Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Болгари на початку 20-х рр. суцільними масивами проживали на півдні України в сільських місцевостях Одеської і Катеринославської губерній. До революції напрямок їхнього господарського розвитку визначали високі (до 60-ти дес. на господарство) норми землекористування, значний розвиток інтенсивних галузей сільськогосподарського виробництва (городництва й садівництва -- вони, за визначенням О. Скальковського, були засновниками товарного городництва та садівництва в Новоросії. Свіжі та сушені фрукти продавалися не тільки на місцевому ринку, а й вивозилися до Петербургу, Москви та Варшави).

Болгарські села менше за сусідні єврейські чи німецькі потерпіли в роки світової та громадянської воєн. Негативно на стан господарства в болгарських селах вплинули аграрна політика більшовиків, яка привела до різкого зменшення норм землекористування, та голод початку 20-х рр. Болгарська меншина була селянською за своїм складом, селянами були 85 тис. болгар. "Болгари замкнені, дещо суворі й недовірливі; -- занотував свого часу П. Піневич, -- сильно й різко реагують на різні суспільні явища; працелюбні та акуратні у виконанні своїх справ, мають певну схильність до торгівлі. По відношенню до оточуючого населення тримаються зосереджено-стримано .

Тривалий час громада зберігала традиційний господарський уклад, общинну організацію, яка сприяла збереженню великої патріархальної сім'ї (їй була властива колективна власність, колективне виробництво, колективне споживання та суспільна рівність її членів). Криза великої патріархальної сім'ї розпочалася з більшовицької аграрної реформи, яка не тільки зменшила норми землекористування, а й сприяла дробленню земельних ділянок.

Сімейний лад болгарської родини відрізнявся специфікою. На думку М. Державіна, жінка відігравала в ній провідну роль, оскільки мала "вирішальний голос в усіх сімейних започаткуваннях , у чому дослідник вбачав рудименти давніх матріархальних традицій. За відсутності чоловіка, жінка могла укладати договори купівлі-продажу, позичати гроші тощо. Втім, незважаючи на відносно високе становище старших жінок у сім'ї, на їхніх плечах лежав тягар непосильної праці та економічної залежності від чоловіка. Одну з нижчих позицій посідала невістка ("булка" -- болг.), до якої в родині не прийнято було звертатися по імені. Разом із свекрухою вони вставали о 5-й ранку і починали поратися: свекруха опікувалася сніданком, булка -- годувала худобу та птицю, прибирала, прала. Впродовж 20-х рр. в середовищі болгар зберігалася традиція "тлаки" -- громадської допомоги -- при збиранні врожаю, винограду, лущенні кукурудзи, будівництві будинку тощо. Платою за допомогу була спільна трапеза95.

Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України. Як зазначає більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, у її складі переважала міська людність переважно Слобідської та Південної України. За підрахунками О. Данильченка росіяни становили до 40% робітничого класу великих міст Південної України96, будучи безпосередньою соціальною базою поширення комуністичний ідей та впливу більшовицької партії.

Південні й східні великі промислові міста України до революції 1917 р. об'єктивно ставали осередками русифікації в Україні: "в багатонаціональному середовищі за панівного державного становища російської культури вплив місцевого російського населення на національний розвиток інших народів півдня значно перевищував його кількісний показник серед національностей краю. Зокрема, це стосується великих міст, де й на початку 20-х рр. цей вплив був майже неподільним."97 Втім, цей напрямок русифікації найменшою мірою загрожував власне українцям, які, як відомо, тут становили незначну частку. Найбільшого впливу з боку пролетарського та дрібнобуржуазного російського населення великих міст зазнавали інші, менш чисельні етнічні громади, переважно дисперсні, що не мали власних суспільних і політичних організацій. (Виняток становила компактна й порівняно численна -- до 10 тис. осіб -- грецька громада Маріуполя, російщення якої відбувалося за більш складних і суперечливих історичних обставин). Маргіналізація меншин у великих містах досить інтенсивно відбувалася й до 1917 р. Під час громадянської війни під впливом білогвардійських сил вона отримала політичне прискорення й призупинилася лише з початком українізації.

Важливо зазначити, що 46% росіян мешкали в селі. За умови натуралізації виробничих відносин у країні вони не могли займатися нічим іншим як хліборобством. Мешкаючи відносно компактними масами у прикордонних районах Конотопської, Харківської, Луганської округ, а також у нижньому Подніпров'ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіїв- ського, Велико-Теплівського та Сорокинського російських національних районів. Розпорошено значна кількість російського селянства мешкала по всьому прикордонню, в тому числі й західному (в межах сучасної Житомирської та Вінницької областей). Лише в Центральній Наддніпрянській Україні російські селяни були нечисленними.

Росіяни прикордонних Сумщини та Глухівщини стали громадянами України внаслідок обміну територіями першої половини 20-х рр. Їхню переважну більшість становило автохтонне старожитнє населення, серед останніх -- горюни, яких нині виокремлюють у специфічну субетнічну групу російського народу. Вважається, що горюни є автохтонним населенням Сумського Полісся, які оселилися тут з часів Київської Русі. Цікаво, що самосвідомість етносу відмежовує його як від росіян, так і від українців та білорусів. У соціально-економічному відношенні громада була доволі відсталою, обробку землі здійснювала найпростішими знаряддями; зберігала низку рис традиційної селянської громади, зокрема, кругову поруку.

Російське селянство колишньої Слобожанщини за своїми соціально- економічними характеристиками мало відрізнялося від українського. Будучи в своїй переважній масі колишніми кріпаками, воно було малоземельним й через те -- незаможним, повсякчас поповнюючи лави сільського й промислового пролетаріату. Росіяни-селяни за абсолютною чисельністю і питомою вагою стояли на другому місці після українців. У 1926 р. вони становили 5,1% селянства УСРР, компактно і дисперсно жили в 33 з 40 округ республіки. Дещо відрізнялося російське селянство Запорозької та Мелітопольської округ, яке складалося з колишніх старовірів. Ставлення цієї категорії російського селянства до радянської влади на початковому етапі радянського будівництва через її агресивну антирелігійну політику було складним.

