Історико-етнографічний аналіз етнічної групи України - росіян

Дослідження відмінності індивідуальності і самобутності етнічного розвитку росіян в Україні на історичних етапах ХІV - першої половини ХХ століть. Особливості розвитку матеріальної та духовної культури; сімейно-шлюбні відносини росіян, традиційне весілля.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 17.09.2014
Размер файла 50,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний аналіз етнічної групи України - росіян

1.1 ХІV століття - перша половина ХVІІ століття

1.2 Друга половина ХVІІ - ХVІІІ століття

1.3 ХІХ століття - 1917 рік

Розділ 2. Етнографічний аналіз етнічної групи України - росіян

2.1 Одяг

2.2 Кухня

2.3 Сімейно-шлюбні відносини

2.4 Духовна культура

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Етнічна група -- частка великого народу, яка компактно чи дисперсно проживає на корінній території іншого народу. Оскільки ж такі "етнічні групи" є часткою великого народу, їх правильніше називати національними меншинами.

Дана проблема є досить актуальною, оскільки росіяни є чисельною етнічною групою в Україні, тому необхідно досліджувати особливості їх культури, щоб прослідкувати, до яких змін це може призвести в середовищі українців.

Об'єктом дослідження є етнічна група України - росіяни.

Предметом дослідження є вивчення і виявлення тих властивостей етносу, завдяки яким він виділяється з-поміж інших етнічних меншин України. Тобто основний критерій:їжа, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні ділянки духовної культури: звичаї, обряди, вірування, народний календар, основні регулятори та стабілізатори сімейних і громадських взаємин -- звичаєве право, різні форми народного мистецтва, усна поетична творчість тощо. Поєднання в ній традиційного і нового, тих особливостей і рис, якими визначається етнічна індивідуальність і самобутність народу.

Мета дослідження - дослідити особливості етнічного і історичного розвитку етнічної групи України - росіян.

Завдання дослідження:

1. дослідити відмінності етнічного розвитку росіян на певних етапах історичного розвитку

2. дослідити розвиток матеріальної культури: одяг, їжа

3. дослідити особливості сімейно-шлюбних відносин росіян, традиційне російське весілля

4. дослідити духовну культуру

Це питання досі слабо вивчене у нашій науці, належно воно може бути з'ясоване лише на основі докладного картографування реалій традиційної народної матеріальної і духовної культури на території всієї України й опрацювання відповідних атласів хоча б основних компонентів цієї культури. І все-таки вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів, ці особливості залежать від того, які етнічні групи представлені на даній території.

Так, А. Шафонський у праці "Черниговского намесничества топографическое описание" з 1786 p. поділяв Лівобережну Україну на південну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої -- всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі -- литвинами; жителі степу називаються польовиками. Він докладно окреслив територію східної частини українського Полісся, назвавши повіти, які до неї належали. Локальні групи українців автор вирізняв на основі відмінностей традиційного одягу, господарського побуту, характерних рис зовнішнього вигляду населення і мовно-діалектних особливостей.

У "Записках о Малороссии, ее жителях й произведениях" (1798) Я. Маркович також виділяв різні локальні групи Лівобережної України. Степове населення південної частини України він називав степовиками або польовиками; характеризуючи їх, зупинявся на особливостях землеробства, тваринництва, бджільництва, садівництва та інших господарських занять, а також будівництва, одягу, звичаїв. "Українці рослі і статні, -- писав Маркович про степовиків, -- в рисах їх обличчя видна якась статечність, але в діях видаються розніженими..., не знають багатьох турбот і спокійні...". Цікаві спостереження містять його характеристики жителів "середньої смуги" -- між Поліссям та Степом, і українських поліщуків, яких також називав литвинами.

На певних особливостях і відмінностях традиційно-побутової культури населення різних місцевостей України, його локальних групах наголошували й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згадувалися карпатські етнографічні групи українців -- гуцули, бойки і лемки. У 20--30-х роках XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П. Шафарика, І. Вагилевича і Я. Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

У літературі з української етнографії є чимало праць, присвячених описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, Покуття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Буковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Цікаві спостереження та відомості стосовно етнографічного районування України містяться в різних фольклористичних, краєзнавчих, діалектологічних публікаціях.

При збиранні первинного етнографічного матеріалу широко застосовуються методи безпосередніх польових спостережень і фіксацій, опитування, анкетування, інтерв'ю. Етнографія широко використовує і дані писемних джерел, археології, статистики тощо.

Даний матеріал можна використати на уроках географії, трудового навчання. Можна також провести позакласну годину, на якій розглядалося б дане питання.

Розділ 1. Історичний аналіз етнічної групи України - росіян

1.1 XIV століття - перша половина XVII століття

З 14 до половини 17 ст. кількість росіян, точніше -- тогочасних жителів Великого Князівства Московського й інших російських земель на території теперішньої України була незначна. Здебільшого в Україні перебували тимчасово тільки одиниці: урядові або духовні особи та московські купці, які жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торгівельних коморах Києва, Чернігова, Луцька та інших міст України.

З середини 16 ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, в якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень. [1, C. 27-30 ]

Одночасно з переселенням українських і білоруських князів, бояр та їхніх слуг на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання Івана Грозного до Великого князівства Литовського, зокрема в Україну еміґрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу Великому князівству Литовському, які наділяли їх маєтками. До України і Білорусі тікали з Московщини від переслідувань московського уряду й Церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Церкви і за що їх вважали єретиками. Живучи на українських і білоруських землях, вони були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров, переслідуваний московським духовенством і переписувачами книг, він покинув 1566 Москву і переїхав на литовські землі, а згодом до Львова й Острога, де став основоположником українського друкарства і змінив своє прізвище на І. Федорович. [1, C. 30-32]

Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську 16-17 ст. Окремі росіяни, серед них письменники, мистці й ремісники, жили по українських монастирях, зокрема в Києві. Починаючи з 1640-х pp., в Україну прибували, щоб вчитися в Києво-Могилянській Колеґії, деякі росіяни, поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, Є. Славинецького, А. Сатановського. У 1680-х pp. у Київській Колеґії навчалися Каріон Істомін, пізніший начальник московського «Печатного двора», та Канон Зотов, згодом видатний російський мореплавець. У Києві вчилися також діти російської знаті, яка служила в Україні, серед інших сини князя Ромодановського, боярина П. Шеремєтєва та ін. [5, C. 21-25]

