Головну роль у Великому переселенні народів у II-- VII ст. н.е. відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. У середині IV ст. н.е. об'єднання готських племен займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські, сарматські та слов'янські племена. Своєрідне світобачення і світовідчуття принесли германці, для яких були характерні войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Боги і люди, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами, які населяють ліси, ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Боги германської міфології -- це уособлення не тільки природних, а й соціальних сил. Глава германського пантеону Один -- бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. Зв'язок та взаємовплив образів і сюжетів германської міфології з слов'янською видається безсумнівним. У результаті в останній помітно зросла роль соціальних характеристик давніх богів і культів. У природу дедалі.відчутніше втручається суб'єктивний фактор -- людська воля і думка.

З другої половини IV ст. н.е. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи -- гуни, авари, болгари, хозари. У 375 р. остготський союз був розгромлений гунами -- кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Ази, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Всі ці народи брали активну участь в етногенетичних і культуротворчих процесах, що відбувалися на території України в першому тисячолітті н.е. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявлення пов'язувалися з одушевленням одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис.

Конкретно-історичні умови, за яких відбувався розвиток давньослов'янського суспільства протягом першого тисячоліття н.е., визначали певні форми реалізації державотворчого процесу, що завершився лише у IX ст. Він просувався від Роксоланії І--ІІ ст. через Антсько-Полянське “королівство Божа” IV ст. та відповідну конфедерацію VI ст. до переддержавного об'єднання “Руська земля” VII--VIII ст., і, нарешті, первинного ядра Давньоруської держави з столицею у Києві. Суспільна система останньої спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні в економічному та громадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники-общинники (а при необхідності -- воїни) були повноцінними суб'єктами права і складали основу так би мовити громадянського суспільства у його ранньосередньовічно-європейському вигляді подібно до того, як це мало місце в Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровське слов'янство вже у VIII ст. підпало під могутній вплив східних суспільств: з одного боку -- Хозарії та, через неї, мусульманського світу, а з іншого, -- автократичної Візантії. Певною противагою став варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та, особливо, Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу. Показово, що посилення подібної орієнтації в умовах Київської Русі йшло паралельна зі зростанням ролі і значення давньоукраїнської культури та символізувало несприйняття народним середовищем церковного аскетизму типу християнства візантійського. За своєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожний західноєвропейському.

Щоб усвідомити насиченість у глибину української культурної традиції, згадаємо основні складники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов'янства першого тисячоліття н.е. Вчені розрізняють десять складників, а саме: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О. Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі; останні чотири творять культурні епохи, що їх пережила українська культура у своєму розвитку. М.Алексієвець і В.Цвіркун вважають, що до базових складників української культури слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом і Україною, зокрема, наведені в попередніх розділах, є загальновизнаними.

Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості і уявлень та вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є “міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології як певної закодованої системи морально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народної культури, відчували вчені XIX ст. М.Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об'єктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським. Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в її літературі.

Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов'язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще донаціональне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об'єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим “чистішим” постає національний “дух” (так, суть відношення людини до природи в українській народні поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу.

На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно-природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожній міфологічній системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо пам'ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, в які втілив свою “душу”, помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм -- філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення -- впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це -- “волхви”, “чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії: “волхви-хмаропрогонителі”, “волхви-цілителі”, “волхви-оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів), “волхви-відуни” (могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці (“відьми”), “баяни” (від “баяти” -- розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов'ян першого тисячоліття н.е. про надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Слов'янські племена та їхні попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.

Продуктом власного духовного розвитку літописних слов'ян став другий тип вірувань в надприродне -- демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот -- духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне -- теїстичний, пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту -- Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'ян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм.

Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов'ян. Однак, пам'ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних слов'янських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.

