Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Наслідки реформування були суперечливими, незважаючи на те, що реформи спрямовувалися на удосконалення і удоступнення граматики, лексики і синтаксису, які мали пришвидшити боротьбу з неписьменністю та підвищити культурний рівень широких верств населення. Надшвидка модернізація мов, особливо тюркської мовної групи, відірвала новостворювані модерні культури від національних джерел, дистанціювала світську і духовну культури203. Остання обставина в дальній перспективі відіграла вирішальну роль у пришвидшенні асиміляції етнічних громад, оскільки національне і релігійне (духовне) життя громад існували як єдине ціле.

7. Радянізація: кроки до створення нової ментальності

Найскладніше оцінити наслідки діяльності більшовиків у сфері духовного життя суспільства. Анонсована в "Інтернаціоналі" побудова нового світу ґрунтувалася на прагненні докорінним чином змінити ідейні засади суспільного відтворення. В першу чергу це стосувалося сім'ї. На початку 20-х рр. радикально налаштована частина суспільства розглядала сім'ю як "найконсервативнішу твердиню всіх мерзотностей старого режиму"

Місія виховання підростаючого покоління повинна була перейти від сім'ї до радянської школи. Виховний процес у радянських освітньо-культурних установах вибудовувався на запереченні релігії та норм суспільного співжиття, які ґрунтувалися на ній і звичаєвому праві. Більшовицька освітянська практика 20-х рр. спричинила глибинний конфлікт поколінь, не лише через світоглядні розбіжності, а й через девальвацію традиційних культурних цінностей, прищеплення штучних мовних типів.

Складні суперечливі явища позначали життя сільської молоді, яка за визначенням партійних аналітиків становила найбільш політично відсталу верству молоді республіки. Революційні потрясіння, невідповідність агітаційно-пропагандистської діяльності урядових установ і селянської ментальності спричинили глибоку світоглядну кризу. Загострилися хвороби перехідного суспільства. Аналізуючи настрої сільської молоді, в 1926 р. ДПУ назвало пияцтво, хуліганство, антисемітизм масовими явищами в її середовищі205. Справа підвищення культурного і політичного рівня сільської молоді покладалася на сільські комсомольські осередки, які влаштовували вечори самодіяльності, ігри в політфанти, вистави. Специфічною формою виховання стали політсуди, наприклад, над єврейською молоддю, яка відзначала свято Іом Кіпур, та комсомольцем, який не визнає релігійних свят . Втім, комсомольці далеко не завжди являли приклад для молоді етнічних меншин: архівні джерела і преса рясніють відомостями про антисемітизм, пияцтво, дебоширство, ґвалтування неповнолітніх комсомольцями207. Суспільні хвороби вразили навіть найбільш консервативні громади. Зокрема, стосовно маріупольських греків Н. Каган занонував: "Молодь розбещена, ґвалтує дівчат, в 15 років дівчата роблять аборти, шириться "кавалерство", "баришеньство". Комсомольці не тільки не борються з цими явищами, але в багатьох випадках першими подають у них приклад... Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді -- це розбещеність"208.Суспільна думка стала схилятися в бік засудження вільних стосунків лише в 2-й половині 20-х рр., а наприкінці 20-х рр. у пресі запанували ідеї засудження сексуальної розпущеності та заклики до аскетизму.

Слід відзначити, що 20-і рр. стали часом колосальних зрушень у галузі сімейного життя та шлюбних відносин, які мали ознаки сексуальної революції чи, принаймні, бунту окремих соціальних верств. Проблеми еволюції цієї сфери повсякденного життя українського села висвітлювала стаття "Про шлюб (Риски олівцем)". "... Більшість селян справляє весілля по старовині. Нового є тут одно -- запис у загсі, -- констатував автор статті П. С., -- Але шлюб рахується, власне, дійсним не тоді, коли запишуться в сільраді, а коли піп перев'яже рушниками руки.

Одначе буває й інакше. Буває, що вся весільна обрядовість лишається, як і була, але попа оминають. Ми, звичайно, обходимо тут ті випадки, коли беруть шлюб свідомі молоді, що своє весілля відправляють у сельбуді, де немає уже такої пиятики і де цілком панує червона обрядовість"209.

Розроблена П. С. класифікація розповсюджених у тогочасному українському селі видів шлюбу виглядала наступним чином:

— живуть "просто так" у своїх батьків, спільного господарства не мають. Дітей у таких шлюбах не буває. "Законне закріплення" таких шлюбів рідко гучно справляється, весілля з усім його ритуалом не буває;

— законний шлюб, який передбачає відповідний запис у загсі, вінчання і весілля, як у старовину.

— так званий компромісний шлюб без вінчання, з традиційним весіллям або ж влаштуванням "вечору";

— червоний шлюб передбачає проведення шлюбної церемонії у сель- буді або хаті-читальні.

Як бачимо, переворот у системі шлюбних відносин привів до затвердження якісно нової форми шлюбу (так званого комуністичного -- "червоного" -- шлюбу, що попервах мислився як вільні міжстатеві відносини) та декількох маргінальних форм, які яскраво віддзеркалювали мозаїчність соціальної структури перехідного суспільства.

Цікаві спостереження над трансформаціями дошлюбних та сімейно- шлюбних взаємин у повоєнні роки містила стаття С. Божка "Смерть "ночівлі"! (Про дівоцько-парубоцький побут)"210. З матеріалу публікації з'ясовуємо, що попри показну цнотливість селянського життя з його громадським осудженням позашлюбних зв'язків, приховані вільні взаємини пустили досить міцні й глибокі паростки в повсякденні села. "Ночують на селі всі, -- підсумовує автор, -- Цей звичай дуже давній, незважаючи на те, що зараз на селі буяють різні хвороби (навіть венеричні), ночувати все ж не перестають". Багаті дівки "ночують" "по- харошому", тобто без дітей, бідні наймички, нехтуючи соціальними суперечностями, не гребують можливістю вийти заміж за заможного " синка", внаслідок чого венеричні хвороби перш за все б' ють по бідняках.

Викорінити це ганебне для нового соціалістичного побуту явище мали, на думку автора статті, держава та громадські організації, взявши під своє керівництво стихійне статеве життя молоді. "... Вулиця, коли вона починає жити вечірньою порою, коли повітря наповнене тугими пахощами весни чи смачним духом жнив та молотьби, -- більш-менш одноманітна: сміх, гармошка, співи зовні покривають і заховують соціальну ріжницю та психологічні індивідуальності.

І парубок і дівка цілий день віку свого юнацького живуть одним психо- біологізмом:

Коли б швидше вечір, та й сонечко зайшло Може б моє серце та й до мене прийшло.

Це органічний вигук, що рветься з здорового дівоцько-парубоцького тіла".

Залишаючи без коментарів дещо гіпертрофовані висновки щодо "психобіологізму" українського села, не можемо не відзначити дальньої мети статті, а в її контексті -- мети тодішньої влади, яка пропагуючи вільні шлюбні взаємини та громадянський шлюб, водночас виступала проти неконтрольованої "позашлюбної" творчості мас. "Треба на парубоцько-дівоцький побут звернути особливу увагу не лише комсомольцям, але й охороні здоров'я (професійні лекції) і всім органам культ і політосвіти... наші комсомольці, працюючи серед молоді, оперують " голою політикою", а сам, гляди, тайком, -- щоб ніхто не бачив, -- і прикурне десь у клуні чи в тій новій коморі. "Вулиця", як соціально- біологічний чинник, як багата особливість українського етнографізму не вмре, але з її фіналом "ночівлею" треба боротися. З огляду на вищезгадане поширення заразливих хвороб треба, треба й ще раз треба."211

Не важко помітити, що бум сексуальної свободи, що прийшовся на початок 20-х рр. досить скоро почав турбувати владу своїми не передбачуваними і неконтрольованими наслідками: поширенням хвороб, що передавалися статевим шляхом, бездоглядністю дітей, безвідповідальністю їхніх батьків. 20-і роки стали часом революційних змін у галузі шлюбно-сімейних відносин, сутність яких полягала в руйнуванні інституту традиційного шлюбу. У повоєнну епоху процеси маскулінізації, емансипації потужно охопили всі постімперські простори, різко змінюючи світоглядні орієнтири консервативних етнічних громад, збільшуючи питому вагу інших форм шлюбу, порівняно з традиційним, тим більше, що на початковому етапі свого існування радянська влада пропагувала й заохочувала вільні міжстатеві стосунки.

Водночас традиційний шлюб в середовищі компактних етнічних громад виявився доволі стійким до зовнішніх впливів. Він був явищем історичним і мав низку усталених ознак: багатодітність, багатопоко- лінність, спільне проживання значної кількості родичів, жорстка ієрархічна структура, в якій вся влада належить чоловіку -- главі сім'ї (до прав останнього, зокрема, відноситься розпорядження родинними ресурсами, матеріальними та фізичними; керування долями дорослих дітей; представництво інтересів родини у громаді та зовнішньому світі).

Масові історичні, статистичні та етнографічні джерела засвідчують, що прагнення громад до самозбереження шляхом дотримання "чистоти крові" в доколгоспний період залишалося визначальною тенденцією етнічного життя України. Укладання шлюбів та вибір шлюбного партнера здійснювався переважно в своєму селі, щоправда в радянську добу дещо зменшилася роль батьків у формуванні подружньої пари, а дроблення господарств під впливом радянської податкової системи швидкими темпами затверджувало нову історичну форму сім'ї -- малу (нуклеарну).

Більшовицька агітація, пересічне погіршення умов господарювання й, відповідно, зменшення заможності селянства суттєво вплинуло на вигляд весільного дійства та зміст повсякденного сімейного життя. Повсюди в Україні впродовж 20-х рр. поступово скорочувався весільний цикл (який в традиційному шлюбі тривав принаймні тиждень), шлюбна обрядовість спрощувалася й вимушено секуляризувалася. Після запровадження Декрету ВЦВК та РНК про громадянський шлюб, дітей та введення книг актів громадянського стану тенденція до зростання частки громадських шлюбів стала універсальною, її активними пропагандистами були радянсько-партійні функціонери, сільські активісти, які вимушено дотримувалися нових форм взаємин відповідно до вимог партійного статуту. Впродовж 20-х рр. послідовно збільшувалася частка дітей, над якими не здійснювали таїнства хрещення і відповідних магічних обрядових дій, яких раніше суворо дотримувалися.

В цілому слід зазначити, що 20-і рр. були часом різноманіття варіантів шлюбно-сімейних стосунків, певним "пошуковим" періодом, на якому опробовувалися нові моделі подальшої репродуктивної поведінки суспільства. Дотичні дослідження соціологів та істориків сходяться на тому, що запровадження відповідних комуністичній формації вільних взаємин, як масове явище не прижилося на конкретному суспільному ґрунті. В середовищі етнічних меншин такі шлюби впродовж 20-х рр. не вважалися " справжніми" і розцінювалися як розпуста. Водночас у першій половині 20-х рр. етнічні громади пережили етап катастрофічного падіння моралі й відповідні йому негативні соціальні явища та соціальні хвороби.

Не менш проблематично просувався пошук нових побутових стандартів існування комуністичного шлюбу. На початку 20-х рр. суспільство захопилося мріями про відмирання побутової сфери сімейного життя: преса рясніла захопливими прожектами створення суспільних столових, комунальних квартир, ясел та комун, що мали визволити жінку-комунарку від рутини хатньої праці. Досить скоро з'ясувалося, що держава неспроможна ані фінансово ані організаційно забезпечити втілення таких проектів, а масове жіноче безробіття впродовж 20-х рр. перетворило жінку-городянку на заручницю мізерного та злиденного побуту. Між тим, побут, за визначенням, залишався сферою формування, збереження та відновлення взаємовідносин членів сім'ї. Отож, можна тільки здогадуватися, скільки особистісних драм спричинила системна перебудова шлюбних взаємин впродовж 20-х рр.

