Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Протягом першої половини 20-х рр. ХХ ст. регіони компактного мешкання етнічних меншин перетворилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду "гарячі точки", що погано піддавалися заходам державного управління. Не останню роль у цьому відіграло те, що радянська система робила перші кроки як діюча модель державного життя, а не декларативна форма революційної активності певних соціальних шарів. Характер комуністичного р. г. на місцях визначався надзвичайно могутньою й агресивною фразеологією часів революції та воєнного комунізму. Повсякденність народу України перетворилася на щоденну боротьбу за виживання: обмеженість матеріальних ресурсів, голод 1921-1922 рр., зловживання влади та постреволюційний шок стали найприкметнішими ознаками повсякденного існування регіонів. Більш різноманітне та бурхливе життя міст не відрізнялося на краще від тероризованого села: воно захлиналося від безробіття, зубожіння, відсутності житла, епідемічних хвороб. У цій ситуації трансформована більшовиками національна ідея відіграла роль світоча, що подарував народові надію.

4. Дисбаланс бажаного та досягнутого

Українська революція та воєнно-революційні події подальших років докорінно змінили соціально-економічні відносини в країні та внутрішній ринок зайнятості. Найголовніші соціально-економічні заходи Центральної Ради (ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування смуги осілості, проголошення правової рівноправності етносів країни), з одного боку, здійснили давно назрілі соціально-економічні перетворення, з іншого, поставили суспільство на межі соціальних катаклізмів, які мала спричинити боротьба за перерозподіл сфер впливу етносів у виробництві й споживанні суспільного багатства.

Запекла боротьба на ХІІ з'їзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно- державного будівництва, визначила "оксамитову революцію" згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети -- побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури і в союзному центрі й на місцях у цей час вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики корені- зації є відтягуваний з дня на день суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Ця мета була надзвичайно актуальною стосовно етнічних меншин. Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці добігав кінця. Протягом 1920-1923 рр. ВЧК та її наступник Наркомат внутрішніх справ знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого "політичного бандитизму", Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко.

Ігнорування національних особливостей під час здійснення соціально- економічної політики в першій половині 20-х рр. створило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в сфері соціально-економічного життя значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонів Західної, Східної та Південної України. Як ми показали раніше, українська радянська держава не відразу звернула свою увагу на етнічні громади, тривалий час адміністративні та соціально-економічні заходи в їхньому середовищі здійснювалися на загальних підставах. Накопичення й загострення суперечностей у сфері міжнаціональних взаємин, з одного боку, та проголошення політики коренізації, з іншого, поставило уряд України обличчям до необхідності з' ясування тогочасних проблем етнічних громад та визначення їхньої специфіки.

Матеріали фронтальних обстежень найбільших етнічних громад УСРР, здійснених впродовж 1924-1925 рр. співробітниками ЦКНМ при ВУЦВК Я. Саулевичем, Ф. Бітнером, С. Ялі та іншими, за широтою досліджуваних питань та вдумливістю опрацювання проблем сміливо можна віднести до архівних скарбів. Звіти по наслідках відрядження керівників національних секцій ЦКНМ до регіонів та матеріали до них містять різноманітний матеріал про повсякденне життя етнічних громад на початковому етапі коренізації. Саме вони дозволили урядові України скласти відносно цілісну етнонаціональну карту республіки, стали підосновою розробки і запровадження етнічно орієнтованих програм та реформ.

Обстеження стану етнічних меншин, здійснені ЦКНМ у 1924-1925 рр., констатували, що майже п'ять років радянської влади процес "радянізації" в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. Діапазон стадіального положення, соціальної зрілості та етнокультурного розвитку етнічних груп України був значним. За спільною думкою сучасників за основними показниками безперечну першість серед етнічних громад посідали німці, які, незважаючи на щиру повагу оточуючого населення, залишалися однією з найбільш замкнених і консервативних громад.

Німці України не складали єдиної етнокультурної спільноти: вони включали волинських, одеських, маріупольських німців та менонітів. Незважаючи на певні етнокультурні (зокрема, мовні) та конфесійні відмінності, в тому, що стосувалося повсякденного життя, німецькі субетнічні групи виявляли багато спільного. Базові основи життєдіяльності громад обумовлювалися різними версіями протестантизму, вимогливими до осо- бистісного і громадського життя особи. Від неї вони вимагали глибинної віри, постійного духовного самовдосконалення, тісної праці та співжиття в релігійній громаді, свідомості, виваженості, порядності, працелюбності, смирення, чесності. Попри очевидні внутрішні міжконфесійні конфлікти, німецькі громади відрізняв зразковий порядок внутрішньої громадської організації та господарювання. Основою збереження особливого світу німецьких колоністів впродовж десятиліть був принцип майорату, що забезпечував сталість розмірів землекористування. Все інше в господарстві німця та принципах його щоденного існування було похідним.

Влучну характеристику маріупольського німця, до якої мало що можна додати, зробив свого часу П. Піневич: "До основних типових ознак маріупільського німця відноситься: працелюбність, що передається з покоління в покоління, наполегливість в досягненні поставленої мети, іноді розумна серйозна наполегливість та обачність, вдумливість і непідкупна чесність. Німець -- землероб, почасти садівник, серйозний промисловець, але не аферист-ловкач, який крізь пальці пропускає сотні справ і будує свій маєток на піску; повільно, але вірно і спокійно він кожного разу прямує до означеної мети стосовно ведення господарства, і переважно досягає її. В сімейному побуті, -- він суворий, навіть крутий батько, який тримається старовинних традицій, що поступово витісняються новим революційним побутом. В господарстві він ощадливий і навіть скупий на безкорисні витрати, загалом, німці живуть в цілковитому достатку та ситості... німець по натурі консерватор глибокий та переконаний... навкруги чистота і порядок, навкруги все міцне й кріпке і на диво одноманітне й монотонне, так само, як одноманітний, монотонний та повільний і сам господар цих поселень -- німець .

Усім, що мав у дорадянську добу, німецький колоніст завдячував своїй невтомній щоденній виснажливій праці та впертості. По це вичерпно розповідала народна пісня волинських німців:

"Так, як німецький селянин, ніхто не сягнув,

Адже він про найгірший кавалок землі не забув...

Все усердя, енергію й працю віддає він землі,

А з того утворюються гарні маєтки,

Так що все (коло німця) існує й сміється...

Коли б наші батьки побачили цеє,

То їхні мізки загальмувались би з великого дива...

Ох, що то за тяжкі часи були,

Коли в незаможньому стані перебували наші батьки...

Але ж тепера все навпаки.

Зараз носять хутра дорогі, --

В атласних спідницях -- у тонких сорочках Допіру ходить наше жіноцтво"49.

Більшовицька аграрна реформа початку 20-х рр. прирекла німецькі колонії на досить швидку та безальтернативну деградацію, вона ж стала підосновою докорінних змін у повсякденному житті німецького села, перш за все в тому, що стосувалося виробничих циклів. Типове німецьке фермерське господарство дорадянської епохи з його великим (32-64 дес.) земельним наділом, найманою працею батраків, громіздкими господарськими будівлями, великим стадом свійської худоби, сучасним сільськогосподарським реманентом майже зникло у повоєнну епоху.

До того ж величезних втрат німці зазнали внаслідок примусових репат- ріацій та обмежувальних заходів 1914-1917 рр. Найбільшою мірою вони стосувалися прикордонних територій (нагадаємо, що в 1914-1917 рр. більшість німецьких поселень була перейменована на російські відповідники). Повернувшись до України, репатріанти знайшли свої оселі зруйнованими, вимушено відвойовували їх у нових господарів. Цілком не випадково німці підтримували окупаційні війська, брали участь у антирадянських повстаннях і плекали надію на відокремлення колоній у спеціальну адміністративно-територіальну одиницю, підпорядковану Німеччині. Голод 1921-- 1922 рр. тяжко вразив німецькі колонії, в значній їх частині селянство вело нужденне життя: маючи одну корову, сім'ї жили молоком та трав'яним супом, масла не було зовсім, хліб -- дуже рідко, хати здебільшого без даху, оскільки солома була використана на корм для худоби50. Переважна більшість німецьких господарств після більшовицької земельної реформи стала середняцькою і вела натуральне господарство. Робота німецької господині була типовою для селянки: прясти, в'язати, шити білизну, поратися в присадибному господарстві, латати одяг, готувати їжу.

Поселищне розкуркулювання та різке зменшення норм землекористування викликало господарський колапс у потерпілих від них колоніях. Справа була не лише в розчаруванні селянства політикою радянської влади, а в тім, що розмір селянського землекористування був визначальним чинником організації одноосібного господарства, його структури, прибутковості, ефективності. Іншими словами, ефективність, міцність господарств колишніх колоністів визначалася саме тим фактом, що вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки потрібно було для розширеного відтворення одноосібного селянського господарства, заснованого на переважно власній праці. На підтвердження цієї думки, здається, можна навести колективну думку СГВ [Союз голландських вихідців. -- Л. Я.], яка послідовно проводилася його керівниками протягом непу, про те, що встановлені радянським урядом норми землекористування є такими, на яких неможливо вести господарство51.

Зауважуючи на неможливості вести господарство, меноніти мали на увазі не будь-яке господарство, а таке, що було високопродуктивним і прибутковим. Для радянських та господарських органів не був секретом очевидний економічний регрес менонітських колоній, спричинений зниженням норм землекористування. І перші, й другі зазначали, що його наслідком стали "невідповідність основного й оборотного капіталів у господарстві",52 занепад господарських будівель, тваринництва. Спеціальна комісія, створена для обстеження СГВ53, у своїй доповіді президії ВУЦВК констатувала наступне: "Система господарювання в менонітських колоніях збереглася стара, яка була введена відповідно до тих норм землекористування, що були раніше, стосовно господарства в 65 дес. При зменшенні норм землекористування до 16 дес. на господарство та при існуванні громіздких будівель та скорочення реманенту, прийнята раніше система господарювання не може бути раціональною... Такий консерватизм відбивається на менонітських господарствах, що в теперішній час не можуть бути визнані кращими порівняно з іншими селянськими господарствами"54

Звинувачуючи правління СГВ у відсутності діяльності по "якнайскорішому переходу... на нові форми більш раціональної системи господарювання", Комісія таким чином перекладала відповідальність за господарський занепад колоністів з уряду на суспільну організацію менонітів, що намагалася відновити колишні економічні основи їхнього етновідтворен- ня. Вказуючи на необхідність перебудови менонітських господарств відповідно до нових господарських умов, комісія виходила з тієї позиції, що їхнє землекористування залишатиметься незмінним упродовж наступних років. Урядова інституція досить добре розуміла, що уряд не мав жодних ресурсів для відтворення менонітських господарств у колишніх розмірах, і що ухвалені досить високі, хоча й не прийнятні для самих менонітів норми землекористування, були суттєвою поступкою уряду перед загрозою масової еміграції громади з країни. У службових документах рекомендувалося "...посилити політроботу серед українського селянства в напрямку викорінення явищ національної ворожнечі, причому, при здійсненні остаточного землевпорядження внести поправки до землекористування українського населення в особливо гострих випадках". Однак реальні обставини повсякденного господарювання в перенаселеній республіці, переважна більшість селянства якої страждала від гострого земельного голоду, об'єктивно поглиблювали процеси стагнації господарств колишніх колоністів. Збільшення податку на худобу (вона обкладалася нарівні з засівами) та зменшення норм землекористування негативно позначилося на поголів'ї робочої та свійської худоби.

І все ж побутові умови німців залишалися кращими за переважну більшість селянства України. Двір волинських німців (в середовищі яких переважало хутірське землекористування) мав правильну прямокутну форму. Земля розташовувалася навколо двору таким чином, що з власного двору господар міг зараз оглянути все своє господарство. На кращому місці розташовувалася хата, побілена білою глиною, переважно під солом'яною, але досить часто -- тесовою, рідко -- черепичною, бляшаною крівлею. Переважаючий тип помешкання становило 4-камерне житло: "велика, гарна" кімната, спальня, житловий покій, кухня-їдальня. Підлога в хаті найчастіше -- дощана, рідко -- фарбована, переважно -- шарована мокрим піском і соломою, або попелом таким чином, щоб була чиста -- біла. Небагато жител мали обшальовану й пофарбовану стелю. Серед німців був поширений звичай розвішувати в покоях картинки та написи релігійного змісту. Окремі з них досить виразно характеризували ментальність власників житла: "Будьте веселі в надії", "Терплячи в біді, -- затримуйтесь на молитві", "Все можливо для того, хто твердо вірує", "Твоє ярмо м'яке, а мій тягар -- легкий", "Навчись терпіти без нарікання"55.

Радянські працівники відзначали переобтяженість німецького господарства господарськими будівлями, які воно впродовж 20-х рр. стало неспроможним утримувати. Найбільшою спорудою в німецькому господарстві зазвичай була клуня, трохи меншою -- стайня і лише на третьому місці була хата. На відміну від української хати, німецьке житло мало виразний європейський вигляд, хоча більшість домашнього краму була саморобною. Серед німців широкого поширення набули ліжка, кушетки, шафи. Однак переоцінювати комфортність німецьких помешкань не слід, все ж вони не набагато обігнали пересічне українське міщанство і не знали багатьох тогочасних принад цивілізації. Так, приміром, німці волинської колонії Анета лише в 1874 р. побачили газову лампу. Одну з них разом з пачкою сірників купив заможний колоніст у Києві. "На все це дивились, як на диво й лямпу світили лише під час свят, коли приходили гості. Але світили не довго, бо в селі не було гасу, а треба було, щоб на довше хватило того, що малось"56.

Відданість ідеям протестантизму визначила обрії світогляду німців. Вони найменшою мірою з етнічних меншин України проявляли схильність до марновірства, первісної магії, забобонів. Не спостерігалися в німецьких колоніях знахарство, замовляння як свійської худоби, так і виробничих процесів. Етнологи відзначали культурність та гоноровитість німців, їхню чемність та стриманість. За одностайними спостереженнями тогочасних дослідників світогляд німецького колоніста відзначався прагматизмом і тверезістю, освяченими рідкісною відданістю власній конфесійній групі. Ворогуючи між собою, лютерани, баптисти й меноніти, були переконані, що спасіння залежить "від твердої віри в бога"57. Релігійність німців була органічною та запопадливою, як їхня працьовитість. Святкові та недільні дні розпочиналися зі служби в церкві, надвечір колоніст відвідував благовіст. Найбільшими святами були Новий Рік, свято Трьох Королів (Водохреща), День молитви й каяття (в середу другого тижня великого посту), страсна п'ятниця, Великдень, Зелені свята, Свято подяки за жнива (свято Цербери), задушні дні (1 вересня), свято реформації та Різдво58.

Колоритною складовою полікультурного простору України стали єврейські сільськогосподарські колонії. Колонії з дореволюційним досвідом існування, що компактними ареалами розміщувалися в Приазов'ї, Кременчуччині, Одещині, в цілому довели свою життєвість і започаткували особливий тип єврейської субкультури, ґрунтованої на сільськогосподарському типі виробництва. Величезний вплив на їхнє обличчя справили німці, які призначалися царською адміністрацією в якості кураторів єврейських колоній.

Типове єврейське сільськогосподарське поселення планувалося за лінійним планом з широкою центральною вулицею, з обох боків якої тягнулися житлові будівлі з палісадниками (вони практично копіювали житла німецьких колоністів). У глибині двору розміщувалися господарські будівлі, за ними клуні, городи та інші угіддя. Опис типового помешкання єврейського колоніста залишив П. Піневич: "Зовнішній вигляд житлової будівлі однотипний з німецьким будинком, поступаючись чистоті та охайності німця, будинки єврейських сільських колоністів далеко випереджають міських ремісників-євреїв, які мешкають у тісняві та великій скупченості. Житлова кімната в таких будинках доволі простора, хоча й низька, з піччю в кутку, дерев'яними нарами в іншому та дерев'яними лавками довкола стін; окрім лавок єдиними меблями є стіл; зрідка велика кімната перегороджується навпіл легкою дерев' яною перегородкою. Як типову рису євреїв, так і німців, слід відзначити любов прикрашати стіни кімнати великими фотографічними портретами предків за обома лініями, оздоблюючи їх знизу штучними квітами."59

Сучасники відзначали позитивний вплив сільськогосподарської праці на здоров'я колоністів, що ж до організації внутрішнього життя громад -- вона визначалася "...дідівськими традиціями, приписами й непохитним консерватизмом". Обов'язковими суспільними будівлями кожної єврейської колонії були синагога або церква (якщо йшлося про євреїв- вихрестів), школа і баня, що утримувалися громадським коштом. Матеріальне становище єврейських колоністів у повоєнну добу було досить скрутним, що позначалося на всіх сферах їхнього життя, перш за все харчуванні. П. Піневич з цього приводу писав: "Їдять євреї взагалі мало й скудно, але часто; за сніданок зазвичай править, як у німців, кава, яку вони виготовляють домашнім способом з ячменю, обід з 2-х страв, причому першою нерідко буває копчена або солона риба; охоче колоністи вживають також чай."60 І все ж ті єврейські колонії, що вціліли в Україні після погромів, порівняно з єврейським містечком, що існувало на межі виживання, були, здавалося, унаочненням перспектив подальшого розвитку єврейської меншини. Проблема забезпечення економічних підвалин її відтворення в другій половині 20-х рр. стала питанням номер один у національній політиці більшовицького уряду.

Занепад містечка надактуалізував питання господарського розвитку єврейської етнічної меншини в Україні. Ідея аграризації єврейства хоча й не була оригінальною, проте в радянських умовах набула якісно нового звучання, економічної гостроти і політичного забарвлення. З площини регулювання господарських і соціальних процесів на середину 20-х рр. вона перейшла в площину боротьби за політичну владу, забезпечення підтримки єврейського електорату. Реанімація радянським урядом ідей аграризації євреїв була викликана гострими політичними проблемами й економічною деградацією містечка.

В інформаційній записці ЦК КП(б)У від 12.08.1925 р. "Про єврейське переселення" в УСРР налічувалося 92 містечка з переважаючим єврейським населенням чисельністю 145 701 осіб. До особливостей містечка як економічної системи документом віднесене якісно інше співвідношення між самодіяльним і несамодіяльним населенням, що за даними міського перепису населення України 1923 р. складало 34 : 66 (пересічно по УСРР -- 42 : 58). Питома вага євреїв у містечковому населенні Подільської губернії (де концентрація єврейського населення була особливо високою) досягала 75,1%, в інших регіонах єврейське населення не завжди було переважаючим у містечках, але становило від 30 до 50% їхньої людності. В Одеській губернії, наприклад, таких містечок і невеликих міст було до 70-ти.

В силу історичних обставин єврейське містечкове населення стало торгівельним посередником між містом й селом, між промисловістю і сільським господарством. Містечкові кустарі й ремісники (за даними губернської статистики 1925 р. в Подільській губернії євреї становили 80% від їхнього складу) в своїй виробничо-торгівельній діяльності гнучко реагували на потреби селянського ринку, заповнюючи своєю продукцією прогалини, створювані великою промисловістю. Не обмежуючись містечковими ярмарками, торгівці й кустарі їздили по сільських ярмарках і продавали селянам кустарно-промислові вироби та міські товари. Відомості про це знаходимо в документах як загальноукраїнського, так і регіонального рівнів. Проте вже з перших років радянської влади така діяльність стала протиправною.

Протягом непу проблема економічної безперспективності єврейських містечок поглиблювалася з року в рік. Реакцією з боку єврейства на поглиблення соціально-економічної кризи єврейства стало збільшення його опозиційності до радянської влади, зростання сіоністського підпілля, що, власне, спонукало КП(б)У звернутися до вивчення й вирішення єврейської проблеми в УСРР. Вперше цю обставину відзначило партійно- державне керівництво Подільської губернії, яке в середині 1924 р. виявило велику й впливову нелегальну організацію. Незважаючи на переслідування, наприкінці року вона виступила серед кустарів із власним передвиборним наказом депутатам на перевиборах Вінницької міської ради, в якому намагалась захистити інтереси й права єврейських кустарів. Оригінал цього наказу Подільський губком КП(б)У направив в ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), після чого останній запитав у губкому інформацію про становище кустарів у губернії і роботу серед них.

У звіті ЦКНМ за квітень-вересень 1924 р. сутність економічних проблем єврейства охарактеризована таким чином: "В теперішній час з розвитком держторгівлі й кооперації, яка катастрофічно впливає на приватний капітал, ... спостерігається серед євреїв безвихідне становище. Перед ЦКНМ ставилося питання дати вихід більшому населенню, тобто залучити до землеробської праці"61. Становище містечкового населення "межувало із злиднями". Відчай та апатія позбавленої засобів існування та перспектив єврейської молоді зафіксовані в звіті Д. Моніна, його свідчення тим більш вражають, що стосуються комсомольців: значні шари містечкового населення голодують, молодь на 80-90% безробітна, у Кам'янецькій окрузі комсомолець покінчив життя самогубством через відсутність засобів існування, один з юнаків-кустарів на зборах заявляє -- "Якщо ви не переселите нас на землю, ми вимремо або покінчимо з собою"62.

Аналогічні умови життя єврейської громади змальовує звіт інструктора Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У Фельдмана про поїздку на Волинь. Документ не датований, але за орієнтованими ознаками відноситься до весни 1925 р. Він зауважує, що кустарі в містечках Волині складають від 35 до 60% населення, об'єднуються переважно в постачально-збутові товариства. Місцева влада припустилася низки прорахунків по відношенню до містечкового населення, особливо в податковій політиці. Як наслідок, не більше 20% із 93 обстежених кустарів та ремісників м. Остропіль були спроможні годувати родини і сплачувати державні податки.

У звіті Коростенського окружкому КП(б)У і доповідній записці обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б) "Про роботу серед кустарів- одинаків", датованих кінцем весни 1925 р., зображена подібна ситуація із станом містечкового населення Київської губернії: переобтяження

податками, заборона участі в кооперації, демонстраціях з приводу революційних свят, посилення активності і впливу сіоністів.

У двох узагальнюючих документах про сіоністський рух на Україні, підготованих Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У в березні 1925 р., і ДПУ -- у вересні 1925 р., важкі умови життя євреїв, особливо в містечках, називалися головною причиною зростання чисельності й політичної ваги сіоністів. Політичний стан єврейства характеризувався національною ізольованістю, фінансовою та матеріальною залежністю від допомоги з-за кордону з боку Джойнт, ЄКО та інших організацій. Все це й створило сприятливі умови для росту чисельності і політичного впливу заборонених Радянською владою сіоністських партій та організацій, які в перевиборній кампанії до рад 1924/25 року активно виступили під гаслом "Ради без комуністів".

Зважаючи на рівень соціальної та політичної напруженості в місцях концентрації єврейства, слід визнати, що єврейська землеробська колонізація була запропонованою урядом альтернативою масовій еміграції єврейства за межі СРСР.

Враховуючи проблеми регулювання суспільних і виробничих відносин у згасаючому містечку, Відділ національних меншин НКВС наприкінці свого існування, 14 лютого 1924 р., звернувся до відповідних відомств, зокрема, до НКЗему, з ініціативою про вироблення "в терміновому порядку... організаційної програми єврейського переселенства на вільні землі в районах єврейських колоній..."63 Ідея колонізації півдня України ініціювалася ОРТом, який підсумовуючи досвід 1921-1923 рр. по притягненню євреїв Правобережжя до виробничої справи, визнав крайню обмеженість місцевих ресурсів. За даними організації в 1921 р. до землеробської праці на Правобережжі перейшли 4 290 осіб, яким було надано 5 184 дес. землі; в 1922 р. землеробами стали 13 954 єврея, які отримали 14 900 дес.; 1923 р. 28 328 осіб були наділені 36 536 дес. землі. "Ці цифри, -- доповідав ОРТ у листі до відділу НМ НКВС, -- в абсолютному їхньому вигляді не становлять собою нічого значного в республіканському масштабі"64. Становище новостворених колоній було злиденним. В узагальнюючій записці заст. голови Зінов'євського окрбюро нацмен воно охарактеризоване без прикрас: колективи забезпечені інвентарем на 10-15%, відстань від житла до наділів -- 8-35 верств, грошей на будівництво нема65. Звичайно, вважати здобуті на той час результати хоча б якимось вирішенням проблем єврейської містечкової бідноти можна було лише умовно, адже ділянка в 1,2-1,4 дес. була не спроможна прогодувати її господаря.

На середину 20-х рр. "єврейське питання" як таке включало низку взаємообумовлених складових (господарський занепад містечка, економічне розорення торгівців і ремісників, декласування та люмпенізація містечкового єврейства, поширення антирадянських настроїв в єврейському середовищі, збільшення впливу заборонених сіоністських організацій, антисемітизм оточуючого населення та органів місцевої влади) і було одним з найгостріших в Україні. Особливої ж актуальності, за даними ЦКНМ, воно набуло на Правобережжі та Одещині.

В звіті БНМ Київського губвиконкому за березень 1925 р. голова ГВК Гринько змальовував становище містечка наступним чином: "Єврейські кустарі -- в тяжкому становищі, інша частина за роки війни практично декласована внаслідок погромів. Ця декласована маса залишається, таким чином, геть необгрунтованою, безперспективною, неактивною й до радянської влади зовсім байдужою... доволі значна частка євреїв, як у губернському центрі, так і в містечках живе виключно з того, що отримує посилки та підтримку від своїх рідних з Америки..."66

Переселення євреїв на південь України розглядалося ГВКом як "ударний фронт роботи". Проте переоцінювати бажання євреїв вдатися до землеробства не доводилося. Надану спочатку губернії квоту на переселення 900 сімей, довелося зменшити вдвічі. Серйозною перепоною на шляху комплектації переселенських колективів стали вимоги до майнового становища переселенців, що повинні були мати так званий "300-кар- бованцевий мінімум"67.

Відчутним був потяг єврейських містечкових мешканців до зміни напрямку господарської діяльності на Одещині. Там у 1924-1925 рр. 1 055 сімей зареєструвалися як такі, що бажали стати землеробами. Проте в окрузі доволі гостро стояло питання нестачі земель і були критично загостреними поземельні відносини в німецьких колоніях. Виокремлених для єврейської колонізації 5 000 дес. було не достатньо. БНМ Одеського ГВК вважало, що "потрібно мінімум 15 000 дес., щоби розселити хоча б 1 000 сімей"68. На початку 1925 р. у Волинській окрузі зареєструвалося 3 722 родини (8 708 чол.), або ж 11% єврейського населення округи, що бажали перейти до землеробської праці69. З того ж 1925 р. переселення набуло планового характеру, в округах були створені спеціальні комісії, що опікувалися реєстрацією бажаючих та комплектацією переселенських колективів. У 1925 р. у 8-ми округах УСРР зареєструвалося 14 998 родин (близько 73 тис. осіб), а протягом першої половини 1926 р. -- ще 80 тис. євреїв, що прагнули стати селянами .

Наперед зауважимо, що прагнення вирішити "єврейську проблему" в Україні шляхом масової соціальної перебудови громади відіграло суперечливу роль у її подальшій долі. Захопившись ідеєю аграризації, уряд мало переймався вирішенням соціально-економічних проблем містечка. А між тим становище євреїв-городян впродовж 20-х рр. залишалося надзвичайно складним. Датована осінню 1928 р. доповідь завідувача євбюро Зіновєвського окрпарткомітету Розенблюма відобразила генеральні тенденції трансформації єврейської громади: більшість євреїв-робітників відноситься до некваліфікованої робочої сили, кустарі (шевці та кравці) витісняються промисловістю, центральною фігурою єврейського селянства є біднота, торговці внаслідок економічної політики декласуються та емігрують за кордон. Джерелом існування всіх соціальних шарів є зростаюча допомога закордонних родичів. Частина декласованої людності живе продажем самогону, безбандерольною торгівлею та збільшує лави так званих "базарних людей"71. Найбільшу ж тривогу обласних властей викликала відсутність в середовищі кустарів та євреїв-селян "відчуття громадянства Радянського Союзу", і саме останнє, на наш погляд, викристалізовувало ставлення етносу до радянського способу життя.

Згідно з державною програмою аграризації єврейства територія України була поділена на чотири переселенські райони, звідки планувалося відселити 1 774 тис. чол. надлишкового населення, в тому числі і єврейського73. Для розореної, дезінтегрованої з економічного погляду країни це було непідсильною справою, проте, ставлячи на революційний ентузіазм і сподіваючись на фінансову підтримку низки іноземних організацій, уряд УСРР розпочав одну зі своїх найбільших соціально- економічних програм за часів непу. В 1925-1926 р. було виділено 108,9 тис. дес. землі в Україні та 58,4 тис. дес. у Криму для створення нових єврейських сільськогосподарських колоній. Згідно з постановою ВУЦВК (29.07.1925 р.) "Про залучення єврейського населення до землеробської праці" уряд планував виокремити для переселенців ще 300 тис. дес. землі в Криворізькій і Херсонській округах . Саме тут пізніше були сформовані єврейські національні райони.

Раптовість переходу уряду від ігнорування економічних негараздів єврейського містечка до найшвидшого їхнього подолання визначила характер практики аграризації, рівень її господарської підготовленості та дієвості. Втілення ідеї в життя наразилося на безліч проблем, у першу чергу -- ментальних, які створили тривимірний клубок суперечностей: більшовики прагнули зробити аграризацію першим кроком комунізації єврейської спільноти; єврейство, з притаманною йому метикуватістю, намагалося перетворити аграризацію на бізнес; оточуюче малоземельне селянство, переважно українське, потрапляло в економічну залежність від новоявлених колоністів, і на цьому ґрунті буйно розквітав побутовий антисемітизм. Яскраві ілюстрації вкрай суперечливих перших кроків аграризації містить монографія Л. Місінкевича: за сільськогосподарською комуною с. Кузьмінчик Чемеровецького району (Поділля) було закріплено 52,5 дес. землі, з них -- 6 дес. саду. Маючи 35 членів (з них 23 працездатних) комуна власноруч землі не обробляла, оскільки в селі мешкали лише 6 "комунарів" -- решта займалися звичними промислами в Кам'янці-Подільському. Силами наймитів комуна спромоглася засіяти 8 дес. та 7 -- зорати на зяб. Комунарську худобу (корову та 6 свиней) доглядали батраки. Вчасно був зібраний лише врожай фруктів75.

Приклади такого, цілком сучасного ставлення до господарювання на землі, що викликало до життя напівлегальні форми суборенди, не тільки гнівило місцеве селянство, а й призводило до відвертої конфронтації. Випадки самовільного захоплення земель колонізаційного фонду, спалення комунарських будівель (сільськогосподарський колектив "Педекс" Дунаївецького району, -- вересень 1925 р.), орендованих приміщень (млин, орендований колективом у с. Січинці -- серпень 1926 р.), бійок були не поодинокими. Не менше нарікань викликало господарське становище тих колективів, які існували не на папері.

Обстеження єврейських переселенських колективів в середині 20-х рр. в основних рисах вже діагностували всі проблеми, що були їм притаманні. Спроби уряду створити однотипні, однорідні в соціальному відношенні переселенські громади не увінчалися успіхом. Діапазон господарських показників переселенських колективів був доволі великим: від громад, що відносилися до заможних (таких нараховувалося до 30%)76 і намагалися вести змішане господарство, відкриваючи промислові підприємства; до невеликих колективів, що вели нужденне життя.

Характер діяльності перших відверто лякав місцеві органи влади, які не мали на них жодного впливу і побоювалися зростання в їхньому середовищі нелегальних сіоністських організацій. Завідувач євсекції БНМ Катеринославського губвиконкому Зусманович змалював суспільну ситуацію, що склалася навколо цих колективів таким чином: "В єврейських колективах, що розташовані на території Криворізької та Запорізької округ, помічений ухил до відкриття промислових підприємств, тобто сільськогосподарських колективів [так у документі. -- Л. Я.] в основу господарства вони не ложать землеробства, а обмежуються відкриттям підприємств і для відводу очей місцевим властям та земорганам засівають невеликі ділянки землі... Всі члени таких колективів -- колишні торговці, іноді й великі, та дуже невеликий відсоток ремісників. Такі колективи кредитуються органами "Джойта" та "ЄКО"[так у документі. -- Л. Я.], що сприяють відкриттю промислових підприємств, є колективи, що існують всього лише 6-7 місяців, а отримали кредити від вказаних вище організацій більше 30 тис. карбованців, окрім того такі колективи кредитуються ще й Держорганами."

"Працівники місць не знають, яку лінію тримати стосовно них", -- підсумовував Зусманович,78 з дописів якого очевидно, що подібного ґатунку колективи були економічно незалежними й насторожували місцевих керівників та оточуюче селянство.

Однак чисельно переважали переселенські колективи, становище яких було катастрофічним. Складалися вони переважно з чоловіків, які по декілька років мешкали гуртом у непридатних приміщеннях, не мали можливості перевести свої родини через відсутність житла . Доволі типовим для таких колективів був випадок, описаний у праці Х. Фінкеля, коли майже дві тисячі переселенців з Херсонської округи через відсутність житла змушені були повертатися на зимівлю до своїх містечок . Означені колективи, як видно з низки документів, були покинуті напризволяще і самотужки намагалися вибитися з нужди, що було безперспективною справою, адже їх не кредитували ані американські організації, ані Сельбанк. Землевпорядження в них завершилося самим фактом нарізки землі. Враховуючи відсутність агрономічної допомоги, з однієї сторони, та навичок землеробської праці, з іншої, не важко уявити реальне становище справ у цих колективах та перспективи, які вони відкривали своїм членам. Зрозуміло, що їх можна було розглядати як відчайдушну спробу містечкової бідноти вирватися з замкненого кола злиденності, але аж ніяк не розрекламовану більшовиками модернізацію соціальної структури єврейства, що мала наблизити його до світлого соціалістичного майбутнього. Саме в таких колоніях у 1927-1928 рр. у зв'язку з вимерзанням озимих розпочався голод, що був подоланий централізованими зусиллями81.

Радянська концепція єврейської колонізації була зорієнтована на аграризацію найбідніших верств єврейської людності. Нормативні документи жорстко контролювали включення до переселенських артілей дрібних торговців та ремісників, які використовували найману працю. Низка дослідників, зважаючи на обставини розвитку колонізаційного руху та непроглядне становище єврейських переселенських колективів, вважає спробу аграризації єврейства невдалим "соціально-економічним експериментом", оцінює її негативно і зазначає, що без закордонного фінансування єврейська колонізація, як така, була приречена.

За час здійснення програми аграризації єврейства в Україні було створено 162 нові єврейські колонії, 38 з яких розміщувалися в Херсонській окрузі, 74 -- в Криворізькій, 25 -- у Маріупольській та Запорозькій, 22 -- в Одеській та 3 -- у Мелітопольській. Проте вже дуже скоро стало ясно, що програма себе не виправдовує фінансово й соціально, вона буксує і створює безліч додаткових проблем.

Вирішення соціально-економічних проблем єврейського містечка проходило під гаслом "реконструкції соціального складу єврейського населення"82. З низки документів і публікацій 20-х рр. зрозуміло, що республіканське й союзне керівництво вважало соціальну структуру єврейства хворою, а своїм основним завданням називало її оздоровлення. На думку керівника єврейської секції ЦКНМ А. Б. Глінського "Містечкова проблема" полягала в тім, що... сотні тисяч декласованих єврейських бідняків, які вимирали з голоду, треба було залучити до виробничої праці, залучити до промисловості та сільського господарства."83 Підсумовуючи роботу українського уряду по вирішенню містечкової проблеми, він зауважив: "За декілька років, власне, зовсім перероблена та соціальна структура, що створювалася протягом тривалого історичного періоду.

Спробуємо з'ясувати соціальні наслідки аграризації, залучаючи для вирішення цього завдання інші джерела. -- За даними ЦКНМ у 1926 р. євреїв-селян нараховувалося 107 тис. від загальної кількості 160 тис. по всьому СРСР. Протягом 1926-1931 рр. було розселено у примістечковій зоні 37 тис. чол., і єврейське землеробське населення склало 8,7% від загальної кількості євреїв УСРР. У 1929 р. питома вага єврейського селянства становила 9,8%. До 1931 р. за межі України було переселено 12 тис. осіб. (0,8%). -- Зважаючи на останнє, заяви А. Глінського, виглядають як політичне фразерство. Звичайно, певне покращення умов існування 10% єврейства республіки також було важливою суспільно значущою справою, проте про жодну докорінну перебудову соціальної структури єврейської меншини та вирішення містечкової проблеми зарано було говорити.

Ставлення українського уряду до проблем зі здійсненням аграризації залишалося доволі стабільним від початку її презентації до переходу до суцільної колективізації. В 1927 р. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин висловила цілковиту підтримку політиці аграризації. Постанова по єврейській секції займає дев'ять сторінок тексту, з яких три присвячені економічній роботі серед єврейства. На них в загальних рисах представлена програма українського радянського уряду по соціально-економічній перебудові єврейської меншини, зокрема, означені заходи по притягненню єврейських трудящих у промисловість і транспорт, кустарну промисловість, підвищення кваліфікації робітників і боротьби з безробіттям, окремо -- заходи по аграризації єврейства85. Нарада пропонувала не лише очолити єврейську колонізацію до Південної України та Криму, а й далі розвивати містечкове культурне землеробство (виноградарство, хмільництво, тютюнництво, буряківництво) поруч із здійсненням меліорації боліт Полісся, сприяти економічному піднесенню старих єврейських землеробських колоній.

Виступаючи на ІІ Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин, А. Глінський у доволі різкій формі виступив проти І. Вейцбліта на захист політики аграризації, назвавши останнього ліквідатором . Причиною нищівної критики історика стали висловлені ним міркування про те, що не аграризації, а втягненню євреїв до великої промисловості належить першість у вирішенні містечкової проблеми. На нараді думка про непристосованість євреїв до землеробської праці була кваліфікована як думка класового ворога. Уряд вважав, що переселенці доволі швидко опановували нову галузь виробництва, на підтвердження чого наводилися дані про розширення посівних площ, інтенсифікацію господарств, найперше ж -- про рівень колективізації у переселенських колективах (1931 р. колективізація охопила 86% переселенських колективів87).

Втім, нині слід віддати належне науковим передбаченням І Вейцбліта: саме створення й зростання єврейського пролетаріату не лише структурувало єврейську громаду, а й завдало вирішального удару по єврейському традиційному культурному світу. В 1931 р. рівень кооперування кустарів в єврейському середовищі був найвищим у республіці: з загальної кількості 135 тис. кустарів було кооперовано 110 тис. Більш- менш значним став відтік єврейської бідноти до промисловості лише з початком індустріалізації: з 18 тис. єврейської молоді, які були підготовані фабзавучем протягом 20-х -- на початку 30-х рр., 10 тис. припадало на 1930/31 рік. 1931 р. уряд планував видати 29 тис. нарядів для забезпечення євреїв місцем роботи у промисловості та будівництві, причому за розрахунками частка євреїв-працівників повинна була перевищити питому вагу службовців88.

"Дбайливо" взяті під опіку КСМ, юнаки-фабзаучники стали провідниками нової більшовицької ідеології. Саме вони вже в середині 20-х рр. приймали рішення про ігнорування Суботи, працювали підчас єврейської Пасхи, відмовлялися від традиційних свят на користь революційних, руйнували побутові звички й традиції власної етнічної групи. Їхнім коштом зростала не лише російськомовна субетнічна група в єврействі, а й їдишомовна субкультура пробільшовицького ґатунку. Саме на її підвалинах розбудовувалися в СРСР та Україні єврейський театр, кіно та література -- культурні явища якісно нового порядку. Вони справляли визначний вплив не лише на єврейську спільноту, а й на інші етноси країни, оскільки пропагували ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Але це вже предмет іншого дослідження.

Підсумуємо наслідки політики на початок 30-х рр. -- Багаторічні й нелегкі зусилля республіканського уряду по зміні соціальної структури єврейської меншини закінчилися забезпеченням засобами існування принаймні 20% єврейської громади, що, звичайно, було важливою справою, особливо для самих тих людей. Проте, величезна більшість меншини -- близько 80% -- зберегла традиційний спосіб занять і життя, і не поспішала його змінювати, незважаючи ані на складності господарювання, ані податковий тиск, ані громадянську напівправність, ані агітаційні кампанії. Чому?

Складне економічне становище єврейства не було лише українською проблемою. Більшою чи меншою мірою криза надлишкової пропозиції традиційних для єврейства професій невиробничої сфери була характерною для Європи 20-х рр., що було проявом загальної економічної кризи у післявоєнні часи. Велика питома частка представників невиробничих професій у середовищі євреїв сама по собі не була виявом "хворобливості" соціальної структури етносу і не могла викликати економічний занепад громади в цілому. Причиною економічних проблем меншини були не особливості її структури, а економічна криза в країні, що не давала соціального замовлення на неї. Воєнний комунізм, натуралізація сільськогосподарського виробництва, централізація й одержавлення механізмів товарообміну, граничне обмеження споживання товарів повсякденного вжитку та послуг зробили ці професії непотрібними суспільству, сфера обслуговування в умовах мізерної платоспроможності населення звелася до мінімуму.