Підсумовуючи, зауважимо, що російська громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільські верстви в ній були майже рівними. Вона мала досить складні й суперечливі стосунки з більшовицьким урядом. Основу опозиційності громади стосовно більшовизму становили: люмпенізація пролетаріату протягом 1917-1921 рр. та його незадоволення політикою воєнного комунізму в промисловості; відсутність будь-яких скидок у продрозкладці й загальній селянській політиці; несприйняття релігійно зосередженими російськими громадами антирелігійної політики; громадянська дискримінація найбільш освіченої частини російської людності.

Один з найяскравіших етнографічних острівців Південної України становили греки. На початок 20-х рр. громада існувала замкнено, зберігаючи традиційний спосіб життя та патріархальний побут. Цікавий етнографічний опис грецької громади залишив тогочасний співробітник Маріупольського музею краєзнавства П. Піневич.

"Зовнішній вигляд

грецького населення характеризується відповідно до приналежності до тієї чи іншої гілки [маються на увазі субетнічні групи -- Л. Я.], -- занотував дослідник, -- звичайний тип -- вище за середній зріст, стрункий з невеликою головою, вкритою чорним, переважно, кучерявим волоссям; у "татів" ніс з горбинкою, ближчий до давньогрецького типу, очі чорні, нерідко з поволокою; у так званих нащадків готів виділяється м'ясиста частина обличчя, очі й волосся нерідко бувають світлими; представники як чоловічої, так і жіночої статі на старість різко змінюють свої зовнішні риси, особливо різко змінюються на старість типи жінок. В цілому треба відзначити, що основний еллінський тип виразніше зберігся в селищах з населенням, що розмовляє грецькою мовою, в інших же селищах яскраво відчувається домішок східної крові, яка поглинає все інше ."

Особливості етнічної ментальності греків П. Піневич окреслив наступним чином: "До характерних рис характеру греків слід віднести: недовірливість, природжену хитрість та метикуватість, вміння знайти і водночас обійти потрібну людину, велику схильність до торгівлі й консервативність у поглядах та переконаннях, хоча останнє стосується майже виключно старих людей. Майже всі греки, що навчаються у школах, схильні до математики і [мають] велику любов до філософії та серйозних відповідальних розмов...

Зберігаючи низку специфічних етнографічних ознак, греки вже на межі ХІХ-ХХ ст. досить тісно співпрацювали з іншими етнічними громадами. Сфера матеріальної культури (перш за все техніка землеробства та інші виробничі цикли) була цариною, що найбільш інтенсивно трансформувалася вже в дорадянські часи. Рушійною силою значних змін у виробничому житті маріупольських греків, техніки будівництва, харчування відіграла не лише регулююча, спрямована на уніфікацію етнокультурних особливостей, державна політика. Найзмістовніші, найміцніші мутації матеріальної культури греків відбувалися внаслідок природного процесу інтернаціоналізації виробничого життя Приазов'я на піку його господарського розвою наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. Прикладом для активних запозичень всіх етнічних громад регіону були німецькі колоністи: етнографи відзначали поширення німецьких сільськогосподарських знарядь (зокрема, букерів, сіножаток, лемешів тощо) в грецьких, українських, болгарських господарствах. Однак, попри всю привабливість німецького типу господарювання, цілковите його наслідування іншими громадами було неможливе. На перешкоді цьому стояла не стільки відданість національним традиціям, скільки обмеженість земельних ресурсів.

Очевидніше процеси інтернаціоналізації проявлялися в повсякденному вбранні. Вже на початку ХХ ст. у повсякденному вжитку міський костюм повсюдно витіснив національне вбрання, яке зберігалося для урочистих подій. Окремі елементи традиційного одягу, зокрема, традиційні чоловічі верхня та спідня сорочки, штани, жіночі шаровари, жіночі головні убори ("періфтар") в повсякденному вжитку використовували представники старшого покоління і переважно в зв'язку з традиційними обрядовими діями (приміром в стані жалоби за померлими). П. Піневич, зокрема, зауважував: "національне вбрання, особливо жіноче, збереглося як велика рідкість у віддалених від центру місцях й одягається виключно по великих святах, причому до своєї старовини греки ставляться з глибокою повагою й любов'ю"100. Універсалізація культурних процесів у Приазов'ї прискорювала затвердження в середовищі греків, найбільше з оточуючих Маріуполь селищ, інновацій та стандартів моди, чому не в останню чергу сприяла доступність мануфактури та виробів легкої промисловості у дорадянську епоху.

Певне повернення до народного костюму відзначалося на тлі революційних потрясінь 1917-1921 рр., воно було спричинене господарською кризою та натуралізацією грецьких господарств. Цей час не можна розглядати як етап повноцінного розвитку традицій народного одягу, це був навіть певний регрес, оскільки виснажене війною та злиденністю грецьке село впродовж 1917-1922 рр., постійно відчуваючи рецидиви голоду до 1925 р., існувало на межі фізичних можливостей. Це повною мірою стосувалося й одягу. За свідченнями І. Стріонова в повоєнні часи " крестьяне настолько обносились, что употребляли на белье и одежду байковые и шерстяные одеяла, простыни, покрывала, скатерти и даже шерстяные и тряпичные дорожки. Особенно были обижены дети, которые одевались в лохмотья"101. В тих умовах говорити про якесь збереження і примножування народних традицій було б смішно.

Стійкішими до зовнішніх впливів залишалися традиції суспільного та сімейного життя. Патріархальний уклад життя зачиняв жінку в рамках власної родини, навіть питання заміжжя, як правило вирішувалося без її згоди. Входження невістки в нову родину, як і в більшості селянських громад, супроводжувалося низкою умовностей та правил, які вибудовували становище жінки в родині. Наступного дня по закінченні весільного циклу молода невістка мала встати вдосвіта раніше за всіх, витопити піч, приготувати воду для вмивання свекрові та свекрусі, приготувати рушники, полити свекру. Під час його умивання вона повинна була мовчки чекати осторонь, мовчки подати рушника -- її подарунок свекрові. Той, у свою чергу, втершись, віддавав рушника, невістка цілувала свекрові руку, в нагороду отримувала золоту монетку. Молода дружина повинна була цілувати руки всім, хто мешкав у домі, навіть малолітнім дітям. Попервах вона не могла розмовляти з батьками чоловіка. Всі перемови здійснювалися через сестер чоловіка чи старших невісток. Розмовляти зі свекрухою невістка могла після того, як та дарувала їй золоту монетку. Те ж саме відбувалося й зі свекром: після одарювання невістки золотими монетками обряд "розв'язування язика" вважався завершеним, -- тепер невістка могла назвати свекра "татом", але по- справжньому спілкування між ними припускалося після декількох років (в старовину -- не менш, як за 5-ть років)102.

До радикальних змін радянської доби грекині існували, власне, в умовах ізоляції: їхньою парафією були хатня робота, порання в присадибному господарстві, рукоділля. Переважна більшість з них була малоосві- чена, "непривітна до чужих, але в своєму середовищі привітна й гостинна". Матеріали 20-х рр. зазначали, що більшість жінок дуже погано спілкувалися російською, або не розуміли її цілковито.

Прагнення зберегти громаду як етнічне ціле обумовило консервацію не лише традиційної культури, а й генофонду маріупольських греків. До 30-х рр. міжнаціональні шлюби в їхньому середовищі були рідкими, одруження з представниками інших етнічних громад викликало осуд. Відтворення громади в досить тісному колі кровних родичів викликало небажані наслідки, серед яких сучасники, зокрема, лікарі, відзначали ознаки виродження, зниження природного імунітету (найбільшою мірою -- до інфекційних захворювань, кору, дифтериту, малярії, туберкульозу). Найбільшу небезпеку для грецької спільноти становило поширення туберкульозу. Земські матеріали відзначали: "... Ніде чахотка не розвинена в таких великих розмірах, як у середовищі греків... Іноді просто дивуєшся, як вона, тобто чахотка (якої, до речі, греки тепер бояться як чуми) іноді непомітно підбирається до людини"103. Швидкоплинна чахотка забирала життя молодих грекинь впродовж 2-3 місяців. Земські лікарі серед причин епідемічного поширення сухот у маріупольських греків виокремлювали раннє (з 10-12 років) паління, санітарну неосвідченість, "... племінну грецьку виніженість і майже повну відсутність доброї, зміцнювальної фізичної праці серед грекинь"104.

Радянські медики високу захворюваність туберкульозом пов'язували також із традиційними особливостями грецьких селищ і житла. Села, як правило, розміщувалися по низинах балок за течією річок та їхніх каменистих схилах у безкінечному безлісому безводному степу, відкритому суховіям. Нерідко села розташовувалися також у заболочених місцинах. За пізнішими висновками радянських етнографів вони зберігали специфічні ознаки скотарських поселень, з притаманними їм розлогими садибами з багатьма службами: загонами для худоби, стайнею, сараєм для полови, током, майже повністю позбавлені рослинності105. Господарські будівлі найчастіше розташовувалися одностроєм, який міг тягнутися на 20-30 метрів. Зображення грецької садиби в с. Стила, вміщене в статті О. Будіни, хоча й дає певне уявлення про неї, однак не є типовим: в переважній більшості великих грецьких селищ наділи розміщувалися далеко за межами села, "розкіш" жити поруч з земельним наділом могли собі дозволити лише відрубними. "Особливою красою та привабливістю грецькі селища не відрізняються, оскільки вони переважно позбавлені рослинності, і повсюди вирізняються жовтувато-брунатні глиби вапняку й гранітів, з яких у багатьох селах зазвичай складаються будинки й огорожі навколо них"106, -- писав свого часу П. Піневич. Сади греки розводили за межами села, також переважно у балках.

Впродовж 1917-1925 рр. будівництво в грецьких селах завмерло, оскільки греки в цей час були позбавлені можливості оплачувати послуги будівельних артілей. (До революції будівництво в грецьких селищах здійснювали переважно російські ремісники.) Внаслідок цього відчутних трансформацій традицій будівництва впродовж 20-х рр. не відбулося, селянство вимушено користувалося довоєнним житловим фондом. Переважаючу частку грецьких будинків становили трьох- роздільні будівлі, лише заможна частка селянства мешкала в побудованих до революції багатокімнатних будинках, за формою наближених до квадрату. Згідно з матеріалами обстеження 1925 р. 90,1% усіх житлових будівель мали спільний зі стайнею дах107. Будівельним матеріалом зазвичай слугували каміння та сирцева цегла. Крівлю перекривали соломою, очеретом, черепицею. І все ж забезпеченість грецького селянства житлом та його якість значно випереджали оточуючі українські та російські села. Якщо в грецьких селах будинки облицьовані цеглою та покриті черепицею, власне, й створювали загальний образ села, то в сусідніх українських селах вони становили, скоріше, виняток108. Заможність грецької родини практично безпомилково визначалася за будівельним матеріалом та розмірами житла: в часі визначальною залишалася тенденція до трансформації від однокамерних до багатокамерних житлових споруд, маючи змогу обирати, господар віддавав перевагу камінню перед саманом, черепиці перед соломою чи очеретом.

Типово грецькою ознакою були вогнище ("кабіца"), влаштоване у сінях біля стіни житлового приміщення, що слугувало для приготування їжі. У житловій частині будинку найбільшу частину займала "софа" (урум.), "курчат" -- (румейськ.) (чотирикутний поміст), де, власне, відбувалося все сімейне життя: тут, за невеликим переносним столом ("трапеза") їли, діти грали, жінки пряли, в'язали та вишивали, колисали немовлят, відпочивали всією сім'єю, лежали й помирали хворі члени родини. Цікаво, що заводського виробництва меблі, зокрема ліжка, що були в найбільш заможних родинах, святково прибрані стояли в гостьових кімнатах і за своїм призначенням не використовувалися. Члени урядової комісії з'ясували, що з 370 ліжок, які були в розпорядженні 355 родин, за безпосереднім призначенням використовувалися лише 159, причому на них спало 210 осіб. 91% людності спав на софі.

Ще більш вражаючими були відомості стосовно використання житлових площ: 51,5% житлових кімнат за безпосереднім призначенням не використовувалися внаслідок чого нормальні санітарно-гігієнічні умови проживання мали лише 2-3% громади109, і це при пересічній заможності її членів. 87,5% греків користувалися від 0,3 до 1,5 куб. саж. приміщення при гігієнічній нормі у 3 куб. саж. Отож, і дані про поширення туберкульозу в їхньому середовищі вражали: тоді, як по сусідніх українських повітах за даними 1910 р. на 10 тис. людності припадало від 7 до 22 хворих на сухоти, в грецьких:

Сучасники відзначали нераціональність системи харчування в грецьких селах. З цього приводу на початку своєї державної кар'єри С. Ялі писав: "Погане харчування і знов-таки не тому, що нема чого їсти, а через причину маловідому. Навіть у найзаможніших греків під час польових робіт дуже часто їжа -- один хліб, сіль, часник і перець"111.

