Дипломатична історія перших антифранцузьких коаліцій у 1792-1805 рр.

Массена, дізнавшись про наближення Римського-Корсакова, атакував 25 вересня 1799р. близько Цюріха загін Корсакова і абсолютно розбив його. В той же день було повної поразки австрійського загону генерала Готце. 26 вересня 1799р. французи оволоділи Цюріхом і переслідували Корсакова, який відступив до Шафгаузену на з'єднання з австрійськими та баварськими резервами. Незабаром внаслідок сперечань між Суворовим і ерцгерцогом Карлом і невдоволення імператора Павла І щодо австрійського уряду російські війська повернуті були в Росію. Незабаром і сама Росія вийшла із коаліції.

2.2 Наполеон І та друга антифранцузька коаліція

Після перевороту 18 брюмера 1799 була повалена Директорія і влада перейшла в руки 3 консулів - Роже-Дюко, Сійес і Наполеона, який став першим консулом. Саме він в реальності і став повновладним правителем країни в цей важкий для неї час. У той час політичні колізії застали Францію у важкому положенні - фінанси були в жалюгідному стані, прихильники королівської влади активізувалися по всій країні, в Вандеї почалося роялістське повстання. Після перемог А. В. Суворова французькі війська були вигнані з Італії, островів Корфу і Мальта, армія зазнала поразки в Єгипті. 25 грудня 1799 Наполеон Бонапарт звернувся до глав Австрії та Англії з мирними пропозиціями, усвідомлюючи, що народ, втомлений 10-річної громадянської війною, жадає миру. Подібним ходом Наполеон сподівався заручиться підтримкою громадськості. Однак учасники антифранцузької коаліції не бажали миру, враховуючи складне внутрішньополітичне становище Франції та перемоги Суворова в боях на річці Треббія і Нові.

Бонапарт у спадок від Директорії отримав дипломатичний хаос. Поки Наполеон воював в Сирії та Єгипті, Кутузов витіснив французів з Італії; австрія готувалася до нового походу на Рейні та Альпійському кордоні; англія під керівництвом Уільяма Пітта виявляла ворожість і була в повній бойовій готовності; Пруссія вагалася і в будь-який момент могла порушити свій нейтралітет; у Вандеї були заворушення і Пітт вже охоче складав плани як використати це на свою користь.

Найбільшу загрозу в експансій них планах Франції представляла Англія використовуючи своє острівне положення і найбільший у світі воєнно-морський флот. До моменту приходу Наполеона до влади положення Франції було нелегким. Друга коаліція в 1799р. добилася значних успіхів дякуючи воєнним успіхам російських військ Суворова в Італії. Австрійці і англійці успішно діяли в Голландії і Бельгії. Англія, ще раніше захопила французькі колоніальні володіння в усьому світі - Америці, Індії і т.д. Але як тільки Наполеон прийшов до влади становище почало змінюватися на користь Франції. Взимку 1799-1800 років виникли розбіжності між Австрією і Росією. 2-га коаліція в яку входили Англія, Австрія, Росія і Неаполітанське королівство почала тріщати. [8]

Спочатку він хотів нейтралізувати Австрію, і тому навмисне затягував переговори з іншими державами, поки не отримав перемоги над нею.

Наполеон помітив це і почав виводити союзників із коаліції по частинах. Він вирушив на чолі армії в Північну Італію. Просування французів було стрімким і застало австрійців зненацька. 8 травня 1800 Бонапарт покинув Париж, а 21 травня 1800р. перший консул був уже на перевалі Сен-Бернар, який відкривав шлях в Італію. 2 червня 1800р. Наполеон вступив у Мілан. Зустріч головних сил противника відбувається на невеликій рівнині між містами Олександрією і Тартонною. Битва, що почалася вранці 14 червня 1800р. великим успіхом австрійців, до вечора була виграна Наполеоном. [4] Ця перемога справила велике взаження на діячів антифранцузької коаліції.

Наполеон вирішив забити клин у коаліцію використовуючи протиріччя між Росією і Австрією. Тут він діяв через Толестрана. Толестран заявив літом 1800р. про рішення Франції повернути на батьківщину 6 тис. російських військовополонених випадково захоплених у кінці 1799р. при розгромленні корпусу Римського-Корсакова в Швейцарії. Цей хід визвав симпатії при російському дворі, а особливо у Павла І. Росія пішла на таємні контакти з Наполеоном. Наполеону вдалося підтримати невдоволення Росії проти Англії. Окрему роль в цьому відіграло захоплення Англією Мальти 5 вересня 1800 - січні 1801 між Павлом І і Наполеоном відбувся обмін особливими посланнями -

На початку 1801 року Павло І таємно відправив корпус Донських козаків в кількості 22,5 тис. чоловік в похід проти англійських володінь в Індії [4]Але зближення Росії і Франції було короткочасним. В ході державного перевороту в ніч з 10 березня на 11 березня 1801р. Павло І був вбитий.

