Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

Господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом як фактор, що змусив кримську владу обрати шлях нової економічної політики. Дослідження специфічних особливостей проведення радянської політики коренізації в Криму.

Рубрика История и исторические личности
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 07.08.2017
Размер файла 73,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Народження Кримської АСРР

Після кривавої бані, влаштованої більшовиками під час останнього упокорення Криму, питання «Чий Крим?» навіть номінально не підіймалося в суспільному дискурсі. Власне його нікому було підіймати. Найбільш активна частина населення була жорстоко винищена когортою євдокімових, землячок, кунів та решти напівбожевільних «червоних демонів», решта - заклякла від жаху. Саме в таких обставинах більшовики починали будівництво царства загальної рівності на півострові.

Серед тих небагатьох, хто зважився висловитися проти тогочасних засобів діяльності більшовиків, був М. Султан-Галіїв. У доповіді Наркомнацу він зазначав: «Жорстокий червоний терор залишив незгладиму тяжку реакцію у свідомості кримського населення. Всі відчувають сильний, суто тваринний жах перед радянськими працівниками, недовіру та глибоко затамовану злість». Особливу увагу цей казанський татарин приділив характеристиці ставлення корінного населення Криму до влади: «Все у свідомості татарського населення переломлюється як прояв організованої, але прихованої колоніальної політики радянської влади. Вона народжена недовірою до Сходу як до території дрібнобуржуазної стихії та переслідує мету повної економічної та політичної деморалізації турко-татар як авангарду визвольного руху колоній. Радянська влада та комунізм є новою формою європейського імперіалізму, яка ґрунтується на запереченні права приватної власності, а тому є ще більш могутньою і грізною, ніж та, що була раніше. Ось думка, яка отруює наскрізь свідомість кримських татар, які вмирають від голоду та сухот... І не дивно, після всього сказаного, що татарське населення, яке так радісно зустріло радянську владу (про це говорять майже всі працівники) зараз вже налаштоване проти нас, передаючи свої настрої через турецькі судноплави, котрі приїжджають з Туреччини і в Анта- лію. Воно тікає в гори, шукаючи там порятунку».

М. Султан-Галіїв висловлював думки, які були у всіх на слуху, його висновки впали на добре підготовлений ґрунт. Керівництво РКП(б) покладало великі сподівання на новий турецький уряд Мустафи Кемаля, але всі ознаки засвідчували, що він починав схилятися на бік Антанти. Центральний орган кримських більшовиків з прикрістю вказував, що кемалісти, які відвідували Крим або слідкували за подіями з розповідей людей, які звідти прибували, були дуже стурбовані становищем на півострові. «Головотесне здійснення основ різко окресленої диктатури пролетаріату, - підкреслювала газета - викликало втечу частини туземної інтелігенції, навіть і радикальної, до визволеної братерської кемаліст- ської Туреччини, яку вони подбали поінформувати, як вони розуміли дії радянської влади. Наші помилки стали відомі в Туреччині, і Антанта ними вельми вміло оперує. Ми ризикуємо підірвати наш авторитет в Туреччині та на Сході».

Центр врахував негативні наслідки червоного терору відкликанням з Криму його безпосередніх виконавців і відрядженням на ключові пости М. Полякова (в лютому 1921 р.) та І. Акулова (у березні 1921 р.). На півострів в лютому був направлений М. Султан-Галіїв з метою обстеження існуючого становища, а також С. Кіров (наприкінці квітня) - з метою виявити ставлення місцевих кадрів до питання про організацію республіки.

Тим часом дискусії навколо шляхів та методів вирішення кримського питання в більшовицькому середовищі не припинялися. Намагаючись ввести місцеву стихію в рамки, місцева преса відреагувала редакційною статтею з симптоматичною назвою «Побольше вдумчивости! К происходящим районным собраниям Российской коммунистической партии». Зріз домінуючого на той час у партійній масі - масі переможців - погляду заслуговує на цитування: «Коли ми так підійдемо до питання, ми уникнемо двох можливих ухилів - надмірного русифікаторства і неприродної східноманії. Близькість Сходу і головна близькість до нас Константинополя - центра буржуазно-націоналістичного пантюркістського и панісламістського руху - палиця о двох кінцях. З одного боку, кожному революціонеру очевидно, що звідси з Криму можна нанести цьому руху один з ударів, намагатися перетворити національно-визвольний рух в радянський революційний, з іншого боку - пантюркісти-співробіт- ники Кемаля мріють про свій вплив на Крим. І тут потрібне перш за все реальне врахування сил і відповідальностей».

Голова комісії ВЦВК і ЦК РКП(б) Ш. Ібрагімов, заявив на пленумі обкому РКП(б) 16 червня 1921 р., що червоний терор здійснювався надто жорстко, і населення потерпало внаслідок надмірної кількості надзвичайних органів

Ш. Ібрагімов виступав з доповіддю «Про завдання повноважної комісії ЦК РКП(б) та ВЦВК». Її ключовою тезою було «посилення роз'яснювальної роботи серед татар». Констатуючи, що трудове татарське населення недостатньо представлене в радянських органах влади, і партійна робота серед татар також провадиться незадовільно, Ш. Ібрагімов убачав необхідні зрушення за умови перетворення Криму на республіку, в якій татарське населення стало б міцною базою радянської влади й повинне було нести її до всіх мусульманських країн Сходу.

Питання про приналежність Криму Росії або Україні в Москві навіть не дискутувалося. Російське керівництво не бажало чути про претензії українських керівників на Крим. Цього було достатньо, оскільки радянська Україна являла собою псевдодержаву і знаходилася під цілковитим контролем Кремля. Позиція Москви озвучувалася керівництвом Криму. 21 січня 1921 р. на спільному засіданні Кримревкому і обкому РКП(б) розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР», яке завершилося такою резолюцією: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві в якості окремої одиниці, надати їй назву «Кримська автономна область». Протокол засідання доповнювався судженням Ю. Гавена, який залишався при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати “Кримською Комуною”.

Ще 12 листопада 1920 р. в Харкові визнали, що Крим перебуває за межами компетенції ЦК КПУ. Цю позицію засвідчила доповідна записка начальника Закордота при ЦК КП(б)У Фріца Маркуса Феліксу Кону. В ній йшлося, що протягом січня - березня 1921 р. з Криму в Україну було вивезено всіх українських керівників, а також матеріальні ресурси КП(б)У, відправлені раніше для потреб кримської повстанської армії.

