Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

До початку світової революції як на Сході, так і на Заході, сподівань на яку більшовицька партія не відкидала аж до 1923 р., вона ладна була йти на формальні компроміси з багатьма впливовими національно-демократичними акторами, залишаючи за собою право їх знищення під тим чи іншим приводом, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму. Основним завданням більшовиків на тому етапі було збереження цілісності «колиски світової пролетарської революції» будь-якими засобами: за допомогою популістської демагогії і щедрих обіцянок передусім так званим «націоналам». Не дарма голова Комінтерну Г. Зінов'єв на ХІІ партз'їзді (1923 р.) казав: «Якщо у нас в радянській Росії почнуться національні тертя ..., це було б набагато небезпечніше, аніж навіть голод і людожерство, які ми пережили»296. В цій обмовці по Фрейду і віддзеркалилася внутрішня природа більшовизму, для якого гуманітарна катастрофа колосального масштабу не важила нічого порівняно із «катастрофою» суверенізації на постімперських теренах низки національних організмів. Саме задля попередження такої «катастрофи» правлячий режим розробив концепцію політики коренізації, а також систему інституцій та структур, які мали її запроваджувати в життя, суворо дотримуючись принципу пріоритетності інтересів партії.

Отож, у перспективному плані татаризації до кінця 20-х рр., про який ішлося вище, ставилася мета домогтися того, щоб татари складали 49% в центральному апараті управління і 45% на районному рівні. Татарам надавалися переваги перед рештою національностей при підготовці кваліфікованих кадрів, при вступі до навчальних закладів. У Кримському ЦВК було 32 татарина, 29 росіян, 7 українців, 3 німці, єврей, латиш, естонець, білорус. У РВК у 1924-1925 рр. налічувалось: 140 росіян, 42 татар, 5 німців, 6 євреїв, 2 вірмени, болгарин, 2 естонці, білорус, караїм, угорець. Татари були призначені на всі ключові посади кримських органів влади. Лише на посаді першого секретаря обкому комуністичної партії залишався представник російськомовного населення. Навесні 1925 р., обстеживши діяльність Кримської обласної партійної організації по реалізації політики коренізації комісія ЦК РКП(б) зробила наступні висновки: «1. Констатувати значні досягнення в напрямі залучення татарського населення до управління Республікою. 2. Що стосується роботи щодо втягнення решти національних меншин, як то німців, болгар, греків і т.і. і роботи в їхньому середовищі загалом, то вона майже цілком відсутня».

У листопаді 1923 р. в РСФРР були ліквідовані округи. В Криму скористалися цієї адміністративно-територіальною реформою і утворили 15 районів. Однак у вересні 1924 р. Президія ВУЦВК ліквідувала третину районів - Ак-Мечетський, Алуштинський, Армянський, Сарабузький і Старо-Кримський. В рамках районів створювалися національні сільради. Улітку 1925 р. до Криму була відряджена ревізійна комісія ВЦВК, яка відзначила «істотні досягнення у галузі залучення татарського населення до управління Республікою», але другим пунктом констатувала відсутність роботи серед інших національних меншин, власне німців, болгар, греків та інших. Після цього робота зі створення національних сільрад була прискорена.

Нерідко, однак, у гонитві за «справною цифрою» статистика коренізації спотворювалася. Реальний відсоток рівня татаризації радянського апарату показують не дані про наявність татар на виборних посадах, а національний склад державних службовців республіки. На 1 березня 1928 р. в Криму було зареєстровано майже 20 тис. службовців. Росіяни складали 59% цього складу, татари - 10,9%, українці - 6,3%, євреї - 11%. Ці показники явно не кореспондували з результатами Всесоюзного перепису населення 1926 р. по Кримській АСРР.

Попри це чимдалі більше татаризація наштовхувалася на спротив решти етносів. Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова. Передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тисяч татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірної зон, яким гостро бракувало землі. Воно стало тим більш гострим, що на певному етапі зіткнулося з планами союзного керівництва по створенню в Криму єврейських сільськогосподарських районів. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 десятини землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Водночас з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1926 р. повернулося до питання про єврейську колонізацію. Для вивчення питання була створена комісія на чолі з М. Калініним.

В. Ібраїмов і О. Дерен-Аєрли в багнети сприйняли ідею утворення КомЗЕТу. Між Ю. Ларіним і П. Смідовичем, з одного боку, і керівниками Кримської АСРР розгорнулася полеміка, яка час від часу виплескувалася на сторінки газет. В. Ібраїмов наполягав на розгортанні репатріації в Крим сотень тисяч кримських татар, які змушені були покинути батьківщину у XIX ст. і під час світової війни. Кримськотатарська громада активно підтримувала своїх лідерів у запереченні єврейської колонізації. Під головуванням В. Ібраїмова та його заступника А. Мустафи було створене Кримське товариство допомоги переселенцям.

Змушений визначатися у конфлікті між прибічниками єврейської і татарської колонізації північних районів Криму, Й. Сталін схилився на бік перших. Було прийнято принципове рішення про осадження в Криму у невизначеному майбутньому 300 тис. єврейських переселенських родин і відведення для них 350 тис. га землі. ЦВК СРСР оголосила північнокримські території землями союзного значення 300. Одночасно Президія ВЦВК ухвалила розроблений КомЗЕТом план землеоблаштування протягом найближчих 10 років 100 тис. єврейських сімей в Джанкойському та Євпаторійському районах Криму та в Приазов'ї. Не важко передбачити етнодемографічні наслідки реалізації програми у випадку її запровадження в життя. У відповідь В. Ібраїмов закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях півострова. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але і до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та відповідних репресій. Розстріл В. Ібраїмова започаткував першу сталінську кампанію, спрямовану проти націонал-комуністів у Криму (боротьба проти «веліібраїмівщини» та «мілліфіковщини»), Україні (справа «Спілки визволення України») і Татарстані (справа «Султан-Галіївської контрреволюційної організації»).

