Історія України

26. самого початку 19 століття український національний культурний рух був тісно пов'язаний з політичним. Багато українців були дійсними членами загальних російських масонських організацій, які просували ідею створення "правового суспільства" - з людей, наділених рівними правами. Вони брали участь у таємних об'єднаннях, спрямованих проти російської монархії. Населення Лівобережжя підтримало визвольний бунт польських землевласників 1830-1831 рр. Етнічні українці пліч-о-пліч з поляками стали на захист свободи Польщі під час повстання 1863-1864 рр. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була важливою складовою шляху до консолідації національного визвольного руху. Це була нелегальна політична організація, створена в Києві в 1846 р. представниками української національної інтелігенції. Т.Шевченко також поширював ідеї національного визволення у своїх поетичних творах. Метою діяльності Братства було досягнення державної незалежності України та визнання її рівноправним членом конфедерації незалежних слов'янських держав з українським політичним центром у Києві. Найактуальнішими завданнями Братства були боротьба за ліквідацію монархічної системи Російської імперії та відміна кріпацтва. Практична діяльність організації була зосереджена на освіті та пошуку шляхів підвищення економічного розвитку України. Соціальна боротьба перетворилася на нову силу наприкінці 19 ст. В середині 1850 рр. селянський рух охопив 422 селища Київської, Катеринославської та Херсонської губерній. В повстаннях селян зазвичай брали участь студенти Харківського та Київського університетів. Аграрна реформа 1861р., яка скасувала кріпацтво на Україні, водночас обмежила можливості землеволодіння для селян. Колишні кріпаки відповіли новою хвилею бунтів. Новий етап визвольної боротьби на Україні був пов'язаний з діяльністю російських популістів (народників). Їхні гуртки та організації працювали в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Народники в основному займалися поширенням серед селян ідей свободи та рівності. Після 1885р. народники втратили свою провідну позицію у визвольному русі, яку перехопила соціал-демократична інтелігенція, що доклала значних зусиль для того, щоб довести політичні ідеї до свідомості працівників. Перші політичні організації (наприклад, марксистські гуртки) з'явилися в 1880-1890 . Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв'язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.

27. Переймання М.Хрущова проблемами села пояснюється не лише намірами якнайшвидше відновити зруйноване сільське господарство, але і внутрішньою схильністю його як людини покращити злиденне життя селянства. Саме внутрішня мотивація значною мірою сприяла тому, що вже з перших днів боротьби за владу Хрущов виявив здатність порвати з терористичною політикою Сталіна і піти іншим шляхом - шляхом реформ. Одним із завдань, котре вимагало негайного вирішення постала проблема порушення та недотримання принципу матеріальної зацікавленості колгоспів і самих колгоспників[222,12]. Інакше кажучи чи не вперше за часів радянської влади було визнано фіскальний характер ставлення держави до селянства. Адже розмір податку з господарств колгоспників встановлювався не в залежності від фактичних доходів, отриманих від утримання худоби та зібраного на присадибній ділянці урожаю, а таких, які на думку податківців можна було отримати. Тому податок був непомірно обтяжливим для селян. Це привело до скорочення поголів'я худоби в особистій власності, зменшення продуктивності присадибних ділянок, і вкрай негативно позначилось на загальних обсягах виробництва сільськогосподарської продукції в країні. Скорочення грошового податку, відновлення твердих ставок оподаткування у відповідності з розмірами присадибних господарств дозволили селянам оптимістичніше дивитись у майбутнє. У період "відлиги" поліпшилось соціальне зокрема пенсійне забезпечення колгоспників. Як і більшість соціальних виплат нарахування пенсій мало зв'язок із колгоспом, в цілому залежачи від його економічного стану, а також від встановленого в кожній артілі порядку їх призначення. Нарахування пенсій зазвичай відбувалось у такому порядку: на загальних зборах колгоспу, за рахунок певної частини прибутків колгоспу, створювався фонд, завданням якого була організація допомоги непрацездатним колгоспникам. У середині 1950-х років сільгоспартілі почали відраховувати 2% своєї продукції та грошових заощаджень в фонд допомоги непрацездатним. У 1955 році на Україні налічувалось 14 тис. колгоспних кас, котрі охопили 4/5 колгоспів по всій Республіці [4, 151]. До кінця 1964 року розмір пенсії селян становив 12крб. Крім грошових виплат такі каси надавали допомогу натуральними продуктами: зерном, овочами, м'ясом, а також у їхньому розпорядженні були путівки у санаторії на лікування та медичні товари для інвалідів праці (протези, інвалідні коляски, костилі, тощо). Хоча система колгоспної допомоги у період "відлиги" була не досить досконалою - кошти, які надавались, тим хто їх потребував були дуже малими, особливо у випадках виплат дітям сиротам, матерям-породіллям, до того ж самі колгоспи через недостачу фондів обмежували цю роботу( у 1955році із 1,8млн. потребуючих допомога була надана лише 600 тисячам), але на той час такі каси, були значним кроком уперед, поліпшуючи соціальне становище селян [2,45]. Політика, ініційована М.Хрущовим, значно покращила соціальне становище сільського населення, котре чи не найперше в ісорії СРСР почало відчувати переймання держави проблемами села.

28. Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345-- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40--50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.

Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.

У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.

Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.

Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 -- на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників -- О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін. На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві -- сина Володимира, на Поділлі -- племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами. Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320--1370) підтримували три сили -- магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.

Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав -- останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той -- формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників -- старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.

Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV--XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі.

29. Економічний прогрес другої половини XIX ст. вимагав більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, нових наукових розробок, що не могло не вплинути на стан освіти і науки Наддніпрянської і Західної України. Розширилася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу на той час забезпечили своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли зниження рівня неписьменності. В Україні все було інакше. На новий рівень піднялись гуманітарні науки. Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика М. Грушевського, який очолював наукове товариство ім. Шевченка. Він почав писати свою головну працю "Історія України-Руси". Одним із найбільш авторитетних дослідників українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна "Історія запорозьких козаків" привертала увагу як спеціалістів, так і простих читачів своїм багатим матеріалом і новими підходами до багатьох питань. Великим авторитетом користувалися мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні. У культурному житті Галицько-Волинської держави значну роль відігравала церква, оскільки її установи були центрами освіти. Писемність поширювалась не тільки серед знаті, але й серед простих людей, про що свідчать численні знахідки берестяних грамот і бронзових писал. В Галицько-Волинській державі було створено і переписано багато книжок. Велика книгописна майстерня існувала при дворі волинського князя Володимира Васильовича (1270--1289), який багато знався на різних науках. Як і в Київській державі, тут велось літописання. Галицько-Волинський літопис, створений тут, є основним історичним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства з початку до кінця XIII ст. У другій половині ХІХст. найбільш вагомим чинником у розвитку галицької історіографії та й національного руху в цілому стало русофільство як суспільно-світоглядний феномен, яке в українській науці здебільшого називають москвофільством, а інколи -- старорусинством. Проблема галицького русофільства не є новою для сучасної української історіографії, про що свідчить чимала кількість наукових праць про неї. Дослідники переважно цікавились такими її аспектами, як національна ідентичність русофілів, їхні світоглядні уявлення та суспільно-політичні погляди, інституційний розвиток русофільства тощо. Водночас малодослідженими є історичні погляди та уявлення русофілів. На цю тему ще не маємо вичерпного спеціалізованого дослідження. Лише окремих аспектів проблеми торкалися такі дослідники як О. Аркуша, О. Киричук , М. Мудрий та О.Сухий[1].Історичні погляди окремих вчених-русофілів досліджували С. Борчук, А. Королько та І. Орлевич[2]. Головною метою нашої статті є подати узагальнюючу характеристику історичних поглядів та уявлень галицьких русофілів, окреслити схему національної історії вчених-русофілів. Основу джерельної бази пропонованої статті становлять узагальнюючі наукові та науково-популярні праці провідних галицьких істориків-русофілів ХІХ ст., зокрема Д. Зубрицького, Б. Дідицького, І. Шараневича та ін[3]. Москвофіли ж, згідно із загальноприйнятою в українській історіографії думкою, ототожнювали галичан із власне росіянами (великоросами); вони усвідомлювали, але ігнорували мовно-етнічну окремішність перших від других. Тому, на думку О. Аркуші та М. Мудрого, русофільство варто відокремлювати від москвофільства, оскільки для першого характерна панруська ("общеруська"), а для останнього -- великоруська (власне російська) національна ідентичність [4].

