Писемність в середньовічній Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство Освіти і Науки України

Київський Університет імені Бориса Грінченка

Педагогічний інститут

"Писемність в середньовічній Русі"

Виконала:

Студентка II курсу

Групи ПОб-2-13-4.0д

Красуцька Віталія

Київ

2014р.

План

Вступ

1. Найдавніші пам'ятки писемності часів Київської Русі

2. Проблема виникнення писемності

3. Освіта в Русі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Питання мого індивідуально-дослідного завдання є надзвичайно актуальним. Адже ми повинні знати історію свого народу та розвиток його мислення праці та інших життєвих сфер.Питання походження слов'янської писемності ще не повністю з'ясоване. Справа ускладнюється тим, що до нашого часу збереглося дві слов'янські азбуки -- глаголиця та кирилиця. Яка з них давніша і яку винайшов слов'янський просвітитель Кирило, ці питання залишаються предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.Необхідно зауважити, що в культурному житті наших предків особливе значення мала писемність, яка набула в княжу добу широкого розвитку і поширення.

1. Найдавніші пам'ятки писемності часів Київської Русі

Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените "Остромирове євангеліє", написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 - 1057 рр. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. Звичайний народ - найдавніша датована рукописна пам'ятка церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції. Переписане уставом з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира. За змістом - це вибрані євангельські читання. У мові євангеліє відчуваються незначні впливи києво-руської мови. Рукопис містить 294 аркуші великого формату, виготовлено у 2 стовпці, по-мистецьки оздоблено кольоровими ініціалами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана, Луки і Марка. Рукопис Євангелія належав новгородському Софійському собору, зберігався у московській Воскресенській кремлівській церкві, в 1720 р. був перевезений до Санкт-Петербарга, у 1805 р. виявлений в гардеробі Катерини ІІ і переданий до Петербурзької публічної бібліотеки ( тепер ім. Салтикова-Щедріна ), де знаходиться і нині. Євангеліє вперше було опубліковано О.Востоковим в 1843 р., фототипічно перевидано в 1964 р. у Вісбадені (Німеччина). Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є "Ізборник" Святослава, писаний у 1073 р. Пам'ятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки привішували до офіційних документів-грамот, які не дійшли до нас, і свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі. Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті - написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Ремісники надписували свої імена на готовій продукції або на знаряддях виробництва. Особи, які користувалися тим чи іншим предметом, нерідко мітили його своїм ім'ям. Так, гончар ХІ ст. видряпав на корчазі по ще сирій глині напис "благодатнейша полна корчага сия". Пам'ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійського собору у Києві. Серед цих написів, крім звичайної формули "Господи помози рабу своему имя рек", трапляються і просто продряпані імена прихожан, жартівливі зауваження з того або іншого приводу, вірші та ін. Аналогічні написи виявлено і в інших давньоруських храмах, зокрема у Переяславі-Хмельницькому. Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Як стало тепер очевидним, береста на Русі до винайдення паперу займала таке саме місце, як папірус у стародавньому Єгипті, навощені таблички у стародавньому Римі тощо. Пергамент, який служив матеріалом для офіційних документів і книг, в силу своєї дорожнечі, не міг набути широкого застосування серед рядового населення. Берестяні грамоти, мабуть, існували і в інших містах. Про це свідчить і знайдена берестяна грамота при розкопках Смоленська. Більшість виявлених грамот - це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Зміст берестяних грамот свідчить про те, наскільки глибоко увійшла писемність в побут навіть середнього міського населення і якого великого поширення набула вона у Київській Русі. Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI - першій пол. XIIIст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства княжої доби. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород, Ростов, Рязань, Псков та інші.