1.2 Друга половина ХVІІ - ХVІІІ століття

Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654. Початком цього була поява московських воєвод і військових залог у Києві та деяких інших українських містах. Встановлена початково на 2 000 піхоти, залога була незабаром (1661) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця в Старому Києві, навколо якої були розселені московські стрільці з ними жили і їхні родини. Крім того, тут були різні адміністративні службовці, а також ремісники та купці. За «Московськими статтями» 1665 гетьмана І. Брюховецького, московські залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені, Новгороді-Сіверському, Прилуці, Полтаві. За гетьмана І. Мазепи в гетьманській столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з Туреччиною (до 1700) і пов'язане з цим будівництво Печерської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі моск. військ. сили, а Полтавська поразка 1709 спричинилася до постійного перебування значних рос. військ на Гетьманщині. Вони, як і діяльність першої Малоросійської Колегії з великим штабом московських урядовців, призводили до все більшого втручання російського уряду у внутрішні справи України. Російські губернатори в Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини Глухові, обер-коменданти в Києві й коменданти в полкових містах, з чималою кількістю різних урядовців Росії -- все це сприяло збільшенню російського елементу в Україні і зростанню його впливу. [5, C. 25-29]

У першій половині 18 ст., серед інших росіян, які вчилися в Києві, був російський лікар К. Щепін з Вятки. З 1734 якийсь час у Києво-Могилянській Академії вчився також російський письменник і учений М. Ломоносов.

Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння на Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і емігрантів переходили здебільшого до російських високих достойників, які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах. Накинуті російським урядом гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли росіянам купувати землі в Україні. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини з Західною Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших м. Гетьманщини, купців Росії та їх прикажчиків. [6, C. 109-110]

Окрему групу російської масової колонізації на Україну становили так звані розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку Російської Церкви та уряду, тікали на Україну, де утворили низку так званих розкольничих слобод на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і Скоропадського. Не зважаючи на протести українських дідичів і гетьманського уряду, російський уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, легалізував їх становище в Україні, передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місцевої адміністрації. [6, C. 111-118]

Окремою, категорією російського населення, які переходила на Україну впродовж 18 ст., були різного роду втікачі: кріпаки, військові дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Гетьманської держави, на Землях Війська Запорізького Низового, на Слобожанщині, навіть на Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося в Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом російська адміністрація та місцеві дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця.

1.3 ХІХ століття - 1917 рік

Після поділів Польщі, а ще більше після невдалого польського повстання 1830-1831 деяке число росіян наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863-64 частину земель, сконфіскованих у польський поміщиків, російський уряд віддав росіянам. [9, C. 11-17]

Росіяни постійно напливали на слабо заселену південну Україну як до міст, так і до сіл. Деякі з них згодом були асимільовані українським населенням, збільшеним в наслідок міграційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де росіяни становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини російські селяни й далі, хоч і в невеликому числі, поселялися на півдні України. [13, C. 23-29]

За даними 1832, в українській капіталістичній промисловості росіяни посідали перше місце (44,6%; українці мали 28,7%), при чому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6% проти 22,2% українців), особливо виразну у вищих гільдіях. Натомість у групі міщанства росіяни мали лише 35,5% (українці -- 31,4%). Ця перевага російського елементу в торгово-промисловому житті України, в умовах капіталістичного розвитку країни, надавала більшим українським містам 19 ст. все більше російського характеру. [13, C. 29-41]

Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-их рр., коли воїни почали напливати до новопосталих потужних центрів важкої промисловості на Донбасі і в Дніпровському промисловому районі. У 1897 році росіяни становили вже 68% робітників у великій промисловості Катеринославської губернії. У світлі перепису 1897 на українській суцільній етнографічній території жило 3,8 млн. росіян на 27,8 млн. всього населення, тобто вони становили 11,7%. [14, C. 12-19]

Високий відсоток росіян жив у містах -- 42,3% від їхньої загальної кількості, 57,7% у селах. Серед міської людности росіяни становили 33,7% (українці -- 32,5%), у місті з понад 100 000 меш. навіть 53,4% (українці -- 12,6%), натомість серед сільської людности ледве 6,7% (українці -- 83,0%). Найбільші міські скупчення росіян такі: Одеса, Київ, Миколаїв, Катеринослав, Херсон і значно менші: Житомир, Полтава тощо.

Сільське російське населення жило, як правило, в окремих селах або,в частинах сіл, лише рідко всуміш з українцями.

Географічне розміщення росіян було нерівномірне. Вони були нечисленні в давно заселеній смузі Лісостепу (за винятком Слобожанщини) і північної України, разом близько 0,6 млн. (або 3% всього населення), у тому числі 134 000 у Києві. Більший відсоток росіяни становили в пізніше заселених краях, як на Півдні Україні, де їх було 1,2 млн. (у тому числі в Одесі 198 000) або 60% всього населення та на Кубані -- 340 000 (34%); 1 млн. росіян жило на Слобожанщині (у тому числі 100 000 у Харкові), частково спільно колонізованій з українцями. [14, C. 19-23]

За своїм соціальним складом росіяни на Україні були в усіх суспільних класах і прошарках населення. Найчисленнішою, особливо по містах, була верства чиновників -- службовців усякого роду цивільних і військових установ. Дуже сильною, поза купецтвом і промисловцями, була верства російських землевласників (поміщиків). Чимало росіян було в інтелігентських колах, зокрема серед професури і учительства вищих і сер. шкіл, а також поміж духовенством, здебільше у м. Безустанно збільшувалася кількість не лише сезонних, але й постійних російських робітників, сприяючи дальшій русифікації більших індустріальних осередків в Україні.

Окремими поселеннями в Україні жили російські селяни, спроваджувані російськими поміщиками або поселювані російським урядом і ті, що вільно поселювалися. [12, C. 205-211]

Отже, протягом ХІV- початку ХХ ст. століття велика кількість російського населення переселилися на територію України.

Ці процесі відбувалися в результаті різних історичний причин, висвітлених вище. Існували специфічні особливості розселення російського населення. В основному це населення зосереджувалось в містах, відокремлювалось від українців. За своїм соціальним складом росіяни на Україні були в усіх суспільних класах і прошарках населення.