Для того, щоб привернути Росію на свій бік, Наполеон наказав повернути на Батьківщину російських полонених, захоплених у 1798-1799 рр, не вимагаючи взамін повернення французьких полонених. Також Наполеон запропонував російському царю стати магістром Мальтійського ордену і «подарував» йому острів Мальту, який був відібраний у французів1800р. Імператор Павло І відправив у відповідь до Парижа Спренгпортена, а потім Количева, щоб провести переговори, в тому числі і щодо союзу.

Європа з острахом дивилася на зближення двох могутніх держав. Австрійський імператор і усно, і письмово висловлював надії на те, що союз не буде укладено. В той час як Англія шукала шляхи усунення Павла І з міжнародної арени. Дізнавшись про те, що на російського імператора готується замах, англійський посол у Петербурзі - Уітворд, влився в необхідні кола і в змову, яка закінчилася вбивством Павла І.

На російському престолі зявився тепер Олександр І - молодий та амбітний. Послуговуючись фразами про необхідність мирного майбутнього у Європі, він однак говорив про те, що його необхідно досягти, поборовши Францію. [2]

Новий цар Олександр І відмінив похід в Індію. Наполеон дізнавшись про це розлютився, але не дивлячись ні на що Росія вже не представляла вже великої загрози для Франції - увесь лівий берег знову був у руках французів.

На початку 1800 року армія Моро зайняла всю Баварію від річки Ізар. В Італії ж Мелас перейшов у наступ і осадив Геную, в якій було 15 тисяч французів. Облога тривала з 25 квітня по 2 червня 1800 року, коли місто було здано. Массена таким способом втримав тут 50 000 австрійців і англійську ескадру адмірала Кейта. Тим часом Наполеон зібрав в Женеві потужну армію з 7 піхотних дивізій (60000 солдатів) і відкликавши з армії Моро 18000 солдат, 15 травня 1800 розпочав перехід через Альпи. Мелас же вважаючи такий перехід неможливим, не виставив заслонів і французи безперешкодно проникли в Італію, зайнявши 2 червня 1800 року Мілан, опісля - Павію, Кремону, Брешію і таким чином відрізавши австрійцям шляхи до відступу. 10 червня 1800 року австрійці під командуванням Отта зробили першу спробу прорвати французів, але натрапили на французький авангард і в битві при Монтебелло зазнали поразки. Тоді Мелас пішов на зустріч основним силам французів. 14 червня 1800 у Маренго відбулася битва, що виграли французи. 15 червня було підписано перемир'я.

В Моневілі почались ширші переговори і 9.02.1801р. був підписаний Люневільський (Моневільський) мирний договір

2.3 Люневільський мирний договір

Люневільський (Моневільський) мир - мирний договір, укладений 9 лютого 1801 року у місті Люневіль, Франція між Французькою республікою та Австрією. З боку Франції договір було підписано Жозефом Бонапартом, з боку Австрії - міністром закордонних справ Кобенцлем. Договір означав кінець другої антифранцузької коаліції і послужив прологом до серії мирних договорів між Францією і її противниками, що завершилися Ам'єнським мирним договором 1802 року.

Війна між Францією і Австрією в 1800-1801 роках йшла на двох фронтах. На південному, італійському фронті Наполеон і його маршали (головним «винуватцем» перемоги став генерал Дезе) розгромили австрійську армію Меласа при Маренго (14 червня 1800 року), після чого було укладено Олександрійське перемир'я. Після закінчення терміну дії перемир'я військові дії в Італії поновилися, і в ході зимової компанії австрійцям було завдано ряд нових поразок, в результаті чого Австрія була змушена підписати перемир'я в Тревізо (16 січня 1801 року) і Фоліньо. Фактично вся Італія знову опинилася в руках французів. Приблизно в цей же час в Німеччині діяв Моро, який розгромив армію австрійського ерцгерцога Іоанна при Гогенліндені (за різними даними, 2 або 3 грудня 1800 року), після чого було укладено Штейерське перемир'я (25 грудня 1800 року). Незважаючи на те, що ще тривали військові дії в Італії, після Гогенліндена результат війни був вирішений, оскільки дорога на Відень для армії Моро була відкрита, але він великодушно віддав перевагу укласти перемир'я, вважаючи, що мета війни досягнута і нові жертви безглузді.

