Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОВСЯКДЕННІСТЬ ПОЛІЕТНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЇЇ ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ

1. Вступні зауваження

Загалом, діяльність радянських учених з дотичної проблематики звелася до підведення псевдонаукового підґрунтя під ідеологему "нова історична спільність -- радянський народ". Узагальнюючі, багато в чому кваліфіковані та ґрунтовні спостереження та висновки, містилися в колективній праці московських соціологів "Социально-культурный облик советских наций (По материалам этносоциологического исследования)" (М., 1986 р.). Центральною проблемою праці стало дослідження процесу створення однотипної соціальної структури радянських націй та методи її досягнення в СРСР. Висхідний рівень радянських перетворень був визначений у контексті ленінської парадигми: "Люди не только поклонялись разным богам, говорили на разных языках, придерживались разных норм поведения, но и, объединенные в одном государстве, находились на разных ступенях социального развития и жили как бы в разных социальных системах. Многоукладность в экономике России имела как бы свое пространственное выражение, и каждый этнос на континууме "буржуазные отношения -- буржуазно-феодальные -- феодально-патриархальные" занимал свое место"5. Радянські вчені цілком справедливо відзначали, що нівелювання соціальної структури етносів було системоутворюючою підвалиною соціальної політики і розглядалося більшовиками в якості основи затвердження фактичної рівності етносів. Замість множини майнових і станових груп створювалися національні когорти єдино- подібних класів і соціальних прошарків, економічним підґрунтям котрих була суспільна власність на засоби виробництва. Якими шляхами відбувалася соціально-класова нівеляція, які етнокультурні та демографічні наслідки вона мала, -- з цілком зрозумілих причин це питання залишилося поза увагою авторів монографії, однак вони зауважили, що "реальный путь к "выравниванию" лежал через максимальную интенсификацию социального роста всех, и в первую очередь ранее отсталых народов"6.

Осягнення змісту та наслідків модернізаційних перевантажень радянської епохи в етносоціальній та етнокультурній сферах залишатиметься завданням номер один для наступних поколінь вчених.

80-90-і рр. ХХ ст. стали часом фактографічного та тематичного прориву: саме тоді переважна більшість етнічних громад України стала об' єктом наукового дослідження історичної науки та суміжних дисциплін, завдяки чому вони вийшли з, здавалося вічного, забуття; в суспільствознавстві затвердилося, надавши могутнього поштовху дослідницьким пошукам, поняття "етнічна меншина". Тематично дослідження наслідували радянську історіографію, проте геть іншими були концептуальні підходи і, як наслідок, оцінки діяльності урядових структур. Насамперед це стосується національно-культурної політики, мотивів запровадження стосовно етнічних меншин та її стратегічного призначення. Колективну думку вітчизняних дослідників можна сумувати наступним чином: коренізація освітньої системи становила одну з вагоміших складових національно-культурної практики радянського уряду, вона була частиною процесу "радянізації національних меншин" і була національною формою створення "радянської системи освіти і культури", яка передбачала ліквідацію дореволюційної системи освіти, традиційного виховання, атеїзацію навчального процесу, жорсткий партійний контроль над навчальним і виховним процесом.

За спільною думкою колег 20-і рр. стали часом різких змін у галузі традиційної культури етнічних громад України, а на кінець 30-х рр. перспективи подальшого їхнього розвитку формували процеси стандартизації та етнокультурного нівелювання. Зазначається, зокрема, що наприкінці 30-х рр. практично в середовищі всіх етнічних громад вийшов з вжитку традиційний костюм, занепали народні промисли, сталу тенденцію до стандартизації виявляла культура будівництва. Всі ці факти є загально відомими, однак механізм процесів етнокультурної стандартизації практично не розкритий. Мало цікавило дослідників питання, яку роль у ній відіграла радянська держава 20-х рр. і якою була вага загальних тенденцій глобалізації. Праці, що ставили нетрадиційні ракурси дослідження процесу радянізацн залишалися епізодичними .

Як наслідок, у вітчизняній науці оформилися два протилежні концептуальні підходи. Один з них сформувався у першому пострадянському десятилітті й значною мірою наслідував концепції доби перебудови. Науковці значною мірою абстрагувалися чи "не помічали" суперечностей, що приховувала в собі коренізація, та її руйнівного впливу на низку складових традиційної народної культури. Інша концептуальна схема, вочевидь базована на ідейних засадах закордонної та еміграційної історичної думки, навпаки фокусувалася на суто негативних наслідках радянської доби в історії етнічних громад. Між тим очевидно, що попри всі ідеологічні дискусії традиційне культурне середовище приречене самим ходом розвитку людства. У найбільш економічно розвинених країнах вже давно сформувалися нові форми етнокультурного відтворення, а осередки традиційного культурного середовища зберігаються лише як певні законсервовані анклави. Процеси всесвітньої глобалізації поставили нові виклики перед етносами, і останні вимушені винаходити нові моделі етнічного відтворення у сучасному взаємозалежному світі.

Від того проблематика етнічного співжиття та взаємодії впродовж політики коренізації не стає менш важливою. Яким чином змінилася якість та наповнення народного життя під впливом більшовицької національної політики, ще належить з'ясувати. Однак зрозуміло, що з'ясувати це, спираючись лише на урядові звіти та статистичні показники -- неможливо. Треба звернути погляд на народне життя як таке: позбавлене офіціозу та удаваного героїзму, життя-існування, життя-виживання, що складалося з щоденної виснажливої праці та епізодичних свят.