У програмній статті газети «Красный Крым» від 30 березня 1921 р. уперше чітко вказувалося (не без підказки «старших товаришів з Москви»), що партія більшовиків мусить звернути особливу увагу на роботу серед неросійського населення Криму, і зокрема серед кримських татар: «Без встановлення найтіснішого контакту з татарами... ми не вирішимо цих питань і, зрозуміло, в жодному разі не посилимо симпатій до нас з боку трудящих Туреччини». Останній, ударний висновок газети звучав так: «Кожний радянський працівник повинен у своїй повсякденній роботі пам'ятати, що Крим є всеросійське вікно до Туреччини та Близького Сходу».

Услід за першою статтею орган обкому РКП(б) і Кримревкому почав друкувати програмні статті, які віддзеркалювали рішення X з 'їзду РКП(б) щодо національного питання і можливої організації влади в Криму: «Москва та Анкара» (3 квітня 1921 р.), «Про роботу серед татар» (13 квітня), «Революційний рух в Туреччині та національне питання на окраїнах Росії» (15 квітня), «Основне кримське питання» (26 квітня), «Державна форма Криму» (28 квітня), «Ще раз про національне питання Криму» (29 квітня).

Пленум Кримського обкому РКП(б), що відбувся 7 травня, обговорив питання «Про державну форму Криму» і рекомендував 1) залучати різні національні групи Криму (передусім кримських татар) до участі в радянських і партійних структурах влади; 2) надати кримським селянам землю у повне користування навіть за рахунок скорочення земельної площі радгоспів; 3) надати татарській мові статус офіційної з переведенням на неї роботи державних установ. Тільки виконання цих вимог, як підкреслювалося в рішенні пленуму Кримського обкому РКП(б), відкриє шлях до формування остаточного державного устрою Криму для забезпечення дійсно революційного впливу на Схід.

Через тиждень, 13 травня Кримський обком РКП(б) організував обласну нараду татар-комуністів, на якій виступив з промовою присутній як спостерігач С. Кіров. Опинившись на певний час (до листопада) в Криму, С. Кіров виступав як повноважний представник вищого партійного керівництва і озвучив сформовану в Москві ідею: перетворити Крим на інтернаціональну республіку - аванпост радянської Росії на Сході. У постанові наради ця ідея втілювалася у таких висловах: «Цілком революційно-доцільною державною формою для Криму є проголошення його інтернаціональною республікою, яка входить в Російську Федерацію, взявши за основу конституцію однієї з існуючих республік».

Аргументуючи таке рішення, нарада виходила з «географічного положення Криму як авангардного поста РСФРР в країнах Близького Сходу, з уже існуючого факту проголошення України республікою, завдяки чому Крим в адміністративному відношенні перетворився на своєрідний острів, з того, що Радянська влада стосовно всіх колишніх колоній царської Росії впроваджувала тактику організації та визнання вже створених республік Татарії, Туркестану, Башкирії, що Крим протягом перших двох періодів Радянської влади був проголошений автономною республікою з санкції ЦК як федеративна частина РСФРР».

У рішеннях цієї наради формулювалася позиція Кремля, а не татар. На обліку в Кримському обкомі РКП(б) перебувало в цей час лише 192 татарина - як місцевих, так і казанських (тобто цілком відірваних від кримськотатарських реалій). У нараді брали участь 23 делеговані ними представника. Думок татарського населення відносно статусу Криму вони не відбивали. Тим часом одним із завдань прибулої з Москви повноважної комісії Ш. Ібрагімова було виявлення татарської позиції щодо статусу Криму. Логічним кроком у цьому напрямі було скликання безпартійної татарської конференції. Одразу після припинення воєнних дій на території колишньої імперії, якою заволоділи більшовики, в усіх її регіонах стали проводитися безпартійні конференції, які допомагали новій владі вивчати настрої й потреби населення і корегувати згідно з ними поточну політику.

«Корегування поточної політики» відбувалося улюбленими більшовиками засобами залаштункових перемовин, дискредитації та прямого примусу. Досить багатогранну картину тогочасної «політичної кухні» зобразив І. Фірдевс у своїх спогадах, які зберігаються в Державному архіві АРК. Цитуємо їх, хоч цитата є довгою, за монографією Т. Бикової, присвяченою утворенню Кримської АСРР:

«Період особливо гострої кризи починається з травня місяця й тягнеться до 7 листопада 1921 р. У зв'язку з повстанням, провалом продрозверстки, гострим голодом, загибеллю технічних культур Криму усередині кримської організації РКП виникають тертя, розбіжності й гостра боротьба, яка призвела до розшарування на місцевих і немісцевих, на підпільників та непідпільників, а також по інших лініях. Зрештою, ця боротьба й тертя виливаються у форму вимоги, з одного боку, якнайшвидшої ліквідації ревкомів, оголошення Криму республікою, ліквідації повстання татар не зброєю, а шляхом розшарування й послідовного проведення щодо татар політики партії з національного питання. Основною групою в організації, яка підняла ці питання, були татарські відповідальні працівники, члени ревкому й бюро татарської секції при обласному комітеті, секретарем якого в той час був я. Ліквідація політичної кризи вимагала прийняття цілого ряду термінових і рішучих заходів, які в загальному зводилися до того, що необхідно було б перенести центр ваги в політиці на національне питання, розуміючи його як татарське, а в економіці орієнтуватися на спеціальні технічні культури Криму. В обстановці воєнного стану й наявності обласного комітету не було жодної можливості навіть оформити як суспільно-партійну думку точку зору тієї частини організації, яка бачила й усвідомлювала неправильність політичної й економічної лінії вищих органів Криму. Обком в особі товаришів Акулова, Полякова, Єфремова й Кірова із плеядою більших і малих військових працівників, слухняних до їхніх примх та велінь, не розумів згубності своєї неправильної політики й тому не знаходив потрібним змінити напрямок. Кримські питання зрештою були перенесені на рішення в ЦК, де правильність точки зору товаришів, які висловлювалися за оголошення Криму республікою й зміну курсу політики була підтверджена, а для організації й проведення рішень ЦК відносно кримських питань була створена спеціальна комісія - повноважна комісія ВЦВК на чолі з товаришем Ш. Ібрагімовим. Незважаючи на постанову ЦК ВЦВК і надсилання спеціальної комісії обком і ревком продовжували свою колишню політику, додавши їй особливу різкість. Вся енергія обласного комітету відтепер була спрямована на вигнання з Криму «республіканців» й у першу чергу невеликої групи місцевих татарських відповідальних працівників. Видаються постанови за постановою про спрямування у розпорядження ЦК Фірдевса, Бабахана, Гавена, вживаються заходи до виключення Меметова з партії та ін. Найбільш скандальним і курйозним моментом, який підкреслив до шаржу й карикатури становище обкому, була наступна обставина: 12 травня одержали повідомлення з центра від Наркомнаца про оголошення Криму республікою, 14 травня ВЦВК підтвердив постанову Наркомнаца, 20 травня одержали телеграму від ЦК, що підтверджувало оголошення Криму Республікою. У той же день ранком IV обласна партійна конференція під тиском обласного комітету в особі Акулова приймає постанову, яка заперечує доцільність оголошення Криму республікою. Вийшло незручне становище - ЦК, ВЦВК, Наркомнац, одна третина організації й населення в особі татар за Республіку, обласний комітет у своїй більшості разом з військовими працівниками - проти. Акулов без спочинку їздить по повітах й організує сили проти Республіки на майбутню через шість місяців V партійну конференцію. Організація в повному розумінні слова приходить до стану занепаду. Доходимо до V конференції, де політика Акулова тріщить по всіх швах і лінія обкому дістає гідний осуд».

