Факти свідчать, що підготовка до повстання розпочалася ще у 1646 р. Українські старшини Б. Хмельницький, Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, М. Кривоніс, брати Нечай та інші, щоб реалізувати свій задум, вирішили скористатися намірами польського короля Владислава IV залучити козаків до війни із Портою.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Б. Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595-1657) народився на Черкащині, в Чигирині (можливо на хуторі Суботів) 27 грудня 1595 р. Одні кажуть, що Богдан Хмельницький походив із шляхетської литовської сім'ї, котра осіла на Україні, інші ж твердять, що його прадідом був якийсь Вячеслав Хмельницький, запорізький гетьман ХУІ століття. Правда це чині, але він сам не заперечував проти такого походження [8, с.144].

Батько - Михайло Хмельницький на правому березі річки Тясмин заснував хутір Суботів, служив чигиринським сотником реєстрового козацтва, був людиною хороброю, авторитетною і заможною. Дослідник В.О. Замлинський підкреслює, що матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволяли дати юному Богданові пристойну домашню освіту, продовживши її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Коли 1608 р. польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали - єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина [13, с.296].

Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши "всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів." Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі. "Його незворушне обличчя, - розповідав один польський письменник, - наче гладкий лід, що ледь приховує бездоганну драговину" [8, с.144].

Б. Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. У душі Богдана знаходили відгук селянсько-козацькі виступи кінця XVI - першої половини XVII ст. Він умів аналізувати причини їх поразки і брати для свого формування відповідні уроки.

На Богдана справляли вплив слава та мудрість П. Конашевича-Сагайдачного, який особисто знав Богданового батька та помітив освіченість юного Хмельниченка. Можливо саме тому у 1618 р. він взяв Богдана у похід на Москву. В одному із боїв під Москвою Богдан врятував королевича Владислава, і, можливо, саме через це - той все життя приязно ставився до Хмельницького. У 1620 р. в битві під Цецорою батько й син Хмельницькі потрапили у полон до турків. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови [18, с.129].

Варто підкреслити, що Б. Хмельницький, щиро вболівав з приводу трагічного становища свого народу, був учасником селянсько-козацьких виступів 1630, 1637 та 1638 рр. Як генеральний писар підтримував виступи Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина, Дмитра Гуні. Польський історик В. Коховський у своєму "Щорічнику" писав, що Хмельницький "був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, за яке самі призвідці спокутували смертю, - а він уникнув заслуженої кари" [13, с.297].

У скарзі королю Богдан підкреслював, що польські магнати брутально віднеслися "не тільки до мене, так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматами… Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних рицарів перетворена у холопів…" Вустами Хмельницького був виголошений народний зойк. І коли Хмельницький кинув клич: "З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!" - його підтримали.

Як уже було сказано, Хмельницький був причетний до попередніх козацько-селянських виступів. Він усвідомлював причини їх поразки. Піднімаючи в Україні нову хвилю боротьби, варто було не допускати помилок його попередників. І він впорався з цим завданням. Б. Хмельницький зробив своїм союзником митрополита Сільвестра Косова.

Ризикуючи життям свого сина Тимофія та проявляючи непересічний талант дипломата, добивається союзу з татарами. Цей союз для України мав не стільки військову користь, скільки дипломатичну та психологічну. На думку гетьмана, поляки повинні були усвідомити: якщо з Україною Кримське ханство, значить з нею її патрон - Туреччина. Отже, на польську державу потрібно було навіяти жах, показати магнатам, що Україна виступила проти Речі Посполитої в коаліції держав, серед яких їх і різний і давній суперник - Оттоманська Порта [15, с.177].

Наприкінці січня 1648 р. повстанський загін спільно з запорожцями розгромив польський гарнізон Микитинської Січі, а реєстровці перейшли на бік повстанців. На козацькій раді Б. Хмельницького було обрано гетьманом. Ці події знаменували початок народного повстання.

Б. Хмельницький висунув до великого коронного гетьмана М. Потоцького вимогу вивести з України урядові війська і скасувати "Ординації" 1648 р. До українського народу він звернувся з універсалом підніматися на боротьбу за визволення від влади польських магнатів та шляхти.18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис. осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води, де і влаштував табір.

Повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і обложили польське військо в урочищі Жовті Води.5-6 травня 1648 р. відбувся розгром поляків. С. Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер від ран [25, с.332].

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15-17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М. Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про напрямок відступу, Хмельницький наказав влаштувати засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16 травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої поразки від козаків [17, с.95].

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство. Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти. Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду. Проте перемир'я обидві сторони використовували для збирання сил [18, с.133].

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя - православного магната, сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до 12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.

На початку червня 1648 р., порушивши умови перемир'я, на Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького. Хмельницький відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І. Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту, орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани, для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи [21, с.153].

У червні-липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б. Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Небаби, І. Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з польським військом в Україні.

Користуючись перемир'ям, польський уряд сформував армію (80-90 тисяч), на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський. Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки побудували табір на правому березі річки, а поляки - на лівому. Битва розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки відступили на захід.

Результатом Пилявецької битви було звільнення Волині і Поділля, активізація селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що "майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило в путь". Не кращою була і ситуація у Варшаві: "Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя [7, с.152].

