Армія і флот Української Народної Республіки в розбудові державності

Аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави стверджувати, що курс на відродження української державності шляхом домовленостей з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Така версія видається вартою уваги, оскільки інший шлях вів до анархії, громадянської війни, розгону Центральної Ради і насильного придушення українського руху. Весною і влітку 1917 року Тимчасовий уряд мав досить сил для боротьби зі своїми політичними противниками. Для ілюстрації цієї тези служать наступні факти. Тимчасовий уряд довів свою міць придушенням збройних більшовицьких виступів у квітні і в липні 1917 року, розгоном сейму у Фінляндії 18 липня 1917 року, введенням смертної кари на фронті і масовими арештами учасників антиурядових виступів в тилу і на фронті. На той час в Україні перебувала багатомільйонна військова армада, що підпорядковувалась головному російському військовому командуванню. Адміністрація залізниць, пошти, телеграфи, суди й центральні фінансові установи також підкорялись лише Петрограду. Для проведення репресій в Києві у Тимчасового уряду було достатньо сил: штаб Київського військового округу, 80 тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість дій Центральної Ради та Генерального Секретаріату, що задовольняли Тимчасовий уряд [57, с. 134].

Один із чільних діячів виразно самостійницького «Союзу Визволення України» А. Жук, не будучи прихильником Центральної ради, зазначав: «При слабості українських сил до здійснення власних планів треба було йти обережно, прикриваючись інтересами ведення війни, оборони держави і т. п., інакше російське і російське суспільство могли б у корні підірвати самостійницьку українську акцію» [25, с. 101].

Професора, генерал-полковник М. Юнаків згадував: «Я одстоював доцільність обережної, повільної українізації військових частин, щоб не викликати підозрінь з боку більшовиків і не довести до збройного конфлікту між росіянами та українцями, який не міг скінчитися тоді нашою перемогою» [26, с. 6].

Такі пояснення дають підстави для висновку, що у лідерів українського руху, небезпідставними були побоювання жорстких санкцій з боку Тимчасового уряду, здатних придушити не тільки український рух у військах, а й поставити під сумнів будь-яку перспективу українського руху взагалі.

С. Петлюра у цей час, усвідомлюючи недоліки українізованих частин та переваги національних, домагався переходу до національно-територіального принципу комплектування та формування українських військових частин. Так, 30 липня 1917 р. він подав на розгляд воєнного міністра наступні вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національно-територіального принципу; гарнізони комплектувати з місцевих людей; визнати за українськими військовими радами рівні права із загальноросійськими військовими організаціями [28].

Однак Тимчасовий уряд знову вирішив вжити заходи для обмеження українізації армії та формування українських частин. Військове командування вимагало відправки українських полків на фронт. Продовжувалася відправка солдат-українців на фронт у складі маршових рот. Першочергово до них включали активістів українських військових організацій. Натомість гарнізони в Україні комплектувались переважно росіянами [37].

Восени 1917 р. під впливом більшовицької агітації розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чимдалі загрозливіших розмірів. На фронті посилюються антивоєнні настрої, що охоплюють дедалі ширші солдатські маси, в тому числі і українців. Дається взнаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною. Військо все більше перетворювалося в некеровану силу. Багатотисячні натовпи російської армії покидали фронт і просувалися через усю Україну додому. До Росії вивозилося військове і невійськове майно, нищилося все, що нагадувало собою добробут і культуру [39].

Не маючи можливості зберегти керівництво армією, Тимчасовий уряд і Ставка знову змушені були йти на поступки українському військовому рухові. На той час також активізувалась діяльність з формування українських військових частин у тилових гарнізонах. Усупереч всім перешкодам чітко стало окреслюватися ядро української армії. У промові на українському військовому з'їзді Південно-Західного фронту, що відбувся 410 жовтня у Бердичеві, Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що «тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни» [29, с. 28].

З'їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Ухвали з'їзду стали програмою національного військового будівництва на найближчу перспективу.

УГВК почав поступово перетворюватися у фактичного керівника українізованих частин армії, іншими словами кажучи, реально перебирав на себе функції штабу національних збройних сил. Військовим радам подекуди вдалося навіть встановити свій контроль над складами зброї[41].

Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року видав декларацію, в якій заявив про вступ в управління Україною і детально виклав принципи своєї діяльності. Важливим пунктом декларації було перетворення УГВК у секретаріат з військових справ [54, с. 432].

20 жовтня 1917 р. було скликано третій Всеукраїнський військовий з'їзд. У резолюції з'їзду «Про українізацію війська» була висунута вимога, що військо повинно перейти на національно-територіальний принцип. Разом з тим, з'їзд вважав за потрібне «відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на Південно-Західний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини» [30].

У дні роботи з'їзду у Петрограді відбувся державний переворот, що прискорив розмежування політичних сил в Україні, підштовхнув їх до рішучих дій. Для Центральної Ради найважливішим завданням став контроль над ситуацією у війську. Необхідно було брати відповідальність та керівництво національним військовим рухом і надолужувати згаяний час у будівництві армії. Відповідно до цього С. Петлюру офіційно призначили Генеральним секретарем з військових справ, надавши статусу міністра [39, с. 432].

На початку листопада відбулося формальне підпорядкування частин колишньої російської армії Центральній Раді. Владу Центральної Ради визнали штаби Південно-Західного і Румунського фронтів, штаб Одеського військового округу, начальники гарнізонів усіх міст [38].

С. Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Так, уже 6 листопада була підписана військова угода з російським військовим командуванням про створення Українського фронту. 8 листопада Петлюра видав наказ звернення до українських військових частин, в якому повідомляв: «Внаслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народної, й її Генерального Секретаріату органу українського селянства, вояцтва й робітництва… Вище військове командування призначається тепер нею з людей, які б відповідали народним бажанням і могли б бути захисниками народних інтересів… У зв'язку з цим, усі несанкціоновані призначення або усунення з посад в армії, як зазначалося у наказі, «будуть вважатись анархічними і як порушуючі інтереси Української Народної Республіки, належним чином припинятися» [31].