Незважаючи на залізні засади «демократичного централізму», центр до запровадження (в 1922 р.) посади генерального секретаря ЦК РКП(б) незадовільно справлявся з групівщиною і анархічними діями місцевих працівників. Тим більше, що в Криму керівні працівники мали протилежну позицію щодо майбутнього статусу півострова: одні бажали відсунути татар на манівці, а інші - створити кримськотатарську автономію, незважаючи на те, що татари являли собою національну меншину.

Політична позиція цих останніх була голосно озвучена на безпартійній татарській конференції, скликаній одразу після обласної наради татар-комуністів. Хоча конференція вважалася безпартійною, на ній задавали тон діячі Міллі Фірки.

А. Бекіров висловлював припущення, що скликання цієї конференції засвідчує факт передачі влади на півострові від Кримревкому до татарської громади. І. Апаз вказував на необхідність негайного утворення наркомату закордонних справ, очолюваного представником кримськотатарського народу. А. Ісхаканова вітала ідею утворення в Криму автономної республіки, але не бажала, щоб її закони писалися в Москві. О. Дерен-Айєрли сподівався на те, що депутати безпартійної татарської конференції виправлять всі помилки, допущені Кримським обкомом РКП(б) під час його перебування при владі. С. Айвазов закликав вирішувати питання, пов'язані зі створенням республіки, в узгодженні з інтересами кримськотатарського народу, а не з інтересами московського пролетаріату. Конференція обрала свій постійний орган - Раду семи і доручила їй сприяти створенню в Криму автономної республіки з урядовими структурами, вільними від диктату з центру, зв'язатися з кемалістською Туреччиною і просити у неї допомоги для подолання широкомасштабної кризи, що виникла на півострові.

ЦК РКП(б) і РНК РСФРР аніскільки не заперечували утворення автономної республіки. 18 травня це було підтверджено пленумом ЦК РКП(б), після чого секретар ЦК В. Молотов надіслав в Сімферополь телеграму із запрошенням відвідати кримськими представниками Москви для спільної з Наркомнацем розробки відповідного положення. 24 травня постанова пленуму Центрального комітету була підтверджена рішенням політбюро ЦК, про що В. Молотов знову поінформував кримських керівників. Останні, однак, не працювали тривалий час над розробкою документів про статус майбутньої автономії. У них на руках залишалася більш відповідальна справа: вибори до рад. Після застосування запобіжних, головним чином терористичних заходів, які мусили гарантувати, що на кожний депутатський мандат висуватиметься тільки один представник - від РКП(б), об'єднане засідання президії обкому РКП(б) і Кримревкому затвердило строки виборів: в міські ради - у липні, в районні - з кінця липня, в сільради - у серпні. Кримревком наполегливо надсилав на місця такі стандартні накази: «Мобілізуйте весь партійний і радянський апарат, пристосовуючи його до виборчої кампанії. До проведення виборів зніміть з роботи якомога більшу кількість відповідальних працівників, надішліть в районні та сільські ревкоми для зміцнення, перевірки, очищення останніх від антирадянських елементів. Районні та сільські ревкоми на час виборів повинні бути міцним оплотом Радянської влади».

Владу, яка називалася радянською, утворювали не ради, а ревкоми, добиваючись потрібних електоральних результатів терором і пропагандою. Ревкоми утворювалися органами більшовицької диктатури - чекістами і особістами. Отже, причинно-наслідкові зв'язки у «народовладді» більшовицького зразка були не прямими, а оберненими. Робітничо-селянську владу насправді формували не робітники з селянами, а створені партією більшовиків органи державної безпеки. Вибори в повітах і сільрадах теж пройшли з величезною перевагою більшовиків. Управління справами Кримревкому у звіті про наслідки виборчої кампанії вказувало: «За дуже рідкісними випадками населення до виборів поставилося свідомо. У ради пройшло понад 70 відсотків комуністів». Наважимося стверджувати, що іншого результату виборів на той час у Криму просто не могло бути, однак це не означало легітимності нової влади. І так звані «виборці», і позбавлені виборчого права, і ті, хто самоусунувся від «волевиявлення», добре це усвідомлювали. Отже, імітація зовнішніх ознак демократизму та суспільна легітимація більшовицько-радянського тандему на довгі роки стала основним його завданням.

Заключний етап у конструюванні органів радянської влади розпочався з розгляду на оргбюро ЦК РКП(б) питання про стан справ у Криму. 19 вересня 1921 р. після вивчення матеріалів двох ворогуючих між собою угруповань кримських керівників оргбюро ЦК прийняло рішення відкликати І. Акулова з півострова і рекомендувати на посаду голови ЦВК Кримської республіки Ю. Гавена, а на посаду голови РНК - С. Саїд-Галіїва. Нагадаємо, що в тодішній табелі про ранги голова Раднаркому в незалежних або автономних республіках вважався особою № 1. Незабаром Президія ВЦВК затвердила в радянському порядку мандат С. Саїд-Галіїва і відрядила його в Крим «для надання практичної допомоги Кримревкому у підготовці та проведенні Всекримського установчого з'їзду рад і у розв'язанні національного питання».