Повсякденна їжа грецького селянства складалася з прісного пшеничного хліба, хлібобулочних виробів, локшини, пісних і скоромних супів, страв з баранячого м' яса, ковбас, свіжих, фаршированих, солених та консервованих овочів і фруктів. Дуже популярною стравою впродовж віків залишалася солодка патока (бекмес, бакмез, бетмез), яку готували з м'якоті баштанних культур, густого яблучного та грушового сиропу. Широко використовувалися молочні продукти: пряжене молоко, сири, кисломолочні "каймак", "ар'ян". З молока варили святкові каші, зокрема з родзинками. Святкова грецька кухня була досить багатою і смачною, втім переважна більшість греків у повсякденному житті харчувалася одноманітно і малопоживно. Найбільші обмеження люди зазнавали впродовж польових робіт, оскільки далекоземелля вимагало від чоловіків виїзду в поле на декілька днів і, навіть, тижнів, де вони, мешкаючи в саморобних куренях, харчувалися в сухом'ятку (жінки за звичаєм у полі не працювали).

Спостерігаючи розмірене сите існування грецького села в дореволюційну добу, революційно налаштована частина маріупольської громадськості (власне, як і всієї Росії) прагнула соціального вибуху, який спроможний був змести патріархальний лад і на його руїнах вибудувати нове суспільство. Ті суспільні настрої досить влучно були передані журналістом г. "Наша Правда" Гр. Горховим, який в одному зі своїх дописів резюмував: "До революції 1917 р. життя текло одноманітно. Землі обробляли способами дідів та прадідів. Дерев'яними сошками й боронами колупалися селяни в міцній цілині. Спрягали корів, коней. Про машинізацію господарства й не помишляли. Сіяли тоді жито, ярову пшеницю, просо, ячмінь, -- культури невитривалі. Агрономів не було. Підупале початкове народне училище набивало голови дітей "священною історією ветхого та нового завіту", не думаючи навіть навчати культурному веденню сільського господарства. Тільки декілька багатіїв-куркулів заводили у себе жатки, соломорізки, локомобілі з молотарками, звали агрономів для поради. Бідняцтву ж це було не по силах. А створювати артілі й колективи бідняків заборонялося. Мучилися бідняки до 1917 р. ... Та ось прийшов великий Жовтень"112.

На жаль, подальша історія грецької громади виявилася драматичнішою за сусальну ідеологічну замальовку автора: те, що уявлялося як автоматичний перехід від царства неправди до царства справедливості, виявилося епохою карколомних потрясінь і болючої руйнації традиційного селянського світу, який сконцентрував усі свої внутрішні ресурси на спротиві політиці радянізації. Вона була тим більшою, чим менш підготовленими й радикально налаштованими були ті радянські працівники, які намагалися її здійснювати. А таких було вдосталь: не рідко в місцевій пресі лунали зауваження на кшталт: "Не зважаючи на краще матеріальне становище, завдячуючи великій землезабезпеченості, греки перебувають під владою темряви, невігластва, попівського дурману й диких варварських традицій середньовіччя"

Підсумовуючи висловлене вище, зазначимо, що приступивши до запровадження політики коренізації в середовищі українських греків, більшовицький уряд зіткнувся з доволі серйозними проблемами. Найважливішими з них були неврегульованість поземельних відносин між греками та іноетнічними земельними громадами. Втім перспективною метою уряду було не лише вирішення нагальних соціально-економічних та культурних проблем громади, а збільшення соціальної бази радянської влади в її середовищі, підготовка завершального етапу соціалістичної революції в грецькому селі. Першочергові заходи радянської влади були сформульовані С. Ялі в звіті Комісії: запровадження коренізації, створення національних сільрад і районів, створення національних навчальних закладів, дослідження етнічних мов і здійснення правописної реформи, створення преси національними мовами, налагодження випуску навчальної літератури, створення нацменустанов на місцях, організація боротьби з побутовими хворобами, врегулювання земельного питання в місцях розселення греків114. Надалі вони лише деталізувалися, не змінюючись у своїй суті. Певною мірою абсолютизуючи соціально-економічні закони, більшовики ототожнили ідеї надшвидкої пролетаризації та творення соціально-економічного базису комуністичної формації. Штучно стимулюючи процеси пролетаризації етнічних громад, вони намагалися впродовж декількох років подолати колосальну стадіальну відстань, незважаючи на те, що ментальність, зокрема, етнічних груп, не спроможна була змінюватися таким темпом.

Найпотужніший спротив цивілізаційним перетворенням чинили саме ті групи, які перебували на найнижчих сходинках соціально-економічного розвитку і за кількістю внутрішніх проблем, здавалося, найбільше були зацікавлені в їхньому вирішенні.

Серед них були й албанці Мелітопольщини. Збережена АІМФЕ ім. М. Рильського стаття О. Зайціва відбиває екстраординарні побутові умови існування албанської громади, що сформувалися в обставинах виняткової для тогочасної України забезпеченості землею: на албанську родину Мелітопольщини припадало 15-21 дес. землі115. Втім відносно великі розміри ділянок нездатні були позитивно позначатися на існуванні албанців оскільки розміщувалися в сухому степу, клімат якого влучно охарактеризований О. Зайцівим як "степово-малярійний"116. Критичними були не лише умови господарювання албанців, а й умови їхнього життя. -- Село Тіюшки не мало вдосталь питної води. "Два фонтани обслуговують населення, але й то сірчано-водневою водою, що так гидка захожій людині, та приємна звиклим до неї албанцям"117. "З боку санітарії умовини надзвичайно кепські: за собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно. Що торкається їжі, то вона в них надзвичайно скудна та пісна. М'ясо... вживається в свята, а то більше всього бринзу... Можна сказати сміло, що з боку їжі справа у них стоїть не нормально. Кепські санітарні умовини та життя впроголодь, це все створює надзвичайно велику смертність, відсоток якої ще додає малярія... Це все свідчить про те, що ця нація через деякий не далекий час може вимерти... Такі песимістичні висновки, на жаль, мали під собою вагоме підґрунтя -- в знесиленому малярією та іншими хворобами селищі перша амбулаторія з'явилася 1929 р.

Хоча албанці були християнами, широке застосування характерних обрядових дій унаочнювало життєвість дохристиянських вірувань в середовищі народу. Розлогі магічні дії супроводжували виїзд орача в поле (в торбу спеціальним чином складали щітку для одягу, часник з червоною ниткою, срібний браслет; випікали спеціальні коржики, які орач з'їдав разом з волами, а рештки ховав у домі для того, щоб хліба було завжди вдосталь; залишок посівного зерна варили і з'їдали всією сім'єю тощо). Яскраво вираженими були патрімоніальні відносини в родині, які відверто виявлялися вже під час весілля (молода переходила в цілковите підпорядкування головній діючій особі свята (куму), без дозволу якого не мала права розмовляти, сідати, перевдягатися тощо) і продовжувалися в традиціях цілковитої покори молодої свекрусі, старшим невісткам, чоловіку тощо.

Спільною ознакою існування більшості етнічних громад, за винятком хіба що німців, була невідповідність санітарно-гігієнічним нормам проживання. Не важко помітити, що опис албанського селянського помешкання за вилученням специфічних етнічних ознак був типовим для України: досить великі для свого часу кам'яні будинки мали "... дві половини: перша -- це для свята та гостей, чиста, де мається стіл, лави та пічка -- кюмбет -- багато рушників та килимів власного виробу. Все життя проходить ... на другій половині, на чорній, де ніякої меблі немає, самі примітивні пічки з дерев' яними камінами, сидять просто на землі по- турецькому, навкарачки."119 Очевидні паралелі знаходимо в описі житлових умов болгарського селянства: "... Населення Преслава, на жаль, проводить більшу частину часу не в кращих за простором, світлом і чистотою кімнатах, а тулиться у сусідній з приміщенням для худоби кімнаті, зазвичай невеликій, темній, холодній, негігієнічній"120.

З жалем слід констатувати, що переважна більшість місцевих працівників та освітян сприйняла більшовицькі гасла культурної революції схематично й намагалася втілювати їх у життя в контексті стандартизованих, спрощених схем тоді, як умови та проблеми етнокультурного поступу громад підчас були екстраординарними. Важко сказати, чого більше в піднесених висловлюваннях сучасників тих подій: наївності, сліпої віри чи обмеженості; однак факт залишається фактом: етнокультурне життя етнічних громад країни визначалося цілою ієрархією мрійників, причому лише "Кремлівський мрійник" мав певні, досить вагомі, уявлення про суспільне життя та історію, решта -- займалися непідсильною теоретичною самодіяльністю, що переважно негативно позначалася на далекосяжних тенденціях етнокультурного життя. Їхні розмірковування та уніфікована методика суспільної діяльності віддзеркалена в дописі О. Зайціва: "Треба змінити умовини їхнього життя, а це все можна зробити через освіту, через вирішення національного питання в місцевому переломленні. Треба школу албанізвуати, через рідну мову з вчителями- албанцями, це для дітей, й через роботу в хаті-читальні албанською мовою можна буде зробити багато... Георгіївка не буде мати таку інертність та один колгосп, а всі разом зіллються в один албансько-радянський колгосп... Покращають умови, покращає життя і сонечко культури засвітить над Георгієвкою -- Тіюшками"121.

Цигани залишалися поза межами державних культосвітних установ і були майже повністю неписьменними. Вони становили суцільну білу пляму як для етнографів, так і лінгвістів. Відсутність наукових знань з демографії, етнології, мовознавства громади була нездоланною перешкодою на шляху культурної розбудови в її середовищі і вимагала не аби яких зусиль з боку держави. Здається, не менших зусиль вимагало переборення недовіри, підчас презирливого ставлення меншини до культурних заходів влади як таких, віднайдення шляхів культурного діалогу між громадами та державною. Пошук спільної мови з циганськими родами, руйнування їхньої єдності становило зміст агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Громади зі свого боку виявляли досить високий рівень резистентності, який привів до провалу проекти комунізації та антирелігійну кампанію початку 20-х рр., переведення циган на осілість. Руйнування громад цілком слушно розглядалося більшовиками як підоснова вирішальних перемог "радянізації" меншини, тим більше, що її взаємини з місцевим населенням не можна було назвати конструктивними й добросусідськими.

Непереборні суперечності між ромами та державою були очевидними для сучасників, зокрема, науковців. Глибокі спостереження проф. О. П. Баранникова за характером змін у сферах зайнятості циган під впливом непу привели його до висновку про "сучасну кризу циганства", під якою він розумів занепад традиційного способу етновідтворення. Дослідження осілих циганських родів свідчили, на перший погляд, про початки етнічного розчинення громади: науковець відзначав, що хатній побут осілих циган і тих, що з різних причин взяли шлюб з представниками інших етнічних громад, мало чим відрізнявся від побуту українських городян; маргіналі- зованими виглядали родинні взаємини; суттєвим виявився вплив слов'янських мов на мову українських ромів. Однак, висновки про етнічне розчинення громади в недалекому майбутньому, як показала історія, виявилися передчасними. Спроба ліквідувати етнокультурну строкатість союзних республік засобами "кавалерійської атаки" завершилася поразкою.