Проте, представники вільних професій не поспішали змінювати обставини свого господарювання. Причин було декілька. Як вказувалося, радянська доктрина єврейської сільськогосподарської колонізації була пов'язана зі значними витратами, межувала на грані повсякденного подвигу, на який були здатні далеко не всі мешканці єврейських містечок. Величезна їхня більшість воліла бідувати й перебиватися випадковими заробітками, аніж боротися за виживання в безводному степу, в умовах господарської та побутової невлаштованості, ворожості місцевого селянства. З початком суцільної колективізації єврейські переселенці в першу чергу стали об'єктом політики одержавлення сільськогосподарського виробника й масова колективізація єврейських землеробських колективів відштовхнула містечкове єврейство від самої ідеї аграризації.

Заяви уряду про можливості продовження політики не відповідали дійсності. Земельні ресурси республіки були вже перерозподілені, українське селянство в низці місцевостей потерпало від малоземелля. Отже, подальше збільшення єврейського селянського класу могло перетворитися на фактор внутрішньої дестабілізації суспільства, проте не було спроможне вирішити проблему в цілому. Адже новостворювана соціальна структура громади виглядала як щось доволі випадкове, невідповідне соціальній структурі як доіндустріального суспільства, так і індустріального.

Визначальним чинником, що вплинув на згортання соціальних процесів, які тільки-но розпочали набирати силу, став фактор часу. Створення єврейського сільськогосподарського виробника та стимулювання кооперації в середовищі кустарів з історичної точки зору були приречені, адже сама історія УСРР відвела на їхнє існування якихось п'ять років, за які, зрозуміло, вони не могли сформуватися.

Радянські та партійні функціонери доволі швидко втратили інтерес до ідеї аграризації єврейської меншини. Проявом явного охолодження урядовців, з одного боку, та надзвичайного загострення суспільної думки навколо єврейського колонізаційного руху, з іншого, стало обговорення проблеми єврейської колонізації на шпальтах центральної республіканської партійної преси. Висловлення позиції провідних урядовців з результатів і перспектив єврейського переселенства в Україні на межі 20-30-х рр. було вимушеним і симптоматичним. Акцентуючи увагу на об' ємах державної допомоги переселенцям та розтлумачуючи факти зловживань нею з боку останніх, закликаючи "несвідоме" оточуюче селянство прихильно ставитися до своїх нових сусідів, уряд послідовно обминав з'ясування наслідків політики аграризації єврейства. Визначаючи кількість переселених родин, наданих кредитів і збудованого житла, урядовці не наводили жодних показників новостворених єврейських господарств і практично не характеризували господарське та побутове становище новостворених земельних громад, колективів тощо. З контексту виступів партійних функціонерів з' ясовується доволі механістична концепція вирішення єврейської проблеми в Україні, сутність якої полягала в масовому виселенні надлишкового населення з регіонів аграрного перенаселення і наданні йому можливості займатися селянською працею. Проте, факт надання єврейству можливості працювати на землі в соціально-економічних умовах радянської України сам по собі був не спроможний виправити загальний занепад єврейської громади з низки взаємообумовлених причин.

Першою і найбільшою перепоною на шляху успіху аграризації стала власне практика здійснення єврейської сільськогосподарської колонізації, тобто, система заходів і підходів до комплектації переселенських громад та їхнього облаштування. Дореволюційні дослідники єврейської сільськогосподарських колоній одним з факторів часткового занепаду колоній, тобто, певного зменшення початкової кількості господарств, вважали економічну малопотужність переселенців, які рекрутувалися урядом з найбідніших верств містечкових ремісників і торговців.

Значно ускладнювало організацію переселенської справи й невраху- вання демографічних особливостей єврейської громади, зокрема, причиною недовиконання нарядів на переселення стало положення про комплектування переселенських родин, де б на п'ять їдців приходилося щонайменше три працездатних особи89. На перших роках запровадження політики збільшення кількості колоністів стримувало запровадження так званого переселенського мінімуму, коли потенційний колоніст повинен був мати 300 руб. для облаштування на новому місці.

Зі свого боку держава зобов'язувалася допомагати переселенцям облаш- туватися на новому місці й сприяти кредитами, проте, реальні її можливості не здатні були забезпечити й 1/5 потреб новоявлених колоністів. Радянська практика єврейської сільськогосподарської колонізації створила найчисельнішу в Європі армію єврейського селянства (близько 98 тис.)91, проте його господарські показники відповідали середньоукраїнським стандартам дрібно-надільного маломіцного селянства. Типове господарство в новостворених колоніях пересічно мало від 2 до 2,75 дес. землі на їдця, 0,5 голів робочої худоби, 0,5 плуга, 0,05 сівалки, 0,4 голів продуктивної худоби. Безкінними були 70% переселенських господарств, а безкоров- ними -- 60%92. Таким чином, за економічними характеристиками більшість єврейських колоністських господарств склала величезний шар бідного селянства, яке щоденно боролося за виживання. Основна мета переселення -- певне розвантаження соціального напруження в єврейських містечках була вирішена, проте результат, відчутний принаймні в перші п' ять років, був доволі нестабільним і з економічної, і з політичної точки зору.

Господарське становище новоствореного класу єврейського селянства в цілому можна охарактеризувати як надзвичайно тяжке. Воно, безумовно, перебувало в безпосередньому зв'язку з окресленою вище практикою здійснення колонізаційної політики, що не створювала найсприятливіші умови господарювання на землі (як це було з іноземною колонізацією при царизмі), а лише пропонувала певну альтернативу злиденному й безперспективному животінню декласованої єврейської бідноти, повністю позбавленої засобів виробництва й існування. Умови життя нових землеробських колоній були критичними. В низці архівних документів ми маємо красномовні описи перших кроків містечкової бідноти на шляху опанування професією селянина. З переважної більшості джерел видно, що більшовики не лише не набрали додаткових балів за допомогою політики аграризації, а й втратили частину тих, що мали до її запровадження. Серед причин, що привели до такого результату, безумовно, слід назвати надзвичайно важке становище єврейських переселенців, які мали свої претензії до бездіяльних і безвідповідальних місцевих органів влади; критичне загострення поземельних суперечностей в місцях створення колоній; безкарний шабаш податкових органів, що порушуючи умови переселення і граючи на різниці землекористування в багатонаціональних районах, вкрай загострили взаємини між різними етнічними та соціальними групами селянства по всій Південній Україні.