2. Проблема виникнення писемності

Проблема виникнення слов'янської писемності досі не вирішена. Сучасний стан наших знань з цієї проблеми не дає можливості її розв'язати остаточно. Головними питаннями лишаються: з'ясування, яку саме слов'янську абетку (глаголицю чи кирилицю) винайшов Костянтин Філософ (Кирило), час, коли з'явилась друга абетка, і чи цей винахід (упорядкування) являли собою одномоментний акт або достатньо тривалий процес. Більшість фахівців вважає, що Кирило під час своєї місії до Моравії для точної передачі фонетики слов'янської мови створив у 863 р. нову абетку ? глаголицю. Першим на слов'янську мову було перекладено Євангеліє-апракос, пізніше Псалтир. Разом з Кирилом та після його смерті у 869 р. цю роботу з перекладу біблійних текстів продовжив його брат Мефодій та їхні учні (Климент Охридський, Наум, Костянтин Преславський). Переклад церковних книг з грецької (та частково з латини), здійснений Кирилом з Мефодієм та їхніми учнями, знаменував народження слов'янської писемності, звідки пішла й давньоруська писемність. Глаголиця поширилася серед західних та південних слов'ян, більш пов'язаних з латинським світом (Моравія, Панонія, Хорватія). На теренах Першого Болгарського царства, можливо учнями братів Кирила та Мефодія, глаголична система була перероблена. Грецька абетка була доповнена частиноюГрафіто Софійського собору; Святий Пантелеймон; глаголічних літер, які передавали особливості слов'янської мови. При цьому вводилися нові графеми, характерні для болгарських говірок й вилучалися графеми, що відбивали специфіку говірок Моравії та Панонії. Серед 43 літер кирилиці 19 відповідали слов'янським звукам. Складена таким чином нова абетка витиснула глаголицю із східних регіонів Першого Болгарського царства й звідти була перенесена на Русь. З часом, після остаточної перемоги та поширення на цих землях вона набула назви ? кирилиця. Давні автори часто володіли обома системами. В писемних пам'ятках неодноразово зустрічаються записи, зроблені одночасно обома цими абетками. Однією з найдавніших старослов'янських писемних пам'яток, створених глаголицею, є "Київські глаголичні листки", які датуються більшістю лінгвістів Х ст. Пам'ятка зберігається в Центральній науковій бібліотеці НАН України ім. В. Вернадського. Глаголична пам'ятка налічує сім пергаменних аркушиків. Усі вони -- добре оброблений, тонкий пергамен, вироблений із внутрішнього боку шкіри, який непогано зберігся. Чорнила різної густоти й мають тепер коричневий колір. Розрізняють руку двох писарів. Заголовки мес та молитв написано червоною фарбою. Зміст цих листків -- уривок з давнього слов'янського Апостола та зібрання західно християнських мес (так званих місал), перекладених з латинської мови. Вчені пов'язують виникнення цих текстів з Богемією та Моравією й припускають, що перекладачем на слов'янську мову та укладачем самої збірки був сам Константин. Невипадково відзначають той факт, що місал починався службою на честь Св. Климента, мощі якого Константин віднайшов у Херсоні по дорозі в Хозарію. Кирило та Мефодій узяли їх із собою, а згодом відвезли до Риму. Св. Климент був наче небесним патроном місії слов'янських першовчителів.Плінфа з Десятинної церкви з написом 2007 р.