Розділ 2. Етнографічний аналіз етнічної групи України - росіян

2.1 Одяг

У жіночому одязі, не виключаючи великої кількості видів типів, учені виділяють чотири чітко виражених комплекси, які відрізнялися один від одного складовими частинами крою та декором:

сорочку з поневою і головним убором сорокою;

сорочку з сарафаном і кокошником;

сорочку із спідницею-андараком;

сукня-кубельок.

Комплекс одягу з поневою включав у себе сорочку, найчастіше з косими поликами (плечовими вставками, що розширювали її верхню частину і комір; вони пришивалися або по основі, або по качку), поневу, пояс, фартух, нагрудник, головний убір типу сороки, прикраси з пташиного пір'я і бісеру, взуття плетене з лика або шкіряне. [2, C. 54-58]

Комплекс одягу з сарафаном складався з сорочки з прямими поликами або без поликів, сарафану, поверх якого надягали душегрею або каратащу - короткий нагрудний одяг на лямках, в холодну пору року - шугай в талію з рукавами і коміром, головного убору на жорсткій основі типу кокошника, переважно шкіряного взуття.

Комплекс одягу зі спідницею-андараком включав у себе сорочку з прямими поликами і відкладним комірцем, повстяну смугасту, рідше клітчасту спідницю, корсетку, широкий пояс, головний убір типу кокошника.

Комплекс одягу з кубельком (одяг типу незшитої спереду сукні) був характерним для одягу донських козачок і частково для козачок Північного Кавказу. Він складався з сукні, зшитої у талію, яка одягалася поверх сорочки з широкими рукавами. Сукню носили з довгими штанами і в'язаним ковпаком чи шапкою.

Народний жіночий костюм надзвичайно багатоскладовий. Ця складність поєднується з багатим оздобленням і декорацією одягу (візерункове ткацтво, багатошовні вишивки, шиття різними матеріалами, аплікація, інтенсивність забарвлення (іноді в одному костюмі - всі кольори спектру). Переважаючими кольорами були білий і червоний, а в одязі мешканок північних районів Росії і волжанок велике значення надавалося блиску й мерехтінню золотих і срібних ниток, переливам перламутру і перлів.

Основою жіночого й дівочого костюма була довга сорочка, переважно білого кольору, зшита з прямих полотнищ льняної або конопляної домотканої тканини. Верхню її частину «рукава» або «стан» - робили з тонкої і нарядної тканини. Нижню частину - подставу - виготовляли зазвичай з домашнього грубого полотна. Сорочки були з поликами (прямими або косими), тунікоподібні, з воротушкою (круглою вставкою біля коміра й на кокетці). Форма рукавів, що впливала на силует костюма, могла бути різною. Вони робилися прямими або такими, що звужувалися до кисті, пишними біля плечей або біля зап'ястя, вільними або у зборку, з ластовицями або без них, зібраними під вузьку обшивку або на широкий, прикрашений мереживом, манжет. [3, C. 84-88]

З другої половини XIX ст. все ширше використовувалися різноманітні тканинні нашивання, аплікація, тасьма, стрічки, мереживо. Основними місцями розташування узору були комір, плечі, рукави і поділ. У деяких випадках узори поміщалися уздовж сполучних швів рукавів, робилися вставки з набивних матеріалів по ліктю.

Сарафан -- термін східного походження, означав «одягнений з голови до ніг» і в документах XIV ст. застосовувався до чоловічого княжого одягу. За кроєм можна виділити чотири найбільш типових сарафани:

- косоклинний глухий сарафан. Його шили з перегнутого по плечах полотнища тканини, а з боків вставляли злегка скошені або подовжні клини;

- сарафан із швом спереду, тобто його перед складався з двох, а не одного, як у глухому, полотнищ тканини, сполучених застібками на мідних, олов'яних або срібних ґудзиках. Боки розширені додатковими клинами, що надавали силуету трапецієвидної форми;

- сарафан круглий або прямий на лямках, а також сарафан з ліфом. [3, C.88-93]

Сарафани шили з ситцю, шовку, атласу, сукна. Переважали блакитний, зелений, темно-синій і темно-вишневий тони. Спереду і по пелені сарафани прикрашалися кумачевими вставками, мереживом, стрічками, тасьмою, лелітками, позументом.

Жіночий селянський костюм повсюдно включав фартух, який за своєю конструкцією поділявся на декілька типів. Один з них, одягав через голову тунікоподібний фартух з рукавами або вузькими проймами - зазвичай входив у комплекс з поневою. [3, C.93-96]

З сарафаном зазвичай носили інші типи фартухів. Один з них кріпився зав'язками вище грудей, інший - «запан з нагрудкою» - зав'язувався на талії й додатковою тасьмою на шиї. З кінця XIX ст. набув поширення фартух, що зав'язувався на талії. Його носили із спідницями і пізніми типами сарафанів. Крім свого безпосереднього призначення - захисту одягу від забруднення, фартухи несли значне декоративне навантаження; закриваючи неприкрашені частини костюма, вони сприяли створенню цілісної колірної композиції ансамблю.

Важливою, а часом і обов'язковою складовою частиною нарядного жіночого й дівочого костюма був плечовий (нагрудний) одяг, який носили переважно у весняно-осінній період поверх сорочки, поневи і фартуха.

Одноманітні за кроєм, вони розрізнялися за матеріалом, вирізом коміра, наявністю або відсутністю рукавів, клинів, довжині, кількості і кольору прикрас і в різних губерніях мали різні назви: шушуї кас талан, сукман, навершн, бастрог. Залежно від пори року їх шили з полотна, тонкого сукна або шерсті, іноді багато орнаментували. Передню частину нагрудників прикрашали мереживними прошивками, аплікацією, кольоровою тканиною червоного, жовтого, синього кольору. [4, C. 5-8]

Важливим елементом жіночого костюма був головний убір. Дівочі головні убори були досить простими за формою і способом виготовлення. Пов'язки мали прямокутну форму й закріплювалися на голові за допомогою стрічок. їх найбільш раннім виглядом були головні рушники із смуги полотна з кінцями, які орнаментувалися вишивкою двостороннім швом, гладдю, напівхрестом, лелітками і металевою ниткою. Найпоширенішими були дівочі убори у формі вінка або обруча.

