Наслідки радянських інтеграційних практик у Криму (1921-1991 рр.)

Повоєнна колонізація Криму стала чи не наймасштабнішим демографічним проектом влади, однак таким, що відбувався в кілька етапів, зазнавав неодноразових уточнень і змін. Постанова Раднаркому Кримської АРСР від 20 березня 1945 р. започаткувала епоху новітньої колонізації півострову. Переселенська кампанія суто по-радянському була відпрацьована на високому циркулярно- розпорядчому рівні: порядок переміщення населення визначався спеціальною інструкцією Переселенського управління при Раді міністрів РСФСР і правилами внутрішнього розпорядку в переселенських вагонах. Інструкція прописала усі етапи руху переселенців, їхнього майна та худоби від завантаження у вагони та слідування курсом до забезпечення харчуванням за рахунок місцевих органів влади та колгоспів у місцях прийому, обслуговування у найпростіших тимчасових банях, дезкамерах, ізоляторах для хворих тощо. Супровідні документи були так само філігранні у своїх чиновницьких формулюваннях, як і відповідні інструкції стосовно депортацій, і такі ж цинічні. В реальному житті все було інакше, не випадково пізніше переселенці жалувалися: «Загнали силоміць».

Новим кримським колгоспникам мала видаватися одноразова допомога 500 руб. на родину та звільнення строком на 1944-1945 рр. від усіх податків, страхових внесків та поставок сільгосппродукції державі. Перших переселенців на загал не лише поселяли в помешканнях депортованих, а й наділяли реквізованим сільгоспінвентарем. Державні витрати на перевезення переселенців сягнули майже 26,8 млн руб. Було видано 62 млн. руб. кредитів.

На кінець 1947 р. нараховувалося 2 337 родин переселенців, які прибули 27 областей СРСР. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6%) переселенців покинули негостинний Крим. Становище майже не покращилося і в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3 071 родина.

Журналіст О. Аджубей, який у вересні 1953 р. супроводжував тільки-но обраного на пост першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова в поїздці по Криму, згодом згадував: “Більш за все Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців... Мовчазна сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекали, доки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу “приїхали”, а вони кричали “нас пригнали” - звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: “Капуста тут не росте, капуста в'яне”.

Після зустрічей з переселенцями М. Хрущов вилетів до Києва. Зустрівшись з українськими керівниками, він наполягав на посиленні переселенського руху до Криму. “Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю”, - говорив він. Уже з 1953 р. переселенський рух до Криму з України збільшився, а з Росії послабився. Втім М. Хрущов виношував й більш радикальне розв'язання кримської проблеми.

Новий етап етнонаціональної історії півострова пов'язаний із передачею Криму до складу УРСР. Тоді ж була розроблена державна переселенська програма, в контексті якої для переселенців держава будувала типові масиви (3-6 тис. будинків на рік впродовж 1956-1959 рр.). Якщо на початкових етапах переселення заселялися переважно гірські та передгірні райони, то з 1952 р. - степові. В 1944-1955 рр. півострів приймав щорічно 2-3 тис. родин, з метою їх розміщення розгорнулося будівництво селищ на 40-150 будинків. Від 1956 р. переселенські контингенти зросли до 4-7 тис. сімей.

У доповіді відділу оргнабору робітників і переселення Кримського облвиконкому “Про стан господарського влаштування переселенців і будівництва для них будинків і заходи з підготовки до прийому переселенців у 1960 р.” потенційні потреби Криму в робочій силі оцінювалися у 7-10 тис. сімей щорічно. Зважаючи на підвищені очікування стосовно притоку переселенців у зв'язку із розробкою проектів створення системи штучного зрошування та перетворення Криму на суцільну садово-городню зону, контроль за рухом переселенців був суттєво підсилений з огляду на раціональне використання та підвищення якості трудових ресурсів.

В ці роки організація облаштування переселенців вийшла на принципово новий рівень: переселенські контингенти формувалися за генпланом, нові селища з типових будинків облаштовувалися за останнім словом інженерії з розвиненою інфраструктурою (дошкільними установами, лазнями, магазинами, їдальнями та клубами) та дорожніми розв'язками. Вагомим аргументом на користь закріплення переселенців стали покращені побутові умови поселень, їхнє оснащення водогоном та електрикою.

Приєднання Криму до України позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Як показав Всесоюзний перепис населення 1959 р., людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення. Це, однак, не заперечує того факту, що Крим відноситься до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін саме внаслідок селективної політики уряду СРСР, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту. В 1976 р. процес організованого заселення Криму було завершено, відтоді задоволення потреби в трудових ресурсах відбувалося коштом перерозподілу населення в межах півострова.

Кількість росіян між переписами 1959 і 1989 рр. зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., їхня питома вага - зменшилася з 71,4 до 67,0%. Натомість кількість українців зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис. (частка в сукупному населенні збільшилася з 22,3 до 25,6%). Чисельність білорусів за рахунок масштабних переселень сільського населення піднялася з 21,7 тис. до 50,1 тис. Єврейська громада за рахунок еміграції зменшилася на третину.

