Армія і флот Української Народної Республіки в розбудові державності

Становлення української Державності в період УНР (березень 1917 р. – квітень 1918 р.). Створення армії як основного компоненту державності. Українізація як важлива складова будівництва українського військово-морського флоту у добу центральної ради.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 18.05.2012
Размер файла 128,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історіографія та джерельна база дослідження

1.1 Характеристика історіографії

У дослідженнях військової історії УНР можна виокремити кілька векторів: радянський, емігрантський та сучасний український. Найбільш потужним з них слід визнати радянський напрям.

У зв'язку з поразкою визвольних змагань та встановленням в Україні тоталітарного режиму, в радянській історіографії військове будівництво часів Центральної Ради було поставлене під жорсткий ідеологічний контроль і фактично не досліджувалося як окрема проблема. Головна увага радянських істориків обмежувалася вивченням ролі війська як складника революційної боротьби більшовицької партії за перемогу соціалістичної революції. На перше місце радянська історіографія ставила дослідження революціонізації царської армії та переорієнтацію її більшовиками на свій бік у процесі захоплення влади. Тому революційний процес у війську поданий з позицій лише однієї партії (ідеології), а те, що залишалося поза його межами, вважалося контрреволюційним і відносилося до сил суспільної реакції та регресу. Ця риса була притаманна радянській історіографії майже впродовж усього часу її існування. Разом з тим у своєму розвитку вона пройшла певні етапи, що мали свої особливості.

Перший етап охоплює 1920-ті рр. Основна увага зосереджена довкола питань, пов'язаних з дослідженням боротьби більшовиків за владу в Україні, у т.ч. й військовим аспектам. Насамперед мова йшла про організацію запобігання поширенню впливу Центральної Ради на український військовий рух, формування українізованих частин, підготовку і проведення збройної агресії проти УНР [9, с. 67]. Автори цих праць були політичними опонентами Центральної Ради. Цінним аспектом радянської історіографії 1920-х рр. є фактографічна основа розвідок щодо державного та військового будівництва Центральної Ради. [10, с. 32].

Другий етап історіографії (1930-ті - початок 1950-х рр.) характеризується відходом від військової проблематики, тенденцією до применшення ролі військового фактору у революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. Утвердилася думка, що війська відігравали другорядну роль у поваленні самодержавства та в захопленні більшовиками влади, зокрема й на території України [12, с. 78]. Питання, що стосувалися українського військового руху, національного військового будівництва Центральної Ради у даний період майже не ставилися, а коли й порушувалися, то в дуже упередженому висвітленні [3, с. 89].

Третій етап (друга половина 1950-х - середина 1980-х рр.) радянської історіографії вирізняється відновленням уваги істориків до вивчення військового фактору в революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. Зауважимо, що ці роки стали часом монографічних і дисертаційних досліджень проблеми. Вийшли друком декілька монографій про роль армії як однієї з найвпливовіших сил, що прислужилася більшовикам опорою для захоплення та захисту влади. Цим аспектам присвячені, наприклад, дисертація та статті А.Г. Ткачука, монографії П.А. Голуба [19, с. 34], М.С. Френкіна, М.Н. Якупова та ін. В їхніх творах проводилася ідея, що український військовий рух був одним із факторів, який помітно впливав на революційні процеси в Україні.

Характерною рисою вітчизняної історіографії другої половини 60-х років став поступовий відхід від імперативного бачення проблеми революційних подій 1917-1918 рр, поляризація методологічних підходів у їх висвітленні. Висловлювалися відмінні оцінки місця армії у розгортанні революційного і національно-визвольного руху в Україні, українського військового руху, українсько-російської війни, національного військового будівництва, діяльності провідних українських політичних та військових діячів. Частина істориків продовжувала обґрунтовувати правомірність усталених в радянській історіографії поглядів на ці питання [22, с. 11], інша - спростовувати [22, с. 18].