Всекримський установчий з'їзд рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів працював у Сімферополі з 7 по 11 листопада 1921 р. 10 листопада його учасники одноголосно ухвалили Конституцію Кримської СРР. У розділі «Основні положення» стаття 2 проголошувала, що державними мовами створюваної республіки є російська і татарська. Тут же вказувалося: «Віднині Кримська СРР стає до лав тих федерацій Великої Радянської Росії, котрі всім своїм існуванням промовляють: тільки в умовах диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства можна вирішити національні протиріччя».

Конституція проголосила «вільний, рівний та тісний союз національних груп працюючого населення Криму». В діючій Конституції КСРР було відсутнє положення про те, що кримські татари являли собою титульну націю. Символіка прапора й герба була суто радянською, але назва “Кримська Соціалістична Радянська Республіка” повторювалася двома мовами - російською і кримськотатарською. В ній не містилося й натяку на те, що це - конституція автономної республіки з істотно обмеженим спектром повноважень. У ст. 3 проголошувалося: “Кримська СРР заявляє про свою тверду рішучість залишитись однією з складових частин загальної федерації великої Російської республіки на початку тісного й повного політичного та економічного об'єднання для спільної боротьби за торжество комуністичної революції”.

Варто наголосити, більшовики не розглядали ані Крим, ані кримських татар як суб'єкт внутрішніх політичних відносин, а тим більше - міжнародних. Вони всього лише намагалися використати і кримське, і кримськотатарське питання з найвищою ефективністю для забезпечення своїх власних політичних амбіцій. На початку 1920-х рр. вони не соромилися висловлювати свої аргументи і навіть публікували їх у пресі, намагаючись пояснити свою, як багатьом тоді здавалося, невиправдану прихильність до кримських татар.. Так, зокрема в 1923 р. воєнно-статистичний нарис «Червоний Крим» повідомляв: «Створення самостійної Кримської Республіки, яка є наймолодшою у Федерації, виходить також з деяких мотивів міжнародного та внутрішнього порядку. Кримські татари, які складають четверту частину всього населення в Криму, тісно пов'язані з Туреччиною та Балканами, тому що в епоху царату маса татар виселилася з Криму в Добруджу, Туреччину та Болгарію. Крим, таким чином, служить ланкою, що пов'язує між собою Радянську Федерацію з Туреччиною та Близьким Сходом, і створення автономної республіки, яка є здійсненням бажань татарських мас, закріплює цей зв'язок та вплив Радянської Росії на мусульманському Сході».

В. Ленін ще у 1919 р. підтримав національну революцію в колишній Османській імперії, а Радянська Росія надала Туреччині фінансову та матеріальну допомогу. Думку про те, що Кримська республіка зможе “перетворитися на смолоскип, що передає світло пролетарської революції на Схід”, поділяли й керівники кримських комуністів. У березні 1919 р. Кримське бюро ЦК КП(б)У з резиденцією в Мелітополі заснувало у своєму складі Мусульманське бюро з метою, як підкреслювалося у постанові, “радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу”.

Втім, у більшовиків була й інша - не менш вагома підстава для запровадження коренізації. За чотири роки після повалення самодержавства кримськотатарський національний рух став масовим і організованим: Міллі Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів, натомість сили кримських більшовиків, якщо не враховувати партійного складу Червоної армії, обчислювалися кількома сотнями. В листопаді 1920 р. татарські націоналісти звернулися до Кримського ревкому з проханням про легалізацію і надання їм можливості провадити релігійну і культурно-освітню діяльність. Бела Кун відмовився мати справу з Міллі Фіркою, натомість у січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М. Султан-Галіївим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору і амністія членів Міллі Фірки та учасників партизанського руху “зелених”. М. Султан-Галіїв рекомендував створити у Криму автономну республіку із най- ширшим залученням татар до державного управління.

Отже, мова йшла про територіальну, а не національну автономію. Слід відзначити, що етнонаціональна ситуація на півострові формально не давала підстав для отримання політичних переваг певною етнічною групою. Строкатий склад населення не дозволяв також сформувати кримську республіку як кримськотатарську. Щоб протистояти вимогам татарських організацій визнати їх представниками титульної нації, на що вони мали історичні права, Кримський обком РКП(б) розпорядився терміново провести регіональний перепис населення. Будучи войовничими атеїстами, більшовики провели цей перепис у квітні 1921 р. за релігійною ознакою. Методика проведення перепису розроблялася таким чином, аби довести, що на статус титульної нації в Криму могли претендувати тільки росіяни. Всього в Криму було зареєстровано 721 тис. мешканців 59 національностей. Серед них росіяни, українці і білоруси складали 51,5%, татари, турки і роми - 25,9, євреї та кримчаки - 7,0, німці - 5,9, греки - 3,3, болгари - 1,7, вірмени - 1,7, болгари - 1,6, поляки - 0,8%. Уже після утворення республіки, у листопаді 1921 р. секретар обкому І. Акулов на V обласній партконференції зізнався: “Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки тлумачилося ними як об'ява Татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то ця політика була б помилковою”.

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. На ній були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв'язувати питання про повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово. В телеграмі на ім'я уповноваженого НКЗС в Криму він занотував: “Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправа не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект”.

18 жовтня 1921 р. була прийнята постанова ВЦВК і РНК РСФРР «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як «територіальна» автономія в складі РСФРР. Згодом, 11 листопада 1921 р. делегати І установчого з'їзду рад Криму постфактум схвалили ті рішення, що вже були прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з'їзду. Однак татари не припиняли спроб зміцнити свій політичний вплив. Так, на Сімферопольській обласній конференції комуністів кримськотатарської національності (травень 1921 р.) гаряче обговорювалася вимога оголосити Крим татарською республікою, яка мала б право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв'язувати питання про повернення емігрантів. Наслідком подібних акцій стали суттєві зміни в тактиці і стратегії більшовиків у автономії.

На почесну посаду голови Кримського ЦВК був обраний Ю. Гавен. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Наркомом землеробства став У Ібраїмов, робітничо-селянської інспекції - І. Ібраїмов, освіти - К. Хамзін, охорони здоров'я - Х. Чапчакчі. Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах в системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов'язки були істотно обмежені. Роль татар у перетворенні губернії на автономну республіку не афішувалася, хоча й не заперечувалася.