30. Прихід до влади М.Хрущова змінює політичну обстановку в країні: настає так звана "відлига". Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до "застою". Проте для культури хронологічно короткий період "відлиги" мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих "шестидесятників" - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Нешвидко, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів "Історії української літератури ХХ століття", були періодом "плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів". На повний голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. Кульмінаційним моментом "відлиги" став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи "культ особи", прагну-ло переконати, що сталінські злочини були лише "деформацією" соці-алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре-жимом.

31. І етап (1340--1362) -- "оксамитове" литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь. II етап (1362--1385) -- "ослов'янення" литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: "Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці". III етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської". IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром "збирання земель Русі". Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: "Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит". Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, "оксамитове", але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

32. Австро-Угорщина і Росія, будучи унітарними державами, усіляко намагалися перешкоджати формуванню укр.ой нації і розвитку укр.ой національної культури, прямуючи асимілювати укр.ое населення. У Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеного Австрійською Конституцією 1867 г. рівноправністі всіх громадян в одержанні утворення, у державних заснуваннях і судах, тому що. у західно-укр. землях керівні посади в адміністрації і суді займали лише особи австрійської, угорської і польської національностей. Всіляко обмежувалося викладання в школах на укр.ом мові і відкриття нових шкіл. У жодному высшем.навчальному закладі нa західно-укр. землях не велося викладання на укр.ом мові. У Західної У діяло 3 напрямки укр. національно-визвольного прямування: 1) революційні демократи, що виражали інтереси селянства, мали нечисленні революційні кружки у Львові, Станіславові, Перемышле, Дрогобичі, Тернополі і Дублянах. Вони критикували феодальний і національний утиск в Австро-Угорщині, закликаючи до об'єднання всіх трудящих Західної У в боротьбі за свої економічні і політичні права. 2) народовольці - ліберальне укр.ое національне прямування, що об'єднувало середні прошарки населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї деятелыюсти вважали не політичну боротьбу, а розвиток укр. мови і культури. У 1868 р. була створена у Львові культосвітнє товариство "Просвіта", що займалося вивченням і просвітництво народу і розвитком укр. театру. Незважаючи на значимість літературної і культурної діяльності "Просвіти", народовольці були слабко пов'язані з народом і лише частково виражали його інтереси. 3) москвофилы - найбільше праве, консервативне крило в укр. національному прямуванні, що об'єднувало укр. поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви й ін., що розчарувалися в що слабшає Австро-Венгерской імперії, що постійно відчували в ній зневажливе відношення з боку польської шляхти і мечтавших тому приєднатися до Російської імперії, що набирає міць. У Східної У після розгрому КМО стали організовуватися напівлегальні кружки - "Громады", що виникнули в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві й ін. містах і объединявшие представників широких прошарків населення (середню національну буржуазію, що обуржазились поміщиків, викладачів, лікарів, письменників, студентів і т.п.). Можна виділити загальні для всіх громад характерні риси: а) їхня діяльність носила в основному кулыурно-просветительский характер; б) громады не вели політичну боротьбу з царатом, рахуючи, що укр.ий народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідно просвітництво народу. Більшість членів громад привітало й ідеалізувало скасування кріпосного права в Росії і на У. После Эмского указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - "Основа", що опублікував твори українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ "Буквар южноруський" Т.Шевченка, "Граматика" II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну "Стару громаду", яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, "свідомі українці" заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати "Братство тарасів-ців", головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі "Правда" з'явилася програма братства - "Декларація молодих українців". Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво "Вік", влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства "Просвіта".