З відновленням незалежності України розпочався етап національної історіографії. Дослідження історії визвольних змагань посіло у ній одне з провідних місць, у т.ч. і військових аспектів цієї проблеми. Досліджуючи військове будівництво періоду Центральної Ради, українські історики намагаються дати об'єктивний аналіз відродження національних Збройних Сил та їх ролі у становленні державності України. В опублікованих працях розглядаються конкретні питання військового будівництва Центральної Ради: методи формування армії, її вишколу, організації, підготовки офіцерських кадрів [34, с. 25]. Найбільшу увагу дослідників привертає аналіз уроків, а також з'ясування причин поразки УНР у війні з більшовицькою Росією [33, с. 234]. Чимало істориків вважає найважливішою причиною поразки УНР недостатню увагу її керівництва до потреб власної армії, грубі помилки у військовому та державному будівництві. Ця теза аргументована у фундаментальному дослідженні В. Вериги, монографіях Я. Тинченка, В. Верстюка, статті В. Солдатенка та інших роботах [43, с. 182]. Зокрема, Л. Гарчева вважає, що одним з вирішальних факторів поразки УНР стало несприятливе для України міжнародне становище. В умовах першої світової війни країна перебувала у міжнародній дипломатичній ізоляції, що надзвичайно утруднювало її можливості вирватися з-під влади Росії.

Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради активно досліджувалось українськими емігрантськими істориками. Велика заслуга у цьому належить двом науковим осередкам, що працювали у міжвоєнне двадцятиліття, - Українському воєнно-історичному товариству та Товариству колишніх вояків Армії УНР. Праці емігрантських істориків порівняно з дослідженнями радянської історіографії відзначаються більшою фактографічністю та лояльністю в оцінках діяльності Центральної Ради. Українські історики в еміграції окремою темою розглядали військові аспекти її діяльності, формування Збройних Сил УНР, їх роль у становленні та захисті суверенітету України, ставлення до військового будівництва різноманітних політичних сил; діяльність провідних військових діячів. Узагальнюючий і найповніший виклад історії національних Збройних Сил періоду визвольних змагань поданий у працях З. Стефаніва, О. Удовиченка, Л. Шанковського, а також у колективній монографії «Історія українського війська» [52, с. 179].

Особливу увагу українські емігрантські історики звертали на з'ясування причин військової поразки УНР у війні з Росією 1917 - початку 1918 рр. Частина дослідників, близьких до емігрантського уряду УНР, намагалася довести, що вона була наслідком антимілітаристських настроїв, що панували у керівництві Центральної Ради, провідником яких виступав В. Винниченко, та фаховою некомпетентністю керівників військовими справами3. Водночас вони стверджували, що, всупереч допущених помилок, Центральній Раді вдалося створити національні Збройні Сили, які відігравали провідну роль у ході визвольних змагань [52, с. 209].

Іншого погляду дотримувалися автори, опозиційно налаштовані до урядових кіл УНР, близькі до самостійницьких угрупувань. Вони стверджують, що орієнтація Центральної Ради на входження України до складу федеративної Росії унеможливлювала формування національної регулярної армії, оскільки функції оборони мав перебрати на себе не український, а загальноросійський уряд, а відтак і спільне військо. У працях М. Падалки, В. Євтимовича, С. Збаразького і особливо у монографіях М. Мірчука та Р. Млиновецького1 вказується, що така політика обмежувала можливості Центральної Ради використати величезний потенціал національно-визвольного, передусім військового руху для утвердження суверенітету України [34, с. 19].

Таким чином, історіографічний огляд даної теми свідчить, що проблема військового будівництва в Україні періоду Центральної Ради посіла у дослідженнях українських істориків важливе місце, чимало її аспектів має суперечливий, дискусійний характер, до того ж ще немає спеціальних праць, котрі давали б узагальнюючий аналіз військового будівництва в Україні періоду 1917 - першої чверті 1918 рр., створення регулярних Збройних Сил, їх значення у державному будівництві. До найбільш дискутованих належали питання про уроки державотворчої діяльності Центральної Ради, про використання нею шансу відновлення національної державності. Серед кола цих питань на чільне місце висувається і проблема ролі Центральної Ради в організації військового захисту відродженої національної державності.

1.2 Характеристика джерельної бази

Всі джерела, що містять відомості щодо будівництва армії та флоту в УНР, традиційно розподілено на архівні та опубліковані.

Комплекс джерел дослідження даної теми містяться в українських, російських і частково польських архівів. Залежно від походження документи можна розподілити на такі групи: матеріали вищих державних та військових органів влади, армійських командних структур - штабів фронтів, армій, округів, окремих військових частин, воєначальників і громадсько-політичних діячів, громадських та політичних організацій, що вели роботу у військах.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) зосереджені матеріали про діяльність міністерства військових справ УНР, Генерального військового секретаріату, Всеукраїнської Ради військових депутатів, Центральної Ради та Генерального Секретаріату УНР, кореспонденція центральних військових органів з місцевими українськими військовими організаціями, розпорядження, накази, які розкривають хід створення Збройних Сил УНР і їх боротьбу проти агресії Росії. Суттєва їх вада - брак статистичних даних про кількісний та якісний склад сформованих українських частин.

Документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) до певної міри також відображають військове будівництво в УНР 1917 - першої чверті 1918 рр.

Основний їх масив зосереджений у фонді Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б) У. Документи підібрані досить тенденційно, стосуються діяльності переважно більшовицької партії, не відтворюють розмах національного військового руху. Українсько-російську війну кінця 1917 - початку 1918 рр. представляють не як агресію більшовицької Росії проти України, а як громадянську.

Важливі матеріали про перші кроки національного військового будівництва є у Російському державному військово-історичному архіві (РДВІА), Центральному державному архіві Військово-морського Флоту Російської Федерації (ЦДА ВМФ). Документи Ставки Верховного головнокомандувача, штабів головнокомандувачів фронтами, арміями й округами, дислокованими на території України, Чорноморського флоту дають змогу простежити масштаби українського військового руху, політичні настрої його учасників, ставлення та плани російського командування до українізації армії і створення українських Збройних Сил та Військово-Морського Флоту.

Матеріали польських фондів Центрального військового та Національної бібліотеки у Варшаві відображають діяльність українських військових навчальних закладів по підготовці офіцерських кадрів для Армії УНР, її боротьбу з російськими військами.

Документи обласних архівів частково доповнюють картинну будівництва Армії УНР на місцях.

Частина архівних матеріалів була опублікована. Збірник «Разложение армии в 1917 г.» містить документи про організацію українізованих частин. В наступних збірниках документи української військової проблематики майже цілком були вилучені, а інші добиралися тенденційно й відображали діяльність лише більшовицьких організацій серед військ, дислокованих в Україні, численні резолюції солдатських мітингів на їх підтримку. У той же час не подавалося жодної згадки про солдатські протести проти претензій більшовиків на узурпацію влади в Україні, їх антиукраїнську діяльність.

Вперше документи про українське військове будівництво періоду Центральної Ради були опубліковані у збірці «Замітки і матеріяли до історії Української революції 1917-1920 рр.» П. Христюка [12, с. 39]. До неї вміщені ухвали всеукраїнських військових з'їздів, розпорядження вищих державних інституцій УНР, що стосувалися військових справ. Особливістю збірника можна визначити те, що їх добір і трактування відображають погляд есерівського (П. Христюка) погляду на військове будівництво. Зокрема помітні негативні оцінки Вільного козацтва.

Публікацією, насиченою документами, що відтворюють державотворчу діяльність центральної Ради слід назвати двотомну збірку «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» [10]. В ній вміщені протоколи Центральної Ради, Генерального Секретаріату, відозви до війська і населення, найважливіші законодавчі акти Центральної Ради щодо створення Збройних Сил УНР. Цей комплекс документів дозволяє простежити за еволюцією поглядів керівництва країни у реалізації національної військової політики, визначити роль військового фактору у відносинах Центральної Ради і Тимчасового уряду, особливо у становленні суверенної Української держави. Неабияка частина матеріалів присвячена збройній боротьбі УНР проти більшовицької агресії Росії взимку 1917-1918 рр. Проте опублікованих матеріалів збірника все ж недостатньо для дослідження українського військового будівництва 1917-першої чверті 1918 рр.

Як доповнення до нормативних документів влади для дослідження українського військового будівництва даного періоду важливо залучити публікації С. Петлюри [8, с. 453] та В. Винниченка [4, с. 342], що відтворюють гостру полеміку між двома провідними постатями в Генеральному Секретаріаті УНР. Вона стосується пошуку причин та винуватців поразки УНР у війні з Росією.

Огляд історіографії та джерел проблеми дослідження підстави стверджувати, що військовий компонент був одним з визначальних в державному будівництві Центральної Ради. Оскільки цей аспект її діяльності на даному етапі не знайшов належного висвітлення в історіографії, то спираючись на досягнення попередників, наявну джерельну базу, у цій роботі зроблено спробу вирішити це завдання.

2. Становлення української Державності в період УНР (березень 1917 р. - квітень 1918 р.)

В 1917 р. Україна дістала шанс стати незалежною державою. З поваленням царизму і активною демократизацією суспільного життя в країні на чолі суспільно-політичних та громадських процесів стала Центральна Рада.