Підосновою визначної життєздатності етносів стала громада. Громада була об'єднуючим етнічним, релігійним і адміністративним фактором нацменсередовища. Общинний спосіб життя був характерний для колишніх іноземних колоністів, циган, міських громад азійських та закавказьких емігрантів. Лише поляки та чехи відзначалися меншою залежністю від громади, що не в останню чергу обумовлювалося значним розповсюдженням хутірської системи поселень. Високий рівень общинної єдності виявляли євреї. Як цілком слушно зазначив П. Слободянюк, "саме кагальний спосіб життя сприяв збереженню єврейської самобутності та етнорелігійної самоідентичності, оскільки, насамперед, стояв на сторожі сповідування єврейських патріархальних та юдейських традицій, тримав під контролем сімейні та трудові проблеми громади. Кагал був основою саморегуляції світогляду і відповідної соціальної поведінки єврея, самоуправління єврейської громади. Найголовнішим фактором, основною і визначальною ланкою всіх соціальних процесів у єврейському середовищі були незмінні канони юдаїзму, підтримувані релігійними служителями -- рабинами. Рабин -- духовний пастир, глава кагального самоврядування, організатор і регулятор соціальних взаємин"

Так само, як кагал з жорсткими юдейськими законами та духовно- релігійними обмеженнями, стояв на перешкоді природного процесу асиміляції євреїв, громади інших етнічних меншин виконували етнозберігаючу функцію. Значна частка громад існувала в умовах добровільної самоізоляції від навколишнього середовища. Глуха стіна відчуженості відділяла менонітів. Відносини стабільної конфронтації позначали взаємини держави та циганських родів.

Етнічні меншини мали колосальний потенціал етнозбереження, викар- буваний століттями проживання в діаспорі. Але він базувався на самоізоляції, консервації етнокультурних ознак і мови, штучному обмеженні змішування з оточуючим населенням. Іншою стороною такої форми етнозбе- реження була архаїзація, окостеніння складових культурного життя, неспроможність громад (особливо нечисленних) до відтворення культури на рівні, відповідному сучасності. Компенсувати природні втрати етнічних громад був спроможний тільки регулярний культурний обмін з країнами виходу.

Етнокультурні феномени громад етнічних меншин мали яскраво

виражений сакральний зміст. Не випадково радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно-пропагандистський потенціал на нейтралізацію впливовості цієї складової духовного життя етнічних громад. Функцію нейтралізації та руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи, засоби масової інформації та культурні установи, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас.

Підсумовуючи висловлене вище, слід відзначити існування виразних етнокультурних особливостей, які перетворювали повсякденне існування поліетнічного українського міста та місця компактного проживання етнічних спільнот на складну, доволі суперечливу реальність, у якій етнічне, соціально-економічне, політичне химерним чином перепліталися, взаємодіяли, нерідко створювали непереборні суперечності та конфлікти. За влучним виразом одного з етнологів-сучасників тієї доби, за зовнішнім виглядом сіл та будівель можна було безпомилково визначити етнічну приналежність їхнього господаря. Спільним для всіх етнічних громад було те, що жодна з них не подолала цивілізаційного переходу: традиційність у її основному значенні обумовлювала внутрішні принципи організації життя етнічних меншин на всіх рівнях -- громадянському, родинному, особис- тісному. Водночас в усіх сферах життєдіяльності спостерігалися виразні культурні взаємовпливи, які найбільш наочно простежувалися у виробничій сфері: вже до революції підвищення товарності сільськогосподарського виробництва спонукало селян до активних запозичень передового досвіду сільськогосподарської практики, реманенту, будівництва, засобів пересування тощо у сусідніх громад. Часи революційних потрясінь, голоду 1921-1922 рр. та початковий етап радянського будівництва стали часом доленосних зрушень в усіх сферах народного життя. Не всі нові віяння були прогресивними, далеко не всі громади чи їхні окремі соціальні верстви сприйняли їх радо, однак іншого виходу не було -- більшовицька модернізаційна програма передбачала докорінну нашвидку переорієнтацію традиційного культурного середовища в усіх його етнічних формах. Найбільш консервативними й ворожо налаштованими до більшовицьких нововведень, намагань докорінним чином перевладнати повсякденне життя та побут людності стала традиційно налаштована частина етнічних громад, перш за все етнічне священство. Так звані "клерикали" та "куркулі", як уособлення старого віджилого світу, стали і ворогом і мішенню номер один для більшовицької пропагандистської машини та каральних органів.

5. Напрямки і методики більшовицьких перетворень у контексті коренізації

Методики, застосовувані більшовиками впродовж 20-х рр. для руйнації традиційного культурного світу, залишилися практично незмінними. У загальних рисах вони сформувалися вже в першій половині 20-х рр. Подолання мовного бар'єру, концентрація кращих управлінських сил у національних адміністративно-територіальних одиницях, запровадження освітньої реформи, розбудова культосвітньої інфраструктури відкрили більшовикам доступ до масової свідомості. Скориставшись ним, вони здійснили прорив системи кругової самооборони етнічних громад.

Радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно- пропагандистський потенціал на нейтралізацію сил, які виступали за збереження традиційності як такої. Функцію нейтралізації та руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи, засоби масової інформації та культурні установи, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас. Більшовицький провід вищого та місцевого рівня цілком усвідомлював, що боротьбу за новий лад можна виграти лише в умах молоді та дітей. Отож увага більшовиків до освітніх та політосвітніх закладів була екстраординарною. Окружні методичні комісії поширювали в середовищі вчительства настанови, що комдитрух є основою, а школа надбудовою радянської освітньої системи, радянська школа повинна сконцентрувати свої зусилля на трудове й класове виховання, сприяти якнайповнішому усуненню містицизму та віри у вищі сили зі свідомості підростаючого покоління .

Упродовж 20-30-х рр. їхня діяльність сконцентрувалась на заміні інститутів і форм духовного життя національних громад інститутами і формами легко споживаної масової культури. Після невдалої спроби на початку 20-х рр. поширити комунарські схеми співжиття більшовики перейшли до планомірної культурно-освітньої роботи, метою якої була "перековка" громадян, докорінна зміна їхнього світогляду, підготовка до майбутнього комуністичного способу життя. Це завдання вирішувалося через мережу культосвітніх закладів, створення і нагляд за діяльністю яких покладалися на місцеві органи влади. З середини 20-х рр. розбудова мережі культосвітніх закладів була одним з пріоритетних напрямків діяльності ЦКНМ та Наркомосу, її зростання було відчутним. Якщо обстеження в грудні 1925 р. виявило відсутність "яких би то не було первинних вогнищ у вигляді хат-читалень чи сельбудів" етнічних меншин124, то в 1930 р. мережа культосвітніх установ у нацменселах виглядала наступним чином:

Клуби та сельбуди відіграли провідну роль у призвичаюванні місцевого населення до більшовицьких стандартів суспільного та особистого життя: без них не обходилася жодна подія на селі, жодне свято. У зрозумілій і привабливій формі (лекцій, вистав, вечорів, суспільних зборів) клубні працівники та місцевий актив прищеплювали людності більшовицькі ідеологічні настанови та цілі. Порівняно з початком 20-х рр. діяльність клубів помітним чином політизувалася, з місць колективного читання для неписьменних та проведення вечорниць вони перетворилися на агітаційні трибуни місцевої та районної влади, яка прискіпливо стежила і за їхньою роботою і за їхнім персоналом.

Дискредитуючи й намагаючись знищити старі усталені форми суспільного дозвілля, більшовики, уважно прислуховуючись до громадської думки та вивчаючи народні звички, впроваджували натомість нові. Суботники й недільники, як форма атеїстичного виховання міцно увійшли в життя села та міста. Значні зусилля держава доклала для розбудови інфраструктури національного села. Типовий набір установ, які цілком слушно розглядалися владою як ядро радянізації національного села, включав сельбуд (в якому працювали гуртки самодіяльності, лікнеп, видавалася стінна газета), театр, лікарню, амбулаторію, школу, кооператив, радіо- чи кіноустановку. На кінець 20-х рр. в низці нацменселищ ці установи були електрифіковані125.

Щодалі звичними ставали нові форми колективного дозвілля: народні суди, політінформації, доповіді сільрадівського активу, агрономів та вчителів, комсомольські вечори, показові суди, театральні вистави національними мовами тощо -- таким був арсенал сільського активу в справі комуністичного перевиховання мас. Про їхній зміст можна скласти уявлення, спираючись на відомості місцевої преси. Ось як змальований один з таких заходів у с. Ялта. -- "Морозний зимовий вечір. Молодь, закінчивши домашню роботу, спішить до селянського будинку на вечір самодіяльності, який влаштовує комсомольський осередок. ... В помешканні юнсекції розпирає шум молоді. Лунає дзвінок. Юрба стихає. Голова коротко пояснив завдання вечера самодіяльності і пропонує запровадити гру в політфанти. Молодь цікавиться: Як ставиться тепер буржуазія до нас? Хто позбавляється права голосу? Що повинна робити молодь в своїм господарстві для покращення якості нашого скотарства? Потім починаються декламації частівок, віршів і співи. Особливо цікавиться молодь співом національних грецьких пісень."126

Типовий набір подарунків районних організацій на відкриття сільського та містечкового клубу включав портрет Леніна ("у повний зріст у масивній березовій рамі"), гіпсове погруддя Леніна, Ленінський альбом, альманах "У Великій могилі", коштовний прапор з гаслами "Влада працюючих -- є влада культури і науки" .

Одна з цікавих замальовок тогочасної преси колоритно віддзеркалює напрямки й особливості роботи клубів в другій половині 20-х рр. Відкриваючи клуб у Золотоноші, представник Всеробітземлісу наставляв селян: "Що дня, що хвилини будьте з цими подарунками [див. вище -- Л. Я.], вони принесуть вам перемогу".

До події приурочили так звані "Октябрини" -- "... робітниця радгоспу подарувала суспільству свого народженого сина".

"Одговорювали мене, -- жаліється вона, -- животноводиха наша одговорювала, бо в неї теж народилася дитина і вона понесла до попа, то й мене підбивала, та бачу я, що це не так, що це полуда в неї на очах -- не послухала, принесла сюди". Реакція присутньої громадськості була цілковито передбачуваною -- гучно зустріли цю революціонерку нового побуту робітники. В особі свого представника Шандри привітали народженого і дали йому ймення РЕМ. Революція -- Електрифікація -- Метал, а вкупі РЕМ... Приймаючи народженого, спілка робітників землі і лісу, говорить т. Шандра, залічує його в свої лави."128

В містах аналогічна функція покладалася на Інтернаціональні клуби та Будинки народів Сходу (БНС). Скажімо, Київський БНС (заснований 1926 р.) включав болгарську, грецьку, китайсько-корейську, турецько- перську, грузинську, вірменську, дагестанську, татарську, ассірійську і караїмську секції, які об'єднували біля 1,5 тис. осіб. Будинок сприяв працевлаштуванню своїх членів, здійснював їхнє юридичне обслуговування, курував 5 кустарних артілей ("Харчопродукт", "Харчовик", "Заквинкол", "Чувяк", "Самодопомога")129, утримував семирічну школу, лікнепи, дитсадок, гуртки політичної освіти і самодіяльності.

Спроможність вирішувати найболючіші проблеми недавніх емігрантів приваблювала останніх до БНС, тим більше, що вони були колосальними: мовний бар'єр, ментальна невідповідність, перенаселеність міст, низка законодавчих і адміністративних перешкод діяльності кустарів перетворювали життя емігрантів на кошмар. Оскільки земляцтва в їхньому сучасному вигляді не існували, тільки в стінах БНС вихідці з віддалених країн мали змогу зануритися в звичну етнокультурну атмосферу, хоча б на деякий час опинитися в стані психологічного комфорту. Набір розваг тут був невибагливим, але цілком відповідав уподобанням відвідувачів: за іліжанкою кави чоловіки спілкувалися, слухали останні новини, зачитували пресу тощо. Водночас з реальною соціальною, матеріальною та юридичною допомогою в його стінах вони піддавалися завуальованій радянській агітації та пропаганді.

Діяльність радянських культурних установ повною мірою відображала рівень суспільної свідомості громад і розвиток суспільства загалом. Регулярні обстеження та "масово-громадські огляди" політосвітніх установ національних меншин засвідчували їхню низьку ефективність. Характерним віддзеркаленням реальності став скандал навколо Київського ДНВ та його завідуючого Бітчумова (1928 р.). "... Замість того, щоб взяти лінію фактичного об'єднання розрізнених східних національностей навколо практичних питань соціалістичного будівництва, політики партії і радянської влади по національному питанню зжити національні незгоди [так у тексті --Л. Я.] -- спостерігалося зворотне явище. Колишній зав. домом т. Бітчумов розпалював національно-шовіністичні пристрасті, сіяв національні незгоди, керувався особистими інтересами... Замість політики розкріпачення жінок Сходу він змушував жінок цілувати собі руки."130

Методика прищеплення на національний ґрунт нових радянських стандартів життя була уніфікованою: масова антирелігійна кампанія, дискредитація традиційних свят і обрядів, популяризація комуністичної обрядовості і побуту. Впродовж 20-х рр. радянська періодика працювала над тим, щоб тісно ув'язати в свідомості всіх етнічних спільнот невід'ємність нового радянського життя, секуляризації приватного та громадського побуту. Власне, аналіз масових джерел дозволяє стверджувати, що атеїзація життя та радянізація розглядалися як поняття синонімічні. Так у статті "По новому, по радянському" виразно простежується механістична заміна християнського пантеону святих на радянсько-більшовицький пантеон: "По багатьох селах нашого району по хатах, навіть позапартійних селян.., замість ікон висять портрети проводарів революції: т.т. Леніна, Зінов'єва та ін."131

Найбільш вигадливими були рекомендації Євсекцій ЦК ВКП(б) та ЦК РКСМ, які вже 1922 р. пропонували місцевим осередкам "... центр ваги пропаганди перенести не на боротьбу з релігійними переконаннями, а в побутову площину. Головну увагу [нагадував циркуляр ЦК РКСМ -- Л. Я.] треба звернути на те, щоби збудити в єврейському молодому робітникові активний протест проти участі в релігійних обрядах і вирвати його з під впливу старозавітної сім' ї". На противагу релігійним святам

вводилися нові радянські, які намагалися перетворити "з днів офіційного відпочинку на дійсно вкорінені в побут свята". До них приурочували клубні заходи, обставлені "... привабливо з зовнішньої сторони" з " елементами інтимного торжества" .

Партійні та комсомольські осередки отримували детальні плани виховних заходів та сценарії різних форм виконавчої роботи (літ- і політ суди, співбесіди, диспути тощо), однак нерідкими були й "зриви" заповзятливих сільрадівців, які хотіли вбити віру в Бога одним пострілом. Брутальні методи антирелігійної роботи, описані в спогадах І. Стріонова, були явищем типовим в Україні: в червні 1925 р. члени КНС к. Зельц (центр майбутнього німецького району) вистрілили у вікно костьолу прямо під час богослужіння134. Архівні джерела 20-х рр. досить яскраво відобразили світоглядну боротьбу на побутовому рівні й, слід зауважити, до суцільної колективізації успіхи більшовиків на цьому поприщі були непоказними.

В другій половині 20-х рр. влада усвідомила, що одними лише політінформаціями якісних змін у повсякденні суспільства, перш за все молоді, досягти неможливо. Постало питання організації та централізованого регулювання суспільних розваг. Спонукальним моментом для цього стали загрозливі обсяги розвитку хуліганства та перетворення його на впливовий фактор суспільного життя. З цього приводу дехто Т. Піддубник зазначав наступне: "... Звичайно хуліганство є і в буржуазних країнах. Проте все таки воно не набрало такого широкого розміру". Як можливий вихід пропонувалося змінити акценти формування дозвілля: "У нас є певне упередження проти танців і навіть гадають, що це тільки вияв буржуазної культури доби занепаду. В наших містах танки з'являються анахронізмом.

За всієї великої кількості клубів все таки у нас замало клубів з добре організованою розвагою"135.

Послідовно руйнуючи традиційну, зокрема, церковну обрядовість, звички повсякденного життя та святкового дозвілля, більшовицький уряд водночас пропонував і запроваджував у життя нові форми обрядовості та дозвілля. Не всі з них укорінилися, але серед них було досить цікавих і корисних знахідок, які пробудили сплеск народної творчості. Серед них слід відзначити "Свято врожаю", яке увійшло в побут практично всіх етнічних громад України, зв'язаних з сільським господарством. Одна з провінційних газет з цього приводу зазначала: "Уже тепер "Свято врожаю" в масах сільського населення рахується за своє свято, важливе й необхідне. З бігом часу воно цілком увійде в побут села, буде зарані підгодовуватися і переводитись зі свідомістю людської колективної переваги над силами природи. Це свято труда, що з часом замінить і знищить церковні свята, як непотрібні." До цього часу ще далеко, -- зазначав П. Лісовий, -- але уже зараз "Свято врожаю" набуває чисто народних рис, втягує в себе маси, а, головне, несе нові погляди як на природу, так і пропагує нові соціалістичні форми сільського господарства. А оскільки соціалізм не можна розуміти без соціалістичного побуту, то " Свято врожаю" у нашому селі відограє тим більшу ролю, що воно ті елементи соціалізму туди несе"136.

Однак, якими б привабливими чимдалі не ставали більшовицькі культурні заходи, етнічні громади були неспроможні їх цілковито сприйняти, тим більше -- усвідомити їх як власні. На розбіжності дійсного рівня етнокультурного розвитку окремих етносів і прагнення партії до їхньої надшвидкої "радянізації" зростала основа подвійних стандартів життя, маргіналізації свідомості. Прояви її відзначалися на всіх рівнях життєдіяльності суспільства: члени національної сільради водночас були членами церковної ради (Талаківська сільрада, 1929 р.)137; голова національного району, комуніст (в майбутньому -- член ЦКНМ) здійснював юдейські етнорелігійні обряди; комсомолки і комсомольці в релігійному екстазі рвали на собі волосся на обряді поховання Тори138 тощо. Практично не використовувалася жіноча праця в єврейських колгоспах Правобережжя139 та грецьких колгоспах Приазовя, оскільки національні традиції цього не припускали.

Прищеплення більшовицької свідомості і нових звичаїв у національному середовищі буксувало через недовірливість громад до чужинців. У багатьох випадках цьому не зараджувала і більшовицька версія коренізації місцевої адміністрації. Значний рівень відчуження позначав взаємини політемігрантів, надісланих на відповідальні посади до національних районів і місцевого населення. Про такий випадок "безпринципної боротьби всередині [Коларівської -- Л. Я.] парторганізації проти комуністів -- емігрантів" згадується, зокрема, в праці В. Павленко140. Зовсім не випадково на початковому етапі колективізації болгари Мелітопольщини виступали за ліквідацію національного району: в такий спосіб вони наївно розраховували позбутися болгарських політемігрантів та їхнього придушливого тиску на селянство. Очевидно, що жодна апеляція до національного чинника не була спроможною пом'якшити конфлікт ментальностей політемігрантів і місцевого населення, якому ідеї інтернаціоналізму і більшовизму були чужими.