Зрушення, здійснені більшовицьким урядом в сфері духовного життя сіл етнічних меншин у досліджуваний період, неможливо визначити однозначно. З одного боку, вони були наслідком об' єктивних соціальних і економічних процесів, необхідним етапом утворення нової культурної спільноти (так званого "радянського народу"), позанаціональної за своїм характером. З іншого, вони спричинили своєрідну моральну порожнечу в суспільстві, роз'єднали "батьків" і "дітей", поставивши їх у різні світоглядні табори, викликали справжній сплеск аморальності, розпусти, власне, все те, що викликає насильницька зміна світоглядних орієнтирів. Відомості про хабарництво, зловживання службовим станом, пияцтво, розпусту сільрадівської верхівки типові для цього часу. Але наївним було б вважати, що процеси деморалізації охоплювали лише правлячі кола суспільства. Вони спричинили ерозію цілих шарів традиційної селянської свідомості, яка під впливом більшовицької агітації створювала власні (часом спотворені), норми і форми суспільної та сімейної поведінки. Передувала в цьому процесі молодь та її авангард -- комсомол. Ось що писала в 1928 р. г. "Наша правда" про молодь с. Старий Керменчик: "2 комсомольці -- Базбек та Тазбаш ґвалтують 13-ти річну піонерку Х. Л. В іншому випадку безпартійний селянин Хремлі ґвалтує 17-ти річну комсомолку Т. Ч. за допомогою партійця Васіна. Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді -- це розбещеність"212. Тільки віками вкорінена в селянському середовищі релігійність, утримала в той час суспільство від катастрофи обвалу всіх і всяких стереотипів та моральних домінант, що, наважимося стверджувати, мало колосальний руйнівний потенціал.

Серйозною суспільною, культурною і психологічною проблемою часів коренізації стало стрімке зростання частки міжнаціональних шлюбів. 1927 р. кількість мононаціональних шлюбів (за національністю чоловіка) серед українців становила 97,6%, росіян -- 68,7%, євреїв -- 96,2%, поляків -- 62,3%, німців -- 88,9%, болгар -- 85%, греків -- 69,1%, молдаван -- 83,8%, білорусів -- 17,4%, чехів -- 50%, вірмен -- 34,1%213. Родинні стосунки в змішаних сім'ях, проблеми виховання дітей розглядалися в типовому ракурсі інтернаціоналістської концепції. Зокрема, Е. Квірінг вважав, що основою врегулювання будь-яких проблем у взаєминах між чоловіком і дружиною слугуватиме "природна духовна вищість більш розвиненої людини над менш розвиненою"214, під якою розумілася, звісно, приналежність до комуністичної партії. Зазначалося, що так само, як робітник-комуніст повинний вести за собою позапартійних товаришів по роботі, чоловік-комуніст повинний спрямовувати свою дружину і сім'ю. Насправді ж відбувалося "соціально-демографічне розщеплення на рівні первинного осередку громадського й суспільного життя -- сім' ї" не лише етнічних меншин, а й українців.

Основну проблем змішаної сім' ї становила відмінність побутової культури етносів і, відповідно, підходів до соціалізації підростаючого покоління. "Зростаюче число міжнаціональних шлюбів, навіть якщо серед них було немало вдалих і щасливих, -- на думку В. Даниленка, -- цілісно можна зарахувати до типово радянських соціальних експериментів. Експериментів штучно стимульованих і небезпечних. Їх здійснення порушувало дальший розвиток народу як цілісності, призводило до виховання нових поколінь не на культурі, а на "стику" культур, роздвоюючи їхню етнопсихологічну стійкість"216.

Впродовж 20-х рр. ставлення до змішаних сімей, як і до шлюбу загалом, не набуло усталеності і обросло безліччю проблем. Те, що традиційне суспільство виявилося неспроможним перетравити повоєнний "демографічний вибух" та різку зміну пріоритетів сімейно-шлюбної поведінки, стало очевидним вже на момент Загальносоюзного перепису населення 1926 р. Практика його здійснення, зокрема, проблема визначення етнічної приналежності та викликані нею викривлення відомостей щодо кількості поляків та українців-католиків загально відомі. Однак і в інших громадах курйозів було багато. Найбільше ж від них потерпали змішані сім'ї. У заочній суперечці з Одинцем перший голова ЦКНМ М. Лобанов на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин намагався ув'язати етнічність та ментальність в єдине ціле: "Я старався йому довести, що, коли я росіянин, але народився на Україні, виховувався тут та сприйняв усю українську культуру, увесь її побут, то що я таке -- я росіянин, але ж за сутністю я є українцем, так чи ні. Ні, відповідає він, якщо ти німець, то хоча б ти й жив тут на Україні і виховувався тут, все ж таки ти німець. Українець той, хто від українця народився"217. Така собі "велика плутанина в головах" змальована Лобановим доволі яскраво: "І ось я сам одружений з єврейкою, у мене дочка, і переписчиця заявляє, що, значить, дівчинка єврейка. Дружина каже, що єврейка може лише за носом, який більше, аніж у Лобанова, але в усякому випадку з єврейством не пов'язана, єврейської мови не знаю, а дитя виховується в російській обстановці, вочевидь її треба вважати росіянкою. Ні, каже переписчиця, все таки ваша дочка належить до єврейської нації."

Описана ситуація на момент здійснення перепису

була лише приватним фактом, але, слід відзначити, вона супроводжувала цю дівчинку і подібних їй усе життя, починаючи від вступу до школи для таких же російськомовних єврейських дітей, закінчуючи вступом на роботу. Врешті неспроможність співвіднести себе з певною етнічною групою у суспільстві з консервативним поглядом на етнічність переростала в особистісні проблеми людини, яка не могла визначити, хто вона: єврейка, росіянка чи українка.

Втім, не лише сім'я в УСРР була полігоном культурної маргіналізації. Впродовж 20 -- першої половини 30-х рр. відбулися колосальні зрушення в національних основах свідомості, історичної пам' яті та поведінки особистості, вони охопили такі сфери буття як культура харчування, одягу, розваг, поведінки, виховання, шлюбних взаємин тощо. Свідомо, шляхом відчуження від минулого, спотворення історичної правди, руйнувалася історична пам'ять етносів України, яка обмежувалася горизонтами лише радянської історії. Негативні наслідки мало обмеження, а з 1932 р. і практична заборона культурних контактів етнічних меншин з країнами виходу.

Пильний контроль за контактами етнічних громад з країнами виходу більшовики запровадили відразу по приході до влади. Словосполучення "пролетарський інтернаціоналізм" стало візиткою нової влади, яка зі шпальт урядових видань, трибун всесоюзних форумів та пересічних партійних зборів невтомно навчала народ життю в "єдиній великій родині". Виховання мас на принципах пролетарського інтернаціоналізму розглядалося як базова складова масової свідомості. Втім, реальний рівень співвідношення загальнонаціональних цінностей, пріоритетів етнічних меншин та корпоративних інтересів їхніх соціальних верств був далеким від більшовицьких декларацій. Характерним віддзеркаленням цього неспівпадіння було зазначене низкою дослідників зверхнє ставлення німців до українців; насторожена, підкреслено відсторонена позиція болгар; польсько-український конфлікт ментальностей; грецько-російсько-українські суперечності і, нарешті, побутовий антисемітизм, що став явищем загальнореспубліканським.

Просте на перший погляд питання міжселищного землеустрою перетворилося в Україні на серйозну політичну проблему, що накладала негативний відбиток на комплекс міжетнічних взаємин. В низці поліетніч- них місцевостей гострота її була надзвичайною. Приміром, у вересні 1925 р. пленум Маріупольського окружного комітету КП(б)У, заслухавши доповідь "Наслідки землевлаштування поточного року та план роботи на майбутнє", ухвалив "з огляду крайньої заплутаності землекористування та, головним чином, у районах з національною строкатістю, вважати за необхідне поставити питання перед ЦК партії та ВУЦВК про необхідність прирівняння Маріупольської округи до прикордонних округ".

Неможливість вирішення перехресних претензій колишніх колоністів та інонаціонального селянства на землі Південної України стала причиною розв'язання принаймні адміністративної та ідейної війни. Зрозумілим було бажання колоністів будь-що зберегти свій земельний фонд. Зрозумілою була також реакція сусіднього українського та російського селянства, яке потерпало від земельного голоду. Зрозумілою була й позиція двох таборів у місцевій виконавчій владі, один з яких, поміркований, розумів, що радикальне вирішення земельного питання в Степу перетворить його з суперечності на вибухонебезпечну конфронтацію, а це матиме значний міжнародний резонанс; другий, радикальний, намагався будь-що забезпечити запровадження основоположних засад більшовицької аграрної та селянської політики в Південній Україні, незважаючи на можливі негативні соціально-економічні та політичні наслідки.

Слід визнати, що ситуація, яка склалася в місцях розселення колишніх колоністів на середину 20-х рр., була надзвичайно заплутаною і по- різному оцінювалася різними суспільними верствами. Якщо на більшості території республіки вже в 1924 р. відбулася певна стабілізація існуючих порядків землекористування, то в Південній Україні регулярні спроби перерозподілу земельних фондів грецьких, німецьких, болгарських сіл здійснювалися і в 1926 р., і в 1927 р., тобто, практично до загальнодержавного повороту 1928/29 рр. в питаннях наділення землею. Причиною цих спроб була та обставина, що певна частина радикально налаштованих земельних працівників та адміністраторів ОВКів вважала, що сільська буржуазія (переважно колоністська), скориставшись голодом 1921-- 1922 рр., захопила землі бідняцтва. Характерно, що при цьому працівники ОВКів воліли не помічати зазначуваного ними ж небажання бідняків брати більше землі при вкрай спрощеній процедурі реєстрації землекористування. Характерною є й та обставина, що спрямована ніби на задоволення соціальних запитів бідняцтва та здійснення внутрішньо- селенного перерозподілу земель на користь бідноти, така позиція на практиці приводила до відчуження "земельних лишків" громад етнічних меншин і доселення на них іноетнічних переселенців.

Вишукування місцевою владою "зайвих необроблюваних земель" у селищах колишніх іноземних колоністів стало явищем постійним, адже в Степу зосереджувалися землі колонізаційного фонду. За їх рахунок уряд планував послабити аграрне перенаселення Правобережної України. Однак ця стратегія суперечила інтересам нацменівського селянства, позбавляючи його можливостей економічного піднесення.

Суспільна думка навкруг розподілу земельних ділянок залишалася вкрай екзальтованою. Декілька років наполегливої роботи по землевпорядженню нацменівського села не принесли очікуваних позитивних зрушень. У 1927 р. було землевпоряджено лише 6 з 26 грецьких земельних громад Сталінської округи . На кінець 1927 р. в Мелітопольській окрузі було здійснене землевпорядження єдиного болгарського села221. У 1928 р. більша частина німецьких колоній бойкотувала землевпорядження. Зростала кількість позовів німецьких і грецьких земгромад, викликаних землевпорядними заходами. Земельне питання було генератором міжетнічних суперечностей номер один за доби непу, і зменшити його гостроту були неспроможні жодні виховні заходи інтернаціоналістської влади.

Зокрема, в грецькій громаді впродовж 20-х рр. перерозподіл земельних ресурсів на користь малоземельного сусіднього селянства сприймався як грабунок, історична несправедливість. Відповідні суспільні настрої віддзеркалені в статті Тараса Низового "Наші й чужі". Дореволюційна епоха в згадках одного з героїв допису -- "замшавілого дідка" -- виглядає як суцільна ідилія: "Жили як у бога за пазухою, земля була неміряна, худоба несчитана. Обиди ніякої від царів не терпіли." Інша річ -- радянська доба: "А тепер, -- почне хлипати дідок, усе загинуло -- землю забрали, худобу забрали, нас позабирали ...

У кого, діду, землю забрали, в кого худобу забрали? У куркулів. Кому її дали? Незаможникам.

Та не розтлумачиш це дідові, він своє товче.

Не знаю, чи то старих дідів до Ново-Каранської сільради, Жовтневого району обрали, чи, може, й молодих та таких, що дуже вже наслухалися дідівських балачок, але тільки й там сидять та хлипають:

Усе наше, бо цариця Катерина дарувала, а тут грабують"222.

Важливо, що названі настрої позначалися на її взаєминах з оточуючими громадами: вони виявлялися в недоброзичливості, хуліганстві сільських властей, бійках на суміжних землях тощо. Дійсний "інтернаціоналізм" сільрадівської верхівки щодо переселенців на колишні грецькі землі виявлявся у виразах: "На нашій, дарованій землі сидять, нашим добром користуються... хай ставлять випивку -- на нашій землі живуть -- мусять платити..." Неодноразовими були хуліганські витівки сільрадівського активу із застосуванням вогнепальної зброї. В згадуваній статті йдеться, зокрема, про те, як голова сільради за допомогою нагана вимагав від переселенців груші. Інтернаціоналізм до поселенців на справі виражався в тім, що розподіляючи самообкладання поміж селянами, сільрада розподілила її "по-братськи": на 350 грецьких господарств -- 4 тис. крб., а на Столову Балку, яка складалася з 16 господарств -- 2 тис.223

Розтлумачування населенню питання "хто тепер "наш" і хто "чужий" залишалося для радянської влади завданням номер один у її повсякденній соціальній політиці. Слід зазначити, що корінного перелому в корпоративній свідомості (названій свого часу Я. Саулевичем "єдиним фронтом національних меншин"), кристалізації класової свідомості в національному селі впродовж 20-х рр. вона так і не домоглася.

Здійснюючи на Правобережжі нівелювання землекористування українського, польського, німецького і чеського населення, уряд водночас мав вирішувати проблему забезпечення соціально-економічних потреб містечкового єврейства, для якого шлях до сільського господарства внаслідок аграрного перенаселення регіону був категорично закритий. Цілком логічне з точки зору державних установ господарське рішення мало, на нашу думку, більше негативних, аніж позитивних наслідків. Колонізаційна політика виявилася, м'яко кажучи, незрозумілою переважній більшості селянства, причому етнічна складова лише підсилювала селянське обурення. Величезний масив документальних свідоцтв з Південної України змальовує картину поступового накопичення вибухонебезпечності в доколгоспному селі, яке, будучи за своєю природою консервативним осередком зберігання етнічності, за іронією долі опинилося в епіцентрі бурхливих соціальних і міжетнічних трансформацій.

Українське та російське селянство не крилося у виявленні свого незадоволення з приводу нерівномірного землекористування. Повідомлення про збройні напади, бійки, самовільні захвати земель громад етнічних меншин, що супроводжувалися взаємними образами й претензіями, в той час були явищем звичайним. Загальнопоширеним явищем був побутовий антисемітизм, який просякав наскрізь повсякденне життя робітників Донбасу, студентів, селянства. Так, група сільськогосподарських переселенців-комсомольців з с. М. Кущівка (Кременчуччина) у заяві на виїзд до Сибіру написала, що "лишає Україну жидам". Студенти вищих навчальних закладів Сталінщини, не криючись, заявляли про "засилля євреїв на робітфаках", а селянство та робітники нарікали на кількість євреїв в держапараті/партії. В селянському середовищі поширювалися думки про те, що "євреї мстять християнському населенню за допомогою радянського режиму".

На Проскурівщині влада та міліція м. Ярмолинці тривалий час перешкоджала виявленню вбивць партійця-поштаря, як вважалося, через те, що останній був євреєм.

Домагаючись врегулювання земельних і міжнаціональних відносин на Правобережжі за рахунок Південної України, уряд не лише не досягнув своєї мети, а й розширив межі району хронічного конфлікту. Незадоволеними виявилися всі сторони -- учасниці конфлікту: колишні колоністи з дореволюційним стажем переймалися втратою своїх колишніх земельних ділянок і не залишали думок повернути їх; оточуюче українське та російське, як правило, малоземельне селянство, навіть покращивши розміри свого землекористування, зазіхали на землі колишніх колоністів; нові, створені радянською владою, колоністи, вкрай складно адаптуючись, потерпали від неприязні місцевого селянства і вважали недостатньою матеріальну та організаційну підтримку уряду. Слід зауважити, що місцеве селянство не зрозуміло колонізаційної політики уряду: внаслідок свого відносного малоземелля, воно прагло власноруч окультурити націоналізовані землі. Ось чому намагання більшовиків примирити селянство України, поділивши землю за принципом "всім потроху" створило джерело постійної конфронтації в сільськогосподарському секторі виробництва.

Не менше гострих кутів виникало в галузі міжетнічних взаємин у міських населених пунктах: чимдалі політика коренізації з її ситуативними перевагами за етнічною ознакою при облаштуванні чи працевлаштуванні (приміром, для циган, яких намагалися перевести на осілість; єврейської молоді при прийомі в школи фабзавучу тощо), спричиняла серйозніші тертя. З надзвичайними проблемами просувалося створення національної школи. Місцеві органи влади та управління відчували свою безпорадність, незадоволення самою політикою, прагли припинити її якнайскоріше заради спрощення повсякденного існування поліетнічного міста. Наприкінці 20-х рр. у строкатих за етнічним складом регіонах залунали ідеї "єдиної родини". Представник Луганську на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1927 р.) намагався віднайти консенсус поміж українізацією та коренізацією стосовно етнічних меншин наступним чином: "Нам потрібно все врахувати, аби поміж нами не було таких відтінків, що немовби, все-таки я поляк, я єврей і т. і. Ні, товариші, це треба викорінювати. Ми всі, що живуть у Союзі Радянських Республік, повинні скласти одну родину, чи то поляк, чи то єврей, -- все одно це одна сім'я, бо ми революцію у себе здійснили і на нас дивиться не лише вся Європа, але й увесь світ."225 Однак, це залишалося лише добрим побажанням.

Впродовж 20-х рр. більшовики не домоглися реального перелому в ментальності етнічних меншин. Так, соціальна база радянських реформ поступово зростала, але про масову її підтримку не йшлося. Етнічні громади в переважній більшості залишалися відданими традиційному світогляду, досить чітко ідентифікували себе в світі і ставили національні інтереси вище за класові. Більше того, польська та німецька (менонітська) громади виступали в якості колективних опонентів радянської влади -- ментальні суперечності між ними стали основою еміграційного масового руху. В цих громадах опозиційність процесу радянізації була неприхованою, в концентрованій формі вона була висловлена студентом Дніпропетровського гірничого інституту В. Кріцем у листі до Г. Петровського: "Считаясь гражданином Советской республики, я таковым назвать себя не могу. Я не смог понять революцию, все окружающее меня чуждо мне, и, несмотря на то, что я молод, я чувствую, что это для меня уже установившийся взгляд. Я не могу сказать почему, но принять существующий порядок я не умею. С малых лет я работаю и труда не боюсь, но все же я чужд обстановке, больше того, я ей враг. ... я чувствую, что я здесь чужой, ненужный и если не вредный, то бесполезный в строительстве того, что строите Вы. Выпустите меня, выдав бесплатный заграничный паспорт."