На думку Г. Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род -- один з богів, який залишився в пам'яті народу найдовше -- його вшановували аж до XIX ст., відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже, Роду і рожаницям (богиням людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, принесення жертви Роду і рожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По суті, під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в XII ст. була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якої слов'яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з її атрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етнічної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними не лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок-породіль, і духами плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв'язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню -- зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. “Зірки -- це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Зірки -- це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя на землі. Зірки -- грішні душі, котрі Бог поставив на небі “спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні -- набагато блідіше. Зірки -- душі людей, скільки на небі зірок, -- стільки на землі людей. Зірки -- то палаючі свічки. Як тільки хто народжується Бог в той же час запалює свічку і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі не ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, тої його зірка горить слабким, блідим світлом... Зірки -- то діти сонця, нерозривно зв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, що горить ясно, означає довге життя для тієї людини”. Як бачимо, з небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, за якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою.

Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився на хатнього Домовика, який, за повір'ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У фольклорі збереглася пам'ять про найдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складали астральний культ на українських землях першого тисячоліття н.е. За О. Знойком, увесь київський пантеон за літописними і літературними джерелами та фольклором можна подати у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорc, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша (“Повість минулих літ”); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда (Густинський літопис і “Сінопсис” Пзеля); 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур (“Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зоря та ін. (давньоруська література і фольклор). На основі аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок і щедрівок) І.Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Госпдар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та різдво Сонця й інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов'янських богів.

Населення України першого тисячоліття н.е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.

У пантеоні астрального культу були: Лада -- життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту -- вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана (Леля) -- втілення води; Полель -- втілення світла; Перун -- батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі -- сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я тельця -- Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня -- Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика -- Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць -- головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О. Знойка, сузір'я та небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту; Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символами складного світобачення наших предків.

Система астрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святам передували вступні, що роз'яснювали ідеї культу.

Християнська церква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народження Місяця -- Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них, давши їм своє тлумачення.

Наші предки визначальною вважали боротьбу протилежностей, що символізують глибинне підґрунтя існування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній це боротьба життя і смерті, протилежність пір року. Подібно у світі моральному існування добра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопереплетіння цих двох полюсів втілюється в незмінній актуальності вибору на кожному з етапів реалізації людських цілей. На передній план виходить потреба у відповідальному моральному осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин, бореться з ворогом, що не допускає людину до світу Добра. Моральну функцію суддівства у протиборстві Добра і Зла виконував, на думку багатьох дослідників, Дажбог. Ось що ми дізнаємося про нього з міфів. На думку Б.Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI--IV ст. до н.е. На початку нашої ери в лісостеповій Україні Дажбог стає богом ліса, гаїв, байраків, садів тощо. С.Плачинда наводить так легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в міст” почався голод, хлопчик приніс з гори зернятко, посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятував людей від голоду. Так Дажбог навчив людей вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а

Дажбога і Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробити рівними собі. У наведеній легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог -- це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог -- це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це -- Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: “У Світі діє Дажбожа сила -- вічна незнищима енергія (першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог -- Світло і дія Світла. Немає світла -- немає життя. Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи”.

Характерна риса образу Дажбога -- його функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою), що, безсумнівно, підтверджує правильність висновків щодо прагнення і соціальних, і природних систем до взаємоз-балансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнського язичництва давньоруське суспільство Х ст. н.е. могло знайти більш оптимальні варіанти виходу з своєрідної “точки біфуркації”, яка.склалась в другій половині першого тисячоліття н.е. Так, О. Пріцаку статті “На перехресті тисячоліть” зазначає, що Візантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді, коли на Заході навчалися логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо у XII--XIII ст. Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній, у нас замість постійного росту щораз більший занепад -- культурний, економічний, політичний. Кризові явища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов'язує з впливом Візантії. Він, зокрема, робить висновок: “З перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те, що, включаючись до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка -- як пізніше виявилось -- мала уже зародок застою, занепаду”. Тенденція шанування особистості, націленої на високі ідеали служіння Добру, лягла в основу світської течії в духовній культурі Київської Русі. Характерна риса цього часу -- дальший розвиток ранньогуманістичної традиції, яка бере свої початки в надрах язичництва.

Перуна шанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць -- головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць -- голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).

Перун, володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина не болітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.

Зв'язок образу Перуна із давньрземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів української міфології -- мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що “у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном” [24, ст. 101].

Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним-богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.

Ставши, самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, -- бог великого князя мав стати, богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством “у загробному житті своєму. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світи. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.

У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У “Слові о полку Ігоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна -- його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: “своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував.

Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погодитись з Ю. Лавленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний» Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.

У давньоруському суспільстві із заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.

З персонажів давньоукраїнської міфології одним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважався Богом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури. Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв'язок Велеса, з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищих проявів людської творчості.

Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційний висновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.

Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинyо розумілась як «спорідненість» територіальна, яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективу людей.

Зв'язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні про смерть князя Олега»,.билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу «сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князя ідеї зв'язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось як відновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на «міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку Х ст., які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічної самосвідомості українського народу.

Важливою підставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванні Ю.Писаренка -- Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя -- реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.

Показово, що книга життя та релігії слов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо звернення слов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань». На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можна зробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший -- то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цей світ називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ... І найважливіше, мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу -- Володіння Справедливості та Правди, зване Праві. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид -- бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9--16 з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві і Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки-якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це у славу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось наше серце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші погані вчинки і націлюємо себе на добрі вчинки».

Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Г.Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б.Ребіндера, який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, то можна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю». Додамо -- життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфопоетичній творчості і фольклорі.

Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якої з'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді зображеннями цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.

Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші -- Мати Коша. В цьому -- відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Одна з найдавніших язичницьких богинь -- Лада, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.

Я.Головацький порівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». Лада, в уявленнях слов'ян, -- мати близнят: Делі (Дани) -- втіленої води, і Полеля -- втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу -- вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею -- матір'ю бога Сонця.

На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:

Ходить Дойна понад воду,

Питається Дойна броду.

Не трапила Дойна на брід,

А трапила Дойна на слід,

Дев'ять коней потопила,

На десятім сама сплила.

Заплакала Буковина,

Що ся Дойна сама сплила.

Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів.

Первісне Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою. Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою -- дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацький писав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс -- на Дону і в Анатолії та Афіною -- в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія) -- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм. Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.

Зоря -- найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещо більшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря -- вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки. Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Я.Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова ярі», тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.

Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я.Головацького, чотири голови є атрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.

Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку. Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.

Георгій Булашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою -- «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...».

Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про. будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А.Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу -- будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові -- це координати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини -- Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих неземних цивілізацій». А.Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.

Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу». Вражає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.

Про зв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В.Казначеєв і Є.Спірін. Досить обгрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій.

Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасність існування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідею багатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф.Дайсон у роботі «Розбуджений універсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д.Бом сформулював так звану «голокінетичну» парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д.Бом зазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітних станах «матерії-енергії» -- від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху» приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношення макрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думку В.Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ».

Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціокосмічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотої середини».

Важллве місце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують та взаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму, і усвідомлюється есхатологічне. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.

Жертвоприношення в архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження «доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.

Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий» і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень, у другому -- заплутаність, інверсія смислів.

Уявлення про зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.

Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника», що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість (став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом «покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від «утаємничених», «прихованих»-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення» досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це -- існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.

Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорією антропокосмізму людина -- частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.

Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до «центра», “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом «золотої, середини» тісно пов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.

Видається цікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначальне і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не.навпаки: не носій-суб'єкт «приходить, відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», а тим більше «добра - зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: «збільшення буття» - це збільшення їхньої «доброї» сполучуваності, «зменшення буття» -- це збільшення сполучуваності «лихої».

Характерна риса дохристиянського світогляду українців -- уявлення про низку «світів», яке пов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як «внутрішня точка зору на простір», що, в свою чергу, символізує певну взаємозалежність частин буття, означених в просторі співвіднесених з «центром». Звідси кожний з «світів» має власну систему ціннісно-етичних і; просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах, в народному середовищі вірили, що, «крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справді небо». Або подібна думка, яка ніби «розтягує» ієрархію підпросторів: «Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч. Надра землі складають другий світ».

Слід відзначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов'янством християнської ідеї морального агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов'янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика -- це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З атомістичним мотивом пов'язаний образ солярного, або культурного, героя-дії якого крізь призму уснопоетичної творчості детально описує М.Грушевський [13]. Хоч цей образ і набув з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор («смерть» -- «відродження», «верх» -- «низ», «світло» -- «темрява» тощо), які були характерні для давньослов'янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов'янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.