Вірогідну періодизацію створення слов'янської писемності подав (після 886 р.) відомий болгарський письменник Чорноризець Храбр: "прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и резами чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без устроениа... и тако бешоу многи лета". Фрагмент горщика з написом з сільського поселення Автуничі. Таким чином, Храбр вирізняє три періоди. Спочатку, коли слов'яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались "чертами і різами" (рисками і зарубками). Це були найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності тощо. Пізніше, намагалися записувати слов'янську мову за допомогою грецьких та латинських літер. Третій період розвитку слов'янської писемності Храбр пов'язує вже з "устроєниєм" абетки Кирилом. "Черти і різи" були в ужитку й у східнослов'янських племен на Русі. Такі знаки присутні серед досить численних археологічних знахідок. Знаки та риски накреслені на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах та ліпних горщиках з Києва, Чернігова, Вишгорода та інших давньоруських міст, навіть на ребрі барана (з-під Чернігова). Можливо, такі графіті значкового типу відбивали початкові елементи слов'янського письма. Проте, вони не набули будь-якої сталої системи. Написи на пряслицях. Про існування на Русі якоїсь писемності ще до широкого запровадження християнства свідчать пові-домлення арабських авторів X ст. Ібн Фадлана, Ал Масуді, Ібн ель Недіма та перського історика XII ст. Фахр ед-діна Мерверудді.Меч з написом "Коваль Людота". Про грамоту русів згадує Ібн ель Недім, передаючи оповідь посла одного з кавказьких князів до царя русів: "Один чоловік, словам якого я можу вірити, розповів мені, що цар гори Кабк послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева і подав його мені. На ньому були вирізані письмена, які означали чи то слова, чи то окремі літери". За описом ця грамота -- типова берестяна табличка. Проникнення християнства на Русь у ІХ ст., зростаючі торгові та дипломатичні відносини потребували створення у східних слов'ян письма. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою "черт і різів". Тому висунуто гіпотези про існування докирилівського письма ("без впорядкування"). За цими гіпотезами, слов'яни були змушені користуватись грецькими літерами для передачі своїх звуків, які передавали їх лише приблизно, що призвело до перших спроб доповнення грецької абетки спеціальними знаками для досконалішоїБерестяні грамоти із Звенигороду передачі особливостей слов'янської фонетики. На доказ існування наводяться повідом-лення перського історика кінця XII ст. Фахр еддіна Мерверудді про абетку русів (19 грецьких і три слов'янські літери: Б, ДЖ, Ш) та абетка ХІ ст. на стіні Софійського собору, що складається з 27 літер (23 грецькі літери та слов'янські: Б, Ж, Ш, Щ), а також повідомлення "Житія Кирила". Останнє розповідає, що Костянтин Філософ (Кирило) під час подорожі до Хозарії у 860 р. бачив у Корсуні (Херсоні) Євангеліє та Псалтир, написані "роусьскыми письмены". За два тижні перебування в Херсоні він за допомогою людини, яка володіла "руською бесідою", почав читати, перекладати й розмовляти цією мовою. Отже, начебто йдеться про наявність книжної писемності у східних слов'ян ще до 860 р. Проте, більшість сучасних вчених вважають, що у "Житії Кирила" мова йде не про "руську", а "сурську" (сірійську) мову. А головне, що будь-яких слов'янських текстів, написаних "протокирилицею", досі ніде не виявлено. Про наявність писемності на Русі задовго до офіційного хрещення держави свідчать договори з греками 911 і 944 р. За візантійськими дипломатичними традиціями, договори писали у двох примірниках -- грецькою мовою і мовою народу, з яким укладався мир. Згадані договори теж були написані в двох списках -- один грецькою, а один мовою, вживаною на Русі. У договорі 911 р. згадується про звичай русів писати на випадок смерті духівниці, а в договорі 944 р. зазначалося, що руські посли та купці, які ходили до Царгорода, мали супровідні грамоти, підписані князем. У договорі 911 р. є вказівка на те, що Русь і Візантія й у давніші часи розв'язували різні питання "не тільки на словах, а й на письмі". Проте, достеменно невідомо, якою абеткою ці документи були записані. Традиційно вважається, що вдосконаленою кирилицею. Практично все Х ст. Русь поступово засвоювала досягнення старослов'янської писемності. А після офіційного запровадження християнства на Русі в 988 р. вдосконалене слов'янське письмо -- кирилиця -- набуло особливого поширення. На Русь прийшла численна богослужбова література, історичні та юридичні книги з Болгарії (в тогочасному розумінні), звідти залучалися церковні кадри, писці та тлумачі. До нашого часу дійшли давньоруські