Виступаючи в оргбюро ЦК ВКП(б) 1 серпня 1928 р., секретар ЦК В. Молотов зауважив: «За спиною Ібраїмова, безсумнівно, стояли люди більш культурні..., більш досвідчені вороги Радянської влади. Нема сумнівів, що ці вороги групувалися в особливу антирадянську організацію кримських буржуазних націоналістів (організація мілліфірківців), руки якої заплямовані у кримінальних справах і політичних злочинах проти Радянської влади». Ці звинувачення стали обґрунтуванням справи Міллі-фірка, по якій було заарештовано 63 представника кримськотатарської інтелігенції. А. Озенбашли, Х. Чапчакчи, С. Хаттанов, Б, Одабаш і вісім інших колишніх мілліфірковців були засуджені до розстрілу, однак деяким з них розстріл був замінений десятирічним ув'язненням в концтаборі. Чимало було заслано на Соловки, де й загинули в різні роки.

За участь в «антипартійному угрупованні» Султан-Галіїва у 1929 р. були виключені з ВКП(б) І. Фірдевс і О. Дерен-Айєрли. Після страти В. Ібраїмова був розстріляний А. Мустафа. Репресії захопили майже всіх татарських інтелігентів, які брали участь в подіях громадянської війни на боці більшовиків.

Одночасно під репресії потрапила традиціоналістська татарська інтелігенція, пов'язана з ісламом і вихована на просвітницьких ідеях І. Гаспринського. З липня 1928 р. почалася кампанія закриття мечетей і осередків ісламської освіти при них.

Подібно до того, як боротьба з послідовниками Миколи Скрипника в Україні не призвела до скасування політики українізації (сталінський опричник П. Постишев рядився в українську вишиванку, а столиця УСРР з його ініціативи була перенесена з Харкова в національний центр українського народу - Київ), боротьба з татарськими націонал-комуністами не означала кінця кампанії татаризації Кримської автономної республіки. Однак, політика тата- ризації вступила в фазу стагнації. Так, якщо серед голів сільрад у 1927 році кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. - 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 було створено 16 районів. Згодом частина з них отримала статус національних: Балаклавский, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинский, Алуштинский і Судак- ський - кримськотатарські; Фрайндорфский і Ларіндорфський - єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський - німецькі, Ішуньский (Красноперекоп- ський) - український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради.

На місце репресованих Москва поставила нових керівників Кримської АСРР з числа татар. У 1933 р. на чолі республіканської партійної організації став Ільяс Тархан, Раднарком очолив Ібраїм Самедінов. Та вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу “групи Самедінова” проти керівників республіки - Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекирова та ін. їх звинуватили у приналежності до пантюркістської націоналістичної організації, яка ставила за мету відокремлення Криму від Радянського Союзу. Від серпня 1937 р. репресії набули національного характеру, вони не оминули жодної етнічної громади і суттєво вплинули на склад населення.

Щодо кримськотатарського народу, то логічним завершенням радянського (або ж російського) сценарію коренізації стало впровадження з 1927 р. латинського алфавіту замість арабського. В 1939 р. кримськотатарський народ перейшов на російський алфавіт.

З огляду на зовнішньополітичну кон'юнктуру чимало непередбачуваних змін зазнавала адміністративно-територіальна карта автономії. Зважаючи на перспективи просування радянського проекту на Схід, політика коренізації в Криму набула в першу чергу вигляду татаризації, що відповідало намірам центру винести на поверхню політичного життя кримськотатарські риси. Втім, не менш виразне прагнення більшовиків тримати кримськотатарський рух “в узді” обумовило поступове корегування політичного курсу - татаризація обмежувалася районами, де кримські татари складали більшість населення.

На початку 1930-х рр. таких районів було шість: Судакський, Алуштин- ський, Бахчисарайський, Ялтинський, Куйбишевський і Балаклавський. По мірі розгортання німецької та єврейської сільськогосподарської колонізації зростала чисельність компактного сільського населення відповідної етнічної приналежності. Згодом на основі сільськогосподарських колоній утворили два німецькі та два єврейські національні райони. Для численного українського населення спромоглися виділити лише один район - Ішуньський (Красноперекопський). Решта районів мала мішаний склад населення, а національно-територіальне будівництво здійснювалося в них на рівні сільрад. До певного часу євреї були другим етносом Криму, стосовно якого Кремль виношував амбітні перспективні проекти.

З ініціативи благочинної організації “Джойнт”, яка разом з АРА брала участь у рятуванні голодуючих на півдні України у 1922-1923 рр., почала поширюватися ідея єврейської сільськогосподарської колонізації малозаселених територій на півдні України і в північних районах Криму. Етнократична конструкція Радянського Союзу вселяла надію на перетворення групи національних районів в автономну республіку з певними, нехай тільки зовнішніми, ознаками державності. Отож, ідея єврейської колонізації знайшла відгук у середовищі радянської інтелігенції і пролетаризованих мас єврейської міської бідноти. Зокрема, її підтримали єврейські секції партійних комітетів РКП(б) в Росії, Україні і Білорусії. Разом з тим Центральне бюро євсекцій при ЦК РКП(б) виступило проти вже тоді обговорюваних проектів створення автономної єврейської області у віддалених регіонах азійської Росії, зокрема - на Далекому Сході.

Радянські політичні діячі підходили до ідеї єврейської сільськогосподарської колонізації під кутом зору міжнародних відносин. Створення єврейської республіки в СРСР вони розглядали як альтернативу утворення Ізраїлю у заселеній арабами Палестині.

Політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. утворило комісію з вивчення питання про єврейську сільськогосподарську колонізацію, яку очолив заступник голови РНК СРСР О. Цюрупа. 8 лютого 1924 р. комісія вирішила створити державний комітет із землевпорядження єврейських трудящих -- КомЗЄТ. Його очолили Ю. Ларін і П. Смідович. Проект аграризації пролетаризова- ної єврейської людності активно підтримали члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Троцький, Л. Каменєв, М. Бухарін. Висловилися за його масштабну реалізацію також нарком закордонних справ СРСР Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Проти виступили нарком землеробства РСФРР А. Смирнов, нарком юстиції УСРР М. Скрипник, секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг.