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Ця теза знайшла своє втілення в основних документах Центральної Ради, в тому числі у трьох її універсалах, у численних публікаціях лідерів українських партій. Голова Центральної Ради М.С. Грушевський видав у Києві спеціальну брошуру «Якої ми хочемо автономії і федерації», яка друкувалася тоді в місцевих українських газетах, а також за кордоном [20, с. 121].

З різних можливих варіантів автономного устрою найбільш прийнятним для України М.С. Грушевський висував здобуття широкої, національно-територіальної автономії. Згідно задуму, таке державне утворення само мало «вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд [20, с. 79].

Гарантом автономного стану України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою [11, с. 7]. Фактично такою ж була й позиція провідних українських партій. Ці спільні погляди були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6-8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії - повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні» [8, с. 39].

Чіткої уяви про власні збройні сили, як свідчить уважний аналіз документів, на той час ще не склалося. Приставши до ідеї федерації, М.С. Грушевський передбачав, що «загальнодержавними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…» [20, с. 56]. Однак тут же він наголошував, що «українське військо, - поки не буде замінене міліцією, - хоч підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше, як при оголошенні війни» [23, с. 21].

Інші лідери українського визвольного руху також не висловили чітких уявлень про роль власної армії у змаганнях за українську державність. Лише М. Міхновський та його прихильники наполягали на якнайшвидшій організації національних збройних сил [40, с. 145]. Інші політичні сили в Центральній Раді дотримувалися відмінних поглядів. В історіографії склалася традиція, що найбільшою мірою їх уособлював В.К. Винниченко, який тривалий час був переконаний, що творення власної армії непотрібне і навіть шкідливе. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій, - доводив заступник Голови Центральної Ради - Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі» [34, с. 8].

В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили також не порушувалося [64, с. 3]. Пожвавлення національного життя, сподівання на якнайшвидше розв'язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців українців (як і серед солдатських мас інших національностей). Наприклад, 12 березня 1917 р. у Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація з нагоди перемоги революції, а також роковин Т.Г. Шевченка [64, с. 28]. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято у повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями цілик ряд газет різних політичних напрямків [64, с. 15].

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В.К. Винниченка, «це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції». На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним [4, с. 64-65].

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе «Установчою військовою Радою». За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців [5, с. 64].

Такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. Зокрема, М.С. Грушевський писав: «Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного - в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом якраз на Україні: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людності» [6, с. 545].

Дещо інакше бажання військовослужбовців до самоорганізації на українському ґрунті пояснював Павло Христюк: «Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в. широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувших учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елементом в армії, який допоміг прокинутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах» [58, с. 39]. Ймовірно це було причиною аматорського підходу до справи національного військового будівництва. Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати не висували далекосяжних цілей.

Керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні. Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин - не загроза боєздатності армії, а навпаки - шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В.К. Винниченко роз'яснював: «Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли тим зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку не пануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною любов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів» [17, с. 129].

Український військовий рух історично набирав сили знизу. Великого розголосу набули події зі створенням першої великої військової одиниці - полку. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті зосередилося біля трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди скерували військові коменданти декількох міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці висунули перед своїм начальством пропозицію сформувати з них український полк і відправити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція видавалась як прояв патріотизму. Бажання солдат підтримала Центральна Рада [35, с. 356].

Невдовзі солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, що одужував після поранення самочинно оголосили себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування відправити їх на Південно-Західний фронт [58, с. 289]. Помітну організуючу роль тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган [58, с. 321]. Фронтове командування під погрозою силою розігнати «дезертирів» змушене було згодитись із формуванням полку [58, с. 347]. До полку записалось 3574 видужуючих вояків. Його командиром було обрано георгіївського кавалера Д. Путника-Гребенюка [58, с. 65]

Військове командування зробило спробу створити за суттю іншу, кількісно обмежену бойову одиницю. Воно дозволило виділити 500 вояків, які б стали кадром для комплектування добровільного полку, а решта мала просто відправитись на фронт [55, с. 198].

Хоч таке рішення і не могло повною мірою задовольнити ні солдат, ні керівників українського руху, Центральна Рада вважала за краще не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу зазначалося: «Українська Центральна Рада з задоволенням прийняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, як признання українізації армії…

Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей, а припадкове опинилися на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування в них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті» [29, с. 137-138].

Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В.К. Винниченко писав: «Бо, найважливіше для нас було це признання» Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу» [61, с. 432]. Спеціальною відозвою Центральна Рада закликала солдат до відправки на фронт. В дні роботи І Українського військового з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького і полк склав присягу на вірність Україні під цим прапором.

Д. Дорошенко так розмірковував про формування перших військових одиниць на Україні: «Творення власної національної армії, яко головної основи української державності - ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси - імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т.д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історично! козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла» [30, с. 350-351].

Різні спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мала протилежний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обирались Ради і комітети. Наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдат-українців 228 запасного піхотного полку, на якому обрано полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневі демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами [43, с. 76].

14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи, військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному грунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частіш, по можливості від усіх, де б вони не стояли…» Визначили норми представництва і порядок денний. Серед головних питань намітили: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації цілої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про половнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4» [11, с. 68-69].

Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5-8 травня 1917 року. Більш як 700 делегатів представляли 993400 українських солдатів [60, с. 382]. З'їзд став значною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а на Україні - заснування обласного органу, який мав би працювати разом з представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України і репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом [60, с. 384].

Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії на національно-територіальному принципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, по скільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до флоту, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській флоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до флоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, - поповнювати її надалі виключно українцями» [12, с. 53-54].

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В.К. Винниченко, С.В. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С.В. Петлюру. Після з'їзду українізація війська набрала більших масштабів, з чим командування змушене було змиритись, хоч принципового рішення уряду з цього приводу все ще не було. З огляду на вагання Центральної Ради військовий з'їзд вимагав від неї негайного вжиття рішучих заходів до здійснення даних Раді Національним конгресом доручень, стимулював активність Ради обранням до її делегації, що мала відбути до Петрограда, чотирьох своїх представників: О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського, А. Чернявського [61].

В середині травня 1917 р. делегація у складі 10 осіб прибула до Петрограда і звернулася до Тимчасового уряду і Виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів зі спеціальною декларацією - доповідною запискою. Поряд з іншими, до цього документа було внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення боєвої сили армії та відновлення дисципліни необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові часті, як в тилу, так, по змозі, і на фронті» [60].

Лідерів Центральної Ради більше турбувало те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснити його військові наміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї державності, яку вони виборювали.

Щоправда, представники від Українського Генерального військового комітету 20 травня 1917 р. оголосили Тимчасовому урядові свої додаткові вимоги: оповістити про існування комітету як органу, що відає всіма військовими організаціями, установами та питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади», надіслати в комітет відомості про всіх без винятку військовослужбовців-українців; перевести на Україну ряд військових частин, виділити у запасних частинах солдат-українців в окремі (осібні) сотні, курені, команди з умовою залишення їх поки що в тих же самих місцях і в тих же частинах, де вони перебували; дати Генеральному комітетові право поповнення полку богданівців, а також визначених на фронті трьох корпусів [45]. В поданому документі містилась і вимога повернення старовинних запорізьких клейнодів (булав, бунчуків), а також знамен городових українських полків, що зберігались в Петербурзі, Москві, інших містах Росії [45]. Делегація після тривалих поневірянь, всіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва.

Голова Української Ради пізніше зазначав: «Коли стало відомо з доповідей делегатів в Центральній Раді на різних публічних зібраннях і в пресі, як зневажливо поставилися представники уряду в комісії до українських домагань, без дальших міркувань признали їх неможливими і знов поставили під сумнівом Центральної Ради говорити іменем українського народу - після таких великих з'їздів, після соток заяв признання і солідарності з усіх кінців української землі, гнів і роздражнення схопило, українське громадянство, навіть найбільш помірковані його верства. Так цінила російська демократія - сіль і печінка їй в зуби! - нашу лояльність, нашу повздержаність, з котрою ми тлумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що піднімалося у нас в нас в горлі, щоб не розбити «єдиного революційного фронту!» На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими елементами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?!» [13, с. 139].

Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, у якій відмовив у задоволенні вимог українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенції Центральної Ради. «Що до справи самостійного українського війська, - говорилось у документі - Тимчасове признало можливим тимчасове вирішення цієї справи тільки в тім об'ємі, в якім це означив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві» [14, с. 63-64].

Незабаром військовий міністр О.Ф. Керенський оголосив про заборону скликання II Українського військового з'їзду [60]. Це було розцінено як антиукраїнське рішення. Адже в той час відбувався в Петрограді польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. То була перша заборона будь-якого з'їзду з часу повалення самодержавства.