Після Гогенліндена новим міністром закордонних справ Австрії замість барона Тугута був призначений граф Кобенцль, а командувачем армією - ерцгерцог Карл, брат Іоанна, найталановитіший в той час австрійський полководець. Карл, ознайомившись зі станом армії, тут же виступив за мирні переговори, які незабаром розпочалися. Спочатку, австро-французькі переговори почалися ще в жовтні 1800 року в Парижі між Кобенцлем і Наполеоном Бонапартом разом з Талейраном, а потім продовжувалися в Люневілі тим же Кобенцлем і Жозефом Бонапартом, що діяли під диктовку Наполеона. Спершу Кобенцель затягував переговори, розраховуючи, що Наполеон тим часом зазнає поразки. Але в листопада 1800 року закінчилося перемир'я, укладене після битви при Маренго, військові дії поновилися і привели до розгрому австрійців при Гогенліндені і до нового перемир'я. Тепер Кобенцль став прискорювати хід переговорів, а Наполеон, навпаки, дав Жозефу вказівки не поспішати з підписанням мирного договору.

Наполеон визначив вимоги Франції вже 2 січня 1801 року в листі до Законодавчих зборів. Він заявив, що обов'язковими умовами договору має бути визнання річки Рейн кордоном Франції, а річки Адідже - кордоном Цизальпінської республіки. Граф Кобенцль докладав усіх зусиль, щоб зберегти за ерцгерцогом Фердинандом Тоскану, але безуспішно і врешті-решт був змушений погодитися на всі умови переможців. Після того як Кобенцль погодився на сепаратний мир без участі Англії і на підтвердження умов Кампоформійський мирного договору 1797 року, переговори закінчилися підписанням Люневільського миру.

За своїм змістом Люневільський мир виявився погіршеним (для Австрії) виданням Кампоформійський договору 1797 року, який був покладений в основу нового договору. Священна Римська імперія зовсім витіснялася з лівого берега Рейну, і ця територія повністю переходила до Франції, яка, крім того, набувала нідерландські володіння Австрії (Бельгію) і Люксембург. Також були включені два нові пункти, невигідних для Австрії:

· були визнані дві нові залежні від Франції «республіки» - Батавська і Гельветійська і підтверджено існування двох також залежних від Франції Лігурійской і Цизальпінської республік;

· австрійський імператор Франц II повинен був гарантувати договір не тільки як австрійський очільник, але і як глава німецької імперії - Наполеон хотів уникнути повторення зволікань Раштаттского конгресу.

Австрія зберігала за собою Істрію, Далмацію і Венецію з областю до річки Адідже, землі на правому березі якої Австрія поступалася Цизальпінської республіці. Велике герцогство Тосканське, відняте у ерцгерцога Фердинанда III, перетворювалося в королівство Етрурія і було віддано синові герцога Пармского, Людовику, одруженому на іспанській принцесі Луїзі. Перший консул розсудливо відмовився від ідеї відновити Римську і Партенопейскую республіки, повернувши папі римському його володіння в тому обсязі, який вони мали в кінці 1797 року, тобто без Романьї і Легати. З неаполітанськими Бурбонами був укладений у Флоренції окремий договір, який затвердив умови перемир'я в Фоліньо, що дало французам право зайняти військами Отранто, Тарент і Бріндізі.

Люневільський договір відновив мир на континенті після майже 10 років безперервних воєн з революційною Францією. Підписання Люневільського миру означало кінець Другої антифранцузької коаліції. З країн, які спочатку входили в цю коаліцію, війну продовжувала лише Великобританія. Але втративши всіх своїх союзників на континенті, вона була змушена укласти Ам'єнський мир 1802 року.

Лише хитромудрі дії французьких дипломатів, що зуміли заключити перемир`я з Туреччиною 9 жовтня 1801року врятували Францію від ганьби. Згідно з перемир`ям Франція зобов`язалась вивести війська з Єгипту, визнавала незалежність Іонічних островів. 8 жовтня 1801р. в Парижі був підписаний мирний договір з Росією. В секретних статтях договору Росія і Франція визнавали інтереси одна одної в Терції.

Таким чином війна Франції з 2-гою коаліцією фактично завершилася.

2.4 Ам'єнський мирний договір

Насамперед, щоб припинити будь-які ворожі дії між Францією та Англією, спочатку було підписане так зване лондонське перемир'я між Францією та Англією

27 березня 1802р. був підписаний Ам'єнський мирний договір між Францією, Італією і Англією

· Англія зобов`язувалась окупувати Мальту і повернути указаним країнам їхні колонії

· Єгипет повертався Терції

· Франція визнавала незалежність Іонічних островів

· Швейцарія до січня 1802 року залишалася під впливом Франції.

Ад'єнський мир сильно укріпив позиції Франції на континенті.

