Русифікація в Україні – ідеологія і практика КПРС–КПУ

Пояснюючи причини пріоритетності російської мови у видавничій політиці, В.Костенко був менш щирим, ніж голова Державного комітетупо пресі при Раді Міністрів УРСР І.Педанюк, котрий 27 лютого 1965 р. повідомляв ЦК Компартії України: «…Деякі відповідальні працівники Державного комітету Ради міністрів СРСР по пресі проводять неправильну лінію щодо розвитку преси союзних республік, яка видається не російською мовою…». Як приклад, у документі наводилася позиція голови Держкомпреси СРСР П.Романова, котрий на всіх засіданнях Державного комітету й нарадах націлював на обмеження видання літератури мовами народів республік, посилаючись при цьому на «прискорення створення в нашій країні єдиної соціалістичної нації, вважаючи, що мова такої нації повинна бути російською».

Позицію Держкомпреси СРСР поділяли працівники органів державного управління. Старший редактор комітету В.Хомякова, що вела видавничу справу в УРСР наприкінці 1964 р., запитувала в одного з працівників Держкомпреси України: «Чому Ви видаєте підручники українською мовою? Адже українська мова близька до російської?».

Авторитетна комісія ЦК ВЛКСМ, перевіряючи роботу республіканського видавництва «Молодь», записала у своїх висновках: «Видавництво повинно більше видавати книжок російською мовою», зробила зауваження за випуск Статуту ВЛКСМ та іншої літератури українською.

Широко пропагуючи тезу розвитку і взаємозбагачення національних культур, вище політичне керівництво, підпорядковані їм органи державної влади й управління розглядали її як можливість створення найбільш сприятливих умов для утвердження російської культури як феномена духовного життя в СРСР. Національні культури розглядалися ними як субкультури, придатні для обслуговування різноманітних днів, декад, свят.

Голова Державного комітету Ради міністрів по радіо і телебаченню М.Скачко на початку 1965 р. інформував ЦК Компартії України про те, що Союзний комітет по радіо й телебаченню систематично ставить перед головами республіканських комітетів питання про дальше скорочення обсягу республіканського радіомовлення та телебачення. «Ця лінія, - писав він, - проявляється й на практиці, зокрема у тому, що останнім часом для потреб радіо і телебачення республіки майже не виділяються необхідні технічні засоби».

Характерно, що союзне радіо та центральне телебачення систематично ігнорували пропозиції Республіканського комітету щодо використання українських матеріалів для трансляції по всесоюзній мережі. На пропозицію показати на екрані ряд вистав Київського театру опери й балету ім. Т.Г.Шевченка було отримано відповідь, що телеглядачів, котрих обслуговує центральна студія, не цікавлять спектаклі українською мовою.

Мовна політика в галузі освіти являла собою одне з найбільш негативних явищ у контексті загального процесу русифікації. Загальні тенденції його процесу розкриває інформація міністра освіти УРСР І.Білодіда, котрий повідомляв ЦК КПУ про те, що тенденція до скорочення шкіл із національною мовою викладання має стійкий характер. Якщо у 1952-1953 навчальному році українською й російською мовами навчання було охоплено відповідно 78,6% та 20,5% шкіл, то в 1959-1960 р. кількість національних шкіл скоротилася на 58 одиниць. Причому у великих містах переважна кількість учнів навчалася в школах російською мовою. У Донецьку їх відвідували 97,4 % загальної кількості учнів, Кадіївці - 93,6%, Горлівці - 91,3%, Одесі - 87,9 %, Харкові - 87%, у Києві - 67,1%32. Безперечно, нерівноправне становище української освіти значною мірою закріпив згадуваний вище документ «Про зміцнення школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні.»

Активізація дій правлячого режиму у проведенні політики русифікації лише пришвидшила виникнення громадського руху на захист української мови.

Аналізуючи ситуацію кінця 1950-х - 1960-х рр., необхідно відзначити, що боротьба за рідну мову являла собою той рубіж, на котрому протистояли як представники ортодоксальної науки, що, виконуючи партійне замовлення, всіляко обґрунтовували русифікаторський курс московського керівництва, так і справжні патріоти, котрі прекрасно усвідомлювали, що мова це не просто у поетичному розумінні «душа народу», а й одна з найважливіших і найхарактерніших ознак нації. До першої групи належали сумнозвісні академіки І.Білодід, М.Шамота, доктор філософських наук І.Кравцев та інші, які зробили собі імена на розробці кон'юнктурної тематики.

Викриттю набираючої обертів прихованої політики русифікації в Україні було присвячено виступ письменника Б.Антоненка-Давидовича. Звертаючись до учасників форуму, він зазначив:» Противники української мови так зараз розперезалися, що вирішили навіть у Київській музкомедії припинити ставити п'єси українською мовою … Таке ж саме становище і в Харківській опері … Дуже погано, що на сьогодні майже не випускається технічна література нашою рідною українською мовою. А коли який-небудь наполегливий автор уже ж таки зуміє домогтися, щоб його книжка була надрукована нашою мовою, то тираж такої книжки визначають дуже малий, 500-1000 примірників не більше … Ніколи ніякий нарід не погодиться з тим, щоб його мова була поглинута іншою мовою. Це не приведе до дружби народів. Головне й основне завдання зараз полягає в тому, щоб широко запроваджувати нашу рідну українську мову в усі сфери життя, починаючи з дитячих ясел, через школи, училища, технікуми, інститути до виробництва».

Сподівання змін на краще у мовній політиці в УРСР вітчизняна інтелігенція пов'язувала з усуненням із політичного Олімпу М.Хрущова. Після жовтневого пленуму (1964 р.) ЦК КПРС серед значної її частини спостерігалося намагання винести питання про розвиток української мови на обговорення партійних органів та прагнення домогтися відміни 9-го пункту Закону «Про зміцнення зв'язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР.» В одному із донесень структурних підрозділів держбезпеки повідомлялося: «Переважна більшість осіб, відома органам КДБ як невдоволені національною політикою на Україні, в приватних бесідах висловлює думку, що питання про покращення розвитку української мови й культури можна вирішити тільки у контакті з партійними органами. В зв'язку з цим висловлюється невдоволення деякими публічними виступами письменників Дзюби та Шумила, котрі, на їх думку, інколи мають провокаційний характер і заважають створенню нормальної обстановки у творчих організаціях»37. Відомо, що наприкінці жовтня 1964 р. членами СПУ на адресу ЦК КПРС планувалося відправити ряд відкритих листів із метою привернути увагу Кремля до «існуючих перегинів ленінської національної політики на Україні».

У середині 1960-х рр. у різних куточках України шляхом «самвидаву» активно поширювалася праця критика та літературознавця, члена Спілки письменників України І.Дзюби »Інтернаціоналізм чи русифікація?», в котрій автор, спираючись на твори класиків марксизму-ленінізму, документи КПУ 1920-1930-х рр., статистичні матеріали, намагався довести, що причини всіх недоліків, які переживає Україна, - у великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики.

Якщо розповсюдження листівок із «націоналістичними гаслами», поширення відповідних позацензурних праць партійні органи і спецслужби всіляко намагалися приховати, то деякі студентські заворушення ставали відомими далеко за межами УРСР. Так сталося із засіданням гуртка української літератури філологічного факультету, на котре 13 квітня 1965 р. зібралися близько 400 осіб. Як відзначав у своїй доповідній записці відділ науки й культури ЦК КПУ, « …на зборах наклепницьки ставилась під сумнів правильність національної політики».

Новий етап широкої антиукраїнської кампанії набув обертів у республіці відповідно до постанови президії ЦК КПУ від 11 травня 1966 р., прийнятої на основі інформації Верховного суду УРСР, Прокуратури УРСР й Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР про «пожвавлення націоналістичних елементів.»

Сплановані вищим політичним керівництвом республіки заходи нагадували традиційні «чистки», вигадані більшовицькою партією для боротьби з проявами інакодумства. Свій внесок у викриття українського буржуазного націоналізму внесли партійні осередки обласних відділень Спілки письменників і Спілки художників, відкриті партійні збори Івано-Франківського та Луцького педінститутів, Київського й Львівського державних університетів. Під безпосереднім контролем ЦК Компартії України проходила кампанія по викоріненню відповідної ідеології в Академії наук УРСР.

Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 -- 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою -- 26,8 млн (57 %).

Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки -- 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей -- Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) -- разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі -- це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 -- 4 140 (35,5 %), 1959 -- 542 (4,2 %), 1970 -- 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 -- 3040 (26,2 %), 1959 -- 183 (1,5 %), 1970 -- 180 (1,3 %).

Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі -- 163 400 км? з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 -- лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 -- 2138, 1959 -- 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8--9 млн.