Жіночі головні убори Росії мали загальну назву «кокошник». Особливою відмітною частиною кокошника є наявність гребня, що пов'язує його з півнем і куркою. Найпоширенішими матеріалами, які використовувалися в орнаментації цих уборів, були білий бісер, фольга, скло, перламутр, перли. Серед орнаментальних мотивів переважали рослинні: гілки, квіти, дерева, а також зображення птахів. Основою для вишивки слугували шовк, бархат, позумент. Кокошники коштували дуже дорого, тому ретельно зберігалися в сім'ї і передавалися з покоління у покоління.

Іншим різновидом головних уборів була, шамшура - тип шапочки з округлим твердим дном і зав'язками позаду. Способи орнаментації її найбільш святкових екземплярів часто схожі з прикрасами кокошників. [4, C. 8-12]

Обов'язковою приналежністю будь-якого селянського костюма, як жіночого, так і чоловічого, був пояс, їм підперезували сорочки, сарафани, верхній одяг. Залежно від призначення пояс підв'язувався під грудьми або під животом. Якщо сарафан був зшитий з дорогих тканин, наприклад, штофа, парчі, оксамиту, пояс іноді зав'язувався на сорочці під ним. Дівчата носили на поясі багато орнаментовані вишивкою, аплікацією кишені чакомники. Жінки - невеликі кишеньки-гаманці для грошей і дрібних предметів. Чоловіки підвішували на пояс гребні, кисети, пристосування для добування вогню. Пояси були плетеними, тканими. Довжина й ширина поясів була різною й залежала від їхнього призначення й регіону носіння. З найдавніших часів він вважався оберегом господаря.

Одяг чоловічого населення, у порівнянні з жіночим, був менш різноманітним, більш простіший і спокійніший у своєму колірному і декоративному рішеннях. Основними його елементами були сорочка, порти (штани), пояс. Як правило, їх шили з льняної, конопляної, шерстяної тканин домашнього виготовлення.

Найдавнішою частиною чоловічого костюма була коротка, до колін тунікоподібна сорочка з прямим, частіше косим розрізом коміра, справа або зліва, яку носили поверх штанів -косоворотка. Застібали комір на ґудзик. На спину й груди підшивався з внутрішньої сторони трикутний шматок тканини «подоплека». Сорочки обов'язково підперезувалися домотканим або шкіряним нешироким поясом, що часто закінчувався кистями. Рукави сорочок були довгі й широкі і у зап'ястя схоплювалися тасьмою. Полотняні сорочки прикрашали тканням або вишивкою червоного кольору по коміру, розрізу на грудях, краю рукавів і пелені. Орнаментальні мотиви й способи їхнього нанесення були ті ж, що і у жіночих сорочок. Найбільш нарядними були весільні й святкові сорочки молодих чоловіків. Прикраси на них розташовувалися іноді не тільки на грудях, але і на спині й були багатоколірними, численними й різноманітними за технікою виконання.

Чоловічі неширокі штани порти шили із смугастої чи білої тканини, в холодний час - з домотканого сукна. Штани робилися приблизно по щиколотку завдовжки і на гомілці заправлялися в онучі. Як правило, вони не прикрашалися. Під штани чоловіки одягали підштаники.

Головні убори російських селян надзвичайно різноманітні, але основними були валяні з білої, сірої або коричневої шерсті капелюхи двох видів -- з тулією і невеликими полями і ковпаками-валянками без полів. Весільні капелюхи рясно прикрашалися. Зимові хутряні шапки були представлені у вигляді вушанки. Городяни носили шкіряний або матерчатий картуз. [7, C. 31-33]

Форми верхнього народного одягу були нечисленними і зазвичай одноманітні як для чоловіків, так і для жінок. Шили його з полотна, саржі, домашнього сукна або хутра, залежно від сезону. У весняно-осінній період найбільш поширеними були свитки, каптани, азями, армяки, сіряки, сермяги, зіпуни, різні за кроєм (з цілісною або відрізною спинкою, інколи з бічними клинами), але всі з глибоким запахом або застібкою на ліву сторону. У деяких випадках каптани прикрашалися (край правої половини, кут її у подолу, клапани кишень). Малюнок складався з кольорової тасьми, смуг кумачу і оксамиту, тканинної аплікації, ґудзиків, вишивки кольоровими нитками. Верхній одяг козаків формувався під сильним впливом одягу сусідніх народів. етнічний історичний росіянин україна

Взимку як верхній одяг використовували шуби, кожухи й кожушки чорного або буро-коричневого кольору. Носилися вони, як правило, хутром всередину. Прикраси шуб аналогічні прикрасам каптанів, іноді вони оброблялися хутром іншого кольору. [7, C. 33-36]

Одяг завжди підкреслював сімейні й вікові відмінності. Так, діти п'яти - семи років зазвичай одягалися однаково. Хлопчики та дівчатка ходили, в сорочках, зшитих з батьківських старих речей чи доношували одяг старших братів та сестер. Сорочку доповнював пояс. Тільки у підлітковому віці (14-15 років) у дитини з'являвся одяг, що вказував на стать. У хлопців сорочка доповнювалася штанами. Дівчата мали право носити дешеві прикраси: сережки, буси, нанизані з сухих ягід, кісточок, різноманітні стрічки. У будні основним одягом дівчат-підлітків була сорочка. На свята вона доповнювалася сарафаном чи спідницею. Верхнього одягу діти та підлітки не мали - по мірі необхідності одягали речі дорослих.

Костюм дівчат і хлопців шлюбного віку був складніший дитячого. Складала його більша кількість речей, зшитих обов'язково з нової, а для свят - з дорогої фабричної тканини. Дівочий костюм від одягу жінки відрізнявся головним убором. Дівчата носили головний убір, відкриваючи волосся згори, що дозволяло бачити косу. Дівоча коса сприймалася селянами як символ краси, невинності, шлюбних можливостей. її заплітали у три, чотири й більше пасма, прикрашали стрічками, квітами. Мили волосся в лазні лугом - водою, прокип'яченою з деревною золою, відварами з цибульного лушпиння, ромашки, кропиви, мазали часниковим і цибульним соком, сметаною, кислим молоком. [8, C. 143-145]

Костюм хлопців складався з сорочки, підштаників, штанів, пояса, шапки, в деяких районах жилета чи піджака. Хлопці та дівчата завжди мали спеціально для них зшитий верхній одяг для зими, весни і осені. Крім того, дівчата надягали сережки, буси, намиста, каблучки, браслети, гайтани (до 10 см шириною), наспинні й поясні підвіски; хлопці - ланцюжки, кулони, каблучки, нашийні хустки. Костюм міг доповнюватися такими новомодними предметами, як печатки, парасольки, дзеркальця - у дівчат; годинники, трості - у хлопців. Багатство прикрас було особливістю молодіжного костюму. У якості косметики використовували буряк, сажу, муку.

Одружені жінки носили головні убори, що повністю покривали волосся, яке було заплетене у дві коси чи зав'язане вузлом. Одружені чоловіки відрізнялися манерою носіння верхнього одягу, головного убору, зав'язуванні поясу та інше. Одяг чоловіків і жінок був менш прикрашений, ніж одяг неодружених. Також вони відрізнялися кольором і. покроєм, окремими деталями, матеріалом, насиченістю орнаменту. [8, C. 145-150]

Одяг літніх людей наближався за своїм покроєм до дитячого (тобто, статеві відмінності зникали). Він носився без усяких прикрас і шився із тканин білого чи темного кольору. Літні жінки одягали поверх сорочки замість сарафану чи поневи широкий балахон, нагрудник, фартух, які були пошиті зазвичай зі старих, ношених речей. Літні чоловіки ходили у непідперезаній сорочці, в одних підштаниках без штанів. Не було у літніх людей і святкових костюмів. Вдови, вдівці, солдатки, як і літні люди, носили траурний білий і чорний одяг без прикрас. Старі діви не мали права одягати костюм одружених жінок. Вони плели косу як дівчата, покривали голову хусткою, їм заборонялося надягати кокошник, сороку, носити поневу. Ходити вони могли лише в білій сорочці, темному сарафані, нагруднику.

Взуття було майже однаковим для чоловіків і жінок і розрізнялося тільки розміром і прикрасами. Найпоширенішим її видом були личаки косого плетіння з лика або берести. Зустрічалися личаки з круглою головкою, високим задником і товстими бортами, а також з трапецієвидною головкою. Для тепла й міцності підошви взуття обпліталися конопляним мотузком. Личаки одягали поверх онуч - прямокутних смуг тканини, що оберталися навколо ноги. Влітку носили полотняні, а взимку суконні онучі зазвичай білого кольору. Онучі закріплювалися на нозі білими або чорними спеціальними або прядивними - вірьовками -- волоками, що доходили завдовжки до чотирьох метрів. Разом з личаками існувало ще декілька різновидів плетеного взуття - ступні, ходаки, чуні. Плетене взуття мало дуже малий термін служби. "Взимку воно проношувалося за десять днів, після відлиги - за чотири, влітку, в жнивну пору - за три. Тому більшість люду ходила босоніж. [8, C. 150-153]

Найбільш примітивним шкіряним взуттям були поршні - зшиті з одного або двох шматків шкіри і закріплені на нозі протягнутими в прорізі ремінцями або вірьовками. У зимовий час носили валяне взуття: валянки, катанки. їх підшивали шкірою, щоб не промокали.

Жіноче шкіряне взуття в порівнянні з чоловічим було більш декоративним і конструктивно різноманітним. Коти - тверді шкіряні туфлі з округленими або трапецієвидними носками, на досить високому каблуці - носили з панчохам. На відміну від повсякденного взуття, вони завжди багато орнаментувалися аплікацією з різнокольорового сап'яну, сукна, лелітками. На задники й каблуки набивалися дрібні мідні гвоздики, які створювали своєрідний орнамент. Іноді ззаду прикріплялися бубонці або дзвіночки, які разом з бубонцями на поневах створювали своєрідний шум при русі.

2.1 Кухня

Основу харчування більшості населення складали хлібні, мучні й круп'яні страви. Переважав кислий, житній чорний хліб. Росіяни робили мучні киселі - житні, вівсяні, пшеничні, горохові; випікали пироги з різною начинкою з риби, м'яса, домашньої птиці та дичини, грибів, сиру, овочів, ягід, фруктів. Готували також млинці, оладки, пишки (смажені на маслі), баранки, бублики (із заварного тіста), калачі та іншу випічку. Млинці інколи заміняли хліб. їх пекли з різної муки:брали ячмінну муку, вівсяну й гречану, просяну. Значне місце у раціоні росіян займали круп'яні каші: гречана, пшенична, пшоняна, вівсяна, рідше - ячмінна, житня. Залежно від співвідношення зерна і води були каші круті, розмазні й кашиці. Готувалися вони з добавками тих продуктів, які використовувалися в начинку для пиріжків.

Смакова різноманітність однорідних блюд досягалася, з одного боку, різницею у тепловій обробці, з іншого - застосуванням різних масел, переважно рослинних (конопляного, льняного, горіхового,оливкового, пізніше - соняшникового), а також вживанням пряностей цибуля, часник у великих кількостях, петрушка, аніс, коріандр, лавровий лист, чорний перець, гвоздика, імбир, кориця, шафран, кардамон.

З овочів особливо багато вживали капусту у свіжому, більшу частину року - у квашеному вигляді. З неї варили щі. Існувало багато рецептів готування капустяної юшки: кислі, свіжі, добові, пісні, з крупою і без неї, весною у щі добавляли щавель, кропиву. Буряк і морква у супах використовувалися рідко. З XIX ст. ріпу витіснила картопля. Останню варили, смажили, товкли, пекли, і готували кисіль, використовували у супах та інше. Рідкі гарячі блюда, які тоді називалися «вариво» або «хлебово» з'явилися на Русі ще здавна: спочатку юшки, щі, пізніше борщі, солянки, розсольники, окрошки. У XIX ст. ці рідкі страви одержали загальну назву - супи. Через пісні дні м'яса й молока росіяни вживали порівняно мало. М'ясо (переважно телятину, птицю, рідше - свинину, баранину) варили в щах, кашах, солили, коптили, в'ялили, з XVI ст. - смажили. Молоко пили у сирому, топленому, кислому. З молока робили сир, вершки, сметану, масло, сироватку, кисляк, ряжанку.

З напоїв традиційними були хлібний квас, пиво, відвари з лісових трав, сидр, морс, узвар,мед уставлений, який готувався за містом» близьким до приготовлення виноградних вин, мед хмільний -- з додаванням до меду, крім ягідних соків, хмелю; мед варений - продукт, близький за технологією до пива. На святковий стіл подавали також виноградні вина, різні настойки й наливки.

Росіяни їли зазвичай чотири, рідше тричі на день. Сніданок з'їдали рано вранці, у більшості випадків ще до сходу сонця. Обід бував до полудня між 8 і 11 годинами. Третя трапеза («полуденок») відбувалася після 1 полудня, між 12 і 14 годинами. Вечеряли перед відходом до сну, між 18 і 20 І годинами. Влітку, під час польових робіт, вечеряли пізно, між 21 і 23 1 годинами, а взимку - відразу після настання темряви. Там, де їли лише тричі 1 на день, випадав полуденок. [4, C. 12-15]

Перед їжею зазвичай мили руки і витирали їх рушником; потім читали перед іконами молитву і тільки після цього сідали за стіл. Тарілок не подавали, навіть при гостях, оскільки давній звичай вимагав, щоб усі їли із спільної миски чи горщика. Хазяїн сидів на почесному місці під образами. У росіян суп з нарізаним м'ясом чи рибою з'їдали у два прийому: спочатку сьорбали рідину без м'яса, а вдруге господар, сказавши: «З шматочками!», давав тим самим дозвіл брати і м'ясо. Коли сьорбали ложками, то щоразу, зачерпнувши їжу з тарілки і хлебнувши, облизували ложку з обох боків і клали її на стіл. Лише прожувавши їжу і проковтнувши її, знову брали ложку і черпали нею з тарілки. Той, хто ложку не клав, вважався ненажерливим. Вважалося також непристойним, сидячи за столом, не випускати з рук хліб. Вставши зі столу, всі присутні молилися перед іконами, гості дякували господарям. Зазвичай сімейний обід складався з двох страв: супу й каші чи ще чогось іншого; три страви бували рідко. На святковому обіді могло бути до 10-15 страв. На званих обідах спочатку вживали рідкі страви і лише потім густі; рибу подавали до м'яса, а молочні пригощення й солодощі опісля.

2.2 Сімейно-шлюбні відносини

У XIX ст. у росіян важливу роль відігравала велика патріархальна сім'я (сімейна община), що складалася з кількох поколінь кровних родичів (батьки, одружені сини з їхніми сім'ями, інколи сім'ї братів голови сім'ї), яка налічувала до 50 осіб і які спільно володіли нерухомим і рухомим майном. Усе, що здобувала така велика сім'я, надходило в спільне користування. Винятком було лише жіноче майно: придане невісток і одержане ними від батьків майно - все це вважалося їхнім особистим. На чолі сім'ї стояв старший за віком чоловік (банко, дід) -«большак», «старшой», який керував справами сім'ї, платив податки, укладав угоди, вів покупки, видавав заміж і одружував. Дружина його - це «большиха» «старшая» - керувала веденням домашнього господарства і всім жіноцтвом (дочками, невістками).

Весілля грали у вільний від сільськогосподарських робіт період. Істотне значення мав і церковний календар, тому весілля не призначали на дні посту. Зручним часом, коли відбувалося більшість весіль, вважалися осінній м'ясоїд, тобто від Успіня (28 серпня) і до різдвяного (Філіппова) посту (27 листопада); зимовий м'ясоїд, який починався з Різдва (7 січня) і тривав до Масниці, це був найбільший весільний період у році. У весняно-літній період весілля починали справляли з першої неділі після Пасхи і до Трійці, а також від Петрова дня (12 липня) і до Спаса (14 серпня).

Весільний цикл традиційно поділявся на декілька етапів: довесільні обряди (знайомство, оглядини нареченої, дівочі ворожіння); передвесільні обряди (сватання, оглядини господарства нареченого, пропій, зговір, дівич-вечір, парубоцький вечір); весільні обряди (від'їзд молодих, весільний поїзд, вінчання, весільне гуляння); післявесільні обряди (другий день, візити до родичів молодих). [2, C. 58-60]

У ролі сватів виступали або спеціальні свахи, або родичі нареченого. Щасливими для сватання, як і для весілля, вважалися непарні числа, як 3, 5, 7, 9, а також легкі дні тижня - неділя, вівторок, четвер і субота. Ситити відправлялися після заходу сонця. Воно проходило в алегоричній формі: «шукаємо теличку, чи не заблукала вона сюди» або «у вас товар, у нас покупець», або «у вас куниця, у нас мисливець» і т.д. У випадку позитивної відповіді батьки молодої і сваха тричі обходили навколо столу, хрестилися на образи і після цього розходилися.

Як правило, за сватанням слідували оглядини господарства жениха, особливо в тому випадку, якщо свати приїжджали з чужого села. Задовольнившись результатами оглядин, у домі нареченої влаштовували пропій і зговір, де збиралися найближчі родичі нареченого й нареченої і обговорювали умови укладання шлюбу, матеріальні витрати на весілля, подарунки молодим, встановлювався час весілля та інше. Після обіду наречена роздавала подарунки родичам жениха. Після заручин відмовитися від шлюбу не могла жодна з сторін.

Перед самим весіллям у дім жениха перевозили на возах чи санях посаг нареченої. Під час дівич-вечора здійснювалися ворожіння, на яких визначалося майбутнє молодої та її подруг, готувалися подарунки жениху, його родичам. На цьому вечорі наречена прощалася і подругами і, оплакуючи своє дівоцтво, причитала (голосила), виконувалися жалісливі пісні. У кінці дійства приїздив наречений з товаришами і вечір закінчувався веселою вечерею. [2, C. 60-68]

Активними учасниками весілля були так звані весільні чини. З боку нареченого обиралися; дружко (дружка) -- головний розпорядник весілля, людина жоната, енергійна, говірлива; був пов'язаний хрест-навхрест двома рушниками - від нареченого і від нареченої; піддружє помічник дружки; сващ - жонатий родич, який вів весілля разом з дружкою; сваха, хресні батьки, дядька - шафер, який супроводжував молодого до вінця; бояри-друзі й родичі нареченого. З боку нареченої обиралися: повивальна сваха - повивала голову нареченої у жіночий убір, супроводжувала її до вінця; хресні батьки; постільниці (дві жінки), які готували шлюбне ложе, дружки - подруги молодої. Нареченого й наречену називали «молодий князь» і «молода княгиня». Кожен персонаж весілля відрізнявся своїм одягом або якимсь його додатковим ритуальним елементом. Зазвичай це були рушники, стрічки, хустки, вінки, зелені гілки. Наречена під час весілля кілька разів міняла одяг і головний убір, що означало зміни у її становищі.

Ранок весільного дня починався з прощанням молодої з дівочою красою, з подругами, з рідною домівкою. Тітка нареченої одягала її до вінця. Весільне плаття було біле або червоне (ці кольори символізували собою скорботу), тобто дівчина вважалася померлою для свого роду, оскільки переходила жити у дім чоловіка. На голову одягали вінок з різних квітів зі стрічками. Біла фата й біла сукня набула поширення лише в 60-ті роки XIX ст. Обов'язковим обрядом під час прибуття молодого до будинку нареченої був викуп коси й місця поряд з молодою. Платив зазвичай дружка. Косу продавав молодший брат нареченої. Перед від'їздом до вінця молодих благословляли іконою і хлібом батьки дівчини. До вінця їхали з піснями, поверталися знову під пісні. Односельці нерідко зупиняли весільний потяг, загородивши дорогу і виставивши хліб-сіль. Це вважалося добрим знаменням, за це пригощали їх вином. Назустріч потягу хлопці стріляли з рушниць (вважалося, що гучні звуки відлякують нечисту силу).

Після вінчання молоді їхали у дім жениха. Там їх зустрічали батьки молодого, благословляли шлюбну пару, осипаючи їх зерном і проводжаючи за весільні столи. У певний час бенкету свахи «обкручували» наречену, Замість однієї дівочої заплітали дві коси, укладаючи їх на голові у вигляді кола,, «ріжків» і покривали жіночим головним убором. [4, C. 3-5]

Коли весілля було у розпалі, молодих проводжали в нежитлову частину будинку: в лазню, в кліть, на сінник чи хлів, де відбувалася між ними перша шлюбна ніч. Перед спанням дружина зобов'язана була зняти з чоловіка чоботи, демонструючи свою покірність, і подати батіг. Чоловік у відповідь повинен був заздалегідь покласти в чоботи гроші, які йшли молодій дружині на знак, того, що він шануватиме її, а прийнявши батіг, тричі ударяв жінку, щоб у сімейному житті більше ніколи не бити.

На ранок, а іноді в той же вечір, свахи демонстрували всім присутнім простирадло чи сорочку молодухи - доказ невинності нареченої. У випадку втрати цнотливості до весілля, батьку нареченої підносили чарку без дна, а матері - кусок житнього пирога, в якому пальцем робили дірку, а родичам молодої - діряві пряники. Якщо молода довела свою невинність, всі гості вбиралися у червоний одяг, пов'язували червоні хустки на жердини і з такими прапорами ходили по селу.

На другий день весілля молодожонів чекала велика кількість випробувань: і сміття від грошей відокремлювати, і гостей млинцями пригощати; молоду дружину заставляли носити воду, перевертаючи при цьому відра; підмести підлогу, кидаючи під ноги солому, черепки битого посуду, гроші; вимагали подоїти корову та інше. Зазвичай родичі молодих були ряджені: одягалися ведмедями, баранами, горбунами, лікарями, попами, циганами, мінялися одягом. У кінці дійства розрізали весільний коровай і пригощали всіх гостей. Іноді бенкет продовжувався і на третій день, і далі - вже в будинках родичів.

2.3 Духовна культура росіян

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. Виділяють три типи обрядовості: сімейну та календарну, трудову.

Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'ї трудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички. Усім розмаїттям своїх художніх, емоційних, атрибутивних, пісенно-музичних засобів трудові свята сприяли вихованню у молоді любові до нелегкої хліборобської праці, до землі, прищеплювали своєрідний «кодекс хліборобської честі».

Сімейне життя росіян традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Основні елементи сімейної обрядовості - родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, перше підстригання, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

Календарні свята й обряди - складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, естетичні традиції та пережиткові звичаї. До складу річного аграрного кола входили і зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят росіян були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження й маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та. щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та інше.

Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та родючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Зимові Свята відзначають протягом двох тижнів між двома християнськими святами - Різдвом і Водохрещенням, з 7 до 19 січня (з 25 грудня (зимове сонцестояння) до 6 січня за старим стилем). Основним змістом обрядів, що збереглися з язичницьких часів, було спілкування зі світом мертвих, із предками, від яких залежав добробут живих. Кожна родина очікувала колядників, готувала частування. Уже саму їхню появу під вікнами вважали доброю прикметою, наданням честі хазяїну будинку. Вечірні обходи дворів супроводжували співом особливих величальних пісень, названих за їхнім приспівом «колядками», «виноградіями», у яких славили хазяїв дому і бажали родині багатства, врожаю, багатодітності, а дорослим дітям - швидкого весілля. Господарі обдаровували колядників особливою обрядовою їжею: фігурним печивом, що зображувало домашніх тварин, домашньою ковбасою. І це була не просто плата, а своєрідний магічний акт, покликаний, як і весь обряд, забезпечити удачу родині у наступному році. Протягом двох тижнів усе сільське населення збиралося на вечірки, так звані «ігрища», на яких співали хороводні, танцювальні пісні, частівки, влаштовували усілякі ігри, приходили ряджені. Закінчувалися Святки водосвяттям на Водохрещення. Купалися в освяченій ополонці, щоб очиститися від гріхів. [11, C. 28-30]

Масницю святкують на останньому тижні перед Великим постом. Очікуючи гарний врожай, трудівник-хлібороб починав готуватися до майбутніх польових робіт. Святкуючи масницю, він ніби сприяв весняній і літній родючості землі, наближав весну і відсував у минуле зиму, влаштовував їй «проводи». Піснями й обрядами на цьому святі заклинали сонце, викликали його весняне розгортання. Цей тиждень був пов'язаний із спомином предків, що особливо яскраво виражено у звичаї пекти млинці, що є необхідною приналежністю поминок. Так, перший млинець клали на слухове віконце: «Чесні батьки наші, от для вашої душі млинець!» У той же час, форма млинця - символічний знак сонця. І в деяких селах перший млинець господарки виносили на двір і клали на землю - у дарунок.