Дії фронтових більшовицьких Військово-Революційних Комітетів вели до подальшої дезорганізації і розвалу фронту. 9 листопада більшовицька Рада Народних Комісарів (РНК) призначила верховним головнокомандуючим російської армії прапорщика Криленка, а 10 листопада більшовики захопили Ставку у Могильові і розстріляли генерала Духоніна. Рятуючись від розгрому, частина Ставки з військовими іноземними місіями переїхала до Києва.

Петлюра віддав наказ всім військовикам українцям, де б вони не перебували, не виконувати розпоряджень РНК, а прибути в Україну у розпорядження командування Українського фронту. Він вимагав, щоб війська Українського фронту підкорялись лише наказам, які виходять від Генерального військового секретарства. Розпорядження Ставки і Верховного головнокомандування, яке належало виконувати, «якщо вони будуть схвалені Генеральним Секретаріатом Української Республіки» [32]. Заходами Генерального Секретаріату і Петлюри у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцняється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ. Була здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів. Центральна Рада призначала в штаби округів своїх комісарів. Українізувались майже всі запасні піхотні і кавалерійські частини, багато артилерійських батарей. Очевидно, що не всі вони були достатньо боєздатні, але робота ця зміцнювала українські національні сили [54, с. 511].

Офіційними ж провідниками політики Генерального секретарства з військових справ стали українські військові ради всіх рівнів. Найвищою організаційною структурою українських військових стають фронтові ради. Їх цілком підтримувало командування, позаяк вбачало в них останню опору збереження елементарної дисципліни в армії і хоча б пасивного утримання фронту. За підтримки українських частин усе міцніше ставали на ноги органи місцевої влади. Українська влада утвердилася в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Чернігові та багатьох інших містах [54].

Для забезпечення належного фахового рівня безпосереднього керівництва військами 10 листопада було започатковано Український Генеральний Штаб. Начальником Генерального штабу став тодішній голова української військової громади у Двінську, генерал Б. Бобровський. Заступниками призначено підполковників О. Сливинського і Е. Кільчевського. У Генштабі організовано відділи: організаційний, загальний, артилерії, зв'язку, постачання, військових шкіл, воєнно-комісарській, інтендантський та воєнно-політичне управління. До складу Генштабу входили генерали Кондратович, ОмеляновичПавленко, Дельвіг, старшини Акінтьєвський, Данченко, Козьма, Колос, Матяшевич, Пащенко, Пилькевич, Пономаревський Свідерський, Селецький, Удовиченко та інші [33, с. 338].

Усі ці кроки здійснювалися на тлі загострення стосунків Центральної Ради з російською більшовицькою Радою Народних Комісарів. Почастішали випадки збройних конфліктів українізованих формувань зі збільшовиченими військовими частинами. Офіційно не оголошуючи війни, більшовики розпочали, по суті, похід проти УНР для ліквідації суверенної самостійної держави.

Звісно, що така ситуація вимагала рішучих дій. Але український уряд не приймав адекватних рішень. Триваюча війна не сприймалася як війна між двома державами, а лише як сутичка політичних сил всередині однієї держави. Міждержавний характер війни усвідомлювала лише частина українського політичного проводу, головним чином, військового, який першим на собі відчув усю її реальність.

За листопад - грудень 1917 і січень 1918 років війська Центральної Ради мали близько 200 сутичок та боїв з частинами Раднаркому. Лише у грудні за неповними даними відбулося більше 80 боїв та збройних сутичок [34, с. 25].

Має місце велика розбіжність оцінок щодо чисельності військ, зокрема, поширені безпідставні твердження, начебто наприкінці 1917 року Центральна Рада не мала в своєму розпорядженні ніякої реальної сили, крім відділів добровольців.

Сучасні історики переважно сходяться у підрахунках до таких даних: 180 тисяч в українізованих частинах на фронті, 150 тисяч в тилових гарнізонах і 60 тисяч в загонах вільного козацтва, тобто майже 400 тисяч вояків. Саме вони претендували на те, щоб стати основою Армії УНР і їх могла використати Центральна Рада для відсічі більшовицькій агресії. Але це суперечило політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати у війську загрозу для революції. Навіть тоді, коли повним ходом і на всіх напрямках уже тривала війна російсько-більшовицьких військ проти військ Центральної Ради її керівництво не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Активні практичні заходи С. Петлюри по зміцненню армії не знаходили підтримки українських соціалістичних керманичів і, насамперед, В. Винниченка, що викликало гострий конфлікт між ними [61, с. 412].

Щоб нейтралізувати згубний вплив більшовизму на українські частини і зміцнення у них військової дисципліни, С. Петлюра з військовими фахівцями розробив «Статут Української Народної Армії» і у середині грудня подав його на затвердження Всеукраїнської ради військових депутатів. Однак рада його відхилила, закидаючи брак демократизму та вимагаючи скасування військових чинів, виборності командирів та передачі радам дисциплінарної влади. У зв'язку з цим, 17 грудня С. Петлюра, перевищивши свої повноваження, сам затвердив статут. Цей документ насправді закладав наріжний камінь у створення регулярної армії. Така протидія реальним крокам по зміцненню армії призвела до того, що в стані політичного розчарування, 18 грудня С. Петлюра покинув урядовий пост.

Відставка Петлюри мала негативні наслідки. До помилок усієї попередньої політики Центральної Ради, суть яких зводилася до недооцінки значення регулярної національної армії у будівництві суверенної держави, додалося бездарне керівництво Генеральним секретарством з військових справ М. Порша, який не орієнтувався у ситуації, втратив усі важелі координованого управління військами. Українські війська змушені були боротися з більшовиками автономно, без підтримки і керування з центру. Без централізованого керівництва залишилися і українізовані частини фронту в їх протистоянні збільшовиченим військам [39, с. 432].