У травні 1972 року П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період “помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами”. У період правління В. Щербицького (1972 - 1988 рр.) “гармонія” російсько-української двомовності у сфері партійного офіціозу дістала своє логічне завершення.

В. Щербицький впровадив російську мову в практику офіційного спілкування партійної і адміністративної верхівки УРСР, відмовивши українській навіть у суто декоративній функції калькування московського новоязу, яку вона мала в попередній період. В одному зі своїх виступів В. Щербицький стверджував: “Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці...”

У 70-х - першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя -- освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури -- відзначалась особливою інтенсивністю. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 - Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15 %.

В системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з'являєтьсяся низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема, тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда, його ж «Язык и идеологическая борьба», його ж “Сущий в ней язык...», «Русский язык -- источник обогащения языков народов СССР» , «Культура русской речи в национальных республиках» та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 30-х років -- установлення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як “благотворних” для української, сформованість в українській мові за посередництва тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.

Тільки з утворенням незалежної держави було назавжди припинено проведення русифікації в Україні.

Література

1. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 4256. - Арк. 11.

2. Там само. - Спр.4255. - Арк.59-63.

3. Там само. - Спр. 4256. - Арк. 11-12.

4. Там само. - Спр. 4255. -Арк. 62.

5. Там само. - Оп. 31. - Спр. 1955. - Арк. 18 -28.

6. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (далі -

ЦДАМЛМ України). - Ф. 661. - Оп.1. - Спр. 277. - Арк. 258-260.

7. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - Л., 1996. -С.223.

9. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 4587. - Арк. 73-74.

10. Там само. - Спр. 4262 . - Арк. 65.

11. Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ). - Ф. 1. - Оп.. -Спр. 42. - Арк. 83.

12. Там само. - Арк. 84.

13. Там само. - Арк. 84, 166.

14. Там само. - Арк. 98.

15. Там само. - Арк. 10, 96-98.

16. Там само. - Арк. 102.

17. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 4248. - Арк. 312-313.

18.Там само. - Арк. 314.

19.Україна і Росія в історичній ретроспективі. В 3-х т. - К., 2004. - Т. 2: Радянський проект для України. - С. 498.

20. ЦДАМЛМ України. - Ф. 22. - Оп. 5. - Спр. 95. -Арк. 1-2.

21. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 4687. - Арк. 246-248.

22. ДА СБУ. - Ф. 16. - Оп. 3 (1968). - Пор. 2. - Арк. 264-276.

23. Там само.

24. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 159. - Арк. 18.

25. Там само. - Арк. 29-30.

26. Там само.

27. Там само. - Оп. 24. - Спр. 6001. - Арк. 39.159 З історії православної релігійної культури Сяноцької землі (X-XVII ст.)

28. Там само. - Арк. 40.

29. Там само.

30. Там само. - Арк. 42.

31. Там само. - Оп. 71. - Спр. 284. - Арк. 16.

32. Там само. - Оп. 73. - Спр. 739. - Арк. 267-269.

33. Див. наприклад: Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба. - К., 1974; Кравцев И.Е.

Развитие национальных отношений в СССР. - К., 1962; Его же. Пролетарский интернаци-

онализм, отечество и патриотизм. - К., 1962;Шамота М. З. За велінням історії. - К., 1965.

34 Сучасність. - 1970. - №2. - С. 81.

35 ЦДАМЛМ України. - Ф. 661. - Оп.1. - Спр. 277. - Арк. 258-260.

36 Я поділяю ваше обурення… Листи до Максима Рильського і його відповіді. Доку-

менти боротьби за українську мову в Українській РСР 1960-1964 // Сучасність. -

1970. - № 2. - С. 88.

37 ДА СБУ. - Ф. 16. - Оп. 3 (1968). - Пор. 2. - Арк. 264-276.

38 Там само. - Арк. 140-146.

39 Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні :середина 1950-х - поча-

ток 1990-х років. - К., 1998. - С.147-148.

40 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 4302. - Арк. 96-98.

41 Там само. - Спр. 6003. - Арк.20-23.

42 ДА СБУ. - Ф. 16. - Оп. 3 (1968). - Пор. 2 . - Арк. 121.

43 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 6003. - Арк. 24.

44 Там само. - Арк. 16.

45 Там само. - Спр. 6160. - Арк. 23-25.

46 Там само. - Арк. 16.