списки з кириличних рукописів Х ст., створені за царя Симеона. Поширена думка, що вони попали до Києва ще внаслідок походів Святослава на Балкани, а, найвірогідніше, як посаг принцеси Анни. В Києві засновуються школи. Все це в комплексі зумовило бурхливий розвиток давньоруської писемності в XI ст. Про поширення писемності на Русі надзвичайно яскраво свідчать археологічні матеріали. Це написи (графіті), які продряпані на різноманітних побутових предметах та виробах -- на пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках, плінфах тощо. Такі написи вже за своїм змістом є багатим історичним матеріалом. Вони засвідчують належність того чи іншого предмета певному власникові, відзначають дарчу, містять відомості про майстрів. Такі написи свідчать, що писемність була приналежністю найширших верств міського населення. Найбільш ранніми для наших земель є однакові написи на двох плінфах з Десятинної церкви (989--996 рр.), виявлені у 2007 р. Вони досить великі (до 10 см висотою) і були продряпані ще по сирій глині -- "ЩИ". Особливо цікаві написи, знаки і малюнки трапляються на пряслицях для веретен. Це переважно позначки власниць пряслиць -- імена та ініціали, цілі речення, часом -- малюнки та значки. Одним з перших знайдено пряслице з написом поблизу Софійського собору в Києві 1885 р., на якому читається назва предмета та ім'я власниці у присвійній формі: "ПОТВОРИНЪ ПРЯСЛЬНЪ". Потвориня -- жіноче ім'я з пестливим закінченням -- чарівниця, знахарка. З Києва походять багато інших пряслиць з написами XI--XIII ст. Серед них, відоме пряслице 1968 р. зі Старокиївської гори -- "ЯНЪКА ВЪДАЛА ПРЯСЛЄНЬ ЖИРЪЦh", яке, як вважають, могла княгиня Янка (Анна), дочка Великого князя Всеволода Ярославича і засновниця школи при Андріївському ("Янчиному") монастирі подарувати дівчині Жирославі. Інше пряслице з київського дитинця 1985 р. зверху має напис "ГОСПОДИ ПОМОЗИ. ГЕОРГИОС МАРИА", а на бічній поверхні читається ім'я дарувальника -- "ГЕОРГИОС". На Подолі 1987 р. виявлено пряслице з написом: "ПРЯСЛЫМЬ", "АКО ТОh ДНЄ". Давньоруські писала (стилі)Повідомлення про смерть Великого Київського князя Ярослава Мудрого. Найбільший напис є цілим текстом з 14 слів та 58 знаків виявлено 1996 р. біля Борисоглібського собору в Вишгороді під Києвом. Це цілий лист жінки на ім'я Чепура: "Чепура пита, Пилип нагу ув'язнив, заклав той мене. Хочу через це назад волею своєю". На інших вишгородських пряслицях відомі такі написи, як "НЄВЄСТОЧ(Ь)", "ИУЛИАНА", "ЛИДИА", з давнього Любича походять пряслиця з написами: "ЖИЛИСЛАВА", "ОТ НЄЖИЛОВЦА", "СТИПАНИДА", "ІВАНКЪ СЪЗДАЛЪ ТЄЄ Ю ОДИНА ДЩЕРЬ", з Теребовлі -- "РОМАДИНЪ". Чимало їх знайдено і в інших давньоруських містах. Чимало написів на керамічних посудинах (корчагах і амфорах). Добре відома корчага з Києва з написом "БЛАГОДАТНЕЙША ПЛОНА КОРЧАГА СИЯ" з побажаннями майстра. Амфора з київського Подола (1975 р.) засвідчує ім'я її власника "МСТСЛВЛ КРЧГЪ" (Мстиславова корчага). З Києва походять написи: "ГАВЪРІИЛО", "ДОБРОГА", "ОЛЄКСИ", "БhЛО В(ИНО) ЗОКОВА..." тощо. Із Козаровичів (Київської область) на уламку корчаги зберігся напис: "БДИ КЪПА(НЬ)", що значить "Зберігай міру".Графіто зі стіни Софійського собору "Піщан писав до дяка ходивши виучеником". Відомий напис, продряпаний на стінці звичайного горщика, який походить з давньоруського села (поблизу Автуничів) з Чернігівської землі. Трапляються написи на ливарних формочках і на металевих виробах. Найбільш відомими є написи на ливарній ювелірній формочці ХІІІ ст. з Києва -- "МАКОСИМОВ" та інкрустація леза меча з с. Хвощевате на Полтавщині -- "КОВАЛЬ ЛЮДО(Т)А". Відомий напис на голоснику з Десятинної церкви "ГОСПОДИ ПОМОЗИ". На плінфі з Успенського собору Печерського монастиря трьохрядковий напис: "ЯЖЄ ЛОЗА ВО(Р) РЫТО СЄ БЫЛО Ч(ЬТО ВАЄШИ ЧОВЕК(Ъ)". Вірогідно, це алегоричне порівняння будівництва "великої церкви" із садінням виноградної лози. На плінфі з Федорівського собору ХІІ ст. в Киє-ві -- "ОХО НАМО ПОПОМО" ("ох, нам попам"). Надзвичайно рідкісною пам'яткою епіграфіки XI ст. є запис на камені з Тмутаракані 1068 р., який повідомляє, що року 6576 (1068) князь Гліб міряв море від Тмутараканя (на Таманському півострові) до Корчева (Керчі) й відстань між містами становила 14000 сажнів.