Пацифістська і більшовицька пропаганда, обіцяючи, окрім незалежності країни, ще й соціальний рай на землі, морально розкладала українізовані частини, які великими зусиллями були привернуті на бік Центральної Ради впродовж 1917 року. Справа будівництва національної армії пішла на спад.

Незважаючи на загрозу більшовицької окупації України, 3 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла «Закон про утворення українського народного війська», відповідно до якого існуюче військо повинно демобілізовуватися, а регулярна армія скасовувалася цілком. Цей закон і заходи, ним передбачені, за умов триваючої війни з більшовицькою Росією були руйнівними для української армії. Невиправданим видається і рішення про повну демобілізацію армії, проголошене в наказі Порша від 4 січня 1918 р. Воно остаточно дезорієнтовувало і деморалізовувало українізовані частини [53, с. 32].

Українське командування поспішними темпами виконувало прийнятий Центральною Радою закон про демобілізацію армії, розформовувало зукраїнізовані кадрові частини. Тим часом, російські більшовицькі війська, прикриваючись харківським «українським» урядом та лаштунками переговорів, продовжували окуповувати українську землю. 6 січня більшовицькі війська захопили Полтаву, 12 січня Бахмач, 13-14 січня Суми, Хутір Михайлівський та Конотоп.

Українські війська упродовж двох тижнів вели кровопролитні оборонні бої на чернігівському та полтавському напрямках, що переконливо заперечує усталені стереотипи про відсутність у Центральної Ради боєздатних частин і начебто єдиний бій під Крутами.

Війська, віддані Центральній Раді, ліквідували більшовицьке повстання у Києві, епіцентром якого був завод «Арсенал» та впродовж десяти днів вперто боронили столицю. Українська залога Києва за свідченнями В. Антонова-Овсієнка сягала 20 тис. бійців [35, с. 150]. Правдоподібно, ця цифра враховує всі наявні на той час у Києві військові частини, включно і ті, що були в стані нейтралітету. Проте Я. Тинченко вважає, що чисельність військ Київського гарнізону нараховувала лише 9000 осіб. Її складали 2й Сердюцький полк імені П. Полуботка (1200 багнетів), 1й курінь 4-го Сердюцького полку імені І. Богуна (500 багнетів), полк імені Т. Шевченка (1000 багнетів), полк імені М. Грушевського (800 багнетів), підрозділи 4-го запасного полку ім. П. Сагайдачного (400500 багнетів), курінь моряків Чорноморського флоту (150 багнетів), курінь Січових Стрільців (500 багнетів), понтонний курінь (800 багнетів), полк імені С. Наливайка (1400 багнетів), дві військові школи (600 багнетів), Студентський курінь (120 багнетів), кінний полк «Вільної України» (300 шабель), артилерія (12 гармат) [36, с. 138].

Проте розпорошення сил по всьому Києву, відсутність єдиного керівництва за наявності багатьох штабів, безпорадність вищого керівництва скоординувати дії українських військ створювало загрозливу ситуацію.

Центральній Раді і всім регулярним військовим українським підрозділам вдалося відійти із столиці організовано і при повному озброєнні. Всі українські частини зосередилися у селі Ігнатівці (тепер місто Ірпінь). 27 січня було проведено реорганізацію військ. Усі частини і підрозділи зведено в Окрему Запорізьку бригаду під командуванням полковника Прісовського. Загін складався з трьох куренів, які очолили Болбочан, Загродський і Петрів. Самостійними одиницями залишалися Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький кіш на чолі з С. Петлюрою [39].

Фронтові військові частини, підпорядковані Центральній Раді, впродовж січня протистояли збільшовиченим частинам 1-го Туркестанського, 2-го Гвардійського та 12-го армійського корпусів, утримуючи залізничні лінії Бердичів Фастів Біла Церква та вели бої в районі Вінниці, Кам'янця Подільського, Рівного. До кінця тримались частини 1-го Українського корпусу, стримуючи натиск чисельно переважаючих більшовицьких військ на найбільш загрозливому для Києва напрямку, і тільки після відступу з Києва українських військ, частини корпусу також відступили до Житомира і продовжували службу у складі української армії [40].

На великій території від Сарн і до Кам'янця-Подільського збройну боротьбу проти більшовиків продовжувало не менше 80 тисяч українізованих і гайдамацьких частин та 20 тисяч вільних козаків. Це найпереконливіші аргументи, які спростовують поширені твердження, що у Києві війська Центральної Ради були повністю розбиті і армія перестала існувати. Насправді ж переформовані частини війська Центральної Ради невдовзі змогли здійснити проти наступ на Київ та звільнити всю територію України. Проте ця сторінка історії українського війська також є контроверсійною чи був це наступ українських чи німецьких військ [40, с. 45].

Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого Житомир. Ці перемоги кінцево закріпили перелом у бойових операціях на користь українських військ. Загальний наступ українських частин на Київ відбувався у складі трьох ударних груп: К. Прісовського, С. Петлюри і Є. Коновальця. Січовики і гайдамаки наступали з Коростеня, а запоріжці з Бердичева. Першими до Києва вступили таки українські частини. Війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями [41].

Згодом українські політики та військові діячі остаточно переконалися у хибності міліцейської системи та в необхідності регулярної армії. На кінець квітня 1918 року армія УНР нараховувала 35 тисяч багнетів, 1500 кінноти і 20 тисяч особового складу гарнізонів, тобто всього 56 тисяч [37, с. 41]. Центральна Рада відмовилась від доктрини «народної міліції» і затвердила план реорганізації армії, згідно з яким армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 45 дивізій кінноти [38, с. 123]. На жаль, це усвідомлення прийшло надто пізно і в нових, далеко не сприятливих умовах в умовах іноземної військової присутності.

Відсутність єдності думок у Центральній Раді щодо перспектив розвитку України та недостатність уваги щодо зміцнення армії і безпеки держави, ослаблювала її владу та призвела до її поразки.

Разом з тим, тримісячна перша російсько-українська війна, жорстока за характером та із залученням значних сил, гідний спротив українських частин більшовицькій навалі, десятиденна оборона Києва, перегрупування українських військ на Волині і Поділлі та перехід їх у наступ у лютому 1918 р. усе це спростовує поширені твердження про відсутність війська Центральної Ради.

Таким чином, привернення збройної сили на бік української революції шляхом компромісів з Тимчасовим урядом і поступове зміцнення українських сил було єдино можливим. Більш радикальні і рішучі заходи привели б до репресій і придушення українського руху. У процесі українізації створено передумови для формування на основі дислокованих на Україні частин російської армії українського війська, які фактично у своїй основі перетворювалися на національно-територіальні. Вони стали основою національної збройної сили, яка почала активно створюватися після жовтневого петроградського перевороту, а наприкінці 1917 р. постали як реальна військова сила, що була здатна протистояти більшовицькій агресії, а з її розширенням і початком більшовицько-української війни чинити відчутний спротив.

4. Українізація як важлива складова будівництва українського військово-морського флоту у добу центральної ради

Особливість військового будівництва в Україні часів Центральної Ради полягала в тому, що цей процес був започаткований і тривалий час проводився «знизу» внаслідок українського військового руху, який охопив військові частини російської армії та флоту. Масовий характер цього самобутнього національно-демократичного явища примушує представників Центральної Ради надати йому організованого характеру і використати при створенні збройних сил України шляхом українізації частин російської армії та флоту, розташованих на території України. Створення військово-морських сил незалежної України вимагало українізації Чорноморського флоту.

Головною базою Чорноморського флоту був Севастополь, а найближчими тиловими районами - узбережжя Таврійської і Херсонської губерній. До флоту також входили Севастопольська окрема десантна дивізія з Царгородським, Нахімовським, Корніловським і Істомінським полками, Балтська дивізія морської піхоти у гирлі Дунаю, берегової фортеці Севастополя, Очакова та інших морських міст, 20 гідропланів [49, с. 458].

Командувачами флоту були досвідчені російські адмірали - флотоводці: О. Колчак (до 29 липня 1917), О. Немітць (до 12 грудня 1917) та М. Саблін (до 4 червня 1918). За своїм складом це був багатонаціональний військовий організм близько 65% якого становили українці, 28% - росіяни і менше 7% - інші національності [49, с. 458].

Підґрунтям для українізації Чорноморського флоту стала діяльність культурно-громадського гуртка «Кобзар», який діяв у Севастополі з 1905 року (керівник гуртка - директор жіночої гімназії В. Лащенко, активні члени - старшини флоту полковник В. Савченко - Більський, інженер М. Неклієвич).

Навесні 1917 року на Чорноморському флоті активізувалась робота українських партій. Уже наприкінці березня у Севастополь та інші міста Криму вони послали своїх представників, які розпочали підготовку до українізації Чорноморського флоту. Підсумком їх роботи стала поява у Севастополі української Ради на чолі з поручником Величком [50, с. 23].

У березні - квітні 1917 року були проведені збори моряків-українців, на яких була обрана Чорноморська рада (Рада української чорноморської громади). Головою Ради був обраний В. Лащенко, його заступниками були М. Коломієць і М. Пащенко, військову секцію очолив М. Ніклієвич, освітню - В. Савченко - Більський, агітаційну - В. Богомолець. Військовим прапором Ради було малинове полотнище з білим хрестом на ньому.

Наприкінці квітня 1917 року на кораблях «Іоанн Златоуст», «Евстафий», «Память Меркурия», «Ростислав», «Завидный», «Кагул» почали діяти корабельні українські ради [46, с. 49]. Такі ж ради були створені в частинах Севастопольського гарнізону та морської авіації. Організаційну роботу серед матросів української національності розгорнув Військовий клуб ім. кошового Івана Сірка в Севастополі [46, с. 36]. «Союз української молоді» та Український військовий комітет на чолі з доктором І. Луценком в Одесі [51, с. 208], «Українська громада» на чолі з учителем гімназії Клименком в Сімферопольському гарнізоні [52, с. 85 - 87] та ін. Їх діяльність координував Чорноморський військовий комітет, який підпорядкувався Українському генеральному військовому комітетові (УГВК) в Києві.

19 липня 1917 року УГВК затвердив його статут, згідно якого головним завданням Чорноморського військового комітету було «вжити всіх заходів, щоб мати зв'язок із Центральною Радою, з Українським військовим генеральним комітетом, а також зі всіма українськими військовими організаціями Чорного моря і його узбережжя» [53, с. 195].

Український військовий рух у Криму сприяв і розгортанню національно-визвольної боротьби кримських татар. При підтримці українців у травні 1917 року в Сімферополі сформувався татарський курінь на чолі з поручником Ібрагімовим [52, с. 87].

Несподівано для українських кіл, вони знайшли собі союзника в особі тодішнього командувача Чорноморського флоту віце-адмірала О. Колчака, який за свідченням безпосереднього учасника тих подій Святослава Шрамченка, в українізації флоту бачив порятунок від повної анархії та розвалу [54]

Завдяки діяльності українських рад, скоординованих Чорноморським військовим комітетом, стихійно розпочався процес українізації Чорноморського флоту. Першою українською частиною на флоті став Севастопольський флотський півекіпаж на чолі з підполковником В. Савченко-Більським [39, с. 434]. Так за підрахунками сучасного вітчизняного дослідника В. Голубка протягом травня - серпня 1917 року була проведена українізація особового складу крейсерів «Память Меркурия» та «Светланы», есмінця «Завидного», підрозділів морської піхоти: «Балтійської морської дивізії» Дунайської флотилії та «Спеціальної десантної дивізії» (м. Севастополь) [46, с. 258 - 259]

Треба зазначити, що український військовий рух заявив про себе і на інших флотах колишньої Російської імперії. На Балтійському флоті був утворений «Український воєнно-морський революційний штаб Балтійської Фльоти», організаторами якого були старший лейтенант М. Зілинський та лейтенант С. Шрамченко. [45, с. 149]. Діяльність цього штабу приводить до того, що командувач Балтійського флоту А. Розвозов вимушений був дати дозвіл на українізацію міноносця «Україна». В плани українських патріотів входило підняти синьо-жовті прапори на ескадрових міноносцях «Україна» і «Гайдамак» та здійснити перехід в Чорне море. Проте прихід до влади більшовиків у листопаді 1917 року в Петрограді став на заваді виконання цих задумів. Українські ради також почали свою діяльність на Каспійській, Сибірській, Амурській та Північних флотиліях.