Утворення Кримської АСРР відбувалося у важкій економічній ситуації: на півострові, як і у степовій частині України, на Північному Кавказі і в Поволжі, спалахнув жахливий голод. На півострові він не лише обумовлювався природними катаклізмами (посуха), а й критичним антропогенним навантаженням, створюваним частинами Червоної армії. Ситуація в Криму з продовольством виявилася надзвичайно важкою ще до того, як почалася посуха. Суть її переконливо охарактеризував у своїй доповідній записці в Наркомнац РСФРР М.Султан-Галіїв: «У Сімферополі, де в мирний час розміщувалося не більше 80 000 населення, в теперішній час з перебуванням 4-ої армії поміщається до 200 000 осіб. Зрозуміло, що все це, разом узяте, створює жахливу економічну кризу в усьому Криму. Продовольче становище погіршується з дня на день. Весь Південний район (споживаючий), населений переважно татарським населенням, в теперішній час буквально голодує. Хліб дають лише радянським службовцям, а інше населення, як в містах, так і в селах, абсолютно нічого ні отримує. В татарських селах спостерігаються уже випадки голодної смерті. Особливо посилюється дитяча смертність». На тлі голодування та антисанітарії, що царювали на півострові, критично загострилася епідеміологічна ситуація: загалом впродовж 1921 р. було зареєстровано понад 5 тис. випадків висипного і 7 тис. поворотного, майже 700 - черевного тифу, понад 1 тис. - віспи. Епідемії названих захворювань найбільш загрозливого характеру набули у містах: Сімферополі, Севастополі, Керчі та Феодосії. Внаслідок голоду та епідемій вимерла майже третина мешканців Карасубазару.

Почастішання смертних випадків від голоду змусило сімферопольську владу утворити 1 грудня 1921 р. Центральну республіканську комісію допомоги голодуючим - КримЦКДопгол, яку очолив секретар Кримського обкому РКП(б) А. Ізраїлович. Однак спільної мови з центром він не знаходив. Уповноважений КримЦКДопгол у Москві К. Сорін доповідав у Сімферополь: «Я відразу наштовхнувся на цілий ряд перешкод з боку Держплану, ЦСУ, Наркомпрода, Наркомнаці, які, кожний окремо, мали дуже суперечливі відомості про становище в Криму». 3 лютого 1922 р. А. Ізраїловича змінив на посаді Крим- ЦКДопголу голова ЦВК Кримської АСРР Ю. Гавен, який так само відзначав неналежну допомогу центру.

Пасивність Кремля у вирішенні проблем голодуючих кримчан тим часом пояснювалася дуже просто - голод був використаний як універсальне знаряддя боротьби з так званим політичним бандитизмом. Ситуація в Криму була ще гіршою для радянської влади, ніж в Україні. В. Ібраїмов у виступі на пленумі обкому 22 серпня висловився цілком відверто: «Вся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК і Червону армію, внаслідок чого остаточно тероризувалося робітниче і татарське населення». Це викликало відповідну реакцію з боку населення, особливо татар. Наприкінці 1920 р. повстанці, яких тут називали зеленими, налічували в своїх лавах від 8 до 10 тисяч осіб. Пізніше їх чисельність почала зростати, особливо в районі Ялти та Алушти, де концентрувалося татарське населення. Голод справлявся з повстанцями ефективніше, ніж каральні експедиції. Розповідаючи про боротьбу з голодом, місцеві чиновники мимоволі вказували на причину, яка керувала діями представників влади, коли вони відмовлялися від боротьби з голодом: «Татарин мовчки, без нарікань, без протесту, без боротьби помирав в своїх селах, частіше за все навіть не виходячи з хати».

За офіційними даними, у квітні 1922 р. в Криму голодувало 377 тис. осіб. Сукупна кількість жертв голоду становила у першій половині 1922 р. (включно з листопадом і груднем 1921 р.) близько 75 тис.. У цілому за 1921 - 1923 рр. загинуло близько 100 тис., з них до 75 тис. кримських татар.

Президія ВЦВК лише 16 лютого 1922 р., коли в Криму почалася масова смертність, визнала цей регіон голодуючим. Це означало, що про голод в Криму стало можливим писати, і 18 лютого К. Сорін опублікував в центральній більшовицькій газеті «Правда» першу кореспонденцію з такими словами: «Фунт хліба в Алушті коштує до 160 тис. руб. Всі жахи Поволжя є в наявності в Криму: цілком з'їли всю худобу й коней, сільське населення покидає свої житла і наводнює міста, відсоток смертності прогресивно зростає. По шосейних шляхах Севастополь - Сімферополь - Євпаторія, у містах, на вулицях і біля вокзалів валяються трупи і кинуті матерями діти».

Як уже підкреслювалося, голод завдав найбільш сильний удар по татарському населенню. Це викликало тривогу в союзному Наркоматі у справах національностей, який нічого не знав про розрахунки свого очільника покінчити з антирадянським рухом за допомогою голоду. Представник Наркомнацу прямо заявив про необхідність попередити «загибель цілої нації».

Перший американський корабель з хлібом прийшов у Феодосію 28 лютого 1922 р., але цей хліб був призначений для голодуючих Поволжя. Безпосередньо в Крим АРА прийшла у серпні 1922 р. Спочатку американці планували годувати лише дітей, але побачене змусило їх звернути увагу й на доросле населення.

Допомога АРА в Криму була найбільшою. Діти і дорослі забезпечувалися пайками, і отримували їжу у відкритих їдальнях. Було налагоджене постачання медикаментів і одягу. Від листопада 1922 р. до червня 1923 р. АРА надіслала в Крим 580 тис. місячних пайків і 104 тис. сухих пайків, 10 740 продовольчих посилок. Католицька місія з листопада 1922 р. до травня 1923 р. надала 265 тис. місячних пайків. Місія Ф.Нансена передала кримській владі з листопада 1922 р. до квітня 1922 р. 42 976 пудів продовольчих продуктів. Американська організація «Джойнт» асигнувала 15 тис. доларів США на потреби кримських дитячих закладів і 40 тис. пудів вугілля для опалення дитбудинків. У травні 1923 р. в Криму почала працювати Українська ЦКНаслідгол, яка відпустила 22 307 пудів продовольства.

В роки голоду чисельність населення Криму скоротилася, за даними поточного обліку, на 140 тис. осіб (з 720 до 580 тис.). На тих, хто вижив, чекав тривалий в часі і не менш драматичний комуністичний експеримент.

2. Господарський простір Криму

Незважаючи на те, що половина кримчан проживала у містах, основою економіки краю залишалося сільське господарство: зернове виробництво з ухилом в бік садівництва і виноградарства. Селянське землекористування аж до середини 20-х рр. дорівнювало за своїм обсягом половині обсягу приватновласницьких земель дореволюційного періоду (не слід, однак, забувати, що у приватному володінні осіб селянського стану перебувала до революції певна частина приватновласницьких земель). На кінець 1926 р. в Криму налічувалося 1767 земельних громад, які об'єднували 77 475 селянських дворів з 349,6 тис. осіб (91% сільського населення).

Більшість кримського селянства підтримала націоналізацію приватновласницьких земель, сподіваючись на те, що радянська влада розподілить між селянами конфісковані поміщицькі маєтки. Однак «соціалістичні» перетворення вимагали утворювати радгоспи і комуни, подібно до того, як це робилося в Центральній Росії в роки так званого «воєнного комунізму». Намагання подовжити в Криму «воєнний комунізм» в умовах переходу до нової економічної політики в усій країні викликало сплеск «зеленого руху», який влада звично кваліфікувала як політичний бандитизм. Щоб зіпертися на підтримку татарських селян, які здебільшого були безземельними або малоземельними, обком РКП(б) під впливом І. Фірдевса і С. Меметова прийняв 13 грудня 1921 р. рішення організувати комітети бідноти. Голова Татарського бюро в обкомі РКП(б) І. Фірдевс аргументував таке рішення прагненням «виділити справді пролетарські та трудові елементи і в реальній боротьбі з куркульством створити соціальну базу і психологічну передумову для комуністичного руху». Ю. Гавен пізніше опонував йому так: «Наша спільна політична лінія щодо селянства на цьому етапі розвитку революції несумісна з політикою застосування адміністративного примушування з метою розшарування селянства».

Обурення селян масовою організацією радгоспів, господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом, який припинив кризу і довів ефективність нової економічної політики, примусили кримську владу обрати вже уторований в інших регіонах країни шлях розвитку. Тим не менш, більша частина конфіскованих приватновласницьких земель не перейшла у розпорядження земельних громад, а опинилася в Державному земельному фонді (Фонд державного земельного майна - ДЗМ). Ці землі, розташовані здебільшого в центральних районах півострова, передбачалося віддати майбутнім емігрантам з Туреччини і Балкан або бідноті з охоплених економічною кризою єврейських штетлів українського Правобережжя. Проте ні татари, ні євреї не виявили бажання господарювати на посушливих землях Криму. Тому ці землі або не оброблялися, або здавалися в оренду заможним селянам, спроможним використовувати їх з належним ефектом.

У підсумку аграрних перетворень селянське землекористування було збільшене у 1925 р. до 1 494 тис. десятин порівняно з 983 тис. у 1916 р., тобто у півтора рази. Селяни одержали у своє користування 37% конфіскованих приватновласницьких земель (511 тис. дес.). Решту земель (867 тис. дес., тобто 63%) становили фонд ДЗМ, ліси і водні простори, землі радгоспів, міст і державних установ.

Від 1925 р. держава почала звертати увагу на підтримку колективних господарств. За два роки, від жовтня 1925 до жовтня 1927, кількість колгоспів збільшилася з 412 до 986, тобто в 2,3 разу. Найбільше поширювалися товариства спільного обробітку землі, меншою мірою - артілі і комуни. Склад перших колгоспів був здебільшого бідняцьким. Щоб створити важіль для суцільної колективізації, з 1928 р. активізувалася організація груп бідноти. З їхньою допомогою чекісти організували виселення з півострова в 1930-1931 рр. 4 235 селянських сімей, віднесених до категорії куркульських.

Спочатку розкуркулюванням найбільш заможних господарств й тих незаможників-«підкуркульників», які чинили спротив, а потім організацією податково-пільгового перепаду, коли одноосібників обкладали без міри податками, а колгоспників звільняли від них, Й. Сталін добився втягнення основної маси селянства в сільськогосподарські артілі. Одночасно він повернувся до ленінської продрозверстки, коли селянська продукція вилучалася в довільних кількостях без належної матеріальної компенсації. Наштовхнувшись на відмову селян працювати на державу майже безплатно, яка проявлялася у скороченні до мінімуму посівів, внаслідок чого продуктивні сили селян руйнувалися, а держава залишалася без хліба, Ленін у березні 1921 р. визнав право власності селян на вироблену в сільському господарстві продукцію включно з правом її реалізації на вільному ринку за цінами попиту й пропонування. В аналогічній ситуації Сталін 6 травня 1932 р. ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. і розгортання колгоспної торгівлі хлібом». У постанові визнавалося доцільним «після закінчення виконання цього хлібозаготівельного плану і утворення насіннєвих фондів, тобто з 15 січня 1933 р. надати колгоспам і колгоспникам цілковиту можливість безперешкодного продажу лишків свого хліба на свій розсуд як на базарах і ринках, так і в своїх колгоспних лавках». Насправді ця постанова «про колгоспну торгівлю» була дозволом на існування вільного ринку за цінами попиту й пропозиції для всіх селян, тому що на базарах ніхто не перевіряв, чи є селянин колгоспником, чи одноосібником. Фіксована дата (15 січня 1933 р.) теж не витримувалася в незернових регіонах, до яких відносився Крим. ОДПУ направило кримським чекістам 2 липня 1932 р. поштотелеграму з директивою негайно припинити гласну боротьбу з перекупниками на колгоспних базарах через органи міліції, і в тому числі скасувати рішення райкомів ВКП(б), які зобов'язували міліцію виставляти пости на колгоспних базарах і дорогах з метою боротьби з перекупниками. Таке рішення, зокрема, було ініційоване 9 червня Джанкойським райпарткомом і райвиконкомом. «Цей захід, - підкреслювалося у директиві, - викликаний необхідністю уникнути викривлень політики партії в галузі колгоспної торгівлі, попередити найменшу можливість відлякування колгоспника від базарів».

У серпні 1932 р. Повноважне представництво ОДПУ по Криму визнало, що існують численні факти, коли куркулі і спекулянти-перекупники активно діють на ринках і базарах в усіх районах Криму, прагнучи використати колгоспну торгівлю по-своєму і спрямувати її в капіталістичне річище. Було визнано, що перекупкою продуктів і перепродажем промтоварів на сільських ринках займаються в основному колишні торгівці, куркулі й розкуркулені. ПП ОДПУ зобов'язало кримських чекістів розгорнути широку освідомчу мережу на ринках, базарах, млинах, елеваторах, в домах селянина і готелях, всюди, де зупиняються колгоспники та одноосібники, які приїжджають зі своїми товарами, щоб виявити спекулянтів-перекупників. Вимагалося також посилити боротьбу із зловживаннями в державній і кооперативній торгівлі, пов'язаній з продажем товарів широкого вжитку в порядку зустрічної торгівлі (перепродаж товарів спекулянтам, розбазарювання фондів, самопостачання тощо).