33. Колективізацію в післявоєнний період радянським органам влади довелось розпочинати заново і проводити у складних суспільно-політичних умовах. В селах запроваджувались форми найпростішого виробничого кооперування: супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди тощо. Основною формою кооперування до 1947 р. були земельні громади. Паралельно з розгортанням найпростіших форм виробничого кооперування селянства, спираючись на них, здійснювалась колективізація. Форсування її розпочалось з середини 1947 р., в часи керівництва у республіці Л. М. Кагановича. Ставка робилась на засоби примусу: погрози, залякування, побиття, виселення, арешти тощо. Селяни чинили в основному пасивний опір колективізації: усією сім'єю відмовлялися записуватись до колгоспу, продавали визначене для усуспільнення майно, продуктивну і робочу худобу, здійснюючи таким чином господарську самоліквідацію. Одночасно проводилась політика економічного обмеження куркульських господарств. Для кожної з областей були встановлені граничні норми землекористування, збільшились розміри та скоротились терміни обов'язкових платежів державі. Податки мали прогресивний характер в залежності від величини доходів і землеволодіння. Діяла заборона надання будь-яких пільг для платежів цих господарств. Проти колективізації активну боротьбу вели ОУН та УПА. Підпільники вели агітацію проти колгоспів і радянської влади взагалі, нищили колгоспне майно, вбивали ініціаторів і організаторів створення колгоспів і МТС тощо. Часто при цьому терпіли невинні люди. Влада протиставляла підпіллю ОУН та збройним загонам УПА винищувальні групи, які не раз насильно формувались з місцевого населення. У лютому-березні 1948 р. відбулись обласні партійні конференції західних областей, які за погодженням з центральними керівними органами прийняли рішення про початок масової колективізації. Основну виконавчу роботу у її забезпеченні здійснювали парторганізації. Вони розглядали питання колгоспного будівництва на пленумах, зборах, партійних активах, засіданнях бюро тощо. До роботи по створенню колгоспів партійні організації залучали місцеві ради депутатів трудящих, комсомол, профспілкові, жіночі організації, колективи промислових підприємств, установ, організацій, МТС, засоби масової інформації. Найбільшу активність серед інших громадських організацій у створенні колгоспів виявляв комсомол. Метою суцільної колективізації була також ліквідація в західноукраїнському селі соціальної і матеріальної основи формувань ОУН -- УПА. Цьому підпорядковувалась також депортація у східні райони СРСР підозрілих у зв'язках з ОУН сімей. Це, однак, не вирішувало справи. Ставлення селян до колгоспів залишалось негативним, частими були випадки нищення колгоспного майна. Протягом всього процесу підготовки і проведення колективізації до селянства західних областей України, окрім виселення родин, широко застосовувались інші засоби радянської репресивно-каральної системи, як, наприклад, насильне вилучення зерна, насильне залучення селян з підводами для вивезення лісу, використання селянських господарських будівель для будівництва колгоспних ферм тощо. Колгоспна система в західних областях не обумовлювалась історичною необхідністю, усім попереднім соціально-економічним розвитком сільського господарства регіону, а штучно нав'язувалась владою. Для пануючого режиму колективізація виступала як безальтернативна, але життєвоважлива форма устрою, засіб, з допомогою якого мали бути забезпечені усі суттєві передумови радянізації західноукраїнського села. Колективізація могла проводитись і проводилась лише шляхом насилля. В результаті колективізації у західноукраїнському селі розпочались згубні процеси розселянювання, переродження та люмпенізації селянства. Складовою метою колективізації було зміцнення політичних позицій радянської влади та політизації всіх ланок громадського життя на селі. При допомозі колективізації радянська влада прагнула забезпечити тотальний контроль над усією господарською діяльністю в селах. Авторитаризм став панівним засобом управління колгоспами і селами взагалі. Діяльність колгоспів перервала природній економічний розвиток сіл, що базувався на індивідуальному селянському господарстві. З огляду на насильницькі засоби впровадження колгоспної системи в західних областях її економічна ефективність в перші роки функціонування була дуже низькою.

34. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі). На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії - київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії - Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів - Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було придушене.

35. Перша половина XIX ст. -- це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830--1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.

У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

36. В 1945 p. перед Україною постає надзвичайно складне завдання підняти з руїн країну. Вирішити його можна було тільки ціною героїчних зусиль народу.

Як здійснювалась відбудова народного господарства України

Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників. В 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відбудови народного господарства було прийнято Закон про відбудову народного господарства України.

У відповідності з цим законом відбудову народного господарства планувалося завершити до 1950р.