2. Радянізація

Не секрет, що більшовики ставили амбітні цілі інтернаціоналізації однієї з найбільш строкатих в етнічному відношенні країн світу. Першим кроком на тому тривалому шляху мала стати так звана радянізація. Під цим популярним упродовж 20-х рр. терміном приховувалася державна політика соціальної та культурної стандартизації етнічних громад, тобто виведення їх на той усереднений щабель соціальної зрілості (створення модерних соціальних прошарків і класів, зокрема, національних пролетаріату та інтелігенції) та культурного розвитку (підвищення рівня писемності, насамперед політичної), який би дозволив в масштабах СРСР запровадити цілковиту державну власність на засоби виробництва, зосередивши виробничі ресурси у великих промислових підприємствах. Впродовж міжвоєнного періоду актуальність терміну змінювалася, досить суттєво змінювалися й відтінки його значень.

На початку 20-х рр. термін мав синонім, який за своєю суттю був значно виразніший. Він зустрічається в справах ЦКНМ за 1924-1925 рр. Та частина етнічних громад, яка пристала до гасел Жовтневої революції, називається так: "обольшевичившиеся"8. Керівники нацменсекцій ЦКНМ цілком слушно ув'язали радикальні зміни в традиційній етнокультурній поведінці етносів з пролетарською революцією. "...Зачастую солдаты с фронта, научившиеся говорить по-русски лучше, чем их собратья дома, выступали и руководили движением по-русски, т.е. на том языке, на котором они восприняли русскую революцию", -- констатував С. Ялі. Додамо, що вони у добу, що передувала коренізації, не лише "по- російськи" керували селами, а й привносили геть інші стандарти життя в повсякденність етнічних громад. Усвідомлення того, що ці зміни в етнічному середовищі відбулися не на користь влади більшовиків, привело останніх до усвідомлення необхідності переходу до коренізації. Дещо пом'якшився і зміст політичної діяльності партії більшовиків в етнічному середовищі: на добу непу й коренізації було поставлене завдання поступової радянізації етнічних громад, культивування соціальної бази ідей "великого ривка" в їхньому середовищі.

Наше завдання полягає у визначенні найвпливовіших факторів видозмінення повсякденності етнічних меншин УСРР у добу непу та політики коренізації, окресленні в ньому ваги політичного та господарського, винайденні співвідношення тенденцій маргіналізації, інтернаціоналізації та природного консерватизму в етнозберігаючій поведінці етносів впродовж періоду потужного державного впливу на засадничі основи існування останніх.

Зауважимо, що період від встановлення радянської влади до розгортання політики коренізації був часом критичного перенапруження сил етнічних громад, сконцентрованих на меті виживання на руїнах старого світу. Визначальними факторами повсякденного існування етнічних громад стали розруха, адміністративний хаос та голод 1921-1922 рр. Останнє соціально-економічне явище спотворило життєдіяльність низки етнічних громад, найбільшою ж мірою -- селянських етнічних груп Південної України.

Обставини життя люду в голодні часи, висловлені в одній з газетних заміток стосовно грецького селянства, були типовими для України загалом: "... Звільнившись від усіх фронтів та махновських банд, селянство заходилось над відновленням своїх розорених господарств. Були здійснені значні посіви. Але недорід ... продовжив розруху. Навесні наступного року зупинився в селі сільгоспзавод, зачинилося багато дрібних підприємств. Населення харчувалося сурогатами замість хліба. Біднота за безцінь збувала своє майно. Бідняцькі господарства, що обробляли землю руками чи однією корівкою, й наступними роками не спроможні були зміцніти. До осені 1925 р. тривали розпродажі майна та худоби"9.

В колишніх іноземних колоніях голод набув страхітливих форм і посилювався господарською кризою, викликаною поселищним розкурку- люванням. Відомості НКВС одностайні в описанні жахливих розмірів голоду в іноземних колоніях: німецьких, болгарських, грецьких, єврейських, шведській тощо. Промовисті відомості про поширення голоду серед німців в травні 1922 р. наводив зав. відділом національних меншин

НКВС УСРР І. Сударський у зверненні до Міжнародного комітету робітничої допомоги в Москві:

"З загальної кількості населення

Запорізької губернії... голодує німецького населення... 80%; Миколаївська губернія... 80%; ...Донецька губернія... 50%; Одеська губернія... 50%"10.

Перші згадки про відновлення традиційних громадських свят національного характеру у повоєнні роки знаходимо починаючи з 1925 р., коли тенденції виходу з економічної руїни та адаптації селянських господарств до нових правил господарювання набули сталого характеру11.

На жаль, хронічне недоїдання та злиденність були не єдиною проблемою тогочасної реальності. Населення величезної більшості регіонів України жило в умовах щоденного звичного терору: це підтверджується як масовими архівними джерелами, так і матеріалами преси.

Липневі випуски катеринославської газети "Звезда" присвячені висвітленню так званої "Справи слов'янських "героїв", за матеріалами якої у повному складі звинувачувалися радянсько-партійний апарат та начальник міліції с. Слов' янка. Слідчі з' ясували, що начальник міліції, користуючись необмеженою владою, за сприяння місцевих властей впродовж

року скоїв низку "самых кошмарных и невероятных преступлений" (масові вбивства, зокрема, й сільської вчительки, пиятика, розпуста й насилля). (Наперед зауважимо, що переважна частина з 28 звинувачуваних була амністована, але шістьох осіб засудили до ВМН з конфіскацією майна)13.