Школа з Болгарського ілюстрованого рукопису "Александрія". Важливими пам'ятками писемності є берестяні грамоти, що являють собою переважно переписку городян про різні господарські справи. Вони являють собою найцінніше історичне джерело, не тільки для істориків, але й для мовознавців. Переважно (через особливості грунту) вони виявлені у Новгороді та інших північноруських містах. Ізборник Святослава 1073 р. Ктитор книги. Великий князь Київський Святослав Ярославич з родиною перед Христом на троні (у візантійських рукописах так зображували лише імператорів). В 1988--1989 рр. берестяні грамоти вперше знайдено на території України -- в давньоруському Звенигороді, який у ХІІ ст. був столицею удільного князівства Галицької землі. Це три берестяні грамоти першої половини XII ст., які засвідчують використання берести для листування й жителями Південно-Західної Русі. Перша грамота збереглась фрагментарно. Друга грамота має характер ділового листа з вимогливим і погрозливим тоном (очевидно, адресат не виконав своїх зобов'язань й не повернув борг). Вона адресована якомусь Нежичу до Звенигороду, який заборгував Говенові 40 кун (грамоту пише Говенова, ймовірно, вдова останнього). Грамота, можливо, знову свідчить про поширення писемності серед жінок та подає інформацію про юридичні взаємини та грошові відносини жителів давнього міста. Це є найдавніший документ розмовної мови з елементами південноруського діалекту, що лягли в основу формування української мови. Третя береста містить літеру "А" та рисунком погруддя людини. Берестяних грамот на південноруських землях знайдено надзвичайно мало, оскільки береста зберігається лише уІзборник Святослава 1073 р. Заставка специфічних перезволожених грунтах, переважно на великій глибині. Проте, виявлено чимало залізних та бронзових писал (стилів), якими писали на воскових дощечках, видряпували на поверхні предметів, на тиньку стін соборів та храмів. Вони носились у спеціальних шкіряних капшучках, прив'язаних ремінцями до пояса. Остромирове Євангеліє. Новим видом історичних джерел стали графіті (написи, що продряпані) на стінах давніх буді- вель. Кількість відкритих київським дослідни- ком С. О. Висоцьким графіті на стінах Софійського, Успенського Печерського та Михайлівського Видубицького соборів, Кирилівської церкви, церкви Спаса на Берестовім та на Золотих воротах налічує декілька сот стародавніх записів, починаючи з XI ст. За своїм змістом ці написи цілком типові для середньовіччя. Серед них, поминальні та пам'ятні записи про відвідини собору, написи до фресок; побутові написи та малюнки. Останнім часом графіті виявлено і в інших містах, зокрема в Чернігові у церкві Спаса, де піп Ілля записав, що він 23 квітня, на Святого Юрія, обідав у себе вдома. В своїй сукупності вони дають уявлення про грамотність давньоруських прочан. Частина написів мають історичний характер і навіть доповнюють повідомлення літописів. В першу чергу, це запис про смерть Великого князя Київського Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату -- 20 лютого 1054 р. ("В [лето] 6562 месяца февраля 20 кончина царя нашого...") та про смерть Луки, єпископа Білгородського ("Місяця; серпня в 22 почив раб Божий Лука, єпископ блаженний Білгородський"); напис про чотирирічне князювання в Києві Святослава Ярославича; про мир, укладений на Желяні (під Києвом) князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем. Великий напис повідомляє про купівлю Боянової землі і внесення до Софії десятини від продажу її. Цей напис яскраво свідчить про вживання купчих актів на Русі у ХІІ ст. Можливо, "Боянова земля" напису мала якийсь стосунок до співця Бояна, оспіваного в "Слові о полку Ігоревім". Інший напис ХІІ ст. -- "Господі, помозі рабу своєму Івану іменем Равятє, попу Івану і всім християнам іОстромирове Євангеліє 1057 р. Ізборник Святослава 1076 р. грішнику, амінь"). Чимало виявлено малюнків, в тому числі й з написами. Особливо важливі датовані графіті -- написи, де автор записував рік. Такі записи багато дають не тільки історикам, а й особливо палеографам й лінгвістам. Вони допомагають зрозуміти як змінювалось з часом написання давньоруських літер, особливості мови та фонетики. Привертає увагу невідома раніше абетка, складена із 27 літер, в тому числі чотирьох слов'янських. Можливо, вона відбиває якийсь ранній етап розвитку слов'янської писемності. Чимало залізних та бронзових писал (стилів) для письма на воскових дощечках (церах), бересті і тиньку знайдено у Києві та інших давньоруських містах. Причому, часто їх виявляють у культурних шарах, де за певними умовами (як і інша органіка) не можуть зберегтися до нашого часу берестяні грамоти. Написи на стінах храмів, побутових та інших предметах, писала, окремі елементи книг вказують на достатньо значне поширення писемності серед ремісничо-торгових верств населення в X--XIII ст. Знання грамоти вимагали й торгівля, й окремі ремісничі спеціальності. Відповідно, і писемність була не тільки привілеєм князів, духівництва, але й надбанням певних верств міського населення.Остромирове Євангеліє. Писемність як основний компонент всякої культури була для Київської Русі могутнім фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості.