Відбудова Криму відбувалася без татар. І, слід відзначити, не з їхньої волі. Мета повоєнних депортацій, принаймні її тодішнє бачення правлячою партією, була гранично чітко висловлена першим секретарем Кримського обкому ВКП(б) Тюляєвим на пленумі обкому 27 листопада 1944 р.: «Перед Кримом ставиться задача - зробити його новим Кримом зі своїм російським укладом». радянський кримський коренізація господарський

Отож, здійснюючи новочасну колонізацію півострова, компартійний режим потурбувався про «закріплення» досягнутих в 1944 р. результатів. Указ Президії ВР СРСР від 26 листопада 1948 р. за втечу з місць розселення визначив покарання - 20 років таборів. Наголошувалося, що спецпоселенці виведені навічно без права на повернення до місць попереднього проживання. Указ був скасований 13 липня 1954 р., а за два роки - 27 березня 1956 р. було видано указ Президії ВР СРСР «Про зняття обмежень у правовому становищі з греків, болгар, вірменів та членів їхніх родин, які знаходяться на спецпоселенні»: депортовані були зняті з обліку та нагляду органів МВС, однак не набули права на відшкодування майнових втрат і повернення на батьківщину.

XX з'їзд КПРС засудив сталінські депортації, але законодавці відхилили вимоги кримських татар про повернення на історичну батьківщину. 14 вересня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій зазначалося, що повернення кримських татар “не викликане ні державними інтересами, ані політичною необхідністю.” Говорилося також, що кримські татари добре облаштувалися в місцях вислання, і їх повернення “не відповідає інтересам самих трудящих татарської національності”. Своєрідною поступкою виглядала рекомендація окремим категоріям кримських татар їхати на постійне місце проживання до Татарської АРСР.

Тактики стримування повернення депортованих на батьківщину під благовидними приводами не лише державні керманичі, а й місцеві керівники дотримувалися і в подальшому. Вже в листопаді 1973 р. секретар Кримського обкому М. Кириченко, зазначаючи, що Крим є стратегічною прикордонною територією, запропонував поширити на півострів дію постанови Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо посилення паспортного режиму і обмеження прописки громадян в м. Севастополі» від 8 вересня 1969 р. Постанова Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по укріпленню паспортного режиму в Кримській області» (15 серпня 1978 р.) надала місцевим органам правопорядку легальні можливості впродовж років не допускати самовільного повернення виселених народів. У такий спосіб радянське керівництво на багато років вперед визначило незмінність етнічної структури всесоюзної оздоровниць.

Наслідки етнонаціональної політики КПРС у Криму були катастрофічними. Варто наголосити, що у повоєнну добу етнонаціональний комплекс, який сформувався впродовж ХІХ - першої половини ХХ ст., було знищено. За винятком росіян і українців, усі традиційні етнічні громади півострова були зруйновані. Колонізація повоєнних років не могла їх компенсувати жодним чином, адже йшлося про банальну повторну колонізацію представниками певних національних груп, а не про репатріацію суцільних етнонацінальних організмів. Важливо усвідомлювати, що греки, болгари, німці, вірмени і т.д., які фігурують у післявоєнних переписах населення, мають лише номінальне відношення до старожитніх етнічних громад Криму. Варто також звернути увагу й на чисельні показники складових, так званого багатонаціонального населення Криму: 1 572 болгар, 6 609 молдаван, 2 079 вірмен, 2 684 греків, 2 356 німців, 6 115 поляків у 1989 р. Демографічне провалля в номінально традиційних для Криму громадах тим більш очевидне на тлі чисельності нових етнічних кластерів, таких як: 423 корейці, 1 906 марійців, 4 582 мордви, 4 621 чувашів. Зважаючи на абсолютні показники провідних етнічних акторів області (росіяни впродовж 1959 - 1989 рр. збільшили свою чисельність з 858 273 до 1 629 542 осіб, білоруси - 21 672 до 50 054, українці - з 267 659 до 625 919), рівень радянізації та атомізованості колоністів повоєнної доби, слід вважати - мета, накреслена партією після масових депортацій 1944 р. («зробити його новим Кримом зі своїм російським укладом»), була досягнута.

Можливості для вирішення кримськотатарського питання відкрилися лише після ухвалення Верховною Радою СРСР 14 листопада 1989 р. Декларації «Про визнання протизаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, і забезпечення їхніх прав». 28 листопада Верховна Рада СРСР ухвалила також «Висновки і пропозиції» спеціальної комісії, що передбачали повну політичну реабілітацію кримськотатарського народу, відміну дискримінаційних та репресивних обмежень, а також скасування перепон на шляху повернення «до місць історичного проживання і відновлення національної цілісності».

Лише 7 березня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., але підкреслила, що їх скасування не повинне призвести до защемлення прав і законних інтересів громадян, які проживають в теперішній час на відповідних територіях. Кабінету міністрів СРСР було рекомендовано встановити в міру створення економічних і соціальних умов порядок, розміри і механізм матеріальних компенсацій особам, безпосередньо підданим насильницькому переселенню. Ця постанова була цілком конкретною під кутом зору подолання наслідків сталінської національної політики. Але вона приймалася тоді, коли можна було лише мріяти про створення економічних і соціальних умов для відшкодування матеріальних втрат покараних народів та їх масового повернення на історичну батьківщину. Радянський Союз доживав останні місяці.

Размещено на Allbest.ru