Значення Українського військового з'їзду в уяві солдат помітно зросло і вони активно стали висувати своїх делегатів і очікували на кардинальні рішення. На з'їзд прибуло 2 308 делегатів, що представляли 1,6 млн. військовослужбовців-українців. Протягом шести днів (5-10 червня) відбувались дуже бурхливі засідання. З'їзд засудив позицію Тимчасового уряду, зажадав відміни його рішення щодо вимог українців, а Центральній Раді рекомендував «в цій справі до уряду більше не звертатись і негайно приступити до твердої організації краю» [15, с. 129].

З'їзд зажадав також від начальства затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено 10 особами) як «українську військову інституцію», ухвалив обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи і процес створення загонів «вільного козацтва», що набирав сили. З'їзд обрав Всеукраїнську Раду військових депутатів у кількості 132 членів.[16, с. 73].

Центральна Рада в момент ухвалення резолюції не виявляла достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не спровокували якихось каральних акцій Тимчасового уряду. Проявом цього стала телеграма до Петрограда від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісара М. Суковкіна з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання: «Для збереження на Україні и надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове як найскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, щоб мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання державного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба доручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємин відносин України до цілої держави». І сам факт направлення телеграми, і її текст, за визнанням В.К. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради. Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не визрів, і не поспішав з відповіддю. [17, с. 204-205].

Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень і проявляючи рішучість боротися за них найрадикальнішими заходами. 10 червня Центральна Рада оголосила на військовому з'їзді Перший універсал. «Хай буде Україна вільною, - урочисто проголошувалось в документі. - Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям» [58, с. 38]. Універсал мав велике значення як один з перших значних кроків до відновлення української державності. Хоч за оцінками фахівців, зокрема П. Христюка, «обрії майбутньої державної роботи ще тільки намічались» [18, с. 77]. Жодним словом універсал не обмовився про проблему власної армії чи про українізацію існуючих збройних сил.

У декларації Генерального секретаріату, оголошеній В. Винниченком 26 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради, яка намічала план практичної роботи, майже в усіх позиціях робився відступ від положень Першого універсалу.

Центральна рада, її Генеральний секретаріат ще раз давали зрозуміти Тимчасовому уряду, що вони готові на угоду з ним на найбільш незначних умовах. До того ж вони поспішали Підтримати політику наступу на фронті, до якої вдався уряд 18 червня, закликавши солдатів-українців «стати грудьми на захист волі і щастя рідної землі» [61, с. 255.].

Це стало початком створення нової самостійної держави.

3. Створення армії як компонент державності

Початок ХХ ст. став новим відродженням духовних основ української нації, посилив змагання народу за своє самовизначення. В Україні домінуючим фактором суспільно-політичного життя став національно визвольний рух за відновлення національної державності. Бурхливі події лютого березня 1917 р. пробудили широкі маси українства до самостійного життя.

Три роки тривала Світова війна, яка переважно на українських землях спричинила величезні матеріальні втрати та людські жертви. Третина російської армії (25 корпусів) знаходилась на Україні. По її території пролягав один з найбільших фронтів Південно-Західний, що простягався на 615 км. На 1 квітня 1917 р. Південно-Західний фронт (Особлива, 7а, 8а і 11а армії) нараховував 2315 тисяч солдат і офіцерів, а з тиловими закладами і установами 3265 тисяч, з яких 1,2 мільйона осіб були українці. У 1916 р. був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах (4а, 6а і 9а армії, а з 25 червня 1917 р. передислокована 8-ма). Він нараховував 1007 тисяч, а з тиловими 1500 тисяч солдат і офіцерів, 30 відсотків з яких були українці. У прифронтових і найближчих тилових містах знаходилось 44 гарнізони, в яких нараховувалось 452,5 тисяч солдат і офіцерів. Із них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тисяч, у Волинській 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тисяч, у Подільській 15 гарнізонів чисельністю 88 тисяч, у Херсонській 5 гарнізонів чисельністю 145 тисяч, і в Бессарабській 6 гарнізонів чисельністю 55 тисяч осіб [21, с. 21].

Революційні процеси викликали політизацію російської армії. У березні - квітні 1917 р. в тилових і фронтових частинах створюються українські військові комітети виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручникові М. Міхновському, що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до «Братства самостійників». Разом зі своїми прихильниками і однодумцями А. Степаненком, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Отамановським, В. Євтимовичем вони виступили за негайне формування національної регулярної армії. З ініціативи М. Міхновського 16 березня 1917 р. створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». Головним завданням товариства клубу визначалось «згуртування всіх вояків українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України» [22].