Відверту антирадянськість (опозиційність соціалістичному ладу та владі більшовиків) політика коренізації та жодні соціальні акції більшовиків були неспроможні подолати, її коріння уходило в традиційний світогляд, для зручності окреслений більшовиками світоглядом глитая та непмана. Водночас його соціальна база була значно ширшою і подолати її більшовики спромоглися лише методами масового терору.

Разом з тим, культурницька діяльність більшовиків мала не лише насильницький і заборонний характер. Зовнішня орієнтованість більшовицької етнокультурної доктрини на вирішення нагальних соціальних проблем суспільства забезпечила їй стійкі суспільні позиції в середовищі усіх громад. Важливим напрямком роботи більшовиків стало підвищення суспільного статусу жінки. Щоправда в етнічному селі ці зміни відбувалися вкрай повільно, в деяких випадках курйозно. Характерною проблемою суспільно-політичного життя селищ етнічних меншин була мізерна активність грекинь на громадських зборах, які впродовж 20-х рр. стали нормою повсякденного життя села. "Вивільнивши" жінку

законодавчо, влада зіткнулася з махровим консерватизмом жіноцтва. Цілком не випадково С. Ялі в своїй книзі зазначав, що "досі ще так жінки, як і чоловіки не відкинули дикунського погляду, що жінці соромно приходити на збори чоловіків... 1927 року траплялося, що на перевибори прийде 30-40 жінок, а (в день якої-небудь "куті") до церкви приходить 200 і більше..."227 "Тысячелетнее рабство выковало именно из женщины хранительницу своих цепей, -- відзначав ж. "Коммунистка", -- Как раз именно женщины являются самыми упорными и настойчивыми защитницами старых форм жизни, как раз среди них особенно трудна борьба с мещанскими предрассудками, с клерикализмом"228.

Тоді, як уряд України в особі Г. Петровського прагнув перетворення " жінки рабині й самки" на "особистість вільну, яка творить Революційний комунізм", жінки масово нехтували своїм виборчим правом. Звичайною практикою виборчих кампаній в нацменселах було скликання повторних виборів через неявку жіночої частки виборців. Вихід з ситуації сільрадівський та районний актив віднайшов у заохочуванні жіноцтва до виборів через їхніх чоловіків. Світлини, вміщені в монографії С. Ялі, засвідчують, що частка жінок на загальних сільських зборах становила не більше 1/5 частини грецької громади. Пересічно невисокими були показники писемності серед жіноцтва: на 1930 р. рівень письменності в німецьких національних районах коливався в межах 50,9-85% чоловіків, 21,8-81,5% жінок; в болгарських -- 63,9-72,4% чоловіків, 29,4-49,8% жінок; російських -- 58,4-75,2% чоловіків, 25,1-51,5% жінок; грецьких -- 78,4% чоловіків, 53,9% жінок; польському -- 46,4% чоловіків, 37,4% жінок229. Думка про те, що жінці освіта не потрібна, досить міцно трималася в селянському середовищі, однак не помітити виразних позитивних змін впродовж 20-х рр. не можливо. Вони стосувалися переважно повоєнних поколінь. На фотографіях піонерських загонів частка дівчаток наближається до половини складу. Близько 1/3 делегатів міжрайонних культнарад, курсів секретарів також становили жінки.

Повсюдно в Україні запроваджували практику делегатських зборів, що згідно з затвердженими планами працювали щотижня. Їхня діяльність відбувалася по секціях: охорони материнства й дитинства, соціального виховання, юридичної освіти230. Планомірно й невідворотно зростала частка жіноцтва у виборних органах та громадських організаціях.

Наприкінці 20-х рр. дівчата дістали змогу отримувати вищу педагогічну освіту в національних педагогічних технікумах і масово користувалися з цієї можливості.

Суттєві позитивні зрушення відбувалися в сфері побуту, благоустрою та озеленінню населених пунктів. Боротьба з "невилазною грязюкою"231, що була типовою ознакою переважної більшості сіл України, була пріоритетним напрямком комунальної діяльності радянських органів влади. З цією метою організовувалися суспільні кампанії благоустрою, будування громадських лазень, насадження дерев та лісових смуг, " тижні й місячники лісу", громадські роботи по будівництву мостів та доріг, електрифікації та кінофікації села тощо. Велика частка цих робіт була здійснена завдяки само-обкладанню сільських громад. Проблем ще залишалося багато, але радянська преса вже наприкінці 20-х рр. з задоволенням відзначала безперечні надбання в цій сфері: "... На горілку, на традиційну грецьку хмільну бузу веде наступ кіно, радіо. Будується електростанцію -- незабаром у школі, по хатах запалають "лампочки Ілліча"232.

20-і рр. стали часом запровадження стандартів масового фізичного виховання. Лаконічна й проста за змістом думка щодо мети розвитку фізкультурного руху містилася у виступі А. Буценка: "Приваблюючи селянську молодь до участі у фізкультурних організаціях, ми цим самим відтягуємо її від хуліганства, п'янства й других негативних явищ, що спостерігаються в нашому відсталому некультурному селі" .

Один з найсильніших напрямків соціальної політики більшовиків становив розвиток охорони здоров'я. Перші значні кроки на цьому шляху були зроблені ще в дорадянські часи. Величезну позитивну роль у забезпеченні селянства медичною допомогою відіграли земства. Значні досягнення в галузі мали німецькі колонії, особливо менонітські, в яких даний напрямок суспільної діяльності відбувався громадським коштом. Але в цілому проблеми з медичним обслуговуванням у національному селі в постреволюційні часи були колосальними.

Обстеження, проведене Наркомздоров' я в національних районах, показало, що туберкульоз, трахома, малярія, короста в болгарських, грецьких, єврейських колоніях Південної України набули епідемічного

поширення. Не менш значним було поширення туберкульозу в єврейських містечках Правобережжя. 1928 р. дав 9,8% хворих на туберкульоз болгар, 6,6% греків, 5-5,5% німців, 5,5% євреїв, 6,1% росіян, 3,3-6,5 українців234. У німецьких національних районах частка хворих на трахому дорівнювала 21,6%, болгарському Цареводарівському районі -- близько 1/5 населення, у змішаних районах --10,5%,

а українських -- 5,5%235. Діти етнічних громад дуже сильно були уражені кожними інфекційними захворюваннями (короста, лишай), які внаслідок домашнього лікування та практикування знахарів, масово уражали підростаюче покоління греків. Надзвичайно складний стан речей у галузі охорони народного здоров'я став основою невтішних висновків громадськості та лікарів, які говорили про виродження окремих етнічних громад.

Такий стан визначався не лише низьким загальним рівнем санітарно- гігієнічної культури населення236 та етнічними особливостями побуту, а й відсутністю медперсоналу на селі. 1930 р. поляки мали половину необхідної кількості лікарів, євреї -- 1/5, греки -- /, болгари -- 1/3, німці -- Н; що ж до забезпеченості медсестрами, то польський національний район мав 1 медсестру тоді, як потреба складала 29, єврейські райони мали 4 медсестри (а потрібно було 78), грецькі -- 10 (62), болгарські -- 4 (77), німецькі -- 11 (283)237.

Спостереження маріупольських медиків засвідчували, що в післяголод- ні роки поряд із зниженням захворюваності на туберкульоз смертність від недуги не знижувалася, а, навпаки, мала тенденцію до зростання. За відомостями (неповними) окружного тубдиспансера смертність від туберкульозу в 1924 р. становила 21,6%, в 1925 р. -- 17,4%, в 1926 р. -- 22% від загальної маси зареєстрованих летальних випадків. Показники в грецькій громаді були дещо вищими: 22,4% в 1924 р., 23% -- в 1925 р., 25% -- в 1926 р. Характер та наслідки розповсюдження хвороби в громаді давав підстави для невтішних висновків медичних працівників: "Нас приголомшує дуже висока смертність серед греків, -- зазначав лікар Г., -- Незважаючи на те, що й серед євреїв туберкульоз суттєво розповсюджений і стосовно захворюваності вони навіть дещо вище стоять за греків, смертність серед греків все ж таки в 3 рази вища"238. Згідно з тими ж підрахунками найвищий відсоток смертності спостерігався в середовищі домогосподарок (24% випадків) та дітей (18%). Значно менші показники щодо захворюваності хліборобів (8%), та їхнє порівняння з попередніми викликало природне занепокоєння щодо перспектив репродукції грецької спільноти.

Більшовики поставили собі за мету досягти якісних змін в оздоровлені побуту та покращенні фізичного здоров' я етнічних меншин впродовж 20-х рр. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин зазначила: "Тільки здорове населення, здоровий робочий клас та селянство, є підосновою піднесення продуктивності праці, обумовлює економічний розвиток країни, гарантує безперервний рух до соціалізму"239. Влада перетворила боротьбу з туберкульозом на широкий суспільний рух: регулярними стали освітні лекції та виставки, триденники й тижневики боротьби з туберкульозом, збиралися кошти на роботу лікарень, випускалися газети ("Сталінський тубтрехдневник", "На борьбу с туберкулезом!") та журнали ("Путь к здоровью"), що безкоштовно розповсюджувалися серед населення, здійснювалася роз'яснювальна робота за допомогою плакатів, пам'яток, листівок. В регіонах проводилися так звані "кружечные сборы", кошти від яких спрямовувалися на створення туб- пунктів. Таким чином був, зокрема, відкритий тубпункт в с. В.-Янісоль, незважаючи на те, що власне селяни здали впродовж зборів 6,64 руб. Новий тубпункт насправді був конче потрібний району, оскільки раніше для постановки діагнозу та отримання кваліфікованої допомоги селяни В.-Янісольського району вимушені були їхати до м. Сталіно, що відстояло від селищ району на 80-90 верств240.

У пресі була розгорнена широка роз'яснювальна кампанія, яка розтлумачувала населенню першочергові санітарно-гігієнічні правила співжиття й покращення побутових умов. Газети регулярно інформували населення про правила співжиття з туберкульозними хворими, зокрема, пояснювали пагубність традиції повсякденного перебування великої сім'ї (не менше 10-12 осіб) в кухні (на софі), що приводила до перехресного зараження всіх членів родини . Це врешті сприяло покращенню загальної епідеміологічної ситуації.

На кінець 20-х рр. можна віднести дійсні зрушення в справі покращення медичного обслуговування нацменселянства. Звісно, проблем у цій сфері залишалося багато, однак вже в 1929 р., приміром, грецькі райони Маріупольщини мали найвищі показники забезпеченості медичними установами в окрузі: тоді, як греки становили близько 18% його населення, на них припадало 30% амбулаторій та 26% лікарень, у грецьких селах розміщувалися 4 з 14 дитячих консультацій, 6 ясел та 6 дитмайданчиків242. Упродовж 20-х рр. відбулися певні позитивні зрушення в побутовій культурі населення, що були наслідком масової санітарно-гігієнічної освіти. Підвищення загального рівня гігієнічної культури для низки етносів обумовило вихід на новий етап етнокультурного розвитку, покращило умови генетичного відтворення і показники фізичного здоров'я етнічних груп.

8. Нацменкомуни

"Артілі є в 6-ти селах, проте, вони перебувають в такому становищі, що замість того, щоби пропагувати ідеї колективізації, вони компрометують ідею громадської обробки. До деяких з них увійшов куркульський елемент. У деяких продовжується безперервне пияцтво, а інша частина, прикриваючись й користуючись перевагами артілі -- проводять індивідуальну обробку й ведуть самостійні господарства... За винятком Аннівської комуни, всі комуни, можна сказати, йдуть до занепаду й розкладання... [Перша з них ім. Раковського в с. Степанівка, створена 1921 р. -- Л. Я.] спочатку слугувала прикладом сільського господарства, мала живий і мертвий реманент. У ній був зразковий порядок у всіх відношеннях, був добре поставлений дитбудинок. Тепер, проте, її становище найжалюгід- ніше. До її складу входять 17 сімей з 73 членами. Господарювання в комуні нікуди не годиться. Реманент гине, в усьому помітний безлад й антисанітарія. З 4-х двигунів працює тепер лише один ..., а інші 3 геть занедбані. Частки різних машин розкидані і валяються по двору. Члени комуни живуть у жалюгідних умовах, не маючи навіть постелі та необхідного одягу. Своїм найманим працівникам комунари не платять.

Так, приміром, машиністу Петру Карловичу не заплачено за 3 місяці, Янчеву Дмитру -- пастуху овець -- згідно з угодою не заплачено. Комуна має боргів близько 5 тис. руб. Причини, що привели комуну до такого становища, наступні: відсутність доброго керівника, відсутність просвіти серед членів, неправильний підхід до комуни Райпарткому та Окрпарт- кому. Перший організатор комуни т. Іван Ілліч Мануйлов, який мав великі господарсько-організаторські здібності, користувався авторитетом серед КНС, знятий з посади голови комуни й виключений з партії. З того моменту до цих пір головами комуни призначалися російські товариші, які зовсім не знали ані мови, ані побуту болгар комунарів, внаслідок чого в чисто болгарському селищі болгарський склад комуни майже весь виключений и заміщений складом російським, і навіть Бердянський Окрвиконком протоколом своїм від 13/Х-24 р. за № 5147 дійшов необхідності зовсім вилучити комуну, створену за рахунок реманенту місцевої бідноти й перевести її з села Степанівки до іншого місця, вважаючи

населення чужим інтересам комуни й таким, що розкладає її.

Вважаючи коренізацію управлінського апарату колективних об'єднань необхідною передумовою оздоровлення їхнього стану, автор цитованого вище документу, наводить приклад комуни с. Аннівка, заснованої болгарським комуністом Черванським, що була представлена до нагороди по конкурсу НКЗему . Впродовж коренізації негласне правило комплектування комун на принципах моноетнічності широко застосовувалося. За відсутності необхідної кількості етнічних пролетарів керівний апарат комун поповнювався за рахунок політемігрантів, яких у постреволюційну епоху постачала Західна Європа. Багато "іноземних товаришів" стали засновниками низки комун в усіх регіонах України, де компактно мешкали етнічні меншини. Непідробну цікавість комуни викликали в середовищі оточуючого населення.

Опис нового, ідеального, з точки зору місцевої влади, порядку організації селянської праці на землі та спільного життя було вміщено під псевдо "Південний" у статті "Йдемо до перемоги, Комуна "Нове життя" Мангуського району". Про життя комуни, яка складалася з 36 сімей (150 їдців) наводилися такі відомості: "Мають 3 трактори, молотарку, 2 сівалки. Коней робочих -- 16, молодняку корів 45, власних неподільних коштів -- 12 000 крб. ... Комуна додержується п'ятипільної сівозміни. На цей рік під культурами буде 170 десятин... [Тобто, трохи більше десятини посіву на їдця при 3-х тракторах і 16-ти робочих конях. -- Л. Я.] Дуже скрутний стан комуни з житлом. Людність міститься в чотирьох хатах та по різних закутках при господарських будівлях... З цих причин немає школи, немає помешкання для культроботи... Брак помешкання перешкоджає утворити спільне харчування, і комунари до цього часу варять страву і печуть хліб окремо кожною сім'єю. Тільки в часи сівби та косовиці страва готується на всіх загалом... Праця в комуні проводиться за виробничим пляном. Робітний день буває різний в залежності від терміновості роботи... Розподіл роботи проходить досить планово. Усім комунарам дається наряд завжди увечорі перед робітним днем. Прибутки від господарства комунари розподіляють один раз на рік, а в інші часи одержують харчі [мова оригіналу. -- Л. Я.]."246 Особливістю комуни, що містилася в грецькому національному районі, було те, що склад її поповнювався за рахунок переселенців з Полтавщини, Харківщини та різних сіл Маріупольщини, що робило її спосіб життя вкрай незрозумілим і чужим місцевому селянству. Надзвичайний подив, певне, викликали у колоністів умови нужденного життя комунарів при визначній для свого часу забезпеченості останніх робочою силою і знаряддями праці. Аналогічні приклади знаходимо в матеріалах усіх секцій ЦКНМ.

Незважаючи на повсякчасну роз'яснювальну діяльність, значний рівень конфліктності в змішаних за національним складом кооперативних об' єднаннях зберігався протягом усього непу і визначав доволі непоказний рівень їхньої господарської роботи, проте саме на них уряд зробив свою ставку. В національних адміністративно-територіальних одиницях, створювані за територіальним принципом спеціальні кооперативи, як правило, відзначалися однорідністю національного складу. Свідчень про надзвичайно складні умови існування комун у добу коренізації доволі багато. Втім, урядові документи та преса, підносячи досвід їхнього існування як ознаку перемоги комунізму в світовому масштабі, відзначаючи високу землезабезпеченість комун, машинізацію виробничих процесів, створення громадських ясел, бібліотек, комунальних їдалень тощо, рідко аналізували й показували злиденність комунарів та її підоснову. Про причини цього явища дослідникам доводиться судити, виходячи з загальних тенденцій розвитку сільськогосподарського сектору в Україні.

Серед небагатьох джерел, що уможливлюють предметне дослідження проблеми слід назвати один з найзмістовніших документів Архіву Інституту етнології, мистецтвознавства та фольклористики ім. М. Рильського НАН України. Йдеться про рукопис монографічного дослідження німецького колгоспу при колонії Стара Буда, здійсненого В. Кравченком, Н. Дмитруком та М. Сивайловим на межі 1929-1930 рр. Назване джерело не має собі рівних серед інших, відомих нам, завдяки всеохоплюючому відображенню найсуттєвіших ознак повсякденності німецької комуни, її внутрішнього життя (починаючи від дрібних побутових та виробничих проблем і завершуючи питаннями організації комуністичної обрядовості), взаємин з оточуючим населенням та ставлення останніх до цього осередку комуністичного способу життя.

Всупереч повідомленням радянської преси, мало з них створювалися за ініціативою місцевих мешканців. Не була виключенням і Старобудська комуна. Рішення про її організацію прийняли свого часу районні влада та партійний осередок. У такий спосіб вони заклали "міну сповільненої дії" під традиційне культурне середовище к. Стара Буда, яка до революції "... була великим осередком німецького консервативного клерикалізму"247 [тут була лютеранська семінарія, що готувала німецьких кістерів (дяків) для всієї України, а також найстаріша та найбільша з лютеранських церков Волині -- Л. Я.].