Командувач перших формувань Української Повстанської Армії "Поліська Січ" Тарас Бульба-Боровець

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Командувач перших формувань Української Повстанської Армії «Поліська Січ» Тарас Бульба-Боровець чимось нагадує літературного героя Мігеля де Сервантеса Сааведри, і не лише своєю статурою (був він худорлявий і довготелесий, як Дон Кіхот) і тим, що прибрав собі лицарське ім'я, але й жертовним утвердженням шляхетних принципів та ідей без огляду на обставини

Народився Тарас Дмитрович Боровець 9 березня 1908 року в селі Бистричі Костопільського району на Рівненщині у незаможній багатодітній сім'ї. За схожий на картоплину ніс старші хлопчаки дражнили малого Тараса «Бульбою». «За цю зневагу, - згадує він у книжці «Армія без держави», - я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі прочитав Гоголевого «Тараса Бульбу», то почав своїм ім'ям гордитися». Дитинство Тараса минало під враженням від розповідей діда Юліяна про трагічну історію України, про прадіда, що воював разом з Іваном Мазепою на боці Карла XII проти жорстокого Петра І. Матеріальна скрута не дозволила Тарасові Боровцю здобути середню освіту. Але він багато читає, здобуває знання самотужки. З чотирнадцяти років хлопець заробляє на хліб насущний у місцевій каменоломні. Через близькість до кордону з Радянським Союзом тут працювали і втікачі з країни рад, і ті, хто не ладнав з польською владою, словом, люди різних політичних поглядів. У такому середовищі і опинився юний Тарас Боровець. Вирішальну роль в його політичному й національному освідомленні зіграло знайомство з колишніми вояками Армії УНР сотником Василем Раєвським та полковником Іваном Литвиненком. За дорученням останнього Тарас кілька разів перетинав кордон з Радянським Союзом, де на власні очі бачив голодомор, організований проти українського селянства, і виклав свої враження у творі «Людоїди» під псевдонімом Ристриченко. Надійною опорою в його житті стає донька чеського колоніста Анна Опоченська, з якою він одружився у 1931 році. «Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах. Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами», - через кілька десятиліть напише про неї отаман «Поліської Січі».

1934 року жандарми заарештовують Тараса Боровця за його памфлет «Пан депутат у сеймі», в якому він висміяв «демократичність» польської виборчої системи та скритикував відомих високопосадовців. Польський суд виніс йому вирок: три роки ув'язнення у концтаборі Береза Картузька. Там Боровець знайомиться з відомими українськими політиками, особливо дружні стосунки складаються у нього з оунівським публіцистом Іваном Мітрингою. Чи не під його впливом у Тараса Боровця остаточно формуються національно-демократичні погляди. І це тоді, коли молодь приваблює фашистська ідеологія, для якої над усе - сила і залізна дисципліна. У своїй книзі Боровець наводить приклад з таборового життя, коли дійшло до конфлікту націоналістів з комуністами: «Становище було спочатку досить напружене. Українські націоналісти оголосили бойкот всім комуністам.

Цей бойкот полягав у тому, що товариським наказом було заборонено мати з комуністами будь-які відносини і з ними говорити. Були дуже трагічні сцени. Особливо, коли прибували нові люди, які про бойкот нічого не знали. Вони зверталися до товаришів по нещастю з різними запитами, а ті мовчали, наче мумії...

Згодом цей бойкот був помалу скасований. Особливо проти таких «товариських» відносин боровся мій великий приятель, лівий націоналіст, редактор Мітринга. Ми доказували націоналістам, що не бойкотами, а навпаки щирою, культурною, товариською поведінкою та розумною і діловою дискусією ми зможемо доказати як чужинцям, так і своїм комуністам, що наша національна ідея - це не реакція, а прогресивний рух, що всяка ідейна боротьба може бути тільки на свободі, коли люди вільні, а не на каторзі. В неволі ми всі являємося товаришами». До речі, в майбутньому безкомпромісне обстоювання моральності в політиці, утвердження демократичних принципів формування військових структур стануть причиною непорозумінь між націоналістичними партіями і отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, зрештою, його особистою трагедією.

Через рік майбутнього отамана звільнено з в'язниці, але заборонено проживати у прикордонній зоні. Тарас Боровець змушений продати своє прибуткове підприємство з виробництва чорного граніту в селі Карпилівці Сарненської округи і перебратися вглиб Польщі.

Тут його застає німецько-польська війна. До Варшави прибувають втікачі із Західної України, яку у вересні 1939 року окупувала Червона армія.

1. Становлення Тараса Боровця як особистості

За порадою і допомогою старших товаришів сотника Раєвського та полковника Литвиненка Т. Боровець вирішує починати свою організовану роботу культурно-освітньою діяльністю серед молоді. Зимою 1932-1933 років він засновує на Поліссі свою невеличку підпільну організацію під назвою «Українське Національне Відродження» і бере на себе її фінансування. «Маючи в руках непоганий фах каменярського майстра, я економічно був досить добре забезпечений, - зазначає Бульба-Боровець в своїх мемуарах. - Без офіційної технічної освіти я часто виконував функції інженера не лише у своїх, а й у чужих підприємствах. Моя незалежна економічна позиція у чималій мірі сприяла також роботі нашої організації та всій українізаційній акції на Поліссі. Маючи успішно ведене підприємство, ми могли без зайвого розголосу фінансувати будь-яку акцію з обох боків польсько-совєтського кордону». Головним своїм ворогом організація вважала московську імперію та її агента - компартію, яка поширювала червоний чад по всьому світу. Організація поступово зміцнювалась, скеровуючи свою діяльність на більш успішне плекання серед нашої молоді революційно-військових традицій.[1;56]

В 1939р. Тарас Боровець стає секретарем Українського допомогового комітету (УДК), який очолює відомий письменник, філософ, історик та публіцист, лікар Юрій Липа. Комітет допомагає біженцям з СРСРу пошуках пристановища та праці. Однак стосунки з керівництвом у нього не складаються, і вже за кілька місяців він полишає УДК. Налагодивши контакти з Генеральним штабом уряду УНР в екзилі, розробляє разом з його представниками детальний план підпільної роботи в Радянській Україні, який полягає в створенні умов та відповідних структур для захоплення влади в свої руки до приходу чужих військ. План затверджує президент Андрій Лівицький.