Однак проблема створення національного війська з самого початку стала своєрідним водорозділом серед українських політичних сил. У підходах до його створення склалися дві абсолютно протилежні концепції. Як покажуть подальші події, це завдасть значної шкоди військовому рухові і всій національно-визвольній боротьбі. Товариство полуботківців на чолі з Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України. Соціалістична більшість Центральної Ради українську державність зводила лише до автономії України в федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства.

На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети створення національних Збройних сил.

Для керівництва військовими справами Центральна Рада 26 квітня 1917 р. створила Військову комісію, яку пізніше поповнила представниками від військових організацій, а також підтримала ініціативу клубу імені П. Полуботка провести на початку травня військовий з'їзд для об'єднання військового патріотичного руху та заснування загальновизнаного військового органу, який би мав функції керівного центру для формування українських військових частин.

Перший український військовий з'їзд відбувся 5-8 травня 1917 р. у Києві, в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок вчителя). Понад 900 делегатів, що представляли 1,5 млн. військових-українців, з'їхались з усіх фронтів, флотів, гарнізонів і округів не тільки України, а й усієї Російської імперії. Характеризуючи склад делегатів з'їзду, В. Винниченко писав: «Не всі були свідомими, освіченими, національно організованими…, не вміли як слід говорити по-українськи, вони були найбільше крайніми, запальними, непримиримими «націоналістами»…, горіли бажанням зразу тут здійснити свою ненависть і свою любов» [23, с. 140].

На з'їзді панували радикальні погляди. На думку М. Міхновського, з'їзд повинен був поставити перед лідерами Центральної Ради чітке завдання негайної організації власних національних збройних сил. Проте, незважаючи, що саме товариство клуб ім. П. Полуботка головним чином підготувало це поважне зібрання і серед делегатів з'їзду близько 45% становили прихильники самостійників, М. Міхновський не зміг провести ідею негайної «націоналізації армії на національно-територіальному принципі», хоча вона явно стояла перед українським військовим рухом. Самостійницька течія мала недостатній для цього вплив на громадську думку і політичні події в Україні.

На з'їзді ж домінувала автономістська ідея соціалістичних партій, представники яких переважали в Центральній Раді і тому з'їзд віддав військовий рух під соціалістичний напрям. М. Грушевський відстоював думку, що не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям і руїною і тому є антигуманним, а еволюційний і мирний шлях має бути провідним фактором в історичному розвитку України [24, с. 156]. З'їзд створив Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК), його головою обрав Симона Петлюру та ухвалив резолюцію «Про українізацію війська».

Деякі історики, зокрема Р. Млиновецький, С. Томашівський, М. Стахів у своїх працях оцінюють українізацію війська як явище шкідливе для української справи, стверджують, що відбулася підміна ідеї творення національної української армії ідеєю українізації [26, с. 156]. Проте слід зважати, що українізація була стихійно породжена українським військовим рухом і підтримана переважною більшістю українських політичних сил, перетворившись у засіб залучення збройної сили до української революції. Українізація військового руху відіграла й активізуючу роль. Проте у цей процес кожен вкладав своє розуміння. Пересічні воїни розглядали українізацію як шлях створення власної армії. Центральній Раді українізація війська служила важливим агітаційно-пропагандистським засобом підвищення політичного авторитету.

Скрізь засновувались українські військові ради і комітети, відбувались військові з'їзди фронтів, армій, корпусів. Явочним порядком виділялися українізовані військові частини із загальноросійських, залишаючись, проте, в повному підпорядкуванні російського військового командування. Стримати цей процес було неможливо, він набирав масового характеру [23, с. 45].

Для підтримки вимог Центральної Ради до Тимчасового уряду про надання Україні автономії та нейтралізації перешкод для українського військового руху УВГК скликав Другий військовий з'їзд, який, незважаючи на заборону з боку Тимчасового уряду, відбувся з 5 по 10 червня 1917 р. за участю близько 1976 делегатів. Надзвичайно потужні самостійницькі тенденції вимагали від лідерів Центральної Ради докласти чималих зусиль, щоб утримати з'їзд від радикальних рішень [23, с. 17].

Делегати з'їзду не підтримали заклики до великого наступу Керенського на фронті. Делегати висловлювали пропозиції засудити Тимчасовий уряд і всю російську демократію, формулюючи гасло самостійності України, цілковите і негайне відділення від Росії, присягали боротися за волю України і до закінчення боротьби не повертатися до своїх частин. Навіть були пропозиції передати владу війську і запровадити тимчасову військову диктатуру [23, с. 34].