КомЗЄТ розпочав переселення єврейської бідноти в північні райони Криму з прицілом створити у майбутньому національну республіку. Керівники кримських татар активно протидіяли його діяльності. Голова ЦВК Кримської АСРР В. Ібраїмов і голова Раднаркому О. Дерен-Аєрли висловилися натомість за репатріацію до Криму сотень тисяч татар, які емігрували до Туреччини та інших країн у ХІХ - на початку ХХ ст.

У січні 1926 р. політбюро ЦК ВКП(б) повернулося до питання єврейської колонізації. По доповіді М. Калініна політбюро ЦК прийняло постанову з дещо обережним формулюванням: “Тримати курс на можливість організації єврейської одиниці за сприятливих результатів переселення”. Для колонізації виділялися вільні землі у Джанкойському та Євпаторійському районах Криму. Незабаром президія ЦВК СРСР схвалила розроблений КомЗЄТом план землевлаштування протягом 10 років 100 тис. єврейських сімей.

Проект створення автономної республіки у північному Криму і в Приазов'ї не був реалізований, перш за все, через небажання дрібних торгівців і ремісників з єврейського середовища займатися сільськогосподарською працею. Навіть у Криму серед євреїв знайшлося мало бажаючих переселитися з міст і докорінно змінити свій спосіб життя. До того ж проект по суті і не мав підтримки з боку держави, яка з березня 1928 р. ініціювала розселення євреїв на берегах Амура в районі Біробіджана.

Зменшення гостроти дискусій навколо єврейського питання в Криму не означало, однак, стабілізації політичної ситуації. Строкатість етнічного складу півострова і надалі обумовлювала складність перебігу етнокультурних процесів як в контексті коренізації, так і в епоху суцільної колективізації. На відміну від росіян, українців та євреїв, переважна більшість кримських татар і німців проживала у сільській місцевості. Вони найбільше постраждали від насильницької колективізації сільського господарства, яка супроводжувалася голодом і депортаціями. Якщо в Україні Кремль розгорнув репресії проти політичних діячів, звинувачених у здійсненні “петлюрівської” українізації, то в Криму почалася чистка апарату від послідовників В. Ібраїмова, спрямована на викорінення загрозливих політичних наслідків татаризації.

В січні 1928 р. за надуманим приводом заарештували і розстріляли В. Ібраїмова. У цьому ж році був засуджений і страчений по так званій “Справі Султан-Галіївської контрреволюційної організації” О. Дерен-Аєрли. У 1929 р. почалася чистка партійних і радянських органів Криму під гаслами боротьби з “веліібраїмівщиною” і “мілліфірківщиною”. Постраждало щонайменше 3 500 представників кримськотатарської інтелігенції, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено.

Колективізація сільського господарства супроводжувалася масовим роз- куркуленням і висилкою розкуркулених. Продовольча розверстка, що почалася разом з колективізацією, призвела до різкого падіння виробництва зерна, фруктів, винограду. Новий голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв відкрито звинуватив союзні органи влади в розоренні татарського селянства, за що був знятий з посади у квітні і виключений з партії в грудні 1931 р.

Призначені на місце репресованих попередників очільник місцевої партійної організації Ільяс Тархан та голова Раднаркому Кримської АСРР Ібраїм Самедінов залізною рукою і без вагань запроваджували курс Кремля. На підтвердження успіхів радянізації республіка була нагороджена орденом Леніна “за великі успіхи в економічному та культурному будівництві.” Однак вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу “групи Самедінова” проти керівників республіки - Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекірова та ін. Від серпня 1937 р. репресії набули тотального характеру. Політбюро ЦК ВКП(б) санкціонувало низку таємних наказів на виявлення ворогів народу серед німців, поляків, латишів, греків тощо, що докорінним чином змінило склад населення півострова.

4. Етнокультурний поступ громад в часи коренізації

У 1921 рік мережа національних шкіл на півострові вступила зі значними втратами. Як засвідчують сучасні дослідники, голод початку 20-х рр. тяжко позначився передусім на дитячому населенні. Кримськотатарська, караїмська, грецька громади постали перед проблемою загрози своєму майбутньому.

Центральні органи влади розпочали зі структурної перебудови організаційних та методичних засад діяльності освітянських органів. При колегії Наркомату освіти була створена Рада у справах національних меншин, яка керувала національною освітою. При Кримському обкомі РКП(б) були створені секції національних меншин: вірменська, мусульманська (з 1927 р. татарська), німецька, єврейська, естонська. Обстеження шкільної мережі 19251926 рр. виявило істотні відмінності в охопленні освітою дітей різних національностей Криму, що обумовлювалося як особливостями попереднього етапу розвитку освіти в середовищі окремих етнічних груп, так і їх відносинами з радянською владою. Розглядаючи освіту як вузлову ланку політосвіти, влада сконцентрувала всі важелі управління нею і розпочала централізацію шкільної освіти. Національні навчальні заклади, передусім етноконфесійні, в цю систему абсолютно не вписувалися. У 1925-1926 навч. р. була розбудована мережа сільських шкіл, а в 1927-1928 навч. р. для всіх шкіл була затверджена уніфікована структура шкільної системи. Втім, розбудова мережі навчальних закладів у контексті здійснення коренізації та наближення їх до населення, особливо в гірських районах, наражалася на низку проблем. Право всіх етнічних громад на освіту рідною мовою тривалий час залишалося декларативним.