Головні сили української армії через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до Львова та почали його облогу, яка тривала майже весь жовтень. Врешті-решт Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова. Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

У середині листопада 1648 р. королем Речі Посполитої було обрано Яна II Казимира (1648-1668), брата Владислава IV. Новий король, побоюючись проникнення армії повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б. Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь Річ Посполита [17, с.97].

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. "Матір городів руських", місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя - визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С. Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії [7, с.154].

У лютому 1649 р. у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. У цей період Б. Хмельницький на хвилі блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями висунув ідею утворення незалежної держави. Але мало значення і те, що новообраний король Ян II Казимир обіцяв підтвердити козацькі права та вольності, усе, що козаки "через шаблю взяли". Гетьман усе ще сподівався, що переговорами можна забезпечити автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та в останній гору брала "партія війни".

У травні 1649 р. 200-тисячне польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом [18, с.139].

У середині серпня 1649 р. Б. Хмельницький з татарами вирушив назустріч Яну Казимиру в напрямку Зборова (тепер Тернопільська область) і нав'язав бій полякам. Протягом двох днів відбувалася запекла битва, у якій польські війська зазнали великих втрат. Вони опинилися у катастрофічному положенні: назрівала подвійна поразка під Зборовом і Збаражем. Проте полякам вдалося налагодити відносини з Іслам-Гіреєм III, у плани якого не входило зміцнення України. У вирішальний момент Зборовської битви хан почав вимагати від гетьмана розпочати переговори з Яном Казимиром, чим врятував його від остаточного розгрому. Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість вести війну одночасно з поляками і татарами, змушений був піти на укладення у серпні 1649 р. Зборовського мирного договору [25, с.332].

За цим договором під козацьке управління на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким переходили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, у яких заборонялося знаходитися польському війську. Не мали права жити на цій території євреї та єзуїти. У володіння гетьмана переходив Чигирин. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб. Уперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала визначення певної самостійності як держава. Під владою поляків залишалися Волинь, Поділля, Київ та Полісся.

Польські історики відзначають мужність і силу духу обложених і мають у цьому рацію. Але не меншу мужність виявили і українські війська, які безперервно штурмували могутню фортецю. Під Збаражем обидві сторони зазнали величезних втрат, приблизно по 30 тисяч вояків, причому майже всі війська Речі Посполитої, які були у Збаражі загинули, якщо не від куль та шабель, то від голоду й хвороб, навіть невдовзі після замирення. Для польської сторони ці втрати були дошкульнішими, бо обложені у Збаражі майже нічим не помогли королівській армії, яка поспішала їм на допомогу. Зрештою доля кампанії була остаточно вирішена не під стінами Збаража, а під Зборовом, а успішна блокада Збаража заклала необхідні передумови для перемоги у генеральній битві під Зборовом. Тому облога Збаража по праву стоїть в одному ряду з перемогами української зброї на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом, Жванцем, Городком та іншими визначними битвами в ході Національно-визвольної війни українського народу [16, с.37].

Зборовський договір задовольняв вимоги багатьох козаків, проте ігнорував інтереси покозаченого селянства, яке мало повернутися під владу польської шляхти. Це викликало його незадоволення, почалися стихійні виступи проти польських панів.

Однак підсумки боротьби у 1648-1649 рр. давали можливість почати будівництво української козацької держави. Обидві сторони дивилися на Зборовський договір як на тимчасовий. Хмельницький не добився визволення всього українського народу, а Річ Посполита втратила володіння на значній території України. Це робило неминучим нове загострення українсько-польських відносин.

Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

Битва під містечком Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в результаті повторної зради татар, закінчилась поразкою українського війська та вимушеним Білоцерківським договором (18 вересня 1651 р.), за яким козацькій державі було відведене одне (Київське) воєводство, а гетьману дозволялося тримати лише 20-тисячне реєстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію держави; польські пани одержали право повертатися до маєтків, Хмельницький повинен був підкоритися польському коронному гетьману. Н. Яковенко писала, що розгром козацького війська під Берестечком став тією останньою краплею, що переповнила чашу взаємних порахунків, після Берестецької битви повстання переростає на польсько-українську війну" [25, с.335].

Одночасно слід підкреслити, що гетьман, йдучи на умови Білоцерківського договору, проявив далекосяжну мудрість: зберіг державно-територіальний плацдарм для подальшого накопичення військових сил, для перегрупування внутрішніх ресурсів, психологічної підготовки українського народу щодо необхідності подальшої боротьби.

Вже в наступному році український народ знайшов у собі сили взяти реванш за попередню поразку. У битві під Батогом 22-23 травня 1652 р. було вщент розгромлено польсько-шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї. Б. Хмельницький зумів здійснити ряд політичних та соціально-економічних заходів, які ліквідували польське фільварочно-панське землеволодіння, кріпацтво, створили умови для масового покозачення селянства.

Проте, у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася катастрофічною для України. Договір татар з поляками не передбачав для неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї. Внаслідок переговорів польської та української сторін було скасовано Білоцерківську угоду

1651 р. та поновлено чинність Зборовського договору 1649 р. Але це вже не мало значення [25, с.336].

З вище наведеного можна зробити такі висновки: по-перше, сукупність згаданих факторів створила грунт для розгортання повстання, яке попередити чи запобігти було неможливо. Народне повстання, що охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку - в національну революцію. Вона сприяла накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Розділ 3. Формування української державності в ході визвольної війни