Другий день масниці - вівторок - звався «загравальним». У цей день відбувалися ігри й потіхи: влаштовували катання з гір, балагани для блазнів, дівочі гойдалки, поїздки на конях у санях. Дітвора обходила двори і за виконання пісень отримувала від хазяїв млинці. Четвер вважали розгульним і називали «розгуляй-четвер». Наступні два дні були «гостьовими», їх і присвячували ходінню до рідних. У суботу зводили сніжні містечка, які уособлювали затишний притулок зими. Узяття й руйнування такого містечка знаменувало перемогу весни над зимою. Влаштовували і кулачний бій, одну з улюблених розваг росіян. На масницю вшановували молодят. Вони повинні були брати участь у катаннях, з'являтися в найкращому одязі, прилюдно цілуватися. Неділя, останній день свята, носить кілька назв: «проводи», «прощання». У цей вечір усі просили прощення в рідних і знайомих за усі свої гріхи, зроблені протягом року. Люди як би очищалися від образ і скверни. Зранку дітлахи збирали дрова дня багаття, палити масляницю.

Біля вогнища збиралося завжди чимало народу, було весело, звучало багато пісень. Масницю підносили до багаття, роздягали і кидали у вогонь. Головешки і попіл збирали й розкидали по полю, щоб додати силу й родючість озимим посівам.

На Благовіщення (25 березня, 7 квітня за новим стилем) прийнято було випускати на волю птахів. Цей звичай пов'язаний із уявленнями про птаха як Божої вісниці і як посередника між людьми і душами померлих предків. Вважалося, що в цей день Бог благословляє землю, відкриваючи її «для сіяння». На Благовіщення до столу подавали кулеб'яки, пироги з начинкою з грибів і риби, а також різні рибні блюда.

На Вербну неділю (за тиждень до Пасхи) прийнято освячувати в церкві гілочки верби, які за уявленнями, мали плодоносні, цілющі й охоронно-магічні властивості. Вважалося, що якщо в будинку зберігається освячена верба, то в нього не вдарить блискавка, нечиста сила не перейде поріг, не буде пристріту його жителям, хворість обійде худобу, жінка народить багато дітей. Прийнято дітей і худобу злегка бити вербою для здоров'я й росту. [11, C. 30-32]

На Чистий четвер прийнято зранку викупатися, спалити стару солом'яну постіль, старе взуття, одяг, взуття; провітрити й просушити вміст скринь; робилося ретельне прибирання будинку і двору; чистилися срібні речі й оклади ікон; виконувалися заклинальні обряди, спрямовані на охорону домашньої худоби від хижих звірів. У цей день жінки готували паски, фарбували яйця.

Великдень - найбільше християнське свято. Люди, поздоровляючи один одного з цим святом загальної радості й пожвавлення, христосувалися і дарували фарбовані яйця, якими першими розговлялися. Частину освячених яєць берегли протягом року. їх використовували, коли хотіли уберегти хату від пожару, посіви від граду. Хто вмирав на Великдень, того ховали з яйцем у правій руці.

23 червня (6 липня) росіяни відзначають свято Івана Купала, під час якого здійснювалися ритуальні очищення вогнем і водою, а також юнаки і дівчата робили ляльок Купала і Марену. Вважалося, що перестрибуючи через багаття, люди очищалися перед початком жнив, ставали здоровими і набиралися сил. Дівчата і хлопці, схопившись попарно за руки, перестрибували через полум'я, пов'язуючи з удачею чи невдачею долю свого подружнього життя. У купальських багаттях матері спалювали сорочки, узяті з хворих дітей, щоб разом з цією білизною згоріли і самі хвороби. Попіл від купальських багать розсіювали по полях. [11, C. 32-34]


Подобные документы

  • Суть та поняття русифікації, головна мета її проведення - створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Основні кроки та етапи русифікації на Україні, мова як основне її питання. Роль росіян в Україні та їх заохочення.

    реферат [55,0 K], добавлен 19.02.2010

  • Навчальні заклади України першої половини ХІХ ст. Аналіз педагогічних думок І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Духновича, М. Максимовича та членів гуртка передової західноукраїнської молоді "Руської трійці" – М. Шашкевича, І. Вагилевича.

    курсовая работа [72,0 K], добавлен 06.05.2014

  • Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014

  • Особливості розвитку культури України в умовах реакційної політики царизму і Австро-Угорської імперії. Школа, наука, перші університети. Становлення літературної мови: І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко.

    контрольная работа [53,8 K], добавлен 28.02.2009

  • Суперечності розвитку української культури у другій половині XVIІ і на початку XVIII століття. Культурний підйом України на межі XVIІ-XVIII століть. Національна своєріднсть і специфіка українського мистецтва у другій половині XVIІ-XVIII століття.

    реферат [27,8 K], добавлен 05.10.2008

  • Витоки українського етносу. Давні риси української мови. Київська Русь, ранньоукраїнська держава. Давньоруська народність: історична реальність і ідеологічна вигадка. Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів. Мовна ситуація в Київській Русі.

    реферат [92,1 K], добавлен 27.02.2009

  • Дослідження витоків та розвитку культури індіанців Сполучених Штатів Америки. Маунд як явище індіанської культури. Особливості культури індіанських груп від Аляски до Флориди. Мови північно-американських індіанців, їх значення для розвитку сучасних мов.

    курсовая работа [87,1 K], добавлен 05.05.2012

  • Вивчення особливостей зародження в Україні соціального прошарку промислової буржуазії. Характеристика буржуазних реформ першої половини XIX ст., які надавали всім станам суспільства однакові права. Значення купецького капіталу для розвитку промисловості.

    контрольная работа [24,9 K], добавлен 26.09.2010

  • Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

    дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Дослідження діяльності краєзнавчих, історичних та історико-філологічних товариств, які виникають на території України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Видавнича та наукова робота наукових історичних товариств, при вищих навчальних закладах.

    реферат [23,4 K], добавлен 12.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.