Важливим напрямом роботи кримських чекістів було вилучення золота, валюти і валютних цінностей (тобто цінностей, які можна було б продати за валюту). У першій п'ятирічці чекісти провели кілька таких операцій серед специфічного контингенту кримчан, який у відповідних циркулярах характеризувався як «колишні поміщики, фабриканти, акціонери, графи, князі, гільдійці, великі домовласники, спекулянти тощо». Однак це завдання ускладнювалося двома обставинами. По-перше, «колишніх людей» (за термінологією чекістів), які вижили після усіх хвиль червоного терору, залишалося обмаль. По-друге, ті, хто залишався, давно були експропрійовані, і якщо вони щось зберегли на «чорний день», то змусити їх признатися в цьому було справою нереальною. Тому влада зробила доступними для радянських громадян мережу магазинів фірми «Торгівля з іноземцями».

Ця мережа була створена у липні 1930 р. для реалізації товарів за валюту виключно іноземцям - морякам і туристам. Через кілька місяців Торгсін почав продавати свої товари іноземним фахівцям і робітникам, запрошеним в СРСР за контрактом, які одержували частину заробітної плати у валюті. Нарешті, в грудні 1931 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про надання Всесоюзному об'єднанню Торгсін права здійснювати операції з купівлі дорогоцінних металів (золота)». У країні вже спостерігалися перші ознаки голоду, і держава розраховувала в обмін на хліб одержати побутове золото не тільки від невеликої кількості «колишніх людей», але й від селянства, серед якого в основному осіли вилучені з обігу в 1914 р. золоті монети царського чекану.

Власниками золотовалютних цінностей були також приватні отримувачі переводів з-за кордону. Інформація про таких людей була доступною, і чекісти цим користувалися. Як саме, вказувалося у циркулярі ПП ОДПУ по Криму від 25 березня 1932 р.: «У практиці роботи органів ОДПУ почастішали випадки вилучення інвалюти від приватних переводоотримувачів. Місцевими органами ДПУ заарештовувалися особи, на адресу яких надходили від наших кредитних установ цінні пакети з інвалютою, що пересилалися в СРСР через іноземні банки. Від таких осіб відбиралася розписка в одержанні валюти по переводах, потім вони звільнялися, а валюта безвідплатно вилучалася. Окрім того, в роботі наших органів і міліції помічені випадки арешту осіб, які здійснюють покупки в магазинах Торгсігу і конфіскації набутих ними товарів. Подібна практика вилучення інвалюти від переводоодержувачів і конфіскація набутих ними товарів стає відомою як родичам, що живуть за кордоном і пересилають інвалютні переводи, так само іноземним банкам, через які переводилися такі кошти». Цілком слушно вказуючи на те, що Торгсін зазнає великих втрат, органи ДПУ Криму попереджалися, що треба негайно припинити таку практику.

Проте від чекістів постійно вимагали реальних результатів в роботі з вилучення у радянських громадян золотовалютних цінностей. Тим часом тільки магазини Торгсіну надавали їм інформацію щодо осіб, які мали валюту. Тому заклики не різати курку, яка несе золоті яйця, мало впливали на повсякденну роботу чекістів. У жовтні 1932 р. ПП ОДПУ по Криму знову довелось в рішучій формі попередити відділення ДПУ в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Ялті, Керчі і Севастополі не арештовувати осіб, які користувалися послугами магазинів Торгсіну і не конфісковувати набуті в них товари.

Під тиском економічної кризи, яка знаходила свій вияв у голодуванні населення, Й. Сталін в січні 1933 р. відмовився будувати відносини міста з сільським господарством на засадах продрозверстки. Продукцію, вироблену в громадському господарстві колгоспів і на присадибних ділянках колгоспників, стали вважати власністю селян. Замість гумової продрозверстки селяни тепер мусили виплачувати державі натуральний податок у вигляді завчасно, ще до весняної сівби відомої частки майбутнього врожаю. Це означало, що втрати під час вирощування, збирання, транспортування і зберігання врожаю тепер лягали на ту його частку, яка залишалася селянам після виплати натурального податку. Отже, селяни мусили працювати так, щоб не допускати втрат.

В Кремлі відмовилися від продрозверстки тільки після трьох років її застосування. «Ручне управління» розподілом врожаю здавалося зручним керівникам партії. З його допомогою вони могли вирішувати не тільки економічні, але й політичні питання. Останній варіант хлібозаготівельного плану з урожаю 1931 р. становив (в млн. пуд.): для Криму - 17,5; Західної області - 14,5; Білорусії - 10,5; Дагестану - 11,5. Наведені цифри не йдуть у порівняння з навантаженням, накладеним на Україну. Якщо хлібозаготівельний план розверстати з врахуванням території, то одержимо в Україні вдвічі більше навантаження, ніж в Криму.

У 1932-1933 рр. в Криму був голод, викликаний хлібозаготівлями, як і в інших регіонах СРСР. Але голод, викликаний конфіскацією всіх продуктів харчування в січні - лютому 1933 р., був влаштований Й. Сталіним тільки в Україні, на Кубані і в Республіці Німців Поволжя. Конфіскація вирощених селянами на присадибних ділянках продуктів, яка супроводжувалася фізичною та інформаційною блокадами, Криму не торкнулася.

Група вчених Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, яка досліджує під керівництвом проф. О. Воловини (Університет Північної Кароліни) втрати від голоду, буде мати в 2017 р. розрахунок по регіонах СРСР. Член групи Наталія Левчук повідомила авторів цієї книги, що за попередніми даними втрати через надсмертність у 1932-1934 рр. становили по Криму 22,9 тис. осіб, тобто 28 осіб в розрахунку по 1000 осіб. В УСРР втрати через надсмертність в 1932-1934 рр. становили 3942,5 тис. осіб, або 133,5 на 1000 осіб, тобто в 17 разів більше.

Більш сприятливою була господарська динаміка у промисловості півострова. Відбувалося це зовсім не випадково: зрощення місцевого промислового сектору та місцевих когорт пролетаріату трактувалося ленінцями як базова передумова зміцнення так званої диктатури пролетаріату і була складовою політики коренізації. У 20-х рр. цензова промисловість Криму розвивалася прискореними темпами.