Захисники звинувачених, аналізуючи їхню протиправну діяльність, дійшли досить цікавих висновків. Адвокат групи сільрадівців Синайський зауважив, що "большинство преступлений не простая уголовщина ... это -- сплошной самосуд, самосуд некультурных отсталых деревенских людей, выведенных из равновесия гражданской войной". Інший захисник -- Ткачук -- підсумовував: "Рабочие и крестьянство, малокультурное и неграмотное, сами создавали советский государственный аппарат, учась при этом друг у друга". В поєднанні з "завданнями революційного часу" [читай -- політикою воєнного комунізму -- Л. Я.], саме низький культурний рівень трудящих став, на його думку, підосновою масових і жорстоких зловживань владою. "Ясно, что проводить эту работу им пришлось со строгостью первого революционного периода. Кто из активных участников нашей пролетарской революции не ошибался в своих революционных действиях? В эту революционную эпоху ошибались целые организации, целые революционные коллективы, а не только отдельные революционеры и что же? Они, крестьяне, малограмотные, самоучки, не выезжавшие из своей Славянки, отделенной на 75 верст от г. Павлограда -- только они не должны были ошибаться? Они безусловно ошибались и не один раз, а много раз.

И все-таки все возложенные на них революцией задания, как сбор продразверстки, борьба с бандитизмом и выкачка оружия -- нужно отдать

им справедливость, -- они выполнили .

Матеріали "слов'янської справи" -- типової й показової у своїй страшній правді -- не лише унаочнюють страхітливі умови існування села, зокрема, національного, але й ставлення держави до проблеми протиправної діяльності місцевої влади, як такої. Впродовж 1920-1923 рр. вона, фактично, віддала село на відкуп ревкомам та міліції, мало переймаючись інтелектуальним та моральним рівнем останніх, не контролюючи їхні методи діяльності. Для неї мало важило, що в низці місцевостей радянський апарат та міліція перетворилися на банди. Центральна влада була зацікавлена лише в тім, аби місцева вправно збирала розкладку і "боролася" з антирадянським бандитизмом. Але ж заручниками цієї неприхованої змови держави та місцевих "крутеликів" було мирне населення, що існувало в обставинах вмотивованого "бєспрєдела", і він, що важливо, був явищем пересічним.

298-й випуск "Звезды" започаткував серію репортажів з "Камишеваць- кої справи". Матеріали слідства показали, що з лютого по травень 1922 р. місцева влада на чолі з головою виконкому, старшим міліціонером Волковим, начальником самооборони Найдьоновим та секретарем вол- комосередку Жиліним без суду та слідства під приводом боротьби з бандитизмом вбила близько 20 осіб. Майно вбитих селян конфіс- ковувалося та розподілялося між учасниками "спецоперацій", а господарі розстрілювалися вночі "при попытке к бегству". Ватага бравих сільрадів- ців та міліціонерів дійшла до того, що спалила живцем слідчого та ще п'ять ні в чому не винних людей (серед яких були діти), аби приховати свої злочини. За матеріалами справи проходили 24 звинувачувані, (з яких дві особи осуджені до ВМП)15, 32 свідки16.

Газетні шпальти з їхніми щоденними повідомленнями рубрики "Події" ("Происшествия") відбивають екстраординарну криміногенну ситуацію в містах України з характерними для неї безконтрольністю зберігання та використання зброї, грабунками, вбивствами, проституцією, наркоманією, підпільним ігорним бізнесом. Для ілюстрації наведемо декілька повідомлень тогочасної преси. -- 30.10. -- до лікарні доправлені два селянина с. Мануйлівка, поранені в голову пострілами з гвинтівки; вбитий учитель з с. Миколаївка Кам'янського району (три озброєні бандити з лісу вбили подорожнього та зняли з нього нові чоботи);17 31.10 -- у Н. Кайдаках пострілом з револьвера вбитий Ф. Сокрута; покінчила самогубством, кинувшись під потяг разом з немовлям, А. Ребристова; 6.11. -- на станції Горяїнове у дачному потязі пограбований артільник, вбитий його охоронець, забрані 500 тис. руб.; селянин Трегуба став жертвою афериста, який продав йому чотири фальшиві діаманти за 34,5 тис. руб.18; 11.11. -- убивство на ґрунті ревнощів з револьвера.

Вкрай складними залишалися у повоєнну добу умови життя пересічних громадян. Побут городян на початку 20-х рр. можна з цілковитою відповідальністю кваліфікувати як критичний. Внаслідок величезних втрат житлово-комунального господарства впродовж війни та господарської розрухи, запровадження 8-годинного робочого дня та масових міграцій населення (зокрема, євреїв) територією республіки катастрофічно погіршилися житлові умови сотень тисяч людей. За підрахунками катеринославської влади у 1923 р. придатними для експлуатації було близько 60% житлового фонду. Житлові умови катеринославців окреслювалися поняттям "житлова криза".

Радянська преса дає багатий матеріал для дослідження феномену "раннього радянського суспільства", в якому не тільки боролися, а й співіснували, роз'їдаючи одна одну, більшовицька та непманська ментальності, свідомість селянства (переважно глибоко етнічна та релігійна), деполітизованого робітництва та ментальності низки маргінальних декласованих прошарків 1923 р. Перші шпальти періодичних видань рясніли не лише виступами партійних вождів, зведеннями про політичну ситуацію в світі, а й рекламними оголошеннями. Порівнюючи їх з іншими матеріалами преси, дивуєшся, як далеко ідейно й мовно відстоять ці матеріали, яка прірва відділяє ті соціальні верстви, носіями світогляду яких вони є.

