2. Трагедія Голодомору 1932-1933 рр.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: "Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р. " Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. Лише на 12% був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". За пом'якшуючих обставин такі "антидержавні злочини" каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: "Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології".

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, "першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство". Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: "У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства".

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну! "

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік. У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом "Україна... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу". Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті "Правди" від 7 січня 1933 р. під заголовком "Україна - вирішальний фактор зернозаготівель". Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27% загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38% плану зерно заготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

У нашому розпорядженні тепер - уся демографічна статистика 30-х pp. Можна нею користуватися як збільшуваним склом, вивчаючи при потребі дані про природний рух населення за місяцями і по районах.

Співставлення даних переписів і природного та механічного руху народонаселення у десятирічному проміжку між ними дозволить зробити вірогідні припущення щодо втрат, викликаних голодом 1933 р. За 10 років чисельність населення України не тільки не збільшилася, а навіть зменшилася на 538 тис. чоловік. Саме з цієї вражаючої цифри треба починати аналіз демографічних втрат.

Розглянемо кількість народжень і смертей, зареєстрованих у республіці відділами запису актів громадянського стану (тис. чоловік):

У якій мірі ця статистика відбивала дійсність? Очевидно, як будь-яка статистика реєстраційного характеру. У різних місцевостях через різні причини міг бути і таки спостерігався недооблік народжень або смертей (переоблік, зрозуміло, мав місце у виняткових випадках). І все-таки точність цих даних достатня, бо вона, в усякому разі, істотно перевищує точність іншого компоненту розрахунку демографічних втрат, яким доведеться користуватися далі - відомостей про механічний рух населення. Єдиний виняток становить 1933 рік. Не треба обґрунтовувати, що тоді робота державних органів, у тому числі відділів ЗАГСу, в сільській місцевості була у значній мірі паралізована.

Якби якість реєстрації смертей відділами ЗАГСу в 1933 р. збереглася на попередньому рівні, питання про демографічні наслідки голоду перестало б існувати як наукова проблема. Ми знали б цілком точно, хто, де, коли і від чого помер. Проте це питання існує! Наведені тут цифри офіційної статистики природного руху в рік голодомору аж ніяк не відбивають реального стану. Щоб встановити його, треба визначити природний приріст населення у міжпереписний період з урахуванням нормальної смертності у 1933 р. і зробити поправку на сальдо механічного руху за ці 10 років. Тоді, знаючи точні цифри народонаселення України за переписом 1926 і 1937 pp., тобто по обидві сторони від 1933 p., ми дістанемо дефіцит, який матиме тільки одне джерело - смертність під час голодомору.

Проаналізуємо помісячну динаміку природного руху в сільській місцевості усієї республіки за 1933 і попередні роки (у тис. чоловік):

Динаміка наведених даних відповідає подіям, що відбувалися на селі. У 1932 р. народжуваність від найвищої у січні поступово зменшилася до найнижчої у грудні. Це узгоджується, враховуючи дев'ятимісячне запізнювання, з коливанням в інтенсивності голодування населення. Викликаний хлібозаготівлями зими 1931 - 1932, голод 1932р. досяг максимуму у квітні -травні. Документи свідчать, що випадки голодної смерті були досить частими, але до голодомору не дійшло. Зростання смертності населення підтверджує й це. Вона перевищувала рівень народжуваності чотири місяці. Вперше це сталося у червні, коли почастішали випадки смерті селян, виснажених попереднім тривалим голодуванням. Останній квартал року теж характеризувався негативним сальдо природного руху населення. Це пояснювалося згадуваним уже зменшенням народжень.

У 1933 р. та динаміка народжень і смертей, яку вдалося зареєструвати відділам ЗАГСу, засвідчує сама за себе. Смертні випадки в усі місяці цього неймовірно тяжкого року перевищували кількість народжень, інколи-більш як удесятеро.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику - з усіма її страхітливими наслідками - швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: "Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас".

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що "селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням". У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: "спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму - індивідуальне селянське господарство". Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети "Нью-Йорк Тайме" Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). "За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність" його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним". До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, "ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя".