Національно-визвольна боротьба українського народу у 1648-1676 рр. під проводом Б. Хмельницького

Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 27.03.2011
Размер файла 80,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Немає сумнівів, що козацтво присягнуло на вірність цареві, але за умови, що збереже свої права та привілеї. Не йшлося про беззастережну капітуляцію. Це засвідчує затвердження привілеїв козацтва, шляхти та міст України, видане царем після pourparlers у Москві [12, с.6].

Можна з певністю сказати, що на цей крок Богдан пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загрожувала війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела б до подальшої катастрофи та розчленування українських земель, або й до цілковитого знищення українського етносу.

Що ж до змісту "Березневих статей" Б. Хмельницького: цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ її державності, витворених нею форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницького викладені в 11 статтях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича.

Залишається відкритим питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує відомчу компіляцію. Та не дивлячись на його форму, документ свідчив про конфедеративний союз Росії й України. В ньому, як у дзеркалі, відображена юридична форма відокремлення України від Польщі.

Оригінал тексту Переяславської угоди не зберігся і російські та українські історики по-різному тлумачать її значення. Перші розглядають її як просте приєднання України до Московії, тоді як останні не погоджуються визнати, що вона передбачала щось більше, ніж васалітет або особисту чи справжню унію двох незалежних держав [12, с.6].

В статтях Росія визнавала внутрішньополітичний суверенітет України, її соціально-політичний та економічний статус, що склався в процесі визвольної війни. Статті давали можливість Україні довести визвольну війну до переможного кінця, завершити формування великої національної держави. Цей документ був правовою основою майбутніх поколінь України в їх боротьбі за суверенітет своєї держави.

Влучну характеристику позиції Московської держави в українсько-російських відносинах цього періоду дав видатний російський історик В. Ключевський (1841-1911): "Москва не вирушала, боячись порушити мир з Польщею, і шість років з нерухомою цікавістю спостерігала, як справа Хмельницького, зіпсована татарами під Зборовом та Берестечком, хилилася до занепаду., і, нарешті, коли країна уже нікуди не годилася, її прийняли під свою високу руку, щоб перетворити пануючі українські класи з польських бунтівників в озлоблених московських підданих" [17, с.105].

Усний договір, яким було рішення Переяславської ради 8 січня

1654 р., не задовольняв Б. Хмельницького і старшину ні формою, ні змістом (він стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії, не конкретизуючи їх). Тому під керівництвом Б. Хмельницького були вироблені письмові умови договору з Московською державою - "Просительні статті" з 23 пунктів.

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або "Статей Богдана Хмельницького"). Ці "Статті" встановлювали:

· підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

· укладення реєстру у 60 тис. осіб;

· збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

· обрання Військом Запорозьким гетьмана;

· право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

· боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

· збереження прав київського митрополита [17, с.107].

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, "Березневі статті" надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. "Статті" привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних планів. Чигирин прагнув використати Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва - "третій Рим" - прагнула часткову залежність України з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у

1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Історики по-різному оцінюють "Березневі статті". Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті - як автономію України у складі Московської держави, четверті - як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої. Зокрема, історик Н. Полонська-Василенко вважає переяславську угоду міліарним союзом, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі.

Відомий історик О. Субтельний вважає, що "Статті" стали". поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії" [17, с.108].

За слушним висловом Миколи Костомарова, Московська держава не допускала федеративного ідеалу, і приєднання України до Московської держави розуміла не інакше, як у значенні перетворення вільних козаків на царських холопів. У російському "Літописі о многих мятежах", написаному 1658 р., простодушно сповіщалося, що цар з Божою поміччю "попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь" [25, с.355].

Щож до історико-правового аспекту угоди, то в історіографії співіснують діаметрально протилежні погляди. Так, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін на їхні послідовники в російській, а згодом уся радянська історіографія заперечували його договірний характер, вбачаючи в ньому "об'єднання", а згодом "возз'єднання" України з Росією. Натомість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде та деякі інші історики і правники наголошували на тому, що незважаючи на специфіку заключних документів українсько-російських переговорів, акт 1654 р. слід розглядати як двосторонній договір.В. Липинський, І. Борщак, О. Оглобин, С. Іваницький (у пізніх працях) трактували зміст відносин Війська Запорозького з Москвою, юридично визначених Переяславсько-московською угодою, як військово-політичний союз у формі протекторату, спрямований проти Польщі та Криму [11, с.3].