Зростаючий тиск нової, раніше невластивої суспільству, ментальності поволі заповнював не лише газетні шпальти а й повсякденне існування тисяч людей. Безперечно, найвпливовішим фактором радянської реальності стала політизація повсякденності, спроба замінити традиційні побутові орієнтири штучно створюваними формами дозвілля. Спроба скоротити дозвілля до мінімуму перетворила життя радянського активу на безкінечні радянсько-партійні збори, що впродовж доби змінювали свою дислокацію. Усілякі засідання в безкінечних комісіях з'їдали левову частку життя радянсько-партійної бюрократії. Те, що остання, як могла волинила -- незаперечний факт. Про це, зокрема, свідчить оголошення 22 серпня 1923 р.: "На основании пленума Екатеринославского горсовета от 17 августа 1923 г. всем неявившимся членам Горсовета на заседание пленума от того же числа надлежит в течение 3-х дней дать в президиум совета объяснение о причинах неявки. Не предоставившие в течение 3-х дней объяснений будут оштрафованы в размере 1-го рубля золотом в пользу воздухофлота"19. 332-й випуск газети інформував, що згідно з названою постановою міськради були оштрафовані 169 осіб, яких зобов'язали внести відповідне утримання впродовж тижня20.

Намагання влади перетворити маси на активних свідомих громадян створило якісно нові форми "пролетарського (комуністичного) дозвілля" та осередки нового соціально-економічного укладу -- комуністичного -- який, щоправда, набув незначного поширення. Його, так би мовити, обличчям, були фігури партійця та комсомольця, поки ще малочисельні і загадкові для пересічних громадян. Засоби масової інформації відіграли провідну роль у формуванні нових стереотипів суспільного життя та образу нової радянської людини. Здійснювалося це завдяки тиражуванню простих зрозумілих образів. Пропагуючи зразковий образ сільського комсомольця г. "Молоде село", показувала його еволюцію від пересічного п'яниці та дебошира до охайного читача сільської бібліотеки, й резюмувала наступним чином: "От-так покінчить усякий свідомий комсомолець зі своїм пияцьким минулим... Поміркувавши, він піде по шляху знання та науки. Ось таким повинен бути усякий зразковий комсомолець" . Повсякденне життя звичайно суттєво відрізнялося від ідеалістичних газетних картинок, однак їхній вплив на ментальність народу був величезним.

Досить складною була організація побуту партійців. Вона, як видно з преси, критично загострилася саме впродовж 1923 р., коли величезна більшість членів партії розчарувалася в ідеї всесвітньої революції. Події в Рейнській області підсилили песимістичні настрої серед партійців, які, споглядаючи розгортання непу, почали висловлювати незадоволення аскетичним побутом та матеріальними негараздами. Газетні публікації досить випукло підносили тему повсякденного життя партійця і таким чином виносили її за межі партійного кола. Відповідні замітки виходили тоді в рубриці "Партійна робота". Під псевдо А. Р. у статті "Побут партійця" один з членів партії не лише критично змальовував повсякденність пересічного комуніста, а й намагався теоретизувати з цього приводу. Життя комуністів впродовж 1917-1921 рр. змальоване ним лаконічно: "... Голодні пайки, стояння в черзі за обідом після занять, холодна кімната... жодного особистого життя". Інша справа -- доба непу. Тут "особисте життя для комуністів ... виступає більш рельєфно, аніж раніше. Якщо раніше особистісне "Я" затушовувалося, якщо напівголодний партієць раніше забував про себе, мало піклувався, віддаючи переважну частку часу партії, то нині, коли він отримує більш менш пристойне утримання, маючи можливість купити костюм, придбати дещо з предметів розкошу, обставити свою кімнату більш менш пристойною обстановкою, -- особисте його життя доволі часто переважає над партійним..." Саме в цьому А. Р. вбачав загрозу боєздатності партії. Негативний вплив міщанського "багна" (болота), суперечок з жінкою (нареченою) з питань побуту для партійця був незаперечним. Однак,

значніші загрози партії крилися у ній самій, а, вірніше, в економічній

нерівності партійців. Вищість партійної номенклатури над комуністами,

які отримували "мізерні ставки по 2-3 категоріях", внаслідок чого ледь

животіли -- закладала внутрішній конфлікт у партії. Як вкрай загрозливе

зображувалося становище сільських партійців, які прискореними темпами

"окуркулювалися", відправляли релігійні обряди, спивалися і внаслідок цього відкликалися з партії .

Несподіване продовження тема отримала в дописі секретаря Катеринославської міськради Л. Поліщука "Быт партийной клячи". Принциповий переслідувач прогульників засідань міської ради (Див.: С. 159) констатував: десятки засідань, доповідей, громадських навантажень перетворюють партійця на заручника показної громадської роботи, тоді як його власна родина (перш за все діти) лишаються без батьківської опіки. Висновок людини, яка потерпала від нікому не потрібної "радянської метушні" лунав, наче стогін: "Побут партійної шкапи необхідно змінити в напрямку розвантаження партійця від суміщення, від десятків нікому не потрібних засідань, від непомірних витрат, що непомірним тягарем лягають на бюджет партійця"23. Л. Поліщук мріяв про створення громадських побутових закладів, які б "розвантажили дружину партійця від авгієвих стаєнь побуту" та, певне, сподівався на упорядкування роботи пересічного радянсько-партійного функціонера, однак відносне пом'якшення партійної дисципліни було нетривалим. Вже наприкінці 1923 р. газетні шпальти накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання в церкві, участь у Водохрещі, хрещенні тощо): партія зробила жорстокішою дисципліну й зайняла "кругову оборону", тепер вже проти внутрішнього ворога -- дрібнокапіталістичної -- непманської стихії.