На час Всесоюзного перепису 1926 р. в Криму було 380 населених пунктів, де компактно мешкали татари, 308 - росіяни, 129 - німці, 105 - українці, 22 - греки, 15 - болгари, 14 - євреї, 6 - вірмени. Кількість шкіл (315 татарських, 264 російських, 129 німецьких, 11 грецьких, 10 болгарських, 7 вірменських, 7 єврейських, 2 чеські, 5 естонських та 42 російсько-татарські), що діяла на той час, засвідчувала як зростання мережі шкіл, так і те, що окремі громади хронічно випадали з уваги кримських освітян. Варто зауважити, що відкрити українські школи з технічної та методичної точки зору було найпростіше серед решти етнічних громад, однак їх не існувало. Практичні кроки для створення українських шкіл були зроблені тільки у 1927 р. У 1929-1930 рр. сітка українських шкіл збільшилась до 12, в них навчалося 845 учнів. Натомість у 1928 р. в Кримській АРСР діяли 14 вірменських початкових шкіл. 430 учнів нараховували міські, 310 - сільські школи. Станом на 1939 р. вірменська мова була навчальною у 12 школах (6 початкових, 4 неповних середніх, 2 середніх), однак, згідно з відомостями В. Григор'янця, практично вся молодь вільно володіла російською й татарською, а не рідною - вірменською.

В більш сприятливих умовах відбувалася діяльність німецьких та єврейських шкіл, хоча на середину 1920-х рр. мережа суто єврейських шкіл у Криму була незначною, зважаючи на рівень мовної асиміляції місцевого єврейського населення. На початку 1926 р. на півострові працювало 4 єврейські школи з 15 вчителями на 450 учнів. На кінець навчального року було вже 12 шкіл з 25 вчителями та 600 учнями. Купа проблем супроводжувала життя болгарських та грецьких шкіл. Незважаючи на багаторічні настійливі спроби, вкрай повільно розвивалася освіта в середовищі кримських циган. Не миналося без курйозів: союзні органи повсякчас наголошували на необхідності розвитку національних циганських шкіл у Криму, підкреслюючи, що саме в СРСР створена циганська писемність. Однак, реалізувати рішення московських управлінців в кримських умовах було неможливо - на той час для кримських циган рідною мовою стала кримськотатарська, саме нею і відбувалося навчання в одній з сімферопольських початкових шкіл. З наявних 1200 циганських дітей шкільного віку її відвідувало тільки 240 (близько 20%), до того ж навчання зазвичай завершувалося в 4-5-му класах.

Не менше проблем відзначалося в школах, де навчалися кримськотатарські діти. Попри потужне, здавалося б зростання їхньої сітки (в 1922/23 навч. р. діяло всього 20 шкіл, в 1941 р. - 402), болючою залишалася проблема якості освіти та її поширення. У середовищі кримських татар надзвичайно високою була частка дітей, які не завершували курсу навчання. Так, на 1927 р. навчання в початкових школах завершували лише 7,7% контингенту. Суттєво відставала від реальних потреб чисельність шкіл другого концентру: 4 - установи на 1923/24 навч. р., 12-16 - до 1930 р., 9 - наприкінці 1930-х рр. Слід наголосити також, що середню освіту кримськотатарською мовою неможливо було отримати внаслідок відсутності старших класів. До 60% предметів викладалося російською мовою.

Кричущого характеру набули катастрофічний брак викладачів та навчальної літератури, що перетворювало «національні» школи на фікцію. Так, з 27 вчителів болгарських шкіл Криму у 1925 р. тільки 7 володіли національною мовою. Намагаючись вплинути на ситуацію, 21 листопада 1925 р. Раднарком РРФСР прийняв декрет “Про підготовку викладачів для шкіл національних меншин”, однак, позитивних наслідків, як показав час, він не мав.

Аналогічно українським реаліям, системною проблемою національних навчальних закладів стала мовна проблема. Модернізація мов етнічних меншин, пошук літературних мов, які могли б виступити об'єднавчою основою бурхливих етнокультурних процесів у межах СРСР; безпідставні потуги очолити етнокультурний поступ народів світу; безсистемне й поквапливе реформування мов і абеток; революційний максималізм і поверховість перетворили радянські освітні реформи 1920-1930-х рр. на низку неузгоджених організаційно і суперечливих системно кроків, які мали багато побічних, доволі неприємних ефектів і викликали чимало нарікань батьків. Завдання переведення шкіл на рідні мови, проголошене на зорі коренізації, виявилося непідсильним для радянської школи.

Важливим аспектом діяльності державних органів Криму у сфері національної освіти стало проведення реформи письменності серед національних меншин. Вона почалася з реформи грецької орфографії і переведення кримчацької й татарської письменності на латинізований новотюркський алфавіт замість староєврейського та арабського. У зв'язку з цією реформою у Криму розгорнули перепідготовку вчителів, друкування нових підручників і посібників для шкіл.

Для вирішення проблеми кадрів, починаючи з 1926-1927 навч. р., організовувалися курси із підвищення кваліфікації та перепідготовки вчителів при педагогічних технікумах. Ефективність цієї форми підготовки педкадрів, як засвідчив багаторічний досвід, була вкрай низькою. Власне йшлося про авральне закриття кадрових лакун, а не повноцінну розбудову освітньої мережі з професійним персоналом. Типовою, як і всюди в ССР, була проблема відсутності наступності початкової, середньої та вищої освіти національними мовами, низька якість освіти в національних школах та неспроможність Кримського педагогічного технікуму та педагогічного інституту забезпечити достатню якість та кількість педагогів для проголошених національних шкіл.

Станом на 1931 р. вчителів для кримських шкіл готували Сімферопольський, Феодосійський, Ялтинський та Бахчисарайський педтехнікуми. Загалом же на теренах півострову на початок 1925/26 навч. р. працювали 25 технікумів і профшкіл. Серед них кілька вважалися кримськотатарськими - Сімферопольський фельдшерсько-акушерський, Татарський педагогічний і Бахчисарайська художньо-промислова школа. В решті навчальних закладів викладання велося російською мовою. На кінець 1930-х рр. на півострові діяли близько 30 технікумів і профшкіл.

З середини 20-х рр. у Криму розпочалася робота із підготовки нових підручників для національних шкіл. Однак щасливого закінчення ця справа не мала.

Якщо в 1920 р. на сцені лише Севастопольського театру виступало 6 національних труп, то через 20 років в автономній республіці діяло 8 театрів, серед яких 5 - російських, 1 - кримськотатарський, 1 - єврейський, 1 - без постійної трупи. Станом на 1937 р. з 65 найменувань періодичної літератури в КАРСР видавалося лише 10 газет та 2 журнали кримськотатарською мовою, переважна більшість кримської періодики виходила російською мовою.

Доволі суперечливі процеси відбувалися в культурному житті етнічних громад, які відзначалися високим рівнем релігійності. За парадним фасадом «щасливого життя Країни Рад» та політики коренізації залишалися правдиві проблеми етнічних громад Криму, передусім корінних.

Процес етнічного піднесення кримчаків, який тільки-но розпочався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. «Г азетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель І. Кая (18871956)) в радянські часи доволі виразно деградував. Під тиском атеїстичної пропаганди зачинилися майже всі синагоги кримчаків, релігійні школи (мідраші та карасубазарська «Талмуд-Тора»). Натомість створювали світські кримчацькі клуби та культосвітні товариства, почалася освітня реформа і створення літературної мови на основі латинського алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. В 1930 р. 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди) перейшли з російської на двомовну систему навчання, однак наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культосвітні та навчальні заклади були закриті.

Не менш звивистими стежками був спрямований етнокультурний поступ кримськотатарського народу. Попри те, що значна більшість кримських мешканців сприймала коренізацію як невиправдане і необґрунтоване загравання радянської влади з кримськими татарами, вбачаючи в ній загрозу защемлення власних прав, казати про створення сприятливих умов для відтворення кримськотатарської спільноти, а тим більше - умов її етнокультурного відродження не доводиться. Коренізація в Криму дійсно доволі часто внаслідок формалізму та запопадливості управлінців набирала форми татаризації, однак той же формалізм обумовлював насадження в середовищі громади низки напрямків, далеких від її реальних потреб та сподівань. Дослідження останніх десятиріч засвідчують низку не вирішуваних проблем і суперечностей, закладених в часи коренізації.

Радянський експеримент припав на найбільш відповідальний етап етногенезу кримських татар - на початок 1920-х рр. кримськотатарський етнос переживав найактивнішу фазу етнонаціональної модернізації, яка, на жаль, суттєво уповільнилася під ударами воєнних часів та внаслідок численних демографічних втрат 1921-1923 рр.

В складі етносу вирізнялися три субетнічні групи: “яли бойлю” - татари південного узбережжя, “тат”, або ж “татлар” - гірські татари та “ногай”, “ногайлар” - степові татари. Питання єдиної літературної мови, що б стала основою модернізації етносу, на той час залишалося відкритим. У 1926 р. у Баку відбувся Перший з'їзд тюркомовних народів, який ухвалив рішення про перехід на алфавіт з латинською основою. Зрушення розпочалися з 1927 р. і набули загального характеру, адже на латиницю мали перейти не лише кримськотатарська писемність, а й діловодство державних установ, діяльність освітніх, культурних і громадських закладів. Зайвим буде казати, з якими труднощами було це пов'язане на тлі масової неписьменності латиницею та штурмівщини. Якщо спочатку ухвалювалися хоч і занадто оптимістичні, але все ж прийнятні терміни переходу на новий алфавіт - 5 років, невдовзі під тиском центру їх скоротили вдвічі. «Революційні темпи» запровадження реформи не підкріплювалися ні фінансово, ні організаційно, ні кадрово. Врешті вони на певний час паралізували діяльність освітян (які в умовах відсутності особистих навичок та методичної літератури були неспроможні надавати дітям якісні знання), видавництв та судових органів. Радянські видання стали однаково незрозумілими всім верствам кримськотатарського населення.

Втім влада, що ставила перед собою амбітні завдання подавати приклад прискореної культурної модернізації решті народів Сходу, не зважала на, як тоді здавалося, скороминущі побічні ефекти латинізації. Наслідки волюнтаристського підходу до обрання напряму мовних орієнтацій тюркських народів та централізованого переходу на латинську абетку, що в Криму набрав вигляду широкої громадської кампанії, були наочними: розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослих, на латинському алфавіті стахановськими темпами створювалися літературні твори, п'єси, що славили радянську дійсність; у 1935 р. відбувся конкурс письменників Кримської АРСР; у Сімферополі була організована Кримська мовна експедиція, метою якої були збір діалектологічних матеріалів та апробація літературної мови в різних ареалах мешкання кримських татар. З одного боку, перехід на латиницю спростив і пришвидшив з технічної точки зору видавничі процеси. В 1935 р. з 1240 друкованих аркушів 905 було підготовлено кримськотатарською мовою, з 5852 тис. аркушів відбитків - відповідно 4270 тис. Новим латинським алфавітом друкувалися щоденні обласні газети «Ені-Дунья» та «Яш-Куввет», а також щомісячні журнали «Біль- шовик-Ели» і «Яш-Ленінджелер». Вагоме місце проблеми створення загальної літературної кримськотатарської мови та латинізації посідали в діяльності Кримського інституту національної культури. Десятки тисяч рублів були використані на діяльність науково-дослідних установ, зокрема - створеного як відгалуження Центрального науково-дослідного інституту мови та писемності народів СРСР при Раді Національностей ЦВК СРСР Кримського науково-дослідного інституту мови та літератури ім. О.С. Пушкіна, так званих опорних пунктів, видавничу діяльність, організацію курсів стенографування тощо.