Отже, в середині ХУІІ ст. утвердилася на карті світу нова європейська держава - Україна. Переяславсько-московська угода 1654 р. сприяла розв'язанню зовнішньополітичних проблем, однак (через спротив Московської держави) унеможливлювала втілення в життя ідеї національного державного будівництва. Українському народові важко було збагнути тяжкі наслідки угоди республіканської вільної України із самодержавною Московською державою. Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

Розділ 5. Міжнародне і внутрішнє становище України у 1654-1657 рр.

Поряд із вирішенням складних питань внутрішньої політики у діяльності гетьманського уряду чи не найголовніше значення мала зовнішня політика. Перемоги української зброї сприяли зростанню міжнародного авторитету України. У Чигирин до Б. Хмельницького постійно прибували представники Туреччини, Угорщини, Росії, Польщі, Венеції тощо. Дипломатичні стосунки козацької держави з іноземними країнами активізувалися.

Перш за все необхідно було нейтралізувати діяльність Речі Посполитої, спрямовану на створення антиукраїнської коаліції. У складних військово-політичних умовах гетьман постійно шукав союзників для боротьби проти Польщі. Він вів переговори з Османською імперією, яка схиляла його до підданства, але вважав Туреччину ворогом, оскільки султан або благословляв татар на напади, або разом з ними грабував українські землі [11, с.15].

Б. Хмельницький, як дипломат, не йшов на розрив з Кримським ханством, незважаючи на зради і непослідовність хана, оскільки татари могли стати на бік поляків. Великі надії гетьман пов'язував зі встановленням відносин з Молдавією, яка знаходилась у васальній залежності від Туреччини, але її правитель - господар В. Лупул вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі. Уряд козацької України налагодив стосунки з Валахією, Трансильванією, Швецією.

Возз'єднання України з Росією, як зауважує відомий в Україні вчений-історик В.Й. Борисенко, змінило "розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з'явилася коаліція двох держав, здатних на рівних протистояти будь-якому супротивнику". Варто додати, що колишній союзник України Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою, що значно ускладнило геополітичне становище козацької держави [9, с.224].

Остаточний розрив України з Кримом і укладення останнім союзницької угоди з Річчю Посполитою став найближчою у часі і найважливішою, на наш погляд, похідною українсько-російської угоди 1654 р. Укладення військово-політичного союзу між Річчю Посполитою і Кримським ханством, що зберігав свою актуальність упродовж наступних 12 років за визначенням польського історика З. Вуйціка, було ключовим питанням всієї тогочасної польської зовнішньої політики і дуже багато важив також для козацького Гетьманату. Як відомо, найпершим наслідком цього союзу став похід Орди в Україну [11, с.15].

У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса московських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Варто підкреслити, що білоруси тепло ставилися до українського козацтва, перейняли його звичаї і, водночас, недолюблювали росіян за імперське поводження в цьому краї.

Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля.30-ти тисячна польська армія Станіслава Потоцького повсюдно зустрічала запеклий опір населення. Коли в містечку Буш на Брацлавщині більшість козаків загинула, оборону рідного міста очолила вдова сотника Зависного Олена. У безвихідних обставинах, щоб не здати ворогам рідне місто, ця мужня жінка висадила у повітря себе і пороховий погріб. У січні 1655 р. польсько-татарське та українсько-московське війська зійшлись під Охматовом. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

У липні 1655 р. українсько-московське військо рушило в Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща виявилася неспроможною вести бойові дії. Б. Хмельницький радів з того, що, нарешті, пощастило визволити всі етнічні землі України і йому самому стати "господарем всієї Руської Землі".

