хлібобулочними виробами, заготівлі картоплі, овочів та фруктів, а Укрпромраді ставилося завдання розробити заходи зі збільшення вилову риби та її переробки, розширити виробництво плодовоягідних вин і плодопереробку в регіоні.

Рішення вищого керівництва партії та уряду СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було схвально зустрінуте жителями Криму. Проте поряд із позитивними відгуками на акцію Російської Федерації серед деякої частини населення півострова спостерігалася певна настороженість. Так, секретар Кіровського райкому партії Саричев повідомляв ЦК КПУ, що в районі «більшість товаришів ухиляються від оцінки факту приєднання Криму до України і на поставлене питання -- як дивляться на це -- відповідають -- уряду видніше, як краще». В «Інформації про відгуки трудящих Кримської області на указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу УРСР» зазначалося, що серед мешканців Ялти і Сімферополя «ведуться розмови про те, що на керівні посади Україна буде направляти своїх працівників, і що у зв'язку цим очікується велика перестановка кадрів». Крім того, населення прагнуло почути відповіді на запитання стосовно майбутнього адміністративного підпорядкування:

Чи буде Крим окремою областю?

Чи залишиться Сімферополь обласним центром?

Чи збільшиться територія області за рахунок інших районів, що прилягають до Криму?

Кому будуть підпорядковані місцеві оздоровниці?

Крім ідеологічної підготовки кримчан до змін через публікацію матеріалів на українську тематику в місцевій пресі, численні зустрічі партактиву з колективами промислових підприємств, колгоспів та радгоспів, керівництво УРСР переймалося виробленням дієвих заходів із забезпечення швидкого економічного піднесення всіх галузей виробництва Кримської області. Відразу після святкування офіційної передачі Криму Україні, 26 липня 1954 р., ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи з дальшого розвитку сільського господарства, міст та курортів Кримської області», згідно з якою з республіканського бюджету передбачалося впродовж 1955 р. виділити 100 тис. руб. на облаштування прибережної смуги Південного берега Криму. Уже в перше десятиліття після передачі на півострові було збудовано потужний хімічний промисловий комплекс. Із метою зрошування сільгоспугідь, водопостачання Сімферополя, Севастополя, Судака, Феодосії та Керченського півострова в 1961 р. розпочалося будівництво Північно-Кримського каналу. крим радянський український

Таким чином, входження Криму до складу УРСР у лютому 1954 р. зумовило швидкий економічний прогрес Кримської області.

Що собою являла українізація Криму в 1950-х рр.? Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області до складу УРСР було схвально зустрінуто жителями півострова. Проте деяке занепокоєння викликало так зване «питання про мову». У побутових розмовах висловлювалося припущення про те, що відтепер «викладання у всіх школах і вузах буде проводитися на українській мові, [...] обласна газета виходитиме на українською й усі вивіски, назви установ теж будуть українські». Певна стурбованість панувала в колективі Сімферопольського обласного драматичного театру, значна частина якого була переконана в тому, що з відкриттям в обласному центрі українського театру російська трупа змушена буде переїхати за межі області.

Спираючись на архівні документи, можна стверджувати, що часто-густо ініціативу в «українізації» регіону перебирав на себе Кримський обком КПУ. В серпні 1954 р. його бюро ухвалило рішення про вивчення української мови та літератури у школах Кримської області. У записці, надісланій до ЦК КПУ, зазначалось: «В зв'язку з передачею Кримської області до складу УРСР Кримський обком КПУ вважає необхідним увести в 1955-1956 навчальному році вивчення української мови та літератури в школах Кримської області і просить розглянути наступні пропозиції по даному питанню:

Для того, щоб надати учням шкіл області системні знання з української мови та літератури і тим самим забезпечити можливість випускникам навчатися в спеціальних середніх навчальних закладах та вузах УРСР, ввести з 1955-1956 навчального року вивчення української мови та літератури з ІІ по VШ клас включно у всіх школах області.

Запровадження вивчення української мови з 1955 року пояснюється тим, що в області немає підготовлених кадрів учителів, знаючих українську мову. Ці кадри необхідно підготувати протягом 1954-1955 навчального року.

В області з 2193 учителів початкових класів лише 94 знають українську мову. Однак і вони досвіду викладання української мови зовсім не мають. Усього необхідно підготувати 1500 учителів для ІІ-^ класів.

У Кримській області 320 семирічних і 140 середніх шкіл. В кожну семирічну школу необхідно направити одного викладача і в кожну середню школу -- двох викладачів української мови та літератури. Вони ж будуть вести викладання в школах робочої та сільської молоді. Усього необхідно мати 600 учителів.

Обком партії просить ЦК КП України дати вказівку Міністерству освіти УРСР про направлення в Кримську область 600 учителів української мови та літератури для викладання в середніх та семирічних школах з 1955-1956 років.

У зв'язку з тим, що в окремих семирічних школах учителі української мови не будуть мати повного 18-ти годинного навантаження, просимо дозволити облвиконкому виплачувати вчителям повну ставку.

В період з 19549-55 навчального року провести курси по вивченню української мови учителями початкових шкіл у кількості 1500 чоловік.

Дати вказівку Міністерству освіти розробити програму курсів і забезпечити вчителів початкових класів області підручниками української мови [...].

З метою забезпечення матеріальної допомоги та здійснення контролю за якістю викладання української мови в школах просимо ввести додатково в штат Кримського обласного відділу освіти 3 інспекторів-методистів, в штат Севастопольського, Сімферопольського, Керченського, Ялтинського, Євпаторійського, Феодосійського, Джанкойського, Білогірського районного відділу освіти -- по одному інспектору-методисту.

Створити при Кримському обласному інституті удосконалення вчителів кабінет української мови та літератури в складі завідувача та двох методистів».

Відомо, що задовго до початку нового навчального року, а саме з кінця листопада 1954 р., викладання української мови розпочалосч в п'яти початкових класах трьох шкіл Сімферополя. Якщо у 1955-1956 навчальному році українська вивчалася в 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то в 1958-1959 році -- в усіх других, третіх та п'ятих класах 19 766 учнів.

Упродовж 1955-1956 рр. на засіданнях президії ЦК Компартії України неодноразово розглядалися питання, пов'язані з виданням українською мовою органу Кримського обкому КПУ газети «Радянський Крим», переходом кримського обласного книжкового видавництва на випуск масової літератури українською мовою, створенням у м. Сімферополі українського театру музичної комедії, організацією відділення української мови та літератури в Кримському педагогічному інституті.

Передача Криму Україні, на думку вищого політичного керівництва республіки, неодмінно повинна була позначитися на топоніміці регіону. 5 вересня 1955 р. президія ЦК Компартії України ухвалила постанову «Про перейменування деяких населених пунктів Кримської області». Рішення республіканської партійної еліти було продиктоване тим, що «у Криму багато населених пунктів, географічних територій мають незрозумілі для більшості населення області назви». Першим для виправлення «незрозумілої» назви партійні бонзи обрали селище Алупка-Сара Ялтинської міської ради, яке повинно було перетворитися на Шевченкове. Отже в такий спосіб верхівка КПУ долучилася до цілеспрямованих дій союзного керівництва з детатаризації Криму.

Утім, здійснити прискорену спробу «українізації» Криму республіканським можновладцям, так і не вдалося. Після ухвалення нового союзного закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти» (грудень 1958 р.; в УРСР відповідний лист з'явився у квітні 1959 р.), яким передбачалося право батьків обирати мову навчання своїх дітей, кількість школярів півострова, котрі бажали вивчати українську мову, почала зменшуватися. У 1970-1971 навчальному році залишилася тільки одна українська школа в Сімферополі, в якій навчалося 412 учнів.

Небажання пропагувати впровадження української мови у всіх сферах суспільного життя на півострові спостерігалося і з боку очільників Кримської області. Мотивуючи збитковістю, бюро Кримського обкому КПУ 15 грудня 1959 р. закрило газету «Радянський Крим», припинило дубляж українською мовою журналу «Блокнот агітатора», бюлетеня «Виноградарство і садівництво Криму». За даними на 1959 р., етнічний склад населення півострова суттєво не змінився: українці становили 22,3%, а росіяни -- 71,4%.

Що собою являв кримськотатарський національний рух у 1950-1980-х рр.?

Серед опозиційних течій і рухів повоєнного періоду в СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух -- самовіддана і послідовна боротьба нескореного народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізацію прав і свобод, гарантованих йому міжнародними актами, союзною та українською республіканською Конституціями. Перші кроки у становленні кримськотатарського національного руху безпосередньо пов'язані з реакцією депортованого народу на той суворий і принизливий режим «спецпоселення», в якому він опинився внаслідок примусового виселення 1944 р. У зведеннях радянських каральних органів знаходимо чимало переконливих свідчень про поширення серед кримських татар таких випробуваних форм протесту, як масові втечі з місць поселення, порушення встановленого режиму їх функціонування.

Певні надії на розв'язання своїх нагальних потреб кримськотатарський народ пов'язував із політичною «відлигою». Підстави для цього давали публічні заяви першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, а також схвалені в згаданий період численні партійно-урядові документи. Водночас указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок -- громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» хоча й передбачав зняття з обліку спецпоселення та звільнення з-під адміністративного нагляду кримських татар, однак повністю позбавляв їх права на компенсацію нажитого поколіннями та втраченого при виселенні майна й, найголовніше, закривав їм вистражданий шлях на історичну Батьківщину.

Незважаючи на обмеженість та непослідовність, нормативні документи 1950-х р. зіграли певну роль у піднесенні кримськотатарського національного руху. На перших етапах його об'єднуючим осередком стали ветерани КПРС із числа кримських татар, колишні відповідальні партійні та радянські працівники. Акції ветеранів революційного руху, учасників громадянської і Великої Вітчизняної воєн, кримськотатарської інтелігенції з вимогами повернення кримських татар до Криму поклали початок масовій петиційній кампанії, яка широко розгорнулася у другій половині 1950-х рр. У процесі її здійснення (написання колективних та індивідуальних заяв із подальшим врученням їх вищим посадовим особам СРСР) сформувалася і зміцнилася організаційна структура кримськотатарського національного руху. Його ядром стали ініціативні групи з підготовки петицій і збору підписів, які по- сідовно об'єднувалися в межах вулиці -- села -- району -- міста -- області. Діяльність цих груп спрямовувала республіканська ініціативна група, що координувала всю загальну петиційну кампанію не лише в Узбекистані, а й інших республіках СРСР. За неповними даними, у різних ланках ініціативних груп самовіданно працювало близько 5 тис. активістів. Вони регулярно проводили збори з вироблення текстів петицій, обирали делегації представників кримськотатарського народу для поїздок до Москви, Києва, Сімферополя, відкрито й зацікавлено обговорювали звіти своїх посланців. Характерно, що подібна організаційна структура, випробувана в період петиційних кампаній, збереглася з деякими змінами і надалі, реально вплинула на формування органів кримськотатарського самоврядування.

На початку 1960-х рр. до кримськотатарського національного руху активно долучається нове покоління. У грудні 1961 -- січні 1962 рр. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків своєї діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру рідного народу, інші просвітницькі цілі. У той самий час у молодіжній аудиторії виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілев, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Підготовлені статутні документи передбачали проведення організацією роз'яснювальної роботи серед кримських татар, підтримку петиційних кампаній, збір коштів для потреб національного руху. «Союзу кримськотатарської молоді» так і не вдалося повною мірою розгорнути свою діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації було заарештовано.

У середині 1960-х рр. актив кримськотатарського національного руху почав частіше проводити маївки, мітинги, демонстрації, приурочені до дня народження В.Леніна, який у 1921 р. підписав декрет про створення Кримської АРСР, річниць трагічних подій, пов'язаних із депортацією народу з Криму, інших важливих дат в історії кримських татар.

За інформацією Комітету держбезпеки при РМ СРСР, у другій половині 1960-х рр. у кримськотатарському національному русі простежувалося дві течії -- поміркована, яка передбачала розв'язання проблем у рамках радянських законів шляхом проведення петиційних кампаній, та більш радикальна, що обґрунтовувала необхідність залучення до вирішення кримськотатарського питання міжнародних організацій, у тому числі ООН.

Штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму штовхали останніх на пошук шляхів в обхід чинного законодавства. Перешкоджаючи розселенню кримських татар на території півострова, радянські «органи» вдавалися до різноманітних дій: від визнання недійсними угод на придбання будинків, виселення за межі Кримської області сімей кримських татар до фабрикації кримінальних справ за «порушення паспортного режиму», «дрібне хуліганство», «опір працівникам міліції», а в деяких випадках і за «особливо небезпечні державні злочини». У 1972-1976 рр. народні суди Кримської області винесли 364 рішення про визнання приватних угод купівлі-продажу будинків кримськими татарами недійсними. Упродовж 1976-1977 рр. обласні адміністративні органи за «порушення паспортного режиму» і порядку купівлі-продажу будинків притягнули до адміністративної відповідальності 2437, до кримінальної -- 98 громадян.

Жодний випадок беззаконня не залишався без уваги активу кримськотатарського національного руху. Так, виселення трьох родин кримських татар -- Губанова, Мазінова і Курсейтової -- з сіл Червоний Крим і Спокійне Сімферопольського району 30 листопада 1972 р., саме напередодні відзначення Дня Конституції і 60-річчя утворення СРСР викликало стихійну демонстрацію за участі близько 200 кримських татар. У червні 1978 р. на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму вдався до самоспалення Муса Мамут, якому представники силових структур області погрожували повторним притягненням до суду за «порушення паспортного режиму».

Допомогу кримськотатарському національному руху надавав Національний центр кримських татар у США і створений при ньому фонд «Крим». Останній ставив за мету «поширювати інформацію про становище кримських татар та інших релігійно-етнічних груп населення Криму, оприлюднювати факти політичних і адміністративних репресій проти учасників кримськотатарського національного руху, сприяти збереженню та розвитку матеріальної й духовної культури Криму». Активізація кримськотатарського національного руху в 1970-1980-х рр. нерозривно пов'язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів -- Мустафи Джемілева. Акції протесту, спрямовані на звільнення М. Джемілева з ув'язнення до рівня акцій солідарності з усім кримськотатарським народом. Безпосередню участь у них брали А. Сахаров, П. Григоренко, О. Некрич, Л. Копелєв, О. Галич та інші політичні й культурні діячі.

Гасла «перебудови» вселяли надії на краще, але водночас переконували в необхідності більшої скоординованості зусиль із боку кримськотатарського національного руху. На порядок денний стало питання про створення організаційних структур руху. У підготовленому в листопаді 1988 р. статуті Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) підкреслювалося: «Ситуація, яка склалася з розв'язанням кримськотатарського питання, висуває перед активістами кримськотатарського національного руху необхідність переходу до більш організованих форм політичної боротьби за свої національні права і демократію».

Організаційне оформлення руху, поширення впливу ОКНР як у СРСР, так і за його кордонами значною мірою підштовхнули керівництво Радянського Союзу до нових кроків у розв'язанні національних проблем кримських татар. Ухвалення ряду законодавчих і нормативних актів (серед них -- декларації Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів підданих насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» від 14 листопада 1989 р.), спрямованих на відновлення історичної справедливості, подолання важкої спадщини радянської тоталітарної системи символізувало завершення тієї боротьби, яку вели кілька поколінь кримських татар за повернення на історичну Батьківщину, створення нормальних умов для національно-культурного розвитку.

Размещено на Allbest.ru