Армія і флот Росії в цей період стають об'єктом активної боротьби за вплив різних політичних партій, серед яких помітне місце займають російські більшовики. Як свідчить всесвітній історичний досвід політизація армії та флоту завжди приводить до руйнації та знищення військового організму.

10-27 травня 1917 року в Одесі відбувся І з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Румунського фронту, Одеської області і Чорноморського флоту, в якому взяли участь близько тисячі чоловік - переважно есери і меншовики. З'їзд обрав Центральний виконавчий комітет - Румчерод у складі 127 членів. Румчерод підтримав Тимчасовий уряд і до листопада 1917 року проводив проросійську політику. 3 грудня 1917 року більшовики розпустили Румчерод, а наприкінці того ж місяця переобрали його виконком, в якому більшість мали більшовики у союзі з лівими есерами.

Більшовики продовжували свою прогерманську політику розвалу Чорноморського флоту, спираючись на ради матроських депутатів, в яких вони мали більшість. Головним більшовицьким штабом стає Центральний комітет Чорноморського флоту - Центрофлот, який у складі 488 представників почав діяти з серпня 1917 року у Севастополі. Центрофлот підтримав Жовтневу революцію і допомагав встановлювати радянську владу в Україні.

Боротьба за Чорноморський флот між політичними противниками загострилась у листопаді 1917 року після приходу до влади більшовиків.

В жовтні 1917 року в Києві було створено Морську Генеральну Раду, звернувшись до якої, представники 3-го Всеукраїнського військового з'їзду вимагали прискорити українізацію Чорноморського флоту. З жовтня по листопад 1917 року національний прапор України підняли більше половини кораблів Чорноморського флоту [40, с. 176 - 177].

6 листопада 1917 р. зібрався І Загальночорноморський з'їзд. Незважаючи на те, що з 88 делегатів українці мали тільки 17 представників, вони домоглися від нього прийняття рішення про відправку до Києва для підтримки Центральної Ради відбув загону моряків у складі 700 чоловік [8, с. 124]. Саме цей загін започаткував формування «Окремого морського куреня імені Петра Сагайдачного», який майже весь загинув на вулицях Києва у боротьбі з більшовиками у січні 1918 року [48, с. 55 - 56].

На Чорноморському флоті за час після Лютневої революції та створення УНР відбулися помітні зміни. Відбулося перейменування нових кораблів. Так лінкор «Імператор Олександр Третий» став лінкором «Воля», а «Императрица Катерина Вторая» лінкором «Свободная Россия». Крейсер «Адмірал Нахимов» став називатися «Гетьман Богдан Хмельницький», есмінець «Незаможний» став називатися «Незаможником», одному з есмінців було присвоєно ім'я «Гайдамак», з'явились нові кораблі «Україна» і «Кубанець» [44, с. 118].

Процес будівництва Військово-Морських Сил України набуває організованого характеру у грудні 1917 року, коли Центральна Рада затвердила закон «Про утворення Генерального секретаріату Морських справ». З 22 грудня першим військовим міністром УНР стає відомий український політик Д. Антонович (виконував обов'язки міністра до 14 березня 1918 року).

Після цих подій справа розбудови флоту суттєво пожвавилась. Морському міністерству вдалося 18 грудня 1918 року затвердити український морський прапор, створити фінансовий і інженерно-механічний відділи міністерства. 29 грудня 1917 року було розглянуто законопроект, а 14 січня 1918 року прийнято «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки». Згідно цього закону всі кораблі колишнього російського флоту на Чорному морі, як військові, так і транспортні та торговельні, проголошувались флотом Української Народної Республіки [55].

На знак підтримки створення Військово-Морських Сил УНР 22 грудня 1917 року лінкор «Воля» підняв державний прапор України.

Після опублікування ІV Універсалу Центральна Рада проголосила російський Чорноморський флот - військовий і транспортний - флотом Української Народної Республіки і поклала на нього обов'язки охорони узбережжя та забезпечення торгівлі на Чорному та Азовському морях. Українська Центральна Рада брала на себе зобов'язання вступити у переговори з іншими чорноморськими республіками щодо поділу торгівельного флоту. З 14 січня 1918 р. всі військові кораблі повинні були підняти синьо-жовтий прапор. За наказом Центральної Ради український лінкор «Воля» на початку 1918 року після розвалу російсько-турецького фронту на Кавказі евакуює з Трапезунду до Севастополя вояків українізованої 127-ї піхотної дивізії [56, с. 116 - 120].

Проте впровадженню в життя всім цим планам зашкодила українсько-більшовицька війна та активізація антиукраїнських сил у Причорномор'ї. Виконуючи постанови Раднаркому, більшовицькі організації (Румчерод, Центрофлот та уряд проголошеної 19 березня 1918 року Радянської соціалістичної республіки Тавриди) розгорнули шалену агітацію та кампанію саботажу і політичної диверсії проти Центральної Ради. Показово, що матроси-росіяни, офіцери та більшовики часто виступали єдиним фронтом проти українізації Чорноморського флоту.

Саме в цей період дали про себе знати слабкі сторони українського військового руху: нестача національно свідомих та професійних фахівців, ізольованість Чорноморського флоту від тих процесів, які проходили в Україні, сильний вплив антиукраїнських сил, відсутність чіткої програми військового будівництва у лідерів Української Центральної Ради.