Як далекосяжний політик, перемогу над Польщею вирішив закріпити й по дипломатичних каналах. У нього склалися гарні партнерські стосунки зі Швецією, Молдавією, Валахією і Трансільванією. З деякими із них (наприклад з Трансільванією) було укладено союзницький договір. По суті, у 1656 р. Україна вживалася у коаліцію держав, одна з яких (Швеція) перебувала у стані війни з Росією. Саме ця обставина обумовила те, що в жовтні 1656 р. ледве не відбулося розриву українсько-російських зв'язків.

Скориставшись обставинами, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею 24 жовтня 1657 р. Віленське перемир'я. Згідно перемир'я згадані держави вступали в союз, оголошували війну Швеції, не враховуючи при цьому інтересів України. Тож українсько-російський союз проти Польщі фактично втрачав свої силу. Історики вважають, що в цей час Б. Хмельницький був на шляху до розриву переяславсько-московської угоди. З роздратуванням український гетьман писав російському царю: "Проте, цар, уклавши перемир'я з поляками й маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно". Гетьману Б. Хмельницькому російський цар дав зрозуміти, що з тих привілеїв, які він йому обіцяв, Україна має право лише на один - захищати інтереси Росії, обслуговувати її зовнішню політику, яка вже тоді носила характер повзучої агресивності. Віленське перемир'я було яскравим проявом імперських амбіцій Росії щодо України.

Проявляючи характер, Б. Хмельницький, опираючись на його союз з Трансільванським князем Юрієм Ракоцією, посилає йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо київського полковника Антона Ждановича. Разом зі Швецією, Трансільванією козацькі війська завдають Польщі розгромного удару. Саме в цей момент Б. Хмельницький ставив перед собою завдання "отримати всю Україну між Віслою і Путивлем".

Сусідні з Польщею держави не хотіли політичної рівноваги в Європі. Рятувати Польщу кинулися Австрія та Данія. Треба віддати належне польській спільноті: вона знайшла у цю важку для неї годину у собі додаткові внутрішні сили, вручила свою долю для спасіння талановитому полководцю Стефану Чарнецькому. Трансільвансько-українські війська, зазнаючи поразки, змушені були відступити з Польщі. Польща повстала з попелу, а Україна зазнала чергової невдачі.

Починаючи з травня 1657 р. різко загострилась боротьба між старшинськими угрупуваннями - радикальним, національно-патріотичним та поміркованим. Прийняте в квітні 26 старшинами під тиском гетьмана рішення про наслідування булави після смерті батька його молодшим сином Юрієм не стало стримуючим чинником (уже в реєстрі 1649р. Юрія було записано під другим номером як "гетьманича"). Розуміючи, що Юрій ще надто молодий, гетьман призначив його опікунами полковника Г. Лісницького, генерального осавула І. Ковалевського, генерального писаря І. Виговського. Можливо, опікуном був і генеральний обозний Т. Носач [18, с.149].

Навесні 1657 р. почалися бунти в Запорозькій Січі, повстання на Слобожанщині, нестабільною залишалася ситуація в багатьох полках. Козаки, селяни звинувачували старшину в надмірних поборах, незаконному збагаченні. Саме в ці роки почало складатися становище, яке пізніше охарактеризували так: "поборы и лихоимство, каких и при прежних королях не бывало". За три дні до смерті Б. Хмельницького польське керівництво схвалило нову стратегію боротьби з Україною: обіцяти милості старшині, вести її проти Москви, а не побажає - карати; роз'єднувати чернь і козацькі верхи; грати на протиріччях Москви й Гетьманату. Негаразди в зовнішній та внутрішній політиці прискорили смерть Б. Хмельницького.

Б. Хмельницький тяжко захворів. Дізнавшись про невдачу трансільвансько-української коаліції у Польщі, він помер у липні 1657 року. Поховали гетьмана в Іллінській церкві милого його серцю Суботова. Сучасні історики вважають: головною причиною затягування похорону гетьмана було бажання утаємничити місце його могили, тому її готували так довго в невідомому напрямі [18, с.150].

Високий розвиток і талановитість соціальних низів відчували також вороги України. Микола Потоцький, що довгі роки вів боротьбу з українськими повстаннями, у припливі щирості писав королеві: "Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять, - на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!" [15, с.186].