З іншого боку, не минуло й десятиліття, як влада почала виявляти прихильність до іншого напряму реформування тюркських мов. В 1935 р. були створені республіканські та обласні комітети нового алфавіту, що мали готувати ґрунт для запровадження в мусульманському середовищі кириличної абетки. Не встигли проголосити 1937 р. роком остаточної ліквідації неписьменності серед кримських татар на латиниці, як розпочалися масові репресії, зокрема й так звані «національні операції», що завершилися тотальним погромом у лавах кримськотатарської інтелігенції. Впродовж 1937-1938 рр. низка напрямів культосвітньої роботи в середовищі кримських татар згорнулися або набули формального вигляду. У 1938 р. під прикриттям громадської ініціативи відбувся реверс у бік кирилиці. Згідно з наказом НКО РРФСР від 22 червня 1938 р. кримські татари разом із рештою тюркських народів СРСР перейшли на кириличну писемність. Так звана національна періодика була переведена на нову абетку без жодного перехідного періоду. Зваживши, що жодне нацменівське видавництво не оминули масовані репресії, не важко зрозуміти, якою ціною було виконано нову партійну настанову. Автоматично перехід відбувся і в навчальних закладах, попри те, що підручників на кирилиці на той час ще не існувало. Як і десять років перед тим, у випадку з латиницею, радянські освітяни мали кілька років працювати без навчальної і методичної літератури. Якість такої освіти не витримувала жодної критики. Фінальним акордом латинізації стало вилучення з книгарень і бібліотек та ліквідація напрацювань когорти радянської кримськотатарської інтелігенції, що з неймовірними зусиллями побачили світ упродовж попереднього десятиліття. Безпосереднім наслідком неодноразових змін етнокультурного курсу стало й те, що в Криму, який неодноразово проголошувався «писемною республікою», подолати неписьменність не вдалося аж до 1940-х рр.

Деструктивні наслідки хаотичних змін у базисі модерного культурного поступу громади, якою є освітня галузь, важко переоцінити. Власне йшлося не лише про десакралізацію духовної культури кримських татар (вона виступала стрижнем освітньої політики в середовищі всіх без винятку мусульманських громад), а й про дезорієнтацію вектору культурної модернізації, тиражування тупикових напрямів, втрату часу на освоєння навичок, що виявлялися згодом непотрібними в реальному житті, створення міжпоколінних культурних розламів, позбавлення громади повноцінних можливостей передачі духовної й культурної спадщини і сучасного відтворення в якісно нових умовах.

Суперечливість татаризації виявлялася в усіх сферах її запровадження: спостерігалося вибухове зростання мережі бібліотек (до революції було всього кілька публічних бібліотек, найвідомішими серед яких були збірки Зінджерлі- Медресе та Сімферопольської учительської семінарії, а 1941 р. - 904, з них 555 сільських), однак після двох крутих поворотів мовної політики та регулярних чисток бібліотечних фондів в них дарма було шукати щось інше, крім політос- вітніх брошур; до 1932 р. на Ялтинській кіностудії знімали фільми, призначені для кримських татар, однак їхня тематика («Ордер на арест», «Цемент», «Плотина прорвана», «Гость из Мекки», «26 комиссаров», «Орденоносец» тощо) була дуже далекою від справжніх запитів громади; часи зростання мережі музеїв, що зберігали культурну спадщину кримських татар (Бахчисарайський музей-палац, Східний музей у Ялті, Будинок-музей І. Гаспринського, Євпаторійський краєзнавчий музей) та здійснювали велику краєзнавчу й етнографічну дослідницьку роботу, змінилися вже з початку 1930-х рр. часами гонінь, згортання цілих наукових напрямів, відсторонення, а згодом - і репресування цілої плеяди кримознавців та діячів культури. І так по всіх напрямах культурного життя.

Досягнення більшовиків у переорієнтації напрямів культурного поступу громад півострова не доводиться применшувати. Вирішальну роль у цьому відіграла не так шкільна, як профільна, професійна та політична освіта. Через систему найрізноманітніших курсів (вчителів, залізничників, міліціонерів, прокурорів, чабанів, трактористів, кооператорів, бухгалтерів і т.і.) пройшла величезна кількість людей. Якість професійної підготовки на них була невисокою, однак участь у них обов'язковою, якщо людина прагнула рухатися далі щаблями радянської кар'єри. Так само обов'язковою частиною курсів була політосвітня складова, яка докорінним чином змінювала людей та їхнє уявлення про світ. Дійсно розгалужена і наступна вертикаль була вибудована в системі політосвіти: політичні курси - школи політичної грамоти (для членів і кандидатів партії) - радпартшколи - вищі партійні школи. Завдання цієї мережі полягало в підготовці кадрів, зокрема й з числа кримських татар, для здійснення партійної роботи на місцях. Випускники їх поповнювали зростаючі лави місцевої партійно-радянської бюрократії, яка щоправда зазнала значних втрат під час чисток і репресій другої половини 1930-х рр.

Найбільшим наслідком радянізації впродовж міжвоєнного періоду слід вважати суттєві зрушення в соціальній структурі кримськотатарської громади, на час революційних перетворень переважно селянської. На 1940 р. з 97 418 кримських татар, задіяних в економіці півострова, 11,7% працювали в промисловості, 60% - сільському господарстві, 5% - транспорті, 1,5% - будівництві, 0,5% - зв'язку, 4,6% - житловому і комунальному господарстві, 3,9% - народній освіті та соцзабесі, 3% - торгівлі та громадському харчуванні, 0,3% - культурі та мистецтві, 3,7% - в управлінні, 3% - партійних та громадських органах.

5. Етнодемографічні зміни впродовж міжвоєнного періоду

Розглянемо динаміку абсолютної і відносної чисельності кримського населення за Всесоюзним переписом 1926 р. і регіональним переписом 1930 р., в яких кожна національна група була представлена окремо:

Сукупна чисельність кримського населення за 1921-1926 рр. скоротилася на 15 тис., а за 1926 -1930 рр. зросла на 61 тис. осіб. За умов практично нульового механічного приросту у 20-х рр. (виключення становили євреї, але їхня частка в населенні Криму була невисокою) на динаміку народонаселення впливав тільки природний приріст. Найбільшим він виявився у кримських татар, що дозволило їм зберегти попередню питому вагу у кримському населенні, незважаючи на катастрофічне зменшення чисельності під час голоду 1921-1923 рр.

Розглянемо динаміку кримського населення за 12-річний період між переписами 1926 і 1939 рр.