Село суттєво відрізнялося від повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села залишалися осередками виразної етнічності. Власне, рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо пов'язані з домінуючими етнічними групами. Втім, до початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувалися життя етнічного жіноцтва, був присвячений болгарському жінвідділу с. Цареводарівка Бердянської округи, датований 23 серпня 1923 р. У В.-Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але "якось механічно", школи всі функціонують, населення переважно заможне25. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, зазначає неприпустимість знахарства та ворожби, котрими кормляться "ці гастролери". "...Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою"26.

Сплеск цікавості до етнічних громад був не випадковим і визначався переорієнтацією внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися й поглиблювалися в контексті проблем поліетнічного населення на цілком "інтернаціональних" засадах . В чому ж полягала їхня сутність?

Періодичні видання відбивають картину суцільного світоглядного хаосу, який поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, влаштовують бійки й поножовщину28, процвітає самогоноваріння та безпросипне пияцтво дорослого населення.

Статті з типовими назвами "Кулачные бои (Пора положить конец этому безобразию)"29 закликали рятувати підростаюче покоління, переключати його сили в клуби, читальні та театри. Криком волаючого в пустелі лунали слова вчителів: "... Наша некультурність приголомшує, порівняно з буржуазними державами. Неохайність, бруд, вошивість заїдають більше 80% країни, хабар та пияцтво -- звичайні супутники темноти й невігластва, культурної відсталості населення"30.

3. Проблема створення "радянського" способу життя

У хаосі нереалізованих суспільних прагнень і управлінської безпорадності проблема побутової невлаштованості загострилася як ніколи, тим більше, що проголошення непу спричинило миттєву болючу ерозію комуністичного світогляду та кризу в партійних лавах. Невдовзі розпочалися пошуки прийнятних моделей співвіднесення комуністичного світогляду зі звичками народних мас. Проблемі був присвячений, зокрема, цикл виступів Л. Троцького, опублікований у регіональній пресі. Передова стаття одного з липневих випусків "Звезды" розтлумачувала пересічним партій- цям: "Чтобы перестроить быт, надо познать его. В вопросах быта яснее всего обнаруживается, в какой мере отдельный человек является продуктом условий, а не творцом их... одно дело -- политическая идея, другое -- быт. Политика гибка, быт -- неподвижен, упрям.

Оттого -- так много бытовых столкновений в рабочей среде по линии, где сознательность упирается в традицию"31. Звісно, побут, як такий, не цікавив одного з провідних ідеологів більшовицької революції. Побут був для нього важливий ("Показывайте нам жизнь, какою она вышла из-под революционного отпечатка") лише тією мірою, якою його врахування сприяло побудові нового суспільства з новим побутом. "Завоевавший власть рабочий класс ставит себе задачей подчинить сознательному контролю и руководству экономические основы человеческих отношений. Только это и открывает возможность ясной перестройки быта", -- резюмував у своєму виступі на московському радіо Л. Троцький. Місцева преса зовсім не випадково тиражувала його, прагнучи донести в деморалізоване партійне середовище нові орієнтири і стандарти життя, адже саме пересічному радянсько-партійному активісту з його пересічно непоказним культурно-освітнім рівнем і життєвим досвідом випадало на практиці примирити в умовах непу два діаметрально протилежні культурні світи: традиційний і поки що ефемерний комуністичний. На цьому шляху треба було вирішити багато питань, запропонувати суспільству та оперативно запровадити в життя якісно нові моделі повсякденного життя в усіх його складових (сімейно-шлюбні взаємини, дозвілля, обрядовість, побут, мода тощо). Одним з перших, вважав Л. Троцький, треба було вирішити питання створення нової обрядовості. Настанови автора теорії перманентної революції були цілком вмотивованими: "... Создание революционной бытовой "обрядности" и противопоставление её обрядности церковной достижимо только в отношении событий общественно-государственного характера, но не в отношении событий семейного характера ... Всякие новые формы и зародыши новых форм должны попадать на страницы печати, доводиться до общего сведения, пробуждать фантазию и интерес и тем толкать вперед коллективное творчество новых бытовых форм"32.

Заклик Л. Троцького не залишився без уваги -- висвітлення нових форм побуту стало центральною темою радянської преси впродовж 20-х рр.: усталені моделі традиційного побуту висвітлювалися в негативному ключі, тоді як нові -- у глорифікаційному. Серед них безперечну першість утримували всілякі недільники ("воскресники") та суботники. Допис сількора В. Глотова "По нашому краю. Недільник на селі" у характерній піднесеній манері висвітлював один з таких заходів. -- "За ініціативою комосередку, райвиконкому та райкомнезама в селі Сольо- ному був влаштований недільник по збору врожаю суспільних клинів: районного, лікарняного, дитячого будинку, шкільного та сільбудинку". Рано вранці селяни в піднесеному настрої (серед них представники місцевої влади та вчителі) зібралися разом і до другої години дня викосили 60 дес. жита. Повернувшись до села і нашвидкуруч пообідавши, багато з них повернулися до виконкому, де відбувався народний суд над 17 особами, звинуваченими у грабунках. Надвечір всі бажаючі могли взяти участь в урочистому засіданні сільських організацій з нагоди 3-ї річниці існування комнезаму. Останнє "... відіслало привітальну телеграму т. Леніну й тільки о 12 годині ночі зі співами "Інтернаціоналу" та "Заповіту" завершилося"33.