Отже, як бачимо, в останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький робив все можливе, щоб зберегти надбання національно-визвольної війни. Та смерть Б. Хмельницького - видатного політика, дипломата, полководця, керманича нації стала поворотним моментом в історії національно-визвольної боротьби українського народу.

Висновки

Підсумовуючи розгляд даної проблеми, варто зробити такі висновки. Українська революція середини ХУІІ ст. була явищем глибоко закономірним, її обумовив цілий ряд факторів, які привели до хвилювання всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства. Причин повстання історики називають багато: це і зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини, закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти, наступ католицтва та уніатів на православ'я, українську культуру та багато інших.

Тож у різних сферах життя українського суспільства виникли гострі суперечності, викликані становищем України у складі Речі Посполитої.

Національно-визвольна війна визріла з окремих розрізнених рухів різних соціальних груп, які об'єдналися у всеукраїнське повстання. Рушійними силами Визвольної війни стали козацтво, селянство, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної шляхти.

Події 1648-1657 рр. неможливо кваліфікувати виключно в русі національно-визвольного руху. Вони містили глибокі прояви релігійного, соціального, економічного протиборства. Якщо для польського суспільства війна означала трагедію і початок занепаду Польщі, то для українського народу - спробу створити васальну державність на базі збройних сил козацтва за протекцією сильної сусідньої держави.

Б. Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре розуміючи небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Але водночас вільним вибором суверена він ніби заявив про свої претензії на статус практично незалежного правителя. Можна зазначити, що в політичній програмі Хмельницького поєднувалися традиційні і новаторські ідеї, по суті вона являла собою синтез демократизму охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного відродження. Але навряд чи можна погодитися з тією оцінкою Б. Хмельницького, яку дав свого часу М. Грушевський: "Затхлиною і мертвечиною віє на нас з декларацій гетьманського осередку всього свого десятиліття".

У внутрішньополітичному житті Б. Хмельницький добився утвердження спадкоємності гетьманату, як форми управління, своєї особистої влади. Про це яскраво свідчить навіть титул, який він собі присвоїв: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких", а також рішення Корсунської ради (квітень 1657 р.), на якій його син Юрій був обраний наступником гетьманської посади.

Однак варто зауважити, що ця нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузькому колі його однодумців. Більше того, започаткований Хмельницьким принцип престолонаслідування порушив старий козачий звичай виборності гетьмана.

Що ж стосується угоди з Московією, то текст Чигиринсько-Московської письмової угоди був продуманий не досить ретельно, він припускав подвійне тлумачення, не визначав термін дії угоди. Не було відображено в ньому такі важливі моменти, як форма залежності Запорозької Січі, підпорядкованість православної церкви, та й загалом правовий статус Гетьманату (Лівобережної України).

Та все ж головний здобуток 1648-1657 рр. - створення автономної за статусом української козацької напівдержави із територією, кордонами (хоча й не усталеними), населенням, органами влади, збройними силами, правовими нормами на базі звичаєвих законів, визнаної де-факто деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель, розпочався рух суспільства шляхом протокапіталістичного розвитку. Однак такий розвиток подій не влаштовував агресивних сусідів України - Польщу, Росію і Туреччину з Кримським ханством, тому вони зробили все, щоб перешкодити самостійному розвиткові Гетьманату. Істотною перешкодою, щоправда, став і глибокий розкол всередині українського суспільства.

Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжество українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом.

Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних та культурних проблем.

Ми повинні завжди пам'ятати, що Богдан Хмельницький зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення. Він зумів спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Хмельницький вперше зробив спробу розробити наріжні принципи національної державної ідеї. Гнучкість його соціально-економічної політики обумовила класову стабільність, не допустила вибуху громадянської війни на перших етапах творення української держави. Богданові пощастило приборкати охлократичну стихію, здатність українського середовища до отаманства. Та найбільше виявився талант Хмельницького як воєначальника, військового стратега, творця національних збройних сил, новатора військової справи. Його тонкий дипломатичний талант дозволив забезпечити прорив на шляху до міжнародного визнання козацької України.

Україна, народні маси, сумуючи за Богданом Хмельницьким, знали, що його життя і справи були віддані боротьбі за єдність і самостійність держави. Це забезпечило йому видатне місце не тільки і вітчизняній, а й у світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

Список використаних джерел

Джерела:

1. "Воссоединение Украины с Россией" // Документы и материалы: В 3 т. - М.: АН ССР, 1953. - Т.3. - С.323.

2. Документи Богдана Хмельницького. - К.: АН УРСР, 1961. - 739 с.

3. Документы об освободительной войне украинского народа.1648-1654 рр. - К.: Наукова думка, 1965. - 825 с.

4. Історія України: Хрестоматія у двох частинах. - К, 1996. - Ч.1.

5. Літопис Самовидця. - К., 1878. - С.35-36 // Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.І. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959.

Література, наукові статті, монографії:

6. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. - К., 1993.

7. Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вищих учбових закладів. - К., 2005. - 688 с.

8. Боплан Г. Опис України. Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравц. - Львов: Каменяр, 1990. - 301 с.

9. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. - 2-ге вид. - К., 1998. - 233с.

10. Голубоцький В.А. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1962. - 360 с.

11. Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р. // Історія України. - 2002. - № 9,13. - с.1-6.

12. Іноземці про Україну. Польща, смутний час Московії та народження України. // Історія України. - 2002. - №15. с.6.

13. Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст. / В. Замлинський та ін. - К., 1993.

14. Історія України: Навчальний посібник /Під загальною редакцією В.А. Смолія. - К., 1997.

15. Крип'якевич І.П. Історія України - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

16. Мицик Ю. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме. // Український історичний журнал. - 2008. - № 5. - с.15-38.

17. Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. - Харків., 2006. - 352 с.

18. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Х.: ВД "Школа", 2007. - 592 с.

19. Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978.

20. Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький. К.: Видавничий дім "Альтернатива", 2003. - 400 с.

21. Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). - К.: Либідь, 1993. - 504 с.

22. Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя і діяльності. - К.: Наукова думка, 1994. - 264 с.

23. Смолій В. А, Степанков В.С. Переяславська рада 1654 р. (історіографія та дослідження): Збірник статей. - К., 2003.

24. Степанков В.С. Переяславська присяга 1654р.: зміст і наслідки. // Український історичний журнал. - 2003. - № 6 - с.28-38.

25. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, 2-е видання, перероб. і розширене. - К.: Криничка, 2005.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Причини і цілі національно-визвольної війни середини XVII ст., її етапи і розвиток подій. Суспільний лад України у цей період, становлення національної держави. Найважливіші джерела права і правові норми внутрішнього життя і міжнародного становища країни.

    реферат [33,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Причини політичного, соціального и національно-релігійного характеру. Характер і рушійні сили. Цілі Національно-визвольної війни. Прагнення Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією.

    курсовая работа [19,8 K], добавлен 19.01.2010

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

  • Причини національно-визвольних змагань українців під проводом Б. Хмельницького. Початок Визвольної війни. Ліквідація польсько-шляхетського режиму. Військові дії в 1649-1953 рр. Становлення Української держави. Українсько-московський договір 1654 року.

    реферат [28,0 K], добавлен 26.08.2014

  • Зовнішня політика Хмельницького на початковому етапі війни. Відносини з кримським ханом. Військові походи і дипломатичні стосунки гетьмана з Московією. Переяславська угода 1654 року та "Березневі статті". Особливості української дипломатії 1655-1657 рр.

    реферат [49,6 K], добавлен 26.05.2013

  • Причини і мотиви походу Речі Посполитої на Україну. Становище України перед Батозькою битвою 1652 р. Рух невдоволення серед козаків Чернігівського полку. Хід битви та її наслідки в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

    реферат [1,8 M], добавлен 19.05.2010

  • Історичні передумови початку національно-визвольної війни 1648-1657 рр., постать Богдана Хмельницького. Основні події війни: битви під Корсунем, під Пилявцями, під Берестечком. Зборівський та Білоцерківський мирні договори. Історичне значення козацтва.

    реферат [219,1 K], добавлен 08.10.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.