В першу чергу відбудовувалась важка промисловість, транспорт, енергетика. В ці галузі спрямовувалось 88 % капіталовкладень.

Сільське господарство отримувало 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не сплачувалась заробітна платня.

Для відбудови народного господарства використовувались репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.

Відбудувати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад, Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей.

Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесення народу. Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відбудовані ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей.

П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано.

На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.

Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в __повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.

Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці розпочалась "холодна війна" В цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, Освіта

* В 1950 р. мережа шкіл і вузів досягла довоєнного рівня.

* Введено обов'язкове семирічне навчання дітей, вечірня і заочна форма освіти.

* Створено фонд загальної освіти, що надавав допомогу дітям з незабезпечених сімей.

* Посилилася русифікація. першу малу електронно-обчислювальну машину (ЕОМ).

* Винайдено автомат зварювання металів (Інститут електрозварювання).

* В 1948 р. на серпневій сесії Всесоюзної академії сільського сподар-ських наук Т.Лисенко (якого підтримував Й.Сталін) одержав перемогу над прибічниками генетики. Почались переслідування і репресії проти генетиків і тих вчених-біологів, що поділяли їх позиції.

* Численних вчених звинуватили у прихильності до "буржуазної лженауки" (наприклад, С. Лебедева -- творця обчислювальної техніки -- переслідували, звільняли з роботи).

НТР*і радянська наука

* Матеріальні і політичні умови не дали можливості науковим закладам України (як і СРСР в цілому) працювати на рівні світової науки, що викликало в подальшому зростаюче відставання від розвинутих держав.

* В окремих галузях (ракетно-космічна техніка, технічна кібернетика, фізика кристалів, танкобудування, літакобудування та ін.) Україна (як і СРСР в цілому) досягла значних успіхів.

Література і мистецтво

Література і мистецтво розвиваються в складних умовах

* 3 1946 р. посилюється контроль партійного апарату над культурою.

* Діячам культури висувається вимога беззастережного додержання класового підходу і принципу партійності в творчому процесі.

* ЦК КП(б)У у відповідності з рішеннями ЦК ВКП(б) приймає критичні постанови з питань літератури, діяльності театрів, часописів, щодо окремих письменників, художників, поетів.

* Принизливій критиці піддано О. Вишню, якого звинуватили у відхиленні від радянської ідеології.

* І.Сенченко (письменник) був звинувачений у співпраці з Хвильовим і у ворожому ставленні до радянського ладу.

* Ю.Яновський, М.Рильський і вся редакційна колегія часопису "Дніпро" була звинувачена у націоналізмі.

* В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" було звинувачено в націоналізмі.

Починається переслідування численних талановитих діячів культури

(ждановщина*)

* НТР -- науково-технічна революція -- процес докорінних якісних змін в техніці, організації праці, пов'язаний з перетворенням науки в

безпосередньо продуктивну силу суспільства.

* Ждановщина -- політика контроля і репресій у сфері культури (за прізвищем секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова, головного ідеолога країни). У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. -- 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону "про п'ять колосків", за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд. Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго. У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. "м'якотілого" Хрущова заступив "твердий" Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння. Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів. Радянізація західних областей України в 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною. Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону. У 50-ті рр. у світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії -- класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування -- вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

37. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV -- XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно нападали на Україну. Наприкінці ХV-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа. Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас -- селян, городян і нової сили, що піднімалася, -- козацтва. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.

38. Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині -- південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина -- невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.) Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції. Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана досуду. Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця -- Катерина II -- заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України. Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. Входження єврейської спільноти Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільного життя. Принципово відмінна від попередньої адміністрація розпочала роботу із введення єврейства в централізований державний механізм. Уже в 1773 р. вся провінція була поділена на 6 округів. У кожному з них євреї підпорядковувалися створеній австрійською владою так званій "Єврейській ординації", яка складалася з представників усіх кагалів і старшини. На чолі всього галицького єврейства стояла "Єврейська дирекція" з шести старшин, однак головним у ній був надрабин. Першим таким надрабином, який призначався імператорським двором, був відомий знавець Святого Письма і Талмуда рабин Ляйб Бернштайн з Бродів.