Національні громади Криму чітко поділилися на дві групи: у росіян, українців та євреїв зростання чисельності відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок напливу робітників та інженерно-технічних працівників з інших регіонів в ході індустріалізації. Решта громад збільшувала свою чисельність тільки шляхом природного приросту. Внаслідок цього питома вага кримських татар в усьому населенні скоротилася до однієї п'ятої.

Напередодні Другої світової війни ядро регіональної спільноти (93,1% населення) складалося з представників п'яти національностей, причому половина всіх жителів припадала на росіян. Українці, на жаль, не відзначалися активною позицією як внаслідок природної близькості до росіян, так і в результаті послідовного і тривалого стирання національних відмінностей російськими урядами. Натомість решта - три національні спільноти - істотно різнилися від росіян і між собою за всіма параметрами, внаслідок чого у кримчан було мало рис, які могли б об'єднувати їх спільними інтересами.

Такою спільною рисою було хіба що переважання жінок у складі національних громад (крім української), але воно не впливало на формування спільних інтересів. Рівень урбанізації громад суттєво відрізнявся, хоч рівень урбанізації сукупного кримського суспільства істотно перевищував показники більшості регіонів країни. Німці і татари проживали основному в сільській місцевості, а євреї - здебільшого в місті. Росіяни та українці теж були здебільшого городянами, хоч немало їх проживало в селах.

Національна політика Кремля в Криму була багатовекторною і враховувала різноспрямованість інтересів основних етнічних громад. Проте зовні вона вирізнялася першочерговою увагою до вимог і потреб найбільшого корінного народу. Цей вектор пояснювався насправді не увагою до кримських татар, а наміром керівників РКП(б) представити Крим як «вікно на Схід» з метою перспективного насадження комунізму у середовищі азіатських народів. В усякому разі, курс на татаризацію почав запроваджуватися задовго до появи резолюції XII з'їзду РКП(б) з національного питання, в якій проголошувалася необхідність політики коренізації національних республік.

На підкреслену увагу з боку Кремля кримські татари не завжди відповідали взаємністю. В аналітичному документі «Про утворення і розвиток національно- визвольного руху татар в Криму», який підготували С. Реденс та інші чекісти наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. (документ не датований), вказувалося: «Для ставлення кримських татар до комунізму характерно, що з їх середовища майже ніхто не пішов у партію. Татарські партійні працівники в Криму майже всі казанські татари. Нечисленних кримських татар-комуністів татарське населення категорично не визнає своїми представниками. Татари активно пішли працювати в національні загони Наросвіти, Соцзабезу, підтримуючи всілякі культурні починання, але утримуючись від політичної підтримки Радвлади... Імпонує велика громадянська мужність, з якою татари відстоювали свої позиції, незважаючи на явну небезпеку особистих репресій, мужність, якої Рад. влада не зустрічала в російському безпартійному середовищі. Таку стійкість ці люди черпали зі свого непідробного, великого політичного темпераменту і зі щирої переконаності та одностайності татарського народу, які заперечувати не можна».

Причина такої стійкості не крилася в особливостях власне кримськотатарської спільноти, тим більше, що по правді вона була властива не лише їм, а й решті традиційних за своїм укладом етнонаціональних спільнот, національне відродження яких було перервано встановленням більшовицької влади. Причина полягала в двоїстості й суперечливості більшовицької політики коренізації та й самої більшовицької влади. Жодні штучні за своїм походженням національні райони та сільради, більшовицькі школи з практикованими у них «новомовами», більшовицькі клуби і театри, що насаджували комунодоктрину, «розкріпачення жінок» не спроможні були компенсувати наруги над колективними та індивідуальними правами в Країні Рад. Оманливість, штучність і облудність створеної в контексті коренізації системи були зрозумілі усім, хто пам'ятав високий вільний, хоч і нерівний, злет національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

6. Повоєнний Крим: ціна відновлення

Друга половина 1941 р. стала для Червоної армії смугою катастрофічних поразок. У листопаді Крим був окупований німецькими і румунськими військами. Продовжувалася лише героїчна оборона Севастополя. Щоб підтримати севастопольців, Ставка Верховного головнокомандування здійснила найбільшу за весь час Великої Вітчизняної війни десантну операцію. За тиждень, починаючи від 25 грудня, радянські війська зайняли Керченський півострів. Але командуванню не вдалося налагодити безперебійне постачання військ Керченською протокою під постійним вогнем ворожої авіації. У травні 1942 р., коли ворог перейшов у наступ, Кримський фронт розвалився. Це вирішило долю захисників Севастополя. 4 липня вони припинили опір, який тривав з 30 жовтня 1941 р.

Окупаційний режим у Криму регулювався військовою адміністрацією, хоч з липня 1941 р. формально існував генеральний округ “Крим” у складі рейхскомісаріату “Україна”, який включав Кримську АРСР, Херсонську і Запорізьку області. Військова адміністрація створила польові і місцеві комендатури, що повинні були забезпечити охорону тилів Вермахту, контролювати діяльність органів місцевого управління, мобілізувати резерви для ведення війни. Самоврядування організовувалося виключно за національною ознакою. Керуючись принципом “поділяй і володарюй”, окупанти розпалювали суперечності між національними комітетами. Мусульманські комітети одержали чимало пільг, у тому числі за рахунок інтересів інших національних громад. Саме татарам надавалася перевага під час створення допоміжної поліції з місцевого населення. Вони приймалися також до інших воєнізованих німецьких формувань.

У січні 1942 р., представники кримськотатарської еміграції Д. Сейдамет і М. Улькюсал побували в Берліні і висловили побажання об'єднати татарські комітети в єдину всекримську структуру національного самоврядування.

Однак нацисти мали своє бачення майбутнього Криму. Уперше їх озвучив А. Гітлер на нараді з вищими керівниками Райху 16 липня 1941 р.: “... Весь Балтійський край повинен стати територією Рейху. Так само Крим разом з тилом (територія на північ від Криму) повинен стати територією Рейху”. Отже, у розпаленій першими перемогами уяві Гітлера з'явилися територіальні рамки Великонімеччини - від Чорного до Балтійського моря.

Деталізацію проекту Гітлер доручив рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру. Перший варіант генерального плану “Ост” відомство Гіммлера представило в липні 1941 р. Межа німецької колонізації в ньому проводилася від Балтики до Ладозького озера, Брянська і далі, захоплюючи Україну і Крим. За 30 повоєнних років з цієї території передбачалося депортувати або винищити до 45 млн місцевих жителів. За другим варіантом плану, розробленим у квітні 1942 р., кількість тих, хто підлягав депортації або винищенню, зросла до 50 млн осіб. Ставилося завдання у найкоротший час заселити райхснімцями Литву, Херсонську область і Крим. Кримські топоніми передбачалося змінити, аби стерти навіть згадку про колишніх жителів: півострів мав іменуватися Готенландом, Сімферополь - Готенбургом, а Севастополь - Теодоріхсхафеном (морська гавань на честь вождя готських племен Теодоріха).

Відкладаючи повну ліквідацію місцевого населення на повоєнний період, нацисти в період війни зайнялися знищенням євреїв. Разом з євреями в Криму гинули представники унікального етносу - кримчаки. Нацисти відносили їх до “єврейської раси”, оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм.

Втім, не менш радикальну етнічну політику тут запровадили радянські війська. Навесні 1944 р. Червона армія наблизилася в своєму наступі до Криму. 8 квітня війська 4-го Українського фронту перейшли в наступ. 10 травня після триденних жорстоких боїв вони звільнили Севастополь. Буквально через день, 11 травня Державний Комітет Оборони прийняв горезвісну постанову “Про кримських татар”, згідно з якою всі вони - від людей похилого віку до немовлят - підлягали депортації з місць постійного проживання у східні регіони країни.

Слід нагадати, що першу депортацію за національною ознакою в Криму сталінський уряд здійснив ще у серпні-вересні 1941 р. У віддалені регіони СРСР, передусім у Казахстан, були виселені 53 тис. німців. Разом з членами родин від мішаних шлюбів і додатково депортованими за рішенням Воєнної ради Кримського фронту в грудні 1941 р. кількість виселених німців склала 63,4 тис. осіб.

29 травня 1942 р. ДКО розпорядився виселити з Краснодарського краю усіх “соціально небезпечних” громадян, до яких були зараховані, крім німців і румунів, кримські татари.

Після повернення радянських військ до Криму така ж доля чекала і на решту старожитнього населення півострову. На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони за зраду Батьківщини караються виселенням. За три дні було завантажено в залізничні ешелони 180 тис. осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб татарської національності сягнула 191 тис.

2 червня ДКО прийняв додаткову постанову стосовно виселення “німецьких пособників” з числа болгар, греків і вірмен. Виселялися не конкретні особи, які заплямували себе співробітництвом з окупантами, а всі громадяни відповідної національності. Всього було виселено 41 854 особи, з них 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9 621 вірмен, 1 119 німців, румунів, італійців. До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної армії військовослужбовців кримськотатарської національності, а також 1 700 кримських вірмен, болгар і греків.

Таким чином з поліетнічного організму Криму були хірургічно видалені етноси, що фактично становили кістяк його автохтонного населення, а також нащадки іноземних колоністів. Внаслідок масштабної депортації в складі населення Криму стали переважати росіяни і українці. Якщо раніше були об'єктивні підстави для територіальної автономії Криму, то тепер вони зникли. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

Депортуючи кримських татар та представників інших “небажаних” національностей з Криму, у Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування навіть на географічній мапі. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. було перейменовано 11 з 26 районів та їх райцентрів, які мали татарську або німецьку основу - Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк- Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф.

Після офіційної ліквідації автономії кримська обласна організація представила на затвердження Президії Верховної Ради РРФСР клопотання про перейменування 327 населених пунктів. Фактично було перейменовано указом Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 р. 333 адміністративно-територіальні одиниці. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської.

Втім, не лише в етнічному плані Крим змінився докорінно. Власне з райського курортного куточка він перетворився на суцільне попелище. За роки війни були майже повністю зруйновані Севастополь і Керч, 127 сіл, понад 330 промислових підприємств, понад 17 тис. технічних і майже 30 тис. житлових приміщень, 15 музеїв, 590 театрів і клубів, майже 400 лікарень і амбулаторій. Промислові потужності скоротилися на 90%. На цей час населення півострова зменшилося майже вдвічі (633 тис. проти 1 126 тис. у 1939 р.). Про це зокрема повідомляв заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна. На початку 1945 р. в семи з 26 сільських районів майже не залишилося мешканців. За даними М. Максименка, кількість працездатного населення в колгоспах і радгоспах становила 2/5 від довоєнного рівня.

Майже двократне зменшення населення пояснювалося багатьма причинами. У 1941 р., як вже зазначалося, Й. Сталін розпорядився вислати з півострова 63,4 тис. німців. Під час окупації жертвами нацистів стали понад 133 тис. місцевих жителів. До Німеччини на примусові роботи було вивезено 85,5 тис. молоді. Десятки тисяч кримчан загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, десятки тисяч були евакуйовані в радянський тил. Нищівним демографічним ударом стала масштабна (понад 240 тис. осіб) депортація 1944 р. Станом на 1 вересня 1945 р. населення півострова становило усього лише 589 тис. осіб. Щільність населення впала, таким чином, до рекордних 21,8 осіб на км2. Фактично Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи.

Зрозуміло, що відродити зруйновані промисловість та сільське господарство в таких умовах було неможливо. 20 травня 1945 р. Раднарком Кримської АРСР ухвалив постанову «Про прийом і розміщення репатрійованого населення». Для фінансування програми виділили 5 764 тис. руб. Вихід із ситуації радянське керівництво бачило в здійсненні «добровільно-примусових» переселень громадян. В 1944 р. з п'яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) і чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Вони були розселені в напівзруйнованих обійстях депортованих. Сюди ж в організованому порядку прибували демобілізовані солдати.