Але в той же час були сильно підірвані позиції Франції в Пн. Середземномор`ї і взагалі на морі. Франція втратила майже половину свого воєнно-морського флоту в війні з коаліцією. Тому навіть короткий мир з Англією Франція використовувала в своїх цілях домагаючись підсилення своїх позицій в різних частинах світу.

У Наполеона взагалі були плани колоніальних захоплень в усьому світі, але цьому заважала відсутність сильного флоту. Допомагала їх здійсненню французька буржуазія після підписання в червні 1802 миру з Туреччиною. Згідно з договором Франція відновлювала свої привілеї в Османській імперії, отримала дозвіл на прохід торгівельних кораблів у Чорне море. Розроблялися плани широкомасштабної морської торгівлі з Росією, але ці плани так і не були реалізовані. Єдиною країною з якою Франція встановила нормальні стосунки були США. Згода про це була підписана 20.11.1800р. в Парижі, в 1803 році Наполеон передав США Луізіану. Це ще більше зміцнило їхні відносини.

Ам`єнський мир був недовгим. Каменем спотикання стала Мальта. Англія вимагала залишення Мальти за собою, виводу французьких військ з Голландії і Швейцарії.

Наполеон хотів компенсацію в Пн. Середземномор`ї. Досить істотною причиною відновлення війни було невдоволення промислових кіл Англії стосовно гегемонії Франції - на 5-му континенті.

В травні 1803р. англійський посол покинув Париж. 18 травня 1803р. війна відновилася

Франція стала провідною державою на континенті. Австрія остаточно втратила своє значення як велика європейська держава, якою вона була з XV століття. На думку ряду істориків, порятунок для Австрії як великої держави полягало у внутрішній консолідації та вирішенні міжнаціональних суперечностей всередині імперії, але Габсбурги обрали інший шлях - подальша боротьба за гегемонію в Німеччині, що призвело до нових поразок і остаточної втрати впливу Австрії на європейську політику в XIX столітті.

Таким чином Франція з честю вийшла з протистояння з коаліцією, захопивши великі території. Але у Франції були свої економічні інтереси за межами континенту. Буржуазії хотілося мати керівні позиції на Близькому Сході, а саме в Османській імперії. Саме з метою розширення французького панування Франції на сході був організований Сірійський похід Наполеона 1798-1799р., але в кінці серпня 1801 року корпус вимушений був капітулювати в Єгипті [1] Опісля Наполеон приступив до здійснення свого плану, основи його зовнішньої політики 1800-1812 рр.: з одного боку перемогти Англію, з іншого - заключити оборонний і наступальний союз із Росією.

Розділ ІІІ

3.1 Формування третьої антифранцузької коаліції

Петербурзький союзний договір

В травні 1804 року Пітт знову очолив зовнішньополітичне відомство в Англії. Всі свої сили він спрямував на створення нової коаліції проти Наполеона. Тільки створення такої коаліції і могло, на його думку, попередити висадку французьких військ в Англії, які вже готувалися до цього в Булоні. Цих сухопутних сил було цілком достатньо, але військового флоту для прикриття десанту Наполеону не вистачало, тому потрібно було відтягнути британський флот подалі від Ла-Маншу Наполеон планував вторгнення до Англії починаючи з Ам'єнського миру.

Александр І підтримав план Пітта ще в 1804 році, хоча прямих інтересів Росії на той час захоплення Наполеона (Голландія, Італія, Швейцарія) не зачіпали. Все змінилося після 21 березня 1804 року, коли біля Венсенського замку був розстріляний за наказом Наполеона герцог Енгієнський, член королівської сім'ї Бурбонів. Європа була обурена, але тільки Олександр І, який вже вирішив таки розпочати війну, впевнений завчасно у поразці Наполеона у боротьбі з новою коаліцією, наважився послати Наполеону ноту протесту. Наполеон, в свою чергу, відповів листом, в якому натякалося на причетність Олександра І до вбивства його попередника Павла та тому, що Олександр І покриває вбивць, якщо сам не брав у цьому участі. Це було жахливою образою, та ще й публічною. Це тільки підштовхнуло царя таки почати війну з Наполеоном. А зважаючи на те, що Пітт з боку Англії обіцяв щедрі субсидії Росії, про вагання не могло бути і мови. Також на сторону коаліції Пітт схиляв і Австрію, яка прагнула понад усе звільнитися від зобов'язань Люневільського миру.

У 1805 році Росією і Великобританією було підписано Петербурзький союзний договір, що заклав основу третьої коаліції.