Першого серпня 1940 року Тарас Боровець разом з розвідницею-кур'єром Валентиною Кульчицькою - дочкою православного священика, ветерана визвольних змагань 1917-1921 років із села Дермань Рівненської області - перепливає Західний Буг біля Влодави. Але на радянському боці вони потрапляють у засідку. Валентина Кульчицька гине. Самому Боровцю вдається відірватися від переслідування і дістатися до села Погулянки, що біля міста Стенань, та зв'язатися з підпільниками. Тут він розробляє тактику партизанки та організаційну структуру Української Повстанської Армії, яка має постати з початком німецько-радянської війни. Тарас Бульба-Боровець обґрунтовує спадкоємність ідей Української Повстанської Армії УНР, що зробила відчайдушну спробу підняти народне повстання проти більшовицьких окупантів під час Листопадового рейду 1921року, очолюваного генерал-хорунжим Юрком Тютюнником. «Революційні ідеали Української Народньої Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли пригожий грунт в поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об'єктивному історикові нашої бурхливої доби... Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріал - Поліська Округа та Волинь».[9;172]

2. ПАРТИЗАНСЬКА АКЦІЯ УПА

На тлі такої невиразної політичної ситуації України народжувалася нова революційно-партизанська армія. Від 22. 6.1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження, а на його місце зродилася Українська Повстанська Армія. Тарас Боровець сам перестав бути «Байдою», а прибрав собі нове воєнно-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи як «Отаман Тарас Бульба».

Хоч і було офіційно проголошено Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімалося. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Стратегія УПА диктувала зовсім інший хід подій. Вона обмежувалась малою партизанською акцією.

Початкові дії УПА поки що були невеликі. Вояки УПА навмисне не вступали в бої з відступаючими військами червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВД.

Вся початкова бойова акція зводилася до розбивання в'язниць, трудтаборів та відбивання від більшовиків великих транспортів мобілізованих в червону армію запасників, в'язнів та репресованих. Їх тисячами гнали енкаведисти на схід через поліські ліси. Головну ж увагу звертали на відбирання від всіх більшовиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію відразу таємно ховали.[8; 207]

Німецькі війська Поліської котловини зовсім не пробували здобувати її, а попросту обійшли. Одна група пішла по лінії Гродно - Мінськ - В'язьма - Москва, а друга - по лінії Люблін - Рівне - Житомир - Київ. Такий стратегічний маневр німецького командування витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, у їх глибокому запіллі, а саме в трикутнику Пінськ-Мозир -Коростень, бродили розбиті частини радянських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших радянських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбігалися, хто куди глядів, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони.

Німецьке командування, звертаючи головну увагу на головний фронт, не приділяло цій загрозливій ситуації великої уваги. Але такий стан непокоїв УПА тепер, а ще більше пізніше, коли більшовики влаштують свої партизанські бази в поліських лісах. УПА переставляє військо на офіційну «міліцію», організовує в Сарнах Окружну Команду Української Міліції. Тарас Боровець обіймає обов'язки Окружного Команданта Міліції, своїм заступником ставить сотника Диткевича. Негайно організовується в Сарнах підстаршинська школа, нібито «міліція», а по суті - готуються справжні військові підстаршинські кадри. В кожному більшому містечку стоїть гарнізон УПА силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі - щонайменше одна-дві сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом «міліція» УПА в усьому Поліссі перевищує 10.000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих неофіційно наказам Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно - Окружної Команди Міліції в Сарнах. Ця обставина дала змогу УПА діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від УПА німці не мали змоги вимагати скорочення числа та децентралізації операцій так, як це вони робили в інших областях.[2;67]

Поліська Січ вже своїми першими скромними бойовими операціями здобула собі велику славу й розголос по Україні. Це зробили головним чином ті тисячні маси мобілізованих, в'язнів та репресованих людей, що їх загони Поліської Січі повідбивали від ворога, нагодували та допомогли їм вертатися до своїх домів. Вони самі бачили, як босоногі, але хоробрі поліщуки билися з ворогом, наражаючи своє життя у боротьбі за життя інших своїх братів з цілої України. Від них вони чули й самі часто бачили, що командує тією босоногою ґвардією якийсь петлюрівський Отаман Тарас Бульба.

Бандерівці далі домагалися, щоб УПА офіційно визнала їх «владу» та підпорядкувалась наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю чисто військову формацію всяко провокувати, називаючи її «анархічною отаманією», «демократичною гниллю» і т.п.

Внаслідок всіх попередньо згаданих подій Полісся зробилося на деякий час «нічиєю» територією в новому безмежному царстві Гітлера. Всі шляхи трансполіського сполучення були мертві. Німецька армія пішла далі, а на її тилах, на поліській території, ще не було жодної сили, яка могла б ці простори опанувати. Пінськ, Ленінець, Сарни та ще деякі пункти вже були в руках міліції УПА, а поза тим всюди бродили радянські банди. Головна Команда УПА активно готувала всі свої сили до контрудару, розробляючи відповідні оперативні плани.[2;307]

По всіх районах, де радянської диверсії не було, німці зовсім не рахувалися з жодними місцевими оборонними силами, а навпаки, планово їх ліквідували.

В половині липня 1941 року приїхав з Варшави до Рівного полк. І. Литвиненко. Тарас Боровець склав Урядові докладний звіт про стан усіх справ та повідомив про всі плани на найближче майбутнє. Він порозумівся з Президентом А. Лівицьким і за кілька днів дав Тарасу Боровцю урядову апробату цілого плану очищення всього Полісся від більшовиків з рівночасною заявою, що дальші директиви Уряду будуть прислані своєчасно.

УПА домагалася від німців визнати Поліську Січ як окрему національну військову частину. Німці закривалися тим, що вони не мають на це права, бо у справі організації української армії вони ще не мають жодних наказів від вищих чинників. Тому генерал Кіцінгер згодився лише на пів-військову, пів-міліційну акцію спеціально для Полісся. Це означало, що українська міліція на Поліссі має право діяти без всіх тих обмежень, які стосуються міліції всіх інших областей. Цього УПА було досить. В очах німців УПА лишалася далі як міліція, а для себе вона, хоч і неофіційно, діяла і рахувала себе як українське національне військо.

Вже в перших днях німецько-радянської війни лави Поліської Січі з кожним днем дуже зростали за рахунок все нових людей. Все це був зразково здисциплінований військовий народ, вихований в дусі палкої любові до батьківщини та свого рідного війська. Це були старші люди з царської та української армій та молодші вояки з польської та радянської армій. Багато було також втікачів від радянського переслідування, етапів та тюрем. По всіх гарнізонах та міліційних станицях кипіла вишкільно-організаційна робота. Вчорашні цивільні люди на очах мілітаризувалися. На звільнених районах організовувалася цивільна адміністрація під контролем та опікою Поліської Січі. Вся Поліська котловина та її власна збройна сила готувалися до нових великих подій своєї історії.[9;111]

3. Утворення та діяльність Поліської Січі

22 червня 1941 року постає УПА «Поліська Січ». Щоправда, як пише сам отаман, «хоч ми офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала нашу територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Наша стратегія диктувала нам зовсім інший хід подій. Ми обмежувались малою партизанською акцією». Відтак, коли 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці проголосили Акт відновлення Української держави, Бульба зайняв розважливу позицію, вважаючи такий крок ОУН(Б) передчасним та авантюрним. [11;38]

На перших етапах діяльності Поліської Січі, більшість бульбівців воювали проти дрібних радянських з'єднань. Полісся було порівняно безпечним місцем для українських повстанців, адже німці ставились до них нейтрально, а радянські партизани тільки починали свою діяльність. Тарас Бульба-Боровець вимагав від німців визнання Поліської Січі як окремої національної армії. Німці відмовились, аргументуючи це тим, що вони не мають на це права, і наказу від вищого командування Вермахту. Тому генерал Кіцінгер дозволив створити лише напіввійськове формування із розширеними, у порівнянні з міліцією інших районів, правами. Командування Поліської Січі це задовольнило, адже вони отримували повну свободу дій у визначеному районі. У Поліську Січ вступало все більше і більше місцевого люду, що бажали боронити свою землю та господарство від загарбників. Головне Командування Поліської Січі створило кілька вишкільних центрів при своїх гарнізонах у підконтрольних їм містечках.

Перші збройні акції Поліської Січі обмежувались діями проти розбитих решток Червоної Армії. За спогадами Бульби-Боровця «Совєти блискавично, в паніці покинули наші землі, а проти німців воювати було зарано». Така більш-менш спокійна ситуація на Поліссі дозволила Боровцю зайнятись внутрішніми справами Поліської Січі. Готуючись до активніших бойових дій проти радянських партизанів, Бульба Боровець відіслав делегацію до Білоруської Народної Самооборони на чолі із хорунжим Петром Довматюком-Наливайком. Білоруська народна самооборона була подібна до Поліської Січі: білоруси прагнули здобути незалежність за допомогою Німеччини. Командування Білоруської самооборони схвалило план бульбівців щодо спільних бойових дій проти радянських партизанів. Відділами Білоруської самооборони командував капітан Всеволод Родзька та його заступник поручник Михайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводом профессора Радослава Островського, що потім був обраний Президентом Білоруської Центральної Ради. Однак перед Поліською Січчю постала велика проблема -- брак командного складу. Щоб вирішити цю проблему, наприкінці липня Тарас Бульба-Боровець відправляється на переговори із Організацією українських націоналістів Степана Бандери. Однак бандерівці поставили неприйнятні для Бульби-Боровця умови: підпорядкування Поліської Січі Головному проводу ОУН(б). Не знайшовши спільної мови із бандерівцями, Тарас Бульба відправився до політичного штабу ОУН Мельника. Там, після триденних переговорів було укладено договір з восьми пунктів, за яким налагоджувалися стосунки та тісна співпраця між УПА Тараса Бульби та ОУН Мельника. Однак, ОУН могла виступати лише як радник повстанській армії, а не як командний центр. Під час переговорів, до Поліської Січі зголосилося 10 старшин та підстаршин. Прибувши до Рівного 5 серпня 1941 року, Тарас Бульба зустрівся із полковником Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців, та полковником Іваном Трейком. З ними Тарас Бульба уклав договір, аналогічний тому, який він уклав із ОУН(м) в якому зазначалось: «Українська Повстанська Армія, як зародок української національної збройної сили, не підлягає жодній політичній партії чи організації, а тільки державному центрові УНР, де всі партії та організації можуть бути репрезентовані на паритетних засадах чи якихось інших умовах.

Організація Українських Націоналістів, попри деякі принципові роз-біжності в її політичній лінії з тією політичною лінією, що її веде Уряд УНР, немає жодних застережень проти того, щоб військові кадри, охоплені націоналістичним світоглядом та приналежні як члени чи симпатики до ОУН, добровільно зголосилися в ряди УПА, підлягали всім її внутрішнім законам та брали участь у всіх боях як рівноправні вояки УПА...»

Завдяки співпраці із колишніми офіцерами Армії УНР та з відомим в Україні Петром Дяченком, у Поліській Січі піднявся бойовий дух, а війська отримали кращий вишкіл. Першою метою перед Поліською Січчю тепер стояло звільнення Олевська від радянських військ. Взяття Олевська було нелегким ділом, адже вишкіл та озброєння Поліської Січі виглядало смішним, у порівнянні із регулярними частинами Червоної Армії. 20 серпня було розпочато наступ на позиції радянських військ на Поліссі. Сили Поліської Січі нараховували 10-15 тис. вояків разом із частинами Білоруської самооборони. Оскільки радянські війська мали перевагу у техніці та підготовці, бульбівці не вступали у відкритий бій, а діяли окремими загонами. Атакуючи вночі, «січовики» завдавали важких втрат ворогові, та швидко відступали. 21 серпня було взято Олевськ. До кінця серпня, радянські війська було відкинуто з Полісся.

Тим часом невеликі повстанські загони «Поліської Січі» влаштовують диверсії в тилу Червоної армії, звільняють з в'язниць репресованих, відбивають у більшовиків транспорт та зброю для власних потреб. Відтак німецьке командування призначає Бульбу-Боровця комендантом українсь-кої поліції Сарненського району. Отаман одразу ж звертається до штабу 213-ї німецької дивізії з проханням дозволити сформувати збройний відділ у кількості 1000 вояків і незабаром такий дозвіл одержує. Полковник Армії УНР Петро Дяченко погодився взяти на себе обов'язки начальника штабу УПА, що розташовувався у Клесові. Коли президент уряду УНР в екзилі Андрій Лівицький відкликав Петра Дяченка до Варшави, штаб «Поліської Січі» очолив полковник Армії УНР Петро Смородський, який розробив її військовий статут та політичну концепцію під назвою «За що бореться Українська Повстанська Армія». Ось деякі її положення:[4;69]

«1. Українська Повстанська Армія - це надбання всього українського народу. В її військово-революційні лави мають право вступати всі українці.

2. УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові Української Держави.

3. УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та класових міжусобиць, УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.

4. УПА веде свою акцію на двох фронтах: революційно-партизанську в СССР та репрезентативно-інформативну поза межами СССР.

5.УПА стоїть на становищі безкомпромісової боротьби з кожним загарбником України. Свою діяльність УПА не підпорядковує жодним чужим силам.

6.УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави...»

4. «ОЛЕВСЬКА РЕСПУБЛІКА»

Олевськ - це містечко на колишньому кордоні поміж СРСР та Польщею. Від половини серпня до половини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею, щось на зразок окремої, абсолютно суверенної української національної республіки. Ця «республіка» мала свою окрему територію, що її сама виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу.

Німецький окупант на цю територію ще не показувався, а залишки більшовицького окупанта були розгромлені на голову. Уся Поліська котловина протягом половини року жила своїм окремим, суверенним життям. З цього відтинку часу три місяці проходили в оскаженілій боротьбі з радянськими диверсійними бандами, а друга половина, до появи німецької окупаційної адміністрації Еріха Коха, проходила в умовах справжньої свободи і вільної творчості в усіх ділянках життя. І вся ця свобода та її творчість була позв'язана з іменем досі майже невідомого великого районового містечка Олевськ.

В усьому величезному трикутнику Слуцьк - Гомель- Житомир ніхто не вважав німців за ту силу, що розбила червону армію та вигнала безбожну диктатуру з України та Білорусі. Все це діялося поза поліською територією. Все Полісся бачило і знало, що навіть тоді, коли німецька армія взяла Смоленськ та Київ і пішла далі на Москву і Харків, ціле Полісся було в руках комуни. Там всюди стояли більшовицькі партизанські гарнізони та офіційно діяли «райвиконкоми» та «обкоми». І щойно в серпні і вересні з'явилися «літаючі бригади» Поліської Січі та Білоруської Самооборони з масою місцевої міліції, які знищили партизанські сили червоної армії з їх «сільрадами», «райвиконкомами» та «обкомами» та органи свавільного насилля і терору - НКВД. Лише тоді населення Полісся дихнуло вільною волею святою.

Цим і пояснюється та палка любов та шана всього населення Полісся не до німецького «визволителя», а до своєї збройної сили, тобто - Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони. В білоруських районах «Палєская Сєч» була як в себе вдома, а курені Білоруської Самооборони на українській території були дорогими гостями, їх вітало населення як найрідніших братів і справжніх визволителів. Це була безприкладна маніфестація братніх почувань та солідарності обох націй до їх рідної збройної сили як єдиного реального фактора їх визвольної боротьби. Це був зародок великого союзу двох братніх народів та скромні початки їх спільного чину в бурхливому майбутньому.

Тарас Бульба-Боровець зазначав:»Я повік не забуду тріумфального в'їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких «благодетелей», «союзників», «оборонців» та «визволителів». Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були «білі» і «червоні» москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут, і їх наш народ мусів вітати і вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його «ортскомандантів» та генералів. Він їх «вітає»...»[6;401]

Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що навіть називається «Поліська Січ», вже дуже давно не бачили навіть самі найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом - вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою - стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов і обов'язково з водою у відрах!

Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом та більшовиком хоругви? Там же ж протягом 25 років за це розстрілювали та за¬силали на каторгу старе і мале, в кого ці «дурмани» знаходили. В ім'я чого цей так жорстоко катований народ зберігав всі ці святощі, наражаючи себе на небезпеку смерті, та з якої це нагоди він їх тепер з такою урочистістю витягає з-під влади щурів та мишей, щоб поставити на незграбний, поточений шашелями столик, але зате накритий соняшною скатертиною, вишиваною червоною ниткою?

Цей лицарський народ чверть століття зберігав свої скромні хрести, хоругви та образи, не зважаючи на жорстокий терор, бо це тисячолітні святощі його славних предків. А так гордо й радісно витягає він їх сьогодні від мишей та щурів, бо треба вітати своє рідне військо!

Молоді старшини та вояки з-поза Полісся ніяк не можуть розгадати одної таємниці. Вони не раз бачили, як поліське населення вітало чи то «білих», чи «червоних» «визволителів», але вони ніде не бачили води. Був хліб-сіль, були квіти, але води - ніде не було. Це велика таємниця. При вітанні предки нашого древлянського племені ставили воду, як особливий додаток до хліба-солі, лише перед тим, кого рахували не тільки дорогим гостем, але й своїм рідним другом чи великим добродієм. Це найвища міра довір'я, гостинності та вдячності. Це означає те саме, що моя хата - твоя хата. Ось чому на всіх вітальних столах перед вояком Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони нараз з'явилася ознака найщирішого вітання - вода.

Це пояснюється тим, що той вояк якраз бореться, жертвуючи самовіддано своє життя за той же самий народ, за його правду, за його святощі, за Бога й Батьківщину, за віру своїх предків, за суверенну Україну і Білорусь, складовою частиною яких є Полісся.

Заболочені та пообложувані пісковими бортами «зіси» та «гази» всюди пробивалися поміж масою шаліючого від радості натовпу з сльозами на очах по горах васильків та всяких інших осінніх квітів, що на них так бідна наша поліська земля під цю пору року. А де не вистачало цих скромних природних прикрас, там на колони з обох боків летіла маса кознику та стерні, але яка ж вона була їм дорога. Навіть найкращі рожі, левконії чи жоржини при інших обставинах не викликали у вояків такої радості, як цей звичайний козник, що валився на них з цілого лісу старих і дитячих рук зодягненої в лах¬мани та личаки маси[4;126]

Після кожного виходу з машини бульбівці цілі десятки метрів добивалися до столів по вишиваних рушниках та скатертинах, щоб прийняти хліб-сіль, почути слова радості й найсердечнішої вдячності, коротко подякувати і пробиватись далі.

Старе й мале, діди і парубки, жінки і дівчата під гучні вигуки «Слава! Слава!» всюди проривають кордон охорони, заступають дорогу. Вони хочуть «добре побачити» свого нового отамана та його січовиків. Хапають за руки, цілують заболочені поли гумових плащів та шкірянок. Цілують коней, стремена, колеса тачанок, польові кухні, автомашини. Що до кого найближче...

Чогось подібного Тарас Боровець ще в своєму житті не бачив і не переживав. Це була вже навіть не стихія, а якийсь особливий шал ентузіазму. Він абсолютно ні від кого не ховався від страху, що його в цьому розбурханому морі хтось може вбити. Направо і наліво вітався обома руками з сотнями людей. В тисячах розпромінених очей він бачив тільки невимовну радість, щастя і почуття вдячності. Він був свідком всяких своїх і чужих маніфестацій, але такого явища, з такою полум'яною любов'ю та ентузіазмом,не бачив ніде. Тим більше,що ці маніфестації відбувалися спонтанно, без приготувань.

Це був вибух віками заглушеної лицарської традиції. Тут враз промовила козацька кров і передвічна стихія нічим не знівеченої любові цього народу до своєї рідної збройної сили, пошана до свого рідного начальника, до своєї рідної влади. Це були прояви не рабопослушності, а лицарська самопошана, національна гордість та дисципліна. Тому й не випадково,що чогось подібного не бачимо при всіх тих маніфестаціях, що відбуваються без води.

Містечко Олевськ стає столицею цього тріумфу. Під охороною своєї рідної збройної сили усе Полісся мов щойно на світ народилось. Відроджується громадське життя, адміністративна самоуправа, господарство, культура, освіта, преса, видавництва, охорона здоров'я - одним словом, все, що хоч на деякий час вирвалось з-під гніту серпа та молота й білого орла.[9;76]

Майже в кожному районі починають виходити рідні газети - ціла маса «Вістей», «Голосів», «Газет», «Слів».Зявляються інші видавництва. Відновляються зруйновані комуною церкви. Організовуються спортові товариства, професійні та аматорські театри і хори. І все це виростає наче з-під землі. На все знаходяться фахові сили на місцях. За що ці люди не візьмуться - горить в руках.

Відбудовуються фабрики та заводи. Десь «знаходяться» машини. На очах виростають нові димарі, з'являються електростанції, залізничні та інші верстати, автоколони. Хтозна-звідки й беруться трактори, комбайни, жниварки, молотарки, амбулаторії, лікарські кабінети і т.п.

Все це виробництво організовує сам робітник на тимчасовому положенні про трудову власність, в якому проектується оформити того робітника в майбутньому як дійсного власника-акціонера заводу чи фабрики. Тартаки, скляні гути, порцелянові заводи, мебльові фабрики, цегельні, гербарні, ґуральні, паперові фабрики - все це національне майно, що ще вчора лежало в руїнах, сьогодні вже починає давати нову продукцію.

Рівночасно відбудовуються і виробничі цехи, і самі будови заводів під гаслом -- «перше продукція, потім дах над головою». Ніде ніхто нікого не агітує до жодних «соцзмагань». Ніде, ніхто нікого не судить за «прогул» та «саботаж». Зникла радянська панщина. Всюди закипіла робота без підганячів та бригадирів. Народ став справжнім власником засобів виробництва і творить сам, з своєї власної ініціативи. Люди працюють не по годинах, а день і ніч, бо бачать, що працюють для себе самих.

Всі колгоспи народ відразу ліквідує як найогидніше зло комуно-рабської системи. Діляться врожаєм. Ведуться приготування до колективних посівів з індивідуальним користуванням через нестачу тяглової сили.[2;80]

Всі «радянські господарства», частково в перших днях понищені та розграбовані, або цілком ліквідуються, або знову організуються як державні господарства. Заводяться дослідні станції, створюються насінні фонди. Про все вирішує сам народ. Зник комісар з поліської землі, який повчав відвічних господарів нашої землі, як орати та сіяти землю. Пригадується, як один з таких комісарів присікався до селянина, чому він не сіє, а чогось вичікує.

- Забув штельваги, товаришу комісаре.

- Сій сьогодні овес, а завтра будеш сіяти штельваги,

- наказав комісар.

Нервовим центром всієї діяльності був Олевськ. Звідси на всі боки пливли накази та директиви. Туди з усіх сторін напливали звіти, питання, пропозиції та проекти. Всі ці нитки тримала в цупких сухорлявих руках одна людина, яка на все зразу знаходила рішення і своєчасно давала всі накази та директиви. Тією людиною був наш начальник штабу, полковник Петро Смородський. Це зразковий вояк, діловий господар і добрий комерсант. Він мав усесторонню фахову начитаність та досвід. А головне, не дивлячись на всі ці високі якості і прикмети, - це була скромна, тактовна і доступна для всіх людина. Він з кожною людиною терпеливо та людяно поговорить, наче рідний батько. Дасть всяку допомогу чи пораду. Кого треба - добре висповідає, покарає, а кого нагородить.

Тримати в руках таку розбурхану масу, як на скору руку зібрана перша-ліпша партизанська частина та всякий народ в міліції та цивільній адміністрації все нових теренів в такому революційному хаосі, як це було в1941 році, - треба бути тільки тим, чим був в штабі УПА полковник Петро Смородський.

До всього сказаного можна додати, що коли українська нація була здібною видати таких людей, як начальник штабу полковник Петро Смородський, які в такому хаосі на голій землі зуміли доконати таке чудо, як Олевськ, то ця нація має всі дані доконати найвище чудо-ідеал і мрію українського народу - навіть на попелі чи на голій землі воздвигнути храм Української Суверенної Соборної Держави. Олевськ відразу прибрав усі внутрішні та зовнішні ознаки українського національно-адміністративного осередка. Леніни, Сталіни та всі інші «вожді трудящих» зникли з площ, установ та вулиць «олевської республіки». На їх місці з'явилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка Олевська управа перейменувала іменами українських діячів. Не забула при цьому Олевська міська управа за своє сучасне військо. Якось, в'їжджаючи з Сарн на Червоноармійську вулицю Олевська, Тарас Бульба-Боровець побачив на першому будинку велику таблицю: «Вулиця Поліської Січі». Дуже добре, думаю. А виїхавши на головну вулицю, я мало не остовпів. Там стоїть: «Вулиця Отамана Тараса Бульби». Я відразу видав наказ напис зняти і вулицю перейменувати». З'явилася до штабу делегація від міської управи. Міська управа просить відмінити той наказ. Боровець,в свою чергу,їм пояснив, що на таку особливу честь він ще не заслужив, щоб за його життя іменувати вулицю міста його іменем. Делегація настояла на своєму. Це вже саме місто рішає. Управі буде дуже прикро, коли їй доведеться цю вулицю перейменувати.

Боровець наказу не відмінив. Написи з вулиці були зняті, але ... інші не з'явилися, а вулицю далі називали іменем командира Поліської Січі.

В перших днях вересня 1941 року до Олевська блискавично прилетіла дуже прикра вістка з Житомира. Там 30.8.41 року публічно хлинула укаїнська кров від української руки. Ставленик патологічного вождизму, бандерівець Кузій, на вулиці, стріляючи в спину, застрілив двох старшин української армії: полковника Миколу Сціборського та сотника Сеника-Грибівського, які були членами проводу ОУН і їхали до Києва. Це була дуже пригнічуюча вістка.[1;308]

Така боротьба групи блискавичного відокремлення з політичними противниками того ж самого націоналістичного світогляду викликала в народних масах радянської України дуже пригноблююче враження і сильне обурення. Тим більше що полковник Сціборський був родом з Житомира, де все старше покоління знало цю людину як доброго вояка та великого революційно-визвольного діяча Української Народної Республіки з часів визвольних змагань 1917-20 років. На еміграції він став співініціатором нового націоналістичного руху як теоретик по ідеологічно-програмовій лінії і мав сильний вплив на координацію дій націоналістичного руху з державним центром УНР.

Житомирський акт відкритого братовбивства та терору з боку вождівської групи проти своїх людей на тлі такої невиразної політичної ситуації України остаточно зкомпромітував цю групу в очах політично обізнаного громадянства. Коли ще всі «державні акти» цієї групи люди були схильні виправдувати політичною невиробленістю цих молодих людей, то вже такі ганебні факти, як явне братовбивство, народ кваліфікує не інакше, як явний злочин, провокований чужою рукою.

Нагла смерть Сціборського - це велика втрата не тільки націоналістичного табору,а й всієї української нації. Ідеологічно-програмові концепції Сціборського можуть бути заперечені тільки або сильнішою та більш ґрунтовною теоретичною концепцією, або життєвою практикою.

Ситуація була така, що полковник Литвиненко не бачив можливості втриматися довший час на очищеному від більшовиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію. Від імені Уряду УНР він дав директиву триматися так довго, як це буде можливо, а потім дуже обережно офіційно ліквідувати цілу «республіку». Штаб знову переставити на підпільно-повстанську акцію, але тієї акції не розпочинати відразу, а чекати дальших наказів та директив Уряду.

З уваги на те, що самого Президента німці тримають під домашнім арештом у Варшаві, ціла майбутня акція мусить вестися дуже обережно та так, начеб Президент про неї «нічого не знає». Про все це Тарас Боровець не мав права нікого інформувати, включно з начальником штабу. Для зв'язку посилати тільки сотника Раєвського. Все має робитися на місці так, начеб вирішували всі питання самі, без жодних директив зверху. Вони договорилися про все, і полковник Литвиненко поїхав.

Газета «Гайдамака», як одинокий вільний пресовий орган, до якого не добралася ще німецька цензура, мала дуже велику популярність по всій Україні. Її транспортували до Рівного, звідки вона розсилалася на всі сторони. Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель з Житомира - пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора. Боровець давав фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діалектом під псевдонімом «Діда Гаврила Обруча», та дуже рідко ще деякі матеріали, але цього було мало. Він не мав часу писати.

Мітринґа приїхав до Олевська й неофіційно став редактором газети. Офіційно газету підписував ред. Бобенко. Редакторові Мітринзі Боровець дав сувору інструкцію щодо змісту їхньої військової газети. Мітринґа точно і дисципліновано дотримувався цієї інструкції. Він поставив газету на високий рівень. Для вишколу юнацтва та пропаганди українознавства почав друкувати в газеті свій популярно-історичний нарис «Хто ми такі?», в якому виявляв гнучкий підхід як до самої проблеми, так і до читача. На жаль, цього нарису не докінчено, бо газета десь по 12-му числі перестала виходити.

В самій редакції не обійшлося без клопоту. Тарас Бульба-Боровець намагалися тримати газету в цілком незалежному тоні у відношенні до німців. Але відповідальний редактор Бобенко мав тенденцію кадити «визволителям». У полковника Смородського та сотника Сиголенка, а особливо у ред. Мітринґи створилося враження, що Бобенко підісланий з Житомира як аґент або ґестапо, або НКВД для шпигунства, провокації та компромітації. Поведінка цієї людини була явно провокативна. Він одверто почав загрожувати сотникові Сиголенкові, що як його та чи інша стаття з «кадилом» не буде вміщена, то він поїде до Житомира скаржитися німцям. Як же це так, мовляв, нас німці визволили від комунізму, а ми у своїй газеті про них навіть нічого не згадуємо?

З уваги на те, що ситуація вже так чи інакше наближалася до ліквідації «республіки», Бобенка з редакції не викидали, а залишили, щоб «тягнув» до кінця. Газета вже почала переставлятися з органу «Поліської Січі» на німецьку районову газетку. 5 листопада 1941 року до Олевська приїхав ґебітскомісар, який почав обережно заводити порядки «Нової Європи». Він викликав до свого штабу сотника Сиголенка і поставив вимогу, щоб штаб Поліської Січі підпорядкував свою роботу його наказам. Іншими словами, він хотів спокійно спати під охороною української зброї. Боровець послав сот. Сиголенка до ґебітскомісара вдруге, щоб повідомити його, що Поліська Січ як українська військова одиниця німецькій цивільній владі не підлягає, а тримає зв'язок з німецьким військовим командуванням. Наша відповідь на нову ситуацію буде дана ґебітскомісарові після нашого порозуміння з генералом Кіцінгером.[5; 64]

5. Ліквідація Поліської Січі

Поліська Січ та Білоруська Самооборона повністю і з честю виконали своє перше бойове завдання, вкриваючи свої прапори вічною славою. Вся Поліська котловина була очищена від дикої диверсії більшовиків і дуже швидко почала загоювати свої тяжкі рани, повертаючись по малу до більш-менш нормального життя. Бульбівці тут добре «попрацювали», щоб заслужити довіру гітлерівців. Незважаючи на все це, адміністрація рейх комісаріату «Україна» з центром у Рівному ставила завдання ліквідації такого формування, бо намагалася власними силами контролювати ситуацію на окупованій території. Тому Тарас Боровець шукав захисту у начальника тилу вермахту в групі армій «Центр» генерала Кіцінгера. Отаман наполягав залишити під його командою 10 тисяч бойовиків для оборони тилу німецьких армій в зоні волинського Полісся.

Отже, розпорядження рейхскомісаріату «Україна» про ліквідацію Поліської Січі треба було негайно виконувати і 15 листопада 1941 року отаман Тарас Бульба-Боровець організував в Олевську дефіляду своїх бойовиків-поліцаїв, присвоїв собі звання генерал-отамана і наказав усій поліцейській братії розійтися по домах.

Було видано ще цілий ряд наказів. Все це було оформлено документами на друкованих формулярах. Видано всім воякам посвідки про їх службу, послужні особисті анкети і т.п. Все це робилося так, як у реґулярній армії - з усією точністю та педантичними формальностями начальника штабу. Крім такої планової ліквідації цієї славної військової частини сам момент ліквідації останнього Олевського гарнізону був дуже драматичний. Для вояка краще вмерти, ніж кидати з своїх рук зброю під ноги ворога або «союзника». Зі слів Т.Бульби-Боровця,він ніяк не міг забути того трагічного моменту, коли цілий Олевський курінь був зібраний на площі в повному виряді для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу.

Звіт здавав отаманові в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону, поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда «струнко» та відчитано ліквідаційний наказ - з очей всього складу куреня бризнули сльози!

Це були несподівані сльози гордого молодого лицарства, яке не плакало, коли йому фельдшери без наркозу ампутували руки або ноги в найпримітивніших санітарних умовах. Але тепер, коли йому без жодного фізичного болю ампутовано символ його вояцької честі - скромну стару рушницю, - на його очах появилися сльози, що повільно горохом котилися вниз по гарних молодих лицях. їх ніхто не міг обтирати, бо цілий курінь стояв під зброєю на «почесть дай!».[2;149]

Отаман був до того схвильований такою несподіваною картиною, що не міг промовити ні слова. Забрав слово полковник Петро Смородський. Він усіх заспокоїв дуже змістовною промовою. Почав він свою промову з того, що в його житті це вже другий раз доля судила так, як тут, розставатися з тим, що святе для вояка, - зі своєю зброєю. Перший раз він віддав свою зброю полякам в 1920 році, коли армія УНР закінчила свої трагічні визвольні змагання. Сьогодні він віддає свою зброю німцям, коли військо тієї ж самої УНР, що ним являється славна Січ, гідно і чесно виконало один етап свого бойового завдання. Полковник зробив порівняння, заявивши, що сьогодні йому багато легше складати цю зброю на купу, бо це робиться на початку, а не в кінці війни, як це було в 1920 р. Цієї зброї так тоді, як і тепер, нам ніхто не давав, а ми здобули її виключно самі. Це символ і наявний доказ, що коли Україна знову видасть нам бойовий наказ, то ми знаємо, де і як ту зброю знову здобувати. Але все це ми мусимо робити мужньо та розважно, згідно з наказами і планами національної влади та Головної Команди Військ України.

Полковник П. Смородський витягає з кобури свого пістоля, цілує і кидає на землю. За його прикладом так само робить цілий курінь.Так, по-лицарському, планово закінчила своє легальне існування перша легендарна українська чисто національна військова одиниця часів Другої світової війни 16 листопада 1941 року. Всі люди роз'їхалися по домах. Для ліквідації справ Поліської Січі в Олевську залишився ще на кілька тижнів один старшина з десятьма підстаршинами та козаками, поручник Чортенків.

Демобілізованих вояків, які роз'їздилися на всі сторони, олевське населення прощало так само, як і вітало, але ця сердечність виявлялася цим разом не в захоплених оваціях, а в тихих сумних поглядах, наче після похорону найдорожчої людини. Жінки та дівчата не могли стримувати сліз... Поліської Січі не стало. Вона пішла в ліс. Над Олевськом та над цілим Поліссям знову запанувала непевна атмосфера невідомого завтра, мов тяжка темна хмара. Це була атмосфера так званої Нової Європи Гітлера.

Поліська Січ була своїм численним складом малою військовою частиною, озброєною дуже скромними засобами, але її політична концепція, маштаб дії та практичні військово-революційні успіхи мали і будуть мати велике військове, революційне і виховавче значення для нескореної України.

Все це треба завдячувати тільки тому, що ця військова одиниця дихала одним сильним геройським духом, мала зразкову дисципліну та чисто лицарську мораль. Вона діяла за глибоко продуманими планами, як справжнє дитя нашої християнської волелюбної Батьківщини-України.

Це й була та грізна і невловна сила, яка буревійно потрясала багнисто-кам'янисті надри Поліської котловини поруч вибухів динаміту та дзвонів сталі в каменоломнях від Першої до Другої світової війни. Вона була продовжувачем традиції армії без держави в боротьбі проти всіх і всяких ворогів України.[8;11]

Тарас Боровець вирішив перечекати до більш сприятливих часів. Він залишив невеликий загін, а решті поліцаїв наказав прихопити зброю і також дочекатися «добрих часів». Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом «знайти спільну мову» й об'єднати всі збройні формування тим часом ОУН-Б перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним об'єднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів.

9 квітня 1943 року розпочалися ділові переговори між Головною Командою УПА і ОУН-Б. Бандерівці вимагали: підкоритися ОУН-Б, визнати «Акт 30 червня 1941 року», беззастережно виконувати розпорядження ОУН-Б. Отамана Тараса Бульбу-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА.

Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повина бути «всенародною»; УПА не визнає «Акт 30 червня», бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, «бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою».

З березня 1942 року німці розпочинають каральні акції проти розформованих відділів УПА «Поліська Січ». Це змусило Бульбу перейти на нелегальне становище і будувати Українську повстанську армію за новим принципом. Відтепер вона позбувається ознак поліційної частини, прив'язаності до території і веде боротьбу з окупантами рейдовими загонами. Новим начальником штабу УПА Бульба призначав поручника Леоніда Щербатюка-Зубатого, деякі довірені старшини стають на службу в окупаційній поліції як вивідачі. У квітні 1942 року Головна команда УПА наказує «летючим бригадам» здійснити акції контртерору проти представників німецької цивільної адміністрації в Україні. У повітря злітають транспорти й адмінустанови окупантів.

В серпні 1942 року Бульба-Боровець звертається з листом до рейхкомісара Еріха Коха, в якому вимагає лояльного ставлення до українського населення, заборони додаткових продовольчих «реквізицій», припинення арештів і розстрілів, звільнення з в 'язниць представників національних організацій. Але німецький терор лише посилюється. Відтак Бульба влаштовує напади не тільки на адміністративні органи, але й на пункти воєнно-стратегічного значення, зокрема на комунікації. Добре відомою стала Шепетівська операція, що її було здійснено у ніч проти 19 серпня 1942 року. Кілька «летючих бригад» бульбівців захопили залізничний вузол і вивезли до лісу різне майно з чотирьох німецьких ешелонів. Перепиняють вони і ешелони з українською молоддю, яку вивозили на примусові роботи до Німеччини. Лише на Житомирщині було вчинено 150 нападів на німецькі склади.

У листопаді 1942 року Еріх Кох направляє на переговори до Бульби-Боровця начальника поліції і служби безпеки генеральної округи Волині і Поділля оберштурмбанфюрера Пютца. Отаманові пропонують перейти на службу до німців і боротися з партизанами, але він відмовляється через вороже ставлення третього Рейху до українців, зокрема через утримання в ув'язненні Степана Бандери і Ярослава Стецька. Після переговорів Бульба-Боровець одержує листа від єпископа Мстислава такого змісту: «Чому Ви з рештками своїх людей з так званої «Поліської Січі», яка в минулому році так славно співпрацювала з німецькою армією, ліквідувала більшовицькі недобитки, сьогодні зайняли для багатьох незрозуміле становище? Одним це дає підставу вважати Вас за український повстанський загін, що знахо-диться в стані боротьби з німцями, інші ж не розрізняють Вас від більшовицько-жидівських повстанчих банд». Отаман відповів єпископу досить різко: «Хочу Вас, Владико, повідомити, що започаткована кореспонденція зовсім лишня. Наші дороги різні не від сьогодні. Ви співпрацюєте з кожною чужою владою в Україні, а я її поборюю. Я розумію угодову політику та позитивну працю, але не визнаю самоопльовуючого лакейства».[3;50-56]