Отож, типовий "набір" розваг для народних мас включав працю без вихідних і святкових днів, народні суди з усіх приводів і випадків, як засіб масового перевиховування мас, тривалі засідання суспільних і партійних організацій до пізньої ночі і зранку -- те саме.

Як альтернатива безцільному марнуванню часу висувалося суспільно корисне дозвілля, зокрема, фізкультурні заходи. Заклики на кшталт: "Будьте, як у Афінах, але по-пролетарськи", "Дух колективу, солідарності, сміливість та бадьорість, -- от що повинна показати наша спартакіада"34 супроводжували розбудову фізкультурного руху в республіці.

Центром перевиховання трударів за задумом більшовицьких вождів мав стати клуб. Сільський клуб, як видно з матеріалів преси, численних звітів обстежень сільрад та районів, упродовж першої половини 20-х рр. залишався химерою. Тоді, як втомлене війною та революційними потрясіннями населення прагло радісного дозвілля, пролетарські та селянські клуби пропонували людям типовий набір більшовицьких розваг: засідання суспільних організацій, лекції на політичні теми, політичні диспути. Прагнення перетворити клуб на осередок політичного виховання мас просякало наскрізь державні та партійні установи. Політично знеособлена робота окремих клубних установ засуджувалася відповідними органами і висміювалася в пресі. Один з дописувачів під псевдо "Батраков" писав: "Захожу одного разу до сільбудинку..., думав лекцію послухати, з'ясувалося -- "танцюльки". Піаніст жарить у всі лопатки "підіспанець", а хлопці та дівчата скачуть до стелі". Висновок з події був цілком відповідний епосі: "... Райсільбудинку треба звернути серйозну увагу на роботу ... сільбудинку і водночас вичистити його склад від куркульського елементу"35.

Найменший відступ керівництва таких установ від вимог партійно- радянської номенклатури ставав приводом для нищівної критики та посадових стягнень. Одна з критичних заміток стосувалася святкування Різдва катеринославським клубом металістів "Червоний Профінтерн". Робкор МАСКА писав наступне: "Здавалося б, у завдання клубу в дні Різдва входить також успішне проведення антирелігійної пропаганди. Але правління клубу ... певне з цим не згодне. В клубі був влаштований " сімейний вечір" Різдво зустрічали весело. Дали кіно. Опісля вже відкрили "вечір". Вечір з танцями та єврейськими анекдотами "з перцем". Під промовистим шаржем з підписом "Братва "гоцаєт" красувалося риторичне запитання: "... А що ж правління влаштує на Великдень. Костюмований бал-маскарад з циганським хором, чи що?"36 Риторичне питання не мало відповіді, не в останню чергу через нездатність більшовиків на той час цілковито підкорити маси своїм далекосяжним прагненням.

Поліетнічне українське суспільство на початку 20-х рр. було, власне, виснаженим соціальним організмом, якому потрібно було усвідомити свої устремління й обрати шляхи їхнього досягнення. Втім, найбільшу його проблему становила не відсутність спільної мети, а глибока світоглядна криза, викликана революційними потрясіннями. Пошматоване погромами, репатріаціями, радянськими й антирадянськими повстаннями, розкурку- люваннями, білим і червоним терором, суспільство перебувало в шоковому стані й було глибоко хворим. Про це свідчило поширення суспільних негараздів: пиятства, наркоманії, проституції, дармоїдства, бандитизму, дитячої безпритульності. Довгоочікуваний мир відкрив перед людністю нові історичні обрії, але сам по собі був не спроможний мобілізувати суспільство й спрямувати його енергію в життєдайне річище.

В цій ситуації більшовицька держава, створивши інформаційну монополію, сфокусувала найкращі сили на справі формування нової масової свідомості, спроможної кінець-кінцем прийняти й підтримати ідеї "великого ривка". Ця величезна наукова проблема допоки не вивчена вітчизняними спеціалістами, навіть попереднє (досить поверхове звернення до неї) відкриває нові грані проблеми повсякденності, як такої, та її етнічної складової, зокрема.

Якісні доленосні зрушення в масовій свідомості (яка, зазначимо, суттєво відрізнялася від етнічних форм ментальності) випукло унаочнює радянська преса. Вона впродовж 20-х рр. стала сходинками, по яких більшовики підбиралися до народної ментальності, спромагаючись змінити її докорінним чином. Її складові на загал добре відомі науковцям: класовий радикалізм, пролетарський інтернаціоналізм, войовничий атеїзм -- менше знані конкретні форми й методи, якими останні закріплювалися в масовій свідомості.

Наважимося стверджувати, що саме більшовицька преса (культосвітній рівень пересічного функціонера-пропагандиста був надто низьким для створення власних агітаційних методик) відіграла провідну роль у переорієнтації народної свідомості й стала свого роду "законодавцем моди" в цій сфері. Аби проілюструвати форми її роботи наведемо найбільш яскраві приклади.

Перший січневий (1923р.) випуск газети "Молоде село". -- Вздовж першої сторінки курсивом проходить гасло: "З роком новим -- вістка нова -- жити нам без нагая!" (речитатив явно наслідує народні колядки). Далі інші і за формою і за змістом, орієнтовані на підсвідомість, гаслапсихологічні установки -- "На світі є лиш єдиний стяг, за котрий не соромно лить свою кров, умерти під ним -- це червоний стяг", "На світі є єдине гасло, яке може об'єднать і повести маси працюючого юнацтва до світлої будучини -- це гасло комуністичного інтернаціоналу молоді"37.