Отже, за сім років обсяг промислового виробництва зріс всемеро. Дві третини цензової промисловості припадало на галузі, що переробляли сільськогосподарську сировину (тютюнову, консервну, шкіряну, борошномельну тощо), майже третина - на машинобудування, металообробку і легку промисловість, 4% - на видобувну промисловість. Питома вага промисловості у загальній валовій продукції Кримської АСРР становила в 1929/30 р. 63,8%.

Керченський металургійний завод, який припинив свою роботу під час громадянської війни, за роки непу був відновлений. Перша домна знову запрацювала у квітні 1929 р. У 30-х рр. в Сімферополі були збудовані консервна фабрика і шкіряний завод. Істотно наростили свої виробничі потужності Севастопольський морський завод, Сакський бромний завод, соляні промисли. Проте в Криму, на відміну від України, не будували великі підприємства важкої індустрії. Чисельність робітників великої промисловості у 1929 р. становила 5063 особи. Більша їх частина (57%) були росіянами, на другому місці перебували євреї (15%). За роки першої п'ятирічки питома вага татар у великій промисловості підвищилася з 5,3 до 8,9%, а у промкооперації - з 9,2 до 16,6%.

Після вигнання врангелівських військ російський Раднарком майже негайно (21 грудня 1920 р.) прийняв декрет «Про використання Криму для лікування трудящих». Ще раніше, 14 грудня Кримревком націоналізував всі маєтки, вілли і дачі, які перебували у приватній власності.

Певна їх частина перетворилася на будинки відпочинку, санаторії і дитячі садочки. Вже з весни 1921 р. в Крим потягнулися тисячі й тисячі компартійно-радянських номенклатурників.

Вілли були поділені між ними залежно від їхнього місця в ієрархічній «табелі про ранги». Радянське керівництво виявило зворушливу турботу про «оздоровчий ремонт» своїх підлеглих, про їхнє повноцінне харчування навіть під час голоду 1921-1923 рр.

3. Політика коренізації в Криму

Головну ставку в стратегії дійсного опанування Кримом більшовики зробили на політику коренізації, що від початку мала двоїсте за своєю суттю завдання: по-перше, сприяти укоріненню більшовизму в привабливій національній «обгортці»; по-друге, нейтралізувати, а в перспективі - політично знищити національно-демократичний рух у середовищі етнічних громад. Завдання політики, яку проголосив у квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б), полягало в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити Кремлю контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Водночас в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.

10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план проведення татаризації радянського апарата. Після XII з'їзду партії ЦК РКП(б) коренізація у Криму стала ототожнюватися з татаризацією. Попри те, що в поліетнічному Криму проживали й інші корінні народи, усі зусилля органів влади були спрямовані лише на істотне поліпшення політичного статусу кримських татар, які менше за всіх підтримували радянську владу в перші місяці її існування. КримЦВК і КримРНК розробили перспективний план татаризації до кінця 20-х рр.

Своєрідний «татарський антураж» був віддзеркаленням тогочасного компромісу більшовиків з кримськотатарським національним рухом. В основі цього вимушеного компромісу було прагнення Кремля убезпечитися від поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль. Об'єднувати Україну й Крим разом, зважаючи на попередній досвід діяльності національних партій, в одній територіальній одиниці було для більшовиків життєво небезпечно.

В тільки-но створеному СРСР, який з формальної точки зору позиціонувався як союз вільних рівноправних республік з правом вільного виходу та відкритим членством, якщо говорити про лояльності громадянські, гостро постало питання загальнодержавної ідентичності. Не залишаючи поза увагою справедливість критики великодержавницької сутності Союзу, слід все ж наголосити - на початковому етапі затвердження і стабілізації радянського режиму ішлося про затвердження в якості загальнодержавної ідентичності не певної етнічної, а класової (пролетарської), як вважалося, позанаціональної/інтернаціональної за своїм змістом.


Подобные документы

  • Розкриття високого ступеню суспільно-політичної активності українського селянства на початку 1920-х рр. Перегляд більшовиками доктринальних засад марксизму, зокрема соціально-економічного складника. Перехід до нової економічної політики суспільства.

    статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017

  • Розвиток Криму як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря. Зміни етнонаціонального комплексу півострова. Наслідки включення Криму до складу російської імперії. Демографічна політика імперії в Криму.

    реферат [75,0 K], добавлен 07.08.2017

  • Дослідження проблеми співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики. Вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації. Впровадження політики суцільної колективізації в країні, її наслідки та особливості проведення.

    статья [27,7 K], добавлен 29.08.2013

  • Дослідження регіональних особливостей "української" коренізації. Національна політика коренізації радянського уряду (1923 р.) як загальносоюзна політика. Особливості радянської національної реформи 20-30-х рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні.

    курсовая работа [39,5 K], добавлен 12.06.2010

  • Поняття та загальна характеристика, а також хронологія впровадження нової економічної політики на території СРСР, передумови, оцінка результатів. Об'єктивні та суб’єктивні причини голоду 1921-1923 рр. в Україні. НЕП як альтернатива "воєнного комунізму".

    презентация [1,7 M], добавлен 04.06.2015

  • Історія Криму до 1954 р. як Кримського ханату, Таврійської губернії Російської імперії. Визначення кордонів України під час Жовтневої революції, політична боротьба та громадянська війна на півострові. Територіальна автономія Криму та політика коренізації.

    статья [508,6 K], добавлен 28.12.2010

  • Передумови і впровадження нової економічної політики. Суть реформування в галузі торгівлі, фінансів, сільському господарстві. Позитивні та негативні результати проведення НЕП. Причини відмови від засад нової економічної політики. Історичне значення НЕП.

    реферат [23,2 K], добавлен 28.10.2010

  • Аналіз діяльності дипломатичної місії США в Криму в квітні-листопаді 1920 року. Основні тенденції розвитку відносин США з Кримським урядом генерала П.М. Врангеля. Військово-економічна підтримка США російського антибільшовицького збройного руху в Криму.

    статья [26,7 K], добавлен 11.09.2017

  • Основні напрями радянської зовнішньої політики. Боротьба проти "соціал-фашизму" і "загострення капіталістичних протиріч". Радянська дипломатія і "колективна безпека". Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки. Нова концепція міжнародних відносин.

    курсовая работа [56,2 K], добавлен 09.02.2011

  • Юридична сторона передачі Кримської області до складу радянської України. Перші обриси концепції "царського подарунку". Особливості Криму у складі УРСР. Комплексний підхід до відбудови кримського господарства та вдалий план перспективного розвитку.

    доклад [54,6 K], добавлен 07.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.