Негативних наслідків спричинив вихід додатку до «Тимчасового закону про флот Української Народної Республіки», оголошеного 13 березня 1918 року, який скасував обов'язкову службу на флоті. На зміну їй вводився принцип поповнення флоту на добровільних засадах. У результаті масової демобілізації особового складу Чорноморського флоту у квітні 1918 року з усіх суден, що стояли на Севастопольському рейді, укомплектовані командами виявилися лише лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 4 міноносці. Кількісний склад флоту зменшився майже вшестеро [49, с. 460]. Наслідками цих недалекосяжних кроків стала практична руйнація українського флоту.

Наступні міністри морських справ О. Жуковський та О. Греков скасували принцип виборності його командного складу і провели ряд нових призначень, проте час було втрачено. Попри всі заходи, що їх вживав український уряд та морське міністерство, входження Чорноморського флоту до збройних сил Української Народної Республіки залишалось невирішеним. Над Чорноморським флотом нависла загроза захоплення німецькими військами, які після підписання Брестського миру прийшли на допомогу уряду УНР.

20 квітня 1918 року німецькі війська підійшли до Кримського півострова. З метою запобігти цим задумам в. о. міністра військових справ О. Жуковський дав неофіційне розпорядження про створення Кримської групи на чолі з підполковником П. Болбачаном для звільнення півострова від більшовицьких формувань [3, с. 36]. Для організованого прийняття Чорноморського флоту під українську юрисдикцію з Кримською групою рухався і капітан 2-го рангу Мітников. Проте цим планам не судилося здійснитися. Через загрозу з боку німців застосувати зброю болбачанівці вимушені були залишити Крим.

З наближенням до Севастополя передових німецьких частин ситуація в місті набуває драматичного характеру. Це викликало вкрай негативну реакцію на кораблях, що постійно підігрівалася більшовиками, які тепер перетворилися на переконаних «оборонців». Найбільшу «революційність» виявили представників збільшовизованих екіпажів кораблів мінної бригади, що пропанували у відповідь на телеграму Раднаркому РРФСР від 23 квітня 1918 року «битися до останнього набою», а в разі поразки переходити до Новоросійська.

З метою запобігання захоплення Чорноморського флоту німецькими військами, більш стійкі до більшовицької пропаганди команди лінкорів, крейсерів і деяких підводних човнів о 18 годині 29 квітня 1918 року перейшли на службу українському народові і підняли державні прапори Української Народної Республіки. Про трагічність цієї події говорить і те, що 29 квітня 1918 року був останнім днем Української Центральної Ради. При підтримці німецьких та австро-угорських військ до влади в Україні приходить гетьман Павло Скоропадський.

30 квітня 1918 року 600 кораблів флоту з 3,5 тис. матросів на борту покинули Севастополь, взявши курс на Новоросійськ, де вони намагалися перейти під червоне командування. Частина Чорноморського флоту (7 лінкорів, 3 крейсери, 5 міноносців) залишилися у севастопольській гавані на чолі з контр-адміралом М. Остроградським [57, с. 104].

Отже, підбиваючи підсумки можна зробити висновок, що зазіхання німецького командування та руйнівна політика більшовиків зірвали процес утвердження влади УНР над Чорноморським флотом.

Хоча крок підняття українського державного прапора 29 квітня 1918 р. і був символічним, але незаперечним є той факт, що саме в цей день вперше в новітній історії відбулося народження військового флоту незалежної України.

Формування Української військово-морської флоти, як і армії, розпочалося за доби Центральної Ради. але й тут поступ був малий. З 9 березня 1918 р. виконувачем обов'язків Народного міністра морських справ замість Д. Антоновича, який відмовився від цієї посади, було призначено підполковника О. Жуковського (потім він поєднав посаду Народного міністра справ військових і морських). Його заступником став В. Лотоцький. За підписами цих керівників виходили накази по Морському відомству УНР до державного перевороту 29 квітня 1918 р. (у квітні накази переважно підписував В. Лотоцький). [58, с. 29].

Тільки 13 березня 1918 р. оприлюднено « Тимчасовий закон про флоту УНР», ухвалений Центральною Радою ще 14 січня. Між прийняттям і оголошенням цього закону відбулося чимало подій, зокрема в Бересті делегація УНР підписала мирний договір, який не передбачав включення Криму (і Севастополя, як основної військово-морської бази Чорноморської флоти) до складу України. [59, с. 133]. Виявлені членами делегації Центральної Ради на Берестейських переговорах недалекоглядність і непрофесіоналізм у справі Криму спричинили згодом багато проблем, передусім пов'язаних з базуванням Військово-Морської флоти УНР (а потій гетьманської Української Держави) в Севастополі.

У згаданому тимчасовому законі зазначалося:

Ǥ1

1. Російська Чорноморська флота, військова і транспортна, проголошується флотою Української Народної Республіки і вона виконує обов'язки по охороні побережжя і торгівлі на Чорноморському і Азовському морях

4. Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорноморської флоти і утримання флоти та портів

§2

1. Примусова служба у військовій флоті УНР касується.

Примітка: строки увільнення в запас належать до компетенції Народного міністра справ морських.

2. Всі служачі Української флоти як на кораблях, гак і в гаванях і по всіх морських військових закладах на суходолі наймаються по вільному найму.

3. При вступі на службу до Військової флоти і всіх її закладів кожен служачий підписує спеціальний контракт щодо умов» [60, с. 3].

Цей закон відобразив суперечливу політику Центральної Ради. Зокрема, якщо в першому параграфі проголошувався перехід Чорноморської військової і транспортної флоти до УНР, то другий параграф фактично перекреслював перший, скасовуючи примусову службу у військовій флоті й запроваджуючи натомість службу за контрактом (вільним наймом). Це вносило хаос і дезорганізацію.