Тут же -- добре промальований комікс: зображений молодий хлоп- чина-комсомолець, який довгою удавкою, що тягнеться згори сторінки до низу, душить роботодавця "умовами найму". Через усю картинку розміщений текст "Заповідей молодого наймита", в якому в концентрованому вигляді відображене кліше більшовицького перероблювання світу та свідомості людей.

"Заповіді молодого наймита"

[текст наведено без коректив -- Л. Я.]

Я знаю, мій ворог сидить коло мене, їсть зо мною з одної миски, і спить в одній хаті. Цей ворог є куркуль, що визискує мою працю.

Я знаю, що єдиний мій порятунок, мій єдиний друзь це є спілка робітників землі та лісу, в якій об'єднуються всі наймити і робітники радгоспів.

Я знаю, що куркуляча молодь завше тягне до панів, бо сама хоче вибитись на пана і мені від того буде не ліпше, тому я мушу товаришувати не з ними і підтримувати не їх, а тих, хто вийшов сам з злиднів.

Я знаю, що мій господар не любе комуни і лає більшовиків, а тому і не допоможе мені в цьому, тому я мушу сам стати комуністом, вступивши до КСМУ, і будувати той лад, який потрібний мені, а не куркульським дітям.

Я знаю, що, коли я вимагаю від свого хазяїна більше, ніж тепер, я допомагаю наймитам інших куркулів і в інших селах та країнах домагатись більшого, а тому я завше буду прагнути не зменшити, а збільшити свій заробіток.

Я знаю, що я буду правильно робити тоді, коли буду додержуватись цих заповідів, постанов профспілки Всеробітземлісу та Комуністичної Спілки молоді України. Тому я повинен знати постанови цих організацій і Радянської влади, щоб жодний мій крок не сприяв порушенню постанов КСМУ та Всеробітземлісу."38

Ми не відкидаємо того факту, що в конкретно історичній ситуації "Заповіді ..." допомагали вирішувати конкретні цілі -- врегулювання відносин найму -- проте їхня далекосяжна мета -- зомбіювання масової свідомості трударів більш очевидна. Форма цього "твору" (який, певне, завчався напам'ять сільськими агітаторами й комунарами), скалькована з десяти християнських заповідей, так уїдається у свідомість, що людині вже не важливо, що "куркуль" сидить за одним столом, їсть з однієї миски і спить поруч, він -- ворог, а, значить, норми людської моралі до нього не застосовуються. Слоган "Комсомолець та куркуль -- це два вороги" -- це основа життя, її стрижень, її зміст.

Не менш агресивними фарбами вимальовувалася антирелігійна пропаганда, що цілковито видозмінювала світоглядні орієнтири молодої людини. Її далекосяжні наслідки досить влучно відображені у вислові одного з пропагандистів: "Людина сама починає почувати себе богом, господарем життя, що може влаштувати рай на землі, до своєї смерті" . Те, що це була омана, яка мала карколомні наслідки, з'ясувалося згодом, а впродовж 20-х рр. антирелігійна вакханалія набула нечуваних обертів і несподіваних вигадливих форм.

Вона стала стрижнем, навколо якого оберталися всі спроби більшовицького проводу викликати до життя й зробити усталеними нові форми повсякденного та святкового життя. На початку 1923 р. святкування Різдва в республіці обмежилося тим, що в містах були розклеєні афіші з запрошенням робочої молоді на нове свято "Червоне Різдво". Метою засідань було, як зазначалося, пояснити, що Різдво -- всього лише астрономічне свято зимового сонцестояння .

Впродовж року, від одного великого релігійного свята до іншого, оберти антерелігійної пропаганди нарощувалися. Партійні та комсомольські осередки давали відверті та розлогі настанови місцевим сільським та міським осередкам і щодо форм її організації і щодо кадрової роботи: "Особливу увагу треба звернути на хлопців, що залишають сім'ю, аби ступити до КСМ. Бо такі хлопці дійсно будуть з нами, вони не спиняться не перед чим, йдучи до своєї мети" .

Молодіжні газети задавали тон антирелігійних заходів, вони вирізнялися зовнішньою привабливістю пропагованих заходів. І цілком не випадково, -- адже саме вони вербували найбільш рухливу і вибагливу частину суспільства. Райкомівські діячі та журналісти виявляли неабиякий хист, аби створити нові, але цілком відповідні свідомості сільської молоді, форми комсомольського дозвілля, які дивним чином сполучалися і водночас заперечували усталені норми повсякденного життя селянства та його святкове дозвілля.

Під закликами колядувати для голодних дітей публікувалася безліч червоних щедрівок, їхні зміст та естетика були однотипними.

"Ми -- комсомольці"

(червона щедрівка)42

Ми -- комсомольці, ми -- орлята,

Гучний наш клекіт всюди чуть.

Ми прагнем щастя, ми прагнем волі...

Ходімо з нами, в нас славна путь!..

Ми -- комсомольці... Несемо світло

У всі кутки ми, -- й гине тьма...

Вся молодь з нами, уся біднота!..

І наша спілка буде міцна.

Ми -- комсомольці... Ми нові квіти,

Укриєм землю ми усю,

Несем ми волю, несем ми щастя.

Гей, молодь, в спілку йди свою.