Рішення і вимоги військового з'їзду, їх рішучість і категоричність надихнули Центральну Раду на проголошення під час з'їзду, 10 червня 1917 р., І Універсалу про автономію України та створення уряду Генерального Секретаріату. Другий з'їзд доручив УГВК якнайшвидше розробити детальний план українізації і вжити всіх заходів для негайного проведення його в життя [35].

З цього часу суть українізації полягала не тільки у виділенні українців в окремі частини, а й у створенні національно-територіальних військових формувань. Самочинно створювалися так звані «охочекомонні» українські частини з добровольців: у Києві окрім полку ім. Богдана Хмельницького, другий український полк ім. гетьмана П. Полуботка, в Чернігові полк ім. Шевченка, у Сімферополі полк ім. П. Дорошенка, у Хмільнику курінь ім. Т. Шевченка, в Умані полк ім. І. Гонти, в Житомирі полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Названі полки суттєво відрізнялися від зукраїнізованих більш високою національною свідомістю, організованістю і переважно показали себе у майбутніх випробуваннях справжніми захисниками української державності [60].

Паралельно з цим тривала стихійна українізація. Готуючись до наступу на фронті, військове командування покладало надії на українізовані частини і дозволило українізувати 34-й і 6-й армійські корпуси та перейменувати їх в 1-й і 2-й Українські, а 7, 32 і 41-й корпуси поповнити маршовими ротами, які знаходилися в тилових губерніях. На Україну також направлялись українські частини з Петрограда та Москви. Загалом до початку наступу, тобто на 18 червня, О. Керенський та О. Брусилов дозволили українізувати 17 дивізій [61].

Центральна Рада 3 липня 1917 р. проголосила ІІ Універсал, що був поступкою і компромісом між Тимчасовим урядом і Центральною Радою та суттєво гальмував розв'язання проблем українського військового руху. Зауважимо, що Центральна Рада у цей період не була повноцінним державним органом. Її статус був наближений до статусу своєрідної громадської інституції. Генеральний Секретаріат також не мав реальної влади. Державні установи його ігнорували, діяльність його не фінансувалась, податки, як і раніше, йшли до російської скарбниці. Військова справа була повністю залежною від рішень центральної петроградської влади. Вони були явно неспроможними стати на шлях рішучого здійснення національно-державних домагань, які висували перед ними широкі верстви учасників національного руху і, насамперед, радикально налаштовані кола військовиків - українців [61].

Спробою самостійницьких організацій вплинути на Центральну Раду, примусити її до більш рішучих кроків, був збройний виступ українського полку імені гетьмана Полуботка у Києві на початку липня 1917 р. Рішучі й радикальні кроки полуботківців не знайшли підтримки серед керівництва Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які вважали їх шкідливими і небезпечними для української революції, тому переконали полуботківців скласти зброю й вирушити на фронт.


Подобные документы

  • Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.

    курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014

  • Аналіз ставлення конституційно-демократичної партії до Українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917 р. Саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневу урядову кризу.

    статья [22,3 K], добавлен 15.07.2007

  • Історія створення в 1917 році Центральної Ради, яка започаткувала новий етап активного державотворення в Україні, що мало на меті перетворення її на істинно незалежну та демократичну державу. Ліквідація колишніх місцевих управ. Судова реформа 1917 року.

    реферат [44,8 K], добавлен 23.03.2015

  • Історія України та її державності. Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990—1994). Розбудова державності України на сучасному етапі. Діяльність Української держави на світовій арені.

    реферат [23,3 K], добавлен 07.03.2011

  • Походження народів та виникнення їх держав. Суспільний і політичний лад антів. Джерела української народності. Зародження державності у східних слов’ян. Становлення Давньоруської держави. Державно-політичний устрій Київської держави, причини її розпаду.

    дипломная работа [24,0 K], добавлен 26.10.2008

  • Дослідження причин та наслідків української еміграції. Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави. Становлення етнополітики в період існування Центральної Ради, Гетьманату. Етнополітичні аспекти української новітньої історії.

    курсовая работа [72,6 K], добавлен 22.10.2010

  • Соціальне-економічні й політичні процеси, культурно-національне відродження в Україні у XVI-XVII століттях. Національно-визвольні повстання, ідея відродження української державності. Розвинення основ козацько-гетьманської держави, гетьманство Мазепи.

    реферат [24,1 K], добавлен 08.12.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.