На основі тимчасового закону виконувач обов`язків Військового і морського міністра О. Жуковський підписав наказ по Морському відомству ч. 2-17 від 15 березня 1918 р. в одному з пунктів якого командувачеві Чорноморської флоти наказувалося «негайно зібрати всі боєздатні військові кораблі до Севастополя, а кораблі, які потребують ремонту, зібрати до Миколаєва. В бойовій флоті, як і в екіпажах, в полуекіпажах та всіх командах провести демобілізацію Цей наказ повинен бути виконаний до 25 березня 1918 р.

На початок квітня, після демобілізації. в екіпажах українських кораблів замість 40 тис. матросів і старшин лишилося тільки 7 тис., набраних за добровільним наймом (контрактом). [59, с. 121]. Це знекровило флоту й зробило її небоєздатною.

Отже, від УНР у спадщину Українській Державі гетьмана П. Скоропадського дістався комплекс проблем: нерозв'язаність справи територіальної належності Криму; невизначене становите Севастополя як основної військово-морської бази України; претензії Німеччини й Австро-Угорщини стосовно військових і транспортних кораблів, що базувалися в українських портах, як до військових призів за надану Україні допомогу в боротьбі проти більшовиків; претензії Радянської Росії до флоти УНР; абсолютний некомплект команд військових кораблів і некомплект військовиків у частинах берегового базування внаслідок демобілізації особового складу.

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського починається новий період в історії Української військово-морської флоти. Уже 8 травня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів Української Держави ухвалено створити комісію для організації і реформування флоти. 10 травня, згідно з наказом гетьмана П. Скоропадського, така комісія постала. До складу її ввійшли адмірали Чорноморської флоти: віце-адмірали А. Покровський (голова) й О. Хоменко. контр-адмірали О. Кликов, Д. Ненюков. П. Паттон. Комісія закінчила свою роботу 1 червня, здавши документи до Морського генерального штабу.

З 18 травня діяла інша комісія, створена для узгодження діяльності Морського відомства з діяльністю інших відомств щодо проблем флоти.

Товаришем Військового і морського міністра генерального значкового О. Рогози по Морському відомству 29 травня 1918 р. призначено капітана 1-го рангу Миколу Максимова (за Центральної Ради, з 26 квітня 1918 р., він був помічником отамана Морського генерального штабу). З травня за його підписом виходили накази по Морському відомству Української Держави, оскільки від 3 травня він виконував обов'язки отамана Головного морського штабу

Колишнього начальника всіх портів Чорноморського узбережжя УНР віце-адмірала Андрія Покровського 3 травня призначено головним отаманом портів Чорного моря і командувачем флоти Української Держави. 10 травня начальником його штабу став контр-адмірал Сергій Ворожейкін. Штаб містився в Одесі.

Морське відомство Гетьманату з 13 травня мало таку структуру: канцелярія товариша Військового і морського міністра з морських питань, відділ освіти, гідрографічний відділ. Головна морська господарська управа. Головна санітарна управа. Головна технічна управа. Головний морський штаб. Морський генеральний штаб. 8 травня сформовано Морський генеральний штаб у складі відділів: оперативно-організаційного, закордонного, служби обліку, мобілізаційно-розвідувального (з 14 травня завідувачем цього відділу призначено капітана 2-го рангу Андрія Пчельникова).

10 травня сформовано Головний морський штаб, що складався з розпорядчого відділу, відділу загальних справ (завідувач Віктор Воинич), відділу особового складу старшин (завідувач Михайло Остроградських), відділу особового складу матросів (з 27 травня завідувач Петро Внуков), відділу морської піхоти (з 25 травня тимчасовим виконувачем обов'язків завідувача призначено Гаврила Никогда).

До керівництва флоти в цей час також належали капітани 2-го рангу Семен Овод (до 31 травня - отаман Головного морського штабу), капітан 1-го рангу Юрій Свірський (з 1 червня - виконувач обов'язків отамана Головного морського штабу), капітан 2-го рангу Протасов (з 27 травня - отаман Морського генерального штабу), капітан 2-го рангу Євграф Акимів (з 10 травня - голова Головної господарської управи Морського відомства) та інші. [61, с. 28].

Редактором «Морського журналу» Морського генерального штабу 14 травня призначено мічмана Владислава Чернецького! Сформований в Одесі з 5 червня Окремий гідрографічний відділ очолив капітан 2-го рангу Володимир Потапів.

З 1 червня 1918 р. розпочалася демобілізація торговельної флоти. Головою комісії з демобілізації призначено віце-адмірала О. Хоменка. До Ради в справах демобілізації торговельної флоти від Морського відомства з 27 червня належали адмірали Д. Ненюков і Лазарев. [62, с. 210]

У зв'язку з переходом до мирного стану відбувалися зміни і в різних службах, підпорядкованих Морському відомству. Так, наказом по Морському відомству ч. 115-1 від 22 червня скасовано Дністровсько-Царгородську лоцмейстерську дистанцію. До її району входили: прибережна частина моря від Кароліно-Бугазу до Одеси й далі до острова Березань; усі фарватери, що пролягали через Одеські мінні загороди; Тендерська й Джарилгацька затоки. Водночас розроблялися нові штати лоцманської служби.

Керівництво флоту вживало заходів до поповнення особового складу молодими флотськими старшинами. Зокрема 8 червня Військовий і морський міністр генеральний значковий О. Рогоза наказав: усіх залічених на службу Українській Державі, а також тих. що подали прохання щодо залічення на неї. гардемаринів Морської школи і окремих гардемаринських клас, які закінчили їх і мають про це атестати, але не були переведені в офіцери внаслідок скасування офіцерських рангів у Російській Республіці. - представити до переведення в мічмани Української державної флоти.

Планувалося укомплектування флоти старшинами-кондукторами (тобто унтер-старшинами надстрокової служби) та лікарями. Умови вступу їх на службу в Морське відомство (або зарахування до резерву Морського відомства) були такі: згода служити в Морському відомстві Української Держави: виконання всіх наказів відповідних начальників: « безумовна відсутність політики». Для тимчасового зарахування до резерву Морського відомства потрібно було неодмінно жити на території Української Держави. Місячна платня зарахованих до резерву становила для старшин і лікарів - сімейних -450 крб. несімейних - 300 крб.: для кондукторів - сімейних - 300 крб., несімейних - 200 крб. Термін перебування в резерві флоти не міг бути більший за 2 місяці.

В умовах демобілізації всіх морських старшин військового часу (призваних із запасу під час Першої сні юної піїти) виняток, згідно з наказом Військового і морського міністра ч. 91 від 3 червня 1918 р., становили лише старшини, які були згодні служити Українській Державі по Морському відомству й мали відповідну атестацію свого отамана з проханням залишити цього старшину на службі як потрібного й доброго працівника^. Оборону Чорноморського узбережжя, за дорученням гетьмана і згідно з вимогами наказу Військового і морського міністра генерального значкового О. Рогози ч. 60/69 від 21 травня 1918 р., було повністю підпорядковано головному отаманові портів і командувачеві флоти Української Держави віце-адміралові А. Покровському.

Слід зазначити, що північно-західний район оборони узбережжя пролягав від західних морських кордонів Української Держави до м. Перекопа. До цього району належали всі берегові укріплення й інженерні споруди, гарматні й сухопутні військові частини, радіостанції, прожекторні та автомобільні підрозділи, розташовані на узбережжі тощо. У засяг дій військових частин північно-західного району оборони входили міста Одеса. Очаків. Миколаїв. Херсон. Згодом передбачалося створення інших районів оборони узбережжя й розроблення їхньої структури.

Північно-західний район узбережжя поділявся на гри сектори: перший - від західного рубежу морського кордону до населеного пункту (н.п.) Сичавка; другий - від н.п. Сичавка до її. п. Станіславів; Ірстій - від н.п. Станісланів до м. Перекопа.

Посада начальника охорони сектору прирівнювалася до рангу отамана бригади. Начальниками охорони секторів призначено: 1 сектору - полковника Л. Ракитіна; II сектору генерал-майора А. Качаровського; III сектору - полковника П. Полянського.

Для поновлення військових частин оборони узбережжя на військову службу по Морському відомству приймали старшин сухопутних підрозділів. Умови для їхньої служби були такі самі, як і старшин надстрокової служби. Місячна платня становила: для одружених - 450 крб., для неодружених 300 крб.

Для оборони узбережжя й охорони майна Морського міністерства мали бути сформовані три полки морської піхоти (трикурінного складу кожний). Фактично штатна структура полку морської піхоти була однаковою зі штатною структурою пішого полку трикурінного складу в сухопутних військах.

Для вирішення проблем, пов'язаних з організацією військових частин морської піхоти, 12 червня при Головному морському штабі під керівництвом начальника відділу морської піхоти підполковника В. Дашкевич-Горбатського створено окрему комісію, до складу якої ввійшло по одному представникові від Морського генерального штабу, відділів морської оборони й морської піхоти Головного морського штабу. Діловодом комісії призначено поручника Ліпника. У разі потреби дозволялося залучати інших посадовців з правом дорадчої о голосу.

15 червня ухвалено сформувати тимчасово в кожному з трьох полків морської піхоти один курінь повного штату. До керівного складу його належали: командир полку, завідувач господарської частини, значковий, діловод, скарбник, лікар, курінний, командир 1-ї сотні, командир 2-ї сотні, командир 3-ї сотні, командир 4-ї сотні, командир кулеметної команди. А всього в тимчасовому штатному курені була така кількість старшин і цивільних осіб: штаб-старшин - З, обер-старшин - 6, урядовців - 2, лікар - 1. [63, арк. 40]. Згодом усі три полки зведено в корпус берегової охорони. Командиром його призначено контр-адмірала С. Фабрицького [63, с. 257].

Для впорядкування харчування матросів, що перебували як на березі, так і в морі під час виконання службових і бойових завдань, наприкінці червня при Головній морській господарчій управі створено комісію на чолі з начальником відділу заготівель та постачання Головної морської господарчої управи підполковником Юскевичем.

Згідно з наказом Військового і морського міністра ч. 135-8 від 1 липня 1918 р. усім старшинам, під-старшинам і службовцям Морського відомства дозволялося з інтендантських складів за платню видавати щомісяця харчові припаси. [61, с. 120 -121]

Представники Військо во-Морської флоти брали активну участь у розробленні нової форми одягу. Згідно з наказом по Морському відомству ч. 64 від 20 травня 1918 р. до складу комісії при Військовому міністерстві, що мала запропонувати нову форму одягу, включено капітана 2-го рангу Андрія Пчельникова та морських старшин Михайла - Остроградського й Петра Внукова. Діловодом до цієї робочої групи призначено Лева Лозеровича.

У середині липня встановлено чини (військові звання) військовослужбовців Військово-Морської флоти Української Держави і введено нову форму одягу матросів та старшин. До молодшого старшинського командного складу флоти належали: корабельний гардемарин, мічман і лейтенант, а до старшого старшинського командного складу - старший лейтенант, капітан 2-го рангу й капітан 1-го рангу. Вищий командний склад флоти мав такі адміральські чини: контр-адмірал, віце-адмірал та адмірал флоти.

Велике значення в становленні флоти в цей період мало налагодження зв'язків із союзним німецьким командуванням у Криму. Виконувати цю місію гетьман П. Скоропадський доручив капітанові 2-го рангу М. Петроградському, якого було призначено офіційним представником Військового міністерства в Севастополі. Він мав вирішувати проблеми, пов'язані з військовими кораблями й транспортними суднами. що базувалися в Севастополі, а також проблеми Севастопольського портового господарства. Дослідники відзначають, що М. Остроградський зайняв принципову позицію й обстоював перед німцями незалежність усієї флоти Української держави. За безкомпромісність на переговорах і в стосунках з німецьким керівництвом у Криму гетьман 10 червня усунув М. Остроградського з цієї посади, призначивши замість нього контр-адмірала В. Клочковського.