Петербурзький союзний договір 1805 року - договір між Росією і Великобританією, підписаний 11 (23) квітня 1805 року в Санкт-Петербурзі міністром закордонних справ Росії князем А. Чарторийським і H. H. Новосільцовим від Росії та англійською посланником лордом Гоуером. Заклав основи третій антинаполеонівській коаліції. Сторони зобов'язувалися залучити до союзу Австрію, Пруссію й інші європейські держави. Секретної статтею обидві країни зобов'язалися сприяти відновленню династії Бурбонів на французькому престолі, а в Нідерландах Оранської династії.

Британський уряд, відновив війну з Францією в травні 1803 року, запропонував Росії та Австрії створити коаліцію проти Наполеона. Олександр I, порвав дипломатичні відносини з Францією після страти герцога Енгіенского і стурбований загарбницькими діями Наполеона, поставився сприятливо до англійських пропозицій. Для переговорів про союз з Великобританією у вересні 1804 року в Лондон був посланий особистий представник російського імператора Н. Н. Новосильцев. Переговори були продовжені в Петербурзі і завершилися підписанням Петербурзького союзного договору.

Одночасно з цими діями, Олександр I вів переговори з австрійським і шведським урядами, що завершилися підписанням секретної декларації про союз з Австрією (6 листопада 1804) і союзного договору з Швецією (14 січня 1805 року).

Росія і Великобританія прийняли рішення організувати загальноєвропейську коаліцію, яка змогла б виставити 500 000 солдатів, щоб примусити Францію до миру і відновлення політичної рівноваги в Європі (ст. 1). Обидві сторони погодилися почати військові дії після створення армії в 400 000 осіб, з яких Австрія повинна була виставити 250 000, а Росія - 115 000. Інша кількість (відсутню до 500000) повинні були виставити Ганновер, Сардинія і Неаполь. Британія зобов'язалася допомагати коаліції своїм флотом і надавати союзним державам грошову субсидію в розмірі 1250000 фунтів стерлінгів щорічно за кожні 100 000 осіб (ст. 3). Російський уряд, крім цього, зобов'язалося висунути обсерваційні корпуси на території Прусії та Австрії. Пізніше, Олександр I погодився на збільшення російських військ до 180 000 чоловік при відповідному збільшенні англійських субсидій (додаткова стаття, підписана 10 травня 1805).

Паралельно, Великобританія погодилася поширити свої зобов'язання на Австрію та Швецію, за умови, що ці країни почнуть військові дії проти Франції протягом 1805 року. У разі укладення Росією союзу з Прусією і Данією на ці держави також поширювалася британська допомога на тих же підставах, причому Росія і Великобританія домовилися, при приєднанні Пруссії до коаліції, надати їй можливість повернути землі, втрачені за Базельською мирним договором 1795 року. Росія зобов'язалася докласти усіх зусиль для залучення до коаліції Іспанії та Португалії та сприяти угоді між Іспанією і Англією.

Цілями укладення договору були оголошені:

· очищення Північної Німеччини і Ганновера від французьких військ;

· відновлення незалежності Голландії і Швейцарії, причому перша повинна бути збільшена за рахунок приєднання Бельгії, а друга - за рахунок Женеви і Савойї;

· відновлення королівства Сардинії;

· повне очищення французами Італії та гарантія незалежності Неаполітанського королівства;

· встановлення в Європі порядку, що гарантує в майбутньому незалежність всіх європейських держав (ст. 2).

Обидві сторони погодилися також на приєднання до Австрії Зальцбурга і Брейсгау в Південній Німеччині і території північніше річок По і Іддо в Італії, що було передбачено австро-російською союзною декларацією від 6 листопада 1804 року.

Як можливий варіант уникнення коаліційної війни, передбачалася пропозиція Франції мирних умов, переговори по яких, від імені коаліції, повинна була вести Росія. Відповідно до них, передбачалося повернення Франції всіх її колоній, захоплених Великобританією, і залишення британцями острова Мальти, який повинен був бути зайнятий російським гарнізоном. Однак останній пункт викликав серйозні розбіжності між союзниками. Англійський уряд, не бажаючи відмовлятися від Мальти, наполягав на виключенні цього пункту з договору, а Олександр I в свою чергу відмовлявся ратифікувати договір. Нові агресивні дії Наполеона в Італії (проголошення його королем Італії і приєднання до Франції Генуї і Лукки) змусили Олександра поступитися. Стаття Петербурзького договору про Мальту була виключена, а сам договір був ратифікований обома сторонами 16 липня 1805.

8 серпня 1805 до Петербурзького союзному договору приєдналася Австрія. Н. Н. Новосильцев, посланий Олександром згідно з договором для переговорів з Наполеоном, був відкликаний, не встигнувши дістатися до Парижа. Союзники приступили до військових приготувань, і у вересні 1805 року антифранцузька коаліція почала військові дії вторгненням австрійських військ в Баварію.