Антирелігійна діяльність комсомольців на селі розгорталася під гаслами: "Давно пора усякі віри і попів здать до архіву! Юнацтву треба -- створити рай на землі, а не на небі!" Про її конкретне втілення дає уявлення замітка "Як Луганський осередок святкував Різдво". В ній йдеться про те, як комсомольці села організували молодь, розучили червоні колядки, п'єсу "Святвечір у комсомольців". Навколо комсомольського осередку згуртувалися близько п'ятдесяти осіб. Метою комсомольського колядування було показати вищість комсомольців над звичайною молоддю ("автокефалія").

Комсомольська різдвяна процесія рушила з клубу до членів КНС, співаючи "Інтернаціонала". На користь голодних дітей колядували виключно по бідняцьких хатах. Після чутки про те, що поруч колядують "автокефалісти", комсомольці, за не позбавленим відвертості зауваженням, "... приготувались зустріти ворога. Коли близько вже була їхня шестикутна зірка, [вони] проспівали "Молоду гвардію" й кинулися проти ворога, викрикуючи молодими бадьорими голосами одне гасло за другими: "Геть автокефалію -- петлюрівську -- куркульську церкву", "Хай живе пролетарська правда", "Хай живе КСМ" та ще багато інших.

... хтось гукнув: "Хай живе п'ятикутна зірка, яка сяє усім гнаним й голодним", "Геть шестикутну". Після цих слів вся молодь кинулася на автокефалістів й одібрали від них їхню зірку, і зробили під спів Інтернаціоналу з неї п'ятикутну.

Автокефалія розбіглась. А селянська червона молодь наліпила на малюнок народження Христа серп і молот"43.

У описаних подіях -- глибокий психологічний підтекст, відверта цинічність та глумливе безкарне святотатство, під якими маскувалася певна група осіб, що прагла піднестися над односельцями.

На цьому безбожницьке дійство не завершилося. На другий день вранці у комсомольському осередку "красувалася" одібрана зірка автоке- фалістів з надписом "Автокефальна церква дає рай на небі, а пекло на землі". Надвечір комсомольці провели "Святвечір у комсомольців", а наступного дня заслухали доповідь "Про народження Христа". Наколядовані харчі склали на дві підводи: на першій розмістили портрет п' яного автокефаліста з надписом: "От на що колядує автокефалія"; з другої підводи з написом: "От на що колядує молодь на чолі з КСМ" роздавали подарунки особам похилого віку.

Автор замітки Гуревич підсумував опис дійства словами: "Сила КСМ непереможна". Це, певною мірою обмежене, зауваження не було позбавлене сенсу. Тиск атеїстичної свідомості був виразним і відчутним: саме вона деформувала основи масової народної свідомості, ґрунтованої на релігійності. Здавалося, раніше непорушна будівля традиційного світогляду захиталася й давала глибокі тріщини. Під заклик -- назву п'єси Лесі Квітоньки (однієї з тисяч сільських аматорів-драматургів) "Геть бога!"44 -- почалася ерозія традиційної селянської свідомості в усіх її етнічних формах. До початку політики коренізації окремі етнічні громади були захищені від неї тільки мовним бар'єром.

Нищення всіх і всяких авторитетів і стереотипів вимагало створення нового пантеону святих і великомучеників. Серед них: Василь Чумак -- замордований денікінцями комунар-поет, стаття про якого була опублікована в рубриці "Наші герої та мученики"45.

Нова свідомість прищеплювалася в характерних привабливих гаслах, що вибудовували в думках людності уявлення про наступність і прогресивність запроваджуваних змін. Вони вдумливо пристосовувалися до всіх поворотних моментів річного циклу. Ось як, наприклад, коментувався Великодень: "Славен еси наш милий Ладо -- Боже! Казали колись поганці.

Христос воскрес! Казали й кажуть попи.

Віра -- дурман народній. Хай живе весняне свято творчості й праці, наш Червоний Великдень!"46

Атеїстичні заходи широко рекламувалися й обговорювалися в пресі. В рубриці "Останні телеграми" в дні Великодня публікувалися повідомлення на кшталт: "Вінниця. 6.04. Комсомольці-євреї-друкарі постановили працювати всю ніч проти єврейської пасхи на виконання замовлень Червоного козацтва.

Одеса. 6.04. Перед єврейською пасхою в одній з синагог, що перетворена на клуб, а також у деяких школах фабзавуча були улаштовані антирелігійні вечірки" .

Підсумовуючи сказане вище, слід відзначити, що етнонаціональна царина була найбільш занедбаною ділянкою внутрішньої політики більшовиків на початку 20-х рр. в Україні. Жодна з науково-дослідних структур не займалася спеціально дослідженням історії, етнографії та культури етнічних меншин. Практично не висвітлювалося національне життя на шпальтах місцевої і центральної преси. Перша половина 20-х рр. на фоні визначних соціально-економічних зрушень дала відчутне зниження інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і мало з новою силою постати через певний час на новому історичному етапі розвитку країни. Негативною стороною певного спаду національного руху в першій половині 20-х рр. ХХ ст. була та обставина, що за цей час суспільство, різко змінюючись в соціально- економічному й політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ані про колишній стан етносів, ані про тогочасні їхні етнокультурні проблеми.

Повсякденне життя всіх без винятку етнічних громад розвивалося на тлі глибокої соціально-економічної кризи, пересічного погіршення умов економічного й культурного відтворення, розгулу бандитизму, процвітаючих соціальних хвороб, обмеженості та брутальної жорстокості місцевих властей. Перехід до нової економічної політики, зумовлений критичним загостренням соціально-економічних суперечностей і підвищенням політичної нестабільності в країні, упередив крайнє загострення міжнаціональних суперечностей, викликаних радикальними, вкрай непопулярними економічними й соціальними заходами більшовиків.