3. Освіта в Русі

писемність євангеліє русь освіта

Прямих свідоцтв про існування шкіл на Русі до державного запровадження християнства ми не знаємо, хоча якесь індивідуальне навчання писемності чи мовам могло бути, наприклад, при Іллінській соборній церкві на київському Подолі.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах й дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі. Вже 988 р. князь Володимир Святославич створює в Києві, вірогідно, спочатку при церкві Св. Василія, пізніше при Десятинній церкві, першу школу ("нача поимати у нарочитые чади дети и даяти нача на ученье книжное") переважно для дітей правлячої верхівки. Школа поширювала та зміцнювала позиції християнства, одночасно переслідувалася й політична мета -- створення вітчизняного кліру та освіченого державного чиновника. Такі школи засновувалися й при інших новозбудованих церквах і монастирях.

Продовжувачем справи Володимира став його син, Ярослав Мудрий. Літопис відзначав, що "Володимир землю разора и умягчи,...рекше крещением просветив; сий же Ярослав сын Володимир насея книжными словесы сердца верных людий, а мы пожинаем, ученье приемлюще книжьное". Ще будучи новгородським князем, Ярослав "собра от старост и поповых детей 300 учити книгам". Соціальний прошарок учнів вже значно розширився. Так само треба думати було по всій Русі. А просвітницька діяльність у Києві набула ще більшої широти.

Крім Києва та Новгорода, школи для навчання дітей були засновані і в інших містах Київської Русі. Феодосій Печерський навчався у Курську. Про поширення навчання грамоті свідчать деякі написи на стінах Софійського собору, серед яких вже згадувана абетка та напис одного з учнів, що вчився у софійських дяків: "Піщан писав до дяка ходивши виучеником".

Крім набуття звичайної грамотності, літописи розповідають про "ученіє книжноє", під яким, вірогідно, мався на увазі спеціальний курс необхідних середньовічних наук: богослов'я, граматики, риторики, співів та деяких відомостей з історії. Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов'язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державного управління, міжнародних зв'язків, торгівлі. За підрахунками вчених, Софійська бібліотека мала налічувати понад 950 томів. Можливо, це орієнтовна цифра, але вона відбиває велику кількість рукописів, якими користувалися софійські книжники. Для країн середньовічної Західної Європи це значна цифра. Так, Гуго фон Тримберг, який в Німеччині славився своїми книжковими скарбами, наприкінці ХІІІ ст. мав близько 200 книг. А знаменита книгозбірня Крайландського абатства в Англії налічувала 300 томів.

Найбільш поширений був службовий тип Біблійних книг, тобто книги, які були залучені до церковного богослужіння й були необхідні для повсякденного вжитку в кожному храмі. Перші переклади Кирила та Мефодія охопили саме цей тип Біблійних книг, саме до нього відносяться найдавніші слов'янські списки. В них біблійні тексти розміщуються у вигляді різних уривків (від декількох віршів до декількох десятків віршів) в тому самому порядку, як вони читаються в храмі під час богослужіння. До них відносяться службові Псалтирі, Євангеліє-апракос та Апостол-апракос (тобто службові, тижневі), Паремійники (уривки [паремії] з книг Старого завіту).

Софійські книжники стали осередком тогочасної науки на Русі. Книги, які вийшли з цього скрипторію, послужились подальшому розповсюдженню писемності на Русі, стали основою нових бібліотек в інших центрах. Монастирський статут вимагав створення в монастирях бібліотек. Для зберігання призначали спеціального ченця. Виникла бібліотека Печерського монастиря, який з кінця XI ст. перетворився на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Вона збагачувалась за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як Великий князь Святослав Ярославич, Чернігівський князь Святослав Давидович тощо. У Печерському монастирі знаходились також художня і книгописна майстерні. Нестор у "Житії Феодосія" згадує про Никона Великого, що "писав книги", про вмілого книжкового майстра Іларіона, який переписував книги вдень і вночі. Тут творив автор канонів Григорій. В монастирі створено літописні ізводи кінця ХІ - початку ХІІ ст. За монастирським статутом, ченці у вільний час мали збиратися у келії, де зберігалися книги, брали та читали їх до вечора. А після ударів у дзвін - усі мали приходити й повертати взяті книги згідно запису. Ті, хто забарилися повернути вчасно, підлягали покаранню - епітимії.

Велика бібліотека мала діяти у Видубицькому монастирі, заснованому 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем. Поруч знаходився і його княжий "Красний двір". Сам князь був високоосвіченою людиною ("дома сидя, вивчив п'ять мов, в тому бо честь має від іних земель"), одружений на візантійській принцесі з роду Мономахів. В монастирі велася робота по редагуванню "Повісті минулих літ", яку здійснив ігумен Сильвестр 1116 р. А пізніше, інший ігумен - Мойсей склав Київський літопис, що увійшов до Іпатіївського зводу. Важко уявити таку роботу без наявності численних необхідних книг.

Книга коштувала дорого не тільки як духовний скарб, а й як матеріальна цінність. Адже пергамент (харатья) - спеціально вироблена тонка теляча шкіра - був досить дорогий. Наприклад, щоб виготовити 294 аркуші пергаменту для знаменитого "Остромирового євангелія", яке створив диякон Григорій у 1056-1057 рр. (найдавніша з відомих нам давньоруських книг), використали шкури з цілої череди телят - понад шістдесят голів. Праця переписувача була важкою, вимагала вміння, пильної уваги та зосередженості, щоб уникнути помилок. Недарма рукописні книги часто закінчувалися такими приписками: " Як радіє заяць, вибравшись з тенет, а птах із клітки, риба із сіті, а боржник од лихваря, а холоп від господаря, так само радіє переписувач, закінчивши книгу, дописавши останню сторінку".

Великої ваги надавали якості чорнила для письма та фарбам для ініціалів, орнаментів, заставок та мініатюр. Найчастіше це були темперні (розведені на яєчному жовтку) фарби. Для тла мініатюр часто застосовували золото. Фарби, завжди чисті та яскраві, рослинного або мінерального походження. Найбільш улюбленими були яскрава кіновар, жовтогарячі та червонясті вохра і сурик, червоно-коричневі - бакан, зелена та синя. Приготовлені для письма аркуші пергаменту дуже ретельно розграфлювалися шильцем або тупою голкою для рівних рядів літер. У ХІ-ХІІІ ст. на Русі застосовувався устав - урочистий почерк, де текст складався з великих майже квадратних літер. Текст надавав сторінці урочистого монументального вигляду. Користувалися гусячим пером та чорним або темно-коричневим чорнилом. А особливо гарний вигляд має письмо, виконане коричневим чорнилом, - яке виглядало, мов золоте (Остромирове євангеліє).

Ззовні книга також оформлювалась дуже урочисто. Оправа робилася з міцних дощечок, обтягнутих шкірою. Особливо розкішні рукописи мали позолочені або срібні обкладинки, прикрашені дорогоцінним камінням, емальєрними вставками, різними ювелірними прикрасами, різноманітними застібками (Мстиславове євангеліє). Обріз був позолочений або оздоблений писаним орнаментом. Але й звичайні "рядові" книжки мали бронзові прикраси. Чимало тиснених платівок від палітурок та застібок (особливо у вигляді мечів або кинджалів) знаходять археологи у різних містах Русі.

Остромирове євангеліє - унікальний твір книжкового мистецтва, один з кращих у тогочасному світі. Майстри, що його створювали жили у добу культурного розквіту Київської Русі серед київського мистецького середовища, яке вже мало найвищі досягнення - ансамбль "града Ярослава". Євангеліє написав у Києві диякон Григорій для родича великого князя Ізяслава Ярославича, новгородського посадника, "наречену сущу в крещенії Йосиф, а мирськи Остромир". У приписці Григорій бажає всяких гараздів Остромиру, його "подружію [дружині] Феофанії", дітям та їхнім "подружіям". Зазначає, що "аз, Григорій-диякон, написах євангеліє се" й просить не лаяти за помилки, а виправляти їх. Рукопис було розпочато 21 жовтня 1056 р., а завершено 12 травня 1057 р. Текст написано великими літерами уставу. Кожен ініціал, кожна літера -- зразок майстерності. Подано три мініатюри євангелістів (Іоанна, Луки і Марка). Для Матфія залишено вільний аркуш, але щось завадило її завершити (можливо смерть посадника Остромира під час війни з чуддю). Доповнюють чудове художнє оздоблення велика заставка заголовку, сімнадцять малих та двісті сім великих розкішних ініціалів. Над оздобленням книги працювала ціла група майстрів. Сам Григорій, йому допомагали один чи два переписувачі та два мініатюриста з помічниками.

Ще одним видатним київським книжковим твором (рубіж ХІ-ХІІ ст.), "ціну якому лише Бог відає", стало відоме Мстиславове євангеліє, замовлене сином Володимира Мономаха (який заступив батька у 1125 р. на київському столі й став відомим в історії як Мстислав Великий) для збудованої ним в Новгороді церкви Благовіщення на Городищі (1103 р.). Євангеліє-апракос має розкішну срібну палітурку з філігранями, яку прикрашено коштовним камінням, золотими бляшками та кількома кіотцями із зображеннями святих з перегородчастої емалі. Початкові рядки тексту писані розчином золота. Вони прикрашені великими вишуканими ініціалами та художніми заставками, розписаними фарбами та золотом. На окремих аркушах зображено євангелістів.

Титанічні заходи великого князя Володимира Святославича та його сина Ярослава Мудрого по впровадженню нової культури в усіх її виявах принесли свої плоди і митрополит Іларіон у своєму видатному творі "Слово о законі і благодаті" (1037- 1051 рр.) мав право проголосити: "Не до невідущих бо пишемо, але до преізлиха насичених сладості книжної".

З часом з'явились бібліотеки і в інших давньоруських містах - у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Курську, Смоленську, Ростові, Галичі. Бібліотеки були не лише при монастирях і княжих дворах, але й у приватних осіб. Власна бібліотека була у київського тисяцького Яна Вишатича. Великою бібліотекою володів книжник і філософ Клим Смолятич, який став другим митрополитом, русичем за походженням. За Київським літописом ХІІ ст., він "...бысть книжник и філософ, так яко же в Русской земле не бяшет". Сам Клим, звертаючись до смоленського пресвітера Фоми, який звинувачував його у гордині, писав, що користувався творами Гомера, Аристотеля та Платона. Власна бібліотека була у ченця Григорія з Печерського монастиря.Ізборник Святослава 1076 р. починався піднесеною похвалою читанню -- повчальним "Словом калугера [ченця] про читання книг: "Добро есть братіє, почитаніє книжне... Коли читаєш книгу, не поспішай швидко дійти до іншої глави, а поміркуй, що говорять книги і словеса ті й тричі повертайся до однієї глави... Не збудувати корабель без цвяхів, а праведника без почитанія книжного... Краса воїну зброя, кораблю -- вітрила, також і праведнику почитаніє книжне".

Висновок

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя -- розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі -- це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил і чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер -- архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу.

Список використаних джерел

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

5. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

6. Історія Української культури./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. - К, 2000. - 606 с.

7. http://litopys.com.ua/encyclopedia/organ-zats-ya-derzhavnogo-mekhan-zmu/kultura-ki-vsko-rus/

8.http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part3/007.htm

Размещено на Allbest.ru