Таким чином 1805 року Росією і Великобританією було підписано Петербурзький союзний договір, що заклав основу третьої коаліції. У тому ж році Великобританія, Австрія, Росія і Швеція сформували третю коаліцію проти Франції та союзної їй Іспанії. У 1805 році Фердинанд IV - король Неаполітанського королівства приєднався до третьої коаліції

3.2 Третя антифранцузька коаліція і Фрідріх Вільгельм ІІІ

Австрія, Англія та Росія чинили також тиск на прусського короля Фрідріха Вільгельма ІІІ, щоб і він приєднався до анттинаполеонівської коаліції, але він не піддавався, бо розумів, що у разі згоди Пруссія постраждає першою. У своїх погрозах Олександр І зайшов так далеко, що навіть розмістив свої війська на кордоні з Пруссією, поставивши ультиматум - або Пруссія бере участь в коаліції, або Росія розпочне війну. Фрідріх Вільгельм ІІІ уже було відправив посланника Росії - князя Долгорукого, - з повідомленням царю, що скоріше буде воювати з тими, хто порушить його нейтралітет, ніж з тими, хто примушує Пруссію воювати, коли прийшли новини, що Наполеон порушив нейтралітет Пруссії, відправивши свої війська в Баварію через Пруссію. Олександр І зрадів і відправився до Берліна, але там на нього і Фрідріха вже чекали новини: 20 жовтня 1805 року Наполеон розгромив кращу австрійську армію під Ульмом. Це означала, що половина кампанії для Пруссії вже програна, а отже робити новий наступ проти Наполеона з тими силами, що залишились, не було сенсу. 8 днів Олександр І намагався вмовити Фрідріха приєднатися до коаліції, але останній стояв на своєму. В кінці кінців, щоб переговори мали хоч якийсь результат для Олександра І, обидва імператори домовили про дружбу, що де-факто мало що означало для війни третьої коаліції.

Австрія, користуючись тим, що більша частина армії Наполеона була сконцентрована на півночі Франції, планувала розв'язати воєнні дії в північній Італії і в Баварії. На допомогу австрійцям Росія відправила дві армії, під командуванням генералів Кутузова і Буксгевдена. Отримавши відомості про дії сил коаліції, Наполеон змушений був відкласти висадку на Британські острови на невизначений термін і рушити з військами до Німеччини. Саме тоді Наполеон сказав: «Якщо я через 15 днів не буду в Лондоні, то я повинен бути в середині листопада у Відні». [3] Тим часом 72-тисячна австрійська армія під командуванням барона Карла Макка фон Лейберіха вторглася в Баварію, не дочекавшись російських військ. Наполеон покинув Булонський табір і, здійснивши марш-кидок на південь, в найкоротші терміни досяг Баварії. Австрійська армія капітулювала в битві під Ульмом 161- жовтня 1805 року. Уникнути полону вдалося корпусу генерала Елачича, однак і він згодом капітулював перед французьким маршалом Ожеро. Кутузов змушений був для з'єднання з армією Буксгевдена.

Що стосується військових дій на морі, то спроба відвернути британців, погрожуючи їх пануванню в Вест-Індії, зазнала невдачі: франко-іспанський флот під командуванням французького адмірала Вільнева був розбитий англійською ескадрою на зворотному шляху в Європу біля мису Фіністере, і відступив до Іспанії, в порт Кадіс, де був заблокований. Адмірал Вільньоу, незважаючи на поганий стан флоту, до якого сам же його і довів, і дізнавшись, що його збираються замінити адміралом Россільі, вийшов, слідуючи вказівкам Наполеона, наприкінці жовтня в море. Біля мису Трафальгар 21 жовтня 1805 року франко-іспанський флот прийняв бій з англійською ескадрою адмірала Нельсона і був повністю розбитий, незважаючи на те, що Нельсон був смертельно поранений в цій битві. Французький флот так і не відновився після цієї поразки, поступившись англійському флоту панування на морі.

З Берліна російський імператор відправився в Австрію. Звідти Олександр І відправив до Наполеона посла Гаугвіца з ультиматумом. Але посол, прибувши до Аустерліцу 2 грудня 1805 року, застав зовсім іншу картину. Ясна річ, про ультиматум і мови не могло бути. Тому єдине, що зробив Гаугвіц - радо привітав Наполеона з перемогою. Але останній поставився до цього зверхньо. Ще б пак - після Аустерліца, не лише Пруссія, але й Австрія не становили серйозної загрози для Франції.

Наполеон без серйозного опору зайняв Відень. З усієї австрійської армії війну продовжували лише війська ерцгерцога Карла і ерцгерцога Іоанна, а також нечисленні частини, які встигли з'єднатися з армією Кутузова. Російський імператор Олександр I і австрійський імператор Франц II прибули до армії. За наполяганням Олександра I армія Кутузова припинила відступ і, не чекаючи підходу військ Буксгевдена, вступила в бій з французами при Аустерліці 20 листопада (2 грудня) 1805 року, в якому зазнала тяжкої поразки і безладно відступила.

Після поразки російсько-австрійської армії при Аустерліці і виходу Австррії з війни (грудень 1805 року) Фердинанд IV і Марія-Кароліна, не чекаючи французького вторгнення, знову втекли на Сицилію під захист англійського флоту. Таким чином Наполеон завоював Неаполітанське королівство, створивши на його території державу сателіт Франції, залишивши за нею стару назву. Сицилія залишилась незалежною державою, але не брала участі у військових діях. У березні 1806 року Наполеон І своїм декретом скинув неаполітанських Бурбонів і передав корону Неаполя своєму братові Жозефу Бонапарту, якого в 1808 році замінив на троні зять імператора Йоахім Мюрат.

Імператор Франц ІІ принижено просив у Наполеона перемир'я, на яке переможець погодився, але під умовою видалення російських військ з австрійською території (4 грудня). 26 грудня Австрія уклала з Францією Пресбурзький мир, що позбавляв монархію Габсбургів володінь в південно-західній Німеччині, Тіролю і Венеціанської області (перші були розділені між Баденом і Вюртембергом, другий приєднаний до Баварії, третя - до Італійського королівства), остаточно скасовувала священну Римську імперію і надавав королівські корони Неаполя та Голландії братам Наполеона.[24]

3.3 Пресбурзький мир

Пресбурзький мир 1805 - мирний договір між Францією і Австрією, укладений 26 грудня 1805 в Пресбурзі після розгрому Австрії в битві під аустерліцом і її повної поразки у війні Третьої коаліції.

Згідно з Пресбурзьким миром, Австрія віддала Наполеону як королю Італії Венеціанську область, Істрію (крім Трієста) і Далмацію і визнавала всі французькі володіння в Італії. Крім того Австрія втрачала також усі своїх володінь на захід від Карінтії, які переходили під владу головних союзників Наполеона в імперії:

Курфюршество Баварія отримало Тіроль з Бріксене і Трентом, Форарльберг, правобережжі Інна, Бурган і Ліндау, а також Пассау і Айхштет, відірвані від Зальцбурзького курфюршества;

Курфюршество Вюртемберг придбало колишні австрійські володіння в Швабії: Альтдорф, Гогенберг, Нелленбург, Ехінген і Бондорф;

Курфюршество Баден отримало Констанц, а також територію герцогства Брейсгау, включаючи Фрайбург і Ортенау.

Більше того, імператор Франц II визнав за монархами Баварії і Вюртемберга титули королів, що вивело їх з-під влади інститутів Священної Римської імперії. Австрія також сплачувала Франції контрибуцію в сумі 40 млн. флоринів. В якості компенсації Австрія отримувала відносно невелику територію, що включає Зальцбург і колишнє абатство Берхтесгаден, а для колишнього курфюрста Зальцбурзького Фердинанда Габсбурга було створено нове герцогство Вюрцбург.

Зміни, передбачені Пресбурзьким миром 1805 року, означали кінець австрійського переважання в Священній Римській імперії і сприяли її розпуску в 1806 році.

Росія, незважаючи на важкі втрати, продовжила військові дії проти Наполеона в складі четвертої антифранцузької коаліції, також організованої за активної участі Англії. 12 липня 1806 між Наполеоном і багатьма німецькими володарями (Баварія, Вюртемберг, Баден, Дармштадт, Клеве-Берг, Нассау і ін) відбувся договір, за умовами якого ці правителі вступали між собою в союз, який отримав назву рейнського, під протекторатом Наполеона і з обов'язком тримати для нього 60-тисячне військо.

Висновки

Велика французька революція започаткувала собою новий етап у міжнародних відносинах кінця XVIII - початку XIX. Страх перед поширенням революцій по всій Європі став тією ниткою, яка міцно пов'язувала між собою навіть ті держави, які ще донедавна були ворогами. І якщо союз Австрії та Росії в рамках першої антифранцузької коаліції не був здивуванням ні для кого, зважаючи на допомогу Австрії Росії у Семилітній війні, то союз Австрії і Пруссії для Європи став повною несподіванкою. Непримиренні держави, які ще недавно не могли поділити між собою Сілезію і вважалися запеклими ворогами об'єднуються, щоб протистояти революційній Франції. Сам Кауніц засудив цей союз. Звичайно, не можна не віддати належне англійській дипломатії на чолі з Піттом, який де-факто був засновником і натхненником усіх трьох антифранцузьких коаліцій. Використовуючи найрізноманітніші методи, а здебільшого метод підкупу та видачі державних субсидій, він цим самим схиляв на свій бік все нових і нових союзників, залишаючись непримиренними ворогом Франції.

Формування перших антифранцузьких коаліцій було зумовлене не лише перемогами англійської дипломатії, але й помилками дипломатії французької. Яскравим прикладом чого стало втрата поширення сфер впливу Франції у Голландії і її перехід на бік Пруссії та Англії 1789 року.

Таким чином європейські держави зрозуміли - аби перебороти поширення революційного впливу Європою, потрібно об єднатися і консолідувати свої зусилля. З іншого боку, надмірні апетити учасників коаліції, та їх неорганізованість, а також відсутність належної підтримки союзникам, яка надавалася до так званого безпечного рівня кожного разу призводили до перемоги Франції над цим коаліціями. Так, перша антифранцузька коаліція розпалася де-факто тому, що Австрія з Росією поставили Пруссію перед фактом третього поділу Польщі, що звичайно лише прискорило зближення Франції з Пруссією. А причиною таких дій союзників став той факт, що можливість отримання Пруссією польського Кракова може призвести до надмірного посилення Пруссії на міжнародній арені.

Попри все, консолідувавши свої зусилля, європейським державам потрібно було якось обґрунтувати їх вторгнення у Францію. Саме тоді і поширилась ідея про виправдане вторгнення на територію держави з метою придушення революційних рухів. Незабаром цей принцип був затверджений на конгресі у Троппау і став санкціонованою причиною іноземних інтервенцій в подальшому.

Ще на початку французької революції було утверджено ще один принцип того часу, який вміло використовувала Франція - принцип суверенітету нації. Цей принцип був утверджений декретом Національних зборів від 14 вересня 1791 року, коли до території Франції було приєднано Авіньон, населення якого попередньо висловило на це згоду.

Те, що перша антифранцузька коаліція у своєму повному складі сформувалася саме після страти Людовика XVI показало реальний стан речей: Європа була надто сильно прив'язана до монархічної форми правління і аж ніяк не була готова щось в цьому змінювати; страх європейських монархів та аристократії перед революцією, перед втратою своїх позицій у власних державах штовхав їх на швидкі, проте повні суперечностей союзи, а бажання придушити революцію як свого найбільшого ворога - хапатися за зброю. Зважаючи на те, що вся дипломатія тодішніх європейських держав підпорядковувалась безпосередньо правителям, які, як і аристократія, аж ніяк не були зацікавлення у поширенні революції на свої держави, дипломатичні зусилля чи не усієї Європи були спрямовані на збереження існуючого стану речей у цих монархіях.

Європа кінця XVIII - початку XIX не була готова ні до демократичних реформ, а тим паче до революцій і встановлення влади народу, ні до ліберальних ідей та Просвітництва. Принцип Людовіка XIV «Держава - це я» надто сильно вкорінився у свідомість Старого Світу.

З іншого боку, так званий третій стан - не тільки Франції - всієї Європи, який годував своїх монархі, не міг миритися з існуючим станом речей. Хвиля обурення прокотилася всією Європою, наслідки її були відчутні в Англії. Прикладом того, наскільки популярними були революційні ідеї, було хоча б те, як радісно народ в Італії сприймав зміни. Пов'язані із поваленням там королівств та створенням республік. І тільки боротьба антифранцузьких коаліцій гальмувала цей процес. Саме вони, анти французькі коаліції, відтягнули процес повалення монархій та створення республік на теренах Європи, хоча першим анти французьким коаліціям 1792-1805 рр так і не вдалося досягти своєї мети - придушити революцію у Франції і відновити там монархію.

Список використаних джерел

1. Александрова А.Ю. Экономика и териториальная организация международного туризма: уч. пособие / А.Ю. Александрова - М. : 1996. - 317 с.

2. Александрова А.Ю. Международный туризм: уч. пособие / А.Ю. Александрова - М. : 2008. - 250 с.

3. Бабкин А.В. Специальные виды туризма: учебник / А.В. Бабкин - М. : Феникс, 2008. - 252с.

4. Балабанов И.Т. Туристические особенности: дис. канд. геогр. Наук. - М., 2010. - 22 с.

5. Вишневська О.О. Туристичне країнознавство: підручник / О.О. Вишневська, А.Ю. Парфіненко, В.І. Сідоров - Х. : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2011. - 594 с.

8. Любіцева О.О. Туристичні ресурси України: навч. пос. / О.О. Любіцева, Є.В. Панкова, В.І. Стафійчук - К. : Альтерпрес, 2007. - 369 с.

9. Мельниченко С.В. Соціально-економічне становище: дис. докт. економ. наук. - К. 2011. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru